Плутарх "Порівняльні життєписи. Перикл"

26. Після перемоги Перикл, переслідуючи самосців, заволодів гаванню і обложив місто, жителі якого намагалися робити вилазки і битися перед мурами. Але коли з Афін наспів другий, далеко численніший, флот, тоді вони були оточені з усіх боків. Перикл із шістдесятьма трієрами вийшов у відкрите море. На думку більшості письменників, він хотів перерізати дорогу фінікійському флоту, що спішив на допомогу самосцям, і дати йому бій якомога далі від берегів Самосу. Стесімброт висловлює погляд, що він прямував на Кіпр, але це, ясна річ, неймовірно. Так чи інакше, хоч би який був його задум, він зробив помилку. Бо, після того як він відплив, філософ Мелісс, син Утагана, котрий у той час був стратегом самосців, беручи до уваги нечисленність афінського флоту і недосвідченість його стратегів, намовив співгромадян напасти на афінян. Почалась битва, в якій верх узяли самосці. Вони захопили багато кораблів, після чого почали безперешкодно плавати по морю і придбали все необхідне для продовження війни, навіть те, чого не мали раніше. Аристотель навіть пише, що ще до цієї битви сам Перикл був розбитий на морі Меліссом (86).

Самосці повипалювали на чолах в полонених афінян клеймо у вигляді сови (87), відповідаючи наругою на наругу, бо афіняни ставили на самоських полонених як клеймо самену. Самена ж - це корабель, носова частина якого має форму свинячого рила, а сам корабель широченний, схожий на порожнину живота. Служити він може для перевезення товарів і разом з тим він швидкохідний. Назва його пішла від назви острова, бо вперше заявився він на Самосі і був побудований за наказом тирана Полікрата (88). На це клеймо, кажуть, натякає Аристофан у таких словах: Народ самоський на знаки вигадливий (89).

27. Перикл, дізнавшись про поразку афінського війська, поспішив на допомогу. Мелісс перегородив йому дорогу, але Перикл переміг ворогів і змусив утікати. Потім він обложив місто. Він вважав за краще тратити гроші й не шкодувати часу, щоб у такий спосіб заволодіти містом, аніж наражати на небезпеку й рани своїх громадян. Але афінянам набридло зволікання, і вони рвалися до бою. Периклу важко було їх стримувати, тому він поділив військо на вісім частин і велів їм кидати жереб. Тій частині, яка витягнула білий біб, він дозволяв веселитися й нічого не робити, тоді як інші частини знемагали від боїв. Тому-то день, який греки проводять в розвагах, називають «білим днем», саме від цього білого бобу.

За словами Ефора (90), Перикл застосував при облозі машини, що викликали тоді подив як якась новинка. Був при Периклі в той час їх винахідник Артемон. Цей Артемон був кульгавий і його носили на ношах туди, де робота вимагала термінового закінчення. Звідти-то й прозвали його Періфоретом, тобто «всюди ношеним». Таке повідомлення заперечує Геракліт Понтійський (91), посилаючись на вірші Анакреонта, де згадується Артемон Періфорет за багато поколінь до Самоської війни та описуваних подій. Він змальовує Артемона як людину розніжену, як слабодуха й боягуза, що переважно просиджував удома, причому два раби завжди тримали над його головою щит, щоб нічого не могло впасти на нього згори. Коли йому треба було вийти з дому, то його несли на малому висячому ліжку над самою землею; через те й прозвали його Періфоретом.

28. На дев'ятому місяці облоги самосці здалися. Перикл зруйнував мури міста, забрав кораблі й наклав на Самос велику грошову контрибуцію. Частину її самосці заплатили зразу, решту зобов'язалися внести до визначеного строку і як забезпечення дали закладників. Дурід Самоський (92) жалісливо розповідає при цьому про нечувані жорстокості, звинувачуючи в них афінян і Перикла, але про це немає ніякої згадки ні у Фукідіда, ні в Ефора, ні в Аристотеля. Імовірно, розповідь Дуріда - чиста вигадка. Він пише, нібито Перикл наказав доставити самоських трієрархів і матросів у Мілет, там, на площі, прив'язати до стовпів, тримати їх так протягом десяти днів і, нарешті, коли вони були вже цілковито виснаженими, повбивати, розтрощивши голови палицями, а трупи викинути без похорону. Але ж цей Дурід не має звички дотримуватись правди у своєму описі навіть у тих випадках, коли не зачеплені його особисті інтереси; тут він, очевидно, зображав нещастя своєї батьківщини з метою зводити наклеп на афінян. Після перемоги над Самосом Перикл повернувся в Афіни, влаштував урочистий похорон воїнів, які загинули на війні, і виголосив, як це було прийнято, надмогильну промову, яка до глибини зворушила всіх. Коли він сходив з ораторського підвищення, жінки поздоровляли його, накладали на нього вінки та стрічки, немов на атлета-переможця. Підійшла до нього й Ельпініка і сказала: «Так, Перикле, твої подвиги заслуговують подиву й вінків, але ти погубив багатьох прекрасних громадян не на війні з фінікійцями й персами, як мій брат Кімон, а підкорюючи споріднене і союзне місто». На ці слова Ельпініки Перикл лагідно всміхнувся і відповів віршем Архілоха: Не варто би бабусі миром мазатись (93).

Після підкорення Самосу Перикл, за словами Іона, неймовірно загордився: Агамемнон, мовляв, десять років облягав варварське місто, а він за дев'ять місяців узяв гору над першими й наймогутнішими іонійцями! Однак така оцінка була цілком виправдана, бо війна з самосцями була дуже і дуже небезпечна та й результат її був непевний, якщо правий Фукідід, котрий твердить, що самосці ледь не відібрали в афінян панування на морі (94).

29. Тим часом уже піднімалися хвилі Пелопоннеської війни, бо корінфяни пішли війною на Керкіру (95). Перикл намовив народ послати допомогу керкірцям і укласти союз з островом, який славився сильним флотом, тим паче що пелопоннесці готові були вже почати воєнні дії проти афінян. Коли народ прийняв рішення про надання допомоги Керкірі, він послав туди Лакедемонія, сина Кімона, якому дав, немов для насмішки, тільки десять кораблів. Між домом Кімона та спартанцями склалися були дружні й доброзичливі стосунки. Перикл навмисне дав Лакедемонію так мало кораблів та й послав його проти його волі: він розраховував, що коли Лакедемоній не здійснить ніякого важливого й видатного подвигу під час свого командування, то його можна буде ще більше звинуватити в прихильності до Спарти. Взагалі, Перикл постійно принижував синів Кімона, вказуючи на те, що вони й за самими іменами своїми не справжні афіняни, а чужинці, зайди. І справді, одного з них звали Лакедемонієм, другого Фессалом, третього - Елеєм. Усі подейкували, що мати в них була аркадійка (96).

Периклу почали дорікати, що він вислав усього десять трієр, доводячи, що тим самим подав недостатню допомогу тим, хто її потребує, зате противникам дав вагому підставу для всяких звинувачень. Тоді Перикл відправив у Керкіру новий, далеко більший флот, але той прибув уже після битви.

Обурені корінфяни виступили б Спарті зі скаргою на афінян. До них приєдналися мегарці, які звинуватили афінян у тому, що їм закрито доступ на всі ринки й у всі гавані, що підлягали Афінам, всупереч загальногрецькому праву і клятвам, які дали греки одні одним (97). Егіняни, котрі також вважали себе покривдженими й потерпілими, скаржились спартанцям на афінян тайкома, не зважившись обвинувачувати їх відкрито. У цей час збунтувалася Потідея (98), корінфська колонія, але залежна від афінян. Афіняни почали її облягати, а це ще більше прискорило початок війни. Однак, оскільки в Афіни відправлялося посольство за посольством, і спартанський цар Архідам намагався задовольнити більшість скарг мирним шляхом та всіляко заспокоював союзників, то навряд чи всі вищезгадані причини призвели б до війни, якби афіняни погодились відмінити рішення народних зборів проти мегарців і помирилися з ними. Тим-то Перикла, який найбільше був проти цього й намовляв народ не припиняти ворожнечу з мегарцями, опісля вважали єдиним винуватцем війни.

30. Коли з цього приводу прибуло із Спарти в Афіни посольство, Перикл, кажуть, почав посилатися на якийсь закон, що забороняв знищувати дошку, на якій було написане рішення щодо мегарців. Тоді один із послів, Поліалк, зауважив: «А ти дошки не знищуй, а тільки поверни її лицем до стіни: адже немає закону, який забороняв би це». Хоч ці слова визнано дотепними, але Перикл не поступився. Таким чином, як мені здається, він мав якусь глибоко приховану особисту неприязнь до мегарців, але відкрито він висунув проти них обвинувачення державної ваги, мовляв, вони привласнюють собі священну ділянку землі (99). Він запропонував народним зборам відправити до них посла, який би потім подався у Спарту із скаргою на мегарців. Ця постанова, яка виходила від Перикла, мала на меті справедливо й полюбовно залагодити суперечку. Коли посланий афінянами для ведення переговорів Антемокрит був убитий, як гадали, з вини мегарців, Харін провів через народні збори постанову про те, що ворожнеча між Афінами й Мегарами має бути вічною і непримиренною, кожний мегарець, котрий вступить на землю Аттики, підлягає смертній карі, стратеги, приносячи успадковану від батьків присягу, повинні поклястися, що будуть двічі на рік вторгатися в мегарську землю. Антемокрита вирішено поховати біля Тріасійських воріт, які тепер називаються «Діпілон», тобто «Подвійними воротами». Мегарці заперечували свою причетність до загибелі Антемокрита і звалювали всю вину на Аспасію та Перикла, посилаючись на знамениті й загальновідомі рядки з «Ахарнян»:

А ось в Мегарах наші хлопці, п'яні вже,

Якусь Сімету-дівку потягли собі.

Мегарці знов, скипівши, їм у відповідь

В Аспасії повій аж двоє викрали (100).

31. Одне слово, важко встановити, з якої причини почалася війна. Однак, на думку всіх, відповідальність за те, що постанова народних зборів про мегарців не була відмінена, несе не хто інший, як Перикл, при тому, що одні в його впертості вбачають благородну гордість, тверезу оцінку становища та найкращі наміри діяти для добра батьківщини: він вимогу спартанців розглядав як спробу перевірити поступливість афінян і виконання її вважав визнанням власної слабості, інші ж висловлюють погляд, що він знехтував пропозицію спартанців через зарозумілість і бажання показати силу Афін.

Але найтяжчим обвинуваченням для нього, засвідченим більшістю очевидців, було таке. Скульптор Фідій, як було вже сказано, взявся виконати статую Афіни. Оскільки він був другом Перикла і користувався у нього величезною пошаною, то мав немало ворогів, які заздрили його славі. Інші ж недруги хотіли перевірити ставлення до нього народу:- як народ поведе себе, коли перед судом стане Фідій. Вони намовили одного з помічників Фідія, Менона, сісти на площі під виглядом благальника біля вівтаря богів і просити афінян, щоб йому було дозволено безкарно зробити донос на Фідія й виступити його обвинувачем. Народ прийняв від нього скаргу і розглянув на народних зборах. Закид у крадіжці золота виявився безпідставним: Фідій, за порадою Перикла, на самому початку роботи так прикріпив золоті прикраси до статуї, що їх можна було легко зняти й перевірити їхню вагу; це й запропонував зробити Перикл обвинувачам. Але слава невмирущих Фідієвих творінь через заздрощі недругів далася йому взнаки: його звинуватили в тому, що він у бою амазонок, вирізьбленому на щиті богині, зобразив самого себе у вигляді лисого старця, який підняв обома руками камінь, а ще звинуватили в тому, що він вирізьбив там прекрасне зображення Перикла, котрий бореться з амазонкою. Рука Перикла, яка тримала спис перед обличчям, була виконана так, що схожість воїна з Периклом не впадала зразу в очі, але незакриті частини обличчя вище й нижче від списа не залишали в цьому ніякого сумніву.

Кінець кінцем Фідія запроторили в тюрму, де він і помер від хвороби або, як припускають інші, від отрути, яку йому дали вороги, щоб вину приписати самому Периклові. Донощика Менона народ на пропозицію Главкона звільнив від усіх податків і наказав стратегам дбати про безпеку його особи.

32. Приблизно в той же час (101) Аспасію звинувачено в безбожності, а обвинувачем виступив комедіограф Герміпп, який закидав їй ще й те, начебто вона влаштовувала в себе для Перикла зустрічі з вільними жінками.

Діопіт виступив з пропозицією, щоб притягати до судової відповідальності людей, які не вірять у богів або займаються вивченням, небесних явищ. У цьому випадку він хотів, націлившись на Анаксагора, посередньо кинути тінь і на Перикла. Оскільки народ залюбки приймав такі наклепницькі скарги й давав їм хід, то на пропозицію Драконтіда було винесено постанову, щоб Перикл склав звіт про витрачені гроші, а судді щоб брали камінці для голосування з вівтаря, причому суд мав вершитись на Акрополі. Кінцева частина цієї постанови була за порадою Гагнона знята, зате він запропонував, щоб справу розглядали судді в кількості тисяча п'ятсот чоловік незалежно від того, як буде сформульоване обвинувачення - чи то за крадіжку або хабарництво, чи то за будь-яке зловживання на шкоду державі.

Для Аспасії, коли її справа розглядалася в суді, як повідомляє Есхін, Перикл випросив помилування, не шкодуючи сліз і благаючи суддів про поблажливість. Анаксагору він порадив тайкома покинути місто, боячись, що його засудять. Оскільки справа Фідія підірвала повагу в народі до нього, то він із страху перед судом розпалив полум'я війни, яке ледь жевріло під попелом; він сподівався, що всі обвинувачення розвіються й заздрісники вгамуються, коли в час важливих подій і в грізну хвилину громадяни довірять йому долю держави з уваги на його значення і вплив. Ось такі причини, як гадають, спонукали Перикла переконати народ не піти на поступку спартанцям. Проте справжня причина невідома.

33. Спартанці розуміли, що з падінням Перикла афіняни стануть у всіх відношеннях більш поступливими. Тим-то вони вимагали вигнати винуватців, заплямованих Кілоновою скверною, до чого був причетний, за словами Фукідіда (103), і рід Перикла з материнського боку. Але ця спроба дала наслідок, протилежний тому, якого чекало спартанське посольство. Вийшло навпаки: замість підозрінь і злоби, на що розраховували спартанці, афіняни виявили Периклу повне довір'я й повагу, бо переконалися, що вороги найбільше ненавидять і бояться саме Перикла. Внаслідок цього ще до вторгнення пелопоннесців на чолі з Архідамом в Аттику Перикл довів до відома афінян, що Архідам, спустошуючи країни, можливо, пошкодує його володіння як не з уваги на дружні стосунки між ними, то задля того, щоб дати його, Перикла, ворогам привід обмовити його, тому він уже тепер віддає державі свої землі разом із садибами.

В Аттику ввірвалося величезне військо спартанців із союзниками під керівництвом царя Архідама. Спустошуючи країну, вони дійшли до Ахарн (105), де розташувалися табором, розраховуючи на те, що афіняни не стерплять плюндрування, а, розлючені і дійняти до живого у своїй гордості, вступлять з ними в бій. Але Перикл вважав небезпечною справою зав'язувати бій з шістдесятьма тисячами пелопоннеських та беотійських гоплітів (стільки налічувало вороже військо при першому вторгненні), ризикуючи безпекою міста. Він заспокоював як міг тих, хто хотів битися і з болем серця дивився на пустошення країни, кажучи їм, що замість зрізаних і зрубаних дерев незабаром виростуть інші, а поповнити втрату загиблих людей годі. Він не скликав народних зборів, бо боявся, що його змусять діяти всупереч його поглядам. Подібно до того, як стерничий корабля, коли на морі здіймається вітер, наводить порядок на кораблі, розпускаючи вітрила, тобто діє, як підказує його досвід, не звертаючи уваги на сльози і благання наляканих і хворих морською хворобою, так і Перикл, позакривавши міські ворота й порозставлявши всюди вартових для безпеки, діяв згідно із своїми міркуваннями, ніскільки не турбуючись про незадоволених крикунів.

Тим часом багато друзів напосідали на нього з докорами, багато недругів погрожували йому й обвинувачували, хори співали глузливих пісень (106), щоб осоромити його, насміхалися з його способу ведення війни як боягузливого і відсталого.

У цей час об'явився як противник Перикла Клеон (107). Він скористався з незадоволення громадян, щоб прокласти собі дорогу до влади, як свідчать такі анапести Герміппа:

О владико сатирів (108), скажи, чому ти

Не береш в руки спис? Лиш слова одні

Ти із уст про війну все грізніші нам ллєш.

А душа в тебе, мов в Телета.

І, коли гострять меч на бруску твердім,

Ти від страху дрижиш, зуби всі цокотять

Від укусів їдких Клеона.

34. Однак Перикл був непохитний: він спокійно й мовчазно терпів образи й незадоволення. Він вислав до берегів Пелопоннесу флот із ста кораблів, але сам не взяв участі в цьому поході, а залишився в місті, міцно тримаючи в руках владу, поки не відійшли пелопоннесці. Оскільки народ далі ремствував на хід війни, Перикл намагався задобрити його роздачею грошей і видав постанову про заснування колоній. З цією метою він виселив з Егіни всіх до одного її жителів і поділив острів за жеребом між афінянами. Деяку втіху дали йому біди, які посипались на ворогів. Так, флот, що відправився проти Пелопоннесу, сплюндрував країну на великому просторі, поруйнував села й невеликі міста, а сам Перикл із сухопутним військом вторгся в Мегаріду й ущент спустошив її. Безперечно, вороги, хоч і завдали афінянам дошкульної шкоди на суші, самі зазнали великих бід з моря від афінян, тож навряд чи змогли б довго вести війну, бо скоро виснажилися б, як це з самого початку передбачав Перикл, коли б якась вища сила не перекреслила людські розрахунки. Спершу місто вразила якась страшна пошесть, жертвами якої стали громадяни в розквіті сил і віку. Хвороба ця спричиняла людям нестерпні душевні й тілесні муки, через що вони пройнялись злобою до Перикла. Як люди в нестямі від болю ображають лікаря або батька, так і афіняни проклинали Перикла за підмовою його ворогів, які пояснювали виникнення цієї зарази скупченням сільського населення в місті, коли влітку сила-силенна народу змушена була жити в напхом напханих тісних халупах та душних наметах, до того ж людям доводилося вести життя сидяче й бездільне замість попереднього на свіжому повітрі та на роздоллі. А винуватцем оцього всього є той, хто на час війни загнав сільський люд за міські мури і, ні за що маючи таке зборище народу, спокійно позирає, як люди, замкнені, мов худоба у хліві, заражаються одне від одного, і не дає їм змоги поправити своє становище та подихати на повні груди.

35. Щоб як-небудь полегшити це горе, а також наробити шкоди ворогам, Перикл спорядив сто п'ятдесят кораблів, посадив на них багато добірних гоплітів і вершників і вже мав відчалювати. Він хотів цією велетенською військовою силою вселити в серця співгромадян надію, а ворогам нагнати страху. Військо вже заповнило кораблі і сам Перикл піднявся на свою трієру, коли раптом почалося сонячне затемнення і стало темно. Всі налякалися, бачачи в цьому лиховісну призвістку. Помітивши, що стерничий смертельно настраханий і збентежений, не знає, чи відчалювати йому, чи ні, Перикл підняв свій плащ перед його обличчям і, заслонивши його, запитав стерничого, чи бачить він у цьому плащі якесь лихо або призвістку якогось лиха. Той відповів, що ні. «Яка ж тоді різниця між цим і затемненням сонця? - запитав Перикл. - Хіба те, що предмет, який заслонив сонце, більший від плаща». Про це розповідають філософи у своїх лекціях.

Відправившись з флотом у похід, Перикл не здійснив нічого такого, що відповідало б таким велетенським приготуванням до походу. Він обложив священне місто Епідавр (110) і сподівався взяти його, але зазнав невдачі через моровицю. Від неї гинули не тільки афінські воїни, а й усі, хто в той чи інший спосіб стикався з військом. Через це афіняни висловлювали своє незадоволення владою Перикла. Він пробував їх заспокоїти й підбадьорити, але йому не вдалося вгамувати їхній гнів і переконати їх. Вони заспокоїлись тільки тоді, коли на основі голосування позбавили його посади стратега і наклали на нього грошовий штраф, розмір якого подають по-різному: у п'ятнадцять талантів як найменший і в п'ятдесят - як найбільший. Обвинувачем у цьому процесі виступав, за Ідоменеєм, Клеон, за Теофрастом - Сіммій, а за Гераклітом Понтійським - Лакратід.

36. Невдоволення народу не тривало довго: подібно до того, як бджола залишає в рані своє жало, так і афіняни, які образили Перикла, залишили свій гнів. Але особисті справи склалися в Перикла якнайгірше: внаслідок зарази він утратив багатьох близьких людей, крім того, гнітили його чвари в сім'ї. Старший із законних його синів, Ксантіпп, був від природи марнотратний і, як на зло, його молода дружина, дочка Тісандра, сина Епіліка, хотіла жити на широку ногу. Син нарікав на скупість батька, котрий відпускав йому небагато грошей. Якось Ксантіпп послав до одного з друзів Перикла слугу з проханням позичити йому гроші нібито за згодою батька і дістав їх. Коли через деякий час периклів друг почав вимагати їх повернення, Перикл не лише не заплатив йому, а ще й подав на нього скаргу в суд. Молодий Ксантіпп, обурений цією подією, почав паплюжити батька. Спочатку він висміював його домашні заняття й розмови з софістами, наприклад, таку: якось один п'ятиборець ненароком поцілив дротиком Епітіма із Фарсала і вбив його. Перикл витратив цілий день, сперечаючись із Протагором (111), що чи кого, власне, слід уважати винуватцем нещасливого випадку: дротик чи того, хто його кидав, чи упорядників змагань. Мало того, за твердженням Стесімброта, сам Ксантіпп поширював брудну плітку про негідну поведінку своєї жінки; взагалі, він не змінив свого ворожого ставлення до батька аж до самої смерті. Ксантіпп захворів і помер під час пошесті.

Тоді ж Перикл утратив і сестру, а також багатьох друзів і найкращих своїх помічників в управлінні державою. Однак він не зломився і не втратив величі духу й розсудливості. Він не плакав, і ніхто не бачив його заплаканим на похороні будь-кого з рідних, поки наостанку не втратив останнього із законних синів, Парала. Це нещастя підкосило його остаточно: хоч він старався зберегти душевну рівновагу й показати спокій, але в ту хвилину, коли клав вінок на покійного дорогого сина, поглянувши на його обличчя, не витримав. Він ридма заридав, і сльози струмком полилися з очей; нічого такого з ним не трапилося за все життя.

37. Тим часом афіняни випробували інших стратегів для ведення війни і вдалися до послуг інших ораторів, але не знайшлося нікого, чий вплив і повага відповідали б високій посаді керівника держави. Афіняни затужили за Периклом і запрошували його знову на ораторську трибуну і в приміщення для стратегів. Але Перикл, прибитий горем, не виходив з дому, і тільки Алківіад та інші друзі вмовили його показатись народові.

Народ просив пробачення в нього за свою невдячність, і Перикл знову взявся за керівництво державними справами і був вибраний стратегом. Тоді він звернувся до народу з проханням відмінити закон про незаконнонароджених дітей, який він сам колись запропонував, бо боявся тепер, щоб за браком спадкоємців не перестали існувати його рід та ім'я. Суть цього закону була така. Задовго до того, як Перикл сягнув вершини свого значення в державі, вже маючи, як було сказано, законних дітей, він запропонував закон, на основі якого повноправними афінськими громадянами вважались лише ті, у кого і батько, і мати були афінськими громадянами. Коли перегодя єгипетський цар прислав як подарунок народові сорок тисяч медимнів пшениці (112) і її треба було поділити поміж громадян, то в зв'язку із згаданим законом виникло безліч судових процесів проти незаконнонароджених, походження яких досі ніхто не знав або не звертав на нього уваги; багато афінян стало тоді жертвами брехливих доносів. Майже п'ять тисяч чоловік на основі цього закону було визнано винними в незаконному привласненні громадянства і продано в рабство, а кількість тих, які зберегли за собою право громадянства і визнані були справжніми афінянами, становила чотирнадцять тисяч чотириста сорок чоловік. Дивно, звичайно, звучить, що закон, який з повною суворістю був застосований до багатьох громадян, був відмінений щодо того, хто його вніс, але сімейні нещастя, які спіткали Перикла і які були немов карою за його попередню гординю і зарозумілість, зворушили до глибини душі афінян. Вважаючи, що Перикл досить покараний вищою силою і що його прохання цілком зрозуміле з людської точки зору, афіняни погодились, щоб його син був внесений у списки членів фратрії (113) і носив його ім'я. Опісля син Перикла здобув перемогу над пелопоннесцями в морській битві біля Аргінуз і був засуджений до страти разом з іншими стратегами (114).

38. Імовірно, в той час Перикл заразився від пошесті. Проте хвороба його не мала гострого й тяжкого перебігу, як в інших, а проходила спокійно й затяжно із змінами то на краще, то на гірше, але поволі виснажувала тіло й поступово підривала душевні сили хворого. Теофраст, який у своєму «Моральному трактаті» ставить питання, чи може характер людини мінятися від зовнішніх чинників і чи людина позбувається мужності під впливом тілесних мук, розповідає, що Перикл показав одному своєму приятелеві, котрий відвідав його під час хвороби, ладанку, що її жінки повісили йому на шию; очевидно, стан його здоров'я був дуже поганий, коли він ладен був терпіти таку нісенітницю.

Коли Перикл уже був при смерті (115), біля нього зібралися щонайкращі громадяни і його друзі, які залишилися в живих. Вони говорили про його небуденні якості і значення в державі, перелічували його подвиги й численні військові трофеї: адже він поставив від імені держави дев'ять трофеїв на честь перемог, які здобував, коли його обрали на стратега. Вони вели таку розмову, певні, що він уже втратив свідомість і нічого не розуміє. Але Перикл уважно все це слухав і, перебивши їх, сказав, що він дивується їхній мові, бо вони хвалять його і згадують такі його заслуги, якими він завдячує в не меншій мірі своєму щастю і до яких причетні були інші стратеги, а так і не згадали найпрекраснішої і найважливішої з його заслуг: «Адже з моєї вини,- підкреслив він,- ніхто з афінян не носив жалобу».

39. У Перикла подиву заслуговують не лише скромність і лагідність, які він зберігав протягом своєї багатогранної діяльності навіть серед лютої ворожнечі, а й високий дух: величезною своєю заслугою він уважав те, що, перебуваючи при кермі держави, ніколи не керувався ні заздрістю, ні гнівом і ні в кому не вбачав свого непримиренного ворога. На мій погляд, його прізвисько «Олімпієць», хоч і звучить надумано й гучно, та все-таки підходить йому і не повинне викликати заздрості; Олімпійцем прозваний він заслужено, бо і вдачі він був доброзичливої і, незважаючи на могутню владу, життя вів чисте й нічим себе не заплямував. Подібно ми вважаємо, що боги, які за своєю природою є носіями добра, а не винуватцями зла, з повним правом владарюють і панують над всесвітом. Інакше розповідають поети, які одурманюють нас неуцькими поглядами і самі собі заперечують своїми небилицями. Місце, в якому живуть боги, вони називають оселею безпечною і затишною, де не буває ні вітрів, ні хмар, де небо ясно-прозоре і де вічно сяє чисте світло (116). Таке життя, за їхніми уявленнями, якраз і подобає блаженним і безсмертним створінням. Разом з тим поети зображають життя богів, котре сповнене чвар, ворожнечі, гніву та інших подібних пристрастей, які не до лиця навіть людям, що мають глузд. Але ж такі питання, очевидно, слід розглядати в іншого роду творах.

Що стосується Перикла, то дальший хід подій дав змогу афінянам відчути, чим він був для них, і жалкувати за ним. Навіть ті, кого за життя Перикла гнітила його влада, тому що вона неначе затьмарювала їх, після його смерті змушені були визнати, випробувавши владу інших ораторів і вождів, що досі не було такої людини, яка краще за нього зуміла б поєднати скромність з почуттям гідності й повагу з лагідністю. Тепер виявилось, що його влада, яка викликала заздрість і яку називали єдиновладдям і тиранією, була рятувальною опорою державного ладу. Нечуваний занепад моралі, який намітився в суспільстві, Перикл послаблював і приборкував, не даючи йому змоги проявитись і перетворитися в невиліковну недугу.

Порівняння Фабія і Перикла

28. Такий перебіг мало життя цих славетних людей. Обидва залишили багато зразків громадянської і військової доблесті. Але коли мова йде про їхні військові досягнення, то передусім треба мати на увазі, що Перикл тримав кермо влади в час розквіту, величі й могутності Афін, тому його успіхи й заслуги визначалися загальною благополучністю і міццю держави, тоді як діяльність Фабія, який прийняв на себе керівництво державою в найтяжчі і найскрутніші для Риму роки, хоч і не принесла місту повної безпеки, проте помітно поліпшила його становище. Завдяки успіхам Кімона, перемогам Міроніда й Леократа, великим і численним подвигам Толміда (42), Перикл одержав в управління місто, якому більш потрібна була людина, котра б займалася влаштовуванням урочистих свят і процесій, аніж завойовницькими війнами й охороною придбаних земель. Фабій, бувши очевидцем численних поразок, бачив, як часто тікали римляни з поля бою, скільки воєначальників загинуло, бачив озера, рівнини й ліси, повні трупів, бачив ріки, які до самого моря несли кров загиблих, а тому своєю стійкістю й силою волі протидіяв загибелі держави, служив її непохитною опорою й не дав їй остаточно занепасти внаслідок помилок своїх попередників. Щоправда, хтось міг би сказати, що не так важко керувати державою, яка опинилася в скруті і громадяни якої з необхідності підкоряються наказам розумної людини, як тримати в шорах пиху й невитриманість народу, котрий надмірно чваниться своїми успіхами. Саме в таких обставинах довелося Периклові панувати над афінянами. І все-таки тягар і безліч нещасть, які звалилися на римлян, доводять, що воістину великим і сильним духом був наділений Фабій Максим, який не похитнувся й не відступив від своїх задумів.

29. Підкорення Самосу, яке пощастило здійснити Периклу, можна порівняти з захопленням Тарента, а підкорення Евбеї, клянусь Зевсом,- із здобуттям міст Кампанії (за винятком Капуї, яку взяли консули Флавій і Аппій). У відкритому бою Фабій, очевидно, здобув лише одну перемогу,- ту, за яку одержав свій перший тріумф, а Перикл дев'ять разів ставив трофей за перемоги над ворогами на суші й на морі. Однак, серед подвигів Перикла не знайдеш такого, який здійснив Фабій, коли вирвав Мінуція з кігтів Ганнібала і врятував ціле римське військо - прекрасний вчинок, доказ одночасно і мужності, і розуму, і шляхетності. З другого боку, серед помилок Перикла немає такої, якої припустився Фабій, обманутий Ганнібалом, який вдався до хитрощів з биками. Замкнувши в ущелині противника, котрий випадково зайшов туди сам, Фабій уночі дав йому змогу вихопитись із засідки, а вдень сам зазнав нападу й поразки від того, хто зумів його обдурити.

Добрий полководець повинен не тільки вміло користуватися сучасними йому обставинами, а й уміти заглянути в майбутнє. Адже війна для афінян закінчилась точнісінько так, як передбачив і заздалегідь сказав Перикл: встряючи в чужі справи, вони занапастили свою сильну державу. Навпаки, римляни, не зважаючи на докази Фабія, відправили Сціпіона проти Карфагена і здобули повну перемогу не завдяки щасливій долі, а завдяки мудрості й хоробрості полководця, який вщент розгромив ворога. Таким чином, нещастя, які спіткали батьківщину одного, підтвердили правоту його поглядів, а успіхи співгромадян другого показали, як глибоко він помилявся. Взагалі, чи потрапить полководець несподівано в скрутне становище, чи пропустить зручну нагоду через свою розгубленість,- помилка його однаково велика, бо, як мені здається, і відчайдушність, і боязкість є дітище недосвідченості. Ось так слід сказати про їхній полководницький талант.

30. А тепер про них як про державних діячів. Периклові ставлять у провину те, що він став призвідником війни, тому що не хотів ні в чому поступитися перед спартанцями. Зрештою, на мою думку, і Фабій Максим не поступився б перед карфагенянами, а мужньо пішов би назустріч небезпеці в боротьбі за першість. М'якість і лагідність Фабія у стосунках з Мінуцієм наводить на думку зробити Периклу докір за жорстокість у переслідуванні Кімона та Фукідіда, людей благородних і прихильників аристократії, яких він вигнав за допомогою остракізму. Але сили і влади у Перикла було більше, ніж у Фабія, тим-то він не дозволяв, щоб хтось із стратегів своїм непродуманим рішенням завдав державі шкоди. Тільки один-єдиний Толмід, який вислизнув з-під його нагляду, зазнав поразки, коли вторгся в Беотію, а всі інші підкорялися йому і прислухалися до його думки - в цьому і виявлялось виняткове значення Перикла в державі. Фабій, сам проявляючи обережність і не допускаючи помилок, поступається перед Периклом у тому, що не міг перешкодити іншим робити помилки. Римляни ні в якому разі не зазнали б стількох страшних нещасть, якби Фабій у них мав таку владу, як Перикл у афінян. Обидва вони відзначалися безкорисливістю: Перикл виявив великодушну непідкупність, коли не приймав грошей від тих, хто давав їх йому, Фабій подав велику допомогу тим, хто її потребував, викупивши полонених за власні кошти (щоправда, видаток не був великий - усього близько шести талантів). Немає потреби перелічувати, скільки разів Перикл мав нагоду збагатитися за рахунок союзників і царів, використовуючи своє високе становище, але залишився непідкупним і не приймав хабарів.

Що стосується величезних будівель, пишноти храмів та інших споруд, якими Перикл прикрасив Афіни, то все те, що побудовано в Римі до Цезарів, не витримує ніякого порівняння з ними: велична краса цих будівель дає їм право на пальму першості.

Примітки

1. Йдеться про Гая Юлія Цезаря Октавіана, першого римського імператора (27 р. до н. є.- 14 р. и. є.), прозваного Августом, онука Гая Юлія Цезаря.

2. Характерне для античних греків зневажливе ставлення до праці ремісників і художників, яка вважалася негідною вільного громадянина.

3. Антісфен (бл. 435-370 рр. до н. є.) - учень Сократа, засновник філософської школи кініків.

4. Ісменій з Тісби в Беотії, знаменитий флейтист.

5. Мова йде про Філіпа II, македонського царя, та його сина Олександра Македонського.

6. Фідій - великий давньогрецький скульптор і архітектор (бл. 500- 431 рр. до н. є.), творець славнозвісної статуї Зевса Олімпійського (в Олімпії), яку вважали одним із семи чудес світу, та Афіни-Паллади (в Афінах). Фідія несправедливо обвинуватили у крадіжці частини золота, призначеного на прикрашення статуї Афіни. Піса - місто в Еліді, області Пелопоннесу, на території якої відбувалися Олімпійські ігри.

7. Поліклет - видатний давньогрецький скульптор і теоретик мистецтва (V ст. до н. є.), творець знаменитої статуї богині Гери, яка стояла у храмі міста Аргоса на Пелопоннесі.

8. Анакреонт, Філемон, Архілох - славетні давньогрецькі лірики.

9. Дем - територіальний самоврядний адміністративний округ Аттики, на які підрозділялися філи - великі територіальні округи (філа - первісно «плем'я»).

10. Морська битва між грецьким і перським флотами біля мису Мікале в Малій Азії відбулася 479 р. до н. є. і принесла перемогу грекам.

11. Пісістратиди - Гішгій і Гіппарх, сини Пісістрата, тирана Афін (560-527 рр. до н. є.). Після смерті батька взяли владу в свої руки; у 510 р. їх владі покладений був край.

12. Кратін - визначний аттічний комедіограф (V ст. до н. є.), суперник Аристофана.

13. Кронос (Крон) - син Урана і Геї; скинув свого батька і став правити світом. Згодом Кроноса скинув його син Зевс. Гомер називає Зевса «нефелегеретом», тобто «збирачем хмар». Кратін на зразок цього епітета утворив слово «кефалегерет» - «збирач голів», глузуючи з Перикла, який мав велику голову.

14. Телеклід - давньогрецький комедіограф (V ст. до н. є.).

15. Евполід - разом з Аристофаном і Кратіном найвидатніший представник старої аттічної комедії. У комедії «Деми», поставленій 415 р. до н. є., розповідається про прихід з підземного царства на землю героїв [384] греко-перських війн з метою показати переваги давнього ладу над новим і висміяти крайнощі демократії.

16. Xірон - у давньогрецькій міфології людинокінь, кентавр, учитель Ахілла.

17. Зенон з Елеї в Італії (V ст. до н. є.) - філософ, учень Парменіда. Історичне значення має його вчення про пізнання. Плутарх показує його як засновника діалектики - мистецтва вести суперечку.

18. Тімон з Фліунта (ІІІ ст. до н. є.) - сатиричний поет.

19. Анаксагор з Клазомен у Малій Азії (бл. 500-428 рр. до н. є.) - великий давньогрецький філософ, який вважав рушійною силою світу «нус» («розум»), уявляючи його як найтоншу матерію.

20. Іон з Хіосу (помер 422 р. до н. є.) - поет і прозаїк.

21. Кімон (504-449 рр. до н. є.) - син Мільтіада, переможця у битві коло Марафона в 490 р. до н. є., видатний афінський полководець і політичний діяч консервативної партії.

22. Давньогрецький трагік здавав для постановки тетралогію, до складу якої входили три трагедії і одна сатирівська драма - щось середнє між трагедією і комедією,- яка ставилась для того, щоб розрядити важкий настрій після трагічної трилогії.

23. Фукідід, син Мелесія - афінський державний діяч і оратор, один,з лідерів консервативної партії в Афінах, противник політики Перикла, вигнаний з Афін у 445 р. до н. є.

24. Арістид (бл. 540-467 рр. до н. є.) - афінський полководець і впливовий політичний діяч, учасник греко-перських війн, стояв на чолі афінського морського союзу. Відомий своєю справедливістю й безкорисливістю.

Фемістокл (бл. 525 - бл. 459 рр. до н. є.) - афінський полководець і видатний державний діяч, проводир демократичної партії. При ньому Афіни стали могутньою морською державою.

25. Крітолай - філософ-періпатетик і ритор II ст. до н. є.

26. Саламінська трієра - «Саламінія», - священний корабель, на якому вирушали релігійні посольства на храмові свята, наприклад, на острів Делос.

27. Ефіальт - видатний політичний діяч, один з проводирів демократичної партії, противник Кімона. З його ініціативи в 461 р. до н. є. була обмежена влада Ареопагу - найдавнішої ради в Афінах, опори аристократії. Ефіальт загинув у 457 р. до н. є. як жертва олігархічної змови.

28. Платон. Держава, VIII.

29. Платон. Федр, 270 а.

30. Див. комент. 23.

31. Егіна - острів у Саронській затоці, між Аттикою і Пелопоннесом, предмет суперечки між Афінами і Спартою. Взаємини між Егіною й Афінами були вкрай ворожими.

32. Стесімброт з острова Тасосу - давньогрецький софіст, коментатор творів Гомера, автор твору «Про Фемістокла, Фукідіда й Перикла».

33. Фукідід, син Олора (464 - бл. 400 рр. до н. є.) - видатний давньогрецький історик, автор «Історії Пелопоннеської війни»; тут посилання на книгу II, розділ 65 цієї праці.

34. Клерухії - розподіл земельних ділянок у завойованих країнах за жеребом між бідними громадянами Афін, яких туди переселяли. Переселенці називалися клерухами. Таке переселення мала подвійну мету: забезпечення бідних громадян землею і військову охорону придбаних земель.

35. Аристотель. Державний лад афінян, 29. Дамонід і згаданий раніше Дамон - та сама особа.

36. Під архонтом мається на увазі архонт-епонім, голова колегії із дев'яти архонтів - високих службових осіб; крім нього, до цієї колегії належали: архонт-цар, який був верховним жерцем, архонт-палемарх, який відав військовими справами, і шість архонтів-тесмотетів (законодавців).

37. Танагра - місто в Беотії; спартанці вторглися в цей округ 457 р. до н. є.

38. Мається на увазі судовий процес 463 р. до н. є., в якому Кімона звинувачували в тому, що після завоювання острова Фасосу він не пішов походом на Македонію і не завоював її, начебто підкуплений македонським царем.

39. Ідоменей з Лампсака (НІ ст. до н. є.) - учень і друг Епікура, автор творів «Про учнів Сократа» і «Про народних вожаків».

40. Так називали себе аристократи.

41. Херсонес - півострів на півночі Греції, сьогодні Галіполі.

42. Наксос і Андрос - острови в Егейському морі.

43. Бісалти - плем'я у Фракії (країна на території теперішньої Болгарії).

44. Сібаріс - грецьке місто в Південній Італії. Жителі Сібаріса (сибарити) славилися пристрастю до розкошів. Зруйноване жителями міста Кротона в 510 р. до н. є.; відбудоване в 446 р. до н. є. під назвою Фурії.

45. Скарбниця морського союзу, утвореного для продовження війни з персами і визволення решти греків, у 454 р. до н. є. була переведена з острова Делосу в Афіни і відтоді, по суті, стала афінською державною скарбницею.

46. Зевксіс - славетний давньогрецький живописець (друга половина V ст. до н. є.). Агатарх із Самосу - живописець; започаткував давньогрецьку сценографію.

47. Парфенон (Партенон) - храм Афіни на Акрополі. Побудований на місці зруйнованого персами в 480 р. храму; мав 100 аттічних футів у довжину і тому називався «Сгофутовий». Цю назву зберіг і Парфенон, хоч був далеко більших розмірів.

48. Елевсін - місто неподалік від Афін, де відбувалися містерії на честь богинь Деметри й Персефони.

49. Платон. Горгй, 455 є.

50. Одеон - державний будинок для музичних виступів в Афінах.

51. Павафінеї - найурочистіше свято на честь Афіни-Паллади з процесією до її храму - Парфенона на Акрополі - та спортивними й музичними змаганнями. Великі Панафінеї відбувалися кожних чотири роки, а малі (без процесії) - щороку.

52. Афіна Гігія - Афіна Зцілителька.

53. Піріламп - багатий афінянин, розводив павичів, які були в той [386] час такою рідкістю, що люди з різних міст Греції приїжджали подивитися на них.

54. Платон. Федр, 271 а

55. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. II, 65,8.

56. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. II, 65,8.

57. Леократ, Міронід і Толмід - видатні афінські полководці V ст. до н. є.

58. Етейці - жителі місцевості біля підніжжя гори Ети у Фессалії.

59. Толмід загинув у 446 р. до н. є. під Коронеєю в Беотії.

60. Пеги - портове місто в Мегаріді, області, яка межувала з Аттикою.

61. Сікіонці - жителі Сікіона, міста в Північному Пелопоннесі; Немея - місто неподалік від Сікіона, уславлене іграми, що відбувалися кожних два роки.

62. Трофей - пам'ятка про перемогу - стовп, прикрашений зброєю, забраною у ворога після перемоги.

63. Ахелой - річка, яка розділяла Акарнанію й Етолію, дві області в Середній Греції; вливається в Іонійське море.

64. Еніади - місто в Акарнанії в гирлі Ахелоя.

65. Понт - нинішнє Чорне море, а також країна на його південному березі.

66. Афіняни двічі - в 463 і 449 рр. до н. є. - відправляли флот на допомогу єгиптянам, які повстали проти персів.

67. Алківіад (бл. 451-404 рр. до н. є.) - політичний діяч і стратег Афін, походив із знатного аристократичного роду. Відзначався безпринципністю й політичною нестійкістю, обстоював завоювання Сицилії.

68. Священна війна - мова про війну в 448 р. до н. є. за володіння храмом Аполлона в Дельфах, де був знаменитий оракул.

69. Евбея повстала в 446 р. до н. є., намагаючись вийти з морського союзу, керованого афінянами.

70. Плістонакт вторгнувся в Аттику в 445 р. до н. є.

71. Гіліпп - спартанський полководець, часів Пелопоннеської війни, розгромив афінське військо на Сицилії у 413 р. до н. є.

72. Лісандр - спартанський полководець, який у 404 р. до н. є. переміг афінян у морському бою біля Егоспотам і взяв Афіни; йому Плутарх присвятив окрему біографію.

73. Теофраст (бл. 372-287 рр. до н. є.) - філософ, учень Аристотеля, після його смерті керівник перипатетичної школи.

74. Талант - найбільша давньогрецька вагова й грошова одиниця. Як грошова одиниця талант дорівнював 6000 драхм, як вагова дорівнював 26,2 кг.

75. Халкіда - місто на острові Евбеї; гіппоботи - досл. «ті, що годують коней» - великі землевласники.

76. Гістіея - місто на Евбеї; після заселення афінянами перейменоване на Ореос.

77. Війна з островом Самосом припадає на роки 441-439 до н. е.; велася вона за місто Прієну, що в Малій Азії.

78. Мілет - багате торгове місто на західному узбережжі Малої Азії. [387]

79. Аспасія - афінська гетера, славилась високою культурою і красою, стала дружиною Перикла в 450 р. до н. є.

80. Есхін - учень Сократа, ритор і письменник, автор діалогу «Аспасія». Його повідомлення - явна нісенітниця, тому що Перикл помер восени 429 р. до н. є., а Лісікл - узимку наступного року.

81. Платон. Менексен, 235 є.

82. Омфала і Деяніра - дружини Геракла.

83. Сина Перикла й Аспасії вважали незаконнонародженим, тому що між Афінами й Мілетом, рідним містом Аспасії, не було договору, який би стверджував законність шлюбів між громадянами цих міст-держав. Про «Деми» Евполіда див. примітку 15.

84. Мається на увазі Кір II Молодший, який повстав проти свого брата Артаксеркса, перського царя, і загинув у битві біля Кунакси в 401 р. до н. є.

85. Піссуфн - сатрап (намісник) міста Сард, столиці завойованої персами Малої Азії.

86. Очевидно, або Плутарх наплутав, або Аристотель у якомусь творі, що не зберігся, допустився помилки, тому що Фукідід, історик Пелопоннеської війни, нічого про такий факт не знає.

87. Сова була чимось на зразок герба Афін, її зображення карбували на монетах.

88. Полікрат - володар острова Самосу (VI ст. до н. є.).

89. Цитата з комедії Аристофана «Вавилоняни», яка збереглась у фрагментах.

90. Ефор - давньогрецький історик (IV ст. до н. є.).

91. Геракліт Понтійський (IV ст. до н. є.) - письменник, який писав на різні теми.

92. Дурід Самоський (340-270 рр. до н. є.) - давньогрецький історик і письменник, автор історії Греції від 371 р. до н. є. і твору, присвяченого історії та культурі острова Самосу.

93. Смисл слів Перикла такий: як старій жінці не личить вживати духи, так і Ельпішці не слід устрявати в політику.

94. Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, VIII, 76, 4.

95. Керкіра (Коркіра) - острів у Іонійському морі, навпроти Епіру, сучасний Корфу.

96. Аркадійка - уродженка Аркадії, області в центральній частині Пелопоннесу.

97. Під загальногрецьким правом слід розуміти право вільних стосунків між греками в мирний час; під клятвами - 30-річне перемир'я (див. розділ 24-й).

98. Потідея - місто в Македонії, яке підняло повстання проти Афін у 432 р. до н. є. і після дворічної облоги здалося.

99. Йдеться про територію між Елевсіном та Мегарою, яка належала богиням Деметрі й Персефоні, тому названа священною.

100. Аристофан. Ахарняни, р. 524-527. Переклад А. Содомори.

101. У 432 р. до н. є.

102. До таких наклепників належав і Аристофан. Див. комедію «Мир», р. 603 і наступні.

103. Наприкінці Мегакл з роду Алкемеонідів дозволив прихильникам тирана Кілона вийти з храму, де вони шукали захисту після того, як були [388] переможені, запевнивши їм недоторканість, а коли вони вийшли, наказав їх поголовно перебити. З того часу вважалося, що рід Алкмеонідів (до нього належала й мати Перикла Агаріста) заплямований скверною. (Фукідід. Історія Пелопоннеської війни, кн. І, розд. 126 і наступні).

104. У 431 р. до н. є. Це був початок довготривалої Пелопоннеської війни (431-404 рр. до н. є.).

105. Ахарни - один із демів Аттики.

106. Йдеться про хори в комедіях, в яких комедіографи висловлювали свої погляди на актуальні політичні події.

107. Клеон - вождь радикальної рабовласницької демократії в Афінах, противник політики Перикла, прихильник наступальних дій під час Пелопоннеської війни. Уславився захопленням у полон спартанців на острові Сфактерії (425 р. до н. є.). Загинув у битві під Амфіполем (422 р. до н. є.).

108. Сатири - лісові й гірські божества нижчого рангу, козлоногі супутники бога Діоніса, які уособлювали буйні сили природи. Сатирів зображали звичайно боягузами. Владика сатирів - Перикл.

109. Важко встановити, якого роду була ця епідемія - чума чи інша заразна хвороба.

110. Епідавр - місто у північно-східній частині Пелопоннесу. У Епідаврі був храм бога-зцілителя Асклепія, тому його називали священним.

111. Протагор з Абдери (бл. 480-410 рр. до н. є.) - відомий давньогрецький софіст, учитель красномовства. Учив, що неможливо знати, чи існують боги, чи ні, а тим більше, які вони є. За це його звинуватили в безбожництві й вигнали з Афін.

112. Єгипетський фараон Псамметіх подарував афінянам у 444 р. хліб, коли в Афінах панувала дорожнеча.

113. Фратрія являла собою об'єднання певної кількості родів і входила до складу дема. Афіняни не відмінили закону по незаконнонароджених, а тільки як виняток син Перикла й Аспасії одержав право громадянства на основі окремої постанови народних зборів.

114. Морська битва коло Аргінузьких островів відбулася 406 р. до н. є. Афінські стратеги здобули велику перемогу над спартанцями, але шторм перешкодив їм підібрати й похоронити плаваючі трупи воїнів. Згідно з давньогрецькими віруваннями, душі непохованих людей були приречені на страшні муки. Переможців-стратегів звинуватили в релігійному злочині і стратили.

115. Перикл помер у вересні 429 р. до н. є.

116. Так, наприклад, описує оселю богів Гомер у «Одіссеї», VI, р. 44 і наступні.

Размещено на Allbest.ru