Життя і творчість Гете. Переклад творів Гете українськими письменниками

Ґец переконує селян відмовитися від розбійницьких дій. Він визнає справедливість їхніх вимог, але засуджує криваве бунтарство і «беззаконня». Його політичний ідеал - могутня держава під владою імператора, де рицарі живуть у злагоді з простолюдом і охороняють його мирну працю.

Герой п'єси трагічно гине. Це суперечить історичним фактам, бо насправді «цей жалюгідний суб'єкт» (за висловом Ґете) жив ще 35 років після розгрому Селянської революції, яку він зрадив. Проте такий фінал п'єси дав змогу авторові втілити в ній думку про приреченість народної боротьби за незалежність, висловити свій політичний та історичний скепсис, що не полишав його навіть в епоху «Бурі й натиску».

Сімейні й любовні конфлікти п'єси розгортаються на тлі політичного - боротьби вільного рицаря проти князівського деспотизму. Головний конфлікт п'єси - зіткнення різних соціальних груп в епоху Селянської війни в Німеччині, коли вирішувалася доля її народу. Він зосереджується навколо протистояння Ґеца та його антагоніста Вейслінгена, який представляє інтереси дворян. Вейслінген - вільний імперський рицар, що добровільно вступив на службу до можновладного князя. Це кар'єрист і хитрий інтриган, фаворит німецьких князів, галантний спокусник і невірний коханець. В образі Вейслінгена Ґете намагається змалювати сучасного поетові індивідуаліста, шукача життєвих утіх, «проблематичну натуру, яка вступає в конфлікт з філістерською мораллю».

Через рік після «Ґеца» з'явився роман «Страждання молодого Вертера» (1774), створений у традиціях сентименталізму. Попередниками Ґете в цьому жанрі й напрямі були Річардсон і Руссо. Роман Руссо «Нова Елоїза» (1761) має тему, подібну до теми «Вертера», але Ґете запропонував зовсім інше, протилежне розв'язання конфлікту.

Фабула роману Ґете надзвичайно проста: це розповідь про нещасливе кохання Вертера до Лотти, нареченої, а потім дружини його приятеля Альберта. Кохання закінчується трагічно - самогубством головного героя.

Роман має автобіографічне джерело. У сюжеті твору Ґете використав історію власного кохання до Шарлотти Буфф, нареченої його друга Кестнера. Рішення закінчити роман смертю головного героя Ґете прийняв після звістки про самогубство свого молодого приятеля Іерузалема, безнадійно закоханого у шлюбну жінку.

Композиція роману є типовою для творів сентименталізму. Він складається з листів головного героя, адресованих другові, але оскільки листи залишаються без відповіді, вони радше нагадують сторінки особистого щоденника. У цьому істотна відмінність твору Ґете від роману Руссо «Нова Елоїза», зміст якого становить листування двох осіб.

Така побудова роману німецького письменника спричинила труднощі його жанрового визначення. «Вертера» називають епістолярним романом, ліричним щоденником, ліричним романом. На думку більшості літературознавців, «Вертер» - це роман у листах, сповідь людської душі: весь світ подано в ньому через суб'єктивні переживання героя.

Головний герой твору - юнак Вертер. Він народився в німецькій бюргерській родині, але відзначається сентиментальним світовідчуттям, є прихильником усього природного, простого. Патріархальні стосунки Вертер вважає ідеальними, почуття та емоційну безпосередність цінує більше за розум. Йому не імпонує розважливість, бо він певен, що все велике в житті створюють «нерозважливі» натури під час емоційного зльоту. Для нього розважливість - ворог героїчного. У листі від 10 серпня Вертер пише: «Нерозважлива пристрасть штовхає людину на подвиг, породжує в ній велику енергію, пробуджує хоробрість і зухвалість».

Вертер - герой-індивідуаліст, що протиставляє себе оточенню. Його протест спрямований не проти суспільних відносин свого часу, а проти традиційної моралі. Вертер бунтує проти філістерства, проти існуючих моральних догм.

Він кохає без надії і закінчує життя самогубством, дізнавшись, що його кохання взаємне. Юнак жертвує собою заради спокою коханої жінки, бо для нього єдиний сенс життя - кохання до Лотти, яке, з погляду релігійної моралі, вважається гріховним. Отже, конфлікт роману становить зіткнення особистого почуття героя-індивідуаліста з офіційною мораллю. Трагічна розв'язка цього конфлікту свідчить про глибоке розуміння письменником реальності.

У романі є дві сюжетні лінії. Одна з них - стосунки Вертера з його оточенням. І тут конфлікт набуває гостросоціального характеру, а бунтарство Вертера стає свідомим запереченням тогочасної дійсності. Юнак ненавидить суспільній лад, побудований на становій ієрархії (лист від 24 грудня): «Більш за все мене обурюють такі суспільні відносини, коли людину оцінюють не за її розумом та душевними рисами, а за титулом». Зображуючи принижене становище бюргерства у напівфеодальній Німеччині, письменник показує, як умови суспільного життя виключали людину зі сфери активної діяльності, змушували бути байдужою до суспільних проблем.

Обмежений у власній ініціативі, герой-індивідуаліст замикається у світі особистих переживань. Це і є друга й основна лінія роману - стосунки Вертера з Лоттою та її нареченим, а згодом чоловіком, Альбертом. Лотта багато в чому схожа на Вертера. Вона здатна на глибокі й щирі почуття, кохає Вертера, але почуття обов'язку перемагає: Лотта дала слово вмираючій матері стати дружиною Альберта. Обов'язок перед родиною змушує її контролювати свої почуття і відмовитися від особистого щастя.

Роман приніс Ґете славу, коли йому було лише 25 років. Поява «Вертера» стала подією в літературному світі, німецька молодь зустріла його з великим ентузіазмом, «Вертер» витримав 16 видань. Духівництво вимагало заборони книги, а Лессінґ дав нищівну характеристику головному героєві. Він писав, що за часів античності його вчинок не вибачили б і дівчинці. Зважаючи на думку Лессінґа, Ґете написав передмову до другого видання роману, у якій застеріг юнаків від наслідування Вертера.

Драматична спадщина Ґете налічує 54 п'єси, серед яких почесне місце належить трагедії «Фауст».

Ґете працював над «Фаустом» 60 років. Уперше думка про написання трагедії з'явилася наприкінці 60-х років XVIII ст., коли авторові було 23-24 роки, а закінчив він цей твір на початку 30-х років XIX ст. Протягом усього життя поет уперто збирав для «Фауста» кожен «пророчий натяк історії». Майже всі «бурхливі генії», як називали письменників «Бурі й натиску», написали свого «Фауста», та неперевершеним лишився «Фауст» Ґете.

«Фауст» - найвизначніше творіння Ґете, найвеличніше явище світової поезії, бо в ньому з великою художньою майстерністю змальовано не якийсь певний життєвий конфлікт, а послідовний ланцюг глибоких конфліктів, що сталися упродовж одного життя. Трагедія, яка суперечила традиційним канонам драматургії, стала новим словом в історії драматичного мистецтва.

В цьому розділі ми хочемо навести приклади перекладів Гете українськими письменниками. За зразок взято уривок з балади Гете «Вільшаний король». Взагалі, історія українських перекладів балади Й.В.Ґете «Вільшаний король» - це історія поступового, дедалі глибшого проникнення перекладачів у зміст і стиль славетного твору Ґете, дедалі повнішого оволодіння його своєрідною ритмікою. Балада Ґете поліфонічна, і особливу трудність при її перекладі становить відображення чотирьох голосів - хворого сина, батька, Вільшаного короля та об'єктивного викладу автора на початку й наприкінці поезії. Адже кожен із цих голосів має свою інтонацію, свою манеру говорити: мова автора стримана, енергійна, стисла; мова сина уривчаста, схвильована; мова батька поєднує заспокійливі інтонації з тривожними; мова Вільшаного короля загрозлива й наступальна.

Перший український переклад балади Ґете зробив Пантелеймон Куліш, Він дав уявлення лише про сюжет «Вільшаного короля». Отже наводимо уривок оригіналу і переклади Куліша, Загула і Рильського.

Wer reitet so spдt durch Nacht und Wind?

Es ist der Vater mit seinem Kind,

Er hat den Knaben wohl in dem Arm,

Er fasst ihn sicher, er hдlt ihn warm.

При порівнянні можна сказати, що П. Куліш раз у раз порушує стиль Ґетевої балади, нагромаджуючи пестливі форми іменників, що створює враження «сюсюкання», часто вживає прийом ретардації - уповільнення розповіді через повторення в одному рядку чи в суміжних однакових або синонімічних слів та словосполучень. Цей прийом розбавляє динаміку балади Ґете непотрібним багатослів'ям.

Пpo те, наскільки П. Кулішеві була чужою поетика Ґете, свідчить уже перша строфа його перекладу:

Хто їде під вітер нічною добою,

Синка на сідельці везе під полою?

Коня острогами раз по раз торкає,

Дитину до себе в тепло пригортає.

Чи можна пізнати в цій ідилічній, сповненій зайвих подробиць, картинці драматично напружений зачин одного з найкращих творів світової поезії? Розтягнене питання в перекладі Куліша обвисає в повітрі, не виконуючи жодної художньої функції.

Коли ми додамо до всіх цих вад перекладу, ще й млявий, розтягнений рядок чотиристопного амфібрахію на відміну від значно коротшого Гетевого рядка з енергійною римою, то дійдемо висновку: «Вільшаний цар» Куліша - не переклад, а довільний переспів, що має спільний з першотвором сюжет, але зовсім інший стиль.

Переклад «Вільшаного короля» зробив і Дмитро Загул. Він зумів як ніхто доти наблизитися до ритміки оригіналу, остаточно відмовитись від використання амфібрахію. В його перекладі, як і в оригіналі, кожен рядок має чотири наголоси, що розміщуються досить вільно - відстань між ними дорівнює то одному, то двом ненаголошеним складам:

Хто їде так пізно під вітром нічним?

То батько з хворим дитям своїм;

В руках тримає від хлопця свого,

До серця горне і гріє його.

Але форма в перекладі Д. Загула зайшла в гострий конфлікт зі змістом. Реплікам персонажів ніби тісно у межах відведеного для них простору, тому вони висловлюються здебільшого якось кострубато й неприродно.

Перекладачем, який зумів засобами української мови відтворити ясну глибину балади Ґете, став Максим Рильський. По-перше, він максимально наблизився до ритміки першотвору. Якщо Загул наважився відійти від усталеної традиції у парних рядках, часто залишаючи в непарних рядках регулярний віршовий розмір, то Рильський пішов на скорочення цих рядків (з 11 до 9 складів) і на запровадження в них ритмічних зламів, що вже само по собі надало поезії тривожного звучання:

Хто пізно так мчить у час нічний?

То їде батько, з ним син малий.

Чогось боїться і мерзне син -

Малого тулить і гріє він.

По-друге, М. Рильський розмаїтими лексичними засобами підкреслює мотив страху, лиховісного передчуття: «Чогось боїться і мерзне син», «Чому тремтиш ти, синку, щомить?», / «- Мій тату, мій тату, яке страшне!», «Батькові страшно, батько спішить…». Цей лейтмотив уперше прозвучав у перекладі Рильського, і правомірність його може заперечуватися. Але перш ніж зробити остаточний висновок, розглянемо кожен із цитованих уривків зокрема. «Mein Sohn, was birgst du so bang dein Gesicht», - питає сина батько. Усі перекладачі до Рильського звертали увагу на рух дитини й зовсім іґнорували оцінку цього руху («боязко»)! «Чого се ти, синку, очиці ховаєш?» (П. Куліш); «- Чом личко сховав ти, мій синку малий?» (Б. Грінченко); «- Чом, синку, ховаєш голівку свою?» (Д. Загул).

Максим Рильський по-новому підійшов до перекладу. Він вирішив пожертвувати констатацією факту, але зберегти емоційне забарвлення реплік (чимось пожертвувати при перекладі було необхідно - німецькі слова коротші від українських).

Отже можна зробити висновок, що у процесі художнього перекладу відбувається творча взаємодія індивідуальностей автора оригіналу і перекладача.

Талановитий перекладач, який має власну індивідуальність, скеровує її на те, щоб якнайглибше зрозуміти і якнайповніше втілити засобами рідної мови оригінал. Він свідомо підпорядковує свою індивідуальність особі автора оригіналу, як актор підпорядковує свою поведінку на сцені задумові автора п'єси. Він усвідомлює себе як провідника ідей та образів першотвору, з якими він прагне познайомити співвітчизників. Такий підхід перекладача до свого завдання єдино правильний.

Велике значення для успіху праці перекладача має правильний вибір твору для перекладу. Навряд чи існує перекладач, який однаково добре перекладав би все. Безперечно, твір, над яким працює перекладач, має належати до його улюблених творів, він має бути джерелом натхнення для перекладача. Друга неодмінна умова успіху - теоретична озброєність перекладача, глибоке розуміння того, що можливе і що неможливе в художньому перекладі, усвідомлення напрямків та шляхів творчого пошуку в складних ситуаціях.

Невичерпність змісту видатних літературних творів дає перекладачеві найширші можливості для вияву своєї творчої індивідуальності. В цьому переконує зіставлення з оригіналом перекладів, виконаних визначними майстрами слова.

Висновки

Отже, досягнувши мети роботи можна зробити такі висновки:

Творчість великого письменника завжди є і літописом його життя, і його сповіддю. Усякий твір являє собою проекцію пережитої події, конфлікту, пошуків, роздумів, поворотів на звивистому путі становлення думки поета і її вираженні.

Гете була у вищій мірі властива здатність об'єктивувати своє власне життя, відволікатися від нього, від'єднати себе від нього і ототожнюючись з зовнішнім світом, дивитися на себе, перетворюючись в об'єктивного суддю своїх прагнень, і набуваючи, таким чином, нове життя у мистецтві і наче звільнятися від суб'єктивної суті.

Індивідуальне у Гете завжди було відображенням загального, він увібрав у себе світ почуттів і думок свого часу. Він розглядав себе як органічну частину цілого, як породження «колективної істоти, ім'я якої Гете». І змальовуючи себе, він створив синтезований портрет епохи з її складністю і протиріччям з її руйнівною силою. В.Г.Білінський вірно стверджував: «…Гете, как художник, как поэт, был вполне сыном своей страны, своего века, вполне выразил собою если не все, то многие из существеннейших сторон современной ему действительности».

Вся творчість Гете заповнена його власним світом. Він сам був матеріалом - «Поезії і правди» і «Вільгельма Мойстера», де розповідав про виношені ним ідеї соціальних реформ в дусі Сен-Симона, Фур'є і Оуена. Своїм «Поглядом Юпітера» - Гете охопив всю історію Європи - від античності, через середньовіччя і реформацію, революційних подій свого часу - і умістив побачену ним величезну історичну панораму у межі життя свого головного героя - Фауста - над образом якого він не переставав працювати до кінця своїх днів. У ньому відобразився і середньовічний містицизм, котрий надихав Гете в юні роки, і бунтарство епохи «Бурі і натиску» і подальші неспокійні пошуки, які переривалися болісними періодами компромісу і глибокого розчарування і не приглушували внутрішнього голосу бунтівного «вертерівського» протесту.

Все, чим жив час Гете, - кипіння ідей і політичних пристрастей, все, що потрясало Європу в епоху французької революції - відобразилось в геніальному цілому гетевської творчості: «Вертер», «Тасо» - протей проти феодальної Германії; «Фауст», «Вільгельм Майстер» - зосередження концепцій мистецтва, філософських соціальних і моральних проблем, над якими працювали кращі митці того часу: «Прометей» - поклик до духовного розкріпачення, а ліричні твори Гете - згустки філософської і політичної полеміки.

Естетичні погляди Гете не відповідають традиційним хронологічним рамкам, якими в сучасному літературознавстві зазвичай відмежовують одне від одного різні літературні напрями. Гете, передусім, ліричний поет. Йому належить заслуга створення нового жанру - інтимної лірики, яка змальовує глибокі переживання і душевні пориви ліричного героя в усій їх неповторності. Також Гете створив драму нового типу, написану всупереч канонам класицизму, в дусі Шекспіра. У багатьох віршах митець висловлює власне ставлення до природи і суспільства. Ідеалом молодого Гете стає людина-борець. Поет виступає ворогом самозаспокоєності, його герой - нескорена сильна особистість. Але Гете не замикав себе на письменництві, він був всебічно обдарованою геніальною людиною, вченим, мандрівником і політичним діячем. Його праця «Досвід пояснення метаморфози рослин» на півстоліття випередила свою епоху і це завдяки подорожі до Італії, яка зацікавила Гете наукою. І хоча він захистив дисертацію, написану до того ж латиною під назвою «Про законодавців». Правознавство не дуже його цікавило. Бо можливо б за інших обставин яскрава і невгасаюча зірка поета і талановитої особистості не засяяла б на небосхилі Германії.

Що ж стосовно перекладів Гете можна сказати, що це дуже складний процес, адже при перекладі відбувається творча взаємодія індивідуальностей автора оригіналу і перекладача. Талановитий перекладач підпорядковує свою індивідуальність особі автора оригіналу і такий підхід перекладача до свого завдання - єдино правильний. Отже повертаючись до Гете, цікаво було б відзначити його тісні зв'язки з Харківщиною де на той час готувалися до відкриття першого в Україні університету.

Ґете переймався проблемою добору кращих професорів і викладачів для Харківського університету і вже з 1803 року (університет відкрито 1805 року) листувався з цього приводу з попечителем Харківського навчального округу С. Потоцьким. Ім'я Ґете було популярним у Харкові: ученого-просвітителя обрали 1827 року почесним членом Ради університету, а на виборах ректора він став одним із перших претендентів на цю посаду.

Усе своє життя Гете був надзвичайно діяльною людиною. Коли поетові було 30-40 років, ця діяльність спрямовувалась на зовнішні цілі: у 50 років вона виявилась у різнобічності його обдарувань; коли Гете виповнилося 60 років, він цілком присвятив себе поезії і його поетичний голос зазвучав на повну силу.

Гете пішов із життя оптимістом, у той час, коли і з'явився на світ, - опівдні, дотримуючись власного принципу: «Доки ще нам світить день - тримаймо голову високо».

Література

Гете Й.В. Фауст / Пер. М. Лукаша / Й.В. Гете. Твори. - К.: Молодь, 1969. - с. 506.

Аникст О.А. Творческий путь Гете. - М.: Худ. лит., 1986. - 544 с.

Аникст О.А. Фауст - великое творение Гете. - М.: Знание, 1982. - 64 с.

Золотуский И.П. Фауст и физики. - М.: Искусство, 1968. - 120 с.

Людвиг Е. Гете / Пер. с нем. и ком. Е. Закс. - М.: Изд-во ЦК ВЛКСМ «Молодая гвардия», 1965. - 608 с.

Тураев С.В.И.В. Гете. / Изд. 2-е перер. - М.: Учпедгиз, 1957. - 152 с.

Шагинян М. Гете. - М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1950. - 526 с.

Энциклопедия литературных произведений / Сост. и ред. С.В. Стахорский. - М.: Изд-во ВАГРИУС, 1998. - С. 516-519.

Гете И.В. Собр. соч. В 10-ти т. - Т. 1 / Пер. с нем. /Под общ. ред. Н. Вильмонта, Б. Сучкова, О. Аникста / Вступ. ст. Н. Вильмонта / Ком. О. Аникста. - М.: Худ. лит., 1975. - 529 с.

Жирмунский В.М. Очерки из истории классической немецкой литературы. - Л.: Худ. лит., 1972. - 496 с.

Якушева Г.В. Трансформация образов Фауста и Мефистофеля в литературе XX века // Изв. РАН. Сер. л-ры и языка. - Т. 67, №4. - С. 30-39.

Свасьян К.А. Философское мировоззрение Гете. - Ереван: Изд-во АН АССР, 1983. - 183 с.

Нанаев И.И.В. Гете как естествоиспытатель. - Л.: Наука, 1980. - 465 с.

Жила В. Переклад «Фауста» в системі нових концепцій // Слово 1 час. - 1998. - №8. - С. 77-81.

Андрієнко В.П. Історія українських перекладів «Фауста» Гете // Наук. зап. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Сер. літературознавство. - 1998. - Вип. 4. - С. 18-22.

Васюкова Т.Е. Сатанее самого Сатаны: новое прочтение трагедии Гете «Фауст» // Возрождение. - 1993. - №3/4. - С. 49-52.

Бондаренко Н. До історії української фаустіани // Арх. України. - 1968. - №1. - С. 69-76.

Жирмунский В.М. Гете в русской литературе. Изд. 2-е. Л., 1981.

Эккерман И.П. Разговоры с Гете. Пер. Н. Ман. М., 1981.

Шахов А. Гете и его время. Изд. 4-е СПб, 1908.

Лейтес Н.С. От Фауста до наших дней «Просвещение». М., 1987.

Бельшовский А. Гете. Его жизнь и произведения. Т. 1-2 СПб, 1898-1908.

Вересаев В. Полное собрание сочинений Г.ХІІ. М., 1928, с. 196.

И. Брагинский. Гете и классическая поэзия. М., 1963. с. 4-5.

Ф. Энгельс. Немецкий социализм в стихах и прозе. Сочинения, т. 4, с. 233.

Goethe in vertraulichen Briefen seiner Zeitgenossen. Zusammengestellt von W. Bode. Berlin und Weimar, 1979.

Размещено на Allbest.ru