Життя і творчість Гете. Переклад творів Гете українськими письменниками

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КУРСОВА РОБОТА

«Життя і творчість Гете. Переклад творів Гете українськими письменниками»

Вступ

Гете жив у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. Сімдесят п'ять років його життя припало на великі, епохальні зміни в історії країн і народів Європи. Він був сучасником французьких революцій, наполеонівських війн, війни Північноамериканських штатів за незалежність, повстання декабристів у Росії.

Німеччина лишалась у другій половині XVIII ст. відсталою країною, яка все ще не подолала тяжких наслідків Тридцятирічної війни. Роздроблена на 300 великих і малих князівств, вона являла собою конгломерат слабо зв'язаних між собою державу. Війни підточували матеріальні основи і руйнували господарське життя країни. «Это была одна отвратительная гниющая и разлагающаяся масса. Никто не чувствовал себя хорошо. Ремесло, торговля, промышленность и земледелие страны были доведены до самых ничтожных размеров. Крестьяне, ремесленники и предприниматели страдали вдвойне - от паразитического правительства и от плохого состояния дел. Все было скверно, и во всей стране господствовало общее недовольство. Не было ничего, кроме подлости и себялюбия. И только отечественная литература подавала надежду на лучшее будущее. Эта позорная в политическом и социальном отношении эпоха была в то же время великой эпохой немецкой литературы…» - так писав про Німеччину тих часів Ф. Енгельс.

І все ж загальний економічний розвиток, який відбувався у світі, торкнувся і Німеччини.

Поступовий економічний прогрес створив умови для зростання культурного прошарку, у якому цілком закономірною була поява Гете - поета світового значення. Його життя пов'язане з великим історичним катаклізмом: Європа феодальна перетворилася на Європу капіталістичну. Для Німеччини цей процес був складним і повільним. Незадоволеність соціальними умовами викристалізувалась у творчу активність молодих німецьких поетів. У 70-80-х роках XVIII ст. у культурному житті Німеччини відбулася значна подія: на літературну арену вийшла молодь, утворилося декілька літературних груп: ґеттінґенська, страсбурзька, швабська. Учасники їх виголошували протест проти феодальних порядків, рутини й відсталості. Діяльність цих літературних груп іноді називають німецьким варіантом Французької революції.

Історичні обставини зумовили й особливості німецького Просвітництва. Першочерговим завданням для Німеччини XVIII ст. стала боротьба за національне об'єднання. «Нехай Німеччина буде настільки єдиною, щоб… у межах однієї держави не було мови про свою країну і зарубіжжя», - писав Ґете. Письменники Німеччини гостро відчували не тільки економічну, політичну, а й культурну відсталість своєї батьківщини. Твори німецької літератури XVII ст. не висували жодних серйозних проблем. Життя диктувало нові вимоги до діячів мистецтва. Необхідно було закласти підвалини національної єдності, створити літературну німецьку мову, національну літературу і театр, звільнити їх від іноземного впливу. «Німеччина так довго була заповнена іноземцями,… що їй ніяк не вдавалося виробити власну мову. Разом із новими поняттями в мову потрапляла безліч іноземних слів… Німець, який здичавів за часів горя і смути, що тривали майже два століття, ішов у науку до французів… і римлян», - зазначав Ґете.

Отже, німецький просвітницький театр ставив собі за мету сформувати національно свідому вільну особистість і народ загалом. Змалювання життя німецького народу в усьому його розмаїтті стало великою національною справою, поетичним завданням, честь виконання якого і припала на долю Ґете.

Мета нашої роботи: дослідити біографію і творчість Гете, проаналізувати переклади його творів українськими та російськими письменниками. Новизна питання полягає в тому, що критики більш досліджували його найбільш відомий твір «Фауст». Тому ми хочемо показати перевтілення Фауста в інші образи нашої літератури.

Фауст і Мефістофель стали вічними образами світової культури («вічні образи» - умовна назва художніх типів і характерів, риси яких повторюються протягом віків). Увійшовши в нашу свідомість як герої трагедії Ґете, вони давно вийшли за її межі, бо суперечці між людиною та дияволом, мабуть, ніколи не буде покладено край.

Те, що образи Фауста і Мефістофеля та їхні стосунки неодноразово актуалізувалися в літературі XIX-XX ст., свідчить про важливість проблем, які вони уособлюють: пошуки сенсу ї мети людського життя, зміст і ціна щастя, виправдання і несприйняття зла, двоїстість людської натури. Сучасні письменники прагнуть сказати своє слово щодо дискусії між дияволом і людиною, дати сучасне розуміння людських можливостей. У літературі останнього століття відомо близько 150 модифікацій фаустівського сюжету. Фауст XX ст. втратив роль універсального символу і виступив носієм найрізноманітніших настроїв часу.

На початку минулого століття виникли сумніви в цінності фаустівських пошуків. Світоглядна криза, пов'язана із зневірою у величі людського розуму й волі, викликала до життя чимало пародій, комедій, естрадних ревю, анекдотичних оповідань: «Кінець Фауста» К. Фаррера (1904), «Новий Фауст» Р.-Х. Бартша (1908), «Ксенда Фауст» Т. Мічинського (1911), «Діяння і судження доктора Фаустролля, патафізика» А. Жаррі (1911).

«Веселі поминки» Фауста продовжувались упродовж 20-40-х років в новелах, п'єсах, романах П. Бурга, С. Гіньоля, Дж, X. Проутро, П. Мак-Орлана, А. Гершунова. У цей час спроби повернути образу Фауста колишню велич позначилися більше в філософії і публіцистиці, ніж у художній літературі, де з'явилося лише декілька незначних творів з даної тематики (поема Р. Панвітца «Фауст і Гелена», роман Е. Кратумана «Фауст, книга про німецький дух»).

Після Першої світової війни образ Фауста був принижений і осміяний в англійській і американській літературі (фантастико-сатиричне оповідання М.Бірбома «Єнох Соме» (1919), роман Д.-Б. Кебелла «Юрген, комедія правосуддя» (1925). На батьківщині Фауста також виникла літературна опозиція щодо трактування образу, створеного Ґете. У романі Р.-Х. Бартша «Диявольський задум» (1923) старий Фауст постає похмурим символом минулого, злостивим чорнокнижником, який губить свого суперника і антипода Парацельса - символ гуманістичного світогляду.

Герой документального роману Клауса Манна «Мефістофель» (1936) - еґоцентрична особистість, яка пристосовується до нацистського режиму і поступово «дияволізується». Подібну схему реалізує в своєму романі «Фальшивий Фауст» (1973) також латиський письменник і композитор Маргер Зарінь.

Російський письменник М. Булгаков у романі «Майстер і Маргарита» (1937-1938) створює позитивний образ Фауста, хоча й не називає свого героя цим ім'ям. Майстер - це своєрідний московський Фауст, який, на відміну від Фауста Ґете, убачає сенс людського буття не в діяльності, а в моральному самовдосконаленні. Проте з героєм трагедії «Фауст» Майстра пов'язує чимало спільних рис: допитлива думка, незадоволення досягнутим, прагнення заглянути за лаштунки зовнішнього буття і відчути свою єдність із «макрокосмом».

Мефістофель у Булгакова перетворюється на Воланда. Разом зі зміною імені відбувається трансформація й характеру героя. Воланд зовсім не злий, він говорить про людей значно м'якше, ніж Мефістофель Ґете, і визнає в них наявність милосердя як позитивної, суто людської риси. Булгаков позбавляє свого героя і тих функцій, які виконував його прототип у трагедії Ґете. Воланд не є рушійною силою прогресу в масштабах Всесвіту, він виконує лише караючу місію на Землі. Сила, яку він втілює, діє вибірково й осмислено.

Герой драматичної поеми Поля Валері «Мій Фауст» (1938-1945) - людина, всім задоволена. Фауст Валері нічого не прагне, він лише намагається оволодіти мистецтвом ізольованого існування в суспільстві. Роль рушійної сили автор відводить не Мефістофелеві, а художній творчості.

У п'єсі С. Альошина «Мефістофель» (1942) ідеться про реалізацію надлюдських прагнень Фауста. Однією з головних його чеснот і кінцевою метою життя є людяність. Це спокушає навіть диявола, і він міняє своє безсмертя на тепло земного кохання.

У філософсько-публіцистичній драмі І. Сельвінського «Читаючи Фауста» (1947) дія відбувається в Берліні у травні 1945 року. Втіленням фаустівського потягу до знань у п'єсі є німецький учений-фізик Норден. Вважаючи, що світом править зло, він вирішує не боротися з ним, а служити йому, і підписує угоду з нацистським генералом. Норден винаходить атомну бомбу. Учений насолоджується сміливою грою власного розуму, аніскільки не цікавлячись наслідками свого відкриття. Однак завдяки втручанню комуніста Ваґнера папери з розробками атомної бомби згоряють у каміні. Аналогічне рішення пропонує у філософсько-символічній трагедії «Фауст і смерть» (1960) український письменник О. Левада. Автор подає той самий розподіл образів, ту саму ситуацію протистояння егоїстичного цинізму і живої душі.

Образ Фауста, створений письменниками першої половини XX ст., здебільшого протилежний ґетівському. Герой стає символом найрізноманітніших людських вад. Моральний спектр образу досить широкий: від носія абсолютного зла або добра до пристосованця певного політичного режиму. Така тенденція, безумовно, призводила до здрібнення образу.

Після Другої світової війни численні образи Фауста стали носіями думки про спокійне існування людини як втілення земного щастя. Серед них герої французького фільму Р. Клера й А. Салакруа «Краса диявола» (1950), лялькової п'єси Г. Ейслера «Ганс Фауст» (1952), драми Е. Борроу «Джон Фауст» (1957), новели Е. Бінга «Повернення доктора Фауста» (1959), сентиментально-утопічного роману Дж. Керуака «Доктор Заке Фауст, частина третя» (1959). Можна назвати також персонажів комедії А. Річардса «До завтрашнього ранку, Фауст!» (1961), мораліте Л. Даррелла «Ірландський Фауст» (1963), сатиричного роману Н. Еліна і В. Кашаєва «Помилка «Мефістофеля» (1984).

Отже, з'являється ціле покоління «домашніх» фаустів і мефістофелів, яким притаманні обмеженість, буденна свідомість і рутинний спосіб життя. Усі ці образи позбавлені головної риси характеру героя Ґете - почуття неспокою і незадоволеності.

У 70-ті роки XX ст. у світовій літературі створюється «християнізований» образ Фауста, який проходить шлях або Савонароли, або невизнаного апостола загальної спільності, миру та братерства.

У комедії П. Грінарі «Прокляття Мефістофеля» (1968) Фауст свідомо знищує землю атомною бомбою. Сповнений презирства до людського роду, він переконаний у помилковості його створення і бажає відкрити нову сторінку історії людства. У п'єсі австрійського драматурга К. Бексі (Бегічі) «Фауст у Москві» (1963) Фауст виступає в ролі посланця імператора Рудольфа II до Івана Грозного. Він марно намагається укласти угоду між Росією і Священною Римською імперією.

Дещо окремо стоять у західній фаустіані роман Р. Уоллеса «Фа-уст-57» (1957), у якому вчений жертвує собою: продає душу дияволу, аби знайти формулу загального людського щастя, та роман італійського письменника Е. Белаті «Католицька наречена» (1968), де Фауст стає лікарем-психіатром. Він закохується у свою юну пацієнтку, але не в змозі її вилікувати. У цьому творі Фауст більше схожий на романтичного героя, жертву власних почуттів.

Певна модифікація образу характерна для письменників східноєвропейських країн. Румунський літератор В. Ефтіліс написав драму «Доктор Фауст» (1957). її герой починає своє існування за часів Данте, а закінчує в епоху Леонардо да Вінчі. Фауст стає наставником Мефістофеля і змушує його покаятися в усіх скоєних гріхах, а носієм зла виступає інквізитор Джироламо Савонарола. Подібну художню концепцію має і драма Ф. Брауна «Ганс Фа-уст» (1968) та роман угорського письменника Л. Дюрко «Щаслива подорож доктора Фауста в пекло» (1979).

Наприкінці XX ст. увагу літераторів привернула проблема співіснування Фауста і Мефістофеля в одній душі. Саме про це йдеться в романі В. Орлова «Альтист Данилов» (1980). Роман являє собою колаж із мотивів і образів творів Ґете, Гофмана, Т. Манна, М. Булгакова. У ньому стверджується думка про те, що звільнення від зла та диявольської залежності надає талановитій людині творчого натхнення.

Трагічна тональність відзначає поетичний цикл Ю. Левітанського «Листи до Катерини, або Прогулянки з Фаустом» (1981), Автор циклу змальовує Фауста дегероїзованої епохи - втомленого і зневіреного.

Таким чином, в літературі XX ст. образ Фауста як виняткової людської особистості масштабів Всесвіту був утрачений. Трансформація образів Фауста і Мефістофеля полягає в загальній тенденції до їх здрібнення порівняно з тим ідейним навантаженням, яке вони несли у творі Ґете. Ці образи втратили загальнолюдський зміст і набули локального характеру, втілюючи проблеми, пов'язані з певним історичним часом і певною країною.

1. Віхи життя

Дитинство і навчання. Заможному бюргеру Йоганну Каспару Ґете, доктору права, було 39 років, коли його 18-річна дружина Катарина Елізабет Текстор 28 серпня 1749 року народила йому сина Йоганна Вольфґанґа (так звали діда з боку матері).

Батько майбутнього поета купив собі почесне звання дійсного радника у імператора Карла VII за триста тринадцять гульденів і аж ніяк не міг похвалитися знатністю роду. Дід поета, Фрідріх Георг Ґете, прибув до Франкфурта з Ліона (Людовік XIV вигнав за межі свого королівства всіх некатоликів) з ножицями за поясом і праскою за спиною, але потім змінив професію кравця на торгівлю вином, а після другого одруження став власником першокласного готелю. Він був талановитою і честолюбною людиною. Обдарований музичними здібностями, грав на багатьох духових інструментах і мріяв про високе соціальне становище свого роду. Тому й віддав сина, Йоганна Каспара, здібного юнака, до Лейпцигського університету.

Мати поета також не належала до аристократичного роду. Прізвище Текстор (або Вебер, яке носила сім'я раніше) перекладається з латини як ткач, так само, як Вебер з німецької. Але Текстори «вийшли в люди» ще в XVI ст., і вже дід Й.В.Ґете з боку матері був головним суддею і міським старшиною Франкфурта-на-Майні. Він ніс коронаційний балдахін над імператором Францем І і отримав із рук імператриці масивний золотий ланцюг з її портретом, що вважалося великою честю. Ця обдарована і енергійна людина досягла найвищої посади в місті-республіці.

Така коротка хроніка двох родин, які дали життя Йоганну Вольфґанґу Ґете.

Навчатися Вольфґанґ почав у три роки. Це були уроки читання. А вже у сім років він вивчав «мертві» мови - латину і давньогрецьку. І потім аж до вступу в університет майбутній поет майже щороку опановував якусь галузь знань: у дев'ять років - французьку мову і малювання, в 11 - італійську мову, у 13 - англійську й давньоєврейську, у 14 - основи юриспруденції та гри на фортеп'яно і флейті, у 15 - античну філософію, у 16 - фехтування, верхову їзду та латинську літературу. Крім цього Ґете залюбки грав у лялькових домашніх виставах і займався садівництвом. Середовище, у якому ріс Ґете, сприяло формуванню його як універсальної особистості: батько Ґете був власником великої бібліотеки (2000 томів) та картинної галереї, а бабуся влаштовувала різдвяні лялькові вистави для дітей.

У 16 років (1765) Ґете став студентом, вступивши до юридичного факультету Лейпцизького університету. Правознавство не дуже зацікавило хлопця, і він дав волю своєму захопленню природничими науками та малюванням. Ґете не став великим художником, але його пейзажі, просякнуті тонким імпресивним ліризмом, значно цікавіші за декоративно-умовні полотна багатьох сучасників, художників-класицистів.

Хвороба змусила юнака повернутися до батьківського дому. Це була перша криза духовного зростання, яка закінчилася серйозним захворюванням. Одужавши (1770), юний Ґете вирушив для завершення навчання до Страсбурга. Водночас із заняттями на факультеті права він слухав лекції з фізики, хімії, анатомії, захоплювався електрикою, відвідував клініку та акушерські курси.

Зустріч з Гердером - ідеологом літературного напряму «Буря й натиск», філософом, письменником-просвітителем, пастором - сприяла захопленню юнака Шекспіром та німецьким фольклором. У ньому прокинулося гостре відчуття своєї особистості, стихійний протест проти дійсності. «…Ґете став з'являтися у товаристві у потертому капелюсі, неголений. В екстравагантному костюмі, який було зшито за його власним ескізом», - згадує один з його сучасників.

Проте дисертацію «Про законодавців» Ґете написав вчасно, до того ж латиною. У цій праці він висловив власну думку щодо того, хто має право встановлювати закони в державі, причому звів нанівець роль у цій справі духівництва. Декан факультету визнав працю Гете досить небезпечною і запропонував не публікувати її як академічну дисертацію, тому Ґете захищав дисертацію в усній формі.

6 серпня 1771 року Вольфґанґ здобув французький ступінь лиценціата права, бо Страсбург був французьким містом. Це звання відповідало німецькому ступеню доктора.

З дипломом доктора права Ґете повернувся до Франкфурта-на-Майні, де прожив понад чотири роки, але його адвокатська діяльність тут не була успішною. Тому він прийняв запрошення молодого герцоґа Карла Августа і вирушив до Веймару (листопад 1775). Герцоґу було на той час 18, Ґете - 26 років. Він сподобався герцоґові і майже одразу став його порадником, товаришем у розвагах. Вибір на користь вищого аристократичного світу Ґете зробив не тільки тому, що його приваблювала перспектива влади: поетові необхідно було подолати душевний неспокій, спричинений розривом з багатою красунею Анною Елізабете (Лілі) Шенеман.

Діяльність Ґете в державному апараті Веймару. Веймарське герцоґство складалося на той час із двох князівств: сільськогосподарської низини навколо Єни та невеликої області з гірничорудною промисловістю. У герцоґстві було лише 100000 жителів.

50 років прослужив Ґете у Веймарському герцоґстві. Півтора місяця він розмірковував і врешті вирішив остаточно залишитись у Веймарі: «Як би там не було, а герцоґства Веймар і Ейзенах - це все ж таки арена, де я можу спробувати відіграти роль у всесвітній історії». У щоденнику 26-річного Ґете з'являється такий запис: «Я вже дізнався про життя придворного, тепер хочу скуштувати влади».

Придворні аристократи дивилися на фаворита герцоґа як на вискочку і втішалися думкою, що поет ніколи не стане державним діячем. Ґете дійсно стояв осторонь зовнішньої політики, але його цікавило все, що могло піти на користь народу.

Карл Август наказав увести Гете до центрального державного органу Веймару - Таємної ради, де він зайняв останнє, сьоме місце, здобувши невисокий чин таємного радника. У нього навіть не було певних обов'язків, єдине його завдання полягало в підтримці герцоґа проти старих чиновників.

1782 року поет здобув дворянський титул, а наступного року став відігравати важливу роль у державному житті Веймару. Він виконував обов'язки прем'єр-міністра, міністра культури, шляхів, військового міністра, директора театру.

У перші чотири роки державної діяльності Ґете брався за все, що могло бути корисним для його батьківщини, - бджільництво, садівництво та інші практичні справи. Веймарське герцогство слугувало йому моделлю, за якою він хотів вивчити всю країну, щоб поліпшити життя її населення.

13 років Ґете присвятив відновленню гірничої справи в Ільменау. Поряд із цим він керував лісництвами, відвідував різні місця країни для ознайомлення з життям людей, працював у будівельній комісії, лагодив зруйновані шляхи і прокладав нові, збирав і аналізував матеріали про розвиток місцевої текстильної промисловості. Ґете скоротив наполовину армію герцоґства і відкрив школу для солдатських дітей. Завдяки жорсткій регламентації бюджету на утримання апарату чиновників йому вдалося поліпшити фінансовий стан держави. Багато зусиль доклав письменник, аби піднести престиж університету в Єні, де він читав лекції з анатомії. Ще однією важливою справою Ґете було створення у Веймарському передмісті найпрекрасніших парків Німеччини.

Однак сам Ґете не вважав свою діяльність реформаторською. На його думку, це були повсякденні справи з управління державою, які не задовольняли поета.

Ґете-мандрівник. З 20 років, від страсбурзького періоду до глибокої старості, Ґете довелося вести подвійне життя - одне у світському товаристві, друге - у глибокій самотності. Він звикне приховувати від оточення бездонні глибини своєї душі. Лише під час подорожей поет відчуватиме себе вільним, коли на самоті блукатиме лісами, горами, часом у негоду та зливи, уранці й вночі. У кризові періоди свого життя Ґете завжди шукав розради у мандрах. Подорож у гори Німецької Швейцарії, де він опівночі купався в гірських озерах, підіймався на вершину Сен-Готарда (тричі протягом життя), біля підніжжя якої лежала Італія, лікувала поета від нещасливого кохання до Лілі Шенеман.

Ґете домігся згоди герцога Карла Августа на тривалу відпустку, зробив собі паспорт на ім'я купця Йоганна Філіппа Меллера і під чужим ім'ям таємно вирушив до Італії. Він прожив у цій країні два роки, із них 11 місяців у Римі. Тут Ґете гаряче взявся до занять живописом, але невдовзі зрозумів, що його справжнє покликання - поезія. Саме тоді він зробив остаточний вибір на користь мистецтва слова.

Метою подорожі до Італії було бажання поглибити свою освіту, поет приїхав сюди навчатися, хоча йому було вже 38 років. Перебування у прекрасній південній країні стало для Ґете святом свободи, подарувало зливу свіжих вражень від кроси природи і мистецтва.

Поїздка до Італії визначила певний рубіж у житті Ґете-мислителя, сприяла його глибокій зацікавленості наукою. Ґете захоплюється ботанікою, анатомією, мінералогією, тричі піднімається на Везувій.

Ґете і театр. Повернувшись з Італії, Ґете не брав участі в засіданнях Таємної ради, зате з ентузіазмом виконував обов'язки міністра культури. 1791 року герцоґ призначив його керівником веймарського придворного театру, і цю посаду поет обіймав понад чверть століття.

Ігрові п'єси йому не вдавались. «Я писав антитеатрально», - говорив Ґете про свої твори, але він здійснив реформу театру у Веймарі: розділив оперу і драму, докорінно змінив репертуар, багато уваги приділяв вихованню талановитих виконавців. Його діяльність мала виключне значення для розвитку німецького театру. Ґете відкрив театральне училище і сам розробив основні правила акторської гри, побудовані на музичних законах (кожній ролі відповідала певна тональність). Він намагався піднести соціальний стан акторів, до яких у суспільстві ставилися мов до циган. Навіть архітектурний проект будинку нового театру поет зробив сам, всупереч уподобанням свого володаря.

Як міністр культури Ґете, крім театру, керував університетом, створював нові культурні заклади на території країни.

Ґете-учений. Ґете був пристрасним і талановитим дослідником. Веймарське видання його творів складає 56 томів, 12 з яких присвячено науковим працям. За змістом вони охоплюють весь спектр природничих наук: ботаніку, зоологію, остеологію, порівняльну анатомію, палеонтологію, мінералогію, фізику (оптику, електрику, магнетизм), хімію, астрономію. Між 40 і 45 роками Ґете написав свої найважливіші наукові праці. Усі вони були результатом безпосередніх спостережень. Поет вважав, що йому вдалося зробити низку наукових відкриттів саме тому, що він працював в науці як аматор, а не фахівець.

Ґете вивчав форму хмар та її зміни залежно від напрямку вітру і на цій підставі розробив власну, загалом правильну, теорію прогнозування погоди. А розглядаючи в Падуї пальму, він відкрив один із законів рослинного світу, започаткувавши нову галузь знань - метаморфоз рослин. Його праця «Досвід пояснення метаморфози рослин» на півстоліття випередила свою епоху. Ботаніки і зоологи, сучасники Ґете, цікавилися лише відмінностями між явищами природи, тоді як він шукав подібне. Ґете вважав, що рослина розвивається з листка аналогічно тому, як метелик із лялечки. Ця думка підштовхнула його до пошуку зв'язків між усіма явищами Всесвіту.

Розглядаючи череп вівці, Ґете сформулював деякі фундаментальні положення порівняльної анатомії. У цій галузі йому належить також відкриття міжщелепної кістки в людини. За 70 років до Дарвіна він висловив думку про те, що: «…тип проходить через всі органічні стадії і досягає найвищого ступеня розвитку».

30 років пролежали наукові праці Ґете в шухляді його столу, бо тогочасний учений світ був ще не готовий до їх сприйняття, адже митець одним із перших висунув ідею єдиної будови рослинних і тваринних організмів. Свої погляди з цієї проблеми поет виклав не тільки в наукових працях, а й у віршах.

Метод наукового дослідження, запропонований Ґете, і сьогодні застосовується в теоретичній фізиці та астрономії. Сутність його полягає в констатації «морфологічних відповідностей» між макро- і мікрофізикою, структурами галактичного Всесвіту й атомом.

Творець «Фауста» і чудових зразків лірики пишався своїми досягненнями в галузі точних наук: «Усе, що я зробив як поет, не сповнює мене гордістю. Але те, що серед сучасників я єдиний, кому відома правда важкої науки про кольори… сповнює мою свідомість відчуттям власної переваги над багатьма».

2. Формування світогляду Ґете

гете письменник переклад український

Першу спробу осмислити сенс буття Гете зробив у 19-20 років, під час своєї хвороби, після першої душевної кризи (1768-1770). Він зацікавився тоді середньовічним фоліантом - книгою алхіміка Парацельса, а згодом - містичною літературою. Велике враження справила на нього книга Арнольда Готфріда «Неупереджена історія церкви і єресі». Автор її намагався перенести у свій час (кінець XVII - початок XVIII ст.) бунтарський дух XVI ст., ідеї тієї епохи. Вивчаючи твори середньовічних натурфілософів, Ґете дійшов думки про тотожність Бога і природи. Юнак наполегливо шукав шляхів у царину потойбічного, однак не став містиком.

Давньоримський автор Лукрецій Кар і середньовічний філософ Барух (Бенедикт) Спіноза відіграли надзвичайно важливу роль у формуванні філософського мислення Ґете. Матеріалістичний пантеїзм Спінози допоміг поетові сформувати власний погляд на життя. Барух Спіноза (1632-1677) - нідерландський філософ-матеріаліст. За вільнодумство його було відлучено від єврейської релігійної громади. Метою знання Спіноза вважав панування над природою та вдосконалення людини. Він був певен, що існує тільки природа, яка є причиною самої себе, нічого не потребуючи для свого буття. Спіноза звів складне психічне життя до розуму і пристрастей. Філософ ототожнював волю з розумом, а інстинкт самозбереження та обстоювання власної думки пізнавав основою людської поведінки.

Понад 50 років Ґете цікавився питаннями історії церкви, її догматами, та політичною роллю і врешті дійшов висновку, що «в постановах церкви багато безглуздя, але церква має намір керувати і тримати у своїх руках обмежений натовп».

Політичні погляди Ґете ніколи не були ортодоксальними. Він висловлював думки, які завжди виражали здоровий глузд і розуміння історичної ситуації. Поет однаково не співчував і тим, хто здійснював революцію, і тим, хто спровокував її своєю хибною поведінкою. Ось деякі з його думок про революцію, про стосунки між урядом і народом, про шляхи вдосконалення світу: «Революції були б неможливі взагалі, якби уряд був завжди справедливий і своєчасним поліпшенням життя запобігав невдоволенню народу, а не чекав, поки необхідне буде вирвано натиском знизу»; «Революції мають цілющу дію, коли вони усувають «нездоланні перешкоди» на шляху народів до розумного щасливого майбутнього», У цих різних за змістом висловлюваннях немає суперечностей і виявів слабкості духу, зате є тверезий практичний розум, завжди властивий Ґете.

Урівноваженість і гуманізм звучать і в іншому вислові митця: «Справжній ліберал - це той, хто прагне всіма можливими засобами здійснити максимум добра, але остерігається знищувати вогнем і мечем недоліки… У цьому завжди недосконалому світі він задовольняється тією кількістю добра, яка в ньому є, доки не з'явиться суспільство, що сприятиме досягненню кращого».

Іноді великому поету бракувало оптимізму, і тоді його долали сумніви щодо щасливого майбутнього людства: «Настануть часи, коли світ перестане радувати Творця, і він мусить все знову зруйнувати, щоб обновити своє творіння». «Якби можна було зробити людство досконалим, то можна було б установити й досконалий порядок. Світ іде до своєї мети, але не так швидко, як ми думаємо й бажаємо. Усюди з'являються демони гальмування, так що все рухається вперед, але надзвичайно повільно».

Протягом життя змінювались та удосконалювались і естетичні погляди Ґете. Штюрмерство, «веймарський класицизм» - такий шлях пройшов Ґетє як теоретик і практик мистецтва слова.

На початку 70-х років XVIII ст. в Німеччині з'явилися твори, які свідчили про нові настрої молодого покоління письменників.

Теоретичним маніфестом напряму стала невелика за обсягом збірка трьох авторів «Про німецький дух і мистецтво». Збірка містила статті Гердера. про Оссіана, Шекспіра та пісні давніх народів, статті Ґете «Про німецьку архітектуру» та Ю.Міозера «Роздуми про давні німецькі історії».

Погляди Гердера стали підґрунтям літературної теорії напряму. Гердер виявив себе як видатний мислитель, його діяльність сприяла розвитку в Німеччині філософії, мовознавства, історичних наук. На формування світогляду цієї непересічної особистості вплинули твори Ж.-Ж. Руссо. Культ природи, проголошений французьким просвітителем, був покладений в основу ідеології нового літературного руху, який очолили Гердер і Ґете.

Ідеологічні засади «Бурі й натиску» зводилися до чотирьох основних положень:

- природа (конкретне зображення реальної дійсності);

- пристрасть (безпосереднє змалювання почуттів);

- культ героїчної особистості;

- свобода (незалежність від класицистичних зразків: геній самстворює зразки для наслідування, не підкоряючись жодним правилам).

Четверте положення стало наріжним каменем естетики «Бурі й натиску». «Школа, принципи обмежують будь-яку можливість пізнання і творчості», - писав Ґете. З точки зору штюрмерів, справжнє мистецтво повинне не наслідувати попередні зразки, а само створювати нові форми творів залежно від змісту.

Основне значення літератури штюрмерів полягало в тому, що вона проголошувала ідею антифеодального протесту, виступала проти приниження людської гідності; головний її недолік - потяг до анархістського бунтарства.

За кілька років Ґете переконався, що літературне бунтарство не дало бажаних результатів. Протест проти жалюгідної дійсності, який з великою силою прозвучав у його творах, не змінив цю дійсність, тому поет відмовився від суспільно-політичних та естетичних поглядів «Бурі й натиску».

Наступною сходинкою у творчому становленні митця став «веймарський класицизм» - таку назву дістала спільна діяльність Гете й ІІІіллера з реалізації програми естетичного виховання народу. Обидва поети покладали надію на виховну роль мистецтва, сподівалися навчити людину «бути чистою серед навколишнього бруду, бути вільною в абсолютному рабстві», щоб «щедра мить не застала покоління людей непідготовленими» до того часу, коли буде змінено недосконалий суспільний лад.

Подорожуючи Італією, Ґете захоплюється класицизмом. Античний світ він сприймає як царину краси і гармонії, прямі лінії античної архітектури заспокоюють поетову душу. Саме тоді формуються ідейні підвалини нового світогляду Ґете, концепція «веймарського класицизму». Поштовхом до творчих пошуків стала життєва криза - десять безплідних веймарських років. За цей час Ґете отримав ще один гіркий урок - його діяльність не поліпшила життя народу загалом. У пошуках інших шляхів митець приходить до ідеї естетичного виховання людини. Разом із Шіллером вони розробляють програму такого виховання. «Веймарський класицизм» Ґете й Шіллера являв собою художній експеримент, утопічний та ідеалістичний за своєю суттю. Зміст його полягав у відродженні на новому життєвому ґрунті духу античності, тобто в опрацюванні тогочасного життєвого матеріалу в дусі класичної гармонії.

Найбільшим художнім досягненням «веймарського класицизму» стали роман Ґете «Роки науки Вільгельма Майстера» (1796) та його поема «Герман і Доротея» (1798). Працюючи над цими творами, Ґете наполегливо шукав форму, яка б дозволила поєднати ідеальне з реальним, гуманістичний ідеал із жорстокою дійсністю. У поемі «Герман і Доротея» поет використав класицистичний закон «трьох єдностей», який до того ніколи не вживався в епічній поемі, але розширив межі часу і простору.

Обидва поети докладали чимало зусиль для розвитку нового напряму, але їхня просвітницька діяльність, так само як і захоплення Ґете ідеями штюрмерства та державними справами, не принесла відчутних практичних результатів. І Ґете, з його ясним розумом та проникливим поглядом, змушений був визнати, що мистецтво не здатне справити серйозний вплив на життя суспільства.

Естетичні погляди Ґете не відповідають традиційним хронологічним рамкам, якими в сучасному літературознавстві зазвичай відмежовують одне від одного різні літературні напрями - класицизм, сентименталізм, романтизм. Ґете йшов своїм шляхом, відмінним від загального.

Ґете і Шіллер. Уперше Шіллер побачив Ґете, коли той приїхав разом із герцоґом Карлом Августом вітати випускників військової школи, серед яких був і майбутній поет. Юнак зачаровано дивився на знаменитого автора «Вертера», а той навіть гадки не мав про його існування.

Через вісім років Шіллер святкуватиме день народження Ґете в його веймарському будинку, щоправда, без господаря, бо той ще перебуватиме в Італії. Вони зустрінуться майже через півтора року після цього в багатолюдному придворному товаристві, після чого Шіллер напише про цю зустріч одному зі своїх друзів: «Я вважаю, що ми ніколи не станемо близькими людьми. Усе, що цікавить мене, до чого я прагну, на що сподіваюсь, він уже пережив. І мені здається, що він так далеко пішов уперед від мене, що нам уже не судилося зустрітися в дорозі. Його світ - не мій світ… Як все буде, покаже час».

Минає час. Шіллер нетерпляче чекає, коли ж Ґете звернеться до нього, заговорить про його твори. Між тим Ґете не має наміру ні обговорювати п'єси Шіллера, ні зустрічатися з їх автором. Він не хоче бачити Шіллера серед свого оточення, його дратує навіть делікатне нагадування про молодого популярного драматурга (Шіллер опублікував критичну статтю про «Еґмонта» Ґете). Щоб уникнути небажаного сусідства з Шіллером, Ґете пропонує його кандидатуру на посаду професора Єнського університету.

Ґете не відчував особистої неприязні до Шіллера, але виголошені тим ідеї були осоружні поетові старшого покоління. 20 років Ґете присвятив удосконаленню художньої форми творів, і з цього погляду його аж ніяк не задовольнили «Розбійники» Шіллера. Щодо популярності цієї драми Ґете зауважив: «Могутній, але незрілий талант вилився в нестримний потік театральних парадоксів. Мене жахає загальний успіх, який випав на долю цієї потворної драми…»

Неоднозначно ставився до Ґете і Шіллер. В одному з листів, адресованих другові перед від'їздом до Єни, він писав: «Ґете викликав у мене особливе почуття - суміш ненависті й любові. Я ладен був убити його дух і водночас я любив його всім серцем…»

Невдовзі Шіллер вигідно одружився, породичався з тюринзьким дворянством, став професором, відомим ученим і письменником, якого приймали при дворі. Театри і видавці підлещувалися до популярного молодого письменника і, врешті, Шіллер зрозумів, що його становище у суспільстві не гірше, ніж у його суперника. Заздрість, яка гризла Шіллера упродовж багатьох років, угамувалась. Він відчув задоволення з приводу того, щ може навіть висловлювати співчуття Ґете. Минуло ще два роки, і Ґете змушений був поставити у придворному театрі п'єсу Шіллера «Дон Карлос», однак стосунки між письменниками лишалися холодними.

Соціальне становище Шіллера ставало дедалі блискучішим, його авторитет як письменника зростав: твори друкувалися водночас чотирма видавництвами, бій став одним із засновників літературного журналу «Ори», запросив до співпраці в ньому Фіхте, братів Гумбольдтів, Гердера, Канта і Ґете. Шіллер написав Ґете листа, у якому вперше схвально відізвався про духовний і творчий шлях кращого поета Німеччини. На знак вдячності Ґете дав згоду на співпрацю і першим промовив в листі-відповіді слово «дружба».

Творчий союз двох поетів проіснував майже одинадцять років, попри протилежність їхніх характерів. Ґете відкрив Шіллерові не тільки своє серце, а й думки. Вплив старшого поета можна відчути в усіх п'єсах Шіллера, написаних за роки дружби між ними. Ґете, у свою чергу, знайшов у його особі слухача і критика найвищого духовного рівня, а журнал «Ори» став для нього поетичною трибуною, де він публікував свої твори.

На третій рік їхнього союзу дружні стосунки двох поетів сягли апогею. Але з боку Шіллера Ґете ніколи не мав доказів сердечної дружби. Шіллер чудово розумівся на творах Ґете, та зовсім не розумів природу особистості свого друга, не бачив тієї довічної боротьби, яка точилася в душі великого поета.

Надзвичайно тонкий у сприйнятті навколишнього світу, Ґете відчував Шіллера серцем, і коли той помер, писав: «Я… втратив друга, а разом із ним половину власного життя».

Творче довголіття. Досліди, теорії, полеміка Шіллерових часів - усе лишилося позаду. Ґете зустрічає свою шістдесяту весну. Ще ніколи поет не був у такому чудовому настрої, його вабить і радує життя. Зовнішні обставини складаються надзвичайно вдало: він обіймає високу посаду, його творами захоплюються, в нього закохуються молоді, розумні, гарні жінки, він пише легко і натхненно. Чотири місяці на рік Ґете разом із секретарем та слугою проводить на курорті в Карлсбаді.

Найважливішими подіями цього періоду для Ґете були зустріч із Наполеоном і захоплення східною поезією Гафіза та особистістю Дж.-Г. Байрона. Аудієнція, яку Наполеон дав Ґете, тривала понад годину. Французький імператор запросив першого поета Німеччини до Парижа, щоб той писав п'єси для його імператорського театру. Ґете відхилив це запрошення і довго нікому не розповідав про зустріч, хоча сміливі прагнення Наполеона приваблювали поета так само, як і романтичний образ Байрона, яким він цікавився до кінця свого життя.

У сімдесят п'ять років життя обертається до Ґете своїм темним боком. Вузьке коло людей, у якому він змушений завершувати життя, не дає старому поетові ані ласки, ані любові. Він намагається не думати про негаразди у власній родині. Його продовжують цікавити різні галузі знань, він заглиблюється в астрономію, багато розмірковує над створенням Всесвіту, а гарна жінка - єдине, що змушує його бути люб'язним. Гірким стало прощання із земним коханням в образі юної чарівної жінки. З останнім цілунком Ульріки фон Левецов і Марії Шимановської для Ґете настає справжня старість, змінюється навіть зовнішній устрій його життя: він уже не відвідує курортів, не буває при дворі, в товаристві, у театрі. Його постійною резиденцією стає будинок на центральній площі Веймару. У двох маленьких кімнатах письменник працює, в апартаментах приймає відвідувачів. Цікавих для себе осіб він запрошує на обіди, які відзначаються багатою сервіровкою, вишуканими блюдами, вином із дідівських льохів. Ґете суворо дотримується етикету: на його прийоми чоловіки повинні з'являтися у фраках, дами - у вечірніх туалетах.

Наприкінці життя до письменника приходить світова слава, його дім стає центром світової культури. Шанувальники з Франції, Англії, Італії, Росії, Австрії, Богемії (Чехія), США відвідують його у Веймарі, німецькі герцоґи підносять йому коштовні дарунки. Веймар урочисто святкує день, коли молодий поет уперше проїхав міською брамою, і дарує громадянські права всім нащадкам Ґете. Єнський університет вітає його піднесеною Горацієвою одою, в університетах читають курси лекцій про Ґете, видаються книги, присвячені різним періодам його життя і творчості. Художники мріють писати його портрети, у Франкфурті-на-Майні вирішили поставити пам'ятник поету.

Ґете не зворушують зовнішні вияви пошани, він гостро відчуває, що в нього лишилося обмаль часу. Протягом чотирьох років письменник з неймовірною енергією працює над зібранням своїх творів. Ґете створює бригаду з шести помічників, чітко розподіляє між ними обов'язки, припиняє свою роботу в журналах, прагнучи нічого не залишати незавершеним. Значну частину його творчого доробку становлять листи, у яких він торкається багатьох галузей знань: пише про сербську поезію та про оригінальність античної знахідки - голови Антиноя, про художні відмінності фресок Помпеї від фресок у катакомбах та про те, з якого каменю збудовано давньоримську фортецю в Богемії, про водяні горіхи, насіння манґо тощо.

Усе своє життя Ґете був надзвичайно діяльною людиною. Коли поетові було 30-40 років, ця діяльність спрямовувалась на зовнішні цілі; у 50 років вона виявилась у різнобічності його обдарувань; коли Ґете виповнилося 60 років, він цілком присвятив себе поезії, і його поетичний голос зазвучав на повну силу.

Тепер він намагається усунути все, що заважає поетичній роботі, та не в його владі уникнути тяжких випробувань долі. Останні роки життя Ґете позначені невтомною працею і втратою близьких людей. Померла дружина, Христіана Вульпіус, з якою Ґете прожив 28 років, під час подорожі по Італії помер його син Август, умирають старі друзі: Шарлотта фон Штейн, герцоґ і герцоґиня-мать. Але поет стійко тримається: здається, горе тільки збільшує його сили. На звістку про смерть сина він відповів словами: «Я знаю, що спородив смертного сина!» - і продовжував наполегливо працювати. Десять років чекав свого завершення автобіографічний твір «Поезія і дійсність», і тепер Ґете продиктував його останню частину за два тижні. Несподівано в ньому спалахує останній творчий вогонь, і він завершує «Фауста».

Свій останній день народження Ґете святкував у Єні, куди прибув разом з онуками. У Веймарі між тим урочисто відкривали бюст поетові, наче він уже помер. Ґете пішов із життя оптимістом, у той час, коли і з'явився на світ, - опівдні, дотримуючись власного принципу: «Доки нам ще світить день - тримаймо голову високо».

3. Загальний огляд найвідоміших творів Ґете

Літературна спадщина Ґете займає 80 томів, і важко назвати жанр, у якому б не працював письменник. В останньому прижиттєвому виданні його творів ліричні поезії увійшли до п'яти томів. Це близько 1600 віршів (за іншим джерелом, Ґете створив 3150 віршів). Поштовхом до написання перших ліричних творів стало почуття до Анни Шенкопф. 1767 року Ґете створює цикл віршів «Аннета», виданий під назвою «Нові пісні». У кращих поезіях цієї юнацької збірки Ґете тонко передає власні почуття. До таких віршів належать «Чудова ніч», у якій змальовано піднесений стан душі щасливого закоханого, «Перерва», де Ґете порівнює кохання із хвилями моря. Ці поезії, як і наступні збірки віршів, були спочатку рукописними, і Ґете не збирався їх друкувати, вважаючи, що вони надто особисті за змістом. Згодом, готуючи зібрання власних творів, поет став збирати і редагувати свої рукописи.

На думку літературознавця В. Жирмунського, Ґете - передусім ліричний поет. Йому належить заслуга створення нового жанру - інтимної лірики, яка змальовує глибокі переживання і душевні пориви ліричного героя в усій їх неповторності.

Рання лірика Ґете (1766-1769) багато в чому має наслідувальний характер, обмежується вузьким колом шаблонних тем, ситуацій та стильових прийомів у дусі неглибокого салонного епікуреїзму. Молодий поет тоном мораліста закликає розумно насолоджуватися швидкоплинними радощами кохання.

У бурхливі роки штюрмерства (1770-1775) під впливом Гердера, який на той час уже сформулював основні положення своєї літературної теорії, лірика молодого Ґете стає зовсім іншою. Поет звертається до народної пісні, і це відіграє вирішальну роль у виробленні ним нового ліричного стилю.

Ґете зумів почерпнути із джерела народної поезії чарівність її форми: мелодійність, приспіви, пісенну гнучкість і виразну образність; насиченість порівняннями, паралелізмами, контрастами. На деяких ранніх віршах поета особливо сильно позначилось його захоплення народною піснею. Серед них найвідоміша поезія «Дика троянда» («Степова троянда»). Автор використав у цьому творі народнопоетичну символіку, драматичний ліричний сюжет, народний пісенний приспів, зберіг народне трактування любовної теми: у символічній формі в поезії змальовано трагічну долю дівчини-троянди. Поєднання цих поетичних засобів створює неповторний емоційний тон вірша.

За мотивами й сюжетами народних поезій Ґете написав і низку балад, призначених для пісенного виконання. Зберігаючи епічну простоту і ліричність, він вдається до сучасної йому мови, удосконалюючи її красу, шліфуючи ритміку вірша. Його балади мають не тільки німецькі корні. Так, «Фульський король» пов'язаний із давньоскандинавською народною баладою, а «Журна пісня шляхетної дружини Асан-аги» - із сербо-хорватською.

У багатьох віршах митець висловлює власне ставлення до природи і суспільства. Ідеалом молодого Ґете стає людина-борець. Поет виступає ворогом самозаспокоєності, його герой - нескорена сильна особистість. «Прометей» належить до вершинних творів молодого Ґете та й усього напряму «Буря й натиск». Поезію пронизує сміливе заперечення релігії. Ліричний герой твору стверджує, що людині марно сподіватися на допомогу Бога, її порятунок - у власному серці. Вірш «Ганімед» є натхненним гімном природі і красі, які дарують людині найвищу духовну насолоду. Автор обожнює природу в дусі пантеїстичної філософії Спінози.

Згодом ідеї «Бурі й натиску» поступаються місцем новому світогляду, який знайшов відображення у віршах Ґете «Межа людства», «Пісня духів над водами», «Моя богиня», «Божественне». Ліричний герой цих поезій уже не бунтівник, що гордо кидає виклик богам, він інакше сприймає світ: людина може виконати своє земне покликання лише перебуваючи в гармонії зі світом, «бо з богами мірятися смертний не посміє». Поет та його ліричний герой тепер по-іншому ставляться до мистецтва, до мандрівництва, незмінною лишається тільки вірність пантеїзму.

У баладах цього періоду також з'являються інші мотиви. Ґете висловлює в них думку про те, що у світі є таємничі сили, які людський розум не в змозі осягнути. Балади, створені в період творчої дружби з Шіллером, поділяються на два типи: перший являє собою пісенний діалог, другий - розповідь про таємничу й фантастичну пригоду, яка має викликати в читача роздуми про складність і суперечність життя. Ці твори («Коринфська наречена», «Бог і баядера») складні і багатозначні за змістом.

Збірка ліричних творів («Західно-східний диван»), написана Ґете 1814 року (у 65 років), стала поетичною енциклопедією його життєствердної філософії. У вірші «Блаженна млість» Ґете в поетичній формі виголошує свої світоглядні принципи. Навіть смерть поет сприймає як закономірність у нескінченному світовому процесі.

Дві філософські поеми пізнього Ґете «Одно і все» та «Заповіт» із циклу «Бог і світ» свідчать про незмінність філософських поглядів автора: у них відображено гуманістичний і пантеїстичний погляд на природу. Ґете продовжує сповідувати філософію Спінози й ототожнювати Бога з природою як вічною животворною силою.

Психологічна глибина властива й інтимній ліриці Ґете. Поет змальовує найтонші відтінки духовного світу ліричного героя в «Зазенгеймському циклі» та «Римських елегіях». Він відверто милується своєю коханою у вірші «Фрідеріці Бріон», а в «Елегіях» захоплено змальовує любовні почуття. Піднесеність емоційного тону цих поезій досягається завдяки розміру, яким вони написані: гекзаметр змінює в них пентаметр, що створює урочисту тональність віршів.

Значне місце у творчості Ґете посідають епічні твори, написані в різні періоди життя. Серед них три романи: «Вертер», «Вибіркова спорідненість» та епопея у двох томах «Вільгельм Майстер»; 20 книг під загальною назвою «Поезія і дійсність» (розповідь поета про себе, своїх сучасників та епоху); новели і казки; публіцистичні статті: «До дня Шекспіра» (1771), «Про німецьку архітектуру» (1773), 1055 афоризмів у прозі.

Є у Ґете і твори суміжних жанрів: декілька балад, три поеми («Герман і Доротея», «Рейнеке-Лис», «Ахіллес»).

До найвизначніших творів першого періоду творчості належать драма «Ґец фон Берліхінґен із залізною рукою» і роман «Страждання молодого Вертера». У 22 роки Ґете був уже знаменитий у межах Німеччини як автор національно-історичної драми «Ґец фон Берліхінґен». П'єсу написано у франкфуртський період життя поета (177І-1773), під час його найбільшого захоплення штюрмерством. Особливий успіх драма мала у молоді, яку приваблював її бунтарський пафос.

Ґете створив драму нового типу, якої ще не знала німецька література. Написана всупереч канонам класицизму, в дусі історичних хронік Шекспіра, п'єса вражала сучасників драматизмом сценічної дії, гостротою конфліктів. Широке тло зображених історичних подій потребувало порушення класицистичного принципу єдності місця. Ці події відбуваються в різних місцях: у рицарському замку, при дворі бамберзького єпископа, в підземеллі, у в'язниці, де гине Ґец. Тому декорації змінюються кілька разів протягом однієї дії (у 3-й дії - 22 рази).

Мова п'єси також не відповідає законам класицизму. Ґете відмовляється від віршованої форми як засобу ідеалізації і вдається до реалістично зниженої прозової форми. Персонажі драми використовують мову, наближену до розмовного стилю, насичену архаїзмами і діалектизмами, народними прислів'ями та афоризмами.

У п'єсі відтворено цілу історичну добу. Автор звертається до подій XVI ст. Це був героїчний період в історії Німеччини. Час породжував людей високого героїчного зльоту та дії. Саме їх Ґете свідомо протиставляв своїм далеким від героїзму сучасникам. Молодий письменник ідеалізував давніх німців, епохи великих соціальних потрясінь, Реформації та Селянської війни. Головні і другорядні персонажі п'єси, що є учасниками історичних подій, представляють усі соціальні верстви середньовічної Німецької імперії: це безвладний імператор, обмежені й жадібні князі, імперські рицарі, нюрнберзькі купці, учені, юристи, ченці, наймані солдати та їхні начальники, селяни, цигани. Велика кількість різних за характером дійових осіб, введення масових народних сцен - усе це суперечило класицистичним канонам.

Історичним джерелом п'єси стала автобіографія справжньої історичної особи - рицаря Ґеца фон Берліхінґена. Реальний Ґец був розбійником, що грабував купців на великих дорогах, - отже, це постать негативна, навіть порівняно з князями. Проте головний герой п'єси молодого Ґете - «рицар із залізною рукою», особистість із високорозвиненим почуттям незалежності і справедливості. Автор змальовує своєрідного середньовічного бунтівника-індивідуаліста, як «бурхливого генія» свого часу, «суворого самовладця в дикий, анархічний час». Ставлення селян до Ґеца, їхня довіра і симпатії до цієї простої, чесної і мужньої людини зробили героя драми справжнім народним героєм. Його популярність серед народу надзвичайно велика, саме Ґеца селяни обирають ватажком під час повстання.