Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Творчість Ернеста Хемінгуея в українському літературному процесі ХХ століття (рецепція і типологія)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність. Вивчення літературного процесу передбачає розгляд художніх особливостей національних літератур та дослідження їх участі у міжлітературному спілкуванні, результатом якого є літературне взаємозбагачення. Міжлітературна взаємодія виявляється передусім через рецепцію красним письменством однієї країни творчості представників інших літератур.

Хоч українсько-американські літературні зв'язки мають багатолітню історію, однак вони, порівняно з українсько-слов'янськими, меншою мірою привертали увагу дослідників, залишаючись на периферії порівняльного літературознавства. Таким чином, дослідження проблеми «Творчість Ернеста Хемінгуея в українському літературному процесі ХХ століття (рецепція і типологія)» є актуальним, оскільки дозволить збагатити літературну компаративістику новими знаннями в галузі міжлітературних зв'язків.

Питання рецепції творчості Е. Хемінгуея до сьогодні вивчалося українським літературознавством досить фрагментарно. Першими спробами з'ясувати особливості сприйняття творчості Е. Хемінгуея українською літературою стали статті А. Кондратюка (1969), який розглянув загальний стан у галузі перекладу творів прозаїка, та Р. Доценка (1971), який дійшов висновку про відставання у сприйнятті доробку Е. Хемінгуея. Наступний крок у вивченні рецепції був здійснений лише у 1989 році Т. Денисовою. Від попередників, що висвітлювали лише один аспект рецепції, її статтю відрізняв комплексний аналіз наукової проблеми. Дослідниця вказала на особливості сприйняття творчості Е. Хемінгуея в Україні в 60-х роках ХХ століття, відзначила хемінгуеївський бум, а також ознайомила читачів із критичною рецепцією та перекладами.

Доробок українського літературознавства з рецепції творчості Е. Хемінгуея українським літературним процесом, по суті, вичерпується трьома згаданими статтями, що свідчить про наукову необхідність спеціального вивчення цієї проблеми. На актуальність нового її дослідження вказує і той факт, що історичні умови для поглибленого наукового аналізу склалися лише в останнє десятиліття. Хоча перші спроби заторкнути рецепцію творчості Е. Хемінгуея українською літературою з'явилися ще наприкінці 60-х років, проте тоді, у період тоталітаризму, неможливо було відкрито вказати на всі причини тих чи інших особливостей процесу сприйняття, оскільки значною мірою вони були наслідком втручання влади у міжлітературні взаємодії. Таким чином, вивчення рецепції творчості Е. Хемінгуея українським літературним процесом є на часі.

Єдність світового літературного процесу, необхідність з'ясувати загальносвітові закономірності розвитку національних літератур та особливості, що становлять їхню самобутність, стимулюють розвиток типологічних досліджень. Особливо привабливою у плані типологічного вивчення української та американської літератур ХХ століття є творчість Е. Хемінгуея, оскільки він завжди був яскравим виразником настроїв західного світу першої половини століття, а тематичне розмаїття його доробку, унікальна стилістична палітра, новий тип персонажів, кардинальні світоглядні зміни дозволяють проводити зіставний аналіз на різних рівнях.

Цими обставинами пояснюється зростання інтересу до творчості письменника як об'єкта порівняльного вивчення. В українському літературознавстві перші спроби зіставлення були зроблені дослідником діаспори О. Тарнавським, що вказав на близькість світоглядних позицій В. Стефаника та Е. Хемінгуея, основними спільними рисами яких є стоїцизм, індивідуалізм, приреченість і трагізм життя людини, а також її висока моральність.

У вітчизняному літературознавстві перше порівняльне вивчення було здійснене у 1989 році Т. Денисовою, яка, аналізуючи творчість Е. Хемінгуея та Миколи Хвильового, аргументувала думку про подібність світовідчуття представників «втраченої генерації» та «розстріляного відродження». Пошуки аналогій у творчості Е. Хемінгуея та українських прозаїків продовжив О. Бойченко (1999), який, зіставивши роман американського митця «І сонце сходить» («Фієста») та роман Ю. Андруховича «Рекреації», з'ясував, як проявляється в обох творах архетип карнавалу, свята. В ході аналізу О. Бойченко зіставляє також світовідчуття представників «втраченого покоління» та двох ґенерацій українців - доби режиму та незалежності. Порівняльно-типологічне вивчення художніх систем антивоєнних романів Е. Хемінгуея та О. Гончара провела Н. Яремчук (2003), яка розглянула жанрову й стильову специфіку творчості майстрів.

Однак результати проведених досліджень відображають лише деякі аспекти типології української та американської літератур ХХ століття. Оскільки на сучасному етапі розвитку вітчизняної компаративістики ця проблема вивчена недостатньо, доцільним є активне проведення зіставного аналізу творчості представників українського красного письменства означеної доби та американського, зокрема Е. Хемінгуея.

Водночас зіставлення творчої спадщини Е. Хемінгуея з доробком українських прозаїків дозволяє виявити нові, ще не знані грані таланту американського письменника, творчість якого вивчалася як в Україні (Т. Денисовою, Д. Затонським, В. Кухаренко, Ю.Лідським), так і за її межами (К. Бейкером, Б. Грибановим, Я. Засурським, І. Кашкіним, М. Старцевим, Е. Стентоном, І.Фінкельштейном, Ф. Янгом та іншими).

Отже, необхідність подальшого вивчення міжлітературної взаємодії, а також потреба з'ясувати загальносвітові закономірності розвитку й національні особливості американської та української літератур визначають актуальність дослідження творчості Е. Хемінгуея в українському літературному процесі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація «Творчість Ернеста Хемінгуея в українському літературному процесі ХХ століття (рецепція і типологія)» виконана в рамках науково-дослідної теми «Літературний процес і творча індивідуальність письменника» кафедри світової літератури й французької мови Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. Тема схвалена на засіданні бюро Наукової ради НАН України з проблеми «Класична спадщина та сучасна художня література» (протокол №2 від 30 травня 2002 року).

Об'єктом дослідження є процес українсько-американської міжлітературної комунікації від 1928 року до кінця ХХ століття.

Предмет дослідження - творчість Е. Хемінгуея, зокрема сукупність форм й проявів рецепції його доробку українською літературою й літературознавством ХХ століття, різноманітність типологічних відповідностей та відмінностей спадщини американського письменника й українських прозаїків ХХ століття.

Мета пропонованої праці - виявити особливості сприйняття творчості Е. Хемінгуея в Україні в єдності різних форм рецепції.

Реалізація мети передбачає розв'язання таких завдань:

охарактеризувати процес сприйняття творчості Е. Хемінгуея українською літературою, пояснити його особливості, враховуючи суспільно-історичний контекст;

розглянути інтерпретацію образу Е. Хемінгуея в українській літературі;

проаналізувати українські переклади творів Е. Хемінгуея, простежити їх історію, визначити роль перекладів у розвитку української літератури;

з'ясувати еволюцію поглядів на творчість Е. Хемінгуея шляхом вивчення критичної рецепції доробку письменника в Україні;

встановити типологічні аналогії й відмінності доробку Е. Хемінгуея та низки українських письменників ХХ століття.

Методологічну і теоретичну основу дослідження становлять досягнення сучасної компаративістики. Теоретичною базою дисертації є праці теоретиків компаративістики та літературознавців, які досліджували літературний процес у типологічних зіставленнях, А.Діми, Д. Дюришина, В.М. Жирмунського, Д.С. Наливайка, І.Г. Неупокоєвої, С.М. Пригодія, Б.Г. Реїзова, П.М. Топера, М.Б. Храпченка; роботи О.І. Гайнічеру, Г. Гачечіладзе, С.П. Ковганюка, В.В. Коптілова, О.Л. Кундзіча, М.Т. Рильського, К.І. Чуковського, що стосуються питань теорії і практики художнього перекладу; а також праці істориків зарубіжної та української літератур Т.Н. Денисової, Д.В. Затонського, Ю.Я.Лідського, С.Д. Павличко та інших.

У процесі дослідження використано різні методи. Історія рецепції творчості Е. Хемінгуея в Україні та її особливості розглядається засобами історико-соціологічного методу. Аналіз літературознавчої рецепції творчості Е. Хемінгуея в Україні здійснено з опорою на описовий та узагальнюючий методи. Під час аналізу українських перекладів творів прозаїка використано структурно-семіотичний метод, а історико-літературну функцію інтерпретацій як прояву міжлітературної комунікації було з'ясовано за допомогою історико-функціонального методу. Порівняльно-типологічний і почасти біографічний методи використовувалися для зіставлення творчості Е. Хемінгуея з доробком В. Стефаника, О. Турянського, Ю. Покальчука та для з'ясування спільних тенденцій в українській і американській літературах ХХ століття та для виявлення їх національних особливостей.

Новизна дисертації полягає у тому, що творчість Е. Хемінгуея в українському літературному контексті вперше стала предметом спеціального дослідження, в якому окреслені чинники, що зумовили специфіку рецепції творчого доробку американського майстра українською літературою, вивчені основні тенденції оцінки доробку Е. Хемінгуея українською критикою 1953-2004 рр. Уперше проаналізовано українські переклади творів Е. Хемінгуея, розглянуто їх історію та значення для українського красного письменства. Новизну роботи становлять також типологічні зіставлення творів Е. Хемінгуея й українських прозаїків ХХ століття О. Турянського, Ю. Покальчука, які до цього часу не проводилися. У роботі порівняльне вивчення новелістики В. Стефаника та Е. Хемінгуея вперше стало предметом комплексного дослідження, хоч у статтях І. Денисюка, І. Драча, Вл. Россельса, О. Тарнавського, присвячених аналізу творчості кожного з митців, уже висвітлювалися деякі типологічні аналогії малої прози письменників.

Практичне значення отриманих результатів. Результати дисертаційного дослідження допоможуть осмислити творчість Е. Хемінгуея в контексті українсько-американських літературних зв'язків, з'ясувати місце письменника в українській літературі та літературознавстві ХХ століття. Матеріали дослідження можуть знайти практичне використання в процесі вивчення курсу зарубіжної літератури ХХ століття, курсу теорії і практики художнього перекладу, при розробці спецкурсів із теорії порівняльного літературознавства та з історії українсько-американських літературних зв'язків.

Апробація результатів дослідження. Роботу обговорено на спільному засіданні кафедр світової літератури й французької мови та української літератури Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника. Її положення викладені у 6 доповідях на наукових конференціях різних рівнів: міжнародній - «Українська література в загальноєвропейському контексті» (Ужгород, 2001); всеукраїнських - «Актуальні питання зарубіжної літератури та теорії літератури» (Чернівці, 2002), «Нові підходи до філології у вищій школі» (Запоріжжя, 2002), «Мова. Культура. Бізнес» (Київ, 2001), а також на звітних наукових конференціях аспірантів та викладачів Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника (2002, 2003). За матеріалами роботи опубліковано 6 статей, з них 5 - у наукових фахових виданнях, визнаних ВАК України.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (235 позицій). Загальний обсяг роботи становить 192 сторінки машинопису. Основний текст складає 173 сторінки.

Основний зміст дисертації

хемінгуей письменник український література

У вступі подається загальна характеристика роботи. На основі аналізу стану вивчення досліджуваної проблеми обґрунтовується її актуальність; формулюються мета і завдання; визначаються предмет та об'єкт вивчення; характеризується теоретична база дослідження; розкриваються наукова новизна й практичне значення праці.

У першому розділі «Рецепція творчого доробку Е. Хемінгуея в українській художній літературі та літературознавстві» розглянуто вплив суспільно-історичних чинників на процес засвоєння творчості майстра українським красним письменством, а також досліджено різні форми рецепції (критичне сприйняття, переклади, появу літературного образу Хемінгуея), що в комплексі дозволяє простежити динаміку процесу рецепції творчості американського майстра українською літературою від 30-х років ХХ століття до кінця віку.

У першому підрозділі «Сприйняття творчості та особистості Е. Хемінгуея в контексті історико-суспільного розвитку України 30-х - 90-х років ХХ століття» хронологічно розглянуто етапи засвоєння творчості прозаїка українською літературою, з'ясовано залежність характеру рецепції від суспільно-історичних процесів у державі.

Перше знайомство української літератури з окремими творами Е. Хемінгуея відбулося за посередництвом російської літератури, що було зумовлене позалітературними чинниками. Тому, з 1928 року, коли з'явилися перші згадки про письменника, до кінця 50-х, коли розпочалася власне українська рецепція, процес засвоєння творчості митця був спільним для української та російської літератур. Вивчаючи сприйняття доробку Е. Хемінгуея в Росії, Р. Орлова поділяє його на періоди, серед яких для вивчення української рецепції важливі перші два. 1928-1939 рр. - час появи перших літературознавчих праць, у яких поряд із захопленням здобутками митця була наявна гостра критика невідповідностей творчості прозаїка радянській доктрині. Хоча перша згадка імені Е. Хемінгуея у радянському літературознавстві з'явилася ще у 1928 році, активна рецепція почалася лише у 1934 році, коли були опубліковані перші переклади його творів. 1939-1955 рр. - доба цілковитого замовчування, зумовленого написанням Е. Хемінгуеєм роману «По кому подзвін», який містив неприйнятні для тоталітарної країни думки. Однак протягом цих двох періодів активна рецепція тривала лише п'ять років (1934-1939). Цьому часу передувало іґнорування творчості прозаїка радянським літературознавством, а після нього настала пора замовчування.

З початком реабілітації творчості Е. Хемінгуея, зумовленої політичною відлигою кінця 50-х - 60-х років та написанням прозаїком повісті «Старий і море», розпочалася власне українська рецепція доробку майстра. Її особливістю було 30-літнє відставання: хоча переклади творів Е. Хемінгуея з'явилися ще у 30-х роках, його творчість залишалася маловідомою до середини 50-х років. Типологічні дослідження О. Тарнавського і Т. Денисової доводять, що українська література 30-х років ХХ століття була готова до сприйняття творчості американського письменника, але цьому завадило втручання влади у процес міжлітературної комунікації.

З 1955 року до другої половини 70-х настає доба масового захоплення творчістю Е. Хемінгуея та його особистістю, так званий хемінгуеївський бум. Причини гіперактивної рецепції криються у загальній літературній і суспільній ситуації в Україні в той період. По-перше, це була потреба прорвати інформаційну ізольованість української літератури від світового літературного процесу. По-друге, в українському суспільстві, зокрема у передової його частини - шістдесятників, визріли настрої, суголосні тим, які висловлював Е. Хемінгуей як письменник «втраченого покоління». Це мотив розчарування й зневіри від усвідомлення того, що держава «ошукала» своїх громадян. Близьким для шістдесятників був також хемінгуеївський гуманізм: поцінування життя людини вище за громадський обов'язок, що суперечило нормам соціалістичного реалізму. Третьою причиною стала зміна поглядів письменника з кінця 30-х років (активізація суспільної позиції, усвідомлення громадянського обов'язку), що виявилося у його пізніх творах, а також антифашистська діяльність та проживання на Кубі. Це імпонувало радянській ідеології і стало перепусткою прозаїка до України. Четвертим чинником появи культу Е. Хемінгуея було захоплення письменником як особистістю. Читачів зачаровувала неординарність життєвого шляху письменника та його особистісні якості. З цією особливістю рецепції творчості майстра генетично пов'язана поява в українській літературі образу Хемінгуея.

Діапазон змістової наповненості образу варіює від досить ємного до простої згадки про нього як вказівки на епоху. Найповніше образ письменника представлений у віршах, присвячених його пам'яті, а саме: у поезії Бориса Білаша «Дом Э. Хемингуэя», в українському перекладі вірша «Ернестові Хемінгуею» латиської письменниці Лії Брадаки, який здійснив Василь Швець, та поетичному творі Івана Драча «Пам'яті Е. Хемінгуея». Усі твори просякнуті мінорним настроєм. Аналіз образів дозволяє виділити спільне для них ядро: Хемінгуей - сильна й мужня особистість, людина з активною позицією, закохана у життя, і водночас видатний письменник, який збагатив світову літературу новими художніми шедеврами.

Оскільки велика популярність Е. Хемінгуея зробила його символом ХХ століття, в українській літературі часто його ім'я використовується як своєрідний культурно-історичний орієнтир, що спрямовує читача до середини ХХ століття чи до певних подій - таких, як громадянська війна в Іспанії (Леонід Полтава «Еспанська рапсодія»).

У другій половині 70-х років розпочинається поступовий спад надуваги до творчості Е. Хемінгуея. «Хемінгуеївський бум» переходить у стійке засвоєння доробку майстра. У 1979-1981 рр. побачило світ чотиритомне видання творів прозаїка. Українським літературознавством уже здійснена значна робота у галузі вивчення творчості письменника, але його доробок невпинно привертає увагу науковців.

У другому підрозділі «Е. Хемінгуей в українській літературно-критичній рецепції» вивчається процес засвоєння спадщини митця в Україні від кінця 50-х років до межі XX-XXI століття на основі аналізу здобутків українського літературознавства, яке віддзеркалює ставлення до творів прозаїка у різні часи. У підрозділі систематизовано досягнення української літературно-критичної думки, розглянуто зміст й характер публікацій, досліджено зміни в інтерпретаціях творів та їх причини, простежено коливання кількості друкованих праць, що дозволило реконструювати еволюцію сприйняття спадщини письменника українською літературою й вирізнити етапи цього процесу.

Українська критична рецепція творчості Е. Хемінгуея кінця 50-х - першої половини 70-х років ХХ століття відзначається численними публікаціями, адже на цей період припадає час культу прозаїка. До середини 60-х років значно переважали публікації науково-популярного характеру, була відсутньою цілісність у вивченні доробку письменника, адже з ідеологічних міркувань приховувалися окремі факти біографії митця, а також виявлялася певна наукова необ'єктивність: твори прозаїка поділялися на «плідні», «прогресивні» та «хибні», «модерністські». Відповідно перші надміру акцентувалися, а останні опинялися поза увагою науковців. Друга половина 60-х років характеризується зменшенням ступеня заангажованості української літературної критики, що вивчала біографію і літературну спадщину Е. Хемінгуея. Показником цього стало заповнення у літературознавчих працях «білих плям» щодо висвітлення життєвого шляху письменника та розгляд усіх без винятку етапів творчості. З 1969 року з'являються перші спроби дослідження української рецепції у літературознавчих статтях А. Кондратюка та Р. Доценка, які головним чином розглядали досягнення в галузі українського перекладу спадщини прозаїка.

Період буму завершився появою у першій половині 70-х років двох монографій, які й досі залишаються помітним досягненням української літературно-критичної думки з питання вивчення творчості Е. Хемінгуея, та статей Д. Затонського, який розглянув хемінгуеївський кодекс і еволюцію його героя.

Монографія Т. Денисової «Ернест Хемінгуей. Життя і творчість» (1971) є комплексним вивченням біографії письменника та його художніх досягнень, що дозволяє простежити творчу еволюцію майстра й глибше зрозуміти його авторську позицію. Монографія Ю.Лідського «Творчество Э. Хемингуэя» (1972) є найбільшою в Україні працею, яка присвячена вивченню доробку письменника. Книга містить огляд здобутків вітчизняної та світової літературної критики, детальний аналіз великих творів і ґрунтовне дослідження новелістики.

Починаючи від другої половини 70-х років кількість публікацій, що висвітлювали результати досліджень творчості Е. Хемінгуея, зменшується. Це стало ознакою спаду надуваги читачів і критиків та вказувало на те, що фаза бурхливого знайомства української літератури з творчістю американського майстра завершилася стійким засвоєнням: на початку 80-х усі твори прозаїка були перекладені українською мовою, доступні читачам, а життєвий і творчий шлях добре вивчені. Отже, другий період літературознавчої рецепції (з другої половини 70-х років) охоплює ті історико-літературні досягнення, що з'явилися після хемінгуеївського буму.

Однією з особливостей другого періоду українського літературно-критичного сприйняття доробку Е. Хемінгуея є звернення науковців до компаративного вивчення його творчості. Зокрема, Т. Денисова у 1989 році розглянула деякі аспекти української рецепції та зіставила доробок американського автора з творчістю Миколи Хвильового. За цей період було також з'ясовано типологічні збіги й відмінності творчості Е. Хемінгуея і Ю. Андруховича (О. Бойченко), Е. Хемінгуея і О. Гончара (Н. Яремчук). Іншою рисою цього періоду, що яскраво проявилася в останнє десятиліття, є значна кількість науково-методичних публікацій, активну появу яких стимулює вивчення творчості письменника у навчальних закладах.

Третій підрозділ «Творчість Е. Хемінгуея в українській перекладній інтерпретації» вивчає історію перекладів доробку письменника українською мовою, аналізує особливості інтерпретацій, здійснених різними фахівцями, з'ясовує історико-літературну функцію перекладів як прояву міжлітературної комунікації.

Процес перекладу спадщини Е. Хемінгуея розпочався в Україні у 1957 році, однак певний час він мав кон'юнктурно-упереджений характер, адже твори пізнього періоду, що майже не викликали заперечень цензури, інтерпретувалися в першу чергу. Це не давало змоги читачеві простежити світоглядну еволюцію Е. Хемінгуея. Така ситуація тривала до виходу в світ чотиритомника творів Е. Хемінгуея українською мовою (1979-1981).

Першою спробою інтерпретації творчості Е. Хемінгуея українською мовою став переклад п'єси «П'ята колона», здійснений Н. Калачевською у 1957 році. Однак ця робота містила низку серйозних недоліків (випадки буквалізму, русизми, граматичні та лексичні помилки, курйози), які спонукали до появи у чотиритомнику іншого варіанта перекладу, автором якого є М.Пінчевський. Ця інтерпретація стала загальновідомою, відсунувши роботу Н. Калачевської на другий план.

Складність перекладу творів Е. Хемінгуея пов'язана з особливостями його манери письма. Принцип айсберга (глибока емоційність, прихована у підтексті за сухим тоном оповіді та відстороненим описом подій), деталі, лейтмотиви, які виступають ключем до розшифровки імплікації - все це апелює до чуттєвості перекладача, до його здатності відчути приховані переживання героїв та передати їх у повному спектрі.

Переклади творів Е. Хемінгуея ретельно зберігають зміст оригіналів, адекватно відображають їх настрій і найменші нюанси почуттів героїв завдяки вмілому підбору контекстуальних відповідників. Так, у перекладі роману «Прощавай, зброє» для створення образу солдата, який навмисне завдав собі тілесних ушкоджень, щоб уникнути подальшої військової служби, замість словникового відповідника «відправляти» до англійського «to put» використано контекстуальний еквівалент «запроторять», який передає небажання солдата повертатися на фронт. «If I go back they'll make me get operated on and then they'll put me in the line all the time» - «Якщо я знов потраплю в полк, мені зроблять операцію і запроторять на передову без вороття». Перевагу контекстуальних трансформацій української версії показує порівняння з російським перекладом цього уривка, у якому було точно дотримано текст оригіналу: «Если я вернусь, мне сделают операцию, а потом всё время будут держать на передовой» (підкреслення наші. - Н.Ч.).

Поява ємних контекстуальних відповідників позитивно впливає на процес характеротворення, дозволяє врахувати вікові, професійні, мовні особливості персонажів. Оскільки мовлення героїв є їхньою самохарактеристикою і незалежно від змісту репліки читач може з'ясувати соціальний статус героя, професію, рівень розвитку, освіту, настрій, у перекладах підібрано таку лексику, яка притаманна середовищу, з якого походить персонаж. Так, використання просторічного та емоційно забарвленого контекстуального відповідника «витріщитися» замість словникового еквівалента «дивитися» для перекладу англійського «to look» сприяє адекватному відтворенню образу злочинців та вказує на їх агресивність і недобрі наміри. «What are you looking at? Max looked at George» - «А ти чого витріщився? - глянув Макс на Джорджа» («Убивці»).

Для українських перекладів творів Е. Хемінгуея притаманна конкретизація значень, що дозволяє читачеві скласти повніше уявлення про події, середовище та настрій героїв. В оповіданні «Десятеро індіанців» контекстуальний відповідник «подибали» для англійського «to walk» - «пішли» конкретизує характер руху («пішли повільно») і долучається до формування картини важкої дороги і втоми. «It was hard pulling for horses and the boys got down and walked» - «Коням було важко тягти фургон, і хлопці злізли і подибали пішки».

Однак в окремих випадках підбір більш конкретних контекстуальних відповідників призводить до втручання у стиль Е. Хемінгуея. Це, зокрема, стосується окремих випадків поетизації пейзажів в українських інтерпретаціях В. Митрофанова.

Позитивним явищем у перекладах, здійснених В. Митрофановим та М.Пінчевським, є використання фразеологічних зворотів для перекладу загальновживаної мови оригіналу. Здебільшого такі трансформації стосуються реплік героїв. Поява українських фразеологізмів дозволяє адекватно відтворити образ героїв і настрій розмови. Приміром, іронію, з якою зображено молодого Роберта Кона, героя роману «І сонце сходить» («Фієста»), в українській версії передають саме фразеологізми: «The lady who had him…» - «Жіночка, що заарканила його…»

Типовою для перекладів творів Е. Хемінгуея є тенденція уникати характерних для оригіналів повторів слів за допомогою майстерного використання синоніміки. «Another burst and in the noise you could hear the smaller noise of the brick and dirt raining down» - «Ще один вибух - і за гуркотом почулося глухе торохкотіння уламків цегли та грудок землі» («Прощавай, зброє»). Однак у перекладах завжди зберігаються функціональні повтори, використані для передачі сильних переживань, стресового стану, а також повтори ключових слів, які є джерелом появи лейтмотивів.

Для українських інтерпретацій характерне прагнення зробити твори Е. Хемінгуея максимально зрозумілими українському читачеві, про що свідчить поява у текстах додаткових посилань, розшифровок абревіатур, уточнень з метою конкретизації змісту. Вони не суперечать змісту і стилю творів, а лише увиразнюють невідомі українцям реалії американського буття.

Якщо у більшості перекладів творів Е. Хемінгуея зберігається розмовний стиль, що домінує у репліках персонажів, то оповідь української версії книги «Зелені узгір'я Африки», здійсненої П. Соколовським, ведеться книжною літературною мовою. Це викликано відмовою письменника від характерних для його творчості героїв: офіціантів, селян, військових, спортсменів. Персонажі «Зелених узгір'їв Африки» освічені люди, які, на відміну від простолюду, добре володіють словом.

Хоча сьогодні переважна більшість творів Е. Хемінгуея перекладена українською мовою, дотепер не існує повного перекладу книги письменника «Смерть пополудні». Тому слід окремо відзначити вдумливий вибір фрагментів для перекладу автором української інтерпретації Л. Гончар, завдяки праці якої український читач може детально ознайомитися з правилами та особливостями кориди, а також естетичними й філософськими поглядами Е. Хемінгуея.

Поява українських перекладів спадщини Е. Хемінгуея дозволила уніфікувати назви творів майстра. До того часу в українському літературознавстві могло одночасно використовуватися кілька варіантів перекладів назв одного і того самого твору.

На час своєї появи українські переклади були позбавлені основної функції як посередника у міжлітературному спілкуванні - ознайомлення українського читача з доробком американського майстра, оскільки цю роль тоді перебрали на себе російські інтерпретації, які з'явилися значно раніше. Українським перекладам було повернуто їхнє первинне призначення лише згодом.

Ізольованість українського суспільства часів тоталітаризму позначилася на тому, що однією з важливих функцій перекладів творів Е. Хемінгуея як форми міжлітературного спілкування була (і залишається) пізнавальна роль інтерпретацій, яка давала змогу українському читачеві ближче ознайомитися із сучасними йому, але недоступними реаліями (коридою, сафарі, життям у інших країнах), а також подивитися на відомі події під іншим кутом зору.

Другий розділ «Типологічні збіги у творчості Е. Хемінгуея та українських прозаїків ХХ століття» присвячено типологічному зіставленню творів американського письменника та українських авторів ХХ століття; тут встановлено аналогії й відмінності їх творчості, на основі чого визначено окремі закономірності розвитку української та американської літератур як складових світової літератури й з'ясовано їх національні особливості.

У першому підрозділі «Типологічна спорідненість художніх систем В. Стефаника та Е. Хемінгуея» вивчено суспільно-типологічні, літературно-типологічні та психологічно-типологічні паралелі у творчості обох прозаїків, що проявилися на ідейно-тематичному, стилістичному, сюжетному рівнях, а також на рівні персонажів.

На близькість світоглядних і творчих засад Е. Хемінгуея та В. Стефаника вже вказували І. Денисюк, І. Драч, Вл. Россельс, О. Тарнавський.

Спільним вихідним підґрунтям новелістики обох майстрів є антагонізм людини й суспільства. Ворожість суспільства щодо людини у творчості Е. Хемінгуея проявляється у війнах, ошуканстві та несправедливості; у В. Стефаника - це злиденне становище селян у суспільстві, яке забирає здоров'я і життя, підриває мораль, штовхає на злочин.

Другою спільною основотворчою рисою новелістики письменників є стоїцизм героїв, який дозволяє беззахисним перед суспільною машиною людям переносити всі фізичні й моральні тортури. Стоїцизм героїв проявляється також у збереженні внутрішньої гідності в умовах всеохоплюючої суспільної несправедливості.

Найбільш яскравим типологічним збігом у творчості В. Стефаника та Е. Хемінгуея на тематичному рівні є розробка прозаїками теми війни, звернення до якої було виявом загальних тенденцій розвитку світової літератури початку ХХ століття. Письменники по-різному зображують її: В. Стефаник як трагедію мирного населення, Е. Хемінгуей - з точки зору молодого солдата. Однак подібним для обох митців було уникнення політичного та історичного аналізу війни задля фокусування уваги на трагедії особистості, а також руйнівному впливі воєнного лихоліття на душі героїв. У поле зору Е. Хемінгуея потрапляють душевні травми, нічні жахи, самотність, повна відчуженість від суспільства колишніх солдатів, які у мирний час сформували скалічену духовно «втрачену генерацію». В. Стефаник зображує війну як трагедію мирного населення: сирітство, горе батьків, що втратили на війні дітей. Пізніше хемінгуеївське сприйняття війни наближається до стефаникового: зображуючи громадянську війну в Іспанії (1936-1939), майстер фокусує увагу на долі цивільних у роки боротьби за Республіку.

Оповідання Е. Хемінгуея саме цього періоду виявляють багато аналогій із доробком В. Стефаника, зокрема у розробці проблеми деморалізації суспільства під час війни. Хоча письменники відтворюють події різних за часом воєн, вони обидва доходять висновку, що, дискредитуючи споконвічні цінності, війна завдає нищівного удару по моралі й підштовхує героїв до злочинів («Воєнні шкоди», «Пістунка» (В. Стефаник), «Метелик і танк», «Виказ» (Е. Хемінгуей)). Спільним для обох майстрів є також віра у майбутнє моральне відродження людини, у її сили протистояти злу.

Суголосною рисою у розробці воєнної теми є звернення В. Стефаника й Е. Хемінгуея до трагедії біженців (відповідно новела «Вона - земля» та оповідання «Старий коло мосту»). Письменники передають горе людей, які втратили те, що становило основу їхнього життя: українські селяни - землю та домівку, іспанський старий - свою «худібку». В обох випадках вони наголошують, що війна спричинила конфлікт людини й світу, внутрішніх переконань і невблаганних зовнішніх обставин.

Схожим є ставлення письменників до справедливих війн: до національно-визвольної (В. Стефаник), до громадянської війни в Іспанії (Е. Хемінгуей). Обидва прозаїки розуміють, що будь-яка війна є великим лихом, однак визнають її необхідність.

Ще одним збігом у тематиці новелістики В. Стефаника та Е. Хемінгуея є тема смерті, яку письменники розглядають у різних її проявах. У центрі їхньої уваги опиняється сам процес кончини, причому з позиції самого помираючого: марення, видіння, фізичні відчуття людини в процесі агонії. Смерть також стає моментом істини, коли людина переосмислює життя, аналізує вчинки, шкодує за скоєними помилками.

Спільною для новелістів рисою у розробці теми смерті є звернення до проблеми самогубства. На початку творчої діяльності новелісти звертаються до цієї проблеми з метою демонстрації тяжких фізичних і душевних мук, які людина не в змозі витримати («Стратився» (В. Стефаник), «Індіанське стійбище» (Е. Хемінгуей)). У подальшій творчості прозаїків проблема самогубства ускладнюється: героям не вдається позбавити себе життя («Басараби» (В. Стефаник), «Чиста, ясно освітлена місцинка» (Е. Хемінгуей)), причини цього вчинку складніші ніж у ранніх творах обох майстрів.

Одним із спільних для новелістів аспектів зображення смерті є відтворення того, як її сприймає дитина («Кленові листки», «Діточа пригода» В. Стефаника; «Мій старий» Е. Хемінгуея). Письменники змушують своїх маленьких героїв на власні очі побачити загибель батька чи матері. Діти в новелах В. Стефаника ще надто маленькі, щоб збагнути глибину цього нещастя. Контраст між жахливою трагедією та наївним сприйняттям її дитиною є для читача джерелом сильного емоційного переживання. Е. Хемінгуей, навпаки, відкрито показує дитячий гіркий біль утрати.

Якщо аналогії на рівні тематики та проблематики в новелістиці В. Стефаника й Е. Хемінгуея належать до суспільно-типологічних і психологічно-типологічних збігів, то певна подібність новелістичної манери письма є збігом літературно-типологічним. Лаконізм В. Стефаника та Е. Хемінгуея, який водночас поєднувався з великою змістовністю і сильним емоційним впливом на читача, був результатом світових тенденцій розвитку малої прози кінця XIX - початку XX століття в напрямку до стислості й сконцентрованості.

Е. Хемінгуей та В. Стефаник є новелістами-новаторами у плані сюжетно-композиційної побудови творів. Предметом зображення у їх новелах та оповіданнях є певний момент із життя героїв, часто вирішальний чи поворотний. Це, з одного боку, виявляє внутрішній світ героїв, їх душевні переживання, а з іншого, - дозволяє зробити широкі філософські узагальнення та висновки про суспільні негаразди. Спільним для обох письменників є прагнення не стільки змалювати певні події, як передати внутрішню душевну роботу героїв, їх почуття й переживання, а також викликати відповідні емоції у читача.

Спрямованість інтересу письменників до внутрішнього світу героїв позначилася на послабленні сюжету: в його основі - буденні події. Аморфність зовнішньої дії компенсується колосальною напругою внутрішнього життя: письменники змальовують душевний біль, дисгармонію, а також емоційні вибухи та психологічні стани людей у різні моменти, особливо переломні чи граничної напруги фізичних і душевних сил.

Новелісти по-різному відтворюють внутрішній світ людини. Е. Хемінгуей ховає душевну роботу героїв у підтекст, фіксуючи лише їхні рухи та несуттєві розмови. Скеровуючи читацьку увагу промовистими деталями, він змушує читача відчути глибину переживання героя. Такий підхід дає також Е. Хемінгуею змогу, незважаючи на стриманість і сухість стилю, викликбти в душі самого читача сильне емоційне враження і досягати стислості викладу. В новелістиці В. Стефаника підтекст є лише засобом досягнення лаконізму, а внутрішні переживання героїв він подає відкрито у їх монологах та діалогах. Ті емоції, які Е. Хемінгуей імплікує у підтекст, В. Стефаник висловлює відкрито і підсилює численними тропами та стилістичними фігурами, справляючи сильне враження на читача.

Прагнення відтворити внутрішнє життя людини і вплинути на емоції читача зумовлює подібність сюжетно-композиційної побудови творів. Несподівані закінчення не характерні для новелістики Е. Хемінгуея та В. Стефаника, адже їх мета не здивувати читача, а викликати у нього сильні емоції. Експозицію подекуди складає опис природи, погоди чи оточення, функція якого не лише вказати місце і час дії, а й підготувати читача емоційно, налаштувати його на ті почуття, які є ключем до розуміння стану персонажів. Нерідко початковий опис стає основою лейтмотиву, який підтримує чи посилює навіяний ним настрій. Одним із найбільш типових принципів побудови творів Е. Хемінгуея та В. Стефаника є градація, яка дозволяє прозаїкам створити новели й оповідання гострої напруги і провести читача до самого піку пристрастей.

Суголосність основних принципів художніх систем Е. Хемінгуея та В. Стефаника позначилася на подібності використання ними окремих художніх прийомів. Зокрема, значна подібність проявляється у застосуванні краєвидів у композиційній системі художніх творів. Окрім уже згаданої функції початкового опису, пейзаж є засобом художнього відтворення внутрішнього світу людини.

Творчість обох новелістів об'єднує активне використання протиставлень, які можуть бути епізодичними або проходити крізь цілий твір. Прозаїки вдаються до протиставлення образів, різних поглядів на життя, минулого й теперішнього. Для створення контрасту письменники доволі часто вводять у новели саме пейзажі, за допомогою чого досягають різного ефекту.

Для новелістики В. Стефаника та Е. Хемінгуея характерним є застосування прийому монтажу, який є ключем до розуміння ідейного змісту творів. У творчості Е. Хемінгуея він також дає змогу спостерігати за героєм у різних життєвих ситуаціях і створювати ємний психологічний портрет персонажа («Світло життя», «Доктор і докторова дружина»). Монтаж у творчості В. Стефаника деколи може служити засобом експериментування з літературним часом. Вихоплюючи лише найважливіші події, прозаїк не показує, як минає час, а спресовує його і змушує читача відчути цей плин («Святий вечір», «Суд»).

Е. Хемінгуей також по-новаторськи моделює літературний час, впливаючи на відчуття читачем його перебігу. Як зазначає Ю.Лідський, досить часто письменник не вказує на те, що пройшов певний проміжок часу між подіями, а змушує читача самого відчути це, використовуючи пейзажі. Час, затрачений на прочитання пейзажу, асоціюється у читача з плином художнього часу в оповіданнях («Десь у Мічигані», «Кішка на дощі»).

Другий підрозділ «Література «втраченого покоління» та її український провісник (типологічне зіставлення роману Е. Хемінгуея «Прощавай, зброє» та повісті-поеми О. Турянського «Поза межами болю») виявляє риси спорідненості творів на ідейному та пафосному рівнях, що дозволяє вважати слов'янського літератора попередником письменників «втраченого покоління».

В основу обох творів покладений реальний досвід майстрів, які, так само як і всі письменники «втраченого покоління», брали участь у Першій світовій війні.

У повісті-поемі О. Турянського Перша світова війна показана як страждання і загибель військовополонених, що були спричинені виснаженням, холодом і голодом, а також як мародерства та крайня жорстокість. Для Е. Хемінгуея Перша світова війна - це муки поранених, кров, екстремальні умови роботи польових медиків, обстріли, грабунки покинутих будинків, пересування військових і техніки, антисанітарія, спроби дезертирства та абсурд усього, що діється навкруги.

Об'єднуючим принципом у кожному з творів виступає загальний ідейно-естетичний пафос - викриття та засудження війни. Письменники суголосні у своєму переконанні, що воєнне лихоліття є злочином проти людства, який неможливо виправдати жодними державними інтересами. Суголосним є також переконання обох майстрів, що війна - це безглуздя, яке не вирішує політичних проблем, але призводить до масового винищення, каліцтв, психічних травм, озвіріння й горя. Спільним для обох письменників є те, що вони не лише засуджують війну, а й викривають її винуватців - правлячі кола, які заради збільшення сфер впливу жертвують людськими життями.

Спорідненість творів Е. Хемінгуея та О. Турянського не вичерпується лише пацифізмом, адже це переконання притаманне більшості творів, присвячених Першій світовій війні. Ще однією рисою, яка дозволяє назвати повість-поему «Поза межами болю» передвісником літератури «втраченого покоління», є трагічність світовідчуття, пафос відчуженості, приреченості і водночас стоїцизму. Все, що оточує людину, - вороже їй, світ несе їй лише страждання. Гнітючий емоційний настрій творів посилює почуття цілковитої самотності людини у величезному жорстокому світі. Людина щосили опирається, намагається вижити, демонструє чудеса сили духу, однак так і залишається безпорадною, адже вона не в змозі вирватися з кола фатальної приреченості.

Марність зусиль, спрямованих на виживання (у О. Турянського) чи на втечу від війни і створення сім'ї (у Е. Хемінгуея), а також спільне для обох відпочуття відсутності майбутнього, приреченість на поразку є основним джерелом трагічно-песимістичного пафосу творів, який доповнюється лейтмотивом крижаного холоду у повісті-поемі «Поза межами болю» та лейтмотивом дощу, сльоти у романі «Прощавай, зброє».

Спільним для обох творів є мотив розчарування і зневіри. Для Е. Хемінгуея як представника «втраченого покоління» це була цілковита недовіра до держави, яка ошукала свою молодь, відправляючи її на фронти. Мотив розчарування у повісті-поемі «Поза межами болю» стосується не стільки держави, як загалом людського суспільства, цивілізації, яка допустила масове винищення людей.

Різні суспільно-історичні умови, в яких перебували американський та український народи на початку ХХ століття, зумовлюють відмінність у закінченні двох творів. Обидва герої роблять спробу знайти опору у коханні та сім'ї, що є типовим для «втрачених», які у своїх творах часто протиставляють жорстокому світу одвічні цінності. О. Турянський як попередник письменників «втраченого покоління» залишає своєму персонажу надію на майбутнє (він отримав звістку про те, що його сім'я жива). У романі Е. Хемінгуея герой втрачає все. Почуття самотності, безпритульності, втрати, приреченості досягають у кінці твору найгострішого звучання. Письменник залишає свого героя у стані відчаю, спустошеного, без надії на майбутнє, демонструючи таким чином типового представника «втраченого покоління», яке, переживши війну, не здатне знайти свого місця у суспільстві, не йме йому віри і марно проживає життя.

У третьому підрозділі «Громадянська війна в Іспанії в художній інтерпретації Е. Хемінгуея («По кому подзвін») та Ю. Покальчука («І зараз, і завжди…»)» проведено типологічне зіставлення творів, яке дозволило виявити спільні тенденції у трактуванні іспанських подій (1936-1939) українською та американською літературами, з'ясувати відмінності романів, написаних у державах із різним політичним устроєм і ідеологічними пріоритетами, а також розкрити причини довгого табуювання, а пізніше гострої критики роману «По кому подзвін» в Україні та в Росії у 60-х роках.

Письменники зображають громадянську війну в Іспанії крізь призму її сприйняття своїми співвітчизниками-інтербригадівцями. У героїв обох романів багато спільного: вони сильні особистості, переконані у справедливості своїх поглядів. Вони готові ризикувати своїм і чужим життям заради справи. Обидва свято вірять у те, що боротьба за Іспанську Республіку є справедливою і що вона принесе щастя людям.

У центрі уваги письменників - самопізнання людини в умовах війни. Спільною рисою для героїв обох творів є постійна духовна робота, яку відображають у романах численні внутрішні монологи. Війна ставила перед героями складні питання про правомірність насильства, самопожертву, цінність людського життя. Постійний пошук, роздуми, прагнення пізнати світ зовнішній і свій внутрішній - риси, які зближують персонажів Е. Хемінгуея та Ю. Покальчука.

Звернення митців до однієї теми, подібність образів головних героїв обумовили близькість проблематики творів та появу аналогій у її осмисленні. Обидва митці фокусують увагу на проблемі насилля, яка проявляється у різних формах, однак найвищого звучання досягає у зображенні душевних трагедій персонажів через необхідність убивати. Письменники обирають схожі шляхи розгляду цієї морально-етичної проблеми. Обидва детально змальовують перше скоєне героями вбивство та психологічний злам, який вони після цього пережили. Прозаїки передають також прагнення своїх героїв позбутися почуття провини і віднайти душевний спокій.

Душевне сум'яття героїв двох романів через необхідність убивати є лише одним із проявів глибинної філософської проблеми, яку розглядають письменники. Це питання про правомірність чинити зло заради добра, вбивати людей заради справедливості і, зрештою, називати війну «справедливою». Обидва письменники стверджують, що війна навіть за благородні ідеали - це завжди злочин проти людства, адже яка б сторона не одержала перемогу, людина завжди залишається у програші.

Паралель простежується не тільки на рівні проблематики творів, а й сюжету. Герої одержують однакові завдання: разом із своїми загонами підірвати міст, який контролюють фашисти. Обидва письменники фокусують читацьку увагу на вартових, змальовуючи їх не як ворогів, а як звичайних селян чи ремісників. Таке зображення ворога викликає роздуми про моральну відповідальність за вбивства.

Своєрідним емоційним епіцентром у романах стає тема кохання, яке є джерелом того світлого й чистого в людині, що протистоїть жорстокості, ненависті, вбивствам та іншим реаліям війни. Розробка любовної лінії двома авторами здійснюється за подібною схемою. В обох творах це воєнне кохання трагічне, але разом із тим надзвичайно поетичне, воно недовге, але безмежно глибоке. Е. Хемінгуей та Ю. Покальчук доходять висновків, що війна і щастя - речі несумісні. Однак у творах обох письменників кохання стає для героїв, які незабаром загинуть, безцінним даром долі. Кохання змінює їх, підносить духовно.

Оскільки письменники належали до держав із різним ступенем свободи слова, то поряд із збігами у тематиці, проблематиці, сюжетних лініях, образах головних героїв, у їх творах наявні суттєві розбіжності щодо ступеня об'єктивності у відтворенні історичної дійсності, на тлі якої розгортаються події в романах. Якщо Е. Хемінгуей правдиво зображує історичну ситуацію, відкрито говорить про жорстокість, яка мала місце як серед фашистів, так і серед захисників Республіки, уникає ідеалізації інтербригадівців, то роман Ю. Покальчука демонструє негативний вплив ідеології на художню практику, що призвело до підміни історичної правди заздалегідь сформованими стереотипами. Для українського роману, написаного в умовах диктату ідеології, притаманна спрощеність трактування тогочасної історичної дійсності, яка проявилася у надмірній героїзації та ідеалізації інтербригадівців, яким протиставлені франкісти як абсолютні носії зла. Така спрощеність була даниною ідеологічним канонам, що дозволяла роману втриматися в нормативах вимог соціалістичного реалізму.

Життєво правдиве зображення історичної дійсності Е. Хемінгуеєм стало причиною замовчування, а пізніше двоякої оцінки роману «По кому подзвін» заангажованою радянською критикою. Наголошуючи на художній цінності твору, літературознавці водночас гостро критикували Е. Хемінгуея за його «помилки», до яких відносили висунуті ним звинувачення верховного командування у некомпетентності й політичних інтригах, що стали причиною поразки республіканських військ.

У висновках узагальнено результати дослідження. Зокрема, акцентується, що складний характер рецепції творчості Е. Хемінгуея, для якої були притаманними періоди замовчування і надуваги, значною мірою зумовлений втручанням у процес міжлітературної комунікації нелітературних чинників. Вплив ідеології відчули на собі такі форми рецепції, як критичне засвоєння та переклади (гальмування, кон'юнктурний підхід у доборі творів, купюри), результатом чого стало однобоке представлення творчості американського письменника українському читачеві до другої половини 70-х років ХХ століття. Проте позитивною рисою штучного стримування української рецепції є висока художність українських перекладів, процес створення яких розпочався після завершення доби буквалізму у перекладацькій справі. До того ж хемінгуеївський бум (60-70-х рр.) дав поштовх до появи образу неординарної людини - Хемінгуея.