Плутарх "Порівняльні життєписи. Перикл"

Размещено на http://www.allbest.ru/

40

Плутарх «Порівняльні життєписи. Перикл»

Перикл

перикл афінський полководець пелопоннеська війна

1. Коли Цезар (1) одного разу побачив у Римі, як якісь багаті іноземці носили за пазухою щенят і мавпочок і пестили їх, він, кажуть, запитав, чи жінки тих іноземців народжують дітей. Ось у такий гідний правителя спосіб він присоромив тих, хто природжену нам потребу в любові й ласці витрачає на тварин, замість того щоб віддавати її людям. Оскільки душі нашій притаманна жадоба до знання і спостерігання, то хіба здоровий глузд не підказує нам ганити тих, хто бездумно марнує свій час нехтуючи прекрасним і корисним, і слухаючи й спостерігаючи те, що не заслуговує найменшої уваги? Наші органи чуттів сприймають, щоправда без розбору, все, що впливає на них, тому нам доводиться спостерігати всілякі явища, як корисні, так і некорисні, але кожний, хто захоче як слід користуватися розумом, завжди може спрямувати його на те, що вважає за краще, і повернути його в будь-який бік. Взагалі нам слід прагнути до того, що є найкращим, причому не з тією метою, щоб лише споглядати безцільно, а й живити душу спогляданням його. Як очі милує колір, приємна краса якого живить і зміцнює зір, так і розум треба спрямовувати на такі предмети, розглядання яких, милуючи його, заодно спонукає творити добро. Сюди належать, наприклад, доброчесні вчинки, які викликають у тих, хто їх цінує, бажання суперничати й наслідувати тих, хто їх робить. У інших же випадках за захопленням якимось учинком не зразу з'являється прагнення вчинити щось подібне. Навпаки, часто, милуючись якимсь твором, ми з презирством ставимось до його виконавця. Так, приміром, ми насолоджуємось пахощами й пурпуровими тканинами, але самих красильників і виробників парфумів не цінуємо, бо вважаємо їх за ремісників (2). Ось чому влучно сказав Антісфен (3), коли почув, що Ісменій наполегливо займається грою на флейті (4): «Але як людина він поганий, інакше не займався б так запопадливо грою на флейті». Подібно сказав Філіп (5) синові, коли той на якомусь бенкеті прекрасно й майстерно грав на струнному інструменті: «І тобі не соромно так гарно грати?» Бо з царя досить того, що він трохи часу присвятить слуханню гри музик; він і так багато честі робить Музам, якщо буває глядачем мистецьких змагань інших людей.

2. Ті, що особисто займаються неблагородною працею, вживаючи її на некорисні справи, засвідчують тим самим своє зневажливе ставлення до доброчесності. Жоден благородний юнак, побачивши в Пісі Зевса, не захоче стати Фідієм (6), або, оглянувши Геру в Аргосі - Поліклетом (7), так само не забажає він стати Анакреоном, чи Філемоном, чи Архілохом (8), захопившись їхніми віршами. Коли якийсь твір дає насолоду, з цього зовсім не випливає, що його творець заслуговує наслідування. Тим-то не дають користі глядачам такі предмети, які не пробуджують у них запалу до наслідування й охоти створити те саме. А приклади доброчесних учинків спонукають людей захоплюватися самими вчинками й наслідувати тих, хто їх здійснив. Ми сповнюємося щастям, коли щось придбаємо й користуємося ним; що ж стосується доброчесності, то тут милі нам її дії. Перше ми хочемо одержувати від інших, друге воліємо самі давати іншим. Прекрасне має в собі щось, що спонукає на дії, воно відразу вселяє в нас прагнення діяти; не лише зображення його на сцені облагороджує душу глядача, а й сама розповідь про добрий вчинок заохочує до дії. Ось чому ми й вирішили продовжувати свої «Життєписи». Нинішня книга, десята з черги, містить життєписи Перикла та Фабія Максима, який воював з Ганнібалом - людей схожих один на одного багатьма чеснотами, особливо ж лагідністю, справедливістю та вмінням виправляти помилки народу й товаришів на посадах, що приносило батьківщині того й того велику користь. Чи слушні мої твердження, можна переконатися, прочитавши твір.

3. Перикл був з філи Акамантіди, з дема Холарга (9); як з батьківського, так і з материнського боку походив із знаменитих сімей та родів. Батько його, Ксантіпп, який розгромив полководців перського царя в битві при Мікале (10), був одружений з Агарістою, внучкою Клісфена, котрий вигнав Пісістратидів (11), сміливими діями поклав край тиранії, дав афінянам закони і встановив державний лад, який мав мішану форму з метою забезпечити згоду й добробут громадян. Агарісті приснилося, начебто вона породила лева. Через декілька днів з'явився на світ Перикл. Тілесних вад він не мав, тільки голова була довгаста й надто велика порівняно з іншими частинами тіла. Через те він на всіх статуях зображений із шоломом на голові. Очевидно, скульптори не хотіли зображати його в негарному вигляді. Зате аттічні комедіографи називали його схінокефалом, тобто «цибулиноголовим». Комедіограф Кратін (12) у своєму творі «Хірони» каже так: «Звада й давньонароджений Кронос (13), зійшовшись; породили великого тирана, якого боги називають «головатим». Далі, в «Немесіді» він вигукує: «Прийди, Зевсе, гостинний і головатий!» Телеклід (14) каже про нього, що він «то сидить у місті заклопотаний справами, з тяжкою головою, то один з голови своєї велетенської видає страшний галас». Евполід у своїх «Демах» (15) запитує про кожного з вожаків народу, які виходили з підземного царства. Про Перикла, який з'явився останнім, він каже так:

Навіщо ти привів главу підземних царств?

4. Учителем музики Перикла, на думку більшості, був Дамон (перший склад цього імені треба, кажуть, вимовляти коротко), тільки Аристотель твердить, що Перикл учився музики в Піфокліда. Дамон був, очевидно, визначним софістом, а за учителя музики видавав себе для того, щоб приховати від народу свої здібності. Він при Периклі був учителем і дорадником у державних питаннях - тим, чим буває вчитель гімнастики для борця. А втім, не приховалося від людей те, що Демон скористався лірою, як прикриттям: він був вигнаний з Афін за допомогою остракізму як людина, що прагнула до перемін і як прихильник тиранії, комедіографам він давав матеріал для жартів. Так, приміром, комедіограф виводить одну особу, яка ставить Дамонові таке запитання:

Скажи мені, не відкладай ніяк,

Ти, кажуть, мов Хірон (16), Перикла виховав.

Перикл слухав також Зенона з Елеї (17), котрий, подібно до Парменіда, досліджував природу, вмів винахідливо заперечувати погляди інших і своїми запереченнями заганяти противників у глухий кут. На це вказав десь Тімон з Фліунта (18) такими словами:

Незрівнянний Зенон двоязикий силою слова

Всіх побороти мастак...

Все ж тим, хто найбільше припав до душі Периклу, хто прищепив йому спосіб високого мислення і потяг до прекрасного, хто взагалі справив на нього благотворний вплив, був Анаксагор з Клазомен (19), якого сучасники називали «Розумом» чи з подиву до його розуму, який домігся визначних успіхів у дослідженні природи, чи тому, що він перший першоосновою будови всесвіту вважав не випадковість чи необхідність, а розум, чистий, незмішаний, котрий у всіх предметах утворених із суміші елементів, спроможний виділити однорідні частинки.

5. Сповнений глибокого подиву до Анаксагора і, заглибившись у науку, яку одні називають наукою про небесні явища, а інші - зневажливо - базіканням, Перикл, імовірно, завдяки йому засвоїв високе мислення і піднесеність мови, вільної від дешевого й низького блазенства, а вираз його обличчя став поважним, хода - врівноваженою, одяг - скромним і незворушним навіть при схвильованій промові, голос розміреним - ці та інші подібні властивості Перикла справляли на всіх сильне враження. Одного разу, незважаючи на те, що якийсь невихований грубіян не вгавав ганити його й ображати, Перикл цілий день перебував на площі, зберігаючи весь час мовчання і заодно полагоджуючи якісь невідкладні справи. А ввечері він спокійно пішов додому, хоч той чоловік далі переслідував його й ганьбив на всі лади. Коли Перикл підійшов до дверей свого дому, вже добре посутеніло. Тож він велів своєму слузі взяти ліхтар і провести цього образника додому.

Поет Іон (20) вважає, що Перикл поводився з людьми гордовито і зарозуміло і що його пихатість поєднувалася з самовпевненістю та презирством до інших, а на противагу Даріклові, він хвалить Кімона (21) за його ввічливість, ласкавість і вихованість у спілкуванні з людьми. Але залишимо у спокої Іона, який дотримується погляду, що доброчесність, немов трагедію, має обов'язково супроводити сатиричне дійство (22). Тим, хто величаву поставу Перикла називав честолюбством і пихою, Зенон радив самим мати крихітку такого честолюбства, тому що, на його думку, саме наслідування прекрасного може непомітно викликати прагнення до нього і перетворитись у звичку.

6. Це була не єдина користь, яку виніс Перикл із спілкування з Анаксагором. Корисним було й те, що він не зазнане забобонного страху, який наганяють небесні явища на людей, котрі не вміють їх пояснити. Через незнання причин тих явищ ці люди розгублюються і бентежаться від дії божественних сил, тоді як природознавство, звільняючи нас від страхітливого й похмурого забобону, дає людям спокійне благочестя і добрі надії.

Кажуть, що одного разу Периклу принесли із села голову однорогого барана. Ворожбит Лампон, побачивши, що міцній і твердий ріг виріс на середині лоба, сказав, що від двох головних партій, які існували в місті, Фукідідової (23) та Периклової, влада перейде до одного з них: такий смисл цього чуда. А Анаксагор розрубав голову і показав, що мозок не заповнював усю основу черепа, а набув яйцеподібної форми й зібрався з усієї порожнини черепа в те місце, звідки взяв початок корінь рога. Тоді всі присутні пройнялись подивом до Анаксагора, а трохи перегодом дивувалися Лампону, тому що Фукідід утратив вплив, а правління всіма державними справами опинилось у руках Перикла.

Проте, на мій погляд, ніщо не заважає припустити, що мали рацію і природознавець, і ворожбит, бо перший з них правильно збагнув причину, другий - мету цього явища. Один своє завдання вбачав у тому, щоб з'ясувати, з чого і як це явище виникло, другий - щоб передвістити, з якою метою це сталося і що воно означає. А ті, хто думає, що, відкривши причинний зв'язок між якимись явищами, вони тим самим довели, ніби ці явища не можна вважати знаменнями, не усвідомлюють того, що разом з божественними знаменнями заперечують і всілякі штучні сигнали, як-от: звук залізного диска, вогонь багаття, визначення часу за довжиною тіні на сонячних годинниках. Усі такі сигнали виникають з певної причини і щось собою означають. Але про це, звичайно, доречно говорити в творі іншого роду.

7. У молодості Перикл дуже боявся народу. Він-бо своїм зовнішнім виглядом скидався на Пісістрата; його приємний, голос, жвавий і дотепний спосіб розмовляти бентежили літніх людей, настільки він нагадував мову Пісістрата. Перикл боявся стати жертвою остракізму, тому що був багатий, походив із знатного роду, мав друзів серед впливових людей. Тим-то він спочатку не займався державними справами, зате на війні відзначався хоробрістю і не уникав небезпек. Коли помер Арістид, Фемістокл (24) пішов на вигнання, а Кімона походи затримували переважно поза Грецією, Перикл через такі обставини присвятив себе державній діяльності, причому став на бік демократії: добро маси бідняків він ставив вище від вигоди купки багатіїв, а зробив він це всупереч своїй природі, аж ніяк не демократичній. Він, очевидячки, боявся, щоб його не запідозрили в прагненні до тиранії. Далі він бачив, що Кімон визнає аристократичні погляди і через те став дуже цінним для аристократів. Зваживши на це, Перикл заручився підтримкою народу, щоб почувати себе безпечним і набратися сил для суперництва з Кімоном. Відповідно до цього він зразу змінив свій спосіб життя. У місті можна було побачити, як він ходив лише по одній вулиці - тій, що вела на площу і в Раду. Він не відвідував звані обіди і відмовився від усілякого товариського життя, так що під час своєї довготривалої державної діяльності не був на обіді ні в кого з друзів, за винятком того випадку, коли одружувався його племінник Евріптолем. Перикл прийшов, побув на бенкеті лише до узливання, а потім одразу підвівся й пішов. Справжня-бо насолода у людських взаєминах полягає в безпосередності, а в товаристві дуже важко зберігати напускну поважність, розраховану на здобуття гарної думки про себе. Непідробна доброчесність найпрекраснішою буває тоді, коли вона у всіх на очах, і ніщо так не вражає у доброчесних людях, як їхнє ставлення до найближчих.

Подібно до цього Перикл улаштував свої стосунки з народом: щоб не набридати йому, він виступав зрідка, говорив не в будь-якій справі і не завжди з'являвся на народні збори, але, як висловився Крітолай (25), приберігав себе, немов Сала-мінську трієру (26), для особливо важливих справ, а в усіх інших випадках діяв через своїх друзів або підсилав інших ораторів. Одним з них був, кажуть, Ефіальт (27), який підірвав могутність Ареопагу. Він, за висловом Платона (28), щедро наливав своїм громадянам незмішаного вина свободи. Скуштувавши її, народ, неначе норовистий кінь, почав сваволити і, як кажуть комедіографи, «нікого вже не хотів більше слухати й почав кусати Евбею та кидатись на інші острови».

8. Свою мову Перикл настроював, немов музичний інструмент, так, щоб вона була співзвучна його способові життя й високому духу, користуючись у багатьох випадках допомогою Анаксагора, причому вкраплював у своє красномовство то те, то се з природознавства. «Оту висоту думок і оту дивовижну дієвість слова», за визнанням божественного Платона, Перикл почерпнув з науки про природу у додаток до своїх природжених здібностей і взяв з неї все корисне для мистецтва слова. Завдяки цьому він далеко випередив своїх сучасників. Тому-то, кажуть, йому присвоєно відоме прізвисько «Олімпієць», хоч дехто гадає, що він одержав його за те, що прикрасив місто будівлями, а на думку інших,- за успіхи в управлінні державою та керівництві військом. Зрештою, найбільш імовірно те, що до його слави спричинилися всі зазначені прикмети, разом узяті. Але із тогочасних комедій, які відгукувалися про нього то всерйоз, то з насмішкою, виникає, що прізвисько «Олімпієць» закріпилося за ним головним чином за його дар красномовства. Перикл, за їх словами, «метав громи і блискавки», коли промовляв до народу і «носив на язиці страшний перун».

Наводять також жартівливий вислів Фукідіда, сина Мелесія (30), про силу красномовства Перикла. Цей Фукідід належав до аристократичної партії і довгий час був противником Перикла. Коли спартанський цар Архідам запитав Фукідіда, хто кращий борець, він чи Перикл, Фукідід відповів: «Навіть якщо я його покладу на обидві лопатки, то він і тоді буде доводити, що стоїть на ногах, переможе мене в суперечці й переконає глядачів, що вій правий».

Однак сам Перикл був дуже обережний у словах і, підходячи до ораторської трибуни, молився всевишнім богам, щоб у нього не вихопилось несамохіть якесь слово, недоречне при розглядуваній справі. З його виступів нічого не залишилось у письмовому вигляді, крім постанов народних зборів. Також мало збереглося його влучних висловів. Так, приміром, він радив «усунути гній з очей Пірея», маючи на увазі Егіну (31); іншим разом він сказав, що бачить, як «гряне війна з Пелопоннесу». Одного разу Перикл і Софокл відправились у морський похід як стратеги. Коли Софокл похвалив якогось гарного на вроду хлопця, Перикл зауважив: «У стратега, Софокле, повинні бути чистими не тільки руки, а й очі». Стесімброт (32) розповідає, що Перикл, виголошуючи з трибуни похвальну промову на честь загиблих на війні з Самосом, сказав, що вони безсмертні, як боги: адже самих богів ми не бачимо, але робимо висновок про їх безсмертне існування на підставі тих почестей, які їм виявляють люди, і на підставі всього того доброго, що вони нам посилають. Це стосується і тих, що поклали свої голови за батьківщину.

9. Фукідід (33) визначає державний лад при Периклі як аристократичний, який лише на словах називався демократичним, а, по суті, було це правління одного, першого в державі громадянина. Багато інших письменників твердять, що саме Перикл привчив народ до клерухій (34), до одержування грошей на видовища та до винагороди за виконання громадських обов'язків, внаслідок чого народ засвоїв погані звички і став під впливом цих заходів із скромного й працьовитого марнотратним і розбещеним. Розгляньмо причину цієї переміни, виходячи з розвитку подій.

Спочатку, як було вже сказано, Перикл суперничав щодо слави з Кімоном і тому старався здобути собі прихильність народу. Але він поступався Кімону багатством і засобами, якими той прихиляв до себе бідноту. Так, Кімон щоденно давав безплатні обіди бідним афінянам, роздавав одяг людям похилого віку, у своїх маєтках наказав знести огорожі, щоб кожен, хто забажає, міг користуватися тим, що там вродило. Перикл, переможений цими демагогічними підступами, за порадою Дамоніда з Еї (так повідомляє Аристотель (35)) вдався до роздачі державних грошей. Відпусканням грошей на видовища, платою суддям, всілякого роду винагородами та роздаванням грошей Перикл швидко підкупив народну масу і скористався нею в боротьбі з Ареопагом, членом якого він не був, тому що його не обрано жеребкуванням ні на архонта, ні на царя, ні на полемарха, ні на тесмотета (36). Ці посади з давніх-давен були виборними за жеребом, і ті, хто, пройшовши перевірку, займали ці посади, ставали членами Ареопагу. Отож Перикл, домігшись великого впливу в народі, применшив значення Ареопагу. Так, відповідно до пропозиції Ефіальта, в Ареопагу відібрано право вирішувати більшість судових справ, а Кімон був вигнаний як прихильник спартанців і ворог демократії, хоч щодо багатства та знатного походження він не поступався нікому з громадян та ще й одержав блискучі перемоги над варварами й наповнив місто великою кількістю грошей та здобичі, як ми вже розповіли в його життєписі. Такий був великий вплив Перикла в народі.

10. Строк вигнання осіб, до яких застосовано остракізм, становив за законом десять років. І ось спартанці з великим військом вторгнулися в Танагрську округу (37). Афіняни негайно вирушили проти них. Тоді Кімон вернувся з вигнання й разом з членами своєї філи із зброєю в руках зайняв місце в бойовому строю. Він хотів, наражаючись на смертельну небезпеку разом із своїми співвітчизниками, цим учинком зняти з себе звинувачення в прихильності до спартанців, але-однодумці Перикла накинулися на нього й витурили з військової лави як вигнанця. Цим пояснюється, мабуть, те, що Перикл у цій битві боровся з відчайдушною відвагою і, не шкодуючи життя, відзначився більше від усіх інших. У цій битві загинули всі до одного друзі Кімона, яким Перикл закидав, як і Кімону, прихильність до спартанців. Внаслідок цього афіняни сильно розкаювались у кривді, яку заподіяли Кімонові і затужили за ним, тим паче що зазнали поразки на самих рубежах Аттики і чекали важкої війни наступної весни. Як тільки Перикл помітив цю зміну настрою в афінян, він вирішив невідкладно піти назустріч народові. Він сам вніс законопроект на народні збори про відкликання Кімона з вигнання. Кімон одразу після повернення домігся встановлення миру між двома супротивними державами. Річ у тім, що спартанці настільки доброзичливо ставились до Кімона, наскільки вороже до Перикла та інших народних вожаків. Дехто твердить, що Перикл вніс законопроект про повернення Кімона з вигнання лише після того, як між ними дійшло до таємної угоди за посередництвом Ельпініки, сестри Сімона, на тій основі, що Кімон вийде в море з двомастами кораблів і буде очолювати військо поза Аттикою, завойовуючи володіння перського царя, а Периклові буде належати повнота влади в місті. Розповідають, що вже до того Ельпініці пощастило пом'якшити непоступливість Перикла, коли Кімону загрожувала смертна кара (38). Тоді Перикл був одним з обвинувачів, вибраних народом. Коли до нього, прийшла Ельпініка ї просила за брата, Перикл з усмішкою сказав: «Ельпініко, стара ти, надто стара, щоб полагоджувати такі делікатні справи». Однак це прохання не виявилось марним, бо Перикл на суді лише один раз виступив з промовою, як вимагав його обов'язок, і пішов, найменше з усіх обвинувачів шпетивши Кімона.

Чи можна після цього повірити Ідоменею (39), який звинувачує Перикла в тому, начебто він свого друга й вірника Ефіальта, котрий визнавав ті самі політичні погляди, підступно вбив через суперництво і заздрість до його слави? Не знаю, якому джерелу завдячує Ідоменей таким наклепом, ллючи його, немов жовч, на людину, можливо, не бездоганну, але благородного мислення й душевної чесності, і до якої ніяк не підходить така звіряча й дика розправа. На життя Ефіальта, непримиренного ворога олігархів і невблаганного при перевірці звітів та в судовому переслідуванні осіб, що провинилися перед народом, важили його вороги, аж поки потай убили його з допомогою Аристодіка з Танагри. А Кімон помер на Кіпрі, командуючи військом.

11. Тоді-то поборники аристократичного ладу, які вже до того помітили, що Перикл став найвпливовішим з громадян, будь-що хотіли протиставити йому якогось діяча, що зумів би применшити його значення, аби не допустити в Афінах повного єдиновладдя. Суперника Периклові вони знайшли в особі Фукідіда з Алопеки, людину розумну, родича Кімона. Фукідід, щоправда, не мав таких полководницьких здібностей, як Кімон, зате був кращим оратором і державним діячем. Перебуваючи постійно в Афінах і ведучи боротьбу з Периклом з ораторської трибуни, він швидко встановив, рівновагу між супротивними партіями. Він не дозволив так званим «прекрасним і хорошим» розпорошуватись і змішуватися з народом, як раніше, через що блиск їхнього значення затьмарювався серед юрби. Він відокремив їх від народу, зібрав в одне місце, завдяки чому всі вони в сукупності являли собою поважну силу, а Фукідід таким заходом домігся рівноваги, немов на вазі. Річ у тім, що вже з самого початку в суспільстві існував невидимий розбрат, мов тріщина в залізі, яка вказувала на протиріччя між демократичною та аристократичною партіями, але тепер суперництво між Периклом і Фукідідом та їхнє честолюбство призвели до утворення глибокої розколини: відтоді одна частина суспільства почала називатися «народом», друга - «небагатьма» (40). Ось чому тоді Перикл значно попустив народові віжки і правив, усіляко догоджаючи йому: він раз у раз придумував в Афінах за рахунок скарбниці якісь урочисті видовища або всенародні частування чи процесії і взагалі старався займати увагу громадян благородними розвагами. Щорічно він споряджав шістдесят трієр, на яких плавало багато громадян протягом восьми місяців і одержувало зарплату, вправляючись і вивчаючи корабельну справу. Крім того, Перикл вислав тисячу клерухів у Херсонес, п'ятсот - на Наксос, половину цього числа - на Андрос (42), тисячу - у Фракію для заснування поселень серед бісалтів (43), інших він послав в Італію, коли відбудовувався Сібаріс (45) який тепер почали називати Фуріями. Усе це він робив з тією метою, щоб звільнити місто від безробітної й неспокійної через бездіяльність юрби, а заодно й зарадити тяжкому становищу простолюддя; до того ж, поселяючи афінян на землях союзників, він за допомогою страху та військових залог намагався запобігти спробам тубільців підняти повстання проти Афін.

12. Але, що найбільше радувало афінян і особливо прикрашало місто та неймовірно дивувало чужинців, і, нарешті, що є доказом того, що минула уславлена велич Греції та її багатство в давнину не вигадка - це побудова величавих храмів. Хоч як дивно, саме за це більше, ніж за всі інші державні починання, вороги ганили та обмовляли Перикла на народних зборах. «Афінський народ, - кричали вони,- вкриває себе ганьбою, недобра слава йде про нього через те, що Перикл переніс загальногрецьку скарбницю з Делосу в Афіни (46). Найдогіднішим приводом виправдати цей крок послужив нібито страх перед нападами варварів, який і дав підставу забрати скарбницю з острова і зберігати її в безпечному місці. Втім, Перикл відняв у народу й це виправдання, і вся Греція вважає, що вона стала жертвою нечуваного насильства й відвертої тиранії, адже греки бачать, що гроші, які вони вносять примусово для ведення війни, ми витрачаємо на те, щоб озолочувати й наряджати місто, немов чепурну жінку, вбираючи його в дорогоцінний мармур, статуї і храми, котрі коштують тисячі талантів».

У відповідь на такі закиди Перикл пояснював народові: «Афіняни не зобов'язані звітувати перед своїми союзниками за те, як вони використовують гроші, тому що афіняни воюють за них і стримують напади варварів, тоді як самі союзники не дають нічого - ні кінноти, ні кораблів, ні гоплітів, а тільки вносять гроші; гроші ж належать не тим, хто їх дає, а тим, хто їх одержує, якщо останні виконують те, за що їм платять гроші. Проте коли держава достатньо забезпечена всім необхідним для війни, то слід лишки засобів витрачати на такі роботи, виконання яких принесе державі вічну славу, а саме виконування тих робіт даватиме афінянам прожиток, тому що з'являються всілякі види ручної праці та її застосування. Оті лишки засобів приводять у рух різноманітні ремесла, дають заняття всім рукам, забезпечують заробіток майже всьому суспільству, так що воно може одночасно і годувати себе, і прикрашати місто». І справді, молоді й здорові люди одержували платню під час служби у війську, проте Перикл хотів, щоб ремісники, які не служили у війську, користалися з прибутків держави, але не одержували гроші задарма, байдикуючи та ледарюючи, а за свою працю.

Відповідно до цього він вніс на розгляд народу плани велетенських споруд, які потребували застосування праці різних ремісників протягом тривалого часу, аби населення, яке залишалося в місті, могло користуватися державними прибутками нарівні з тими, хто служив у флоті, або у військових залогах, чи брав участь у походах. У державі, яка мала різноманітні матеріали - камінь, мідь, слонову кість, золото, ебенове дерево, кипарис - показували свій хист ремісники, які обробляють цей матеріал, тобто теслі, скульптори, мідники, каменярі, живописці, емалювальники, гравери. Далі були зайняті ті, хто займається перевезенням та доставкою згаданих матеріалів: по морю - торговці, моряки, стерничі, на суходолі - візники, конярі, погоничі, канатники, ткачі, чинбарі, дорожні робітники, рудокопи. Кожне з цих ремесел, немов полководець із своїм загоном, мало безліч чорноробів з простого люду, які служили знаряддям, так би мовити, живою силою для виконання робіт. Ці роботи були розподілені між людьми різного віку і різних умінь, помножуючи добробут кожного працюючого.

13. Поступово почали підніматися вгору величні будови, незрівнянні щодо краси й витонченості. Усі майстри наввипередки старалися відзначитись досконалістю свого ремесла. Особливо ж викликала подив швидкість закінчення будов. Усі роботи, з яких кожна, здавалось, могла бути закінченою заледве протягом багатьох поколінь і століть, були виконані в короткий час розквіту державної діяльності однієї людини. Кажуть, коли Зевксіс (46) почув, що живописець Агатарх дуже похвалявся легкістю й швидкістю, з якою малює картини, сказав: «А я малюю довго і надовго». Адже легкість і швидкість виконання ще не забезпечують творові ні довговічності, ні художньої досконалості. Навпаки, зайвий час, затрачений на виконання того чи іншого твору, окупається його тривалістю і цінністю.

Ось чому тим більшого подиву заслуговують творіння Перикла: вони виникли в короткий строк, але для тривалого існування. Щодо своєї краси кожне з них уже тоді здавалося старовинним, але своєю нев'янучою досконалістю вони здаються виконаними й завершеними щойно. їхній вигляд вражає вічною свіжістю, немовби час не торкається їх і немовби творець подарував цим своїм творінням вічну юність і наділив їх нетлінною душею.

Усім керував і за всім наглядав, у Перикла Фідій, хоч у цих роботах брали участь великі архітектори й художники. Наприклад, «Стофутовий» Парфенон (47) побудували Каллікрат та Іктін; храм для містерій в Елебсіні (48) почав будувати Кореб. Він поставив колони нижнього поверху і з'єднав їх архітравом. Після його смерті Метаген із Ксіпети поставив фриз і колони верхнього поверху, а покрівлю з отвором для світла спорудив Ксенокл з Холарга. Довгу стіну, яку запропонував побудувати Перикл (Сократ каже, що сам чув ці слова (49)), збудував з підряду Каллікрат. Кратін в одній із своїх комедій сміється над повільністю її будування. Він каже:

...давно вже цю стіну

Перикл будує на словах, насправді ж, ані руш.

Щодо Одеона (50), то всередині його є багато рядів сидінь і колон, його дах спадистий з усіх боків і конусоподібної форми. За зразок послужив тут, кажуть, намет перського царя. І його будовою керував Перикл, що дало Кратіну привід удруге висміяти його у «Фракіянках»:

Іде цибулиноголовий Зевс,

На голові він Одеон несе.

Вигнання він щасливо оминув.

Із честолюбства Перикл запропонував тоді народові, щоб на Панафінеях (51) відбувались музичні змагання. Вибраний суддею змагань, він сам уклав правила, яких повинні дотримуватися учасники змагань під час гри на флейті, співу та гри на кіфері. Музичні змагання відбувалися в Одеоні як тоді, так і пізніше.

Пропалеї на Акрополі були побудовані протягом п'яти років архітектором Мнесіклом. Дивний випадок, який трапився під час будівництва, показав, що богиня не тільки не мала нічого проти цієї будови, а й сприяла і допомагала довести її до кінця. Річ у тім, що один з найстаранніших і найпрацьовитіших майстрів, спіткнувшись, упав з висоти. Він був у тяжкому стані, і лікарі відмовились лікувати його. Перикл сильно цим зажурився, і раптом з'явилася йому уві сні Афін а і вказала на ліки, за допомогою яких Перикл скоро і легко вилікував хворого. На пам'ять про це Перикл поставив на Акрополі бронзову статую Афіни Гігії (52) близько вівтаря, котрий, як кажуть, стояв там уже раніше.

Сам Фідій створив статую богині із золота, а напис на плиті свідчить, що статуя - його роботи. Майже ніщо не обходилось без нього, і, як було сказано вище, він, завдяки дружбі з Периклом, наглядав за всіма майстрами. А це в свою чергу породило заздрість до одного і наклепи на другого. Подейкували, начебто Фідій влаштовує Периклу зустрічі з вільними жінками, які приходили оглядати будови. Комедіографи підхопили цю плітку, розповсюджували чутки про неймовірну розпусту Перикла, звинувачували його в любовних стосунках з дружиною Меніппа, його друга й помічника на посаді стратега, а птахівникові Пірілампу (53) робили закид у тому, що він, як друг Перикла, тайкома дарував павичів жінкам, з якими Перикл був у близьких стосунках.

А втім, хіба можна дивуватись підлим людям, яким до вподоби в'їдливо глузувати, насичуючи заздрісну юрбу, немов злого демона, наклепами на визначних діячів, коли й Стесімброт Тасоський зважився звинувачувати Перикла в страшному й гидкому злочині, такому, про який розповідається в міфах, а саме, в любовному зв'язку з дружиною власного сина? Історикові неймовірно важко дійти істини у своєму дослідженні, тому що пізнішим поколінням пізнати справжній хід минулих подій заважає тривалий час, що минув відтоді, а історики-сучасники описуваних подій та осіб спотворюють правду почасти з заздрощів і недоброзичливості, почасти з догідливості й лестощів.

14. Оратори з числа прихильників Фукідіда зчинили галас, мовляв, Перикл розтринькує гроші й марно витрачає державні доходи. Тоді Перикл звернувся до народних зборів із запитанням, чи, на думку народу, він витратив багато грошей. Коли йому відповіли, що дуже багато, він сказав: «У такому разі хай ці витрати рахуються за мною, а не за вами, але посвятні написи на будівлях нехай містять моє ім'я». У відповідь на ці слова всі, чи то захоплені його великодушністю, чи то з честолюбства,- самі бажаючи прославитись цими спорудами,- закричали, щоб він усі витрати покривав з державних грошей і тратив, нічого не шкодуючи. Нарешті в боротьбі з Фукідідом Перикл опинився в крайній небезпеці: дійшло до того, що черепки мали вирішити, хто з двох повинен піти на вигнання. Периклові вдалося вигнати Фукідіда й розгромити ворожу партію.

15. Коли в такий спосіб був повністю усунений розбрат, і в державі запанували єдність і згода, Перикл нав'язав свою владу Афінам і підкорив собі все, що належало афінянам: внески союзників, війська, флот, море. Він домігся величезного впливу, який простягався як на греків, так і на варварів, його влада назовні ґрунтувалася на підтримці підкорених племен, дружніх стосунках з царями та на союзах з різними володарями.

Але тепер Перикл став зовсім іншим, він-бо не був слухняним знаряддям народу, вже не поступався-й не потурав забаганкам юрби, немов подувам вітру; замість попередньої м'якої, а часом трохи й поступливої демагогії, схожої на приємну й ніжну музику, він у своїй діяльності заспівав пісню на аристократичний і монархічний лад і проводив її послідовно й непохитно, маючи на увазі загальне добро. Переважно він, переконуючи й повчаючи, вів за собою народ згідно з волею самого народу. Однак траплялося, що народ виявляв незадоволення, тоді Перикл натягав віжки й проти волі народу вів його шляхом, корисним для держави. У цьому відношенні він цілком скидався на лікаря, який при складній і тривалій хворобі час від часу приписує нешкідливі солодощі, а інколи застосовує сильнодіючі засоби й рятівні ліки.

У простолюді, який має таку міцну владу, породжуються всілякі пристрасті. І лише Перикл був у спромозі вміло тримати їх у шорах, впливаючи на народ головним чином надією та-страхом, немов двома кермами; у такий спосіб він то стримував його надто зухвалі затії, то підбадьорював і втішав у зневірі. Він довів цим, що Платон має рацію (54), коли красномовство називає мистецтвом керувати душами, і що головне завдання красномовства - правильно підходити до різних вдач і пристрастей, немов до якихось тонів і звуків душі, що потребують відповідного доторку або удару. А втім, причиною успіхів Перикла була не лише сила слова, а, як каже Фукідід (55), слава його життя й довір'я народу до нього, бо він виявився непідкупним і безкорисливим. Хоч він велике місто перетворив у найбільше й найбагатше і хоч могутністю перевершив багатьом царів і тиранів (деякі з них укладали з ним договори, які зобов'язували і їхніх синів), він, одначе, не збільшив своїх статків, які залишив йому батько, ні на драхму.

16. Суть влади Перикла проникливо визначив Фукідід (56), а комедіографи вдаються до злісних кпинів з нього. Вони називають друзів з його оточення новими Пісістратидами, а від самого Перикла вимагають клятви, що він не думає стати тираном, указуючи на те, що його високе становище несумісне з демократичним ладом і надто обтяжливе для нього самого. Телеклід, приміром, каже, що передали йому:

Данини з міст; він міг зв'язати або звільнити,

І міцним муром оточити і знову його зруйнувати.

Підкорені йому: союзи, влада, сила, мир і щастя.

Таке становище не було наслідком щасливого збігу обставин, або вдалого керівництва державою, чи вдячності народу за це. Ні, не в цьому річ. Він сорок років стояв на чолі держави, в той час як його сучасниками були такі видатні люди, як Ефіальт, Леократ, Міронід, Кімон, Толмід (57) і Фукідід. Після падіння й вигнання Фукідіда він протягом не менш як п'ятнадцяти років був безперервно наділений одноосібною владою, оскільки його щорічно вибирали стратегом. Попри таку владу Перикл залишився непідкупним, хоч не можна сказати, що грошові справи були йому байдужі. Перикл мав маєток, який він законно успадкував від батька. Щоб цей маєток не змарнувався від його недбайливості, щоб не завдавав йому клопоту і не віднімав часу при його зайнятості, Перикл придумав такий спосіб завідування, який видався йому найзручнішим і найнадійнішим. Увесь річний врожай з полів він продавав повністю, а відтак усе найнеобхідніше для щоденного вжитку купував на ринку. Як і загалом у житті, так і в харчуванні він дотримувався суворого порядку й бережливості. Це не було до вподоби його дорослим синам та їхнім дружинам, для яких Перикл не виявився щедрим. Сини нарікали на розписані за днями і якнайточніше визначені видатки. Тут не було тієї розкоші й достатку, які можна помітити в багатьох домах, а всі прибутки й витрати були докладно підраховані й виміряні. Усе це господарство сумлінно вів слуга Євангел, котрий, як ніхто інший, знав свою справу чи то завдяки природженим здібностям, чи то завдяки Перикловій науці.

Усе це різко суперечило поглядам Анаксагора, який покинув свій дім і залишив угіддя необробленими під пасовиська для овець. А зробив він це під впливом якогось високого натхнення й душевної величі. Втім, між життям філософа-споглядача й державного мужа немає нічого спільного: перший скеровує свої думки на прекрасне, не відчуваючи потреби ні в знаряддях, ні в зовнішній допомозі, для другого, якому доводиться мати справу з чисто-життєвими потребами, багатство не лише стає просто-таки необхідним йому самому, а й засобом творити людям добро, як це було на прикладі Перикла, котрий допомагав багатьом бідарям.

А про Анаксагора побутує ще така розповідь. Одного разу, коли Перикл цілком був зайнятий державними справами, Анаксагор, уже глибокий старець, усіма забутий, лежав хворий без догляду. Він окутав собі голову плащем і задумав піти з життя, заморивши себе голодом. Перикл, дізнавшись про це, налякався й негайно побіг до Анаксагора і почав гаряче просити його, щоб той відмовився від свого наміру й зглянувся якщо вже не на себе, то хоч на нього, хто в особі філософа втратить незрівнянного дорадника в державних справах. Тоді Анаксагор відслонив лице і з докором сказав: «Перикле, коли кому потрібний світильник, той наливає в нього олію».

17. У той час, як спартанці почали з незадоволенням спостерігати за ростом могутності афінської держави, Перикл намагався підняти вище народну гордість і вважав греків гідними великих подвигів. Він проводить через народні збори постанову, яка закликала всіх греків, хоч би де вони жили, в Європі чи в Азії, в малих чи великих містах, вислати своїх представників на загальнонародний з'їзд в Афіни для наради в справі грецьких храмів, спалених варварами, і жертв, які греки повинні принести за врятування Греції згідно з обітницею, даною богам під час війни з варварами, а також у справі безпечного плавання по морю та мирного співіснування. З цією метою він вислав двадцять чоловік, яким перевалило вже за п'ятдесят років. З них п'ятеро запрошували іонійців і дорійців, які жили в Азії, і відвідали островитян від Лесбосу до Родосу; п'ятеро вирушили в місцевості, які знаходились на Геллеспонті й у Фракії аж до Візантії; ще п'ятеро виїхали в Беотію, Фокіду й Пелопоннес, а звідти вони повинні були податися через Локріду на сусідні частини материка до Акарнанії та Амбракії, решта відправились через Евбею до етейців (58), у Малійську затоку, до ахейців у Фтіотіді і до фессалійців. Посли запрошували греків прибути в Афіни й узяти участь у нараді про мир і спільні дії Греції. На жаль, нічого з цього не вийшло: представники міст не зібралися, як кажуть, через протидії спартанців і провал цієї місії на самому початку в Пелопоннесі. Я зупинився на цьому, щоб показати розум і велич задумів Перикла.

18. Як стратег Перикл славився насамперед своєю обережністю: він ніколи не рвався непродумано до битви, якщо вона була зв'язана з великим ризиком і результату її не можна було передбачити. Він не наслідував і не брав собі за зразок тих полководців, які домагалися блискучого успіху ризикованими діями і ставали предметом загального подиву. Перикл постійно говорив своїм громадянам, що, наскільки це залежить від нього, вони завжди будуть жити в мирі.

Так він помітив, що Толмід, син Толмея, зазнавшись від попередніх військових успіхів і від незвичайної пошани за свої ратні подвиги, несвоєчасно задумав виправу в Бестію. Йому вдалося намовити цвіт честолюбної молоді вирушити з ним добровольцями в цей похід. Назбиралося таких добровольців тисяча чоловік, не рахуючи іншого війська. Перикл пробував на народних зборах угамувати Толміда, промовити до його здорового глузду. Він сказав такі пам'ятні слова: «Якщо вже ти не хочеш послухатися Перикла, то, в усякому разі, не зробиш помилки, якщо почекаєш на наймудрішого дорадника - час». Тоді ці слова не справили враження але коли після декількох днів стало відомо, що Толмід загинув у битві коло Коронеї (59) і на полі бою полягло багато знаменитих громадян, то пересторога Перикла принесла йому любов народу і велику славу як людині розсудливій і відданій батьківщині.

19. Із усіх походів, очолюваних Периклом, найбільшої слави зажив похід у Херсонес, який приніс порятунок грекам, що там проживали. Перикл не тільки привів сюди тисячу афінських поселенців, збільшивши цим населення міст, а й побудував упоперек перешийка укріплення і вал від моря до моря з метою поставити заслін нападам фракійців, які густо заселяли околиці Херсонесу. Таким чином був покладений край довготривалій і виснажливій війні, від якої безнастанно страждав Херсонес, оскільки його безпосередніми сусідами були дикі племена, до того ж він кишів розбійницькими ватагами, що мали свої кубла як усередині Херсонесу, так і поза його межами.

Великий подив і розголос викликав у світі морський похід Перикла навколо Пелопоннесу, коли він із ста трієрами відплив із Пег, що в Мегаріді (60). Перикл сплюндрував не тільки значну частину узбережжя, як це до нього зробив Толмід, а й з гоплітами, які прибули на кораблях, проник далеко в глибину країни. Вороги, налякані його походом, шукали захисту за мурами міст, і лише біля Немеї сікіонці (61) виступили проти нього й зав'язали бій, у якому Перикл їх ущент розгромив і з цієї нагоди поставив трофей. У дружній Ахайї він узяв загін воїнів на свої трієри й переправився на протилежний берег материка. Відтак він проплив повз Ахелой (63), напав на Акарнанію, замкнув облогою жителів Еніад (64) у їхньому місті і, спустошивши всю країну, відплив на батьківщину. Цим походом він нагнав страху ворогам, а у своїх здобув славу обачливого й здібного полководця. І справді, під час цього походу не сталося жодного, навіть непередбаченого нещастя.

20. Коли Перикл на чолі великого й чудово оснащеного флоту прибув у Понт (65), він зробив для грецьких міст усе, про що вони просили, і ставився до них з винятковою доброзичливістю, а навколишнім варварським племенам, їхнім царям і дрібним володарям показав усю могутність Афін, безстрашність і відвагу афінян, які плавають, куди хочуть, ставши володарями моря. Жителям Сінопи Перикл залишив тринадцять кораблів під командуванням Ламаха і загін воїнів для боротьби з тираном Тімесілеєм. Коли цей тиран був вигнаний разом із своїми прихильниками, Перикл домігся на народних зборах постанови, щоб послати в Сінопу шістсот афінян - добровольців, які жили б там із сінопцями, поділивши з ними житла й землі, котрі раніше належали тиранам. У інших випадках Перикл відповідав відмовою на безглузді домагання афінян. Так він не дав себе намовити, коли вони, запаморочені своєю могутністю й успіхами, затівали новий похід проти Єгипту й хотіли підняти повстання в приморських володіннях перського царя (66). Уже тоді багатьох афінян опанувала згубна і фатальна пристрасть завоювання Сицилії, яку пізніше розпалили Алківіад (67) і оратори з числа його прихильників. Деяким знову марилась навіть Етрурія і Карфаген; причому такий похід здавався їм цілком надійним з уваги на великі простори афінської держави та успішний хід подій.

21. Проте Перикл старався вгамовувати такі загарбницькі затії і присікав спроби втручання в чужі справи. Усі сили афінської держави він скерував головним чином на захист і зміцнення придбаних володінь, вважаючи першочерговим завданням недопустити зростання могутності Спарти. Його вороже ставлення до неї виявилось у багатьох випадках, особливо ж під час Священної війни (68). Коли спартанські війська зайняли Дельфи, вони відібрали храм у фокейців, які в той час ним порядкували, і передали його дельфійцям. Та тільки-но спартанці відійшли, Перикл пішов туди з військом і знову впровадив фокейців. Коли ж спартанці одержали від дельфійців привілей звертатися до оракула без черги і викарбували цю постанову на лобі мідного вовка,, Перикл домігся такого ж права для афінян і зробив відповідний напис на правому боці цього ж вовка.

22. Дальший хід подій показав, наскільки правий був Перикл, коли не виводив афінські збройні сили за межі Греції. Насамперед повстала проти Афін Евбея (69); Перикл переправився на цей острів з військом. Зразу після цього прийшла звістка, що з війною виступили жителі Мегари і що пелопоннеське військо під командуванням спартанського царя Плістонакта стоїть уже близько кордонів Аттики (70). Перикл поспіхом вернувся з Евбеї, щоб воювати в Аттиці. Однак вступати в бій з численним військом добірних гоплітів Перикл не зважився, хоч як його викликали на поле бою. Тут він зметикував, що молодий віком Плістонакт цілком і повністю керується порадами Клеандріда, якого ефори відрядили як спостерігача й дорадника царя. Перикл спробував тайкома зв'язатися з Клеандрідом, незабаром підкупив його й намовив вивести пелопоннесців з Аттики. Коли пелопоннеське військо відступило й розійшлося по містах, украй обурені спартанці наклали на царя штраф, настільки великий, що він його не був у спромозі заплатити й добровільно пішов із Спарти на вигнання, а Клеандрід утік і був заочно засуджений до страти.

Цей Клеандрід був батьком Гіліппа (71), який завдав потім афінянам нищівної поразки в Сицилії. Очевидно, зажерливість передалась Гіліппу, мов якась спадкова хвороба, від батька, бо він після славних подвигів був викритий у ганебних справах і змушений покинути Спарту. Про це йшла вже мова в життєписі Лісандра (72).

23. Коли Перикл складав звіт про свою діяльність на посаді стратега, він вписав у нього десять талантів, «витрачених на необхідну справу». Народ прийняв цей звіт, не розпитуючи, на що були витрачені гроші, і не вимагаючи відкрити таємницю. Деякі письменники, як філософ Теофраст (73), твердять, що Перикл кожного року посилав з Афін у Спарту десять талантів (74). Він роздавав їх для підкупу високих службових осіб Спарти, щоб відвернути небезпеку війни. За ці гроші він купував не мир, а час, протягом якого міг би спокійно підготуватись для успішного ведення війни. Трохи згодом він знову рушив з військом проти повстанців і, висадивши на Евбею п'ять тисяч гоплітів із п'ятдесятьох кораблів, підкорив міста острова. З Халкіди він вигнав так званих гіппоботів (75) - громадян відомих своїм багатством і впливом, жителям Гістієї (76) наказав забратися світ за очі, а на їх місце поселив афінян. Обійшовся з ними так суворо за те, що вони, захопивши афінський корабель, перебили весь його екіпаж.

24. Потім між афінянами і спартанцями було укладено перемир'я на тридцять років. У той час Перикл провів через народні збори постанову про відправлення флоту з війною проти Самосу (77) під тим приводом, що самосці відмовились виконати наказ афінян припинити війну проти Мілета (78). Побутує, однак, думка, що Перикл оголосив війну самосцям на догоду Аспасії (79). Ось тут доречно буде присвятити увагу цій жінці і з'ясувати, завдяки якому мистецтву або якій силі вона мала вплив на державних діячів і домоглася того, що навіть філософи не скупилися на похвали для неї.

Усі згодні в тому, що вона походила з Мілета й була дочкою Аксіоха. Кажуть, що вона, наслідуючи одну іоніянку, якусь Таргелію, яка жила давно, зав'язувала знайомства лише з найбільш впливовими людьми. Таргелія була неабиякою красунею, і жіночі принади вміло поєднувала із спритом у політиці. Мала вона численних коханців серед греків, і всіх, хто був з нею в близьких стосунках, підмовляла стати на сторону перського царя, а за посередництвом цих високопоставлених і всесильних людей сприяла поширенню перського впливу. Що стосується Аспасії, то Перикл, як твердить дехто, відчув до неї потяг як до жінки розумної і тямкої в державних справах. Та й Сократ вряди-годи навідувався до неї разом із своїми друзями, а його знайомі приводили до Аспасії своїх дружин, щоб узяти участь у розмові з нею, хоч керувала вона закладом, що мав непристойну славу: вона-бо утримувала дівчат легкої поведінки. Есхін (80) пише, що Лісікл, торговець худобою, людина низького походження й нікчемної вдачі, став першою особою в Афінах, тому що жив з Аспасією після смерті Перикла. У творі Платона «Менексен» (81), хоч його початок написаний у жартівливому тоні, міститься зерно правди, а саме: ця жінка славилась тим, що багато людей в Афінах прагнули її товариства заради її ораторського хисту.

Так чи інакше, імовірним є те, що захоплення Перикла Аспасією не обійшлося без палкого кохання. Він був одружений із своєю родичкою, яка раніше була дружиною Гіппоніка, від якого в неї був син Калій «Багатий», а від Перикла мала двох синів - Ксантіппа й Парала. Оскільки їхнє подружнє життя не склалося щасливо, Перикл видав свою дружину за обопільною згодою за іншого, а сам одружився з Аспасією і дуже її любив. Кажуть, що він щоденно, виходячи з дому і вертаючись з площі, вітався з нею і цілував її. В комедіях її називають новою Омфалою, Деянірою (82), інколи Герою, а Кратін називає її просто наложницею. Ось його слова:

Геру Розпуста родить йому, наложницю підлу.

Вона - це Аспасія.

Від неї Перикл мав незаконнонародженого сина (83), якого Евполід вивів у «Демах». У них сам Перикл питає так:

А незаконний мій живий?

У відповідь на це Міронід каже:

Мужем він був би вже,

Якби не сором, що повії він дитя.

Аспасія, кажуть, настільки уславилася, що навіть Кір (84), який воював з перським царем за владу над персами, назвав найулюбленішу із своїх наложниць, яка раніше звалася Мільто, Аспасією. Вона була фокеянкою, дочкою Гермотіма. Коли Кір загинув у бою, її віддали царю, і вона користувалася великим впливом при дворі. Знехтувати й обійти мовчанням історію з Аспасією, яка тут мені згадалася, було б неприпустимо.

25. Якщо йдеться про війну з самосцями, то Перикла звинувачують у тому, що він провів на народних зборах постанову про оголошення війни самосцям заради Мілета на прохання Аспасії. Міста ці вели війну за Прієну. Самосці перемагали і, коли афіняни наказали їм припинити війну і розглянути спірні питання на третейському суді в Афінах, самосці не погодились. Тоді Перикл відправився з флотом проти Самосу, скинув олігархію, яка була там при владі, взяв як закладників п'ятдесят чоловік з-поміж найзнаменитіших громадян і стільки ж дітей і відправив їх на острів Лемнос. Кажуть, що кожен із закладників давав йому як викуп за себе по таланту; крім того, багато грошей пропонували йому ті, хто не бажав, щоб у місті запанувала демократія. Мало того, перс Піссуфн (85), який співчував самосцям, послав йому І десять тисяч золотих як відступне за місто. Перикл грошей не взяв, а повівся з самосцями так, як вирішив: установив на Самосі демократичний лад і відплив до Афін. Самосці зразу після його відплиття повстали; Піссуфн викрав самоських закладників і приготував самосцям усе, що необхідне для ведення війни. Периклу довелося знову відправитися з флотом проти них, але самосці не втихомирились і не налякались, навпаки, твердо вирішили боротися з афінянами за панування на морі. Біля острова, який називається Трагіями, відбулася запекла морська битва, в якій Перикл отримав блискучу перемогу над ворогами, розгромивши із своїми сорока чотирма кораблями сімдесят кораблів самоських, з яких двадцять були вантажними.