Своєрідність новелістики Едгара По

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ І. Письменник та епоха

1.1 Едгар Аллан По - представник американського романтизму

1.2 Роль творчості Е.А. По в історії розвитку готичної літератури

Розділ ІІ. Своєрідність новелістики Едгара По

2.1 «Жах душі» - композиційна основа психологічних новел Едгара По

2.2 Художні засоби зображення людської психіки у "страшних" новелах Едгара По

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми. В історію американської літератури Едгар По увійшов як романтичний поет, новеліст і критик. Він є класиком "короткого оповідання" і родоначальником психологічної, науково-фантастичної, детективної новели. Суттєвим внеском у розвиток літературознавства США вважаються його теоретичні праці "Філософія творчості" і "Поетичний принцип".

Едгар По відомий і як новеліст, автор "страшних" оповідань. Саме в малій епічній формі - в жанрі оповідання - проявилась його блискуча художня майстерність, отримавши світове визнання.

Неправдоподібний сюжет, полохлива і таємнича атмосфера, страшні події в його новелах підкріплюються такими реальними, життєво правдивими деталями та подробицями, що справляють враження справжніх.

Оповідання Едгара По зазвичай поділяють на чотири основні групи: "страшні" або "арабески" ("Падіння дому Ашерів", "Лігейя", "Барильце амонтільядо", "Вільям Вільсон", "Маска Червоної Смерті" та ін. ); сатиричні, або "гротески" ("Без дихання", "Ділок", "Чорт на дзвіниці" та ін.); фантастичні ("Рукопис, знайдений у пляшці", "Незвичайна пригода Ганса Пфааля" та ін.) та детективні ("Вбивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" та ін.)

Ясність манери оповіді, раціоналізм поєднуються в оповіданнях По з драматизмом, а в багатьох випадках і з трагедійністю сюжету, атмосферою жахів, чіткість деталей - з зовнішньо неправдоподібним жахливим, аналітична робота думки - з ірраціональним і містичним, пародійно-сатиричне.

Романтична поетика оповідань По проявляється в атмосфері таємничості, гіперболізації почуттів і пристрастей, в настроях песимізму і розчарування, і в своєрідності меланхолічно-похмурих пейзажів. Над героями нависає фатум, їм властива витонченість почуттів, хворобливість пристрастей, підвищена вразливість. Сприйняття буття відмічене тривогою, яка переходить у страх. У багатьох його оповіданнях звучить мотив приреченості, тема загибелі.

Роздвоєння особистості, боротьба доброго і злого начал в людині, зрада своєму кращому "я" заради життєвого успіху, злочин проти совісті - все це розкрито в новелі По. У цьому і проявляється своєрідність новелістики Едгара По, яка являє собою одне із найскладніших явищ у світовій літературі. І тому вивчення його спадщини для розуміння психології та формування менталітету молодої людини в сучасних умовах набуває актуального значення.

Отже, тема дослідження: “Своєрідність новелістики Едгара По”.

Об'єктом нашого дослідження є новели По.

Предметом нашого дослідження є художні принципи та прийоми Е. По у "страшних" оповіданнях.

Метою нашого дослідження є визначення та аналіз художніх засобів та прийомів, які використовує письменник для розкриття людської психіки у новелах.

Завдання нашого дослідження:

· дослідити своєрідність новелістики;

· проаналізувати художні принципи та прийоми, використані у "страшних" новелах По.

Матеріалом нашого дослідження є твори Едгара Аллана По: "Падіння Дому Ашерів", "Барильце Амонтільядо", "Золотий Жук", "Береніка", "Передчасні Похорони", "Вільям Вільсон", "Морелла", "Серце-викривач", "Маска Червоної Смерті", "Біс протиріччя", "Рукопис, знайдений в пляшці", "Повергнення в Мальстрем", "Лігейя" та ін.

Розділ І. Письменник та епоха

1.1 Едгар Аллан По - представник американського романтизму

Едгар По - романтик у найповнішому значенні цього слова. Вся його творчість наскрізь романтична. Не менш романтичні і всі злети й падіння його людської долі від самої колиски до могили. Його літературний портрет, створений далекими від об'єктивності сучасниками,- типовий для романтика. Особливо знаменно, що й уявний автопортрет, написаний його пером, теж романтичний. Характерно, що в обох вигадане заступає справжнє, фантазія торжествує над реальністю, карикатура чи ідеалізація замінюють істинний образ.

Едгар Аллан По - американський поет, прозаїк, критик, редактор, один з перших професійних письменників США, який жив винятково літературною працею, який знав славу й популярність, але якого не відразу зрозуміли й оцінували на батьківщині.

Едгар По народився у Бостоні 19 січня 1809 року в родині акторів. Походив з давнього ірландського роду. Коли Едгару було лише два роки, його мати й батько майже одночасно померли від чахотки, залишивши трьох дітей. Едгара всиновив багатий шотландський купець з Річмонда Джон Аллан, меншу дитину - шотландець Меккензі, а старшого хлопчика Вільяма взяв дід, генерал По. Маленький Едгар вирізнявся серед дітей жвавим розумом, і дружина Аллена, зачарована дитиною, умовила свого чоловіка всиновити його. У віці п'яти-шести років Едгар умів читати, писати, малювати, декламувати вірші на розвагу гостей за обідом.

Перебування з Алленами в Англії (1815- 1820), де Едгар По навчався в престижному лондонському пансіонаті, прищепило йому любов до англійської поезії і слова взагалі. Чарлз Діккенс згодом відгукнувся про письменника, як про єдиного хранителя "граматичної й ідіоматичної чистоти англійської мови" в Америці.

У 1820 році Аллени повертаються на батьківщину до Річмонда. Тут у По з'являються нові друзі, з якими він мандрує, у тому числі й на човнах. У ньому рано прокинувся інтерес до пригод, пристрасть до всього незазнаного. До 13-14 років його поетичні спроби набули зрілості. Згодом він поїхав вчитися до Віргінського університету (1826).

У житті Едгара По було кілька важливих поворотів. Одним із них, що значною мірою визначив його долю, було рішення вісімнадцятирічного Едгара, яке він прийняв у "безсонну ніч з 18 на 19 березня 1827 року". Обставини цього рішення не зовсім з'ясовані, але однієї лютневої ночі 1827 року між ним і вітчимом сталася бурхлива, важка розмова.

Блискучий студент Віргінського університету, юний поет, який подає надії, улюбленець товаришів, Едгар повівся не кращим чином. Певно, в університеті Едгар захоплювався грою в карти і вліз у борги, які не зміг віддати; великий програш поставив його у вкрай скрутне становище, з якого його міг вивести тільки багатий і впливовий опікун.

Під час розмови опікун, можливо, висунув умови, що він сплатить "борг честі", але Едгар віднині повинен буде підкорятися його волі, слідувати його порадам і вказівкам. Опікун з його дрібною скаредністю поставив свого приймака, палку й горду натуру, у скрутне становище.

До цього приєдналися гіркі переживання, викликані грубим втручанням опікуна в інтимні почуття свого вихованця. Юнак не міг змирити гордині й залишив багатий дім, у якому виховувався,- "маленький зухвалий вискочка" у відповідь на безкомпромісну вимогу відповів рішучим "ні", і "було в його непохитності і щось жорстоке, "невдячне", і, проте, це було гідне й мужнє рішення.

Поклавши на одну чашу ваг благополуччя, а на іншу - гордість і талант, він зрозумів, що останнє важливіше, і віддав перевагу славі і честі. Більш того, хоч він і не міг знати усього наперед, але тим самим були обрані голод і злидні. Утім, злякати його не змогли б і вони". Так вперше чітко й різко виявив себе основний конфлікт у житті Едгара Аллана По - конфлікт творчої, шляхетної особистості.

Те, що було сконцентровано в натурі та поводженні опікуна, незабаром стало для Едгара системою непохитних сил, що виражають провідні інтереси й тенденції американського суспільства.

Починається смуга поневірянь. Він вирушає до Бостона й там на свій кошт видає першу збірку "Тамерлан та інші вірші", яка майже не мала попиту. Безпросвітна бідність викликала неймовірне нервове напруження. Потім були заняття у військовій академії Вест-Пойнт (1830), що тривали лише півроку.

Та попри досить часті періоди бездіяльності, По працював з величезною завзятістю, про що переконливо свідчить його велика творча спадщина. Лише найменша частина його творчості - журналістика - мала якусь цінність на тодішньому літературному ринку. Найкраще з того, що він створив своїм талантом, майже не цікавило покупців.

Смаки, що панували в ті роки, недосконалість законів про авторське право й постійний потік до країни англійських книг, позбавили твори По всякої надії на комерційний успіх. Він був одним з перших американських письменників-професіоналів і існував тільки за рахунок літературної праці та праці редактора. До своєї праці й до праці своїх побратимів він висував безкомпромісні вимоги.

"Поезія для мене,- писав він,- не професія, а пристрасть, до пристрасті ж слід ставитися з повагою - її неможливо пробуджувати в собі за бажанням, думаючи лише про жалюгідну винагороду ще більш жалюгідних похвал юрби".

Перше визнання, яке допомогло Едгару По повірити в себе, відбулось у 1832 році, коли місцевий журнал оголосив конкурс, у якому він отримав приз за оповідання "Рукопис, знайдений у пляшці".

Улітку 1835 року Едгар По починає працювати в журналі "Південний літературний вісник". Це зміцнило його репутацію. Однак виснажлива робота поглинала весь час, позбавляла можливості серйозно творити.

Творчість письменника, хоч би як повно відбивалася в ньому його особистість, не обмежується "психологічною автобіографією". Як новеліст По всерйоз показав себе в розповіді "Рукопис, знайдений у пляшці" (1833).

У традиції незвичайних морських подорожей написана розповідь "Падіння в Мальстрем" (1841) і єдина "Повість про пригоди Артура Гордона Піма" (1838). До "морських" творів належать розповіді про пригоди на суші й у повітрі: "Щоденник Джуліюса Родмена" - вигаданий опис першої подорожі через Скелясті гори Північної Америки, зробленої цивілізованими людьми (1840), "Незвичайні пригоди такого собі Ганса Пфааля" (1835), "Історія з повітряною кулею" (1844) про нібито здійснений переліт через Атлантику. Ці твори - не тільки історії про незвичайні пригоди, але й пригоди творчої фантазії, алегорії постійної драматичної подорожі в незвідане.

Завдяки ретельно розробленій системі деталей досягалося враження вірогідності й матеріальності вимислу. У "Висновку" до "Ганса Пфааля" По сформулював принципи того виду літератури, що згодом назвуть науково-фантастичним.

Художній зміст таких розповідей, як "Лі-гейя" (1838), "Падіння будинку Ашерів" (1839), "Маска Червоної смерті" (1842), "Колодязь і маятник" (1842), "Чорний кіт" (1843), "Барило амонтільядо" (1846), звичайно, аж ніяк не вичерпується картинами жахів, фізичних страждань.

Зображуючи різні екстремальні становища й виявляючи реакції героїв на них, письменник доторкнувся до тих ділянок людської психіки, що їх нині вивчає наука.

Перший свій виданий збірник розповідей Едгар По назвав "Розповідями гротесків і арабесок". Едгар По був фактично засновником детективного жанру, дав низку класичних його зразків: "Золотий жук" , "Убивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Піці" і "Украдений лист", героєм яких є наскрізна фігура, детектив-аматор. Взагалі, По широко використовує в новелах мотив недомовленості окремих деталей і епізодів, апелюючи до уяви та фантазії читача.

1.2 Роль творчості Е.А. По в історії розвитку готичної літератури

едгар по арабеска гротеск новела

Едгар Аллан По написав відносно небагато. Все створене ним у царині поезії та прози можна об'єднати в двох томах: in quarto - вірші, in folio - оповідання. Але під обкладинками цих книг напрочуд багато шедеврів світового рівня.

Час уже відібрав найкраще з доробку письменника, і ми досі дивуємось величі й незвичайності таланту По. Твори «Крук», «Аннабел Лі», «Улялюм», «Ельдорадо», «Падіння дому Ашерів», «Маска Червоної Смерті», «Чорний кіт», «Золотий жук» живуть у пам'яті поколінь читачів, як сліпучий образний і чуттєвий спалах.

Музика й барви цих творів, як усе незвичне, новаторське, зухвале, вкарбовуються у свідомість назавжди. Однак час згладжує незвичність, новаторство тиражується і стає нормою, зухвале в мистецтві минулого вже нікого не дратує.

Тим дивніше, що творчість американського митця і в наші дні, майже через півтора століття після його смерті, приваблює свіжістю і силою, чарує художньою неповторністю, глибокою оригінальністю. Ця оригінальність помітна й на тлі світового романтизму й, зокрема, американського.

В той час, коли в Великобританії виходить останній готичний роман Ч. Метьюріна «Мельмот-блукач» (1820), вступає в свою останню фазу романтизм і розповсюджується жанр коротких «оповідань з привидом» і «оповідань жахів», в США тільки починає розвиватися новелістика.

Перший етап розвитку американської новелістики супроводжувався численними труднощами. Новели або мали вигляд стислого, «усіченого» роману, або носили відверто наслідувальний характер. За взірці бралися «оповідання жахів», що їх пропонувала англомовна література, зокрема популярний «Журнал Блеквуда».

Дослідник Ю. Ковальов у монографії, присвяченій творчості Е.А. По, так описує цей період: «Американські імітатори намагалися досягти жахливого ефекту кількісним шляхом, нагромаджуючи «моторошні таємниці», злочини, криваві сцени і т.п. Більшості з них були властиві неймовірно розтягнута експозиція (інколи до трьох четвертин тексту), нарисова описовість, слабке пророблення характерів, сюжетна млявість (іноді майже повня відсутність дії), недостатня внутрішня напруга… Потрібен був геній, здатний узагальнити накопичений досвід, надати новому жанру завершеність і створити його теорію. Він з'явився в особі Едгара По». [18, 165]

Едгар Аллан По - один з найталановитіших авторів готичних історій. Його оповідання, такі як «Лігейя» та «Падіння дому Ашерів» заслужено зараховано до списку шедеврів світової літератури.

Творчість Едгара По виводить готичну літературу на якісно новий рівень, осучаснивши її і розділивши готичний жанр на два нових: трилер (від англ. thrill - дрижати) та детектив (англ. detective - нишпорка). У детективі залишається традиція таємниці, навколо якої будується сюжет і яка тримає читача в напрузі до самої розв'язки твору, а трилер продовжує традицію жахливого.

Хоча на творчість По дуже вплинули англійські та німецькі романтики, особливо Е.Т.А. Гофман (недарма Едгар По захоплювався німецькою літературою та ідеалістичною філософією), і перші твори американського письменника схожі на класичні готичні романи й німецькі середньовічні повісті («Метценгерштейн»), він заявляв про себе: «Жах моїх оповідань не від Німеччини, а від душі» [32, 151].

Своєрідний стиль По народився вже в його перших оповіданнях і в подальшій його творчості тільки поглиблювався, набував все більшої майстерності.

Г. Лавкрафт у вже згаданому есе «Надприродний жах в літературі» серед художніх відкриттів По виділяє відмову від літературних стереотипів (щасливого кінця, моралізаторства, перемоги добра), безособову художність (автор займає позицію уважного й умілого оповідача, не виражаючи своє ставлення до подій), роботу з почуттями та подіями, які в основі своїй суперечили традиційним почуттям людства, науковий підхід (По вивчав не готичну традицію, а людський розум, внаслідок чого працював зі знанням справжніх джерел жаху), створення єдиного настрою та досягнення єдиного враження (завдяки малій формі твору та позбавлення всіх поворотів сюжету, які не ведуть до кульмінації оповідання), підвищення до рівня високої літератури тем хвороби, пороку, розпаду (що дає підставу визначити Едгара По як зачинателя декадансу та символізму).

Завдяки всьому цьому жахи По отримали таку реалістичність, якої не було в усіх його попередників. Майстерність жаху По відмічає виконавець ролі всесвітньо відомого Фредді Крюгера актор Р. Інглунд: «…мені подобаються оповідання Едгара По типу «Провалля та маятник», оце справді страшна річ - коли я їх читаю на ніч, сплю з увімкненим світлом» [14].

Ключ до таємниці художнього світу По одним з перших дав нам Ф.М. Достоєвський, який в 1861 р. опублікував його оповідання «Чорний кіт», «Серце-викривач» і «Чорт у ратуші» (у пізніших перекладах - «Чорт на дзвіниці») у найпершому випуску свого журналу «Час».

У передмові до цієї публікації Достоєвський пише: «Його (По - К.М.) твори не можна безпосередньо зарахувати до фантастичних; якщо він і фантастичний, то, так би мовити, зовнішнім чином… Едгар По тільки припускає зовнішню можливість неприродної події (доводячи, проте, його можливість, і іноді навіть вельми хитро) і, припустивши цю подію, в усьому іншому цілком вірний дійсності. […]

Окрім того, в Едгара По є саме одна риса, яка відрізняє його категорично від усіх інших письменників і складає різку його особливість: це сила уяви… в повістях По ви так яскраво бачите всі подробиці представленого вам образу чи події, що нарешті ніби переконуєтесь в його можливості, дійсності, тоді як подія ця або майже зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалась у світі» [10, 88 - 89].

Достоєвський визначає феномен творчості По як «матеріальну фантастичність».

Сила емоційного впливу творів Едгара По - це не тільки плід його творчого пориву й натхнення, але й результат напруженої і вдумливої праці. В трактаті «Філософія творчості» (1846) По переконує нас у тому, що піднесені хвилювання душі досягаються результатами копіткої праці думки. По пише, що «будь-який сюжет, гідний так називатися, повинен бути ретельно розроблений до розв'язки, перш ніж братися за перо». Він роздумує про шляхи, якими слід іти до досягнення бажаного ефекту.

«Ні на мить не забуваючи про оригінальність - бо зраджує сам себе той, хто вирішує відмовитися від настільки очевидного й легко досяжного засобу збудити інтерес, -- я перш за все кажу собі: «З численних ефектів або вражень, що здатні вплинути на серце, інтелект або (говорячи більш загально) душу, що саме виберу я в даному випадку?»

Вибравши, по-перше, новий, а по-друге, яскравий ефект, я міркую, чи краще досягнути його засобами фабули і незвичайною інтонацією, або навпаки, або ж незвичністю і фабули й інтонації; а згодом шукаю навколо себе або, краще, всередині себе таке сполучення подій і інтонацій, які найкращою мірою сприяли б створенню потрібного ефекту» [29].

По надає великого значення обсягу твору. На його думку, потрібного ефекту можна досягти тільки в невеликому творі:

«Якщо який-небудь літературний твір через свою довжину не може бути прочитаний за один присід, то нам потрібно буде змиритися з необхідністю відмови від украй важливого ефекту, що породжується єдністю враження; бо якщо доведеться читати за два заходи, втручаються буденні справи, й усяка єдність одразу гине».

Сама композиція твору повинна неодмінно слугувати тому-таки єдиному ефекту: «Якщо вже перша фраза не сприяє цьому ефекту, значить, він (письменник - К. М.) з самого початку зазнав невдачі. В усьому творі не повинно бути жодного слова, яке прямо або непрямо не вело б до єдиної задуманої мети». [26]

В історію літератури По увійшов як родоначальник психологічної, науково-фантастичної та детективної новели. Однак найбільше він відомий як автор «страшних» оповідань. Саме в малій епічній формі - в жанрі оповідання - проявилася блискуча художня майстерність Едгара По, що отримала світове визнання.

Стоячи на межі літературних епох, Едгар По, з одного боку, продовжує традиції готичної літератури, а з іншого - визначає подальший шлях її розвитку.

Розділ ІІ. Своєрідність новелістики Едгара По

2.1 «Жах душі» - композиційна основа психологічних новел Едгара По

Едгар По органічно вписується в загальну картину літературного життя США. По був першим американським письменником, який вловив загрозу бездуховності, небезпеки, яка йшла поряд з комерціалізацією "серединних штатів", діловитим практицизмом ново-англійського пуританства і "новим аристократизмом" Південного Заходу.

Предметом уваги Едгара По стала людська душа, яка жахнулася при зіткненні з світом, в якому для неї не залишалось місця. Звідси, біль і хвороба душі, звідси її страх і жах як об'єкти уважного художньо-психологічного дослідження.

Він вивчав людську особистість, не в сфері її моральних проявів, її філософських уявлень або діяльності політичної свідомості, а в найбільш складній галузі - психології.

Психологія особистості була новою сферою, тут не існувало традицій, не було досвіду накопиченого роками. Те, що робив По, було новим, не зовсім зрозумілим, і, як це часто буває, викликало нерозуміння, незадоволення і навіть протест зі сторони сучасників. Тому-то багато з них з такою легкістю погодились з інтерпретацією психологічних оповідань По, запропонованою Грізволдом,- божевільний пише про себе.

Едгар Аллан По написав у царині поезії та художньої прози відносно небагато. Все створене ним можна об'єднати у двох томах: in quarto - вірші, in folio - оповідання.

У творчості Едгара По проза займає не менше місце, ніж поезія, зокрема новела, адже особливою рисою гарної прози він вважав лаконічність. Усього Едгар По написав 64 оповідання. Він не був новатором у створенні "малої форми", але детально розробив жанрові відтінки оповідань, давно існуючих у світовій літературі.

У 1835 році Едгар По одружився на своїй двоюрідній сестрі, п'ятнадцятирічній Вірджинії. Вона втілювала в собі для По найвищі фізичні і моральні якості, якими він наділяв жінок у своїх віршах і оповіданнях у циклах: "Береніка", "Морелла", "Лігейя", "Елеонора". У цьому ж році вийшло двотомне видання його новел, яке він назвав "Гротески та арабески", бажаючи підкреслити ті жанрові відмінності, які мають безпосереднє відношення до фактично відтвореної в них американської дійсності (гротески), і оповіданнями, побудованими на умовному, чисто фантастичному матеріалі (арабески).

Його проза була прозою поета-романіста, і вимоги до неї він висував такі ж, як і до віршів, тому обов'язковою умовою її була таємничість. Вона стала в нього царством фантазії. Одначе все надприродне і чудесне в прозі письменника підкоряється суворій логіці, таємниче обростає сумлінно підібраними деталями, страшне одержує природне пояснення, а для неможливого встановлюється закономірності.

Найнеправдоподібніший сюжет, полохлива і таємнича атмосфера, страшні події в його новелах підкріплюються такими реальними, життєво правдивими деталями та подробицями, що справляють враження справжніх.

Оповідання По зазвичай поділяють на чотири основні групи: "страшні" або "арабески" ("Падіння дому Ашерів", "Лігейя", "Барильце амонтільядо", "Вільям Вільсон", "Маска Червоної Смерті" та ін. ); сатиричні, або "гротески" ("Без дихання", "Ділок", "Чорт на дзвіниці" та ін.); фантастичні ("Рукопис, знайдений у пляшці", "Незвичайна пригода Ганса Пфааля" та ін.) та детективні ("Вбивство на вулиці Морг", "Таємниця Марі Роже" та ін.) [8,377].

Ядром прозової спадщини По є "страшні" оповідання. Саме в них найбільш яскраво виявились основні особливості художньої манери письменника. У них розкриваються своєрідність і глибина людської психіки, вивчається людське єство, можливості тіла і духу. Е. По прагне вловити закономірність людської поведінки, які найяскравіше проявляються у виняткових обставинах.

Для "страшних" оповідань характерні риси, які дозволяють констатувати загальність художнього світу, створеного цією новелістикою. В ній переважає ситуація жаху, викликаного напівсвідомими страхами героїв не в меншій степені, ніж внутрішніми обставинами, лише поступово - і не обов'язково до кінця - відкритих читачеві.

При насиченій щільності інтриги сюжет оповідання По найчастіше створюють не самі події, а причини, які роблять ці події необхідними і взаємопов'язаними. Виявлення цих причин вимагає немалих логічних зусиль, і вся оповідь, не дивлячись на екстраординарність фабульних ходів, являє собою жорстку логічну конструкцію, яка визначає стилістичне рішення: "Не повинно бути жодного слова, яке б прямо чи непрямо не було спрямоване на здійснення початкового задуму".

Для поетики цих новел характерна поетика "статичних контрастів", наприклад, карнавалу і катакомб, де буде замурований вбитий під час свята, радості і жаху, веселощів і чуми ("Король Чума"). Те ж саме сусідство Смерті зі сміхом можна віднайти і в оповіданнях, які не відносяться до арабесок, як "Береніка", у зв'язку з якою По сформулював своє тлумачення гротеску.

Для Едгара По різниця між поняттями " гротеск" і "арабеск" - це різниця у предметі та методиці зображення. У нього гротеск означає підкреслення, обігравання, відверте - майже на межі фарсу - перебільшення безглуздості чи нешаблонності зображуваних ситуацій, характерів, подій і т. д.

У трактуванні По, гротеск був, перш за все, спростуванням раціоналістичної впорядкованості. Тоді як арабеск знаменував проникнення в таємниці буття.

Підкреслимо, що виникнення гротеску, на думку По, - це процес, в якому здійснюються кількісні зміни матеріалу - концентрація, перебільшення, "підвищення", тоді як народження арабеску пов'язане з якісним перетворенням. Тому він сам вважав, що гротескна поетика доцільна не лише в тих його оповіданнях, де відтворена реальність, обов'язково наповнена у По багато чисельними "тяжкими подіями", фізичними і душевними змінами, нерідко і відвертими жахами, а й в грубо комедійних - фарсових, жартівливих.

Арабесками ж По визнавав лише ті оповідання, які передають "жах душі", якій відкрився деякий містичний зв'язок явищ: життя постало як "безмірна складність", а її таємниця виявилась гнітючою, навіть непосильною для людей з нормальними психічними реакціями. [6,213-214]

Сам По визнавав, що серед його "серйозних" новел переважають арабески. Герої цих новел можуть бути ким завгодно, тільки не пересічними людцями, а стани, в яких вони перебувають, надто далекі від нормальних. Саме тому такі цікаві тонко нюансовані описи їхніх переживань, часто парадоксальні переходи з одного психічного стану в інший.

По розкриває діалектику душі в граничних ситуаціях, стежить за найменшими нюансами думки та емоцій. В оповіданнях "Барильце амонтільядо", "Чорний кіт" він втілює зсередини механізм такого руйнівного почуття, як ревнощі і жадання помсти. В тому ж "Чорному коті", "Вільямі Вільсоні", "Серце-викривачі" автор дає майже клінічну картину маніакального стану, який призводить до злочину і спалаху буйного безумства.

Одним з класичних прикладів психологічного і "страшного" оповідання Едгара По є "Падіння дому Ашерів" - напівфантастична розповідь про останній візит оповідача в старовинний маєток свого приятеля, про дивну хворобу леді Маделін, і про ще більш дивну психічну хворобу Ашера, про таємничий внутрішній зв'язок між братом і сестрою і надтаємничий зв'язок між будинком і його мешканцями, про передчасні похорони, про смерть брата і сестри, і, нарешті, про падіння дому Ашерів у похмурі води озера і про втечу оповідача, який ледь врятувався у момент катастрофи.

"Падіння дому Ашерів" - порівняно короткий твір, який вирізняється оманливою простотою і ясністю, за якими приховуються глибина і складність. З одного боку, головним предметом зображення в ньому служить хворобливий стан людської психіки, свідомість на межі божевілля, з іншого - тут зображена душа, тремтяча від страху перед грядущим і неминучим жахом.

Читання оповідання про Ашерів викликає у нас тривожні, полохливі емоції. Вірний принципу "єдності емоційного ефекту", автор веде розповідь через оповідача, функція якого в тому, щоб служити своєрідним фільтром, допускаючи до читача порівняно вузьку частину спектру людських почуттів і відчуттів.

Оповідач не просто описує обстановку, ситуацію і події, але одночасно висловлює власну емоційну реакцію, в якій переважають почуття тривоги і безнадійно похмурого відчаю.

Крім того, Едгар По весь час переходить від загальних описів до окремих, поодиноких, від зовнішніх рис до внутрішнього стану героя. Митець мовби звужує події та образи до кімнати, до труни та склепу, до повного знищення, до остаточної руїни.

При виявленні глибинного смислу "Падіння дому Ашерів" питання про джерела "жаху душі" набуває принципово важливе значення. Дім Ашерів, у його символічному значенні, - своєрідний світ, який перебуває у стані глибокого розладу, згасає, мертвіє, знаходиться на порозі повного зникнення. Колись це був прекрасний світ, де життя людське протікало в атмосфері творчості, де розцвітали живопис, музика, поезія, де законом був Розум, а володарем - Думка. Тепер дім Ашерів знелюднів, став пусткою і набув рис напівреальності.

Трагедія останніх мешканців цього світу випливає з непереможної влади, яку дім має над ними, над їх свідомістю, вчинками. Вони не здатні покинути його і приречені померти, ув'язнені у спогадах про ідеал.

Будь-яке зіткнення з реальністю для них хворобливе, і живуть вони в страху перед жахом, який може уразити їх при зіткненні з дійсним життям. Як каже Родерік Ашер, його лякає не небезпека, а її "абсолютній результат" - жах.

В образі Родеріка Ашера втілений страх перед життям, реальністю. Духовне начало в ньому витіснило матеріальне, що тягне за собою втрату бажання жити, розлад особистості. Він передрікає собі втрату розуму і самого життя у боротьбі з "похмурим фанатизмом - страхом". У фіналі розповіді передчуття його здійснюються: він гине, уражений жахом і божевіллям, і сам дім Ашерів валиться в мертві води чорного озера.

Надзвичайний ефект оповідання полягає в тому, що внутрішня драма Ашерів, ніби "проектується" назовні. Душевному стану Родеріка відповідає безпросвітна внутрішня обстановка будинку, зигзагоподібна тріщина на фасаді, напівмертві дерева, чорне і похмуре озеро, в якому відображаються глухі стіни і сліпі вікна.

Автор показав розпад особистості, в якій інтелектуально-духовне начало одержало однобокий, хворобливий розвиток. Навіть своєрідний "чорний гумор" По у виборі імен та прізвищ родини також націлений на трагедію страхітливої руйнації. "Родерік" французькою перекладається як "волоцюга", "чоловік, який марно гаяв час"; "Маделіна" - "бісквітне тістечко", що тане в роті; "Ашер" - англійською це "попіл". Так воно й було - все обернулося на попіл.

"Жах душі", відтворений в "Падінні дому Ашерів", відноситься до тієї сфери людських емоцій, яку прийнято позначати поняттям "страх", і сама новела стоїть у довгому ряді інших оповідань Едгара По, які зображають страх людини перед життям і смертю.

Досить згадати героя "Рукопису, знайденого у пляшці", завмерлого від жаху "at the face of combat of wind and waters", коли навкруги "just gloom of eternal night, reverie of will", коли "there is too little time you think about fate"; чи - "mob people", яка не в силах залишатися з життям один на один і в страху бігає по вулицях, аби не залишатися в самотності; або - "elder", який пережив смертельний жах повергнення в Мальстрем і який тепер тремтить від найменших проявів життя; чи - героя "Провалля та маятника", який тричі на протязі однієї ночі зустрічав смертний час; чи - неуявний жах заживо похороненої людини ("Передчасні похорони", "Барильце амонтільядо").

Однак "Падіння дому Ашерів" відрізняється від них особливим синтезом, психологічною сконцентрованістю, трактуванням предмету на більш високому рівні. Ця новела зображує вже не страх перед життям або страх перед смертю, а страх перед страхом життя і смерті, тобто по особливому витончену і смертоносну форму жаху душі.

Взагалі, жахливе в Едгара По - це завжди щось внутрішнє, пов'язане з специфікою психіки персонажу, а можливо і викликане її розладом. Для Е. По - це жах одинокої душі, розлад гармонії розуму і почуттів, це внутрішнє спустошення і хаос.

Цікаво прослідкувати, як змінюється трактування і тональність однієї і тієї ж теми - смерті жінки - в різних оповіданнях. В оповіданнях "Елеонора", "Овальний портрет" акцент ставиться на непостійність людської натури, не здатної довго сумувати або надаючої перевагу служінню Мистецтву служінні коханій реальній жінці.

У "Мореллі", "Лігейі" Е. По психологічно точно зображує, як швидко можуть змінюватися почуття людини - від кохання - до ненависті, від ненависті - до пристрасті, від пристрасті - до жаху.

Та ж тема - в інших оповіданнях; очікування неминучої смерті коханої дівчини ("Береніка") чи сестри ("Падіння дому Ашерів") - трактується вже по-новому, з акцентом на маніакальних змінах в психіці персонажів. У Е. По відсутнє поняття кохання-радості, натомість в його арсеналі є лише кохання-печаль і кохання-втрата, кохання-паранойя і кохання-жах.

Тема втрати коханої і отриманих внаслідок цього нестерпно-болісних страждань найбільш повно розкрита в "Лігейі". Цій сумній розповіді про долю леді Лігейі та її коханого, який важко переживає її смерть і присутній при містичному відроджені коханої в іншій матеріальній оболонці, присвячений епіграф із трактату англійського мораліста Джозефа Гленвілла: "І у цьому - воля, яка не знає смерті. Хто осягне таємниці волі в усій її могутності? Бо Бог - ніщо як найвища воля, що пронизує все сутнє самою природою свого призначення. Ні ангелам, ні смерті не віддає себе людина повністю, окрім як через безсилля слабкої волі своєї."

У цих словах міститься ідейно-тематичне ядро того філософського досвіду, яким є новела По. Саме філософського, бо "Лігейя" не просто художній твір, але у своєму роді трактат-дослідження таємниці того явища, яке ми називаємо смертю, природи божественної волі, що переборює смерть і дарує безсмертя. І психологічного, так як дух розповіді новели народжується внаслідок психологічного заглиблення автора у розгублену душу його героя, витонченого аналізу тих почуттів, які відчуває він, згадуючи про втрачену кохану і переживаючи її відродження у тій, яка так і не змогла замінити йому обожнювану Лігейю.

Новела являє собою розповідь, поділену ніби на дві частини, перша з яких - чуттєва медитація оповідача, яка малює в своїй пам'яті живий образ дружини. Спогади про неї забарвлені в печальні тони, і це почуття печалі розкривається таким чином, щоб примусити нас відчути естетично, чим воно є для оповідача. Ця печаль досить своєрідна - це печаль, яку в живих викликають померлі і яка для деяких стає свого роду опіумом.

Влада цих переживань настільки велика, що вони не залишають героя і після його другого шлюбу з Ровеною. Про сумні та загадкові наслідки цього шлюбу мова йде у другій частині оповідання. Зненацька від хвороби Ровена помирає, але з її смертю отримує життя Лігейя. Тут психологічна атмосфера дії другої частини згущається, і її емоційною домінантою стає пристрасне бажання героя знову здобути свою кохану, його містичний жах перед таїнством, недоступним розумові живих, волі, що долає смерть [12,37-38].

Розкриваючи тему "жінки та смерті жінки", письменник неодноразово використовує ключові слова "таємниця", "химерність" й супровідні до них епітети "дивний", "чудний", "таємничий". Паралельно автор також застосовує семантичний ряд одиниць, об'єднаних словом-ключем "страх": страх, жах, страшний, жахливий, боятися, здригатися, тремтіти та ін.

Можна дійти висновку, що жінка для По є не просто загадкою, а страшною таємницею, яку він прагне розкрити, зрозуміти та збагнути. В оповіданнях про "смерть жінки" яскраво звучать есхатологічні та реінкарнацій ні мотиви (есхатологія, вчення про потойбічне життя людини та метемпсихоз (реінкарнація), об'єктом уваги якого є переселення душ померлих у живі істоти або предмети неживої природи).

Якщо у "Лігейі" ідея метемпсихозу постає як прагнення людини перемогти смерть, то в оповіданні "Елеонора" головною є ідея, що людина є живою, поки живе наша любов до неї.

Ці новели, а також "Береніка", "Еврика" написані під впливом смерті дружини письменника Вірджинії. До кінця своїх днів він не отямився від цього удару, тому його власні почуття, переживання, страхи є суголосними з почуттями його героїв [10,143-149].

Одна з психологічних загадок, що постійно приваблювала до себе увагу По, - схильність людини до порушення заборони, та сама смакота забороненого плоду. Людині смертельно хочеться того, що не можна. У "синдромі Єви" По приваблював лише один аспект - потяг до порушення моральної та соціальної заборони, в якій він вбачав відхилення від психічної норми. Цей феномен він назвав "чортиком суперечності" (Imp of perverse)

Втіленням "чортика суперечності " є оповідання "Чорний кіт", герой якого повісив на гілці дерева свого улюбленця, "hung it with the tears streaming from my eyes, and with the bitterest remorse at my heart;- hung it because I knew that it had loved me, and because I felt it given me no reason of offence;- hung it because I knew that in so doing I was committing a sin - a deadly sin" [18,98]. Таким же гострим проявом " чортика суперечності " ми знаходимо у "Серце-викривачі", в якому герой розповідає про те, як вбив старого. Ключовим є другий абзац: "It is impossible to say how first the idea entered my brain… Object there was none. Passion there was none. I loved the old man. He had never wronged me. He had never given me insult. For his gold I had no desire." [18,112].

У цих новелах, а також у "Проваллі та маятнику", "Чортику суперечності" у повній мірі розкрилась здатність По так описувати жах, подібний галюцинаціям, що він стає фізично відчутним та явним.

У новелах "чортик суперечності" є однією з суттєвих психологічних мотивувань поведінки героя, здійснюючого заборонені вчинки - від невинних прогріхів до вбивства людини. Крім того, у новелах По висловив переконання у тому, що садистська жорстокість є одним з початкових спонукань людського серця і саме тому, ми і не можемо залишатись глухими до голосу спокуси, що твердо знаємо - нам ні в якому разі не можна прислуховуватися до нього.

Необхідно підкреслити, що, хоча Едгар По наполягає на широкому розповсюдженні описаного феномена, який ніби перетворюється у властивість людської натури взагалі, він тим не менше, ні на секунду не відмовляється від думки, що тут ми маємо справу з хворобою, аномалією, відхиленням від норми. Ці два моменти покладені в основу художнього принципу, що визначає специфіку характерів і дій значної кількості "страшних" новел По.

Розповідна структура багатьох психологічних новел Едгара По опирається на традиційну в романтичній прозі пару: оповідач - герой. Оповідач уособлює морально-психологічну норму, герой - відхилення від неї.

Однак у більшості випадків оповідач і герой - одна особа. В ній втілені і норма, і відхилення, а розповідь набуває характеру самоспостереження. Звідси випливає роздвоєння свідомості героя, яке функціонує ніби на двох рівнях. Один належить людині, який здійснює вчинки, другий - людині, яка розповідає і пояснює їх ("Береніка", "Чорний кіт").

Важливо відзначити, що підмічене роздвоєння свідомості героя є художньою закономірністю, прийомом, застосовуваним письменником зовсім свідомо.

У різних оповіданнях степінь цього роздвоєння різна. У деяких ("Барильце амонтільядо") воно ледь відчувається, в інших проглядається чіткіше.

Так у новелі "Вільям Вільсон" (у ній відображена атмосфера шкільних років По у Сток-Ньюїнгтоні), яка представляє собою закінчену алегорію, степінь роздвоєння настільки висока, що "дві" свідомості вже не поміщаються в одному характері і кожне вимагає для себе самостійного фізичного існування.

У "Вільямі Вільсоні" По відокремив свідомість моральну і оцінюючу від свідомості аморальної і діючої. Він дав двом героям одне ім'я, один вік, одну зовнішність, але роздільне існування.

І лише в останній, передсмертній фразі оповідання, яку вимовляє Вільям Вільсон, вбитий Вільямом Вільсоном, письменник оголює єдність подвійного їх буття: "You have conquered, and I yield. Yet, henceforward art thou also dead - dead to the World, to heaven and to Hope. In me didst thou exist - and, in my death, see by this image, which is thine own, how utterly thou has murdered thyself" [18,167].

2.2 Художні засоби зображення людської психіки у "страшних" новелах Едгара По

У "страшних" оповіданнях Е. По втілив принципи, які викладені у його статті "Філософія творчості: "знайти такі сполучення подій і тону, які в найкращий спосіб допомагають створити бажаний ефект", використати ефект контрасту, замкненого простору, що створює враження відокремленої події, "ефект рами до картини", вести оповідь просто і на відносно невеликій за обсягом кількості сторінок, закінчити стрімкою і виразною розв'язкою.

Незвичність сюжетів, екстравагантних і дивних, сліпуча яскравість, напруженість загадкових, таємничих образів - часто гротескні і майже завжди гіперболізовані в усіх своїх рисах та якостях - від гігантських розмірів до породженого ними разючого емоційного впливу, гострі контрасти барв, небувалі, небачені масштаби і форми, шалені пристрасті - все це плине у По в річищі романтизму. Гіперболи, як і контрасти - важлива складова частина образного світу письменника, вони надають особливої яскравості його палітрі, викликають стильову напругу.

Один з характерних для романтизму прийомів, улюблених По, - нагромадження образів і тропів, їх наростання аж до надмірності. Кольорові екзотичні описи стають начебто самодостатніми, гальмують дію, експозиція деяких оповідань здається розрахованою на значно довший сюжет.

Багатство й величезна креативна сила дивовижної фантазії По - найприкметніша риса його таланту. Достоєвський відзначив у ній одну оригінальну особливість: " У здатності його уяви є така особливість, яку ми не зустрічали ні в кого - це сила подробиць... у повістях По ви до такої міри яскраво бачите всі подробиці змальованого образу чи події, що врешті начебто переконуєтеся в їхній можливості, реальності, тоді як ця подія або зовсім неможлива, або ще ніколи не відбувалася у світі" [13,439].

Образи і картини конструюються на основі органічного сполучення цілковитої вигаданості загального і скрупульозної точності, предметності всіх деталей. Саме це надає пластичності і навіть технічної переконливості малоймовірному або й просто неймовірному.

Одна з найчастіше вживаних барв у палітрі майстра новелістики - іронія, така типова для романтиків. У портреті, діалозі, ситуації, у головній ідеї твору, як у подробицях опису, звучить іронічний тон - відкрито чи у підтексті, весело чи в'їдливо. Крім того, в деяких рядках прози По відчувається і самоіронія, подекуди дотепна та ущиплива. Іронією По бореться проти зла всесвітнього і буденного, проти псевдонауки та проти псевдокультури, проти людського страху та безпорадності. Іронія може у нього бути всеохоплюючою, нищівною, а може викликати просто сміх, розважати як один із засобів гумору. ("Маска червоної смерті", "Вільям Вільсон", "Чорний кіт", "Жабка", "Король Чума" та ін.)

Оповідання часто мають подвійне дно, як, наприклад, "Система доктора Смолла і професора Піріа". Твір відзначається стрімкою дією, у ньому немає зайвих подробиць, але вже з самого початку виникає атмосфера загадковості, чому сприяє небуденне й замкнене місце подій. Наївний і довірливий оповідач потрапляє через свою зацікавленість наукою (медициною) до старого напівзруйнованого замку, де міститься приватна клініка для божевільних. Під час розкішної вечері гість знайомиться з досить дивною компанією приятелів і подруг хазяїна-власника та головного лікаря клініки. Перед нами ціла кунсткамера диваків і монстрів, до того ж у незвичному одязі (згадаймо опис учасників учти у "Королі Чуми" або гостей маскараду в "Жабці"), що ще більше посилює гротескність їхньої поведінки.

Іронічний ефект не в останню чергу виникає від того, що ми здогадуємось про правду раніше за наївного героя-оповідача. Виявляється, що ці причепурені гості - пацієнти божевільні на чолі з лікарем, який теж з'їхав з глузду. Думка про те, що грань між психічним здоров'ям та божевіллям невловимо тонка, трапляється у По не раз. Світом править нице безумство, яке вважає себе єдиною формою здоров'я.

У всіх своїх творах По використовує гротеск - поєднання страшного і комічного. Розповідь про самі похмурі предмети (наприклад, поховання заживо в "Передчасних похоронах") може закінчитись смішною ситуацією. Поєднання містичного і пародійного планів помітні навіть в одному із найстрашніших оповідань - "Лігейі".

Прикладом того, яким чином По досягає цих ефектів, може слугувати опис одного з учасників бенкету на чолі з королем Чумою І ("Король Чума"). В цій гротескній картині сконцентровані стилістичні прийоми автора - сплетіння жахливого і комічного, інтерес до деталі, дивина фантастичних образів. У кожного учасника нічного бенкету якась частина обличчя грає основну роль. У самого Короля це лоб, "so curiously and abominably high, that it seemed to be a beret or a crown made of flesh, pulled down his eyes ", у якоїсь дами - ніс, "extremely long and keen, lithe and pimply, and now and then she moved it aside with her tongue" [18,143].

Однією з найхарактерніших особливостей творів По є їхня таємничість. Він вміє вичарувати настрій загадковості, недомовленості, натяками описує незбагненне, те, що не піддається логічному тлумаченню, зображує дивні наслідки, не називаючи причин. Він використовує для цього весь арсенал прийомів готики й романтизму.

Серед типових для готичного роману декорацій страждають і завдають страждань іншим таємничі демонічні персонажі, що над ними тяжіє фатум - найчастіше божевілля чи якесь неназване збочення, борються з насильницькою смертю нещасні жертви, котрі опинилися в лабетах своїх ворогів. З'являються грізні незнайомці, сіючи довкола себе моторошний жах, - це смерть у всіляких машкарах, всюдисуща й невблаганна. Пошесть проходить крізь мури, її не можна зупинити, проти неї немає ліків. Людина діє на зло собі, над її душею має владу "чортик суперечності", примха антилогіки, руйнівний внутрішній хаос.

У деяких таємничих сюжетах По загадка, навколо якої хмарою згущається незбагненний страх, розв'язується вельми матеріалістично, хоча й не просто. Така, наприклад, розшифровка загадкових фактів у "Довгастому ящику", "Сфінксі", "Чорному коті", розкриття таємниці жахливого привиду, який мучив героя у "Похованих живцем". Таємниця для По - це те, що поки непізнане, а не те, чого й пізнати не можна.

Часто По свідомо вводить в оповідання елемент невизначеності, недомовленості. Так у "Проваллі і маятнику" залишається невідомим, що ж саме побачив в'язень інквізиції в проваллі. Немотивовані дивні і жахливі вчинки персонажів оповідань " Чортик суперечності ", "Серце-викривач", "Чорний кіт". У кульмінаційний момент закінчується дія "Лігейї" , "Рукопису, знайденого у пляшці". По уміло використовує закономірності психології сприйняття, підсилюючи таким чином емоційну дію, активізуючи нашу уяву.

Дія "страшних" оповідань По проходить в ірреальному, загадковому світі, де зміщені звичні координати часу і простору і не владні закони логіки і здорового глузду. Сюжет будується навколо якоїсь жахливої катастрофи, атмосфера оповідання сповнена безвиході, а доля героїв - похмурого трагізму.

По відчуває загострений інтерес до екстремального і незрозумілого. Письменник, а з ним його герої намагаються заглянути "за" - за межі земного пізнання, за межі розуму, за край життя. Все це концентрується в останній фатальній загадці - таємниці Смерті. Різні форми та аспекти загибелі, фізичні і моральні тортури, агонія - все це досліджується і аналізується письменником.

Смерть природна і насильницька виступає у письменника в десятках облич. Це й загибель від таємничої невиліковної хвороби, жахливої пошесті чи не менш жахливої помсти, повільне вмирання, картина якого холодно і точно подається з відвертою натуралістичністю, мов медичний опис. Таке ж умирання може замальовуватись поетично, надто коли йдеться про загибель молодих прегарних жінок.

Поетизація й оголення акту смерті йдуть у письменника поруч. Його цікавить сама мить переходу у небуття. Він пише про сон, летаргію, гіпнотичні стани, схожі на смерть, про приголомшливі випадки поховання живцем. Зрештою, його цікавить месмеризм, тобто вчення австрійського лікаря Месмера про "тваринний магнетизм", гіпноз, котрий може зупинити навіть трупний розклад.

Але, не дивлячись на жах і безнадію свого стану, не можна не помітити, що в багатьох оповіданнях герої По намагаються пробитись до розгадки.

Так, у "Проваллі та маятнику" в'язень у камері смертників, засуджений до витончено-мученицької смерті, намагається встановити розміри своєї тюрми і навіть під наточеним, як лезо, серпом маятника, що повільно спускається, продовжує надіятись і мислити. Тут чітко видно, що По не лише співець песимізму і відчаю, а й поет безстрашної думки, яка здатна піднятися навіть над страхом руйнування [13,437-445].

Загальне ідейно-естетичне завдання, яке Едгар По вирішував в психологічних новелах, визначило їх художню структуру, сюжетну динаміку, образну систему, спосіб оповіді, емоційну установку. Особливо важливе місце в цьому ряді займають категорії часу та простору.

Багато авторів статей і книг, присвячених творчості По, зачудовані його ж формулою "out of space - out of time", схиляються до думки, що дія більшості психологічних новел має умовний характер, протікає "поза часом і поза простором", і тому ці категорії не відіграють в даному випадку ніякої ролі [9,197].

У деякій мірі ця точка зору є виправданою. Час і простір дійсно не відіграють суттєвої ролі в психологічних новелах По, якщо мати на увазі історичний чи астрономічний час і географічний простір. Однак художній час і художній простір, які мають інші параметри, займають в структурі цих новел значне місце.

Кожна з новел ("Лігейя", "Морелла", "Береніка", "Падіння дому Ашерів", "Провалля та маятник" та ін.) є психологічним дослідженням або само дослідженням людської свідомості в стані вищої напруги. Тому важливе значення при цьому має просторово-часова ситуація, яка визначає специфіку подій.

Ми не можемо назвати континент, країну, місцевість, де відбувається дія психологічних оповідань. І це неважливо. Географічні характеристики нічого не дають ні автору, ні читачеві.

Набагато важливішими є просторові характеристики іншого типу: похмуре підземелля будинку ("Барильце амонтільядо"), понурий, у руйнівному стані дім ("Падіння дому Ашерів"), стіни бібліотеки, в якій герой прирікає себе на добровільне усамітнення ("Береніка"), кімната у вежі абатства ("Лігейя"), "суворе усамітнення" в маєтку ("Морелла"), камера інквізиції ("Провалля та маятник"). У всіх цих випадках ми маємо справу з замкнутим, обмеженим простором, і відповідно, з людиною, від'єднанню від світу, коли сама вона, її власна свідомість стає єдиним об'єктом і суб'єктом аналізу.

В інших новелах, таких як "Серце-викривач", "Чорний кіт", "Чортик суперечності", "Людина натовпу", замкненість фізичного, тривимірного простору відсутня. Але свідомість героя все ж від'єднана від світу і сконцентрована на собі. Вона і далі існує в замкненому просторі, тільки простір цей не фізичний, а, так би мовити психологічний.