Олександр Грушевський як літературний діяч

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розділ1. Олександр Грушевський як літературний діяч

архів література шевченкознавство грушевський

О. Грушевському довелось жити і працювати у складний період у житті народу, який на зламі століть виборював собі державність. Особистість молодого науковця формувалась під впливом цілої низки історичних обставин, що загартували на все життя його національну самосвідомість, виховали абсолютну впевненість у великому майбутньому свого народу, вселили переконаність у тому, що плідний розвиток національної культури можливий лише в умовах державності української нації.

О.Грушевський перебував у колі наукової та мистецької еліти свого часу. М.Грушевський залучив його до співпраці у Львівському НТШ та Українському науковому товаристві у Києві, до видання “Записок НТШ” та “України”. Після закінчення університету в Києві О.Грушевський вдосконалював свої знання у музеях та бібліотеках Австрії, Німеччини, Росії, писав магістерську дисертацію, у різні роки викладав у Новоросійському (Одеському), Московському, Петербурзькому та Київському університетах (історію України та історію української літератури). Один маловідомий факт -- саме О.Грушевський був першим професором, який наважився в умовах царської Росії вести лекції українською мовою (за таку зухвалість йому було оголошено сувору догану із забороною читати у південних університетах імперії).

О. Грушевський зарекомендував себе як дослідник з широким колом наукових зацікавлень (література, історія, фольклор, етнографія, соціальна географія та ін.). З часом вдосконалювалась манера його аналітичного письма, методика літературознавчого аналізу, відшліфовувалась мова. На його розвідки звертали увагу в наукових колах, з'явились перші відгуки та рецензії.

Революційні події 1917 р. кидають О.Грушевського у вир політичної (став членом Центральної Ради, що йому назавжди запам'ятали більшовики) та науково-педагогічної діяльності: взяв безпосередню участь в організації Українського Народного університету, читав курс історії нового українського письменства, викладав у новоствореній Українській педагогічній академії, із заснуванням у 1918 р. Української академії наук став членом-директором історико-філологічного відділення (брав участь у засіданнях відділу на рівних правах з академіками), очолював його під час відсутності М.Грушевського.

Процес одержавлення науки і мистецтва, тісно пов'язаний з тоталітаризацією суспільства, зачепив родину Грушевських у першу чергу. У 1937 р. О. Грушевського репресували. Після п'ятирічного заслання у Казахстані додому він більше не повернувся.

О. Грушевського було реабілітовано щойно у 1989 р., але, на жаль, справжньої реабілітації так і не сталось. Праці О.Грушевського, його ім'я, життя, наукові здобутки залишаються і досі невідомими навіть фахівцям. Невідомим залишаються точна дата смерті та місце поховання.

Особливості критично-публіцистичного реагування О.Грушевського тісно зв'язані з його громадянською позицією. Вчений одним із перших вивчав історію становлення української науки (основні етапи, портрети діячів, аналіз їх вкладу у цей процес, накреслення подальших перспектив -- проблема, яка до того часу в Україні майже не опрацьовувалась). Постійно привертали увагу дослідника питання національної самосвідомості українців, він наголошував на обов'язку молодої української інтелігенції перед наступними поколіннями утверджувати українську мову у всіх сферах суспільної діяльності. Жанрова структура цих виступів різноманітна: проблемні статті, полемічні, статті-спогади, хроніки, некрологи.

О.Грушевський багато працював у архівах і мав можливість досліджувати цікаві матеріали, які ніде не друкувались, епістолярну спадщину культурних діячів ХІХ ст., сам був свідком бурхливого розвитку української національної науки на початку ХХ ст., брав діяльну участь у цьому процесі -- окрім педагогічної та наукової діяльності, проводив активну організаційну роботу, особисто займався структурною розбудовою Українського університету, відстоював його права і перспективи у періодиці (згадати, хоча б, його пристрасні полемічні виступи проти ідеї об'єднання Українського університету та університету Св. Володимира), всіма можливими методами боровся за утвердження і подальший розвиток вітчизняної науки, поповнення її новими національно свідомими і високоосвіченими кадрами. Ця його діяльність знайшла своє обґрунтування у численних публіцистичних статтях та полемічних виступах на сторінках тогочасної періодики.

Знаходимо у спадщині вченого багато ґрунтовних розвідок з історії перших наукових інституцій на Україні, громадської та наукової діяльності їх членів (Кирило-Мефодіївське братство, Український гурток у Петербурзі, Українське наукове товариство у Києві та ін.). За його працями можна вивчати історію становлення української науки від виходу перших етнографічних збірників і до створення ВУАН. Особливу увагу звертав дослідник на проблему національної самосвідомості у середовищі української наукової інтелігенції, саме крізь призму цієї проблеми він різнобічно аналізує діяльність М. Максимовича, О. Бодянського, М. Гоголя, М. Костомарова. О. Грушевський зробив цінний вклад у дослідження діяльності Кирило-Мефодіївського братства: ідейна платформа, культурно-громадська та літературна діяльність членів. Наукову спадщину М. Костомарова, П. Куліша, інших членів братства дослідник розглядає як реакцію української інтелігенції на обставини суспільного життя.

Дослідник намагається охопити в своїх наукових і публіцистичних розвідках якнайширше коло питань, не йде вузькою стежиною у дослідженні певного суспільного чи культурного явища в історії України, а подає на розгляд читача всі дотичні теми, все те, що так чи інакше сприятиме повному висвітленню запропонованої проблеми.

Поціновуючи вклад тієї чи іншої особистості у розбудову української науки, О.Грушевський цілісно розглядає діяльність вчених -- і політичну, і культурно-громадську, і творчу (літературну), і наукову (особливо -- літературознавчу). Такі дослідження часом нагадують не наукові розвідки, а радше белетризовані портрети культурних діячів на тлі їх епохи. У статтях такого плану автор розповідає про особисті вподобання, суспільні погляди, аналізує багатогранний доробок науковців, водночас, не претендує на повноту і вичерпність свого дослідження, накреслює напрями нових наукових пошуків. Досліджуючи діяльність культурних діячів середини ХІХ ст. на ниві української науки та освіти, О.Грушевський апелював до своїх сучасників, адже умови суспільного життя початку ХХ ст. були набагато сприятливішими, ніж у середині ХІХ-го.

Найбільше уваги приділив дослідник діяльності Українського наукового товариства у Києві та НТШ у Львові. Здебільшого це статті-хроніки про історію заснування товариства, огляд наукових видань за певний період, аналіз основних здобутків діяльності.

Досить емоційні та запальні статті виходять з-під публіцистичного пера О.Грушевського періоду заснування і перших місяців діяльності Українського народного університету в Києві. Дозволимо собі навести цитату зі статті цього дослідника -- пристрасний заклик до науковців не піддаватись на провокації з боку шовіністські настроєних вчених: “Не будемо слухати солодких сірен, які так приємно на всі ноти співають, що наука не знає національності. Так, дійсно, наука не знає національності, але наука Флоринських, Кулаковських, Голубєвих знала національність, підпирала свою великоросійську і нищила заробки української науки. Ми, українська інтелігенція, не мали своїх наукових видань, і чверть віка посилали свої наукові статті до львівських часописів якраз завдяки тим, які тепер на всі голоси співають, що для науки нема національних ріжниць”.

О.Грушевський вітав засади українського народництва ХІХ ст. Учений був твердо переконаний, що не лише окремі одиниці з народу, а й вся маса народна може бути піднята до вищого рівня освіти, може брати активну участь у вирішенні суспільних проблем; він гаряче обстоював думку, що культурно-просвітня праця серед народу -- це обов'язок інтелігенції, а “занедбаннє сього обов'язку інтелігенцією -- се провина, гріх і перед суспільністю, якої інтелігенція є лише привілєгована складова частина, і перед власним сумліннєм”.

Глибокі знання світового суспільного розвитку дозволили О.Грушевському виробити свої погляди на українське суспільне життя через синтез знань історії світової культури. Учений застерігав від надужить у двох напрямах -- не треба дивитись на народ з романтичним захопленням його побутом, звичаями, творчістю, слід підняти світоглядний рівень народу до розуміння своєї ролі для рідної землі, але в жодному разі не слід штучно впроваджувати в життя народу загальноєвропейську культуру. Вчений вважав дуже цікавим отой синтез нових ідей з давніми традиційними поглядами, його світоглядні переконання ми схильні назвати неонародницькими.

У контексті своєї публіцистики О.Грушевський постає перед нами як справжній патріот, який усе своє життя прикладав максимум зусиль для пропагування і плекання української науки, її плідного розвитку на національному ґрунті.

Українське літературознавство початку ХХ ст. відзначається різноманітністю методів аналізу літературних явищ: спостерігаємо органічне поєднання ідеологічних (історичних) та філологічних принципів прочитання літературного процесу (наприклад, у працях С.Єфремова, М.Возняка, М.Грушевського), не завжди завершені і до кінця методологічно витримані спроби трактувати й аналізувати український літературний процес з огляду на зміну літературних епох і напрямів (Б.Лепкий), також заявила про себе модерна критика в особі М.Євшана, М.Сріблянського та ін. Ми погоджуємось з думкою Р.Гром'яка, що “малопродуктивними є спроби сконструювати особливий критичний метод (метод літературної критики)”, оскільки такі спроби приречені на певний схематизм і штучність. Будь-який історичний період розвитку української літературної критики має свої геополітичні, ідейно-естетичні та соціально-психологічні виміри, які визначають художній рівень і проблемний спектр літератури. Тож для кращого розуміння спадщини О.Грушевського ми зважали на цілу низку явищ суспільного і культурного життя його часу, які визначали роль і завдання літературного критика і дали підстави говорити про тенденцію до синтезу критики, літературознавства, публіцистики і соціології, посилення суб'єктивного начала в літературній критиці, зростання уваги до особистості письменника.

Зважаючи на еволюцію його літературних зацікавлень та методологічних підходів, можемо виділити три періоди цієї діяльності: перший -- 1905 -- 1916 рр.; другий -- 1917 -- 1919 рр.; третій -- 1924 -- 1928 рр. Відразу зазначимо -- поділ цей умовний, але є підстави для виокремлення саме трьох періодів, обмежених саме такими хронологічними рамками. О.Грушевський займався дослідженням літератури дуже нерівномірно. Для порівняння наведемо деякі цифри: у період 1905 -- 1916 рр. він опублікував близько 40 літературознавчих праць (це, зауважимо, за 12 років); 1917 -- 1919 рр. -- понад 50 праць такого ж спрямування; 1924 -- 1928 рр. --10 публікацій (за 5 років) -- як бачимо, різниця в активності літературознавчої діяльності упродовж виділених нами періодів просто вражає. О.Грушевський не залишив нам праць автобіографічного характеру, а також не обмовився у своїх дослідженнях про особливості власної літературознавчої діяльності, тож наші зауваження базувались на відомостях про його життя у той чи інший період, а також з огляду на суспільно-політичні обставини того часу.

Естетичний смак та літературні вподобання дослідника значною мірою сформував його старший брат. О.Грушевський також дотримувався мовно-літературної, філологічної концепції нації: народ -- це його мова, відродження нації неможливе без відродження літератури. Виходячи з цього, він підкреслює, що окремі твори художньої літератури (І.Котляревського, Т.Шевченка) зробили для самоусвідомлення і становлення української нації набагато більше, ніж пусті балачки про любов до народу та його творчості багатьох освічених людей того часу. Ось чому, аналізуючи художню творчість того чи іншого письменника, О.Грушевський завжди наголошує на значенні народності цієї творчості, її зв'язку з життям українського суспільства у певний історичний момент його розвитку. Літературознавець звертав увагу на те, що замилування народною творчістю не повинне приводити митців до белетристичної обробки етнографічного матеріалу з повним занедбанням вимог художньої творчості.

У своїх літературознавчих дослідженнях О.Грушевський постійно доводив історичну детермінованість української літератури. На його думку, наше літературознавство завжди було соціально і політично заангажованим: ішлося про те, щоб допомогти нації та українській мові відстояти саме право на існування. Розглядаючи художні твори у нерозривному зв'язку з суспільно-політичними та мистецькими проблемами часу їх написання, а також з біографією письменника, еволюцією його суспільних та естетичних поглядів, О.Грушевський використовував окремі засади соціологічного методу в літературознавстві, однак не абсолютизував їх, зважав на особистість митця, його психологію, схильність підпадати впливам життя.

Одним з критеріїв істинності відтворення життя вважав глибину проникнення письменника у внутрішній світ людини, рельєфність і тонкість психологічного малюнка. Поступово дослідник пов'язує у нерозривну єдність такі поняття, як соціальна і психологічна правда. Він послідовно стверджує правомірність думки про певну відносність ізольованого аналізу за соціологічними та естетичними критеріями певного літературного явища.

У своїх літературознавчих зацікавленнях О.Грушевський формувався також під впливом естетичних пошуків культурно-історичної школи, представники якої ставили перед собою завдання збирати та узагальнювати фактичний матеріал, а розвиток літератури пов'язували з громадським і культурним життям певної історичної епохи. Як він пише, “...коли вже зазначено загальний вплив історії на психологію народу, на характер його споминів, то треба зробити ще крок далі і вияснити цей вплив в окремих випадках...”.

Можемо відзначити вплив на методику аналізу художнього твору у працях О.Грушевського естопсихологічного методу, що приводить дослідника до цілісної оцінки розчленованого при аналізі твору: літературний критик через естетичний аналіз виявляє, що виражає твір і якими засобами автор впливає на естетичні почуття читача; через психологічний аналіз досліджує індивідуальні риси авторської особистості, вираженням яких є твір; через соціологічний -- розгляд художнього твору як вияв таких самих рис і особливостей у читачів (до речі, в архіві О.Грушевського, серед його робочих записів знаходимо витяги з книги зачинателя естопсихологічного методу -- Е.Еннекена “Наукова критика (естопсихологія)”). За переконанням О.Грушевського, взаємопроникнення соціологічного та естетичного критеріїв оцінки художнього твору повинно бути тісним, саме це є запорукою мистецької та суспільної вартості твору.

Таким чином, назвати О.Грушевського представником якогось одного методу літературно-критичного аналізу не можна. Як вчений з глибокими знаннями у царині філології, О.Грушевський дотримувався власної методологічної системи, яка ґрунтувалась на вдалому поєднанні соціологічного та естопсихологічного методів, а також здобутків культурно-історичної школи.

Уважно проаналізувавши підходи О.Грушевського до трактування літературних явищ, помічаємо ще одну характерну рису -- його літературно-критичні праці найчастіше видаються своєрідними виступами читацького реагування, і це наближає їх до вчення школи рецептивної естетики, яке набуло популярності щойно у 70-х роках ХХ ст. у працях В.Ізера і Г.Р.Яусса. Звичайно, ця школа має належним чином розроблене теоретичне підгрунтя на рівні сучасного наукового знання, і ми не можемо беззастережно стверджувати про використання ідей та методів дослідження, але окреслення аналогічної проблематики й аналіз літературних явищ з точки зору сприймаючої читацької свідомості, безперечно, у літературно-критичній спадщині О.Грушевського простежується. Наприклад, у його висловлюваннях про необхідність “солідарности письменника і публіки в поглядах на літературну діяльність та завдання тогочасної літератури. Письменник [мова йде про Марка Вовчка. -- І.К.] брав теми відповідні настрою тих часів і розробляв їх, знов таки, відповідно розумінню тодішньої читаючої публіки”. О.Грушевський бачив у літературній праці скерованість на читача та його запити, високо цінував цю скерованість і закликав митців до такої “солідарності” з публікою.

У спадщині О.Грушевського не знаходимо праць теоретичного спрямування, у його літературно-критичних дослідженнях практично нема посилань на здобутки тогочасної теорії літератури (чим відзначаються, наприклад, праці І.Франка). Саме тому літературознавча спадщина О.Грушевського, на нашу думку, не має такої наукової глибини та виваженості, як праці деяких його сучасників -- того ж І.Франка, М.Грушевського, С.Єфремова. Часто у його дослідженнях відчувається брак аналітизму та проблемності викладених думок і спостережень, хоча виступи О.Грушевського у царині літературної критики були доволі оригінальними і їх помічали сучасники. Дослідник не ставив своєю метою теоретичне обґрунтування власних позицій у науці про літературу, а працював, у першу чергу, для популяризації української літератури серед найширших кіл громадськості, у його літературно-критичних виступах відчутна просвітньо-дидактична функція, і дослідник не ставив перед собою завдання бути реформатором тогочасної літературної критики, а дотримувався правил та законів своїх авторитетних попередників.

Окремі елементи зауважених нами шкіл і методів дослідження у літературознавчій спадщині О.Грушевського ми простежили на конкретних прикладах, оскільки для кожного з виділених періодів літературно-критичної діяльності вченого характерне своє бачення літературного процесу і, відповідно, свої засоби літературно-критичного аналізу.

1905 -- 1916 рр. -- період становлення, роки учнівства, які засвідчили появу в українській науці про літературу фахового, освіченого, перспективного дослідника. Вже перші літературно-критичні спроби звертали на себе увагу широтою охопленого матеріалу, проблемністю висловлених думок, вмінням дослідити авторську лабораторію і зазирнути у глибини психології творчості. З-під пера О.Грушевського упродовж цього періоду з'являються цікаві рецензії, огляди, проблемні статті, літературні портрети. З кожним новим виступом вдосконалюється стиль викладу, науковий інструментарій, обґрунтованість основних положень. І якщо помітною хибою перших праць було надмірне використання цитат, то вже у 1910-х роках суттєво збільшується вага аналітизму в його судженнях; що ж до сюжетних перипетій, докладний коментар яких і надалі залишається характерною ознакою досліджень О.Грушевського, то цього вимагало основне завдання, яке ставив перед собою цей критик -- популяризація української літератури серед найширших кіл громадськості.

Соціологізм перших літературно-критичних спроб дослідника не мав нічого спільного з вульгарними соціологічними спрощеннями, у світлі яких література розглядалась у безпосередньому відношенні до економічної та матеріальної структури суспільства. Ми говоримо про соціологізм у широкому розумінні, теоретичну основу якого обґрунтував М.Грушевський, твердячи, що “такий метод пересуває центр ваги історично-літературного розсліду з філологічно-естетичного ґрунту на грунт історичний, або соціологічний”.

Свої спостереження О. Грушевський-літературний критик висловлює не на матеріалі одного твору, а у контексті всієї літературної спадщини, не забуваючи зазначити -- що вже використовувалось, а що є новаторським і для автора, і для української літератури загалом. Літературний критик не лише характеризує зміни у творчій манері того чи іншого письменника, але й окреслює певні зародки цих змін у попередній творчості, утверджуючи думку про поступове збагачення і вдосконалення письменницької лабораторії та авторського інструментарію, розширення сфер зображення у художній літературі від явищ об'єктивної дійсності до явищ внутрішнього життя індивідуальної людської особистості.

Різнопланових письменників з цілком різними поглядами на завдання художньої літератури дослідник розглядає передусім як синів свого народу, шукає оту міцну національну основу їх літературної творчості, намагається спрямувати їх творчий геній на подальше якісне оновлення вітчизняного письменства.

Другий період літературно-критичної діяльності -- 1917--1919 рр. -- характеризується особливою активністю дослідника: з'являється дуже багато рецензій, анотацій, а також оглядові статті та літературні портрети. Не можемо відзначити кардинальні зміни у методиці літературно-критичного дослідження, але деякі нові риси все ж помічаємо -- якщо раніше він здебільшого звертався до прозової творчості українських письменників, то тепер його приваблюють і поетичні збірки. Друга особливість цього періоду --О.Грушевський дуже часто бере за предмет дослідження твори на історичну тематику, причому -- різних літературних родів (проза, поезія, драма); окрім художніх творів, присвячених українській історії, його увагу привертають нові видання фольклорних записів, а також книги для вузького кола спеціалістів -- істориків і суспільствознавців. Він був надто добрим фахівцем з історії України, щоб пропустити повз увагу окремі авторські помилки і недопрацювання. Тут літературний критик аналізував твір у двох планах: історичної достовірності та художньої вартості. Він справедливо вважав, що література у всі часи потребує художнього опрацювання історії українського народу, відтворення його ментальності та національної неповторності, але тільки у високовартісних, майстерно написаних творах, де оте національне подається гідно, гордо, з повагою.

Поряд з відзначенням естетичної вартості явищ літератури, у працях дослідника переважає все-таки соціологічна інтерпретація літературної творчості українських письменників. Критик виокремлює і характеризує провідні ідеї творів, передумови їх виникнення, і лише після цього -- мистецькі засоби втілення цих ідей у конкретних художніх образах.

У третій період -- 1924-1928 рр. -- О.Грушевський працював здебільшого у сфері історії літератури та публіцистики, з-під його пера вийшло кілька рецензій, але вони були присвячені виданням з соціальної та політичної історії України. І.Франко у праці “Слово про критику” цілком слушно звертав увагу на незаперечний факт: “…критика ніколи не була керманичем для літературної творчості, а завсігди шкутильгала за нею, обчислювала готові вже здобутки, пояснювала їх ..., розжовувала для публіки, популяризувала для широкого загалу”. Саме таким критиком і був О.Грушевський -- “розжовував для публіки”, “популяризував для для широкого загалу”. Виходячи з цього він і будував свої статті та розвідки, добирав власний інструментарій літературно-критичного аналізу, не став сліпо наслідувати якусь одну методику аналізу, а виробив власний метод, поєднавши окремі положення культурно-історичної школи, філологічного, соціологічного, біографічного та естопсихологічного методів.

Палкий прихильник дотримання кращих традицій українського письменства, О.Грушевський радо вітав новаторські тенденції, але за однієї умови -- у майстерно виконаних, високохудожніх творах. Одним з перших цей літературний критик помітив риси імпресіонізму в творах В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Винниченка, а також символізм у творах Лесі Українки та Ольги Кобилянської.

Дослідник не боявся ставити дражливі проблеми чи виступати з гострими рецензіями. Часом йому бракувало категоричності у судженнях, можливо, це викликане страхом образити автора, вбити чи навіть притупити у ньому бажання працювати у сфері українського мистецтва слова. З другого боку, він жодного разу не опустився до фальшування авторської думки, підтягування твору під власні літературознавчі переконання, до неповаги або злостивого іронізування.

Починаючи з 20-х років ХХ ст., обставини суспільного і особистого життя О.Грушевського спричинилися до того, що досить молодий і повний сил дослідник перестав займатися літературною критикою, віддався вповні дослідженню історії України, а згодом і зовсім змушений був обмежитись викладацькою роботою.

Історико-літературна спадщина О.Грушевського невелика, порівняно з літературно-критичною, проте літературознавець широтою охопленого матеріалу (від давньої літератури до модерної), різноманітністю дослідницького інструментарію та колом поставлених проблем утвердився в українському літературознавстві початку ХХ ст. як фаховий та авторитетний історик літератури з власним баченням основних законів розвитку літературного процесу, його особливостей в умовах українського суспільного життя.

В історико-літературних розвідках дослідник дотримувався концепції історії української літератури М.Грушевського (у першу чергу), а також теоретичних засад культурно-історичної школи, порівняльно-історичного, філологічного та окремих положень соціологічного методу, ми зауважили елементи сучасної школи рецептивної естетики.

О.Грушевський почав свою наукову діяльність з дослідження історії української етнографії, називаючи її “початковою частиною історії літератури”. Учений проаналізував практично всі збірники етнографічних матеріалів, які побачили світ упродовж ХІХ ст.: М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, О.Бодянського та ін., не лише відтворив процес становлення української етнографії як окремої галузі наукового знання, а й оцінив вартість тієї чи іншої наукової розвідки, зважаючи на час і умови, в яких вона була створена, а також на ступінь дослідженості теми на час її виходу.

Перу О.Грушевського належить досить багато літературознавчих досліджень спадщини М.Костомарова (понад 10). Дослідник відзначає характерну особливість його художньої творчості -- зацікавлення історією та заняття літературною творчістю йдуть паралельно (автор досліджував певний період української історії, а згодом писав художній твір на тему українського життя цього періоду. Етнографія у цьому випадку давала можливість збагатити часом бідний арсенал історичних даних).

О.Грушевський ніколи не дозволяв собі (судячи з його літературознавчої спадщини) виносити однозначні суворі присуди про відсутність мистецької вартості творів того чи іншого автора. Дослідник дотримувався думки, що кожний художній твір несе на собі відбиток творчої душі митця, а тому має свою мистецьку цінність і місце у літературному процесі своєї доби. Завдання літературознавця-- побачити цю мистецьку вартість і донести її до читача.

Серед праць літературознавця є понад 20 спеціальних досліджень, присвячених творчості П.Куліша. О.Грушевський радить шукати корінь усіх майбутніх хитань у тому, що він надто захоплювався матеріалом, часом не міг відділити істину від омани, був надто поспішним у висновках, та ще й виголошував ці висновки з пієтетом пророка. Подає дослідник і власне бачення стосунків П.Куліша і Т.Шевченка, з сумом констатуючи, що “ворожнеча закрила давнє щире приятелювання двох письменників, і часто, пригадуючи відносини Куліша до Шевченка, згадують лише сю остатню ганебну ворожнечу та сліпе злісне обкидування грязюкою покійного Кобзаря”, і зовсім забувається, що був час, коли вони були щирими товаришами, багато спілкувались, ділились творчими планами, працювали в одному напрямі, разом шукали кращої долі для свого народу, а про це слід пам'ятати, наголошує О.Грушевський.

Першим вкладом О.Грушевського у шевченкознавство був “Шевченківський збірник”, виданий. у Петербурзі до 100-річчя з дня народження Кобзаря. У вказаному збірнику О.Грушевський вмістив три власні розвідки -- “Шевченко і Куліш”, “Три літа” і “В киргизських степах”. Чи не першим в історії шевченкознавства О.Грушевський досліджує педагогічні ідеї Кобзаря, обираючи об'єктом аналізу його “Буквар”, “Щоденник”, висловлені з цього приводу думки у поетичних творах. Окрім побіжних згадок у літературознавчих працях, цій проблемі присвячено навіть окрему статтю -- “Педагогічні ідеї Шевченка”.

У праці “Шевченковська література за останні роки. Матеріали і замітки”, яка згодом була видана окремою книгою, О.Грушевський зробив спробу узагальнити всі шевченкознавчі праці, що були опубліковані до 100-літнього ювілею поета, а також кількома роками пізніше. Підсумком шевченкознавчих напрацювань О.Грушевського стала його праця “Життя і творчість Т.Г. Шевченка” (1918), яка становить собою докладну біографію Т.Шевченка, написану в художньо-публіцистичному стилі, з літературознавчим аналізом творів. Фактично, це було перше монографічне дослідження життєвого і творчого шляху Т.Шевченка такого обсягу після видання О.Кониського.

Гідний внесок зробив О.Грушевський і у розвиток наукового франкознавства: здійснив поділ прози поета на тематичні цикли, охарактеризував художні особливості цих циклів, відзначив глибину психологізму у творах письменника, знайшов у художній та літературознавчій спадщині Івана Франка багато співзвучного власним думкам і переконанням (Франкові тези про тісний зв'язок літератури і суспільного буття, життя автора і художнього світу його героїв).

Дослідник не обмежувався аналізом нової української літератури -- в його історико-літературній спадщині останнього періоду знаходимо цікаві дослідження, присвячені давній українській літературі. Провідною думкою цих праць є утвердження бурхливого розвитку української літератури ще за кілька століть до виходу “Енеїди” І.Котляревського. Об'єктом дослідження виступають полемічні твори З.Копистенського, П.Скарги, І.Потія, Клірика Острозького, І.Вишенського, “Історія Русів”.

Окрім великої кількості літературознавчих досліджень про творчість окремих українських письменників, О.Грушевський залишив книгу історико-літературних нарисів “З сучасної української літератури. Начерки і характеристики”, у якій виклав власне бачення історії становлення нової української літератури, відзначив вплив суспільного життя, еволюцію проблематики творів, розширення тематичних меж, ідейну наснаженість українського письменства від творчості І.Котляревського до новаторської прози В.Стефаника та В.Винниченка.

Композиційно праця О.Грушевського складається з трьох частин - “Вступного слова”, низки літературних портретів українських письменників ХІХ - початку ХХ ст. (загальна кількість -- 31) та “Загального погляду на українську літературу ХIХ в.”. Методом вивчення літератури О.Грушевський обрав діахронний (вивчення пам'яток літератури у хронологічному порядку, пошук зв'язкових ланок, пояснення походження одного літературного явища з іншого). Використовує дослідник філологічний метод (опис, вивчення тексту, коментування) та окремі засади соціологічного методу (розгляд письменника крізь призму суспільно-політичних обставин його часу, відображення у творах соціального життя суспільства та ін.), співставлення зображуваних у творі подій з реаліями життя тогочасного суспільства та ін.

Усі літературні портрети витримані в одному стильовому ключі. Структурно кожен з них поділяється на кілька частин: короткі відомості про життя письменника, його постать у контексті століття, основні творчі здобутки, манера письма, художні особливості та психологічне підґрунтя твору, дослідник намагається настільки проникливо вчитатися у художнє полотно, що часом ми бачимо події очима героїв.

Автор розглядає деякі новинки в українській літературі. Наприклад, імпресіонізм -- “характеристичний для групи молодших письменників певний момент в розвитку літературних форм: се нахил до оповідань маленьких по розмірам, імпресіоністських по змісту. В основі всього лежить маленький епізод, вражіннє, настрій… І як раніше бувало, романіст вибирав героя, цікавого для читаючої публіки, ставив його в певні відносини з іншими цікавими людьми і робив учасником цікавих подій, так тепер письменник мусить вибрати між сими сотнями вражінь і настроїв характерний приклад, щоб він міг бути темою оповідання” -- літературознавець виділив основні риси імпресіоністичної манери письма, порівняв з попередньою літературною традицією.

Констатує О.Грушевський і ще одну новаторську знахідку, яка знайшла своє застосування в українській літературі, - потік свідомості. Дослідник знаходить елементи потоку свідомості у творах В.Стефаника і описує як “ніби розмови з самим собою, гадки і почуття, як тільки вони складаються і випливають, не маючи ще оброблених висловів і продуманих виразів”. Отже, не можемо не відзначити дослідницьку уважність О.Грушевського у сприйнятті нових літературних явищ і течій.

Цікавою особливістю аналізованої праці є органічна єдність літературних портретів: характеризовані письменники є різноплановими митцями, яскравими творчими індивідуальностями, які працювали у часовому діапазоні в одне століття, а літературний критик знаходить оті непомітні для пересічного читача нитки, що поєднують цих митців і їх художні твори в один складний організм - загальноукраїнський літературний процес.

Суттєвим доповненням книги став “Загальний погляд на українську літературу ХIХ в.”. Саме у цьому “Загальному погляді…”літературознавець надає своїм попереднім характеристикам вигляду єдиного моноліта національної літератури: перед читачем постає широка панорама української літератури 60 -- 90-х років ХІХ ст, у якій окреслено зміну тематики і проблематики творів, еволюцію образу головного героя (прихід у літературу “нового чоловіка”), зображення змін у свідомості суспільства після економічних реформ, еволюція літературних форм; з позицій культурно-історичної школи літературознавець тут аргументовано виклав історію становлення нової української літератури від І.Котляревського до В.Винниченка, відзначив вплив суспільного життя на українську літературу ХIХ ст. Проте, мусимо визнати, грунтовного окреслення літературних напрямів і течій дослідник не здійснив. Якщо у літературних портретах О.Грушевський зауважив цікаві новаторські тенденції в українському письменстві кінця 90-х років ХІХ ст. (зокрема, у творах В.Стефаника, М.Коцюбинського, В.Винниченка та ін.), відзначив риси імпресіонізму та експресіонізму, то у “Загальному погляді…”, де можна було дати їм ширше обгрунтування і показати у контексті всієї української літератури того часу, автор про них навіть не згадує.

При написанні своєї книги О.Грушевський ставив собі за мету популяризацію українського письменства серед найширших кіл громадськості, ознайомлення з українським літературним процесом, з кращими його здобутками і подальшими перспективами - і це завдання автор вповні виконав.

Розділ 2. Олександр Грушевський і становлення української архівістики на поч. ХХ ст.

У 2007 р. минуло 130 років від дня народження Олександра Сергійовича Грушевського (1877-[1942]) - історика, літературознавця, педагога і громадського діяча, унікальність творчого доробку якого полягає в багатогранності та глибокому національному спрямуванні. Вчений збагатив наукове українознавство низкою праць з історії, історіографії, джерелознавства, історичної географії, архівознавства, етнографії, літературознавства. Він був причетний до ідейного й організаційного творення української гуманітарної науки перших трьох десятиліть ХХ ст., розбудови національної освіти, розроблення концептуальних засад розвитку бібліотечної справи в Україні.

У творчій спадщині О. Грушевського вагоме місце відведено широкому колу проблем української архівістики, які він опрацьовував починаючи з 1917 р. і впродовж 1920-х років. Здобутки даного напрямку діяльності гуманітарія становлять значний інтерес і в багатьох аспектах не втратили своєї цінності. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, надзвичайно важливим є зазначений період у розвитку української історичної науки, що переживала процеси піднесення і справжнього самовизначення, утверджуючись як національна історична наука, з власними історіософськими концепціями, методологією та організаційними настановами. Важливою умовою її подальшого розвитку мало стати неухильне та суттєве розширення документальної бази, відповідно до тогочасних вимог наукової думки, тобто пошук, опрацювання й видання численних джерел, документів і матеріалів, забезпечення належних умов для користування ними. Без цього рухатись уперед було неможливо. По-друге, заслуговує на увагу власний, зацікавлений погляд О. Грушевського-історика, його розуміння шляхів вирішення комплексу проблем, які він репрезентував у власноруч розробленій програмі модернізації архівної справи в Україні. По-третє, висвітлення особистого внеску вченого у розвиток архівної науки і практики необхідне для неупередженого осмислення й об'єктивного відтворення історії вітчизняної архівної галузі, визначення ролі особистості в її поступі.

Надзвичайно плідного і багатогранного характеру діяльність О. Грушевського у галузі української архівістики набула під час національно-визвольних змагань, особливо у 1917-1919 рр.

У вересні 1917 р. при департаменті мистецтв Генерального секретарства справ освітніх Української Центральної Ради (з 9 січня 1918 р. - Народного міністерства освіти УНР) був створений Бібліотечно-архівний відділ. Це засвідчило, що провідники та ідеологи визвольних змагань, попри брак досвіду державного будівництва, добре усвідомлювали роль культури, діяльності архівних і бібліотечних установ у формуванні національної свідомості, відродженні та зміцненні української державності. Очолив Бібліотечно-архівний відділ О. Грушевський.

Для вченого після повернення навесні 1917 р. з Росії, де він пробув майже вісім років, викладаючи у Московському і Петербурзькому університетах, розпочався найбільш продуктивний період його життя, який продовжувався до кінця 1920-х рр. Це був час творчого злету, пік наукової кар'єри історика. О. Грушевський глибоко усвідомлював, що Українська революція надала народові унікальний шанс - вибороти для себе краще майбутнє, і тому всі свої знання, досвід, організаторський хист історик віддавав справі його культурно-духовного відродження. Він став фундатором і учасником важливих проектів, програм в українській історичній науці, освіті, брав участь у заснуванні навчальних закладів, наукових товариств та інституцій, зокрема Українського народного університету, Академії наук та її установ, Української національної бібліотеки, багато друкувався. О. Грушевський працював над формуванням багаторівневої системи підготовки кадрів, впровадженням у навчальний процес широкого кола українознавчих дисциплін для підготовки національно свідомих науковців і фахівців. В умовах становлення архівної освіти в Україні особливу увагу вчений приділяв розробленню різних форм підготовки і перепідготовки архівістів із диференційованими навчальними планами й програмами.

У своїх статтях, зокрема “Бібліотечні справи”1, “Київське наукове товариство”2, “Стежки й шляхи української науки”3, “Український народний університет”4 тощо, О. Грушевський обґрунтував концептуальні засади розбудови української науки, послідовно обстоював необхідність її незалежного і самодостатнього розвитку, входження духовної культури України у світовий культурний простір. Перехід до нового етапу культурно-наукового життя народу він пов'язував з творенням Української держави та її повноцінним функціонуванням.

На цей час О. Грушевський був уже авторитетною постаттю в науковому середовищі та громадському житті українства: відомий історик і педагог, активний діяч Наукового товариства імені Шевченка у Львові (далі - НТШ), Українського наукового товариства у Києві (далі - УНТ). За його плечима були: навчання на історико-філологічному факультеті Університету св. Володимира, Київська документальна школа істориків, подвижницька праця в наукових товариствах, комісіях, гуртках, часописах, архівах і бібліотеках, що становила важливу складову наукової діяльності вченого.

Вибір історії як сфери докладання власних творчих і духовних сил став для Олександра Грушевського результатом глибокого усвідомлення власного головного покликання - прислужитися Україні та українському народові - і був визначений під впливом родинного виховання, раннього формування розвиненої національної свідомості, цілеспрямованої самоосвіти та прикладу старшого брата, Михайла Грушевського. Свій життєвий і творчий шлях гуманітарій органічно пов'язав з національним відродженням, потреби якого суттєво визначили спрямованість і зміст його багатогранної наукової діяльності.

Науково-дослідна рефлексія вченого була завжди пов'язана з історією України, її різними ділянками та епохами, починаючи від часів Княжої доби, через литовсько-польський період, Козацько-Гетьманську державу XVII-XVIII ст. до національно-культурного відродження ХІХ ст. Основна увага дослідника була зосереджена на вивченні українського середньовіччя, зокрема його економічних підвалин та соціальної структури, накопичення значного масиву фактичних матеріалів, що характеризують особливості адміністративно-правових інституцій, систему землеволодіння, розвиток ремісничого виробництва, торгівлі, промислів, українських міст. Досліджуючи історію України XVII-XVIII ст., О. Грушевський приділяв значну увагу історії козацтва, державотворчим процесам, особливостям економічного життя, суттєвим змінам в ієрархії еліти, боротьбі народу за свою незалежність і державність. Працюючи над проблемами української історіографії ХІХ ст., він прагнув відтворити її еволюційний шлях, показати внесок вітчизняних істориків у розроблення концепції української історії, ввести до наукового обігу цінний історіографічний матеріал. Науково-історичний процес учений вивчав у тісному зв'язку з суспільно-політичною думкою і громадсько-політичними рухами, зокрема з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства, а також працею наукових інституцій, особливо НТШ і УНТ - українських протоакадемій, які відіграли видатну роль у новітній історії національної науки й культури. Йому також належить ряд студій, присвячених проблемам етнографії, фольклористики та літературознавства, в яких він прагнув відобразити духовні чинники розвитку українського народу, що визначили неповторність його національного образу.

О. Грушевський був прекрасним знавцем архівів, йому довелося працювати як в архівах Києва, Москви, Петербурга, так і за кордоном, в Австрії та Німеччині, де він не лише виявляв цінні документи з української історії, а й аналізував систему організації та методику роботи архівних установ. Як історик-документаліст, аналізуючи події певної доби, він прагнув спиратися на якомога більшу кількість архівних документів і шляхом їхнього аналізу, докладної джерельної аргументації довести вірогідність своєї дослідницької гіпотези. Історичні джерела були для нього фундаментальною основою для описування певних подій минулого в усій його багатогранності. Архівні джерела гуманітарій розглядав як невід'ємну складову духовної культури українського народу і був глибоко переконаний, що “в цілях широкого розвитку історичних українських студій треба звернути велику увагу на підготовчу працю в архівах. Архіви - се основа для розвитку студій про минуле українського народу, бо мало хто з дослідників минулого українського життя може обійтись без архівних матеріалів у своїх наукових студіях”5. У процесі багатолітніх наукових досліджень О. Грушевський дослідив і залучив до наукового обігу джерела з історії Великого князівства Литовського, соціально-економічного життя українського народу в XVI-XVIII ст., суспільно-політичної думки і суспільних рухів в українському суспільстві ХІХ ст., реконструюючи на їхній основі історію України. Переважна кількість праць ученого ґрунтується на використанні широкого спектру історичних джерел, зокрема літописів (Іпатіївський, Галицько-Волинський, Густинський, “Синопсис”, Биховця, козацькі літописи XVII-XVIII ст.), літературних, історичних пам'яток, з історії церкви, актових документів (Литовські Статути, Литовська Метрика, актові книги адміністративно-судових установ, універсали українських гетьманів) та ін. Працюючи з історичними джерелами, він застосовував методи текстологічного й порівняльного аналізу, інтерпретації, прагнув показати їх як своєрідні історико-культурні феномени певної доби, оцінити внесок попередників у їхнє вивчення. Основну увагу приділено ним науковому опрацюванню документів Гетьманщини. Ще на початку своєї наукової діяльності, у 1908 р., на засіданні Археографічної комісії НТШ О. Грушевський ініціював “План видання актів внутрішньої історії Гетьманщини”, які вважав цінною джерельною базою дослідження юридичних, економічних умов формування старшинського та монастирського землеволодіння, адміністративного устрою, розвитку фінансової системи. Ґрунтовно вивчаючи ці питання, він накопичив значний масив копій документів з колекцій О. Лазаревського та М. Судієнка і розділив їх на групи, що стосувалися певних проблем: старшинське землеволодіння (юридичні умови); старшинське землеволодіння (економічні умови); монастирське господарство (спеціальні умови юридичні та економічні); козаки та шляхта (юридичні умови, взаємні відносини двох верств); адміністративний устрій часів Гетьманщини; фінансова система; суд. О. Грушевський пропонував продовжити розпочату ним працю і приступити до видання цих документів на зразок Жерел до історії України-Руси6. Значний інтерес гуманітарій виявляв до спеціальних історичних дисциплін: історичної географії, дипломатики, текстології, палеографії, генеалогії та біографістики.

О. Грушевський був добре обізнаним зі станом української архівістики та рівнем збереженості національної архівної спадщини у колишній Російській імперії. Через концентрацію документів в архівах Петербурга і Москви, байдужість уряду, брак коштів, відповідних приміщень, кваліфікованих фахівців, неспроможність царських чиновників запобігти втраті унікальних колекцій він оцінював стан архівної справи в Україні як критичний, підкреслюючи, що діяльність архівних установ і наукові дослідження у цій сфері трималися завдяки подвижницькій роботі національно свідомих учених і архівістів7. Таке становище, на його думку, вимагало рішучих кроків у напрямі докорінної системної перебудови діяльності архівних установ. У своїх статтях “Сучасне українське архівознавство”8, “Наші наукові потреби”9 тощо, написаних у 1917-1918 рр., він виклав основні концептуальні засади реформи архівної справи молодої Української держави, наголошуючи на необхідності централізації й концентрації архівних документів у пристосованих архівосховищах у центрі й на містах, забезпечення державної власності на них, створення сприятливих умов для розвитку науково-дослідної роботи й освіти в архівній галузі. На його глибоке переконання, влада повинна обов'язково допомагати у вирішенні цих питань, надзвичайно важливих для відродження національної науки, освіти, духовно-культурного розвитку народу.

О. Грушевським було чітко визначено основні завдання Бібліотечно-архівного відділу, які відображали напрями і зміст реформи архівної справи в Україні та передбачали: а) заснування Національного архіву; б) підтримку діючих районних архівів і створення за необхідності нових; в) наукове опрацювання архівних документів; г) координацію наукових археографічних робіт, які здійснювались архівними комісіями; д) створення реєстру українських документів, що зберігалися в російських архівах, для повернення їх в Україну; е) видання спеціального археографічного часопису “Пам'ятки”; є) здійснення комплексних заходів щодо рятування ушкоджених приватних архівів та архівів установ. З метою розроблення теоретичних і практичних проблем архівознавства й археографії при відділі планувалося заснувати археографічну комісію з 6-8 осіб, а на її базі створити архівний гурток, в якому працівники відділу, штатні й позаштатні, мали б можливість підвищувати свій фаховий рівень. Ця інституція у перспективі повинна була стати науково-дослідною установою з власною системою підготовки кадрів10. Відділ мав забезпечити організаційне й науково-методичне керівництво, а також координацію діяльності архівних установ України.

Наприкінці 1917 - на початку 1918 рр. було завершено комплектування складу співробітників Бібліотечного-архівного відділу. В ньому працювали В. Дем'янчук (канцелярист 1-го розряду), Т. Фаранюк (канцелярист 2-го розряду), О. Баранович (урядовець для роз'їздів), якого О. Грушевський знав ще з часів педагогічної діяльності у Петербурзькому університеті, керуючи студіями молодого здібного історика на джерелознавчих семінарах. У березні 1918 р. співробітником бібліотечної секції відділу став Ю. Іванов-Меженко, а з 11 травня цього ж року на посаду фахівця з архівознавства було прийнято В. Міяковського. До співпраці залучалися відомі вчені, молоді науковці, аматори, серед них - Д. Онацький, В. Щербаківський, С. Глушко11.

З огляду на загрозу національній культурній спадщині в умовах революційних подій й воєнного лихоліття у періодичних виданнях оприлюднювалися численні підготовлені відділом звернення до громадян України із закликом зберігати історико-культурну спадщину. Попри складнощі політичного й економічного життя, брак коштів, співробітники відділу здійснювали реальні кроки щодо реалізації наміченої програми заходів. Велику увагу було приділено евристичній діяльності - виявленню цінних архівних документів, розпорошених по різних інституціях і приватних збірках, для передавання їх на державне зберігання. У жовтні 1917 р. О. Грушевський у листі до В. Модзалевського просив надати відомості про долю частини документів Румянцевського опису, за який він особливо вболівав12. У квітні 1918 р. з метою вивчення складу приватних колекцій та забезпечення їхньої збереженості О. Баранович здійснив поїздку на Волинь, яка особливо постраждала від воєнних подій, а також обстежив архів Київського губернського управління13. Запит про стан архівів Чернігівської губернії та їхню наукову розробку було направлено до Чернігівської архівної комісії14. Концентрація архівних першоджерел вимагала не тільки їхнього збереження і захисту, але й створення відповідних умов для інтелектуального доступу. З цією метою укладалися докладні інвентарні описи виявлених архівних документів, при цьому першочергова увага приділялась особливо цінним архівам. Здійснювалися заходи стосовно створення науково-довідкового апарату, зокрема реєстрів архівної україніки. У звітах відділу йшлося про подальшу роботу щодо описування актів для першого тому “Пам'яток”, інвентаризації архівів Києва15. О. Баранович підготував доповідну записку про реєстрацію документів на території України. Він вказував на необхідність “робити реєстри всіх архівних матеріалів, особливо загрожених; [...] урятувати те, що гине. Коли відділ матиме докладні відомості про те, що, де переховується, коли все буде переховуватися більш певно, відділ може скласти сей реєстр, може його надрукувати як книжку”16.