Размещено на http://www.allbest.ru/

44

Зміст

Вступ

1. Еволюція світогляду Михайла Коцюбинського

1.1. Життєвий шлях письменника

1.2. Художня творчість Михайла Коцюбинського

2. Застаріла лексика як спосіб збагачення мови творів письменника

2.1 Ідейно-художній аналіз новели Коцюбинського «Intermezzo»

2.2 Роль застарілих слів у новелі “Intermezzo”

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Для вивчення лексики творів з метою порівняння усної мови жителів з діалектними особливостями повісті много використано діалектичні записи, зроблені на Гуцульщині. З твору "Тіні забутих предків" виписано всі речення, в яких є ті чи інші діалектичні форми (лексичні, фонетичні, морфологічні, синтаксичні], й на цій основі створена картотека, яка стала підґрунтям для аналізу мовних особливостей повісті, майстерності користування діалектами в літературному творі.

Описуючи життя і побут гуцулів, їх звичаї, повір'я М.Коцюбинський вводить у канву твору чимало застарілої лексики, серед яких значна кількість етнографічних слів. Письменник вводить ці слова не тільки тому, що хоче ознайомити читача з особливостями гуцульського діалекту, а й тому, що чимало понять не мали відповідної літературної назви, оскільки відомі були тільки в гуцульському побуті. Це назви деяких будівель, страв, продуктів харчування, посуду, одягу, взуття, музичних інструментів, тварин і рослин, демонологічні назви, мікротопоніми та інші. З іншого боку, автору потрібно було введення застарілих слів для надання творові колориту тих часів, індивідуалізації мови персонажів. Гуцульщина повністю вимальовується такою, якою сприймали й бачили її самі гуцули. І нині, на початку XXI ст., читач із захопленням сприймає розповідь про самобутній гуцульський край, його обряди, звичаї.

Мовні особливості творів Михайла Коцюбинського, як і повісті "Тіні забутих предків" та новели «Intermezzo» привертала увагу багатьох дослідників. Так, Ф.Т. Жилко в статті "Проблема діалектизмів в українській літературній мові доби імперіалізму (кінець XIX і початок XX ст.]" писав, що діалектизми в повісті так "лексичне й синтаксично обрамлені", що "самим контекстом здебільшого розкриваються" [4, 18]. Архаїзми ж у творі подані письменником як народнопоетичний елемент мови, як частина загального художнього орнаменту повісті, написаної відшліфованою літературною мовою.

Та хоча Коцюбинський вводить чималу кількість архаїзмів з метою надання своєму творові місцевого колориту, проте подає в такому контексті, що це не заважає сприйняттю твору [2, 59].

Темою даної курсової роботи є «Застаріла лексика в творах М. Коцюбинського. Intermezzo».

Метою даного курсового дослідження є визначення особливостей використання застарілої лексики в творчості письменника - імпресіоніста, зокрема в новелі «Intermezzo».

Поставлена мета передбачає вирішення наступних завдань:

- Розглянути життєвий та творчий шлях письменника, визначити основні впливи на творчу манеру;

- Провести художній аналіз новели «Intermezzo».

- Визначити значення застарілої лексики в даній новелі та особливості її використання.

- З'ясувати роль застарілих слів в новелі «Intermezzo». М. Коцюбинського.

Предмет роботи - застарілі слова, їх роль у новелі М. Коцюбинського «Intermezzo».

Об'єкт роботи - новелістика М. Коцюбинського та особливості мови творів.

Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» посідає особливе місце не тільки у творчості видатного письменника, айв українській прозі загалом. Це водночас і соціально-психологічний, політичний твір, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат. У новелі гармонійно переплелись філософські мотиви і ліризм, і це переплетіння розкрило нам ліричного героя, світ його почувань і настроїв. Це через його оповідь визначає Коцюбинський дві суперечливі дійсності -- життя на лоні природи, взаємини людини з природою і соціальні обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу і складні, нерозв'язані соціальні проблеми у час революції 1905-1907 років.

1. Еволюція світогляду Михайла Коцюбинського

1.1 Життєвий шлях письменника

Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864 р. в м. Вінниця в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875--1876) та Шаргородському духовному училищі (1876--1880). У 1880 р. Михайло Михайлович відправляється в Кам'янець-Подільськ, маючи намір вступити до університету. Мрія ця не здійснилася через матеріальні нестатки. На сім'ю навалилось нещастя. Осліпнула мати, батько втратив посаду і вже ніколи не зміг дістати путящої роботи. Повернувшись у Вінницю, Михайло Михайлович дає уроки, щоб заробити трохи грошей на підтримку сім'ї, в якій було п'ятеро дітей. Часом він виїжджає в село, щоб навчати панських дітей. Ночами просиджує над книжками.

Наприкінці 80-х років помер батько, і утримання всієї великої родини цілком лягло на плечі письменника. У лютому 1886 р. він їде в с. Михайлівку Ямпільського повіту працювати домашнім учителем, а в 1886--1889 рр. дає приватні уроки у Вінниці. коцюбинський лексика intermezzo

1890 р. Коцюбинський їде до Львова, знайомиться з західноукраїнськими діячами, зокрема з І.Франком, домовляється про співробітництво у місцевих журналах і газетах («Дзвінок», «Зоря», «Правда», «Буковина»], надсилає туди свої вірші, оповідання, науково-популярні статті, нариси, переклади. Тут, у дитячому журналі «Дзвінок», вперше був надрукований його вірш «Наша хатка».

У 1891 р. Коцюбинський склав іспит на народного вчителя у Вінницькому реальному училищі і поїхав працювати домашнім вчителем в село Лопатинці. У 90-ті роки він напружено працює, пише вірші («Вечір», «Завидющий брат»], оповідання для дітей («Харитя», «Ялинка», «Маленький грішник»], науково-популярні статті й дописи, нариси («Життя українців по малих містах», «Вироби селянок з Поділля на виставі в Чікаго»], популярні біографії видатних людей («Нюренберзьке яйце»], перекладає твори Чехова, Гейне, Міцкевича, Ожешко, Достоєвського та ін.

На початку 90-х рр. Коцюбинський стає учасником народницької організації «Братство тарасівців». В червні 1892 р. Коцюбинський виїжджає в Бессарабію, діставши посаду розвідувача з платнею 40 крб. на місяць з помешканням і артільним харчуванням. Разом із братчиками, працюючи у філоксерній комісії, він вів просвітницьку роботу серед селян, працівників комісії. Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів «Для загального добра» (1895], «Пе-коптьор» (1896], «Посол від чорного царя» (1897], «Відьма» (1898], «В путах шайтана» (1899], «Дорогою ціною» (1901], «На камені» (1902], «У грішний світ», «Під мінаретами» (1904]. Впадає в око широкий тематичний діапазон творів цього циклу, їх прив'язаність до місцевості і середовища, де письменник перебував порівняно недовго, цікаві художні знахідки при відтворенні локального колориту.

Зиму 1894-1895 рр. Коцюбинський провів у Чернігові та Вінниці. У січні 1896 р. він одружився з Вірою Устимівною Дейшею, що стала справжнім товаришем і помічником Коцюбинського, допомагала йому в літературній роботі. Восени 1896 р. письменник тяжко захворів і змушений був 1897 р. залишити службу в комісії. Він переїздить до Чернігова, де жила дружина, але оскільки його не затвердили на посаді в земстві, їде до Житомира і працює в редакції газети «Волинь» (редагує відділи «Хроника», «Свет й тени русской жизни»]. 22 лютого 1898 р. Коцюбинський друкує у «Волині» свою статтю «К полемике о самостоятельности малороссийского языка», як зневажливо іменувалась українська мова. Письменник виступає проти спроби газети «Биржевые ведомости» представити українську мову як щось легковажне, що підлягає осуду, і відстоює її право на існування.

На початку 1898 року його було, нарешті, призначено діловодом Чернігівської земської управи, а у вересні 1900 року переведено до статистичного бюро, де він і працював до травня 1911 року -- майже до кінця життя. Приїзд Коцюбинського в Чернігів у 1898 р. відкриває нову сторінку в його житті. Головне було в тому, що він дістав можливість включитись у культурне й громадське життя, віддатися творчості. 900-ті роки, в які вступав письменник, були справжнім спалахом в українській літературі цілого сузір'я непересічних талантів. Ольга Кобилянська і Василь Стефаник, Марко Черемшина і Лесь Мартович, Гнат Хоткевич, Микола Чернявський та багато інших розсувають межі тем і проблем, оновлюють художні форми, намагаючись своїми творами відповісти на найпекучіші питання життя. У 1903 p. Коцюбинський разом із Чернявським пишуть своєрідну відозву до письменників, у якій оформлюються багаторічні роздуми письменників над завданнями літератури на даному етапі. «Вихований на кращих зразках сучасної європейської літератури,-- зазначалося у відозві,-- такої багатої не лише на теми, але й на способи оброблювання сюжетів, наш інтелігентний читач має право сподіватися й од рідної літератури ширшого поля обсервації, вірного малюнку різних сторінок життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і т. ін.». Поставивши завдання відійти від етнографічного замилування сільським побутом, піднести українську літературу на вищий щабель - європейський, Коцюбинський придивляється і до творчості західноєвропейських письменників: Генріка Ібсена, Арне Гарборга, Кнута Гамсуна, Юнаса Лі, Метерлінка та ін. Віддаючи перевагу психологічним темам, Коцюбинський глибоко студіює праці з психології - науки, що на цей час починає бурхливо розвиватись. В особистій бібліотеці письменника в Чернігові збереглися книжки, назви яких свідчать про широке коло його зацікавлень у цій галузі: Т.Рібо «Психологія почуттів», М. Ланге «Емоції», Ш. Летурно «Фізіологія пристрастей», В. Вундт «Начерки психології», Г.Спенсер «Справедливість», Ч.Ламброзо «Геніальність і божевілля» та ін.

Коцюбинський завжди брав активну участь у громадсько-літературному і політичному житті. Зокрема він був головою товариства «Просвіта» у 1906--1908 рр., влаштовував лекції, концерти, збирав у себе літературну молодь на традиційних «понеділках», де обговорювались нові твори (їх зокрема відвідували П. Тичина, В. Еллан-Блакитний], був одним з упорядників літературних збірників й альманахів -- «Хвиля за хвилею» (1900], «Дубове листя» (1903], «З потоку життя (1905].Слід пам'ятати, що Коцюбинський був вимушений утримувати цілу сім'ю.

Однак грошей постійно не вистачало. Адже заробіток дрібного урядовця був мізерним. Та й літературна праця не могла поліпшити його матеріальне становище. Досить сказати, що за новелу «Intermezzo» Коцюбинський одержав 35 крб. від редакції журналу «Літературно-науковий вісник», за цілком новаторський оригінальний твір «Невідомий» - 18 крб. 18 коп. За деякі твори платили більше, проте теж небагато. У 1903 р. видавництво «Вік» надрукувало перший том його «Оповідань», за які заплатило 200 крб. В той же час російські твори оплачувались значно краще.

Так, А. П. Чехов, який у певному розумінні відіграв у російській літературі таку саму роль, як і Коцюбинський в українській, у 1899 р. продав свої твори видавцеві А.Ф.Марксу за 75000 крб. Навіть російські перекладачі Коцюбинського одержували набагато більше, ніж він. Письменник не раз з іронією згадує про це, зокрема в листі до В. Гнатюка: «Треба рятуватися, спочити, полежать в шпиталі або в санаторії, а нема за що. Доведеться пропадати. Служба ледве-ледве дає шматок хліба, а література!.. Соромно навіть признатися представникові культурної нації. Єдиний спосіб - писати по-російськи, але коли я досі цього не робив, то вже тепер не зроблю. А тим часом факт, що мої російські перекладачі дістають в кілька раз більше за переклади, ніж я за оригінал.

У 1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки встановило Коцюбинському довічну пенсію у розмірі 2000 крб. на рік, що дало змогу письменникові залишити роботу в земстві. Та було вже пізно. У жовтні 1912 р. Коцюбинський поїхав на лікування до Києва, а в кінці січня 1913 р. повернувся до Чернігова, де й помер 25 квітня.

1.2 Художня творчість Михайла Коцюбинського

Писати Коцюбинський почав рано, перші його твори не збереглися. Ранні оповідання «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма» (1884], «21 грудня на введеніє» (1885], «Дядько та тітка» (1886] за життя письменника не друкувалися. Перше оповідання позначене впливом поширених у колах української народницької інтелігенції 70-80-х рр. поглядів на просвіту як на ефективний засіб поліпшення становища народних мас.

Уже з перших друкованих творів особливу увагу сучасників привернув цикл дитячих оповідань «Харитя» (1891], «Ялинка» (1891], «Маленький грішник» (1893], які високо оцінив Панас Мирний. «Прочитав я її та й нестямився!.. У такій невеличкій приповісті та такого багато сказано! --писав він у листі до Коцюбинського від 15 травня 1898 р. з приводу «Хариті».--Та як сказано! Чистою, як кринична вода, народною мовою; яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортують перед очима велику - безмірно велику -- картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник зможе писати!».

В основі «Хариті» та інших його ранніх оповідань про дітей покладений народний погляд на виховання, діти починають усвідомлювати себе як особистості у праці, переймаючись щоденними турботами дорослих. Дітям властиві високі моральні якості - доброта і повага до батьків, що було характерним для більшості представників народу. М.Коцюбинський майстерно розкриває психологію дітей, їх думки й переживання. Так, у „Хариті” він стежить за боротьбою різних почуттів (страх, бажання допомогти хворій матері, захоплення красою природи тощо]; у «Маленькому грішнику» правдиво зображує турботу Дмитрика про хвору матір, його безжурні дитячі ігри, каяття, гіркий жаль за матір'ю.

Коцюбинський широко використовує багатство народної мови, добирає відповідну синоніміку, часто підпорядковує ритм оповіді звуковій характеристиці певного явища. Мальовничість, експресивність, зображення руху, звукова «оркестровка» твору, художній лаконізм - такі особливості оповідань про дітей.

Для розкриття найпотаємніших закутків душі маленьких героїв, їхніх характерів М. М. Коцюбинсь кий використовує і такий художній прийом, як пор трет, секрети створення якого він також добре знав. Кожна деталь портрета не тільки дає уявлення про зовнішній вигляд героя, а й характеризує його соціальний стан, спосіб життя, вдачу, тобто характер. Портрет, пейзаж (опис природи], епітети, порівняння та інші художні прийоми -- це своєрідні фарби, знаючи секрети яких М. М. Коцюбинський малює переконливі, правдиві характери людей, їхні почуття, переживання.

У творах 90-х років Коцюбинський зупиняється на безправному становищі малоземельного селянства («На віру»],підкреслює людяність і благородство бідняків («П'ятизлотник», «Помстився»], їх нестримне прагнення до кращого життя, до волі («На крилах пісні», «По-людському», «Дорогою ціною»], шукання правди («Ціпов'яз»]. Тяжка доля селян, соціальна нерівність -- першооснова тих творів. Бажання кращого життя, щастя, протест проти патріархальних звичаїв і передсудів, проти прогнилої моралі та хижацьких законів тогочасного суспільства є темою повісті «На віру» (1891].

У творі розрив головного героя Гната з нелюбою жінкою Олександрою і життя «на віру» з милою його серцю Настею, драматичні перипетії і трагічний фінал сімейно-побутового конфлікту переплітаються з рядом інших соціальних проблем. Однак при всій правдивості деталей і картин сільського побуту, конфліктів між ревнителями патріархальщини і молоддю, в сюжеті проглядає поширена в літературі цієї доби, надто в драматургії, схема: герой любить одну, через непорозуміння чи підступи ворогів одружується з іншою і стає жертвою фатального збігу обставин: в стані афекту Гнат вбиває першу дружину і йде на каторгу. Дійсність, події у творі подано крізь сприйняття героїв - бідних, знедолених селян. Внутрішній монолог і невласне пряма мова стають основою змалювання, заміняють авторську мову. В центрі твору - «старий білий п'ятизлотник», за допомогою якого розкриваються образи старого подружжя, підкреслюється високе душевне благородство бідняків.

Напруженість дії, її драматизм і полягає в показі того, як важко доводиться оберігати жінці свого п'ятизлотника. Вона на собі відчуває го лод і безвихідь, але змушена боронити єдине, що в неї залишилося, берегти не для себе, а для інших. Тому так вражає розв'язка оповідання, коли старі після почутої в церкві проповіді попа, уявляючи голодні страждання людей десь у далеких невідомих краях, підні маються до справжнього громадянського подвигу самопожертви, віддають єдине, що в них є, на допомогу іншим. Показуючи життя трудівників села, опоетизовуючи їхні високі моральні якості, Коцюбинський намагається піднести образ позитивного героя як приклад для наслідування. В українській літературі мірою моральної і духовної висоти стала людина з народу, оскільки саме в ній бачився образ високої духовності.

Значним кроком вперед у творчості Коцюбинського було оповідання «Ціпов'яз» (1893], в якому стверджується непримиренність інтересів бідноти й багатіїв, що навіть рідних братів роблять ворогами. Використовуючи мотиви народних казок про Правду і Кривду, про двох братів - багатого і бідного, Коцюбинський зіставляє характери Семена і Романа Воронів. Останній пнеться в сільські писарі, мріє вивчитись і стати великим паном. На прикладі Романа Коцюбинський показує народження буржуазії в селі, підкреслює закономірність розшарування селянства. Семен уособлює простого бідного селянина, який, не маючи землі, прагне знайти з цього якийсь вихід. Крім цього, у творі порушується проблема розчарування селян в царських ілюзіях. Семен уже замолоду почав задумуватися над причинами соціальної несправедливості. Він твердо переконаний, що так далі жити не можна, що земля має належати тим, «хто коло неї ходить». Єдине, що йому залишається - віра у царя, сподівання на його милість. Коли ж на «прошеніє» Семена приходить відповідь - «оставлено без послєдствія», зазнають краху й царистські ілюзії селянина.

У казці «Хо» (1894] Коцюбинський різко виступає проти «страху людського», проти нерішучості і боягузтва в громадсько-політичній боротьбі, які стають на заваді суспільному прогресові; письменник оспівує сміливість, рішучість і згуртованість тих «нових лицарів», які повстануть першими. Твір побудований на протиставленні людей забитих, заляканих людям сміливим, енергійним, рішучим. Головна увага автора зосереджена на гострому викритті політичного ренегатства тогочасної інтелігенції, уособленої в образах Ярини Дольської і Макара Івановича Літка. Їм письменник протиставляє молодь, яка щиро любить рідну країну, вірить у її краще майбутнє, береться до роботи, не лякаючись небезпек і труднощів. В такий спосіб у казці «Хо» (1894] Коцюбинський, тенденційно підносячи значення просвітницької діяльності, подає також гостре сатиричне розвінчання окремих представників тогочасної інтелігенції, які при найменшій загрозі урядових репресій зрікаються своєї культурницької програми.

Крім оповідання «Для загального добра», Коцюбинський написав ще два про життя молдаван: «Пе-коптьор» (1896] і «Відьма» (1898]. В цих оповіданнях реалістичне змалювання народного життя з його «світлими» і «темними» сторонами не сумісне з народницьким доктринерством. У цих творах починає звучати не знана до того у творах Коцюбинського гумористична нота. Показуючи душевне благородство своїх героїв-селян, автор з іронією звертає увагу на їх простодушну наївність і забобонність, породжені застійністю патріархального побуту. У цих невеличких «образках», як назвав їх сам автор, проявилися такі риси художнього обдарування письменника, як тонкий гумор та іронія, майстерність психологічного аналізу, ліризм зображення, уміння змальовувати масові сцени, зв'язок художнього слова із музикою.

У другій половині 90-х pp. зростає прагнення письменника вивільнитися від застарілих літературних канонів, виробити власні художні принципи. Він знаходить свої форми і художні засоби відображення нових життєвих явищ. Увагу його привертає насамперед соціальна, морально-етична і філософська проблематика.

Перевага психологічних малюнків над «подійністю» як жанрова ознака «Лялечки» (надалі це не раз зустрічатимемо у Коцюбинського], трактування «подій» в грубувато-комедійному дусі, переведення трагедійного мотиву запізнілого й неподіленого кохання в план сатиричний (народолюбка стає помічницею попа у всіх його справах, включаючи підготовку промов у церкві й нагляд за сапальницями] -- все це становить ідейно-художню своє рідність твору.

В оповіданні виразно відчутний відгомін героїчного фольклору, зокрема пісень про гайдамацький рух 1768 року. Він виявляється в емоційній піднесеності самого тону розповіді, змалюванні подвижництва героїв, у напруженому розвитку сюжету і - головне - в героїчності самих характерів. Від народної поетики йде яскрава образність твору, його пісенна ритмомелодика, його життєствердний пафос. Героїка народної боротьби - центральна тема твору.

У 90-х роках Коцюбинський виступає яскравим представником соціально-психологічної новелістики («На камені», «Поєдинок», «Цвіт яблуні», цикл «З глибини», «У грішний світ»]. Для його творів характерна виняткова пластичність образів, мальовничість описів природи, стислість і лаконічність оповіді, використання засобів суміжних мистецтв, їм властивий гострий драматизм і напруженість дії, різкі контрасти, незвичайні асоціації. Переважає безпосереднє ліричне самовираження характерів дійових осіб, передача об'єктивного світу речей і явищ через уявлення і почуття героїв (звідси музикальність прози Коцюбинського]. Коцюбинський у творі «На камені» (1902] дає новий - героїчний - варіант сюжету, побудованого на зіткненні усталених звичаїв і цупких забобонів з волею до щастя. Фатьма прагне вирватись з пазурів старого побуту навіть ціною смерті і робить без ніяких вагань найрішучіший крок, сміливість якого, нечувана в татарській оселі, підкреслена самим вибором сімейного стану героїні, - адже вона одружена.

У творі «Поєдинок» (1902] Коцюбинський виступив проти негативних явищ, що перешкоджали вільному розвитку людини, виявленню її активності, висміяв нікчемність і порожнечу міщанського життя, обивательщини. Твір, по суті,-- психологічний «образок», тонкий аналіз того процесу, коли з глибини людської істоти «встають нікчемність, фальш, компроміси» і штовхають її на підлість.

У циклі алегоричних мініатюр «З глибини», що складається з чотирьох поезій у прозі («Хмари», «Утома»--1903, «Сон» і «Самотній» -- 1904], Коцюбинський знову торкається питання про значення мистецтва і вважає завданням поета -- закликати до активної діяльності. Душа поета уявляється йому переповненою скорботами світу, теплою од жалю й невиплаканих сліз. Вічно невдоволена, у вічних пошуках, вона завжди неспокійна, палає великим і праведним гнівом.

Твором «нової школи» була новела «У грішний світ» (1904], побудована за принципом антитези: з одного боку, похмурий жіночий монастир, схований серед одвічних борів на дні глибокого міжгір'я, де процвітають садизм і розпуста, рабська праця й приниження людської гідності, а з другого-- вільний, «принадний, веселий, у сяйві, як мрія», «грішний світ». І лише на шляху в цей «грішний світ» черниці відчули красу й тепло щирих людських сліз. Смисл твору -- в підкресленні ду ховного прозріння черниць. Новелі властивий глибокий психологічний аналіз, логічна вмотивованість вчинків і подій.

Подібна тема порушується і в оповіданні «Під мінаретами» (1904]. Тут зображено два протилежні табори; мулли, дервіші, які стоять на боці релігії і патріархальних звичаїв, і гурток молоді -- Рустем та його друзі, що завзято борються проти національної обмеженості. У них під креслюється потяг до освіти, європейської культури.

Особливо велике значення для формування світогляду й напряму художньої творчості М.Коцюбинського мала перша російська революція 1905-1907 рр. Це були роки піднесення творчої активності письменника. Основну увагу він звертає на розкриття світобачення у представників різних соціальних прошарків, різних суспільно-політичних груп, що зумовлювало неоднакове сприймання ними подій революції 1905-1907 рр. Це створювало широку панораму народного життя і суспільних настроїв тих років («Сміх», «Він іде!», «Невідомий», «В дорозі», «Persona grata», «Intermezzo», повість «Fata morgana»].

Отже, твір Коцюбинського як складне художнє явище не піддається однолінійному трактуванню, що є також яскравим свід ченням таланту письменника.Ідейно-художня своєрідність твору «Persona grata» (1907] полягає передусім у тому, що процес народження політичної свідомості навіть у найвідсталіших верствах суспільства під впливом революційних подій переданий письменником через аналіз внутрішнього життя тупого злочинця, убивці, який став «казенним чоловіком», сліпим знаряддям злочинів царизму.

Серед творів малої форми «Intermezzo» посідає особливе місце не лише в творчості М. Коцюбинського, а й у тодішній українській новелістиці в цілому. Уся образна система твору - композиція, чергування внутрішніх ліричних підрозділів, яке передає мінливість настроїв і хід складного психологічного процесу, що відбувається в душі головного героя; взаємодія персонажів: умовно-алегоричних («моя утома», «залізна рука города», «людське горе»] і соціальне конкретизованих (передовий митець і «мужик»]; картини природи, повні життя і руху; контрасти безжурного, спокійного («кононівського поля»] і трагедійного (спомини героя про тих, з яких «витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки»] - веде читача до пізнання важливих соціальних істин часу.

2. Застаріла лексика як спосіб збагачення мови творів письменника

2.1 Ідейно-художній аналіз новели Коцюбинського «Intermezzo»

Новела «Intermezzo» -- один із кращих творів М. Коцюбинського -- написана в добу найбільшого розгулу реакції. Кожен день приносив письменникові сумні вісті. Все це разом з тяжкою працею на службі, постійними матеріальними нестатками підривало здоров'я Коцюбинського. 18 червня 1908 року Коцюбинський поїхав у село Кононівку, щоб відпочити. В своїх листах він розповідає, як гарно на нього впливає природа, самотність. Цей період життя письменника, враження, винесені з Кононівки, лягли в основу написання твору.

Свій авторський задум письменник реалізує через глибокий самоаналіз центральної постаті твору -- образ головного оповідача. Це -- інтелігент, громадсько-політичний діяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрідне intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розуміє красу й велич природи -- сонця, землі, неба, поля. Своїми почуттями від спілкування з природою він щедро ділиться з нами, але подає їх через філософські роздуми, і тим самим примушує і нас замислитися над дійсністю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собі незабутнє враження.

Уже з перших рядків твору ми стаємо свідками складного самоаналізу героя, що скаржиться на свою втому, на гнітюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самотнім: «я утомився», «мене втомили люди», «я не можу бути самотнім».

Цими висловлюваннями автор підкреслює залежність людини від суспільства. Далі психологічний самоаналіз поглиблюється: опинившись в одній із десяти чорних кімнат, герой не може позбутись химерного відчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Він не може заснути, його переслідують згадки про трагічні події, що сталися після революційних виступів у час реакції: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато…»

Це розстріляні, повішені, трупи яких потім кинуть у ледь прикриті ями. Ми розуміємо, що оповідач був не лише свідком, а й діяльним учасником революційних подій, враження від яких гнітять його душу.

Та на ранок сонячне проміння знищує нічні марення, оповідач з піднесеним настроєм оглядає сільське довкілля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені». І вже тепер у філософський зміст новели вплітаються чотири пейзажі: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й руху; образ сонця, наділеного рисами живої істоти, яке возвеличує оповідач-філософ; земля, яку герой вважає близьким собі створінням («Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, -- всю я вміщаю в собі»]; і картина літнього поля, його симфонія. Так постає перед нами один з персонажів твору -- жива природа і її взаємини з людиною. Це -- один бік діяльності.

Друга -- людське горе, соціальні обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усіма його бідами. Розмова з ним переконала оповідача, що він не має права шукати самотності, тиші й спокою, стати вільним від суспільства. Тому так переконливо звучать слова героя у кінці твору: «Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає».

І от вже й ми, читачі, перехоплюємося оптимізмом і віримо у сили героя, розуміючи і розділяючи з ним щире прагнення служити своєму народові, своїй землі.

Цьому творові передувала філософсько-психологічна новела «Цвіт яблуні» та цикл поезій у прозі «З глибини», присвячений темі покликання митця, його обов'язку перед народом.

Отже, новела «Intermezzo» -- закономірне явище у творчості великого художника слова. Вона є наслідком його роздумів над питаннями про призначення літератури, про моральне обличчя митця. Це яскрава і глибока відповідь тим, хто прагнув звести літературу до ролі панської забавки, позбавити її великої суспільно-виховної сили.

«Intermezzo» -- слово італійське, в буквальному перекладі означає «перерва». Так називали в XVII столітті невеликий музичний твір, що виконувався у перерві між актами трагедії, а пізніше -- опери. Цим терміном з часом стали називати і самостійні фортепіанні п'єси. Коцюбинський вжив термін «Intermezzo» в переносному значенні.

Це -- не просто перерва, перепочинок ліричного героя твору на лоні природи. Під час цього перепочинку він слухав симфонію поля, хор жайворонків -- музику природи, яка оздоровила його, дала натхнення для нової праці й боротьби.

Багатий внутрішній світ ліричного героя розкривається у його роздумах і почуттях. «Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря, крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути самотнім», -- щиро признавався він.

Ліричний герой має автобіографічні риси, але він не тотожний Коцюбинському. Він втілює ідейно-етичні якості всіх кращих митців своєї епохи.Ліричний герой переймається долею скривдженого народу, який кидає до свого серця, «як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свій розпач».

Вразлива душа героя переповнена стражданнями. Митець-патріот палко любить рідну землю, тонко відчуває її красу. Ліричний герой глибоко любить природу, але людину -- над усе.

Герой Коцюбинського упивається красою природи. «Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного, як текуча вода, пересипання зерна. І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад вертає відбитий від себе блиск».

У світі природи ліричний герой особливо любить сонце, яке сіє у його душу золотий засів -- любов до життя, людини, свободи.Сонце -- традиційний образ волі, нового життя. Саме такий зміст мають роздуми ліричного героя про морок і сонце. Морок -- символ гніту й насильства. Сонце -- бажаний гість героя. Він збирає його «з квіток, з сміху дитини, з очей коханої», творить його подобу в своєму серці і нарікає ідеалом, який йому світить.

Новела «Intermezzo» з її ліричним героєм дали нове славне ім'я Коцюбинському -- Сонцепоклонник.

Образ селянина -- це втілення народного горя. Недарма «крізь нього» митець побачив усі жахи села в епоху найбільшого розгулу реакції -- безземелля, хронічне голодування, хвороби, горілку, індивідуалізм, провокації, страждання людей по тюрмах і в засланні.

Селянин -- типовий образ сільської бідноти, яка під час революції 1905 року «голіруч хотіла землю взяти». За участь в революції він рік сидів у тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б'є його в обличчя. В зеленому морі хлібів селянин має тільки краплину, маленький клаптик землі, з якого не може прогодувати п'ятеро діток голодних.

Образ «звичайного мужика» з усіма його стражданнями уособлює народ, за щастя якого митець повинен боротися своїм художнім словом.Новела Коцюбинського «Intermezzo» заперечує теорію про незалежність митця від суспільства, вона образно утверджує, що неможливо жити в суспільстві і бути вільним від нього. У цьому творі яскраво виражено ідейно-естетичні погляди М.Коцюбинського, всіх передових митців того часу.Цей твір -- один з найвидатніших в українській і в усій світовій літературі.«Intermezzo», як справедливо відзначив Л. Новиченко, «займає у творчості Коцюбинського, можливо, таке ж місце, як ми відводимо «Пам'ятникові» у творчості Пушкіна, «Заповітові» в поезії Шевченка, бо в ньому знаходимо уже сильний і яскравий ідейно-естетичний маніфест найзаловітніших поглядів на митця і його ставлення до народу, на мистецтво і його суспільну роль».

2.2 Роль застарілих слів у новелі “Intermezzo”

Для вивчення лексики творів з метою порівняння усної мови жителів з особливостями архаїзмів повісті автори використовують записи застарілих слів, зроблені на Гуцульщині. З твору "Intermezzo" виписано всі речення, в яких є ті чи інші застарілі форми (лексичні, фонетичні, морфологічні, синтаксичні], й на цій основі створена картотека, яка стала підґрунтям для аналізу мовних особливостей повісті, майстерності користування діалектами в літературному творі.

Описуючи життя і побут гуцулів, їх звичаї, повір'я М.Коцюбинський вводить у канву твору чимало діалектизмів, які побутують і зараз, і серед яких значна кількість етнографічних. Письменник вводить ці слова не тільки тому, що хоче ознайомити читача з особливостями гуцульського діалекту, а й тому, що чимало понять не мали відповідної літературної назви, оскільки відомі були тільки в гуцульському побуті. Це назви деяких будівель, страв, продуктів харчування, посуду, одягу, взуття, музичних інструментів, тварин і рослин, демонологічні назви, мікротопоніми та інші. З іншого боку, автору потрібно було введення діалектизмів для надання творові гуцульського колориту, індивідуалізації мові персонажів.

Розрізняються лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні особливості діалектизмів. Причому фонетичні та граматичні особливості помітні тільки в мові персонажів, а лексичні - як у мові персонажів, так і в авторській мові: назви предметів побуту жителів гір, елементів флори і фауни Карпат.Далі подано лексичні діалектизми, їх значення та приклади вживання у повісті.Назви тварин

Поглядаючи на овечки, що блеяли в загородах, на свій писаний ботей (стадо, отара], на корови, що дзвонили та рули по випасах в лісі, - він не журився.

"Вуйко", - а, ч. 1 .Дядько по матері, брат батька або матері. 2. Про чоловіка старшого віком. 3. Переносне значення - ведмідь [9, 785]. Вниз западалися потоки, куди не ступала людська нога, де плекався тільки бурий ведмідь, страшний ворог маржини - "вуйко". 4. Саркастичне - про молодого неповороткого хлопця. Із цих чотирьох значень у повісті Михайла Коцюбинського "Тіні забутих предків" засвідчено вживання слова "вуйко" тільки у значенні ведмідь.

Готури, - ам, мн. Глухар [9, 11]. Пусто і дико на тих лісових кладовищах, забутих богом і людьми, де лиш готури гутіли та вились гадюки.

Маржина, - й, ж.Худоба [9, 27]. Всякі злі духи заповнюють скелі, провалля, хати й загороди та чигають на християнина або маржину, щоб зробити їм шкоду.

Худібка, - й, ж. Свійські сільськогосподарські тварини [9, 67]. Завтра приженуть нам худібку, коли б допоміг пан - біг усю людям віддати, - обізвавсь ватаг і розповів, що Іван має робити.

Будівлі та господарські споруди

1. Вориння, - я, с. 1. Зрубаний тонкий довгий стовбур дерева або одна четвертина розколотого стовбура, що використовується для огорожі; жердина [9, 73].

Загорожа з довгих жердин, прибитих до стовпців [9, 73].. Нечутна ступають пастухи в постолах, котиться м'яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім воринні.

Загорода, - й, ж. Огороджена ділянка в господарстві, у полі для літнього утримання або ночівлі свійських тварин і птахів [9, 85]. А коли і їх вже не стало, на засмучену полонину приволіклась мара та й нипа по стаї й загородах, чи не лишилось чого для неї.

Кошара, - й, ж. 1.Загорода або хлів для овець, кіз; вівчарня.2. Дореволюційне - дерев'яний фабричний будинок для робітників біля фабрики, на промислі [9, 315]. Опустіли кошари. У повісті вживається слово кошара тільки в першому значенні.

Курбало, - ла, с. Більш глибоке місце [10, 328]. Вони робили собі курбало у потоці, глибоке місце, і, роздягшись - бовтались в нім, як двоє лісних звірят, що не знають, що таке сором.

Оборіг, - рогу, ч. Повітка на чотирьох стовпах для зберігання сіна, збіжжя (9,4 550]. По далеких горбах самотіли тихі гуцульські осадки, вишневі од смерекового диму, яким прокурились гострі дошки оборогів з запашним сіном, а в долині кучерявий Черемош сердито поблискував сивиною та світив попід скелі недобрим зеленим вогнем.

Осадок, - дку, ч. Оселя (у гуцулів] [9, 75]. По далеких горбах самотіли тихі гуцульські осадки. Стая, - ї, ж.

1. Житло гуцульських пастухів на полонинах [9, 67].

Також приміщення для переробки молочних продуктів. За горбком у долинці, де вітер не так дошкуляв, він знайшов стаю, закопчену димом.

Струнка, - й, ж. Відгороджене місце в кошарі, хлів для доїння овець [9, 93]. Струнка - це вузьке загороджене місце у вигляді коридора шириною у вівцю, пристосування для доїння овець. Тільки й спочинку було, що під дашком у струнці під час доїння.

Назви одягу і прикрас

Гачі, - ів, мн. Штани [9, 42]. Зимові товсті, сукняні штани, які могли бути чорного, білого або червоного кольору. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним, як його гачі, тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека.

Запаска, - й, ж. Жіночий одяг у вигляді шматка тканини певного розміру (переважно вовняної], що використовується замість спідниці для обгортання стану поверх сорочки [9, 24]. Запаска, як правило, ткалася з різнокольорових ниток. Мені неня купила нову запаску.

Заплітки, - ам, мн. Стрічка або пучок скручених кольорових ниток, які служили для заплітання в кінець коси, щоб зав'язати її і не дати розплітатися [9, 26]. Марічка теж вже ходила в заплітках, а се значити мало, що вона вже готова й віддатись.

Згарди, - ам, мн. Намисто з монет або хрестиків [9, 50]. Вона і перше любила пишно вбратись, а тепер наче щось вступило в неї: навіть у будень носила шовкові хустки, дорогі писані мудро, блискучі дротяні запаски, а важкі згарди гнули їй шию.

Кептар, - я, ч. Кептар виготовлявся з овечої шкіри, прикрашався кольоровою шкірою (софіяном] або кольоровими нитками. Гуцульський кептар був коротким, до пояса. Краї кептаря обрамлені смушком із ягняти. Холодний вітер розправля крила і б'є ними в груди попід кептар. Крашениці, - иць, мн. Див. Гачі. Гачі червоного кольору. Витягалось найкраще лудіння (одежа], нові крашениці, писані кептарі, череси.

Кресаня, - і, ж. Капелюх [9, 335]. У гуцулів - це капелюх з високо загнутими вгору краями, інша назва - венгерка. Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив високий черес і пишну кресаню.

Лудіння, - я, с. Одяг, вбрання [9, 552]. Правда, вона любила пишне лудіння, і немало десь піде грошей на шовкові хустки та дорогі згарди, але то байка!.

Уплітка, - й, ж. Див. Заплітки. Ти побігла потому, я кинув твої уплітки в воду, а ти дала мені цукерок...

Черес, - а, ч. Старовинний широкий шкіряний пояс, зшитий уздовж з двох складених разом ременів так, що мав усередині порожнину для грошей та інших цінних речей [9, 308]. Тоді ватаг вийма з - за череса цілий жмуток дерев'яних колодок і починає читати.

Назви взуття

Капчури, - ів, мн. Панчохи, пошиті із сукна й оздоблені вишивкою. Вони взувалися у постоли. Мені неня купила нову запаску...! постоли...! мережані капчури. і Постоли, - ів, мн. [одн. постіл, - тола]. М'яке селянське взуття з цілого шматка шкіри без пришивної підошви, яке, звичайно, носили з онучами, прив'язуючи до ніг мотузками [волоками] [9, 377]. Докинув у ватру смеріччя, поглянув на постоли, обсмикнув сорочку на собі і став до танцю.

Назви рослин:

Афини, - фин, мн. 1.Назва рослин - чорниці. /аccinium murtillus. 2. Ягоди цієї рослини. Кучерява зелень гогозів і афин запустила своє коріння у глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних та синіх ягід.Бриндуша, - і, ж. Рослина - шафран сітчастий [9, 236]. Сгосus vernus. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок.

Гаджуга, - й, ж. див. Смерека. Котивсь зеленими царинками, маленький і білий, наче банька кульбаби, безстрашно забирався у темний ліс, де гаджуги кивали над ним галузками, як ведмідь лабами.

Гогози, - ів, мн. Рослина і ягода - брусниця [9, 101]. Знаходив ожини, гогози, пив воду з потоків і тим живився.

Матриган, - у, ч. Рослина - Беладонна [9, 652]. Аtrора ВеІІаdопа. Умів знаходити помічне зілля - одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може, воно до нього говорить?

Смерека, - й, ж. Багаторічне вічнозелене хвойне дерево з конусоподібною кроною, ялина звичайна [9, 397]. З-за галузки смереки виглядали зажурені гори, напоєні сумом тіней од хмар, що все стирали бліду усмішку царинок.

Храбуст, - у, ч. Сіrsium оlеrасеum. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодкубриндушу, храбуст або рожевий горішок.

2. Капустяне листя. 3. Осот [9, 136].

Назви професій та занять Бовгар, - ря, ч. Пастух волів. Бовгар сперся в задумі на довгу трембіту.

Ватаг, - а, ч. Той, хто керує ватагою; ватажок.

2. Старший чабан [9, І, 296]. Ватаг занятий був добуванням живого вогню.

Градівник, - а, ч. Чародій, який "вміє" відвертати град. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар.

Козар, - я, ч. Пастух кіз [9, 210]. Біля нього - чорний пелехатий козар, що за кожним словом клене, а там, ще вівчарі.

Мольфар, - а, ч. Чарівник [9, 93]. Юра - мольфар стояв по той бік вориння і дивився на неї.

Спузар, - я, ч. Пастух, в обов'язок якого входить підтримувати вогонь, заготовляти дрова, носити воду [9, 611], це на Гуцульщині своєрідний полонинський слуга.. - Ні, я спузар, - одкрив зуби Микола, - маю пильнувати ватри, аби не згасла через все літо, бо була б біда!...

Назви їжі та продуктів харчування Бринза, - й, ж. Сир з овечого молока [9, 236]. Бринза може виготовлятися з овечого, коров'ячого, козячого молока, фактично - це будз, перетертий у певній пропорції з сіллю. Бринза зберігалася довго і була придатна для зберігання протягом року. Потому всі разом пили за здоров'я маржинки, гості набирали у бербениці бринзи та в мирності знову спускались в долини .

Будз, - у, ч. Свіжий овечий сир [9, 247]. Будз виготовляється з коров'ячого молока, овечого та козячого. Все воно - чорні лавки і стіни, ватра і дим, будз, бербениці і жентиця, - все воно близьке і рідне, на всьому спочила його тепла рука.

Буришка, - й, ж. Картопля [10, 112]. І, як ті діти, слухали прості оповідання про те, скільки люди вробили сіна, що буришки нема, кукурудзи ріденькі, а Мичарникова Ілена померла.

Гуслянка, - й, ж. Кисляк з пареного молока [9, 198], це кип'ячене молоко, квашене за спеціальною технологією, яке могло довго зберігатись і було придатне для споживання навіть через кілька місяців. Засідали за мережаний стіл, тяжкі в своїм овечім убранні, і споживали вкупі свіжу кулешу та гуслянку гостру, од якої облазив язик.

Жентиця, - і, ж. Сироватка з овечого молока [9, 519], а могла бути і з будь - якого. Холодна жентиця світить з коновки зеленим оком.

Кулеша, - і, ж. Страва з кукурудзяного борошна [9, 390]. Споживають кулешу з молочними або м'ясними продуктами. Вживають і замість хліба. Тоді зійшлись до стаї всі вівчарі і сіли біля живого вогню, щоб в мирності з 'їсти свою першу полонинську кулешу.

Демонологічні назви:

Арідник, -а, ч. Злий дух; чорт, дідько [9, 59]. Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник [злий дух] править усім, що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голос сокири.

Бісиця, -і, ж. Уявна надприродна істота, що втілює зло і, звичайно, зображується у вигляді людини з козячими ногами, хвостом і ріжками; злий дух, чорт, диявол, сатана [9, 89]. В гуцульській демонології бісиця - це надприродна істота жіночої статі, те саме, що біс, але жіночого роду, чортова жінка. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки - і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.Бісеня, -ти, с. Дитина біса... і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня.

Лісна, -ж. Див. Бісиця. Тоді йому робиться ясно: се його кличе лісна.Нявка, -й, ж. Мавка [9, V, 459]. Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом з тим знає, що то не Марічка, а нявка.

Чугайстир, -ра, ч. Лісовий добродушний дух чоловічого роду, всіх зустрічних викликає на танець. Чугайстир сів на пеньок, обтрусився з сухого листу і простяг до вогню ноги.

Щезник, -а, ч. міф. Злий дух; лісовик [9, XI, 580]. Сидів прикутий на місці і німо кричав од холодного жаху, а коли врешті видобув голос, щезник звинувся і пропав раптом у скелі, а цапи обернулися в коріння дерев, повалених вітром.

МікротопонімиҐрунь, -я, ч.

1. Вершина гори.

2. Гора з пологою вершиною [9, 182].Одного разу він покинув свої корови і подряпався на самий грунь [верх].

Зарінок, -нку, ч. 1.Пологий берег річки, вкритий рінню.2. Рівне місце біля річки, поросле травою [9, 292]. Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому Марічки.

Кичера, -й, ж. Гора, вкрита лісом, крім вершини [9, 156] або гостроверха гора. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі.

Крутіж, -тежу, ч. Коловорот, водоверть, тобто місце у річці, морі з круговим рухом води, що утворюється внаслідок дії протилежних течій [9, 466]. Зразу його тягло скочити з скелі у крутіж: "На, жери і мене!".Недеї, -їв, мн. Дика вершина гори [9, 284]. Вище, по безводних недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник.Плай, -ю, ч. Стежка в горах [9, 58] або стежка пологою вершиною гори. Ліси ще дихали холодками, гірські води шуміли по скоках, а плай радісно підіймався угору поміж воринням.

Суточки, -чок, мн. Обгороджені гірські стежки [9, 861], що ведуть від дороги додому. Сідлались коні, і суточками зеленим верхом ішов пишний похід та закосичував плай гейби червоним маком. Це приклад невдалого використання діалектного слова М.Коцюбинським. Треба було використати слово стежка, а не плай.

Царинка, -й, ж.

1. Околиця, край села.

2. Місцевість за селом, де пастух збирає худобу; вигін.

3. Необроблюване, поросле травами поле.

4. Засіяне поле, посіви; лан.

5. Невеличка лука при садибі, в горах або в лісі, призначена для сінокосу [9, 182]. 3відси дивився на гори, близькі й далекі верхи, що голубіли на небі, на смерекові чорні ліси з їх синім диханням, на ясну зелень царинок, що, мов дзеркало блищали в рамах дерев.

Назви музичних інструментів

Денцівка, -й, ж. Музичний інструмент типу сопілки [9, 24]. З досадою кидав денцівку і слухав інших мелодій, що жили в ньому, неясні і невловимі.

Трембіта, -й, ж. Гуцульський народний духовий музичний інструмент у вигляді довгої дерев'яної труби без вентилів і клапанів [9, 242]. Раптом до вуха долітає давно жданий поклик трембіти.

Флояра, -й, ж. Басова сопілка - зубівка, майже метрової довжини,поширена на Гуцульщині [9, 60]. Наш Федір зробив си таку файну флояру...та й як заграє...

Назви посуду

Барильця, -ів, мн. Невеличка посудина для рідини, найчастіше з дерева, з двома днищами і опуклими стінами, стягнутими обручами [9, 106]. Нові бербениці й барильця німують в кутку, хоч тільки занукай до них - і обізветься голос, що там жив.

Бербениця, -і, ж. Діжечка, барило [9, 157] - бондарський посуд заввишки приблизно в один метр, діаметром 35 - 45 сантиметрів з двома денцями, верхнє дно при потребі відбиралося. Бербениця служила для зберігання і транспортування молочних продуктів: бринзи, гуслянки, будзу. Бербеницю можна покласти у бисаги й вантажити на коня. І завів Івана до стаї, де од порожніх бербениць, путин та голих лавиць йшов запах пустки.

Коновка, -й, ж. Металева або дерев'яна посудина з дужкою для носіння і зберігання води тощо [9, 63] заввишки приблизно 50 сантиметрів, діаметр дна ширший від верха, з дерев'яним вухом. Коло такого поточка якась добра душа лишала горнятко або коновочку гуслянки.

Начиння, -я, с. 1.Знаряддя праці, що необхідні для виконання будь - якої роботи.2. Господарські речі, які служать для приготування, подачі, зберігання їжі, напоїв; посуд [9, V, 235]. Ватаг сидить серед свого начиння, як батько серед дітей. В повісті "Тіні забутих предків" М.Коцюбинський використовує начиння в другому значенні.

Путина, -й, ж. Посудина для молока або для виготовлення сиру [9, 40].

Явища природи:

Габа, -й, ж. Хвиля [9, 71]. Марічку несла річка, а люди дивилися, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати.Мрич, -і, ж. Мряка. Холодна мрич підіймалась з долини та простягала білі мохнаті лаби до чорних смерек, а під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош.

Негура, -й, ж. Туман [9, 280]. Часто негура заставала вівці у полонині.Плова, -й, ж. Злива [переважно з буревієм] [9, 58]. Б'ють плови весняні. Ричать громом гірські верхи - і дух злого холодом віє од Чорногори ... а тут раптом з'являється сонце - праве боже лице - і вже дзвенить у коси, що кладуть сіно у поліг.