Особливості зображення образу рідної землі у романі Ліни Костенко "Маруся Чурай"

Размещено на http://www.allbest.ru/

3

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Донецький національний університет

Кафедра історії української літератури і фольклористики

Особливості зображення образу рідної землі у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

студентка 1 курсу

Шпак І.В.

Науковий керівник: Бердник О.С.

Донецьк 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЕННЯ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ В СЛОВЕСНОМУ ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ

1.1 Визначення поняття художнього образу у літературознавстві

1.2 Особливості творення художнього образу у романі

2. Особливості зображення образу рідної землі у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

2.1 Пейзаж, як спосіб зображення рідної землі у романі у віршах «Маруся Чурай»

2.2 Зображення образу рідної землі через історичні події

2.3 Особливості розкриття образу рідної землі через сприйняття героями роману

2.4 Пісня, як духовна складова рідної землі

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

літературознавство роман чурай вірш пейзаж

Актуальність дослідження. Історичний роман у віршах „Маруся Чурай” писався Ліною Костенко в роки її вимушеного мовчання (16 років). Цей твір поетеси представляє в українській літературі рідкісний жанр. Певні антології можна знайти у Максима Рильського - „Марина” (1933 р.), „Любов” (1940 р.), „Мандрівка в молодість” (1944 р.). Проте багатоплановий історичний роман у віршах - новина в українській літературі, і не тільки в ній, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

У другій половині ХХ століття поглиблюється зацікавлення історичним минулим і дослідження відображення його в літературі, активізується розробка проблеми історичної пам'яті, наголошується на її особливому значенні в національно-патріотичному усвідомленні українців та для створення концепції національної літератури. У розвідках Б. Олійника “Роман активної пам'яті”(1981), М. Жулинського “Які ж виміри людської пам'яті?”(1986), Ю. Ісіченка “Шевченкове слово й історична пам'ять народу”(1989), П. Кононенка “Ідея національного відродження і розвиток української літератури” (1993), В. Гребньової “Народ, який не знає своєї історії, є народ сліпців”(1996) тощо історична пам'ять - основний предмет розмови, що доводить правомірність і потрібність автономного дослідження про ту специфічну частину художньої історіософії, яка закладена в проблемі історичної пам'яті. Важливі міркування про деякі аспекти проблеми історичної пам'яті, яка є центральною в окремих художньо-історичних творах, містять праці Л. Новиченка, І. Дзюби, В. Дончика, С. Крижанівського, М. Наєнка, А. Погрібного, М. Ільницького, М. Слабошпицького, Т. Салиги, які стали відправною точкою нашого дослідження.

Слід зауважити, що тема Марусі Чурай, коли дівчина отруїла свого зрадливого коханого, була досить поширеною в українській літературі: драма М.Старицького „Ой не ходи, Грицю...”, віршована драма В. Самійленка „Маруся Чураївна”, повість О. Кобилянської „В неділю рано зілля копала”. Образ піснетворки зустрічається і в творчості Левка Боровиковського „Чарівниця”, і в С. Руданського „Розмай”.

Працюючи над своїм романом, Ліна Костенко використала ті скупі напівлегендарні відомості про пісні твору, які пробилися до нас крізь віки.

1974 року в Київському видавництві „Дніпро” вийшов збірник „Дівчина з легенди Маруся Чурай”, де вміщено тексти пісень („Засвіт встали козаченьки...”, „Летить галка через балку”, „Віють вітри, віють буйні”, „Ой не ходи, Грицю...”, „Грицю, Грицю до роботи...”), що їх народна пам'ять приписує легендарній полтавчанці.

Історико-філософський, соціально-психологічний роман у віршах „Маруся Чурай” справедливо названий критикою енциклопедією духовного життя України ХVІІ ст. Роман Ліни Костенко через минуле висвічує багато явищ сьогодення, проектуючи їх на майбутнє.

Відрадно, що за історичний роман у віршах „Маруся Чурай” (1979) та книжку „Неповторність” (1980) письменниця у 1987 році удостоєна Державної премії ім. Т.Г. Шевченка.

Як бачимо, до образу легендарної співачки в українській літературі зверталися й до Ліни Костенко, але розробляли тему у виключно любовній площині, часто ще й сентиментальній. Ліна Костенко в центр свого твору ставить питання жертовного служіння співця своїй нації, навіть якщо нація не гідна поки що такого співця, інша річ, що цей співець її вивищить до свого рівня. До того ж авторка спокушає свою героїню, Марусю Чурай, до роздумів, важкої і ненаситної праці її інтелекту, її небуденних почуттів, її життєвого розуму і досвіду, примушує тяжко каратися за скоєні помилки і в той же час гідно зустрічати смерть і першого разу на еталоні, і другого, коли Марусю руйнують невблаганні сухоти.

По праву можна вважати, що вершиною творчості Ліни Костенко став історичний роман у віршах „Маруся Чурай”, де на національному ґрунті проростають політичні, філософські та естетичні проблеми.

Історію кохання молодих людей Ліна Костенко розглядає в контексті національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти, тих національних змін, що відбувалися в українському суспільстві в середині ХVІІ століття.

Складові елементи дослідження

Метою дослідження є дослідження своєрідності поетичного слова Ліни Костенко у відображенні рідної землі в історичному романі у віршах «Маруся Чурай», виявити майстерність авторки у відтворенні історичних постатей і подій.

Завдання дослідження - вирішення таких взаємопов'язаних завдань:

§ - визначити художні принципи історичної пам'яті в просторі Ліни Костенко;

§ - дослідити особливості художнього осмислення історичних осіб та подій на території України середини ХVІІ століття на основі аналізу історичного роману у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” ;

§ - простежити проблематику зв'язку образів в художньому зображенні рідної землі в історичному романі у віршах поетеси;

§ - розглянути особливості стилю і поетики творчості Ліни Костенко, висловити свої теоретичні роздуми та історико-літературні спостереження щодо відтворення;

Об'єктом дослідження є художній образ рідної землі у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай».

Предметом дослідження є засоби зображення художнього образу в художній літературі.

Матеріалом дослідження є історичний роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай», теоретична література, публікації в періодичній пресі.

Наукова новизна курсової роботи полягає в тому, що вперше в українському літературознавстві проблема зображення рідної землі в історичному романі у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» досліджується як важлива частина творчості Ліни Костенко.

Практичне значення курсової роботи визначається обґрунтуванням та виробленням методів вивчення проблеми зображення української землі на основі роману Ліни Костенко «Маруся Чурай». Матеріали дослідження можуть бути використані при підготовці лекційних курсів з української літератури ХХ століття у вищих закладах освіти, під час проведення уроків з української літератури в середніх загальноосвітніх школах.

1. ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЕННЯ ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ В СЛОВЕСНОМУ ХУДОЖНЬОМУ ТВОРІ

1.1 Визначення поняття художнього образу у літературознавстві

Проблеми літературної освіти в школі значною мірою залежать від досягнень літературознавчої науки, зокрема і найбільше -- теорії літератури, що досліджує специфіку мистецтва слова, служить своєрідним інструментарієм для ефективного аналізу й синтезу літературного матеріалу, формує відповідний понятійний апарат. Вивчення літератури передбачає висвітлення сутності художнього твору й образу, їх аналізу, понять літературного твору і тексту, складників змісту і форми в єдності думки й почуття, врахування специфіки мистецтва слова та вивчення його в школі, визначення основних методів і шляхів цієї роботи тощо. Йдеться про науковий підхід до аналізу твору в школі, який здійснюється на основі набутого людством досвіду об'єктивної пізнавальної діяльності. У контексті нашої статті актуалізується проблема тлумачення художнього образу та меж його пізнання.

Поняття художнього образу. Вивчення героїв літературного твору має ключове значення для осягнення його змісту і значення й тісно пов'язане з розумінням сутності художнього образу як феномена мистецтва. Оскільки художній образ -- це складно організоване художнє ціле, і в його поясненні можуть переважати ті чи ті змістові або формові складники, то він трактується вченими неоднозначно. М. Храпченко виділяє чотири «сфери» образу: а) відбиття й узагальнення істотних властивостей, рис дійсності, розкриття складності духовного життя людей; б) вираження емоційного ставлення до всього того, що слугує об'єктом творчості; в) втілення життєвого ідеалу, створення естетично значущого предметного світу; г) внутрішню орієнтацію на читацьке сприйняття та естетичний вплив твору на читача. Учений вказує на певну змістову стабільність поняття й водночас запевняє про його відкритість, зумовлену тим, що один і той же художній образ може сприйматися по-іншому, залежно від віку й статі читача, його життєвого й естетичного досвіду, соціального стану, суб'єктивуючись, «прикладається» щоразу до конкретних умов читацького «Я». [4; 128] Отже, мистецтво слова -- узагальнене й естетично наповнене відбиття дійсності. Такої думки дотримувався й І. Франко, говорячи про сконцентроване відображення життя, наголошуючи тим самим на змістовому аспекті художньої творчості. Ідеться про Арістотелеве розуміння мімезису в літературі й актуалізацію в ній пізнавальної функції.

Інша концепція, за Г. Поспєловим, будується на тім, що образність мистецтва -- це передусім форма, зумовлена його змістом. Розуміння образу-персонажа, зокрема, конкретизується в контексті цієї теорії як поняття про систему прийомів творення літературного героя. Кожен образ настільки виражає той чи той зміст, наскільки цілісно його подають у конкретно-чуттєвій одиничній формі деталі цього образу. Віддаючи пріоритет формі художнього твору, Г. Поспелов не заперечує змістове наповнення образу і вказує на його типовий характер, водночас підкреслюючи уявний характер змальованого, штучність художніх картин та індивідуальність літературного явища. Образна досконалість твору є запорукою й потужним чинником його естетичного значення і впливу на читацьку громадськість. [5; 137]

Обидві концепції художнього образу перебувають на одній методологічній основі, їхня єдність дає змогу сприймати художній образ як систему, зумовлену взаємодією форми й змісту. Оскільки художні елементи образу є його невід'ємною частиною, водночас характеризуючи зображене (за О. Никифоровою), то робота над поясненням персонажа -- це вивчення його характеру й прийомів розкриття. Залежно від того, який метод пізнання обрано -- індуктивний чи дедуктивний, починати цю роботу дослідникові (вченому або учневі) можна з характеристики образу чи з розкриття образотворчих засобів. У школі цей вибір залежить, звичайно, від дидактичної мети й суб'єктного досвіду вчителів та учнів, однак варто пам'ятати твердження філософів (М. Новиков), психологів (О. Никифорова) і літературознавців (А. Єсін) про те, що до змісту твору природніше йти через його форму.

Сучасні літературознавці поглиблюють розуміння художнього образу як такого, що в конкретно-чуттєвій та естетично значущій окремій формі відбиває істотні прикмети дійсності. О. Галич розглядає образ як одиничну форму емоційного змалювання узагальненої в художній картині дійсності. Загалом це трактування не суперечить тому хрестоматійному, яке зробив колись Л. Тимофеев, також вважаючи образ конкретною й водночас узагальненою картиною людського життя, створеною за допомогою вимислу й естетично значущою. В художньому образі, за Арістотелем, а далі -- й Горацієм, спостерігаємо вираження загального, типового в житті людини через одиничне, індивідуальне, що вчені називають типізацією образу (М. Гуляєв). Відбувається, як стверджує Л. Тимофеев, узагальнене відображення дійсності у формі одиничного, індивідуального. Однак учений застерігає, що тільки співвідношенням загального й одиничного не вичерпується характер художньої літератури. Одне лиш слово «бібліотека» дає загальне уявлення про цю установу, але цей образ установи ще не є художнім. Відбувається, як помітив О. Потебня, перехід образу предмета в поняття про цей предмет. Однак слід зважити й на ту оцінку, яку дає автор зображуваному, і пам'ятати, що художній твір -- вигадка, витвір уяви, художня, а не історична правда (М. Довгалевський).

1.2 Особливості творення художнього образу у романі

Визначальною є здібність до створення художнього образу -- спочатку у мисленні, у свідомості автора, а потім -- вираження його у матеріалі. Саме художні образи, які є досить складними структурними утвореннями, уособлюють своєрідність художнього мислення і визначають рівень його розвитку та сформованості. Художній образ є водночас категорією психології, як елемент функціонування психіки людини, та категорією естетики і мистецтвознавства, як художня одиниця. Психологія визначає образ як узагальнену картину світу (предмету, явища), що складається за результатом переробки інформації, яка поступає через органи почуттів.

Важлива характеристика образу роману -- узагальнення. Образ існує як певний змістовий комплекс, що узагальнює виділені суб'єктом диференційні ознаки конкретних об'єктів та виявляє серед них дещо загальне. Разом з тим, художній образ є чуттєво-конкретним виразом індивідуальності автора, відтворенням внутрішніх психологічних характеристик. Злиття, поєднання загального і неповторно індивідуального у мистецтві носить назву типізації. Типізація є обов'язковою умовою створення образу. Вона передбачає «визначення головного, відмову від другорядного, несуттєвого та, водночас, суто індивідуальне, чуттєво-конкретне вираження цього загального. Художнє абстрагування є визначальною особливістю діяльності художника. Операція абстрагування є основою досягнення образної виразності. Типізація є інструментом абстрагування, а його прийоми -- стилізація, гротеск, гіпербола тощо.

Створені образи завжди мають емоційне забарвлення і поєднуються з елементами оцінки. Емоція виступає як специфічне узагальнення нелогічного характеру і забезпечує практичну ефективність образу. Витоком емоційності у мистецтві є особистісний характер його образів. Більшість дослідників визначають емоційність провідною ознакою художнього образу. Здібність до формування образів у свідомості є специфічною ознакою творчої уяви художника (Мелик-Пашаєв). Саме вона визначає вищий рівень ієрархії художньо-творчих здібностей -- художню обдарованість. Художній образ -- це чуттєвий образ, що виражає собою переживання, емоції, оцінки, художні ідеї. Образ повинен адекватно виражати внутрішній, духовний зміст твору.

Художній образ має категоріальну функцію, тобто виступає «засобом розчленування реальності на елементи різного рівня». За змістом вид відображення об'єкту в образі визначається як інтуїтивний -- інтуїтивні образи є одиницями свідомості. Це означає, що образ об'єкту може складатися в результаті інтуїтивно-емоційного «домислювання» художньо-виразних деталей.

Процес утворення художнього образу, практична художня діяльність пов'язана з активною роботою мислення. На стадії задуму образ формується спершу у свідомості художника як абстракція. Однак, механізм побудови образу має спільні закономірності, безвідносно того, чи він складається у внутрішньому плані, чи набуває наявне художньо-пластичне вираження. Ці закономірності обумовлені загальними принципами творчого мислення.

Літературно-художній образ -- 1) естетична категорія, що характеризує особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших явищ. Міметичне розуміння категорії художній образ (коли уявний світ визнається за більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще Аристотель: "Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того, що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або ж з необхідністю" ("Поетика"). У сучасному літературознавстві знаходимо широкий діапазон міметичного трактування художній образ: від розуміння художній образ як відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга -- для модернізму і особливо -- для постмодернізму. 2) Будь-яке явище уявного світу, котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як щось цілісне, завершене, зриме. 3) Семантична (значеннєва) трансформація слів у художньому тексті, коли об'єктивному мовному значенню слова (слів) надається специфічне художнє значення, відбувається "семантичне зрушення", що дає змогу по-новому, з несподіваного боку розглянути предмет чи явище. Це розуміння художнього образу поширюється на тропи. Специфіка художній образ зумовлена природою літератури як виду мистецтва. Оскільки матеріалом літературного твору є не речова субстанція (бронза, мармур, фарби і т.п.), а система знаків, мова, то художній образ не має такої наочності, як, наприклад, образ у малярстві. Художній образ складається з багатьох різнопланових елементів, природний наочний зв'язок між якими опосередкований. Вони взаємопроникають, переходять один в одного, змінюють звичне, усталене значення слова. Єдиної класифікації художнього образу немає. За предметним принципом можна визначити ряд образних шарів, які накладаються один на одного: образи-деталі (від найдрібнішої художньої деталі до таких розгорнених описів, як пейзаж, портрет, інтер'єр і т.п.), що є статичними, фрагментарними; динамічні образи-персонажі (образи подій і вчинків, думок, настроїв і переживань, що мають місце у просторі і часі, сукупний, збірний образ, в якому зосереджується увага на тому, що гуртує людей в одне ціле); образ -- уявний світ літературного твору, світ, витворений автором, який включає ще ширший образ -- образ світу; найглобальніший образ, що виходить за своєю предметністю за рамки твору й завершує художню світобудову. За своїм смисловим значенням художній образ розмежовуються на індивідуальні, типові, образи-мотиви, архетипи. Індивідуальні свідчать про самобутність автора, оригінальність і неповторність. Типові втілюють загальнолюдські риси, характерні особливості культурно-історичної епохи. Мотив -- це образ, який повторюється в декількох творах одного або багатьох авторів чи навіть цілого художнього напряму. Архетип -- найстійкіші моделі людської уяви.

Таким чином, проведений аналіз підтверджує, що художній образ має не тільки графічний вираз, а є складним психологічним утворенням. Образ, як продукт художньої діяльності, являє собою єдність раціонального та почуттєвого, інтелекту та емоцій. Головною особливістю художнього образу є своєрідне синтезування загального і одиничного, типового та індивідуального, об'єктивного і суб'єктивного.

Отже, власне художній (літературний) образ трактуємо як засіб вираження естетично вартісної характеристики конкретного життєвого прояву й ствердження значущих сенсів людського життя. Цілісний аналіз художнього образу тісно пов'язаний із такими поняттями, як його зміст, структура і значення. Зміст образу пояснюємо як естетично вартісну характеристику в художньому творі конкретного життєвого прояву; структура -- певна у кожному разі система прийомів творення образу; значення образу зумовлюється його ідейно-художньою роллю в середовищі аналізованого твору, а також місцем у художньому світі письменника й світовому літературно-культурологічному та особистісному контексті. Сприйняття образу-персонажа залежить від єдності безпосереднього чуттєвого осягнення його зовнішності й поведінки, осмисленого проникнення в його характер і наслідку особистісного впливу літературного героя на читача.

Урахування специфіки художнього образу під час вивчення літературного твору дає змогу оптимізувати навчальний процес і наблизити учнів до осягнення змісту і значення прочитаного. Художній образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу, якою користується наука, а саме -- поняттєвої. Як і художній образ, наукове поняття належить до вторинних форм відображення дій­сності. Подібно до художнього образу поняття відрізняється від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому предмет відображення відтворюється у його чуттєвому образі, поняття, відображаючи предмет, абстрагується, тобто відходить від його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому образі загальне, тобто сукупність тих суттєвих відмінних рис, що характеризують певний клас об'єктів, подається у формі індивідуального, конкретно-чуттєвого, -- у формі самого життя, то в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки відображуваного предмета.

Отже, Художній образ -- особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

2. Особливості зображення образу рідної землі у романі Ліни Костенко «Маруся Чурай»

2.1 Пейзаж, як спосіб зображення рідної землі у романі у віршах «Маруся Чурай»

Аналізуючи своє сприймання роману, легко можемо погодитись з думкою, що в нашій уяві цілком виразно постають пейзажі картини, на тлі яких відбуваються події. Умовно кажучи, сцена, де відбувається дійство майстерно виконаними декораціями. Мистецтво слова поетеси виявляється в тому, що вона, спеціально не зупиняючись мінімальних “пейзажних” вправлень витворює їх в образній уяві читача.

Полтава ХVІІ ст. - полкове місто, а це значить, що вона укріплена: має свою фортецю. Центральна частина міста оточена високими земляними валами, на яких піднімаються спостережні вежі. Кілька в'їзних воріт. Довгий час про саму фортецю згадується епізодично (“Вартуй! Вартуй! - з Куликівської брами. “Вартуй! Вартуй! - від Київських воріт”), але в розділі “Облога Полтави” сама фортеця і її, сказати б, захисна функція буде показана значно виразніше.

Та межі міста не обмежувалися фортечними валами. Більша частина міщан жила в передмісті, яке оточувало фортецю і яке своїми будівлями, левадами та й спосіб життя мешканців нагадувало велике село. Воно було досить розкидане, і в ньому виділялися не тільки кутки, а й окремі хутори. На одному з них, що розмістився на березі Ворскли, і стояла хата, у якій жила Маруся з матір'ю. За Ворсклою - прадавній ліс, у якому прорубана просіка - дорога до недавно збудованого Хриситовоздвижного монастиря, позолочені бані якого виразно виднілися на темно-зеленому тлі лісу. Такий загальний план нашого уявного бачення тогочасної Полтави. По ходу знайомства із твором він дещо деталізується. Поетеса кілька разів варіює такі пейзажні деталі: місячна ніч, річка, верби над нею, річковий млин. Згадуються високі явори, садки, левади, город, тин, ворота, спортивне подвір'я... Все це характерні деталі типового українського довкілля. Можна сказати, що це знаки укр. автохтанності. Саме вони надають зображуваним картинам типово національного колориту. Його створення завжди було для Ліни Костенко серйозним творчим завданням. Особливо це виявляється у прекрасній поемі-баладі “Східоська одіссея”. Зображуючи подорож грецького купця теренами нашої прабатьківщини, поетеса детальна відтворила грецькі міста - поселення Причорномор'я, Скіфію. Добрався грецький мандрівник і до самого осердя майбутньої України, до того місця, де жили племена, які вочевидь, у майбутньому виконуватимуть головну функцію в процесах формування української народності, нації. Вони уже мали ознаки українськості.

Ліна Костенко з любов'ю змальовує свято Купала на праукраїнській, ще язичницькій землі. І, взагалі, вона показує її як райський край, населений добрими, щирими і красивими людьми:

Пливуть вони між тими берегами

А скрізь луги безмежні за лугами

Піщаний берег в решеті стрижів

І добрі люди гарних типажів

“Маруся Чурай” - твір драматичного, навіть трагічного звучання, і тому в ньому дуже мало замилувано-ідилічних картин української природи та українського життя. Ліна Костенко, вочевидь, просто не могла обійтись без них - в зображенні тогочасного жорстокого, сповненого народних страждань лихоліття, необхідний був промінь надії, який би підтримував віру у можливість щасливого життя на цій землі. В калейдоскопі болючих спогадів, що навідували Чурлівну вночі перед стратою, є кілька світлих. Всі вони були звернені до найкрасивіших свят нашого народу - Івана Купала, Різдва, Водохрещення.

Навіть сучасна людина, яка ніколи не була учасником подібного дійства і не знає багатьох характерних для нього звичаї та обрядів (прорубування на замерзлій річці ополонки, випилювання з льоду великого хреста, якого обливали буряковим квасом, випускання хлопцями голубів, що хмарою літатимуть над “Йорданню” тощо) все ж, прочитавши ці рядки, відчує атмосферу щасливого духовного піднесення, що панувала на зображеному поетесою святі.

Подібні образні живописні вставки дають змогу відчути національний колорит тогочасного життя, його українськість.

Але повернемося до зображень природи, які є суттєвими чинниками художнього світу роману.

Ліна Костенко у змалюванні природи України застосувала один дуже ефективний прийом, який хоч і не впадає у вічі (мистецтво справжнього майстра якраз і полягає в тому, що “технологія” виконання ним мистецьких прийомів є невидимою), все ж створює певну сучистію (вплив) на читача, витворюючи у його образній уяві бачення української природи в кругообігу літо-осінь-зима-весна.

Чураївну судили влітку. Страта мала відбутися біля кладовища, за містом, у ковилему, ще по-літньому зарошеному степу. За кілька тижнів після помилування та смерті матері, Маруся Чурай вирушила на прощу до Києва. Була рання осінь. Для дівчини, яка ніколи не полишала рідних місць, ця подорож була справжнім відкриттям своєї Батьківщини - перед нею постала її природа в усій своїй красі. Це було хвилююче відкриття, що викликало у чутливої до краси дівчини сплеск високої любові до рідної землі.

Подорож Марусі із дяком була довгою. Ласкавість ранньої осені змінювалася на незатишність пізньої - дощової і холодної. І немовби в унісон із цією зміною у природі Маруся Чурай відкривала Україну з іншого боку - на тлі її прекрасної природи вона бачила страхітливе страждання свого народу, доведеного до відчаю польсько-шляхетськими гнобителями. Зруйновані, злиденні “удовичі села” по дорозі від Лубен до Києва - це теж образ тогочасної України, що відкрився Марусі Чурай. Контрастно показуючи розкіш української природи і убогість селянського життя. Ліна Костенко продовжує Шевченкову традицію. Кобзар любив зображувати природу України як зелений рай, проте тут же, як правило, він показував і вражаючі картини всенародного бідування. Така творчість спадковість - це навіть не традиція, а об'єктивне відбиття української реальності, що тягнеться через усю історію нашого народу на цій землі - це вічний контраст, пояснити який можна тільки одним - багатовіковою неволею українського народу, що з усіх боків був оточений недругами, які із заздрістю зазирали на його землі і сунули, сунули на них безнастанно...

Маруся Чурай повернулася із праці уже під зиму. Поетеса раз у раз подає картини української зими. З мистецького погляду вони виконані прекрасно:

Зима старенькі стріхи залатала.

Сніги рожево міняться в полях.

*************

Сніги, сніги... Сліди ще тільки вовчі.

Порожній степ, і тиша до небес.

*********

Ген хуторів причаєність глибока

Он хтось іде в Полтаву з Кирилком

І данина на всі чотири боки

Перехрестилась чорним вітряком.

Злиденна снігом хата, в якій самотньо живе Маруся Чурай. Зима - це час фізичного і духовного згасання дівчини.

Зовсім не випадково поетеса завершує роман “весняним” розділом. На перший погляд, це не відповідає настрою, який виникає від розуміння, що Маруся Чурай доживає останні дні. Здавалося б, все повинно бути навпаки - треба щоб природа “плакала” над смертю героїні, а не розцвітала по-весняному. Та Ліна Костенко вдається до іншого, набагато складнішого за смисловим вирішенням художнього прийому.

Читаючи і перечитуючи картини пробудження природи в останньому розділі “Весна і смерть, і світле воскресіння”, приходили до думки, що ми ще мало знаємо “Марусю Чурай” і взагалі всю творчість Ліни Костенко. Бо чому ж ми так рідко говоримо про ті безцінні поетичні терміни, що так щедро розсипані на сторінках роману! Поза всяким сумнівом, вони хрестоматійні. Їх треба вивчати на пам'ять - тоді вони завжди залишаються з людиною, непомітно виховуючи в ній здатність помічати прекрасне в природі. Про весняне пробудження природи поетеса говорить просто, без особливої, на перший погляд, творчої винахідливості, але відтворювані нею картини є такими зримими, вони такі барвисті і пахучі, так збуджують нашу уяву, що здається ви раніше пережиті нами весни повертаються із призабутих глибин пам'яті і накладаються на цю, зображену поетесою весну:

Уже в дітей порожевіли личка.

Уже дощем надихалася рілля.

І скрізь трава, травиченька, травичка!

І сонце сипле квіти, як з бриля.

Вже онде щось і сіють у долині.

Вже долітає пісня з далини.

Отже, приходимо до висновку, що зображена в романі природа є органічним складником образу рідної землі. Природа ця власне українська - і вона є одним із чинників того національного духу, яким пройнятий весь твір. Окрім того він є одним із виразників художніх смислів роману.

2.2 Зображення образу рідної землі через історичні події

Історична тематика завжди цікавила Ліну Костенко, тому що її поезії притаманне напруження вселюдських переживань і проблем, виважених поколіннями її предків.

Його форма дуже традиційна, епічна, немодерна, але поетичне мовлення Ліни Костенко настільки своєрідне і вражаюче точне, що ця навмисна традиційність грає на користь твору.

Поема перш за все розкриває національну тематику, проблему поєднання індивідуальної людської душі з цілим поколінням, з Історією, з часом Богдана Хмельницького. Образ Марусі Чурай -- незламної своїм духом, чесної, сміливої -- якнайкраще відповідає духу тієї буремної доби.

Минуле незнищенне, вважає поетеса:

А що, якби знайшлася хоч одна, --

в монастирі десь або на горищі?

Якби вціліла в тому пожарищі --

неопалима -- наче купина?

Дія твору розгортається в основному в Полтаві, яка на той час була важливим містом, військовим осередком, мала свій козачий полк, який боронив рідну землю, відгукуючись на перший поклик гетьмана:

Годуйте коней! Шлях їм далеченький.

Пильнуйте славу полкових знамен.

Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.

Ти припадеш їм знову до стремен.

Оживають у романі історичні герої, яким авторка дає таку саму оцінку, як і народна творчість: Іван Іскра, «полковий обозний, син Остряниці Якова», Лесько Черкес, «він стане потім побратимом Разіна -- Леськом Хромим», Мартин Пушкар, «ще не старий. І славу мав, і силу», Богдан Хмельницький. Вони -- запорожці, «люди без круть-верть, все кажуть щиро», для них є один закон -- правда, тому вони всі захищають Марусю на суді. Козаки здатні віддати життя за рідну землю, вони справжні лицарі, що жартують зі смертю під час жорстокої облоги Полтави.

Письменниця не оминає увагою стану земель усієї України, а це видовище жахливе. Іван Іскра, поспішаючи до гетьмана зі звісткою про покарання Марусі, бачить: «У Києві -- пекло. У Хвастові -- чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром». Земля підпливла людською кров'ю. Особливо гостро переживання за рідну землю звучать у четвертому розділі, коли Маруся відправилася на прощу до Києва. Дорогою вона бачить страшну руїну на колись прекрасних просторах. Винуватці -- загарбники і зрадники -- Ярема Вишневецький, Радзивілл. Зрадливий нащадок Байди розорив Україну податками, які «брав за все -- живе і неживе», «бенкетував, сідав на шию хлопу, пускав дівчат по світу без коси... тримав усе оружною рукою. Був кам'янішкй од своїх твердинь.» Моторошно заходити у села-пустки, вкриті воронням, якого -- «аж темно», бо коли Ярема тікав, то

...все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишався слід --

козацьких тіл кривавий живопліт.

Та ще страшніша картина розгортається в самому Києві:

Дзвіниця -- мертва. Обгоріли крони.

І все німе -- і гори, і Поділ.

В Литву до себе вивіз наші дзвони

литовський гетьман Януш Радзивілл.

Не писалися книги про історію України в той час, та історія її написана кров'ю на нашій землі піснями і невільницькими плачами, «могилами у полі без імен, дорогою до Києва з Лубен». Видатна українська письменниця Ліна Василівна Костенко, на мою думку, написала «велику книгу нашого народу», про яку так мріяв мандрівний дяк, супутник Марусі Чурай.

Важливим для повноти і цілісності образу України доби Хмельниччини є розділ "Проща", який не тільки суттєво розширює просторове зображення нашої землі, а й виражає складну гаму думок, пов'язаних з осмисленням історії народу. Тут Ліна Костенко вводить досить поширений у нашій літературі тип мандрівного дяка. Багато студентів, що через різні причини не змогли завершити багаторічне навчання в Києво-Могилянській школі чи в іншому тогочасному закладі, шукаючи засобів для прожиття, вибирали мандрівне життя, подорожуючи по Україні та й навіть за її межами. На деякий час могли пристати до церкви, де виконували дяківські функції, найматися вчителями прицерковних шкіл, яких чимало було на Україні. У тогочасному українському суспільстві вони складали досить освічену верству людей, яка володіла знаннями не тільки релігійного, а й світського характеру. Здобуте в школах знайомство з риторикою та поетикою підштовхувало їх до літературної творчості - мандрівним дякам належить досить цікава сторінка в історії нашої літератури.

У "Прощі" багато йдеться про Єремію Вишневецького, і це не випадково. Показ цього польського магната дає змогу поетесі не тільки унаочнитилихо, яке терпів український народ від чужоземних колонізаторів, а й виразити тему національної зради - одну з найважливіших у її творчості. Вишняк і Горбань - типи українців, яким фактично чужі національні інтереси. Поки що це внутрішні, доволі приховані зрадники, які при певних обставинах можуть стати зрадниками явними.

На жаль, Єремія Вишневецький - далеко не одинокий в українській історії випадок зрадництва - багато українських родовитих шляхтичів залишили свою віру, прийняли католицтво і вірою-правдою служили польським королям. Але в історії добре відомо, що тільки Богдану Хмельницькому вдалося побудувати державу, як багато хто з колонізованих українських шляхтичів згадував свої походження і йшов на службу до Богдана. "Він широко відкрив двері спольщеній українській шляхті,, і після перемоги на Жовтих Водах ця шляхта почала вертатися на Україну, де гетьман давав їм керівні посади".

Ліна Костенко старанно дотримувалася історичної правди в своєму творі. Вона вводить образи реальних людей. Персонажі роману згадують реальні історичні події. Полтавці добре пам'ятають оспіваного в піснях козака Байду -- першого гетьмана українського козацтва Дмитра Вишневецького, великого патріота, який став на захист українських земель від турецько-татарських нападників. Вони згадують часи, коли на півдні України, за Дніпровськими порогами, зароджувалось братерство мужніх лицарів, що потім названо українським козацтвом, запорожцями.

Розповідаючи про життя українських міст і сіл періоду визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького, Ліна Костенко відтворює блискучу галерею народних характерів, душу нашої землі.

У світлі змалювання історичних подій рідна земля з її трагічною долею стоїть за спинами героїв. Недарма ж історія України переплетена з сюжетною лінією життя Марусі. Весь твір перейнятий почуттям любові до рідної землі, яка постає перед нами не тільки діамантово-переливними малюнками пейзажів, а, передусім, строкатою мозаїкою людських доль (як історичних, так і вигаданих), що, взяті разом, становлять історію народу. Болі і тривоги тогочасної доби читач вловлює у смутку вечірньої Полтави після суду над Чураївною і напередодні виходу полку в похід.

Вогненна зірка в небі пролітала,

сичі кричали, вісники біди.

На сто думок замислена Полтава

вербові гриви хилить до води.

Болить за Вітчизну палке серце Івана Іскри, що мчить до гетьмана зі звісткою про небезпеку, навислою над піснею рідного краю -- над Марусею Чурай. Добре розуміє і Богдан Хмельницький, що важить для держави народна пісня.

Тим паче зараз, як така розруха.

Тим паче зараз, при такій війні, --

що помагає не вгашати духа,

як не співцями створені пісні?

А надто тоді, коли «про наші битви -- на папері голо», коли без історичної пам'яті про боротьбу і подвиги предків никне і всихає, як дерево без кореня, любов до Вітчизни.

Віддаючи належне козацтву, Ліна Костенко не обминає і чорних сторінок історії України: пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневецького, Наливайка, Павлюка, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягали своїх онуків у ярмо неволі.

Образ Вітчизни у романі сприймається дуже емоціонально. Ми не лишаємось байдужими ні до долі героїв, ні до руїн, спричинених війнами, ні до горя окремих людей, які стали жертвами завойовників; виникає потреба допомогти рідній землі відродитися у красі і славі, а народові стати гідним і рівноправним серед інших народів.

Без історичної пам'яті про боротьбу і подвиги предків любов до Вітчизни всихає, як дерево без кореня. Ліна Костенко не обминає і чорних сторінок історії України. Пересторогою для нащадків звучать у романі згадки про Байду Вишневенького, Наливайка, Пашпока, Чурая, що стали жертвами зради співвітчизників, які бездумно запрягли своїх онуків у ярмо неволі. Народ у романі є і творцем історії, і безстороннім її суддею. На прикладах кращих його представників ми вчимося мужності, мудрості, любові до Вітчизни, до свого народу, вчимося не допускати зради і несправедливості.

2.3 Особливості розкриття образу рідної землі через сприйняття героями роману

Будь-яка країна - це у першу чергу її народ. Тільки пізнавши його, можемо створити у власній уяві цілісний образ країни. Зображеним у романі історичним героям Ліна Костенко дає таку ж оцінку, як і народ у своїх піснях і думах, адже сам народ є і творцем історії, і безстороннім її суддею. Поетеса зберігає історіографічну точність, за винятком окремих деталей, що не суперечать ні достовірності подій, ні правді широкомасштабних узагальнень, які вона робить.

Мудрим і гуманним малює Ліна Костенко полтавського полковника Мартина Пушкаря. Пушкар упродовж десятка років займав посаду полковника, що вже само говорить про його авторитет, абиякого ватажка козаки довго не потерпіли б.

Пушкар у романі більше людина і воїн,, аніж дипломат, у чому відверто зізнається й сам:

Воно, скажу вам легше, як на мене

діла у битвах шаблею рішать.

З великою повагою в романі кілька разів згадується ім'я Якова Остряниці, «першого гетьмана після Павлюка». Згадки фіксують лише народну Любов до ватажка нереєстрових козаків Запоріжжя, що знайшов у собі мужність і мудрість підняти зброю на реєстровців і виступити потім з тими, що перейшли на його бік проти Польщі.

Як символ продажності і зради, не прощеної у віках потомками, змальовано Ярему Вишневецького, якому «кожна тут осичинка над шляхом… про Юду листям шелестить», як розповідає Марусі, що йде на прощу до Лаври, старий дяк.

На історичних прикладах ми вчимося мужності, мудрості, любові до Вітчизни, правди, до свого народу; вчимося не допускати зради і несправедливості, хай і мимохіть. І саме цьому вчать нас історичні образи роману «Маруся Чурай».

Про Марусю Чурай, дівчину з легенди, створено перекази, написано нариси, художні твори. До цієї історичної постаті зверталися М. Старицький, В. Самійленко, С. Руданський та інші. Але про цю постать історія не залишила жодного свідчення. Інша річ -- легенда. Вона приписує Марусі авторство таких пісень, як: «За світ встали козаченьки», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та інші. За легендою, була працьовитою, доброю, мала чудовий голос. Особливе місце в легенді відводиться її стосункам з Грицьком Бобренком -- вродливим козаком, який зрадив своє кохання, заручившись з багатою. Маруся, щоб помститися, отруює хлопця настоєм із зілля. Відбувся суд, але дівчину не стратили, а помилували.

Для Ліни Костенко Маруся Чурай -- не просто красива дівчина з природним бажанням кохати, бути щасливою у сімейному житті. Вона -- натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею, яка вбирає в себе радощі і болі людей, як свої. Починається роман сценою суду, в якій виявляється ставлення інших героїв до дівчини. Для одних вона -- гордість, душа народу. Для інших -- вбивця. Сама ж Маруся, болісно переживаючи драму зрадженого кохання, мовчить. Не каже, що Гриць сам випив зілля, яке вона приготувала для себе. її прозріння ще більше підсилює душевні муки: «Нерівня душ -- це гірше, ніж майна!» Бо, справді, за своєю вдачею Гриць непостійний і лицемірний, непевний у поглядах і почуттях. Маруся не боїться страти, бо давно вже приготувалася вмерти («те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє»). І найстрашніший для неї суд власного сумління: тому і йде на прощу до Лаври, тому і не співає більше пісень. Маруся розуміє, що особисте горе ніщо в порівнянні з всенародною трагедією: «Комусь на світі гірше, як тобі».

Так під пером Ліни Костенко трансформується відомий сюжет згідно з авторським задумом, а життєва правда органічно поєднується з художньою.

Маруся Чурай -- проста дівчина-полтавка, наділена незвичайним поетичним талантом. З її піснями козаки вирушали в похід, дівчата ставали на шлюбний рушничок. Маруся -- чесна, справедлива дівчина, вірна собі. Зрадити для неї означає вчинити найбільший злочин. І в коханні, і в любові до Батьківщини, до народу, до української культури вона до смерті залишається вірною. Марусю не зломили ніякі труднощі в житті. її глибока душа залишалась чистою, як краплина ранкової роси. Саме тому образ Марусі Чурай виступає в єдності з образом України.

Тип мандрівного дяка цікавив багатьох письменників, починаючи від Миколи Гоголя ("Вій") і закінчуючи Валерієм Шевчуком ("Три листки за вікном"). Увівши в роман образ мандрівного дяка, Ліна Костенко отримала змогу показати тогочасну Україну очима людини освіченої, думаючої, схильної до осмислення як тогочасних реалій, так і нашої історії на вищому, сказати б. духовному рівні. Письменниця зовсім недаремно звела на одній дорозі мандрівного дяка і Марусю Чурай. Це була зустріч двох творчих, духовно багатих людей, між якими виникла взаємна приязнь, їхні думки з приводу побаченого немовби взаємодоповнюються. Дяк. обійшовши мало чи не пів Європи, має набагато більший життєвий досвід, та й загальна освіченість у нього вища, ніж у Марусі. Ллє й Маруся не тільки вдячна слухачка - її бачення і розуміння дійсності є художньо-емоційним, сказати б, тонко естетичним, а тому й глибоким і точним в оцінювальному плані. Очима і душами цього тандема ми й бачимо та емоційно переживаємо українську дійсність XVII століття.

2.4 Пісня, як духовна складова рідної землі

Пісенною душею народу у творі виступає Маруся Чурай, а душа не помирає, вона безсмертна. Так і дівчина живе і завжди житиме у своїх піснях, народній пам'яті.

Образ Марусі Чурай тісно пов'язаний із образом української землі. Серце Марусі відкрите для кожної чесної людини, всі свої найсвітліші почуття вона висловлює у піснях. Маруся виросла в сім'ї, де шанувалася любов до Вітчизни, уболівали за щастя народу. Маруся чиста серцем, швидка на розум, окрім того, наділена поетичним і музичним талантом. Вона мудра і добре бачить людські вади, намагається зрозуміти і по змозі виправдати негідні вчинки людей, не бере на себе права осуджувати їх. У її образі втілено найкращі риси українських дівчат.

Маруся -- національний тип. У неї пісенна душа, що так відповідає пісенній душі її народу.

З образом Марусі Чурай перегукується образ Богдана Хмельницького, який врятував її, бо згадав свою дружину, якій колись власноруч підписав смертний вирок:

Таку співачку покарать за горло, --

Та це ж не що, а пісню задушить!

Наводячи контрастні погляди на пісню, авторка роману доводить, що приземлені, дрібні, сірі люди ніколи не зможуть оцінити силу справжнього мистецтва. Сприймати високе і величне здатні лише такі ж помітні і неординарні особистості, як Маруся Чурай, Іван Іскра, Богдан Хмельницький.

Пісня живе в народі. У романі вона не просто ллється з душі вразливої, ліричної натури. Адже навіть склавши вже не одну пісню, Маруся тільки тоді «торкнула вперше слово», коли почула думку про свого батька. Саме цей зовнішній поштовх відкрив для неї невмирущість сили слова. Вона усвідомила, як ідуть у смерть і повертаються навіки в душі. І вже тоді, мабуть, значення її пісень почало виходити за межі інтимного, особистісного. Мабуть, тому вони й пережили віки.

Ще повніше усвідомлення своєї причетності до долі народу вигранюється у спільних мандрах із дяком, котрий пробуджує те, що існувало в Марусі на підсвідомому рівні. Саме після дякової проповіді про кривавого ката України Ярему Вишневецького, ганебного нащадка увінчаного думою героя Байди.

Ліні Костенко вдалося відтворити ймовірну пісенну інтерпретацію розповіді дяка -- в думі, що заспівала Маруся, коли пекучі «слова на голос навертались». Це різкий переломний момент у ставленні до неї самого дяка. Якщо досі він ніби просвіщав свою просту супутницю, то віднині перед нами діалог рівних, принаймні -- це відчуває сам дяк. Здивуванню Марусиного подорожнього співбесідника немає меж.

Та й не зайве відзначити, що Богдан Хмельницький називає пісні Марусі саме «перлом многоцінним».

Щоб урятуватися від незвичайно нестерпного болю, приготувала Маруся Чурай собі гіркий келих трунку. Він минув її. Проте доля піднесла ще один келих гіркоти, який хоч фізично й не рятує вже хвору на сухоти дівчину, але оживляє її душу, що знову відкрилась назустріч і людській біді, і красі життя. Скасована угода про перемир'я зі шляхтою, Україна знову загорілася визвольним вогнем, знову з її, Марусиними, піснями вирушає в похід Полтавський козацький полк:

Цвіте земля, задивлена в свободу,

Аж навіть жити хочеться мені.

Цей спасенний келих гіркоти мусила випити легендарна піснярка, щоб навіки залишитися в пам'яті народній своїм очисним болем, своїм ліричними витворами.

Отже, українська народна пісня то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість і смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення. Полиньмо в сиві віки, доторкнемося серцем до золотих ключів людського генія - і нам уявляються ті першотвори, чиї автори хай і загубились у плині століть, але їхнє слово квітує і нині. Часом з дивного калейдоскопу вихоплюється легендарна постать автора. Такою є народна поетеса Маруся Чурай. Народилася для кохання щирого, але не зазнала його радощів. І всі сподівання люблячого серця краплина за краплиною вилила в пісню бентежну, жагучу. Ішов милий горонькою, Мила - під горою, Зацвів милий роженькою, Мила - калиною. Квітує калиною, пломеніючи кетягами, творчість народної поетеси на запашних луках української ліричної пісні.

Я погоджуюся з думкою М. Слабошпицького, українського літературознавця, який відзначив: «Маруся Чурай» Ліни Костенко - не просто наша обікрадена й поганьблена історія, не тільки художня енциклопедія життя українського народу середини XVII ст. Це - історія, яка осмислює саму себе, мисляча історія. Це - партитура вічних мотивів духовного буття народу». Але розглядати твір тільки як історичний не можна. Необхідно підійти й до розв'язання проблеми «людина і час», «людина і світ». Маруся Чурай - головна героїня роману. У цьому образі органічно переплелося особисте й загальнонародне. Вона - натура творча, а тому особлива, з ніжною, вразливою душею. «Ця дівчина не просто так, Маруся. Це - голос наш. Це - пісня. Це - душа». Таку оцінку дає піснетворці Іван Іскра. Саме йому доля вивела Марусю у двох величинах: коханої дівчини та художника незвичайного таланту. Роман починається сценою суду, в якій виявляється ставлення героїв роману до дівчини. Для одних вона - гордість, душа народу, для інших - вбивця. Маруся болісно переживає драму - зраду Гриця Бобренка, який сам випив зілля, яке вона приготувала для себе. їй здалося, що «нікому немає гірше в світі», як їй. Маруся розуміє, що «нерівня душ - це гірше, ніж майна!» Бо Бобренко - непевний у поглядах, запопадливий перед багатством: «Від того кидавсь берега до того, любив достаток і любив пісні. Це як, скажімо, вірувати в Бога і продавати душу сатані». Його роздвоєність ятрила серце Марусі. Але лікували пісні, які служили народові. На початку IV розділу роману авторка пише: «Тут, може, ідеться про долю країни! -- а я про чиєсь там одненьке життя». А може, історія країни й складається з мільйонів людських доль? Щасливих, трагічних, талановитих, пересічних. У творі зображена ціла галерея образів: мужніх Леська Черкеса та Івана Іскри, легендарного Богдана Хмельницького, мудрого діда Галерника та багатьох інших. Це вони допомогли Марусі визначити справжнє місце її таланту у житті. Мандри з дяком показали героїні горе розтерзаної України і в минулому, і в сучасному. Маруся зрозуміла, що її горе є мізерним у порівнянні зі всенародною трагедією: «Комусь на світі гірше, як тобі». Душа дівчини наче оживає від дотику до страждань співвітчизників. Так Ліною Костенко вибудувана проблема «митець і народ». Роман «Маруся Чурай» актуальний у наш час. Потребують вирішення й зараз проблеми: «вірність і зрада», «батьки і діти», «митець і суспільство». А образи твору, сповнені філософських узагальнень, допомагають знайти вихід із складних життєвих лабіринтів.

ВИСНОВКИ

На основі спостереження детального аналізу роману у віршах Ліни Костенко “Маруся Чурай” можна впевнено констатувати, що цей твір, створений на національному ґрунті, продовжує фольклорні й літературні традиції, у ньому письменниці пощастило скласти неповторну, глибоку, психологічну, героїчну й романтично наснажену пісню про історію легендарної поетеси й піснярки Марусі Чурай, реально відтворити реальні події в Україні середини XVII століття, змалювати низку яскравих образів лицарів-звитяжників, які боролися за її національне визволення.

Чимало книг створено про Україну, історичних і художніх. І всетаки, читаючи роман Ліни Костенко, розумієш: так ніхто ще не сказав -- проникливо, людяно, щиро.