Творчість Ясунарі Кавабати та Харукі Муракамі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Японська культура

Неначе нитка дорогоцінних перлин протягнулася з глибини століть низка немеркнучих скарбів літературної спадщини Країни сонця, що сходить. "Зібрання міріад листів" (Манйошю) "Повість про блискучого принца Гендзі" (Гендзі моногатарі), "Нотатки в головах" (Макура-но-соші) - це, звичайно ж, відгомони давньої доби, що давно пішла у минуле, блискучої Епохи Хейан (Х-ХІ вв.). Твори поетичної і художньої прози того часу відрізнялися непередаваною добірністю і витонченістю смаку їхніх авторів, що несуть особливу естетичну атмосферу імператорського двору, що розчинилася в невблаганному потоці часу, який виніс на поверхню історії нових героїв і нові імена.

Зі зміною епох у літературі намітився новий жанр: військово-феодальна епопея гункі. Час феодальних міжусобиць і кривавих боїв породило твори зовсім іншого характеру. "Сказання про роки Хоген", "Сказання про роки Хейдзі", "Повість про розквіт і падіння домів Мінамото і Тайра", "Повість про дім Тайра" і "Повість про великий мир" - відносяться до ХІІІ-ХІ століть і описують війну між прихильниками імператорського і сьогунського правління.

Паралельно з гункі розвивається жанр дзуйхіцу. Найбільш відомі автори - Камо-но Тьомей (1153-1216) і Йошіда Кенко (1283-1352). Їхні твори продовжували і завершували хейанську культурну традицію. З літературою придворної аристократії їх поєднували висока мовна культура, увага до естетичного ідеалу (особливо в "Нотатках від нудьги" Йошіда Кенко, 1330) і, головне, ідеалізація старовини. У них виражена буддійська ідея мінливості сущого, особливо в "Нотатках пустельника" (1212) Камо-но Тьомей, де вона зв'язана з проповіддю відлюдництва.

У ХVІ в. разом з підвищенням ролі міст в економіці Японії почала розвиватися міська література.

Успіхи друкарства на початку ХVІІ в. сприяли поширенню грамотності. Новий розквіт японської літератури відноситься до років Генроку (1688-1703) - золотої доби культури пізнього середньовіччя - і зв'язаний з ім'ям новеліста Іхара Сайкаку (1642-1693), зачинателя трьох основних напрямків у цьому жанрі: косьокумоно (новели про кохання і любовні пригоди), букемоно (новели з життя самураїв) і тьонінмоно (новели з життя городян, метою яких було нагромадження грошей). Написані розмовною мовою, новели Іхара Сайкаку мали успіх у городян.

Початок жанру коккейбон ("забавні книжки") поклав Дзиппенся Ікку (1765-1831) повістю "На своїх двох по Токайдоському тракту" (1802-1822). Розцвітає жанр "міської драматургії". "Самогубство закоханих на острові небесних мереж" видатного японського письменника і драматурга Тікамацу Мондзаемона, дотепер є одним з найяскравіших творів того часу, що ставляться на сучасній, сцені.

Західна література нахлинула в Японію стрімко - немов би хвиля цунамі, вносячи сум'яття в розум приголомшеної Японії, що уперше відкрилася світові після тривалого культурного самітництва лише наприкінці XІ століття . Багато в чому під її впливом наприкінці сторіччя були написані твори видатних прозаїків Морі Огай і Нацуме Сосекі, що залишаються одними з найбільших цінностей у скарбниці японської художньої прози і сьогодні.

З настанням 20-го століття японська література починає проникати на Захід. Завдяки перекладам західні читачі знайомляться з творами японських авторів. Твори нового часу, що найбільше читаються часто на англійській і іншій мовах, включають "Кікьо" ("Повернення додому") Осарагі Дзіро, "Кінкакудзі" ("Храм Золотого павільйону") Мішіма Юкіо і "Таде куу муші" ("Хтось вважає за краще і кропиву") Танідзакі Дзюнітіро.

У 1968 р. Японія здобуває свого першого Нобелівського лауреата в галузі літератури - японському письменнику Кавабата Ясунарі (1899-1972) присуджується Нобелівська премія за успіхи в області літературної творчості. Кавабата широко відомий за кордоном численними перекладами своїх творів, включно з такими, як "Снігова країна", "Тисяча журавлів" і "Кіото", "Стогін гори" і інші. Його стиль пронизаний прагненням до краси, надзвичайним ліризмом і загостреною чутливістю.

У 1994 р. Нобелівська премія з літератури була присуджена ще одному японському письменнику - Ое Кендзабуро.

В усе більшій кількості, відбиваючи футуристичні настрої сучасного урбаністичного суспільства, починають з'являтися твори японських письменників-фантастів Абэ Кобо, Комацу Сакьо, Хоші Шініті та ін. Розцвітає жанр детективного і психологічного роману, представленого творами таких письменників як Мацумото Сейтьо, Фукунага Такехіко, Ватанабе Дзюніті.

Нові часи звели на п'єдестал нові імена. Муракамі Харукі - от нова зірка, що зійшла на небокрай японської літературної творчості вже в наші дні. Муракамі одним з перших відкрив очі сотням тисячам читачів на сучасну Японію з її альтернативною молодіжною субкультурою, яка мало чим відрізняється від аналогічного середовища в Москві, Нью-Йорку, Лондоні або в Стамбулі. Його герой - це молодий ледар, заклопотаний пошуком дівиці з вухами незвичайної форми, кар'єрою і розвагами. Він із задоволенням ламає традиції, за що викликає нехтування з боку багатьох японців, прихильників древніх підвалин і "правильних" звичок. "Мені подобається витрачати час. На світі стільки усього, що я люблю - джаз, кішок... Дівчат, мабуть, теж. Книги. Усе це допомагає мені вижити". Йому за духом ближче хлопці і дівчата з гучних дискобарів, що закохуються на один день або годину і згадують про свої захоплення лише несучись на ревучому мотоциклі в далечінь, що засмоктує-вабить-розчиняє...

Закон краси як закон життя: культурологічний аналіз літературної творчості Ясунарі Кавабата

Японський письменник Ясунарі Кавабата (11 червня 1899р. - 16 квітня 1972р.) народився в місті Осака в освідченій і заможній родині. В дитинстві Кавабата мріяв бути художником, у віці 12 років він приймає рішення стати письменником.

Свій перший твір “Щоденник шіснадцятирічного юнака” майбутній письменник опублікував в 16 років. Пізніше в “Літературній автобіографії” він писав: “ З ранніх років я ріс сиротою, але люди оточували мене турботою, і я став одним з тих, хто не спроможній ображати або ненавидіти інших”. В коло його улюблених письменників входили Чехов, Стріндберг, Рюноске Акутагава, Юріко Міямото, але вирішальне значення для формування естетичних поглядів письменника мав класичний японський роман XI століття “Гендзі моноготарі”[1].

Кавабата поступає в Токійську середню школу і починає вивчати європейську культуру, захоплюється скандинавською літературою, знайомиться з творами таких художників, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рембрандт і Поль Сезанн. В 1920 році письменник поступає в Токійський університет на факультет англійської літератури, однак згодом береться за вивчення японської літератури. Його стаття в студентському журналі “Сінейте” (“Новий напрямок”) прикувала увагу письменника Кан Кікуті, який запропонував Кавабаті, котрий вчився в той час на останньому курсі, стати членом редакції літературного журналу “Бунгей сюнджю” (“Література епохи”). В ці роки Ясунарі з групою молодих письменників засновує журнал “Бунгей дзідай” (“Сучасна література”) - рупор модерністського напрямку в японській літературі, відомого під назвою “сінканкакуха” (“неосенсуаліти”), який знаходився під сильним впливом модерністських письменників Заходу, особливо таких, як Джеймс Джойс і Гертруда Стайн.

Повість “Танцюристка з Ідзу”, новели “Кристалічна решітка”, “Елегія” написані методом “потоку свідомості” (вплив Пруста, Джойса), в них присутні явні риси неосенсуалізма. Концепція йодзьо - “недомовленні почуття” - превалюють в довоєнній творчості письменника. “Розповіді величиною з долоню” - взірець традиційної короткої форми - Кавабата створював протягом всього свого життя. Перший цикл вийшов у 1926р. В цих коротких взірцях художньої майстерності письменник зливається з річчю, відчуваючи її кокоро(душу) і сягаючи суть речі. Істина відкривається в момент прозріння - як просвітлення (саторі) в дзен.

Творчість письменника пов`язана з традиціями багатовікової японської культури, в ній відображена неповторна своєрідність національного бачення світу. Перший значний твір “Танцівниця з Ідзу” (1925) - надзвичайно чиста лірична розповідь про перше юнацьке кохання, перший дотик з прекрасним.

Розповідь “Птахи і звірі” вважається одним з найвдаліших творів раннього періоду його творчості. Концепція “порожнечі” або “небуття” в їх буддійському розумінні переплітається з елементами західного декаденсу і нігілізму, що до сих пір являється предметом суперечок критики - чи вважати Кавабата письменником західної або японської орієнтації.

В романі “Країна снігу” виведений образ представника японської інтелігенції, відірваного від соціального життя країни; в ньому піднімається проблема егоїзму у співставленні з егоїзмом в творах Нацуме Сосекі і Рюноске Акутагава. Роман створювався письменником протягом десяти років, починаючи з 1937р., цей твір підводить підсумок першому періоду творчого шляху Кавабата, коли в його творчості ще був сильний вплив неосенсуалізма, а також відчувалися явні екзистенціальні прийоми. Крім того, композиції роману присутні і чисто японські явища - побудова сюжету шляхом нанизування одна на іншу новел, в результаті чого кожну главу можна розглядати як окремо взятий короткий твір, свого роду хайку в прозі. Повість “Країна снігу”, яка в поетичних відтінках малює світ людей і природи, визнана японською критикою шедевром сучасної ліричної прози.

Основні твори письменника післявоєнного часу - романи “Тисячокрилий журавлик” (1949) і “Стогін гори” (1950 - 1952). В романі “Тисячокрилий журавлик” проблема інтелігенції знаходить свій подальший розвиток. Невловимий образ японської жінки, захват перед красою традиційної кераміки як частини давньої японської культури стають предметом описання в цьому творі. В романі “Стогін гори” виведен ліричний герой Сінго, здатний жити в гармонії з оточуючим світом. Джерело такої гармонії - вміння черпати життєві сили в природі, що оточує людину. Концепція “недомовленного почуття” стосовно мистецтва і тема смерті являються лейтмотивом всього твору.

Роман “Стара столиця” (1961) приніс письменнику світову відомість і сприяв отриманню Нобелівської премії. В творах явно прозвучали ностальгічні нотки за японською давниною на фоні світу, який швидко змінюється і капіталізується; тон роману ліричний і дещо сумний. Ясунарі Кавабата на жаль пише про те, що старі традиції в Японії сходять на ні, а на їх міце приходить дух комерціалізації.

До числа декадентських творів Ясунарі Кавабата післявоєнного періоду відноситься роман “Озеро” (1954). Тема жіночої краси (що характерне всім творам Кавабати) перегукується з мотивами жорстокого і огидного, темою смерті. “Озеро” воскрешує в пам`яті місце, де колись народився герой. Кавабта був знайомий з працями Фрейда і тому слово “озеро” вибрав навмисно, оскільки саме чиста водна поверхня звертається до образу не до кінця реалізованого материнства. Цей твір за проблематикою тісно межується з двома іншими - “Спляча красуня” і “Рука” (1963 - 1964), які також являються декадентськими.

В 1960 році при підтримці госдепартементу США Кавабата зробив турне по декільком американським університетам (в число яких входив і Колумбійський університет), де проводить семінари з японської літератури.

В своїх лекціях він вказував на неперервніть розвитку японької літератури з XI по XIX ст., а також на глибокі зміни, що відбулися в кінці минулого століття, коли японські письменники відчули сильний вплив своїх західних братів по перу.

В романах Кавабата, які відрізняються другим планом і недомовленістю, переплітаються модерністські прийоми і елементи традиційної японської культури. В статті, що була надрукована в “Нью-Йорк таймі”, Такасі Ока відмічає, що в творчості Кавабата “західний вплив перетворився у щось чисто японське, і тим не менш книги Кавабата залишаються в руслі світової літератури. [2].

Творчу манеру Ясунарі Кавабата часто сприймають у співставленні з Йокоміцу Ріїті, якого називають “сонячним письменником” у протилежність Кавабаті, який вважається “місячним”. Ця відмінність проявляється по-різному. Література Йокоміцу - мужня, твори Кавабата - жіночні. Кавабата зображував прекрасну, гідну кохання Японію, у Йокоміцу краса жорстока, первісна і груба.

Ясунарі Кавабата - один з найкрупніших японських прозаїків, який отримав в 1968 році Нобелівську премію “за письменницьку майстерність, яка з великим почуттям відображає суть японського мислення”. В його творчості знайшли продовження давні традиції національної культури, самобутність світосприйняття японців з їх витонченим розумінням прекрасного. В творах Кавабати, що були написані у вишуканому поетичному стилі, немає ні строгої сюжетності, ні драматичних історій, але є захоплення світом, почуття неповторності кожної миті. Пронизані сумним зачаруванням, вони виражають саму суть східного світосприйняття. Краса відкривається у всьому, якщо навчитися “чути голо беззвучного, бачити форму безформеного”.

“Все моє життя - це пошук краси, і я буду продовжувати цей пошук до самої смерті” - Ясунарі Кавабата. [3].

Митець бачив шлях порятунку у красі, що перетворює душу: “Споглядання краси збуджує найсильніше почуття жалю і кохання і слово людина починає звучати як слово друг”. В одному з останніх своїх ессе “Нетлінна краса” Кавабата говорить, що майбутнє країни залежить не від міцності держави, не від матеріального багатства, а від духовної краси народу, від “чистого, світлого, правдивого серця” [3]. Твори письменника перекладені на багато мов світу, в тому числі і на українську, і багато разів передруковувалися. Свою промову при врученні йому нагороди він назвав “Красою Японії народжений”. І, дійсно, всі його твори пронизані почуттям прекрасного, вмінням підмітити його у всьому і утілити з витонченістю і вишуканістю. Письменник щиро вірив, що закон Краси є закон Життя і що в торжественності прекрасного заключається спасіння людства від гибелі.

Окрім Нобелівської премії, Кавабата отримав також премію “За розвиток літератури” (1937), Літературну премію Академії мистецтв (1952). У 1954р. він був прийнятий в Японську академію мистецтв, а в 1959 р. нагороджений Франкфуртською медаллю імені Гете. Крім того, в 1960р. Письменник отримав французський орден Мистецтва і літератури, премію Франції “За найкращу іноземну книгу” і орден Культури від японського уряду у 1961р.

"Красою Японії народжений" лауреат Нобелівської премії з вишуканою простотою відтворював у свої творах красу японської культури. Зі сторінок його творів віє ностальгія за колишнім національним устроєм. Усе змінюється - Японія також намагається стати цивілізованою державою західного зразка. Головною проблемою творів є пошук гармонії людини і природи. Повість "Тисяча журавлів" є вершиною творчості Кавабати Ясунарі. Інші твори письменника: повісті "Танцівниця з Ідзу" (1926), "Веселі дівчата з Асакуса" (1929), "Країна снігу" (1927), романи "Стогін гори" (1953), "Дальня столиця" (1954). Кавабата Ясунарі - письменник-модерніст, особливості його художнього мислення пов'язані з естетикою дзен - сприйняття світу не через розум, а завдяки природній безпосередності, гармонії з національним довкіллям. Кавабата - "красою Японії народжений" (вплив національної етики та естетики на його творчість) Кавабата прожив досить довге життя, написав понад 400 романів, повістей, есе. Він перший японський письменник, якому було присуджено Нобелівську премію (1968) "за письменницьку майстерність, яка з великим почуттям передає суть японського способу мислення". Творчість Ясунарі Кавабата - складна і багатогранна. У молодості він захоплювався неосенсуалізмом (явище японського модернізму). Так з'явилася перша збірка "Наряд почуттів", до якої увійшли 36 оповідань. Використання асоціацій за контрастом, відтворення суб'єктивних відчуттів, "яскравих і повних життя в умовах мінливої дійсності", метафоричність - ці особливості поетики неосенсуалізму притаманні Кавабаті-початківцю. У його оповіданнях "краса - прохолодна і пронизлива", "безсонні ночі нагромаджувалися, як гори". Героєві здається, що "кохану дівчину прибиває до нього хвилею". Наприклад, оповідання "Осінній дощ". Це прекрасні замальовки на фоні осіннього дощу. На початку оповідання - дощ кленового листя, що, як вогники, падає в темно-синю воду і гасне в ній - чи то дійсність, чи то видіння. Потім дощ, що стукає у вікно вагона, в шумі і ритмі якого відчувається музика. Потім краплі дощу, що стікають по шибках, а за ним дівчина, яка вижила, незважаючи на смертельну недугу. Тепер вона демонструє кімоно Наречених. Виникає загальний ефект, що уподібнює прозаїчний твір поетичному, в якому головним є не подія, а викликане нею почуття. Повість "Танцівниця із Ідзу" (1918) також вважається одним із творів неосенсуалізму. Письменник проникає в суть людської природи, баче добро і красу навіть в тому, що на перший погляд може здатися жорстоким і потворним. Це проявилося в романі "Бродяги із Асакуса" (1930), де він розказує про тяжке життя озлоблених, розчарованих у житті людей, які намагаються забути своє горе, віддаючись сумнівним розвагам. Але в романі немає Соціального підтексту. Головне в ньому - прагнення побачити людину в людині на тлі злигоднів та жахів життя. У "Кристалічній фантазії" (1933) Кавабата використав популярний метод - "потік свідомості", який, як запевняли його прибічники, дозволяє глибше проникнути у внутрішній світ людини. Письменник відтворює суб'єктивне сприйняття світу за прикладом "мимовільної пам'яті" Марселя Пруста, коли звичайна життєва дрібниця (в даному випадку туалетне дзеркало) відроджує в пам'яті минуле. І це не проста данина модернізмові. Ясунарі Кавабата приваблювала спрямованість цього методу на безпосереднє відтворення процесів духовного життя. Але згодом письменник впевнився в тому, що, відриваючи героя від реального життя і викладаючи лише уривки його спогадів, неможливо показати людське життя. Він шукав свій шлях, виходячи із внутрішньої потреби знайти головне, без чого мистецтво втрачає сенс. У своїй статті "Красою Японії народжений" Кавабата переповідає глибоке враження від класичного японського роману "Гендзі моногатарі" (XI ст.) і класичної японської поезії - хоку і танка. Вони стали естетичним підґрунтям його художнього смаку і літературного чуття.

Вплив національної етики та естетики на творчість Ясунарі Кавабати

Ясунарі Кавабата - один з найвідоміших японських письменників, чия творчість яскраво виділяється відданістю традиціям японської національної літератури. Не випадково його есе про творчість взагалі і про його власні художні принципи має назву "Красою Японії народжений". Хоча Кавабата формально належав до літературної течії неосенсуалістів, естетична концепція якої була близькою до принципів європейського модернізму, все ж таки він мав особистий стиль, що відрізняв його від членів цієї літературної групи. "Захоплюючись сучасною літературою Заходу, - пише він про себе, - я часом намагався наслідувати її зразкам. Але в корені я східна людина і ніколи не зводив очей з власного шляху".

Що він мав на увазі? Насамперед своєрідність східного світосприйняття, невідривного для цього письменника від вчення дзен, що грунтується не на розумовому осягненні світу, а на принципах інтуїтивного потягу до природності, внутрішньої гармонійності зі світом, особливим сприйняттям прекрасного, яке відшукується саме у простоті. У своєму есе він проводить аналогію творчості взагалі зі створенням порцелянових ваз: "Це не рукотворне мистецтво, воно не від майстра, а від самої печі: від її примх або покладеної у неї породи залежать вигадливі сполучення кольорів". Порівняння європейської естетики з японською подається на прикладі мистецтва вирощування садів: "Якщо європейські, за-звичай, розбиваються за принципом симетрії, то японські сади асиметричні. Мабуть, тому що швидше асиметрія, ніж симетрія може служити символом різноманітності і величі природи". Навіть натхнення у японців сприймається дещо інакше, у японській культурі є особливе поняття - "саторі", що перекладається трохи спрощено як "осяяння". "Тут швидше має значення інтуїція, - пише в тому ж есе Кавабата, - ніж логіка, швидше акт внутрішнього пробудження - саторі, ніж здобуті від інших знання. Істині "тісно в словах", "Істина поза словами". А принцип створення художніх образів там визначаєть ся як те, що "Одна квітка краще, ніж сто, передає розкішність квітки".

Усі ці естетичні принципи реалізовуються у його художніх творах. Так, повість "Сніжна країна", що посідає чільне місце у творчості цього письменника, складається з новел, об'єднаних нетиповим для західної літератури принципом єдності асоціацій образів, а не послідовністю розвитку сюжету, який майже відсутній: Сімамура, чоловік зі спустошеною душею, що виріс у Токіо, приїздить на північ країни, де у нього закохується місцева гейша Комако. Зовнішність Комако змальовується через опис... відображення у дзеркалі. "Пронизлива краса" іншої героїні, Йоко, передається не шляхом зображення, наприклад, її обличчя, а то через злиття її особистості зі сніжним пейзажем, то через образ ока, відображення якого у склі вагона суміщається з вогником у полі - зіниця спалахує і "стає невимовно прекрасною". Саме зіниця - принцип "однієї квітки". Красу і гармонійність образу Юкіко ("Тисячокрилий журавель") втілює інша ніби зовнішня деталь - рожеве фуросікі з біло-сніжним тисячокрилим журавлем та чашка з пагоном папороті.

До речі, естетика чайного обряду, навколо якого обертається сюжет повісті "Тисячокрилий журавель", більше ніж символ головного принципу естетики Кавабати, хай дуже важливий для розуміння художніх особливостей його творчості. Це, насамперед, свого роду етичний принцип. Як "бусідо" в японській культурі є "мистецтвом смерті", так "тядо" - буквально "шлях чаю" - є "мистецтвом життя", це шлях чистоти, шлях досягнення гармонії та єдності з навколишнім світом, ритуал поклоніння красі.

Японська література має дві традиції, співзвучні розділенню на шляхи бусідо і тядо - так звану "чоловічу", або "твердохарактерну", та протилежну їй "жіночу", або "м'якохарактерну". Ясунарі Кавабата притримується саме другої традиції, він протиставляє агресивній жорстокості свої уявлення про прекрасне. Але це вже швидше саме етичні категорії двох традиційних систем цінностей, ніж естетичні, хоча роз-ділити етичне і естетичне в них людині з суто європейським світосприйняттям дуже важко.

Суто японською є й символіка творів Ясунарі Кавабати. Для західної людини, наприклад, сніг - символ холоду й відчуженості. Для японців - навпаки, тепла та кругообігу в природі. Журавель - традиційний символ чистоти і щастя. У есе "Красою Японії народжений" письменник не випадково наводить цитату Мьое: "Вірші, які ми складаємо, хіба це істинні слова? Коли пишеш про квіти, то не думаєш, що це насправді квіти".

Багато образів, виведених у творах Ясунарі Кавабати, насправді несуть відмінний від зовнішнього зміст. Для того, щоб зрозуміти їх усі, треба дуже добре знати японську культуру в цілому. Але навіть без цього розуміння майстерність цього письменника дозволяє відчути за рядками спільний, мабуть, для усіх культур головний образ - образ незрівнянної гармонії і краси, здатної зачаровувати читача, до якої культурної традиції він би не належав.

На невеликих островах у Тихому океані розташована «країна, де сходить сонце» - Японія. Протягом тривалої історії її жителі створили свою самобутню культуру, яка вирізняється перш за все схилянням перед прекрасним. Культ краси в повсякденному житті японців виявляється в складних умовностях японської ввічливості, у витонченості ієрогліфічної писемності, в традиції чайної церемонії, в мистецтві ікебани, і незвичайних для європейців святах милування природою: навесні - квітучою сакурою, восени - місяцем, узимку - снігом. Японський письменник Я. Кавабата, чия Творчість є втіленням національної культури, «усе своє… життя поривався до прекрасного» і відтворював його на сторінках своїх книг. Сюжетною основою повісті «Тисяча журавлів», удостоєної 1952 року престижної літературної премії Академії мистецтв Японії, автор обрав чайну церемонію. Під час цього обряду зустрічаються юнак Кікудзі й сповнена чарівної молодості дівчина Юкіко. Дівчина несла в руці рожеве крепдешинове фуросікі з вибитими на ньому білими журавлями. Звідси й назва твору: журавлі - символ чистоти й краси, до яких прагне людська душа.

Чайний обряд у повісті не просто тло, на якому розгортаються події, він допомагає розкрити ідею твору. Ставлення до нього певною мірою допомагає зрозуміти характери персонажів і людські взаємини. Японська естетика довела цей стародавній звичай до рівня високого мистецтва. Неодмінними умовами чайної церемонії є гармонія, ґречність, чистота і спокій. Суть обряду полягає в тому, щоб дати людині можливість відірватися від суєтного життя, поринути у роздуми, очистити свої почуття, бути щирим, бути самим собою. Той, хто дійсно прилучається до таїни чайного ритуалу, ніби проходить обряд очищення.

Твір Кавабати, просякнутий настроєм споглядання, дає можливість по-новому побачити речі, відчути красу в буденному. Речі у Кавабати живуть своїм особливим життям. Автор детально, з душевним трепетом, начебто про людей, розповідає про чайний посуд. «Стародавні чашки… їм, певне, років триста-чо-тириста, а скільки в них світла!.. Задавалося, життя б'ється під їхньою гладенькою поверхнею. Кікудзі дивився на чашки, а йому ввижалися його батько і мати Фуміко такі ж чисті й непорочні». Кавабата показує, що свідомість японців, яка звикла шанобливо ставитися до речей, обожнює і предмети мистецтва, і предмети побутового вжитку, вбачаючи в них втілення краси. «Кікудзі зупинив погляд на глечику. З-під білої поливи ледь-ледь проступав багрянець. Кікудзі простяг руку й торкнувся чарівної поверхні глечика: вона була холодна, та від слабкого багрянцю, здавалося, струмувало тепло. - Гарне «сіно'»… І мені воно подобається… Приємне, як сон…»

Японці вміють оточувати себе красивими речами, квітами, творами мистецтва, які стають невід'ємною частиною їхнього повсякденного життя. Стіни павільйону для чайної церемонії у помешканні Кікудзу прикрашені чудовими картинами. У його кімнатах завжди стоять живі квіти. Милування темно-синьою квіточкою іпомеї на тендітному стебельці у вазочці з висушеної диньки навіює Кікудзі роздуми про швидкоплинність життя і вічність краси. «Тендітна іпомея, що й за день внівець зів'яне, й трьохсотлітня динька… Вражений цим порівнянням, Кікудзі якийсь час не міг відвести погляду від квітки».

Японській національній культурі притаманне прагнення людини до гармонії з природою. Герой повісті «Тисяча журавлів» постійно відчуває її поруч. Крокуючи доріжками храмового саду, Кікудзі помічає, що дика азалія на схилі гори вбралася в пуп'янки. Повертаючись додому електричкою після ночі, проведеної з пані Оота в готелі, він бачить картину вранішньої заграви, і його зір фіксує всі деталі цього пейзажу: «Червоне сонце ніби пливло на обрії, ковзаючи по вершечках дерев. Ліс виступав на небі чорним силуетом». Згодом ця картина до найдрібніших подробиць вималюється в його уяві при звістці про смерть пані Оото. Кікудзі здатен насолоджуватися природою, відчувати живий потік її енергії. «Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий».

«Безглуздо-збирати черенки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском», - майнуло в голові Кікудзі».

Твори Я. Кавабати розповідають про приховану красу світу, в якій живуть люди і яка живе в людях, але її вони не завжди помічають. Свою Нобелівську лекцію (Нобелівська премія була присуджена митцю 1968 р.) письменник назвав «Красою Японії народжений». Цією назвою Кавабата хотів підкреслити, що досягненнями у своїй творчості він зобов'язаний тому духові національної культури, який зветься «красою Японії».

Повість Ясунарі Кавабата "Тисяча журавлів"

Композиційна побудова повісті "Тисяча журавлів" пов'язана із традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де сам Кавабата жив тривалий час) і починається знайомство читачів з головними героями: Кікудзі і Юкіко, долі яких і становлять основу сюжету. Чайна церемонія - загальний фон, а точніше, художня тканина, переплетіння "ниток" якої з'єднує минуле і теперішнє всіх персонажів.

Сутність чайного обряду - старовинної традиції, доведеної японською естетикою до рівня високого мистецтва, - полягає в тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своїм життям, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, нагадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми.

Існує чотири правила чайної церемонії:

гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої стосунки зі світом. Пошуки гармонії - призначення традиційного мистецтва японців;

чемність. Вона передбачає щирість стосунків між людьми, співзвуччя сердець, "зустріч почуттів" не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім - це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям з поганими думками; творчість роман кавабата муракамі

чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, закінчуючи чистотою в буквальному розумінні;

спокій. Головне у чайному домі - тиша та спокій, які необхідні для рівноваги духу, для бесіди "серцями".

Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його метою був не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духовного знецінення давньої традиції у повісті йде від Тікако Курімото, яка "здобула собі неабияку славу вчительки чайної церемонії". Із нею пов'язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий вже по-дорослому осмислює свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаючи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікає і вже дорослого Кікудзі, котрий втратив батьків. Вона впливає на розвиток його стосунків з нареченою Юкіко Інамурі і чинить перешкоди його контактам з пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересуває людей та їхні долі, як чашки: спочатку вона підсуває Кікудзі Юкіко і відсуває пані Оота, потім відсуває її дочку Фуміко, врешті-решт відсуває і Юкіко, кажучи, що обидві дівчини вийшли заміж.

Слід зазначити, що на сторінках повісті самий чайний посуд і взагалі вся кераміка - вази, чашки і чайники - живуть немовби власним особливим життям, що пов'язане з минулим. Старовинні речі, яким по кілька сот років, відтіняють швидкоплинність людського існування, втілюють віковічну мудрість, нагадують про неминущі цінності.

Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримає в руках рожеву крепдешинову хустку (фуросікі) із зображенням літаючих журавлів, заполонив уяву Кікудзі із самого початку повісті. Він закохується в Юкіко, шукаючи в ній втілення своїх мрій. Іншу сюжетну лінію повісті складають досить складні стосунки (у тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов'язують спогади про батька (котрий зближується з нею після Тікако). Оота-сан шукає у синові риси батька, люблячи його і шануючи пам'ять про нього. Зближення з Кікудзі викликає в неї почуття провини, а сам Кікудзі відкриває в Оота невідомі раніше її привабливі риси і краще розуміє тепер почуття свого батька. Оота не чинить перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак піклування і співчуття самого Кікудзі до дочки Оота - Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива "турбота" Тікако про Кікудзі роблять дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрією для хлопця.

У японській символіці журавлі - символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на рожевому фоні має глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя взагалі є провідною ідеєю твору, але вона лишається недосяжною

В естетиці японського мистецтва уявлення про речі, а точніше, про "сумну принадність речей", відіграє дуже велике значення. Дерева, квіти, каміння, кераміка сприймаються японцями як одухотворені образи, просякнуті настроями туги, співчуття, світлої печалі. У літературній творчості, особливо в поезії, як і в мистецтві складання букетів (ікебана), як і в традиційному японському саду, немає нічого зайвого, але завжди є місце для уяви, натяк, певна незавершеність і несподіваність, що змушують працювати думку й почуття. Спираючись на традиційну японську естетику, Кавабата через "сумну принадність речей" передає своє ставлення до героїв: симпатії і співчуття, милосердя і ніжність, гіркоту і біль. Розкривати внутрішній світ героїв, робити їх живими й близькими для читачів людьми допомагають письменникові також і суто японська споглядальність, тонке розуміння природи та її впливу на душу людини.

Природа у творах Кавабата завжди посідає особливе місце. Життя природи і людини, на думку письменника, поєднані невидимими ланцюгами. Усвідомлення цього первісного невід'ємного зв'язку надзвичайно важливе для митця. З ним пов'язане і відчуття ритму цілісного світу, що дозволяє проникати у закони природи, жити з нею одним життям, не відступаючи від природного єства, не створюючи дисгармонії, дисонансу, розладу з нею, а значить, і з самим собою. Рядки про природу створюють своєрідний фон, на якому розгортається життя героїв, проте нерідко природа набуває і самостійного значення, стаючи одним із образів твору. Кавабата закликає вчитися у природи, проникати в її нерозгадані таємниці, він бачить у спілкуванні з природою шлях до морального та естетичного вдосконалення людини.

У зображенні Кавабата природа прекрасна й велична, через показ змін у ній автор відтворює порухи людської душі, тому майже всі твори письменника багатопланові, вони мають прихований підтекст. У повісті "Тисяча журавлів" природа немовби співчуває героям. Наприклад, через опис природи передається тривога Кікудзі перед невідомістю. Коли Кікудзі виглянув у сад, "по небу прокотився грім. Далекий і могутній, він наближався все ближче й ближче. На мить дерева у саду освітив спалах блискавки". Блискавка як думка і думка як блискавка - нерозривність цих понять допомагають авторові краще висвітлити образ Кікудзі, який переживає осяяння, знайшов потрібне рішення, певний вихід для себе. "І одразу зашумів дощ, - пише Кавабата. - Поступово грім відкотився далі". Дощ неначе змиває тривожні передчуття героя, очищує його душу, відкриває шлях до нового, чистого начала. "Кікудзі підвівся і зателефонував Фуміко". Розмовляючи з нею по телефону про дрібниці, Кікудзі ледь її слухав, перевівши розмову на головне:

"- У нас тут справжня злива. А у вас?..

- Ллє, як з відра. Тільки-но так гримнуло, що я ледь не вмерла.

- Зате після дощу буде так свіжо..."

Слово "свіжий", "свіжість" означає не тільки стан у природі після дощу, а й зміну у внутрішньому світі героя.

В описі зустрічі персонажів використовується така сама символіка.

"- Напевне, ви чули по телефону, як тут зранку шумів дощ? - спитав Кікудзі.

- Хіба по телефону почуєш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна почути, як шумить дощ у вашому саду?"

В останній фразі даного діалогу застосовується прийом іносказання. Це речення слід розуміти так: "Хіба можна знати, що відбувається у вашій душі?"

У фіналі повісті символіка речей і природи зливається воєдино. Уранці, після ночі з Фуміко, Кікудзі у саду перед чайним павільйоном піднімає друзки чашки, розбитої дівчиною напередодні. З цією чашкою пов'язані стосунки чотирьох людей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. "Кікудзі склав разом чотири великих друзки, і в його долоні з'явилась чашка. Тільки на її краю не вистачало шматочка. Кікудзі узявся його відшукати, та згодом полишив цю спробу". Піднявши очі вгору, він побачив, що на сході поміж деревами сяяла одна велика зірка. "Скільки я вже не бачив ранкової зорі!" - подумав Кікудзі, дивлячись у небо, що потроху затягували хмари. Зірка виблискувала серед хмар і від того здавалася ще більшою, ніж була насправді... "Нема сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким свіжим блиском", - промайнуло у голові Кікудзі. І він кинув уламки на землю".

Фуміко, рішуче розбиваючи ввечері чашку, немовби обривала всі пута минулого, які безнадійно заплутали ті, хто пив чай із цієї чашки до неї, пута, що не відпускали від спогадів тих, хто живе нині. Водночас дівчина переживає з приводу того, що Кікудзі може порівняти її чашку з іншою, кращою (тобто з Юкіко): "У вас є краще "сіно", - прошепотіла вона". ("Сіно" - чашка у стилі Сіно Сосіна, відомого майстра чайної церемонії.) Однак після незабутнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимсь іще. Вона стала для нього незрівнянною, стала самою долею. Проте, кинувши черепки на землю, Кікудзі, знову піднявши очі угору, ледь не скрикнув: "Зірки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховалася за хмарою". Він знову підняв черепки. "Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако" (через яку все минуло виглядає гріховним і брутальним). Втративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуває, що звільнився від "гидкої чорної пелени, що застила йому світ", символом якої у повісті є потворна родима пляма на грудях (тобто на душі) Тікако. Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко? - розмірковує сам-на-сам герой, згадуючи, як не опиралася Фуміко - "опиралася тільки її чистота". Кікудзі боявся, що цього разу прокляття торкнеться його душі, а вийшло навпаки: його душа неначе очистилася. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко і очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, яка так раптово зникла. Згадавши її слова "Смерть йде за мною слідом", він відчуває, як дерев'яніють його ноги від жахливої думки: "Не можу повірити, що вона померла!" "Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життя?" - із цим та з багатьма іншими питаннями залишає свого героя Кавабата у фіналі повісті. І у скорботній тональності немовби відповідає на почуття Кікудзі вся природа, що також сумує разом із людиною.

Лірична повість "Тисяча журавлів" написана на основі давнього естетичного принципу японського мистецтва - міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна краса, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна краса, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована, внутрішня краса, що знайшла втілення в образі Фуміко. Автор передає відчуття краси з допомогою особливого прийому - натяку (йодзю), який створює настрій, викликає "надпочуття", змушуючи працювати думку і уяву читача.Повість "Тисяча журавлів" має глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисяча журавлів - це символ чистоти та щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.

Принцессе, которой больше нет

Красивая девушка, хватившая родительской любви и избалованная настолько, что последствия уже необратимы, имеет особый талант портить настроение другим людям.

Я был тогда молод (двадцать один год, а может двадцать два), и эта ее черта меня неприятно задевала. По прошествии лет думаешь: наверное, делая по привычке больно другим, сама себе она тоже делала больно. А может, еще просто не научилась управлять собой. Если бы кто-нибудь сильный, стоящий на земле тверже, чем она, умело вскрыл бы ее в нужном месте и выпустил наружу ее "эго", ей наверняка полегчало бы. Она, если разобраться, тоже нуждалась в помощи.

Но вокруг нее не было ни одного человека сильнее, чем она. А я - что я... В молодости до таких вещей не додумываешься. Мне было неприятно - вот и все.

Когда она по какой-либо причине - а часто безо всякой причины - преисполнялась решимости кого-нибудь уделать, этому не мог сопротивляться даже собравший всю свою армию король. Яд ее был безотказен - на глазах у всей публики она мастерски заманивала свою жертву в глухой угол, припирала там к стене и красиво размазывала по ней лопаткой, как хорошо разваренную картошку. Останки бывали не толще папиросной бумаги. Даже сегодня, вспоминая это, я признаю ее несомненный талант.

И не то, чтобы она была классным, искушенным в логике оратором - нет, просто она моментально чуяла, где у человека самые уязвимые места. Подобно дикому зверю, она припадала на брюхо в ожидании подходящего момента, а когда он наступал, вцеплялась жертве в мягкое горло, чтобы разорвать его. Очень часто ее слова были умелым жульничеством, ловкими натяжками - так что уже после, перебирая в памяти проигранную битву, как самому несчастному, так и нам, сторонним наблюдателям, оставалось только чесать в затылках. Но главное - она завладевала чувствительными точками, после чего становилось невозможным пошевелиться. В боксе это называется "остановка ног" - ситуация, когда остается лишь рухнуть на маты. Сам я, к счастью, экзекуции не подвергся ни разу, но созерцать это зрелище пришлось не единожды. Его нельзя было назвать спором, перебранкой или ссорой. Это было просто кровавое, зверское убийство - только что не физическое.

Я терпеть ее не мог в такие минуты, а парни вокруг нее по той же самой причине высоко ценили. "Девчонка способная, не дура", - думали они - и тем самым поощряли ее наклонности. Получался порочный круг. Выхода не было. Как в той сказке про негритенка, где три тигра бегали друг за другом вокруг пальмы, пока не расплавились.

В компании были и другие девчонки, но что они про нее говорили или думали - мне, увы, неизвестно. Я не был своим в их кругу, имел скорее статус "гостя" - и ни с кем не общался настолько тесно, чтобы выведать потаенные мысли этих девчонок.

По большей части их объединяли горные лыжи. Необычная эта компания была сбита из членов горнолыжных клубов трех университетов. В зимние каникулы они уезжали на долгие сборы, а в другое время собирались для тренировок, выпивки и поездок к морю. Было их двадцать два человека, а может двадцать три - и все симпатичные ребята. Очень симпатичные и доброжелательные. Но сейчас я пытаюсь вспомнить кого-нибудь одного из них, хотя бы одного - и не могу. Они все перемешались у меня в голове, стали как растаявший шоколад, никого не выделить и не различить. Она одна стоит особняком.

Меня лыжи не интересовали, можно сказать, совершенно. Но один мой школьный друг был близок с этими ребятами - а я в силу некоторых причин целый месяц дармоедом жил у него в квартире, познакомился там с ними, и они меня сразу стали считать за своего. Думаю, здесь сыграло роль еще и то, что я умел сосчитать очки при игре в маджонг. Так или иначе, относились они ко мне очень по-доброму и даже звали с собой кататься. Я отказывался, говорил, что мне ничего не интересно кроме отжиманий от пола. А сегодня думаю, что зря так говорил. Они были по-настоящему добрыми людьми. Даже если бы я и вправду любил отжимания гораздо больше лыж, говорить так не стоило.

Приятель, у которого я жил, был от нее без ума - с самого начала и до тех пор, покуда хватает моей памяти. Она и в самом деле принадлежала к тому типу, который сводит с ума большинство мужчин. Даже я - встреться мы с ней при немножко других обстоятельствах - мог бы влюбиться с первого взгляда. Изложить на бумаге, в чем состояла ее привлекательность - задача сравнительно нетрудная. Для исчерпывающего представления о ней достаточно отметить три момента, а именно: (a) ум, (b) переполненность жизненной силой и (c) кокетливость.

Она была невысокая, худенькая и отлично сложенная, а энергия из нее так и била. Глаза блестели. Рот был прорезан одной упрямой прямой линией. На лице обычно держалось будто бы недовольное выражение, но иногда она приветливо улыбалась - и тогда весь воздух вокруг нее моментально смягчался, точно произошло какое-то чудо. Я не пытался питать никаких чувств к ее наружности, но мне нравилось, как она улыбается. Так что нельзя утверждать, что я не влюбился бы в нее ни при каких обстоятельствах. Совсем давно, еще школьником, я видел в учебнике английского такую фразу: "схваченный весной" (arrested in a springtime) - так это как раз про ее улыбку. Смог бы разве кто-нибудь ругать теплый весенний денек?

Своего парня у нее не было, но трое из компании - и мой приятель, конечно, среди них - горели к ней страстью. Она же никого из троих особенно не выделяла, умело манипулировала всеми тремя в зависимости от обстоятельств. Да и сами эти трое, по крайней мере внешне, друг другу на ноги не наступали, вели себя вежливо и казались вполне веселыми. К этой картине я привыкнуть не мог - но, в конце концов, то были чужие проблемы, меня не касавшиеся. Я не лезу куда попало со своим мнением.

С первого взгляда она мне сильно не понравилась. В вопросах испорченности, как мне и полагалось, я был большим авторитетом, и определить, до какой степени она испорчена, никакого труда не составило. Ее и баловали, и нахваливали, и оберегали, и задаривали - всего этого было с лихвой. Но проблема тем не ограничивалась. Разные потакания и деньги на карманные расходы еще не есть решающий фактор в том, чтобы ребенок испортился. Самое главное в том, кто несет ответственность за оберегание ребенка от излучений всевозможных деформированных эмоций, которые вызревают в окружающих взрослых. Если все отступились от этой ответственности и ребенок видит вокруг одни умильные лица, то такой ребенок определенно испортится. Это как сильные ультрафиолетовые лучи, поджаривающие обнаженное тело на полуденном летнем пляже - нежному, новорожденному "эго" наносится непоправимый вред. Вот в чем основная проблема. А то, что ребенка балуют или дают слишком много денег - это всего лишь побочный, сопутствующий элемент.

Когда мы с ней первый раз увиделись и обменялись двумя-тремя словами, а после я немножко за ней понаблюдал - мне, откровенно говоря, стало совсем тошно. Пусть даже причина и не в ней, думал я, а в ком-то другом - все равно не надо так себя вести. Пусть даже человеческие "эго" сильно разнятся и в принципе уродливы по определению - ей все-таки стоит сделать хоть какое-то усилие. Так что я тогда решил если и не избегать ее, то хотя бы не сближаться больше, чем это нужно.

Из разговора с одним человеком я узнал, что семейство ее с токугавских времен держит знаменитую первоклассную гостиницу - в префектуре Исигава или где-то в тех краях. Ее брат был намного старше, и поэтому ее воспитывали бережно, как единственного ребенка. Отличница и к тому же красавица, любимица учителей и предмет внимания одноклассников - вот что за жизнь была у нее в школе. Разговор этот я вел не с ней самой, так что неясно, где тут кончается истина - но все довольно правдоподобно. Кроме того, еще маленькой она начала учиться на фортепиано и здесь тоже дошла до приличного уровня. Только раз у кого-то в гостях я слышал, как она играет. В музыке я разбираюсь не слишком хорошо и кроме эмоциональной глубины исполнения мне трудно что-либо оценить. Она касалась клавиш отрывисто, как танцуя, и ни в одной ноте не было ни малейшей ошибки.

Само собой, окружающие прочили ей консерваторию и карьеру профессиональной пианистки, как вдруг она, вопреки всем ожиданиям, без сожаления забросила фортепиано и поступила в художественный институт. А там стала изучать дизайн и окраску кимоно. Для нее это была совершенно незнакомая сфера, но ее выручала интуиция, впитанная с детства - ведь она росла, окруженная старинной одеждой. И в этой области она обнаружила талант, и здесь ее заметили. Короче говоря, за что бы она ни бралась, у нее все получалось как-то лучше, чем у остальных. Лыжи, плавание, парусный спорт - везде она была на высоте.

И по этой причине никто вокруг не мог ткнуть пальцем и сказать: вот здесь у нее слабое место. Ее нетерпимость объясняли артистическим темпераментом, а истерические наклонности списывали на повышенную сенсибильность. Так она стала в компании королевой. Жила в Нэдзу, в стильном многоквартирном доме, где ее отец в порядке борьбы с налогами снимал четырехкомнатную квартиру, якобы для работы. Когда случалось настроение, молотила по фортепьяно; а шкаф был битком набит новыми нарядами. Стоило ей хлопнуть в ладоши (выражаясь фигурально, конечно), как несколько любезных поклонников оказывались рядом, чтобы помочь. Многие верили, что в будущем она добьется изрядных успехов в своей специальности. Тогда казалось, что не существует решительно ничего, что могло бы помешать ее движению вперед. "Тогда" - это примерно в семидесятом или семьдесят первом году.

Один раз, при странных обстоятельствах, я ее обнимал. Это не значит, что я занимался с ней сексом - просто физически обнимал, не более. Дело было так: мы напились и спали вповалку, а потом оказалось, что она как раз возле меня. Ситуация самая обычная. Однако даже сейчас я помню все на удивление отчетливо.

Я проснулся в три часа ночи и вдруг увидел, что она лежит со мной под одним одеялом и сладко посапывает. Было начало июня, самый сезон для спанья вповалку - но, поскольку за неимением матрацев мы улеглись прямо на татами, то все суставы теперь ныли, несмотря на молодость. К тому же моя левая рука была у нее вместо подушки - я не мог ей даже пошевелить. Жутко, безумно хотелось пить, но скинуть ее голову с руки не было никакой возможности. Тихонько обнять ее за шею, приподнять голову и высвободить руку тоже никакой возможности не было. В самый разгар этой операции она могла бы проснуться и истолковать мои действия совершенно неверно - разве смог бы я такое вынести?

В общем, немножко поразмыслив, я решил ничего не делать и подождать, пока ситуация изменится. Вдруг она будет ворочаться? Я тогда изловчился бы, вытащил бы из-под нее руку и сходил бы попить. Но она даже не вздрагивала. Повернувшись лицом ко мне, она дышала размеренно и методично. Ее теплое дыхание увлажняло рукав моей рубашки, производя странное щекочущее ощущение.

Думаю, я прождал так пятнадцать или двадцать минут. Она все не шевелилась, и в конце концов я примирился с невозможностью дойти до воды. Терпеть жажду было трудно, но смерть от нее пока не грозила. Изо всех сил стараясь не шевелить левой рукой, я повернул голову и, заметив чьи-то сигареты и зажигалку, валявшиеся в изголовье, потянулся за ними правой. После чего, прекрасно понимая, что это только усилит жажду, закурил.

На самом же деле, когда я кончил курить и засунул окурок в ближайшую банку из-под пива, случилось чудо - жажда слегка ослабла. Я вздохнул, закрыл глаза и попытался снова уснуть. Рядом с квартирой проходила скоростная автострада; звук плоских, словно раздавленных, шин полночных грузовиков за тонким стеклом окна слегка сотрясал воздух в комнате, проникая в нее и смешиваясь с сопением и похрапыванием нескольких человек. Меня посетила мысль, которая обычно посещает проснувшегося посреди ночи в чужом доме: "А что я, собственно, здесь делаю?" В самом деле - не было никакого смысла, ну просто полный ноль.