Еволюція жанру поеми у творчості В. Сосюри

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність дослідження. У нашій свідомості В.Сосюра залишається яскравим представником поетів - ліриків нового покоління, покоління, яке було приречене пристосовуватися до умов ідеологічного керівництва літературою. Лише за останні десять років наше уявлення про В. Сосюру збагатилося новими матеріалами, фактами, творами, які дають нам підстави оцінювати постать поета всебічно, враховуючи ситуацію трагічної доби, в яку йому довелося жити і творити. Публікації забороненої спадщини поета поглибили та розширили наше розуміння його життєвої і творчої драми, яка не вписувалася ні в які партійні схеми і настанови. Особливо вдячним матеріалом до нового трактування В.Сосюри є епічні поеми на історичні та біблійні теми, публіцистична поема "Розстріляне безсмертя". Ці твори важче було підпорядковувати до вимог декретованої літератури, оскільки в центрі уваги перебували проблеми людини і суспільства, проблеми історико-філософські, моральні тощо. Зрозуміло, що кращі ліро-епічні твори не друкувалися, та й ті, що були опубліковані, трактувалися критикою тенденційно. Так, забороненими поемами були: “Розстріляне безсмертя”, “Мазепа”, “Махно”, “Каїн”, “Христос”, “Мойсей”, “Ваал”.

Десятиріччями ці твори старанно приховувалися від читача, адже у них оспівувалося романтичне минуле України, зображувалися трагічні історичні постаті, оригінально трактувалися мандрівні сюжети, в яких розроблялися етико-філософські питання, через призму національного світосприйняття осмислювалися загальнолюдські цінності.

Поемна спадщина поета не така вже й мала. Набуток В.Сосюри в цьому жанрі характеризується прагненням поета осмислити минуле України, сьогочасні суспільні проблеми, і, головне, всупереч волі чиновників від літератури та тиску з боку влади, вести пошуки істини за покликанням серця і сумління. Адже драматична доля України, відданим патріотом якої В.Сосюра залишався все своє життя, не була у планетарному та хронологічному аспектах винятковою. Подібну трагедію пережило чимало народів. В історії України, у біблійних образах, мотивах, сюжетах шукав В.Сосюра відповіді на питання, які ставило перед українською інтелігенцією саме життя. «Віддаючи кесарю кесареве В.Сосюра не розчинився у брехливій пропаганді кесаревих поплічників, він потай, не раз наражаючись на небезпеку через власну емоційність, шукав виходу для свого народу, своєї “солов'їної України”» [11; 2].

У творчому доробку В. Сосюри 32 поеми, різні за тематикою, але всі вони належать до вершинних художніх зразків. У працях Ю. Бурляя, Є. Радченка, В. Моренця не згадувались поеми, які, за висловом В. Краснікової, належать до заборонених, а саме твори на біблійну тематику й «Розстріляне безсмертя» [11; 4]. Ми зупинимося на цих поемах докладно, прослідкувавши еволюцію митця, його естетичні й філософські погляди на оточуюче його суспільство і на ті події, які розвивалися на той час.

Таким чином, сказане вище зумовлює актуальність дослідження жанру поеми у творчості В. Сосюри.

Мета роботи полягає у дослідженні еволюції жанру поеми у творчості В. Сосюри.

Для досягнення поставленої мети необхідно розв'язати такі завдання:

окреслити провідні тенденції розвитку жанру поеми в художній літературі;

визначити її типологічні ознаки;

простежити оригінальність поем в творчому доробку В. Сосюри;

дослідити своєрідність художнього світу в поемах митця;

розкрити ідейно-тематичні особливості поем;

простежити їх сюжетно-композиційні особливості;

визначити еволюціонування проблематики в творах В. Сосюри;

виявити риси поетики, притаманні художньому світу поем В. Сосюри.

Об'єкт дослідження - поеми В. Сосюри, написані впродовж 1920-1960 років («Червона зима», «Каїн», «Розстріляне безсмертя»)

Предмет дослідження - розвиток жанру поеми у творчості В. Сосюри.

Методологічною основою дослідження послужили праці з теорії літератури В. Іванисенка, С. Коваленка, Ю. Ковалева. У курсовій роботі використано біографічний, історико-функціональний, історико-генетичний та системний методи дослідження.

Практичне значення курсової роботи. Основні положення роботи можуть бути використані в школі під час вивчення творчості В. Сосюри, на уроках з позакласного читання та під час літературних вікторин.

Структура дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел.

РОЗДІЛ 1. Специфіка використання жанру поеми У творчості Володимира сосюри

1.1 Поема як жанр ліро-епосу

В сучасному літературознавстві існує багато поглядів на тлумачення терміну «поема» як жанру ліро-епосу. Так, О. Бандура підкреслює, що поема (гр. poiema від роіео - творю) - віршована повість або оповідання, в якому зображено важливі для народу події та яскраві, нерідко героїчні образи. [1; 135].

Р. Гром як дотримується думки, що поема (гр. poiema - твір) - ліричний, епічний, ліро-епічний твір, переважно віршований, у якому зображені значні події і яскраві характери. [17; 556].

На думку В. Михайлюти та О. Гудзенка, поема (гр. poiema - створення) - один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські переживання, ліричні відступи, ліричний герой). Вона часто має елементи драми (наскрізна напружена дія, монологи та діалоги) [18; 834].

Ю. Ковалів стверджує, що поема (гр. poiem, англ. poem: створення) - переважно віршовий, значний за обсягом твір, у якому зображені особливі події та яскраві характери. [16; 232].

То ж, поема - це віршований твір, у якому зображені значні події, найчастіше історичні, та яскраві характери.

Основними рисами поеми, на думку О. Бандури, є:

наявність ліричного героя (майже завжди це - автор), який проявляє себе в численних відступах, в яких відтворюються його роздуми та переживання;

мова поеми піднесена, яскраво-емоційна;

напруженість;

динамізм у розвитку подій;

докладне їх зображення;

характери дійових осіб розкриваються досить повно і всебічно [1; 135].

У різних поемах широта охоплення життєвих явищ не однакова: у деяких зображено якусь одну подію («Полтава» О. Пушкіна, «Роберт Брюс...» Лесі Українки), в інших - велику кількість подій, що відбуваються протягом значного відрізка часу («Гайдамаки» Т. Шевченка, «Кому на Русі жити добре» М. Некрасова) [1; 135].

Інколи поемою називають великий прозовий роман чи повість, яким, крім глибокого змісту й широкого охоплення подій. притаманні пафос, сатира («Мертві душі» М. Гоголя)., тонкий ліризм («Поема про море» О. Довженка) тощо. Близькими до поеми видаються прозові твори доби романтизму [16; 232].

Виникла поема на основі давніх і середньовічних героїчних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події. Первісна поема мала епічний характер і нерідко була тісно пов'язана з міфологічною творчістю. Такими є «Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія, «Пісня про Роланда», «Слово про Ігорів похід». В античну добу й середні віки поемою називали анонімну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднішня поема - і в першу чергу поема епічна. Іноді поемою називають великий прозовий роман, який, крім глибокого змісту й широкого охоплення життєвих подій, відзначається пафосом і ліризмом («Мертві душі» М. Гоголя, «Поема про море» О. Довженка). Близькими до них э поеми, писані прозою, які виникли в добу романтизму (А. Бертран) і досягли свого розквіту в добу символізму (Бодлер, Рембо). Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їх характерні засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнішою і сьогодні [17; 556].

Розмірковуючи над жанром поеми, про її художню своєрідність, про значення і роль поеми в історико-культурному та літературному процесі, треба виділити 2 аспекти, які визначають її сутність. По-перше, історична масштабність подій, яка може бути змістом поеми, по-друге, наявність суб'єктивного, особистісного, тобто авторського начала в творі, підтверджуючи, що ліричні хвилювання оповідача, які виражені в його ставленні до подій, персонажів, надають епічному творові емоційної наповненості [9; 4].

Термін «ліричний герой» був введений літературознавцями задля уникнення ототожнювання поета з образом автора. Ліричний герой - це не копія, а художній образ, який створюється залежно від принципів типізації, добирання життєвого матеріалу й художнього вимислу, тобто за законами художнього мистецтва. Як художній образ ширше за прототип, так і ліричний герой, будучи вираженням ліричного «я» поета, складніше конкретної людини, несе в собі не тільки неповторні риси її внутрішньої подоби, а й досвід епохи [9; 5].

У критичній літературі можна зустріти думку, що поема зображує не історію зростання певного характеру, а долю характеру, сформованого і закінченого в своєму розвиткові. Нібито, в основі поеми лежить один момент з життя людини, а саме вершинний момент, коли характер проявляється на вищому етапі свого розвитку. В. Г. Бєлінський казав, що поема зображує життя в моменти його вищих проявів [2; 130]. Але це висловлювання стосується сучасної критикові романтичної поеми, якій властива вершинність в зображенні характеру. Історія розвитку жанру поеми дає немало зразків таких поем, де характер змальовується в його зростанні [7; 126].

Поема зображує долю особи в зв'язку із долею народу. Така єдність розкриває перед художником найширші горизонти творчості, дає можливість розкривати світ в його епічній повноті. У кращих поемах знайшли своє втілення боротьба і мужність народу, величний і благородний подвиг, який здійснює він щоденно в ім'я щасливого майбутнього людства. Звідси йде епічність сучасної поеми, жанру, який успішно розвивається на ґрунті найбагатшого епічного матеріалу, який давала будь-коли літературі дійсність. Ця ж дійсність живить героїчний напрям поеми, а героїчне і є темою епосу [13; 107].

Українська поема XX ст. виразно лірична від самого свого народження. Такою була її перша жанрова перлина - незабутня «Червона зима» В. Сосюри. Лірична природа її продовжилася в ряді інших сосюрівських поемах [20; 20].

Процес становлення й розвитку нових за своїм ідейно-тематичним змістом і формою, лірично наснажених поемних творів швидко набирає характеру типового. Це і «В космічному оркестрі» П. Тичини, і в «Електрі» В. Блакитного. Великим художнім здобутком радянської ліро-епічної поезії стала поема воєнних і перших повоєнних літ, де масштабні картини бойової і трудової народної героїки пройшли крізь пафосне ліричне освітлення. Досить плідними на ліро-епічну поему були два десятиліття повоєнної доби, хоч далеко не всі з тих творів за своїми художніми якостями витримали пробу часу. Але в кращих зразках поемного жанру дістали особливо яскраве виявлення ті характерні риси, які властиві всій літературі соціалістичного реалізму, багатьом її жанровим формам і різновидам. Це зображення передусім значних героїчних сторін мужності й любові, борінь і перемог, здійснюваних людиною нашого складного творчого віку. І на цій основі - виняткова значимість подій і характерів, що складають зміст поеми, об'ємність художніх осмислень, проникливість психологічних досліджень і відкриттів у духовному світі людини [20; 23].

Епічність сучасної поеми полягає в глибині ідейно-художньої проблематики, в розробці таких найзагальніших і найоб'ємніших тем, як людське безсмертя, прометеїзм народу, перемога людської творчості над стихійними силами природи, утвердження невгасимого духу боротьби і дерзання. Кращі поеми свідчать про зрілість української поезії, якій під силу художня реалізація ідей і тем, найскладніших за своєю всеоб'ємністю і глибиною.

Поема зображує характери епічні - за їх змістом і суттю, їх значенням, силою художнього узагальнення і філософського осмислення. Цією своєю стороною поема входить як один із жанрів до епічного роду словесного мистецтва. Однак, іншою стороною: способом зображення дійсності поема часто змикається з лірикою, часом з драмою, «запозичуючи у них форми» [7; 90].

Отже, поема - це віршований твір, у якому зображені значні події, найчастіше історичні, та яскраві характери. Їй властиві такі риси, як: наявність ліричного героя, напруженість, динамізм у розвитку подій, характери розкриті всебічно. мова піднесена. Як жанр, що розвивається на межі епосу, лірики й драми, синтезуючи в собі їх характерні засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнішою і сьогодні.

1.2 Жанрові різновиди поеми

Існує багато думок з приводу класифікації поем. Автори літературознавчого словника вважають, що назва «поема» є загальною, тому виділяють такі жанрові різновиди поеми: ліро-епічну, ліричну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну [17; 556].

Ю. Ковалів виділяє такі жанрові різновиди поеми: ліро-епічна, лірична, епічна, сатирична, дидактична, романтично-іронічна, байронічна, філософська, описова [16; 232].

Епічна поема (грец.epos: слово, розповідь і poiema: створення) - віршовий нараційний твір, в якому зберігаються нормативні вимоги прозового жанру, принцип об'єктивного зображення. Мав різний обсяг - від вірша до роману у віршах. Епічна поема не дистанційована від новели чи повісті, проте й не дублює їх. Першими її зразками вважаються перекладні твори «Троянська війна» чи «Девгенієве діяння» [15; 343].

Лірична поема (грец. lyrikos: ліричний і poiema: створення) - значний за обсягом твір (переважно афабулярний), в основу якого покладені сердечні переживання, рефлексії та враження ліричного героя, втілені в суб'єктивні образні структури. Лірична поема характеризується вільною композицією, багатством стилістичних фігур. Жанр найповніше розвинув свої виражально-зображальні можливості у романтизмі («У Швейцарії» Ю. Словацького)та ранньому модернізмі («Лицарь-Сам» Г. Чупринки). У XVIII ст. це поняття стосувалося вокально-музичного твору, близького до опери [15; 561].

Ліро-епічна поема - поема, де на першому плані стає більш чи менш яскраво виражена емоційність розповіді, власні авторські роздуми і переживання зливаються з переживаннями героя, безпосередньо виявляючись у сфері естетичної оцінки певних життєвих явищ і характерів [20; 14].

Драматична поема (грец. drama: дія, сценічний твір і poiema: створення) - великий за обсягом віршований твір, в якому поєднано жанрові форми драми та ліро-епічної поеми, в основу закладено внутрішній динамічний сюжет, драматизм світоглядних та моральних принципів за відсутності панорамного тла зовнішніх подій. Для драматичної поеми характерні нехтування побутовими деталями, тяжіння до розкутої уяви, превага ліричних чинників над епічними та власне драматичними, що потребує сценічного втілення, відмінного від традиційної практики. У світовій літературі драматична поема, в якій напружена боротьба ідей часто концентрується у виразній сентенції, представлена такими творами, як «Самсон - борець» Дж. Мільтона, «Натан Мудрий» Г. - Е. Лессінга, «Дон Карлос» Ф. Шиллера, «Фауст» Й. - В. Гете, «Манфред» Дж. Г. Байрона, «Маленькі трагедії» О. Пушкіна та ін. В українському письменстві драматична поема започаткована «Сценой из драматической поэмы» В. Соколовського, надрукованою в альманасі «Молодик на 1843 год». До її жанрових можливостей зверталися М. Костомаров, Г. Коваленко, І. Франко, Л. Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, М. Рильський, П. Тичина, М. Семенко, І. Кочерга, І. Драч. та ін. Менші за обсягом твори з невеликою кількістю дійових осіб називаються драматичними етюдами [15; 303].

Сатирична поема (франц. poeme au satyre) - паренетична поема, що є розлогим монологом сатира (у давніх греків - лісове божество, втілення грубої природної сили, демон плодючості), який критикує політичні події, діяльність громадських установ, звичаї тощо. Твір супроводжується різними порадами щодо вдосконалення, реформування суспільного життя [16; 370].

Описова поема або Дескриптивна поема (нім. episches Lehrgedicht, англ. descriptive poem) - поема, в якій зображені довкілля, побут людини тощо; має статичні мотиви, описові форми зображення природи, людської праці, портретів, інколи наділена дидактичним, філософським, панегіричним дискурсом; відома з найдавніших часів існування письменства. Так, зразками описової поеми античності були «Роботи і дні» Гесіода і «Георгіки» Вергілія. Елементи описової поеми притаманні поемам М. Рильського ( «Марина», «Мандрівка в молодість» ) [16; 156].

Поема типу віршованого роману і повісті - основними композиційно-сюжетними особливостями якої є риси, що ріднять її з творами «великих форм» епічної творчості: провідна роль в композиції складного, добре розробленого сюжету, що охоплює значну кількість персонажів і розкриває їх характери на основі конфліктних зіткнень і боротьби; тривалість сюжетної дії, переважання розповідної манери в змалюванні характерів і подій, а також описів тощо. Хоч поряд з основним, епічним, способом зображення можливе також використання елементів лірики і драми в композиції: таких, як лірична забарвленість повіствування, ліричний авторський монолог і звертання, монолог і діалог, драматизація окремих сюжетних моментів, однак розкриття характерів здійснюється через сюжетну лінію. До цього різновиду поем належать «Матрос Гайдай» І. Гончаренка, «Сандомирський плацдарм» П. Дорошка, «Повість про моїх друзів» І. Неходи, «Генерал Орленко» М. Шеремета та ін [7; 96].

Напруженість сюжетної дії, гостра конфліктність зумовлюють широке використання драматичних елементів. Основна функція діалогу в поемі - розкриття протиріч між характерами, конкретизація конфліктів і характерів.

Окремі сюжетні моменти будуються на алегорично-символічній або фантастичній ситуаціях. Фантастичні і умовні компоненти сюжету не суперечать реалістичній спрямованості твору, а є одним із засобів типізації явищ і характерів. В композицію вводяться також афористично-синтезований матеріал, взятий з народної творчості, крилаті слова і фрази [7; 140].

Лірико-символічна поема - це тип поеми, де епічна розповідь і елементи ліризму зливаються в єдине органічне ціле, де неможливо розгледіти межі колись різнорідних структурних одиниць. Лірична і драматична стихії змішуються тут в рамках розповіді. Сюжетна розповідь суб'єктивізується, розвиток зовнішньої дії скорочується, а натомість першорядну роль в композиції відіграє внутрішній сюжет. Сюди ввійшли такі твори: «Жива легенда» А. Малишка, «Батьківське вогнище» Б. Степанюка, «Народження легенди» П. Воронька та ін [7; 141].

Поеми цього типу побудовані на особливому умовно-символічному сюжеті. Такий сюжет позбавлений напруженої зовнішньої дії, центр уваги ту переноситься на розгортання внутрішніх переживань героя. Динаміка героїко-ліричного плану замінює в поемі гостроту розповідного сюжету. Значну роль відіграє характер поета, ліричного героя. Поєднання лірики і епосу формально виявляється не тільки в ліричних відступах, а й через особливу образну систему та засоби композиції. Розвиток характеру, рух авторської ідеї відбуваються на основі зображення реальних або умовних подій і явищ, але ці події мають символічний характер. Умовний сюжет, символіка образів є одним з основних засобів типізації життєвих явищ і характерів у ліро-епічній поемі [7; 158].

Поема-ліричний монолог - це тип поеми, розповідь в якій ведеться від першої особи, ліричне вираження почуттів є одним з основних засобів поетичного втілення ідеї. До цього типу відносять «Матвіївку над Сулою» І. Виргана, «Слово про тугу і щастя» М. Рильського, «Україна», «За мир», «Запроданці» - В. Сосюри, «Землю» Д. Павличка та ін [7; 177].

Отже, в українській літературі наявні такі жанрові різновиди поем, як епічна поема, лірична поема, ліро-епічна поема, драматична поема, сатирична поема, описова поема, лірико-символічна поема, поема-ліричний монолог та поема типу віршованого роману або повісті. Сучасні поеми XX ст. характеризуються ліричною будовою не частково, а всезагально, як сутньою ознакою жанру.

1.3 Поема на різних етапах творчості В. Сосюри

Володимир Миколайович Сосюра - один з найщиріших ліриків XX ст. - увійшов у слов'янську поезію як співець любові й вічної світозміни, що злилися в єдиному понятті прекрасного, у відчутті вільгого і терпкого смаку життя, якому немає кінця-краю. Майстер загадкової простоти і ясної незглибимості почувань, поет ніжний і тривожний, як надвечірнє світло, він пройшов через кілька історичних та культурних епох у житті України: від УНР до хрущовської "відлиги".

Творчість В. Сосюри, котрий лишив близько шістдесяти поетичних книжок, десятки поем, автобіографічну прозу, - це безмежний світ, це історія, що переживаються в любові й ненависті, радості й журбі - гостро, до сліз, до млості. Пристрасне слово поета народжується з безумовної віри в життя, що упереджує всі питання про доцільність існування особистості. У глибинах цього слова коливається пантеїстичне відчуття світу, що підносить людину на рівень вічних, непроминальних мет і дарує дивовижну, романтиками омріяну свободу [24; 5]:

Такий я ніжний, такий тривожний,

моя осінняя земля.

Навколо вітер непереможний

реве й ґуля ... [24; 86]

Усі дослідники творчої спадщини В. Сосюри, а саме Ю. Бурляй, Є. Радченко, В. Костюченко, В. Моренець, виділяють 3 етапи творчості:

I - 1920 - 1930 рр., збірки «Пісні крові», «Поезії», «Червона зима», «Осінні зорі», «Сьогодні», «Сніги», «Золоті шуліки», «Коли зацвітуть акації»

II - 1930 - 1945 рр., збірки «Поезії», «Дніпрельстан», «Серце», «Червоні троянди», «Нові поезії», «Люблю», «Журавлі прилетіли», «Крізь вітри й роки», «Червоним воїнам»

III - 1945 - 1964 рр., збірки «Щоб сади шуміли», «Зелений світ», «За мир», «На струнах серця», «Солов'їні далі», «Біля шахти старої», «Близька далина», «Поезія не спить», «Щастя сімї трудової», «Ластівки на сонці», «Осінні мелодії», «Весни дихання» [23; 10]

Становлення В. Сосюри як громадянина й митця припадає на перші пореволюційні роки. Восени 1918 р. у складі робітничої дружини содового заводу він бере участь у повстанні проти кайзерівських військ. Взимку 1918 р. стає козаком петлюрівської армії. Восени 1919 р. тікає з її лав і потрапляє в полон до денікінців. Його розстрілюють, як петлюрівця, але рана виявляється несмертельною, і поет виживає. Судив В. Сосюру і червоний ревтрибунал, і тільки житейська мудрість голови трибуналу, котрий розгледів у хлопчині поета, врятувала йому життя [8; 134]. 1920 р. опиняється в Одесі, де його, хворого на тиф, приймають до своїх лав бійці Червоної Армії. В 1920-1921 pp. В. Сосюра воює з поляками та армією Н. Махна.

Рання поезія В. Сосюри спрагло вбирає художні здобутки різних стилів і течій того часу. Сюжетність, ґрунтована на зміні емоційних станів, образність та мелодійність рядка в'яжуть його вірш з російською та українською романсовою традицією (О. Апухтін, І. Сєверянін, Олена Журлива, С. Черкасенко).

Емоційне формування деталі вказує на засвоєння поетом естетичного досвіду символістів. Кольористика малюнка, мова, а часто яскравість барви і лінії свідчать про його небайдужість до прийомів імпресіоністичного письма. Разом з тим увиразнюються риси власного стилю: романтика боротьби й кохання, гостро відчутий "смак" життя, барви, звуку, точно вловлена психологія миті ("цілувала мене, милувала мене і не знала, куди посадити"). Та головне - цілковита злитість суб'єкта лірики з навколишньою дійсністю в усьому її розмаїтті.

1921 p. побачила світ збірка Сосюри "Поезії", що досі вважалася його першою книжкою. Нещодавно віднайдений документ коригує цю думку. Рукою В. Сосюри в нім записано: "В 1918 p. після проскурівського погрому, який вчинив 3_й гайдамацький полк, козаком якого я був, на гроші Волоха (ком. полку) було надруковано й видано першу збірку моїх поезій "Пісні крові..." [8; 135].

1921 р. виходить у світ поема "Червона зима", що приносить В. Сосюрі виняткову популярність і славу. "Червона зима" увиразнила в поезії конкретну особистість у всій безлічі притаманних їй поривань, захоплень, жалів і мрій. Поет зумів переконливо показати, що революційна народна хвиля - не нівельована маса, а множина дорогих і по-своєму неповторних особистостей, зобразив не ідеї, що керували масами, а людей, що жили, сповідаючи певні ідеї. У плані гуманістичного осмислення епохи це було рішучим кроком уперед.

"Червона зима" вмістила в дев'яти своїх невеличких розділах цілий духовний світ представника "робітничої рані", світ, що тільки займався: теплі спогади про домівку й нелегку працю, парубочі розваги і перше нещасливе кохання, емоційний порив повстанських загонів та їх нестримну ходу з краю в край по рідній землі, повернення додому і сум утрат, відчуття єдності зі своїм народом і щиру віру в ідеали народовладдя [10; 33].

Здобуття свого несамотнього берега в розбурханому суспільному морі, визначеність як дарунок "мятежній" душі, світоглядна певність, основана на визнаній доцільності й доречності всіх випробувань, що випадають на долю людини й суспільства (а це дарує легкість і свободу почувань!), - ось психологічне й філософське підґрунтя поеми, яка попри всю суворість зображуваної реальності (злидні, голод і холод, розруха, війна і смерть) наскрізь віталістична. Це - звук і голос надії на доладне впорядкування світу, надії, що пойняла народ. Шлях юного героя до багатомільйонного "ми", котре не нівелює особистості, а дарує радісне почуття примножених сил у боротьбі за суспільне благо, - шлях такий тернистий і звичайний, - є пафосом цього твору [3; 17].

Поема явила блискучу в своєму лаконізмі й предметності художню квінтесенцію тисяч і тисяч доль, через що й здобула собі найширшого читача. Кожен бачив у ній слово про себе, гартоване досвідом багатьох. Це була нова лірика суб'єктивного опанування розбурханої суспільної дійсності, що вміщувала родове, загально значиме і не мислилася поза ним.

Прямою даниною космізму як художньої течії 20-х років є поема "Навколо" (1921), ліричний суб'єкт якої прагне охопити єдиним поглядом розбурхану революційними катаклізмами планету. Поема "В віках" (1921) приносить ще більші - вселенські масштаби виміру подій та образних узагальнень.

У 20-ті роки В. Сосюра створює низку великих соціальних портретів: ліро-епічні поеми "Оксана" (1922), "Робітфаківка" (1923), "Воно", "Шахтьор", "Сількор", "Хлоня" (всі- 1924р.). Головним у портретописанні Сосюри було вміння лаконічним штрихом відтворити внутрішній стан героя та його динаміку, виведення реальної особистості з історичного ряду в історичний підряд, у знаменник, що бодай у своїй поетичній версії визначає суспільний поступ. До цієї низки творів належала й поема "Махно" (близько 1924 р.), повний текст якої не зберігся. Можна лише здогадуватися, якими різними барвами спробував змалювати поет цю виняткову в українській історії постать, за що невдовзі "стільки випив горя, що й нащадкам стане" [10; 65].

1928 р. В. Сосюра розпочинає писати поему "Мазепа", що дасть привід для всіляких звинувачень на його адресу. Його постійно ваблять до себе великі поетичні форми. Після поем "Віра" (1923) та яскраво експресіоністичного "Золотого ведмедика" (1923) він створює епопею "Залізниця" (1923- 1924), що складається з п'яти сюжетно пов'язаних між собою поем. Герой цього твору під враженням від випадкової зустрічі з коханою звертається подумки до минулого і прагне розібратися, що ж було справжнім, головним, а що випадком і помилкою. Ним керує стремління впорядкувати пережите, дати йому якийсь лад, пояснити і прояснити загальним ходом суспільно-історичних подій. Всуціль автобіографічний, він не зрікається жодного грана пережитого і сподіяного, не прагне його забути, а навпаки, - вигортає все "на світ Божий", за власним розумінням одсіваючи велике од малого, істинне від оманливого. Це і є впорядкуванням, бо тут не лише героїчному вчинкові, а й хибному крокові відводиться своє належне місце в загальній логіці подій. Важко не помітити типово сосюринської алогічності, що якраз і свідчить про синкретичні підвалини світогляду, в постійному намаганні поєднати непоєднуване й художньо узгодити абсолютно суперечливі, як на гуманістичний світогляд першої половини XX ст., начала: воєнне звірство, кров, захват, любов, п'янке упоїння природою, співчуття до жертв цього лихоліття, що водчас подається в героїчному ореолі, тощо.

З крайньою відвертістю автор простежує звивистий шлях свого героя до більшовицьких лав через робітничі загони, сутички з гетьманщиною й петлюрівську одіссею. З небаченою досі правдивістю увиразнюється природність мужності й страху, слабкості й сили. Попри певні вади твору (скажімо, сюжетну неврівноваженість окремих частин), епопея посилює в поезії подих живої дійсності [3; 58].

У 1928-1929 рр. пише поеми "Вчителька", "Поет", "ДПУ" і художньо найпомітнішу з-поміж них - "Заводянка". Він начебто здолав "непівський" психологічний розлад, зробив свій політичний вибір і як лірик намагається зануритися в мирний будень України. Це почасти помічає і розуміє критика, вбачаючи в Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Однак на терезах політичної кон'юнктури фахова думка важить небагато. Закиди в бік Сосюри суворішають, атмосфера безкінечних зауважень і повчань ввергає його в стан нової, глибокої і затяжної кризи [10; 130].

В 30-ті роки в літературі поширеними стали колективні поеми-рапорти про щасливе життя, адресовані Сталіну. Серед авторів цих поем і В. Сосюра. В архіві зберігається начерк сосюринської поеми про Сталіна («Віків месія - Сталін») [10; 144].

У період війни В. Сосюра пише поему "Олег Кошовий", вельми високо оцінену критикою і не включену до десятитомника через цілком слушну корекцію цієї оцінки наступним часом. І навпаки, поема "Мій син" (1942-1944, у першому газетному виданні має назву "Син") наражається на відчутну й тривалу критику. Річ у тім, що піднесена загальнонародним рушенням література війни і передовсім поезія висвітила реальну, конкретну особистість і саме тим перехилилася через естетичні провали наступних по війні років аж у наш час. Вона була зігріта гуманізмом і явила ту людину - і вольову, і безвольну, - яка несла на своїх плечах тягар війни. І стогнучи, і плачучи - а таки несла [3; 155]!

Глибоко особистісна поема "Мій син" (включена до всіх солідних видань творів Сосюри) тим і цікава, що показала велику драму війни як множину особистих трагедій і втрат. У нечастому для себе діалектичному натхненні В. Сосюра сягнув тієї грані, де окреме коригується загальним, де власні почуття і вчинки "знімаються" свідомістю суспільства, волею і духом народу, освоюються його історією, що тільки одна і судить, і виправдовує [3; 158].

Твори біблійного спрямування, а саме поеми: «Мойсей», «Каїн», «Ваал», «Христос», були написані поетом у психоневрологічному диспансері, де перебував він з грудня 1948 р. За біблійною тематикою творів В.Сосюри криється сучасність, автор висповідає у них свою душу, своє особисте горе. У поемах постають одвічні проблеми, що у всі часи супроводжували людство: добро і зло, любов і ненависть, жертовність і зрада. Де, як не в Біблії можна було шукати і знаходити відповідь на масштаби апокаліпсису, викликаного результатами так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції? Виявляється, що все це уже колись було. Було попередження, але така вже людська вдача: вчитися не на уроках історії, а на власних помилках. Все життя В.Сосюру терзали сумніви, пошуки відповіді на вічні питання про смисл і призначення Людини, про сутність добра і зла, про гірку чашу горя, що судилася українському народові [11; 10].

Поет пише поеми "Студентка" (1947), "Вітчизна" (1949), історико-публіцистичну поему "Україна" (1951), програмовим пафосом якої є братерська єдність східнослов'янських народів [3; 147]. Глибокий історичний екскурс Сосюра здійснює в поемі "Мазепа", розпочатій 1928 р. і завершеній у 1959-1960 рр. Віднесена до "заборонених" творів, поема лише 1988 р. була повернена громадськості. Це велике, замислене в епічних вимірах полотно ще раз увиразнило власне ліричний талант Сосюри, для котрого переживання подій було завжди органічнішим за їх осмислення. Її етичний пафос полягає в тому, що гріх перед народом може визначатися тільки на терезах усієї долі народу, а не окремої миті його історичної долі, якою в даному разі імпліцитно виявляється доба українського поневолення Москвою з відповідними їй спотвореннями історичної перспективи та анафемою гетьманові. Річ у тім, що концепцію цю забезпечує єдине, могутнє і наскрізне почуття - любов до України, яке й веде поета цілиною історичних викривлень і важким тереном художніх ускладнень. Це глибоке ліричне почуття тільки й злютовує окремі епізоди та авторські роздуми, яким не раз бракує цілісності й суто раціональної узгодженості [10; 230].

Наступного, 1960 р. поет завершує поему "Розстріляне безсмертя", розпочату ще в довоєнний час й опубліковану лише 1988 р. Зберігся загальний зошит із автографом початку поеми (22 аркуші), де є первісні варіанти перекресленої назви твору ("Махно", "Примаков") і визначено остаточний ("Розстріляне безсмертя"). З приводу другого заголовку є й авторське пояснення у тексті цього ж чорнового незавершеного варіанту поеми:

Такий то я, мої братове, -

хотів писати про Махна,

а написав про Примакова... [5; 10]

Поема багата на проникливі характеристики, які з доброї пам'яті і відстані років автор дає друзям і супротивникам і які разом з оцінкою власних вчинків відтворюють образ тяжкого, чорного часу. Ці поетичні мемуари Сосюри написані з артистизмом і легкістю, але за ними - місяці і роки болісних роздумів [10; 340].

Отже, перу письменника належить 32 поеми, створені протягом 1920-1960 років. У своїх поемах В. Сосюра прагне донести до читачів свій погляд на ті історичні події, свідком яких він був. Провідною темою його творчості була тема патріотизму, відданості державі, її уславленню. В. Сосюра оспівував велич, силу людського духа, засуджував знецінення людини як особистості, аморальність та антигуманність правлячої верхівки. Його перу належать неперевершені зразки ліричної поеми, тематика і проблематика яких і на сьогодні залишаються актуальними, не залишаючи читача бути байдужими до зображуваних подій, а стимулюють до роздумів.

РОЗДІЛ 2. Еволюціонування жанрової форми поеми у творчому світі В. Сосюри: від «ЧЕрвоної зими» до «каїна» та «розстріляного безсмертя»

2.1 Жанрова своєрідність

На думку Ю. Коваліва, В. Сосюра - поет, який писав свої поеми в ліричному руслі, тому за жанровим різновидом його твори належать до ліричних [15; 561].

В.Сосюра далеко не борець, не епік у "чистому" вигляді, він виразник почуттів інтимного характеру, кинутий долею у вир грандіозного протистояння, що вимагало епічного, героїчного способу мислення. В.Сосюра мислив поетичними образами, які брав із повсякденного життя - складного, сповненого протиріч і несподіванок. Ідеї, що привели його до армії С.Петлюри, визначили його життєве й поетичне кредо у питанні національної свідомості, мови, світоглядних принципів. Від першої до останньої збірки він перебував ближче до ідеї незалежної України, ніж до комуністичної ідеї України в "Союзі неділимому" [25; 305].

Поет усвідомлював, що в епосі є змога ширше й багатогранніше змалювати явища дійсності, явища, епічні за масштабністю, розмахом. Та епіка В.Сосюри залишається наскрізь пройнятою ліризмом, бо змалювання подій здійснюється не через призму безстороннього спостерігача чи коментатора подій, а через власні переживання і оцінки, через призму власних переживань.

«Червона зима» є першою ліричною поемою в українській літературі, де поет вилив усю свою тугу, увесь свій біль та переживання за державу, за народ у чудові поезії, які були об'єднані в один високо художній твір.

За жанром «Розстріляне безсмертя» можна назвати віршованим публіцистичним есе [11; 7]. Оцінка доробку культурних діячів у поета є значною мірою суб'єктивною. Але на той час це був сміливий крок, однак він не дійшов своєчасно до читача. Зараз історія внесла свої корективи у трактування подій і постатей, зображених В.Сосюрою, тому поема залишається значною мірою літературним фактом [11; 7].

Поема «Каїн» за жанром наближається до драматичної поеми, адже вагоме ідейне навантаження несе діалог. Але все ж таки головним є душевні переживання ліричного героя, його суперечки із самим собою. Тому цю поему ми зараховуємо до ліричної.

Отже, всі проаналізовані поеми В. Сосюри належать до ліричних, бо саме для цього різновиду характерним є переживання, враження ліричного героя, втілені в суб'єктивні образні структури. Але вони мають свої особливості: поема «Червона зима» є першим зразком ліричної поеми не лише у творчому доробку В. Сосюри, а у фонді всієї української літератури загалом, «Каїн» - міфологічною ліро-драматичною поемою, бо вагоме ідейне навантаження несе діалог, «Розстріляне безсмертя» ж - публіцистичною поемою, новим жанром в українській літературі. В ній В. Сосюра майстерно поєднав риси публіцистичного есе із рисами ліричної поеми.

2.2 Композиція та сюжет

Серед творів на тему громадянської війни і хронологічно, і в ідейно-художньому відношенні першою є поема «Червона зима» (1921 р.). Ця поема - свідчення могутнього зростання таланту В. Сосюри. Ю. Бурляй стверджує, що «Червона зима» є ліричною хронікою подій громадянської війни на Україні [3; 17]. Поема є першим епічним образом революції в українській літературі. Радянське літературознавство уособлювало образ червоної зими з образом жовтневої революції. Насправді ж - це образ Української революції.

Композиція твору проста. Вона нагадує собою чітко скомпонований цикл з окремих поезій, поезій невеличких, в кілька строф, швидше ліричних мініатюр. В першому виданні нараховувалось 7розділів. Так у 6 розділах В. Сосюра розповідає про бойові походи в лавах української армії. Сьомий розділ складається з 4 рядків. Це повтор 1 строфи третього розділу:

Колеса тупо б'ють… по рейках перебої…

Вже міст через Дінець давно прогуркотів…

Стою біля дверей…і дихає сосною

Квиління вітрове про весни юних днів [22; 32].

Оця строфа-рефрен була логічним, композиційним і стилістичним завершенням поеми. Чому ж автор додав ще 2 розділи? Редакція була в захопленні від поеми, але змусила В. Сосюру відмежуватися від петлюрівського минулого й додати жовтневих барв. Поет не сподівався на такий поворот справи. Сосюра не знав як переробити «Червону зиму», адже вважав свій твір завершеним. Тоді поет вдався до простого механічного прилучення 2 окремо написаних віршів до поеми, які й стали восьмим та дев'ятим розділами [10; 35].

У кожному з цих віршів-розділів змальовано яскраву й цільну картину, яка щільно примикає до попереднього та наступного вірша, гармонує з ними; разом вони всі створюють нерозривну єдність, струнко й міцно організоване полотно - щиру розповідь про боротьбу робітничого класу Донбасу проти петлюрівців і білогвардійців. Безсюжетні і на перший погляд розрізнені поезії групує в одне ціле логіка розвитку змальованих поетом історичних подій вагоме ідейне навантаження несе діалог.

У творі ми спостерігаємо ретроспекцію, а саме спогади В. Сосюри про його військові будні, битви:

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…[24; 13]

У поему влучно вплетений і пейзаж:

Ну, як мені забуть далеку Білу Гору

і теплий блиск очей (там трави в тумані…),

що зрадили мене…де в ніч ясну, прозору

носився з вітром я скажено на коні?... [24; 13]

Поема «Каїн» складається з прологу, двох пісень і епілогу. Пролог побудований у вигляді полілогу між Богом, Євою та Адамом з ліричними відступами, в який автор підкреслює своє ставлення до зображуваних подій. У цьому творі В. Сосюра по-новому трактує вигнання Адама та Єви з Едему:

За те, що зрадила Адама,

тобі душі я вже не дам.

Чужі для тебе Раю брами.

За ними буде лиш Адам.

Він буде янголом навіки,

він з смертного безсмертним став [23; 161]!...

Так, поет стверджує, що первородним гріхом у Єви була її зрада Адаму з Демоном-спокусником, який є батьком Каїна. «Ти вже запліднена Проклятим...» [23.; 161].

У “Пісні першій” дізнаємось про народження Каїна. Він прийшов у світ “о другій ночі”. Зовнішньо схожий до колишнього Адама, але “жовті очі”, що виблискують “давнім гнівом”, нагадують про його справжнього батька, правда, уже безкрилого. “Кошлатеє та злісне” новонароджене дитя зразу ж кусає матір - спочатку за руку, а далі й за грудь [23; 165].

Повною протилежністю до Каїна народжується й зростає Авель. Зовнішньо він схожий на теперішнього Адама:

За ним, із сяєвом очей

(усмішка радісна і щира,

Як у дорослого…О, гей!),

Білявий Авель на руках

трояндно в матері розцвівся,

мов стяг…[23; 165].

Згодом:

Сини зростали. Каїн - чорний,

Як ніч глуха, кошлатий, злий

І непокірний, був незборний

У грі завжди. Стрункий такий

Був Авель. Карими очима

Дивився він на білий світ,

неначе крила за плечима,

щоб керувать увись політ,

тремтіли в нього…Був він тихий,

блукать і мріяти любив [23; 166].

Драматизм Сосюриної оповіді зростає, коли поміж братами стає “Вона” - небесна, крилата Марія. Першим помітив її Каїн, але вона - “жадана, рідна і крилата” - часто снилася й Авелю. І коли та з'являється між братами, то перевагу надає Авелю, через якого давно вже не знає спокою, до якого й прилетіла з “любов'ю неземною”. Каїна вона ж проганяє [19; 72]:

А хто цей чорний? Жовті очі…

Його душа темніє ночі,

Як думи демонів в аду…[23; 168].

Тактовний Авель просить пояснити досить жорстку поведінку небесної коханої-гості. Вона дає відповідь:

Він заважав з очей твоїх

кохання пити. Втрьох - це гріх.

В його душі якась тривога,

летить униз він, а не ввись…[23; 168].

Небесна незнайомка називає своє ім'я - Марія. Далі з'ясовуємо, що в небі багато таких Марій і всі вони не схожі одна на одну. Вони розмовляють очима,

А любов?...очима теж.

А в жилах - кров?

Ні, сонця спів…Я вся - з проміння… [23; 169]

Авель захотів бути таким же. Марія повідомляє йому, що скоро він стане таким. Авель прагне обняти кохану, але:

Вона ж над ним знялась,

і полетіла, і в небі зникла як міраж...[23; 169]

Каїн вбиває Авеля, тепер останній може навіки поєднатися з Марією. Бог проклинає Каїна, але той, просячи в Бога пробачення “за рук раптовий гнів” [23; 171], виправдовується, що вбив брата з любові, тому докір його душу не тривожить. Він спостерігав сцену між закоханими й вирішив допомогти Авелю обійняти Марію [14; 220].

Каїн готовий вирушити в дорогу, щоб іти до людей, зовнішньо подібних на нього. Але в траві він побачив дитину, яка дуже швидко зростала. У ній він упізнав убитого брата. Авель і Марія повідомляють Каїну, що це їхній синок, і він повинен стояти “знаком вічного докору в очах вбивці” [23; 172]. І тоді з його уст зринають тяжкі прокляття “коханцям раю”. Він ще раз виправдовується, що вбив брата з любові, аби закохані за нього “слово Богу сказали” й Він би його простив. Таким чином Каїн знову хотів стати ангелом, щоб очі Марії сіяли і йому. Каїн вважає себе не винним у тому, що його “дух чорніший ночі” і за “докори вічні знову” промовляє про класову боротьбу на землі:

…О кати!

Ви батька кинули в безодні,

й повстанців зоряні рої

зчорніли в муці... Від сьогодні

ми оголошуєм бої

на всіх планетах вам, о чисті,

в чиїх очах думки нечистії

Я - знак майбутньої доби.

Ви опромінені любов'ю,

Та в жилах вам немає крові,

модернізовані раби

розпусти тонкої, що буде

між рицарів і буржуа

печаттю розладу, де груди

сховає хутряне боа,

де ніч і день в червивій каші

вони тонутимуть, як тля...

їх зненавидить вся земля, -

й підуть на гній нащадки ваші,

в ніщо од залпів огневих

моїх нащадків дорогих...

стане світ, як повна чаша! [23; 173].

Збунтований Каїн кличе за собою юнака шукати плем'я таких, як він. Вбивця стверджує, що “сумління докори страшні” “вбили спокій” його і він змінився: з жорстокого став добрим. “Але добру я ціну знаю, тому я й добрий не для всіх”, - проголошує Каїн і збирається вести боротьбу “за зорі Раю”, який він “чує” тут - на землі. Вбивця у своїй візії бачить, як “Ударить час всесвітній бою, і заклекоче все в огні...” Він вірить у перемогу своїх спільників, яких окреслює як “земний мред”, і визначає кінцеву мету боротьби: “А потім підемо на небо і Бога скинемо з висот” [23; 175].

У “Пісні другій” дізнаємося, що в боротьбі Каїн відвойовує бранку, в яку закохався (“він земну, а не крилату, всім ніжним серцем полюбив”), називає її Марією і просить юнака полюбити її, як і його (Каїна). Коли після сну Марія приходить до тями, дізнаємося, що вона також покохала Каїна. Та нове випробовування чекає на вбивцю: в печері він побачив розтерзаних левом Адама й Єву [14; 222]. Тепер подих смерті викликав громи в душі Каїна:

Плач, мов грім, рвав дужі груди,

мов на клоччя... [23.; 177].

В “Епілозі” дізнаємося про щасливе життя Каїна й Марії. У “Пісні Авеля” звучить туга за садами Едему, “що пропали за чужі гріхи”. Юнакові важко жити з Каїном, бо з ним змушений молитися “на тотема”, якого зробила Марія з чорного каменю і в якого “очі, як ножі”, “лице журбою віє, не схоже до людських облич”, “чорні й гострі крила, немов летить він з неба в тьму” зі страшною в польоті силою та бажанням слави. У “Пісні янголів” вчуваємо спробу заспокоїти “ніжного й вразливого юнака” [23; 178], [23.; 169].

В заключній “Пісні Каїна” Каїн знову демонструє свою богонепокірність. Він виявляє впевненість у тому, що разом з однодумцями відбере у Творця його силу:

У нього блискавки? Нічого.

У нас і мозок, як стилет.

В Едем ми знайдемо дорогу,

ми знайдемо блискавок секрет! [23; 180].

Каїн пишається своїм батьком-демоном за те, що той оголосив Богу війну. Він навіть запитує себе: чи часом сам він не Демон? Та відповідь для нього не надто важлива, адже в нього безсмертя на чолі, він “запліднив красуню раю”, і Бог не прогнав його з землі. За одним лише шкодує Каїн - за тим, що Бог відібрав у нього красу Демона:

Бог лиш одно зумів зробить:

віддать красу мою Адаму

і в лоні Єви наділить

мене Адамовим обличчям…[23; 180].

Бог повертає Каїнові красу, що стала фактичною причиною братовбивства (бо нею він наділив Авеля), і крила. Він обіцяє змити з нього пляму прокляття, щоб вбивця міг продовжувати оголошену ним війну з Богом. У фіналі Каїн стає Демоном - “крилатим” і “прекрасним, як завжди” [23; 181].

Щасливе життя з Марією не змінювало бунтарських думок Демона-Каїна, тому вона признається, що не любила його, а лиш виконувала “без охоти” “волю Бога непреложну”. Марії “гидко” і “тривожно” було жити з убивцею. Вона забирає з собою юнака-Авеля і “два янголи” здіймаються у синю вись, що відкрилась для них:

А на землі лишився Демон,

щоб Революцію творить [23; 181]!

Таким є фінальний акорд поеми В.Сосюри.

Цій поемі властива подієвість, бо вона, на відміну від інших аналізованих поем, є й драматичною поемою також. Крім цього, ми можемо спостерігати наявність хронології подій: спокуса Демоном Єви, вигнання її з Раю, Адам і Єва залишають Едем, народження Каїна та Авеля, дорослішання братів, закоханість в одну й ту ж саму дівчину, братовбивство, гнів Бога, поява Авеля-молодшого, кохання Каїна, смерть Адама та Єви, Марія йде від Каїна і фінальний момент - Каїн залишається сам на сам зі своїми думками.

Крім цього, у творі наявні ліричні монологи:

Щоб і вночі, і в сяйві дня

шукать прекрасного, до крику…

Щоб, ідучи крізь років рій,

у боротьбі за існування,

не буть рабом свого бажання.

Нехай і добір статевий…[23; 163]

Поема «Розстріляне безсмертя» складається з одного розділу, в якому В.Сосюра виводить десятки постатей друзів, знайомих, яких було безневинно страчено у жорстокі роки сталінських репресій, гибель яких поет надзвичайно боляче переживав. На думку Краснікової, це був поетичний мартиролог убієнних, репресованих, відлучених від літератури людей, перед якими В.Сосюра почував себе в боргу [11; 8].

У поемі ми не спостерігаємо ні пейзажу, ні подієвості, але наявні ліричні монологи:

Співай же, серце, не мовчи!

Ти любиш даль і очі сині,

твій спів не лиш мене чарує.

Співай, тебе я подарую

на пам'ять милій Україні,

що лине в плетиві антен

в щасливі далі солов'їні…

Так бийся, серце, доки б'єшся!

Ти не мені належиш, серце! [23; 307]

Поема має яскраво виражений публіцистичний характер, її завдання - реабілітувати чесне ім'я багатьох письменників, побратимів В.Сосюри, що були звинувачені у вигаданих злочинах і стали жертвами системи. Поет боляче переживав будь-які прояви несправедливості, а у випадку розправи над побратимами по перу, він почував власну вину перед ними насамперед тому, що його минула гірка чаша розправи, що він лишився живим. І знову, вже вкотре наражаючись на небезпеку, поет прагне, бодай побіжно, згадати жертви терору.

Чого ви дивитесь із ночі?...

Ви прожили свій вік не зря.

В одного сині-сині очі,

В другого ж карі, як зоря,

коли прибій в граніт гуркоче

І кида бризки з янтаря…

Ви не боялись Бога й чорта,

Ви віддали борні свій спів.

Один умер через аорту,

А другий сам себе убив…[23; 270]

Отже, проаналізувавши сюжетно-композиційні особливості поем, ми можемо стверджувати, що «Червона зима» нараховувала в собі 9 розділів, пізніше в «Каїні»їх було 4, і вже у «Розстріляному безсмерті» лише один, тобто ми бачимо еволюціонування до меншого членування твору. Крім цього, у «Червоній зимі» ми спостерігали наявність ретроспекції, безсюжетності, використання пейзажу, часопростір окреслений чітко, бо подані спогади саме про воєнні події, то у «Каїні» у нас чітко прослідковується сюжет, наявність хронології, ліричних монологів, але відсутні пейзажі. У «Розстріляному безсмерті» спостерігаємо лише ліричні монологи, хронологія у творі не наявна, але ми можемо чітко визначити, які історичні часи подані у творі, адже йдеться про репресії 1930х років. Отже, В. Сосюра у поемах зображує свої переживання у монологах ліричного героя, не вводячи зайві елементи, саме так поет спромагається реалізувати свій творчий задум в повному обсязі.

2.3 Проблематика поем

сосюра поема жанр сюжет

В. Сосюра завжди був патріотом своєї держави, вболівав за Україну, щиро вірив у гасла рівності, братерства, миру, всенародного щастя. У «Червоній зимі» автор піднімає проблеми відданості справи, самовідданості боротьби за власну свободу, за народ, проблема єдності, проблема значення революції в житті людей, проблема дружби, проблема нерівності.

У поемі «Каїн» В. Сосюра торкається одвічних проблем, що у всі часи супроводжували людство: добро і зло, любов і ненависть, жертовність і зрада, світло й пітьма. Де, як не в Біблії можна було шукати і знаходити відповідь на масштаби апокаліпсису, викликаного результатами Великої Жовтневої революції? [11; 12]