Дипломна робота

ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ СТАТТІ, НАРИСИ ТА ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ ЖОРЖ САНД

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. Жорж Санд і романтизм ХІХ століття

1.1 Естетичні, світоглядні, суспільно-політичні чинники виникнення та формування романтичного мистецтва

1.2 Питання сутності і мети літературної творчості в літературознавчих та публіцистичних працях Жорж Санд

РОЗДІЛ ІІ. Романтична концепція мистецтва і митця в романі Жорж Санд "Консуело"

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Романтизм - відкрита й дуже динамічна художня система, що охопила різні сфери духовної культури ХІХ століття. Це і література, і музика, і живопис, романтична філософія й історіографія. Д.Наливайко та К.Шахова визначають романтизм як духовну культуру, багатогранну й розгалужену, що нагадує "Інші великі епохи в історії європейської культури, такі як Високе середньовіччя, Ренесанс, Бароко, Просвітництво. Цим неабиякою мірою пояснюється його "живучість": завмираючи в одній сфері духовної культури, він спалахував у другій, перекидався на третю і т. д." [14; 9].

В основі романтизму - потужний духовний рух, глибинні світоглядні структури, принципи мислення, які поширювалися на різні сфери діяльності людини. Появу романтизму більшість дослідників вважають романтичною революцією в художній культурі людства. Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця та його ролі в суспільстві, а також висунули принципово новий погляд на особистість та її проблеми. Романтизм був універсальним художнім напрямом не тільки в тому, що виявлявся в різних сферах духовного життя людства, а й ще й тим, що охоплював літературу й мистецтво різних країн Європи та Америки. Показовими у цьому сенсі є й часові рамки: формування романтизму, завершившись в середині останнього десятиліття ХVІІІ століття, у ХІХ столітті романтизм став одним із головних напрямів літератури і одним із важливих етапів літературного процесу. Після того, як у першій третині ХІХ століття, відбувся справжній злет романтичної літератури, у наступні десятиліття романтизм виявляє себе у творчості багатьох реалістів (Бальзак, Стендаль). У надрах романтизму зароджується модернізм. Романтизм як явище був неоднорідним: у його межах співіснували різні течії, що нерідко взаємодіяли між собою.

Традиції романтизму живуть у культурі ХХ століття, виявляючи себе на різних рівнях (поетики, стилістики, ідейно-тематичному рівні). На межі 1820-1830-х років зароджується й українська романтична література, яка сприяла пробудженню національної свідомості, утвердженню історичної самобутності народу. Саме універсальність, динамічність, часова тяглість, ідейно-художня багатогранність і є тими актуальними чинниками, що визначають інтерес багатьох дослідників до такого духовно-культурного феномену як романтизм.

Історія вчення романтизму в літературі значною мірою сходить до спроб його визначення, складність якого полягає у тому, що він не піддається окресленню в "простих і зручних дефініціях".

Складним проблемам визначення романтизму присвячено багато статей та фундаментальних праць, серед яких досить вагомим є дослідження таких авторів як Д.Наливайко, К.Шахова, В.Ванелова, І.Нєупокоєвої, А.Анікста, та багатьох інших.

Дослідженню особливостей національних романтичних літератур присвятили сьогодні свої праці Н.Берковський, Р.Гіждсу, А.Карельський, А.Шамрат, А.Михайлова та ін. (німецький романтизм); Н.Дьякоконова, В.Жирмунский, М.Алєксєєв, С.Павличко, Б.Реїзов та ін. (англійський романтизм); Ю.Ковальов, В.Паррінгтон та ін. (американський романтизм); Д.Наливайко, Б.Реїзов, Н.Шрейдер, Н.Трапєзнікова та ін. (французький романтизм); Т.Бовсунівська, М.Яценко та ін. (український романтизм). Знаковою у сучасному літературознавстві є праця Нахліка "Доля-Los-Судьба", що охоплює різноманітні зв'язки європейських романтичних літератур. Говорячи про романтичне мистецтво різних країн, слід наголосити на тому, що тут не йдеться про існування "наднаціонального і над регіонального романтизму як більш-менш визначеної структури, що по-різному проявлялася в національних літературах. Скоріше маємо справу з романтизмами - німецьким і англійським, французьким і російським, українським та іншими, які розвивалися в різних умовах, відповідаючи на виклики життя, що дуже різнилися між собою, виходячи з різних культурних і художніх традицій" [14; 104].

Своєрідним у контексті європейського романтизму був романтизм французький. Серед чинників, що обумовлюють його своєрідність, літературознавці (Д.Наливайко, Н.Шахова) виділяють: суспільно-історичний, як найістотніший, адже французький романтизм розвивався в країні, де відбувалася велика буржуазна революція, що пожвавила й напружила суспільно-політичне життя.

Суспільно-політичне життя й боротьба позначились на романтичній літературі, що виявилося як у формі прямої участі у суспільних процесах таких письменників як Шатобріан, мадам де Сталь, В.Гюго, Жорж Санд, так і в гостроті реакцій у творах Віньї, Мюссе, Нерваля, Бодлера.

Особливістю французького романтизму, як відзначають дослідники (Д.Наливайко, Д.Обломієвський, та ін.) є його, з одного боку значна пов'язаність з класицизмом (на рівні поетики, стилю тощо), з іншого, - гострота боротьби з класицизмом.

Значним історико-літературним явищем як у літературі французького романтизму, так і європейській літературній системі стала діяльність та творчість Жорж Санд. Гострі соціальні, моральні та інші питання, які хвилювали сучасників, ставилися у її публіцистичних, літературно-критичних та художніх творах, викликаючи голосний резонанс не лише у Франції, але й за її межами. Творча спадщина письменниці складається більше, ніж зі ста романів і повістей, вісімнадцяти драм, великої кількості статей і нарисів, багатотомної "Історії мого життя", крім того, значну цінність представляють її листи, у яких піднімаються гострі проблеми сучасності, ведуться суперечки, полеміки, і які складають значну кількість - вісімнадцять тисяч.

Проте, "в історії французької літератури, що видаються на батьківщині письменниці, її творчості відводиться все менше місця, а в одній із останніх автори обмежилися її стислою характеристикою" [14; 169]. Це, як пояснюють літературознавці, пояснюється тим, що ті проблеми та ідеї, речником яких виступала Жорж Санд, у ХІХ ст. перестали хвилювати "європейське людство", а стиль і поетика її творів "виявилися далекими естетиці та художнім смакам сучасності. Творчість письменниці, зокрема особливості її романтичного світогляду та художнього методу, не становили особливого інтересу і для вітчизняних дослідників. Значним для висвітлення творчості письменниці є дослідження Н.Трапєзнікової: "Романтизм Жорж Санд" - монографія, у якій дається загальна оцінка творчої спадщини письменниці, її місця в історико-літературному процесі ХІХ століття, розкривають важливі сторони її творчості: соціально-історична концепція, ідейні та естетичні проблеми, які мають важливе значення для виявлення романтичного методу письменниці, аналізуються проблеми зв'язку її мистецтва з французькими літературними традиціями. Знаковими є й інші статті дослідниці, у яких розглядаються різноманітні аспекти світогляду та творчості Жорж Санд: "Естетичні позиції Жорж Санд" (1967), "Принципи романтичної типізації у творах Ж.Санд першого періоду творчості" (1969), "Руссо і Санд" (1971), "Жорж Санд - літературний критик" (1975) та інші. Вагомими є статті та праці інших авторів: А.Веселовського, Є.Євніної, І.Лілеєвої, Б.Реїзова та ін.

Життю та творчості Жорж Санд присвячено критико-біографічний нарис М.Трєскунова, у якому автор намагається розкрити джерела гуманістичних концепцій письменниці, зв'язок її творів з історичними подіями і філософськими течіями ХІХ століття.

Слід зауважити, що значно більше уваги приділяється дослідженням та аналізу тих творів, провідною темою яких є залежне і приналежне становище жінки в тогочасному суспільстві й протест проти цього становища ("Індіана", "Лелія" та ін.), творів 30-х років, коли відбувається перелом у світогляді та естетиці Жорж Санд, - її захоплення утопічним соціалізмом ("Мопра", "Мельник із Анжібо".

Жорж Санд належить до тих письменників, які значну увагу приділяли темі мистецтва і митця як у публіцистиці, так і у своїх художніх творах. Роман "Консуело" є тим твором, у якому якнайповніше виявились погляди письменниці на мистецтво та митця, їх роль у суспільному житті, її романтична концепція мистецтва і митця у романі "Консуело" має важливе значення для усвідомлення і розуміння явища, яке дослідники називають "романтичною революцією" в художній культурі людства (О.Ніколенко, В.Мацапура), оскільки саме романтики взагалі, і Жорж Санд зокрема, докорінно змінили ставлення до митця, до творця та його ролі в житті суспільства.

Отже, актуальність теми дипломної роботи визначається кількома чинниками: складністю та багатогранністю романтизму як художньої та світоглядної системи; особливістю французького романтизму і творчості Жорж Санд в європейському романтизмі; важливістю романтичної концепції мистецтва та митця, розкритої у публіцистичних, літературно-критичних працях та романі "Консуело".

Мета дослідження полягає у висвітленні теми сутності мистецтва та ролі митця у духовній культурі та суспільному житті, окресленої у літературно-критичних статтях та працях Жорж Санд.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- висвітлити естетичні, світоглядні, суспільно-політичні чинники виникнення та формування романтичного мистецтва на початку ХІХ століття;

- висвітлити основні риси та особливості літератури романтизму цього періоду;

- дослідити, як розв'язує Жорж Санд питання сутності і мети літературної творчості у літературознавчих працях та публіцистичних нарисах;

- розглянути, як світоглядна романтична концепція мистецтва та митця Жорж Санд знайшла своє втілення у романі "Консуело";

- визначити ідейно-естетичні основи романтичного ідеалу творчої особистості - актора, музиканта у романі Жорж Санд.

Об'єктом дослідження є літературно-критичні статті, нариси та художня творчість Жорж Санд, зокрема роман "Консуело".

Теоретичну основу роботи складають теоретичні та літературно-критичні праці Б.Реїзова, Д.Наливайка, К.Шахової, Д.Обломієвського, Т.Хатісової, І.Лілеєвої, М.Трєскунова, Н.Трапєзнікової.

Методи дослідження. При аналізі роману Жорж Санд застосовується проблемно-стильовий підхід. Він дозволив виявити як у змісті, так і художній формі аналізованого твору, - як розкрито тему мистецтва і митця, яка виявляє найбільший інтерес нашого дослідження. У роботі поєднано також системний, історико-генетичний, типологічний методи наукового дослідження літературних явищ.

Наукова новизна. Дослідження є фактично першою спробою аналізу авторської концепції романтичного мистецтва та ідеального митця Жорж Санд, втіленого у працях та романі письменниці.

Науково практичне значення роботи полягає в тому, що її матеріали та результати можуть бути використані на лекційних курсах та семінарських заняттях з історії літератури, зокрема творчості Жорж Санд, проблем світоглядних концепцій та художньо-стильових особливостей романтичної літератури.

Структура роботи. Дипломна робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Жорж Санд і романтизм ХІХ століття

1.1 Естетичні, світоглядні, суспільно-політичні чинники виникнення та формування романтичного мистецтва

Починаючи з останнього десятиліття ХVІІІ століття, і в першій третині ХІХ століття у європейських країнах виникає і швидко утверджується романтизм його появу більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства. І для цього є певні підстави. Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця, та до його ролі в суспільстві, а головне - висунули принципово новий погляд на особистість, та її проблеми. М. Гольберг вказує на дві революції, "які мали визначальний вплив на розвиток людства, на хід всесвітньої історії. Одна з них кривава - насичена трагізмом, розпочалася у 1789 р. штурмом Бастилії. Це була велика французька революція, яка "пожерла своїх дітей". Вона знайшла своє відображення у мистецтві, філософії, науці, поставивши значно більше питань, ніж могла розв'язати. Ця соціальна, політична революція показала могутність людської волі й рішучості, спрямованих проти прогнилих режимів" [5; 4]. Другу революцію науковець називає "безкровною" і початком її вважає публікацію "критики чистого розуму І.Канта: "Це була революція духовна, яка ознаменувала рішучу зміну у поглядах на людину і світ, утвердження могутності людського Духу" [5; 4]. На думку Д.Наливайка, елементи романтизму простежуються вже у творах неокласицизму, який панував у деяких європейських країнах, починаючи з другої половини ХVІІІ століття. Це яскраво засвідчила, наприклад творчість Жана Поля, у якого з'явився новий, "дивакуватий" герой, а романи будувалися всупереч класичним канонам - у довільній формі (на зразок творів Стерна). Жан Поль у своїй "Підготовчій школі естетики" (1804) оголосив поезію духовним наслідуванням природи. Цю тезу, що походила ще від Аристотеля, романтики взяли за один із провідних принципів свого мистецтва. Ідея природності мистецтва була одною із основних у естетиці І. Канта, який бачив сутність мистецтва у вільному вияві духовних потенцій людини. "Красне мистецтво є мистецтво, якщо воно здається також природою" [5; 4]. А.Шлегель у свою чергу писав, що справжнім мистецтвом є "лише те, яке, діючи самостійно й згідно з природою…, творить живі твори". Згідно з "органічною теорією", художній твір мислиться романтиками за аналогією з живим організмом "Будь який поетичний твір, як твердив Новаліс "повинен бути як живий індивідуум".

Романтизм став запереченням естетики класицизму. Романтики відкидали будь-які канони в мистецтві, в тому числі правило трьох єдностей, жанрову ієрархію, статичність характерів, домінування якоїсь однієї риси при зображенні образів, регламентацію мови тощо. На відміну від класицистів романтики висували ідею про абсолютну свободу митця, його творчу волю й незалежність від усіляких обмежень у літературній праці. М. Гольберг вказував на те, що "мистецтво і свобода - одна із проблем, які хвилювали Канта. Його думки про свободу генія лягли в основу романтичної естетики. Романтики стверджували велику пророчу силу мистецтва, вона говорили про поета як про вождя нації, як про уособлення її найбільш продуктивних, творчих сил. І в той же час вони утверджували суверенність мистецтва, його непідвладність політичній кон'юнктурі, його незалежність і самостійність по відношенню до влади. Залежна незалежність - ось одна із антиномій романтизму [5; 6]. Справді значуще і людське, на думку романтиків, відбувається не ззовні, а всередині самої особистості. Достоїнство людини складає можливість вільного здійснення себе, самореалізації, чому найбільше сприяє сфера мистецтва. Знаходиться під владою мистецтва - означає звільнитися від влади дійсності, саме в такому стані й можливо належати самому собі. Звідси виходить одна із найістотніших рис поетики романтизму - чільна роль творчої уяви. "Для романтиків уява була не тільки вимислом, фантазією, а чимось незрівнянно більшим: і засобом пізнання світу, і художньою реалізацією цього пізнання. Вони вважали, що в уяві поєднуються ірраціональні й раціональні пізнавальні здатності людини. За Кольріджем, уява - це "досвідома" здатність людини, але вона включає і розум, вона діяльний посередник між людиною і природою, індивідуумом і універсумом. Уява володіє дивовижною здатністю проникати в речі та явища в їхні сутності й закономірності, їхню динаміку, і виражати все це в поетичних образах і картинах" [14; 15].

М. Гольберг підкреслює: "не заперечуючи ролі розуму, романтики водночас утверджували величезне значення творчої уяви, емоції, інтуїції, фантастики, голосу серця. Багато уваги вони приділяли підсвідомому, ірраціональному, тому, що приховано в глибинах людського Духу. Підвищені емоційність, прагнення передати глибокі суперечності людської свідомості, віра в перетворюючу силу мистецтва, відверта аксіологічність - усе це характерні риси романтичного світосприйняття" [5; 5]. Елементи романтичної естетики формуються у трьох письменників доби Просвітництва зокрема в Й.В. Гете і Ф.Шиллера. Митці багато зробили для відтворення складного й багатогранного життя людини, возвеличували силу людського духу і могутність розуму в осягненні світу й природи. Вони утверджували волю особистості та велику роль мистецтва, творчості.

Величезне значення для формування романтизму мала ідеалістична філософія. І. Кант підходив до явищ дійсності та людини з позиції дуалізму. З його точки зору світ має певні межі і водночас він є безкінечний, на людину виливають умови існування і разом з тим вона вільна у свої почуттях і вчинках. Як відомо, у романтиків також поєднувались різнорідні начала: історизм та універсалізм, земне й піднесене, конкретне й абстрактне, дійсність та ідеал тощо. Розклад між ідеалом та дійсністю набуває в романтиків неабиякої гостроти та напруженості, що "складає суть так званого романтичного досвіду" [17; 498].

До філософських засновників романтизму відносять теорію піднесеності у мистецтві І. Канта, уявлення Й.Фіхте про свободу митця, який панує над дійсністю. З цього романтики виводили положення про романтичну іронію, вимогу свободи критичного ставлення до дійсності. "Ідейний вождь німецького романтизму Д. Шеллінг (1775-1854) утверджує продуктом художньої творчості дещо чудове, "деяку безмежність", і верховенство духу над матерією" [17; 498-499].

У Німеччині, в Ієні, 1797 року навколо братів Августа і Фрідріха Шлегелів згуртувалося товариство письменників і вчених, серед яких були Новаліс, Л. Тік, В. Ваккенродер, філософи Ф. Шеллінг та Й. Фіхте.

Перший систематичний вклад романтичної теорії належить Ф. Шлегелю. У "Критичних фрагментах" (1797) Ф.Шлегель абсолютизує окрему особистість, наголошуючи на тому, що романтизм створює зовсім новий, порівняно з літературою класицизму тип героя: він, на відміну від колишніх персонажів, неповторна особистість, і він сам же диктує дійсності свої закони (а не змушений вчиняти так, як того вимагали закони дійсності. Ф Шлегель також обґрунтував принцип історизму згідно з яким кожне явище повинно розглядатися в розвитку, а також вимогу зв'язку літератури з дійсністю. Філософ підкреслював "універсальність" романтичної літератури, яка, на його думку, покликана осягнути універсальні, всезагальні закономірності світобудови, а творча інтуїція, за його словами, є найдосконалішим і найповнішим засобом пізнання. У зв'язку з "універсальністю" мистецтва Ф.Шлегель привертає увагу письменників до міфологічної типізації. Філософ вважає міфологічний образ виявом цієї універсальності, оскільки він містить у собі певні поняття, категорію.

А.Шлегель у віденському та берлінському курсах лекцій не просто обстоює ідею свого молодшого брата, а висуває ряд принципово нових ідей: теорію про активну, перетворюючу роль мистецтва по відношенню до дійсності, а також теорію контрастів.

Ф.Шеллінг, котрий у 1790-ті роки виступив з низкою філософських робіт, розвинув філософію природи, утверджуючи думку про її динаміку через боротьбу суперечностей. Саме з його праць романтики запозичили ідею про безмежність проявів природи, панування в них різних стихій, про багатство і неповторність її форм. "Світ поставав перед романтиками у вічному русі, у боротьбі суперечностей. Для них величезне значення мала категорія становлення. "Одне з найважливіших своїх завдань романтизм бачив у відтворенні динаміки буття, вічного руху до недосяжного ідеалу, руху, який відкривав безкінечні простори Всесвіту" [5; 7].

Актуальними для романтизму були й думки Ф.Шеллінга про "рефлексію" свідомості, тобто "занурення у власне "я" з приводу своєї діяльності, про приорітет інтуїції у пізнанні світу, про свободу виявлення особистості [18; 81].

Шеллінг розробив також "філософію тотожності", що стала важливою для формування світоглядних засад романтизму. "Головна проблема даного вчення - це ідея тотожності об'єкта і суб'єкта, а вищим законом проголошується закон тотожності єдиного розуму із самим собою" [18; 81]. Велике значення філософ надавав природі. На його думку, природа дає зразок пізнання світу у всіх його проявах, цілісності й багатогранності, тому для пізнання світу, як уважав Шеллінг, треба обрати такі засоби, які б не зводилися до чистої логіки, раціональної схеми, зокрема інтуїцію, "відкриття" (прозріння), що шукають істину за межею раціонального - у сфері почуттів, над свідомого.

Для романтизму характерна особлива увага до мистецтва. Вона, по-перше, "виконує роль рятівника, бо саме сюди, до мистецтва, можна втекти від гидотної, бездуховної буденності, позбавленої будь-яких рис піднесеності, туги можна знайти забуття і душевний спокій По-друге, тут можна самовиразитися, само реалізуватися, тобто повернутися до сучасної дійсності вже іншим виявом - новою, щойно знайденою образністю, котра суперечить приземленому емпіризмові і становить рятівну нішу в сірій буденності" [38; 20].

Формуванню романтизму сприяла і філософія Просвітництва. Зокрема романтики певною мірою спиралися на руссоїзм - філософію Ж.Ж.Руссо, особливо на його ідеї протиставлення природи й цивілізації, людини "природної" і людини "культурної". Слідом за Руссо вони відмовлялися від раціонального розуміння людської природи, утверджуючи велику роль почуттів у формуванні особистості і осягнення нею світу.

Підґрунтям романтизму стала й теорія Й.Гердера котрий висунув цілу програму оновлення мистецтва шляхом звернення до народно-національних витоків. Він уважав, що література і культура живляться традиціями, духовними здобутками різних народів. "Носія творчого начала історії романтики вбачали в народі. Звідси випливала теза про народні основи культури, романтичний фольклоризм, який відіграв велику роль у літературі і в науці про народну творчість" [5; 10].

Романтизм як літературний напрям зазнав і суспільно-історичних впливів. Серед найважливіших впливів та передумов романтизму вже було названо Велику французьку революцію. Як відзначають В. Скотний, і Т. Біленко, "часті звинувачення романтиків (так званих "реакційних") у їхньому негативному ставленні до французької революції почасти мають підстави (хоч ми і не згодні з тим поділом на "прогресивних" і "реакційних"), але розуміння причин цього ставлення, потребує корективів. Для романтиків характерний чіткий вияв суб'єктивного осмислення автором явищ реальної дійсності, прагнення приписати і бажання, а це тягне за собою волюнтаризм, котрий спотворює стан справ. Усвідомлення необхідності, викорінити, знищити зло, кривду із життя суспільства стискається з пасивністю та бездіяльністю, паразитизмом переважної частини людей, котрим живеться погано, але звично, вони не помічають (і не хочуть помічати) того емпіричного бруду, в якому опинились. Неспроможність розворушити їх, пробудити потяг до радикальних змін змушує активного романтика переселятися подумки до світу фантазії" [38; 21]. Романтики відчули драму розчарування. Високі ідеї революції не справдилися. Натомість обіцяної волі і братерства багато безневинних жертв загинуло під гільйотиною. Замість суспільної рівності - жорстокий терор. Духовні цінності посунулися владі грошей. Звичайно, це не могло не викликати протест у письменників. Побачивши що інтереси людини й моральні пріоритети всього людства зневажені, вони, всупереч реальній дійсності, утверджують цінність особистості. Не ознайомивши в реальному світі бажаної гармонії, романтики створюють власний світ фантастики, екзотики, минулого, намагаючись з позиції створеної ними художньої реальності осмислити глобальні проблеми буття. Це був особливий засіб художнього мислення, що відзначився універсальністю й філософічністю. Звісно, романтиків хвилювали певні історичні події та явища, але вони вміли узагальнювати їх так, що вони набували значення не лише для конкретного народу в конкретний період, а для всього людства загалом. Все загальність мислення - характерна риса романтичного світосприйняття.

Романтичний світогляд обумовлює розуміння природи мистецтва, та основних його рис.

Поміж інших літературних напрямків романтизм вирізняє передусім суб'єктивна природа творчості, що виявляється у заглибленості у внутрішній світ особистості. Почуття й переживання людини у романтиків завжди на першому місті, а якщо вони зображують реальні явища і події, то роблять це передусім з точки зору особистості, виходячи з її бажань, мрій та ідеалів. Об'єктом зображення, тобто, є не світ, а - ставлення до нього.

Романтики відкрили нові духовні виміри особистості. Романтичний герой переймається глобальними питаннями буття, його хвилює не тільки власне існування, а й життя всього людства. Він бере на себе весь тягар філософських, морально-етичних і суспільно-історичних проблем світу, оскільки в ньому втілено ідею романтиків про величезні можливості людського духу в пізнанні світу.

Романтики проголосили свободу і творчий політ фантазії однією з основних умов існування особистості. Без внутрішньої свободи людина не існує, вона не може бути в повній мірі людиною. Прагнення до свободи, духовне звільнення людини й усього людства визначає пафос багатьох творів романтиків. Суспільній залежності, підкоренню обов'язку, що становили зміст класицизму, представники романтичного напряму протиставили абсолютну свободу особистості. Людина у творчості романтиків стоїть на перетині історичних епох і суперечливих начал. Світ навколо неї сповнений протиріч і борні, стихійних сил і нерозгаданих таємниць. І романтичний герой намагається проникнути в нерозкриту таїну світу і природи, аби досягти бажаної гармонії.

Велике значення романтики надають зануренню у світ підсвідомого, ірраціонального, таємничого. У їхніх творах чимало містики, фантастики, які допомагають розкрити приховані душевні ілюзії. Возвеличення "буття духу" є однією з визначальних рис романтизму.

Світ у романтиків представлений як живе і рухливе ціле, розмаїтий у своїх проявах, мінливий і аж ніяк не довершений. Цей вічний рух і взаємозв'язок усього з усім і становить таїну світу, яку намагаються розгадати романтики. Велику роль у романтичних творах відіграє іронія, яка виконує різноманітні функції. З одного боку, вона є вираженням звільнення людського духу, здобуття внутрішньої свободи, з іншого - допомагає героєві тверезо оцінити недосконалий світ, побачити його й себе у реальному вигляді. Серцевину романтизму становлять вічні питання: сенс буття, кохання, воля, стосунки між людьми, таємниці природи тощо. Ці глобальні проблеми вимагали й особливої поетики. Характерною особливістю романтизму як художньої системи є використання символіки, яка дозволяла лицям говорити про найважливіше для всього людства.

Характерною для романтиків була поетика контрастів. Через контрасти митці показували протиборство різних начал у світі, внутрішні конфлікти особистості, несумлінність високих ідеалів з буденною дійсністю, недосконалістю людства.

Шукаючи нових шляхів розвитку мистецтва, романтики звертаються до національних традицій, фольклорних основ. Романтики приймаються духом народної творчості, способом мислення, художньою будовою фольклору. Фольклорні форми давали великі можливості для реалізації зв'язку літератури та дійсності (за Й.Гердером, фольклор не може бути "абстрактним", він завжди пов'язаний з реальними фактами людського буття).

Слід підкреслити й велике значення міфологізму для розвитку романтичного напрямку. Міф дозволяє романтикам говорити про універсальні закони людського буття, про глобальні проблеми суспільства і про вічні питання особистості.

Завершаючи розгляд першого питання розділу, можна зробити висновок, що естетика романтизму є перш за все естетикою людської свободи. Бути вільним - означає звільнитися від влади дійсності й перебувати під владою мистецтва. Отже, романтизм утвердив цінність людської особистості, багатство її внутрішнього світу, здатність одухотворювати світ. У творчості романтиків, крім того, утвердилися ідея самоцінності мистецтва. "Тільки через втілення принципів самодостатності художньої творчості мистецтво змогло реалізувати себе як унікальна діяльність, знакова і за своїми межами. Близьке розуміння природи і можливостей мистецтва у значній мірі перейшло і в німецьку класичну естетику" [10; 87].

1.2 Питання сутності і мети літературної творчості в літературознавчих та публіцистичних працях Жорж Санд

Питання про сутність літератури і мистецтва, їх ролі в суспільстві і культурі хвилювали Жорж Санд протягом всієї її творчої діяльності. У романах, новелах, листах і спогадах письменниці можна віднайти багато сторінок, присвячених живопису, музиці і літературі. Літературно-критичні статті Жорж Санд не багато численні. Будучи романістом, вона зверталася до жанру критики лише в тих випадках, коли цього вимагала її суспільно-літературна діяльність. Але у відносно незначній кількості критичних статей Жорж Санд змогла виразити своє літературно-естетичне кредо.

Стаття "Оберман" - П.Сенанкурсі, написана у травні 1833 року і опублікована в журналі "Ревю де дю монд", стала свого роду маніфестом, що виразив основні концепції творчості Ж. Санд 30-х років. Початок літературного шляху пов'язаний з особливим інтересом до проблеми внутрішнього світу людини, до психологічного аналізу, що цілком відповідає естетичним засадам романтичного напряму. Її перші романи - "Індіана" (1833), "Валентина" (1832), "Лелія" (1833), "Жак" (1834) та інші - були створені у традиції "аналізу душі", який був властивий письменникам-романістам у кінці 20-х і особливо у 30-ті роки. Саме з цим пов'язаний інтерес Жорж Санд до творчості Сенанкура. Роман привернув увагу письменниці зверненням до психології сучасника, що страждає "хворобою віку" - песимізмом і сумнівом. Сприйняття Обермана відмічено характерним для початку протиставленням думки і дії як двох взаємовиключних начал. Людина, заглиблена в роздуми, в цей час часто зображується як заручник самоаналізу, неспосібної до активної дії. Разом з цією статтею у 1834 році вийшла передмова до двохтомного видання творів письменниці. В історії свого життя, згадуючи той відчай, який опанував нею в перші роки її творчої діяльності, Ж.Санд пов'язує його не стільки з подіями особистого життя, скільки з подіями революції, наслідки якої викликали у неї, як і у багатьох письменників, глибоке розчарування. Пориви відчаю спочатку змусили Ж.Санд, за її свідченнями, підкоритися духу часу, віддатися егоїстичному відчаю, відчуваючи себе Оберманом чи Рене, і приписуючи собі надзвичайну чутливість. [48; 199-200]. Проте, пізніше письменниця переконалася, що "ми починаємо розуміти себе лише тоді, коли, забуваючи про себе, губимося в великій свідомості людини" [48; 200]. Саме ця думка склала одну з основ її романтичної концепції митця як виразника "великої свідомості людини".

Рання творчість Жорж Санд засвідчує, що замикатися в своєму власному світі невластиве їй. У перших новелах: "Примадонна", "Дівчина із Альбано", "Маркіза" і романі "Поліна" розробляється тема долі художника в суспільстві, яка стане однією з провідних і дійде свого апогею в романі "Консуело". Всі ці твори написані у руслі романтичної літератури, "в них відчутна присутність різних течій і метрів - Руссо, Шатобріана, Байрона, а також Бальзака, його романів кінця 20 - початку 30-х років. Та в водночас а них яскраво проявилася авторська своєрідність, вони засвідчили появу сильного і самобутнього митця, народження жоржсандизму, який став не лише літературним явищем, а й тенденцією ідейно-громадського життя Франції і всієї Європи" [14; 170].

В статті, присвяченій "Оберману" Жорж Санд виступає на захист психологічного роману, який, з її точки зору може дати більше для знайомства з моральним і розумовим станом народів, ніж поверхневий опис фактів та історичних подій. Саме в цьому плані вона протиставить "ідеальну" літературу - літературі "реальній". Саме за такою творчістю письменниця бачить майбутнє: "Із розширенням розумового кругозору літературу реальну забудуть; вона вже не придатна для нашої епохи. Інша література росте і рухається вперед великими кроками: література ідеальна, література про внутрішній світ людини, яка займається виключно питаннями людської свідомості, запозичуючи у світу чуттєвого лише зовнішню форму для своїх ідей, нехтуючи традиційним і наївним хитросплетінням фабули, ніскільки не намагаючись розважити і привертати увагу своєю пишністю, але буде безконечно говорити про душу" [33; 641-642].

Основне завдання літературної творчості письменниця бачить у розкритті особистого життя людини, "загадкових трагедій тих одвічних людських пристрастей, які не помічає око, але виявляє розум" [33; 642].

Увага Жорж Санд до внутрішнього життя людини та її тривога за долю людини в суспільстві дозволили О.Бальзаку побачити в ній художника, здатного задовольнити вимоги великого мистецтва сучасності. Стаття Бальзака, присвячена аналізу "Індіани", відображає його погляди на творчість митця, сенс якої він вбачає у зверненні до тем сучасності, поглибленні психологічного аналізу. Бальзак відмічає природність творчості Жорж Санд, яка зображує саме життя, сповнене особистих трагедій, глибших, ніж "міг би створити сам Шекспір". Твором, що виражав страждання духу й "розтерзаної душі", став роман "Лелія", про який письменниця писала, що він був створений "під тягарем майже смертельного страждання, чисто духовного, філософського й релігійного, що викликало смуток, незрозумілий тим, хто живе, не задумуючись про причини й мету життя" [14; 171-172]. Це "метафізичне страждання", споріднене з тим , як страждали герої Байрона й "байронічної школи", до якої роман "Лелія" дуже близький, з тією різницею, що носієм страждання є героїня, жінка. У романі розглянуто проблеми, поставлені романтичною естетикою: егоїзм, як головна вада і зло доби, прагнення особистості до досконалості.

Щодо героїв роману, то вони, як слушно зауважив Б.Реїзов, "не були задумані як живі люди. Це тужно жестикулюючі абстракції, які йдуть назустріч своїй долі без надії її уникнути і без спроб її виправити". Без сумніву, в творі відбилися настрої самої письменниці, безкінечний трагізм та відчай, самотність, розлад із сучасністю. Все це відбилося на образі головної героїні, наділеної рисами демонічності й титанізму, характерні для байронічної школи. Вона теж перебуває у повному розладі з сучасністю та сучасниками й від того трагічно самотня.

Передмова Ж.Санд 1834 р. під назвою "З приводу "Лелії" і "Валентини", яка була спробою відповісти на звинувачення критики у тому, що вона підриває своїми романами основи сім'ї та суспільства, окреслює письменницьке кредо авторки: Вона оголошує, що "не збирається ставати на шлях тих письменників, котрі, намагаючись догодити публіці, побоюються порушити болючі питання суспільної дійсності"; ставить собі за мету говорити саме про питання, що хвилюють все людство, в яких обстоюються його інтереси; вона "в майбутньому не збирається писати для мілких душ, котрі ховаються в одежі, витканої із брехні та лицемірства" [48; 201] Таким чином Жорж Санд ставить перед собою головну мету, в якій вона бачить сенс творчості письменника, - писати правду, якою б гіркою вона не була. "Не пізнавши ще до кінця всю систему принципів, якими керується поезія та мистецтво її часу", вона не боїться, якщо ця правда виллється в "не зовсім довершені поеми". Єдиним достоїнством творчості письменниця вважає щирість у зображенні. [48; 201].

Жорж Санд неодноразово в своїх статтях рішуче виступає проти принципу "мистецтво для мистецтва". Мистецтво, за переконанням письменниці має право відображати все, - як і наука, що вивчає всі явища природи і життя. Всяка річ прекрасна, коли вона осмислена у зв'язку з іншими, у її загальній закономірності. В природі немає виключень чи випадковостей. Інша річ - оцінка, яку художник повинен дати усьому, що відображає.

Мистецтво, таким чином, є не тільки відображенням, а й розумінням світового процесу, а відтак і активно діючою часткою його. Саме тому воно не повинно відриватися від дійсності, замикатися у собі: "Поет, художник, романіст здатні на думку і живе, пристрасне, щире сприйняття добра і зла, характерне для її часу. Без цього вони не були б ні художниками, ні поетами" [32; 657]. Мистецтво, яке не відгукується на проблеми часу, не має сенсу: "... мистецтво для ніколи не існувало і ніколи не буде існувати. Кожного разу, коли творча людина цілком віддається удосконаленню форми і знехтує змістом, вона перестає бути художником і може створити лише щось, що немає ні змісту ні цінності. Навіть якщо зміст виявиться поганим, порочним, це все одно буде мистецтвом, якщо в ньому зміст і думка живі і втілені через почуття" [32; 654]. Отже, за переконанням Ж.Санд, не потрібно боятися безпосередності в мистецтві. Письменниця послідовно відстоює романтичну концепцію свободи митця і мистецтва від всіляких обмежень, рекомендованих прийомів, правил, бо думати тільки про красу форми означає знищити сенс творення: "Мистецтво для мистецтва - це порожня фраза, абсолютно фальшива, на яку потрачено безмір часу, намагаючись дати їй визначення, але ніхто не довів цієї справи до кінця, тому що просто неможливо знайти сенс там, де його немає" [31; 662]. Отже, основною передумовою творчості справжнього митця письменниця вважає повне звільнення від стереотипів, формових обмежень, правил, звичаїв тощо: "Для мене мистецтво роману - мистецтво вільне переважно, вільне як людське слово, яке дозволяє любому, хто може ним користуватися, виказувати свою вигадку по-своєму, - якщо, звичайно, у нього є вигадка. Тоді всі засоби хороші і корисні для того, хто шукає найкращу манеру письма" [21; 29]. Але ніяка манера сама по собі не є ні хорошою ні поганою. Вона набуває сенсу і цінності залежності від задуму і манери письменника. Індивідуалістичні тенденції довго виявлялися у Жорж Санд у питаннях мистецтва. Специфіка художньої праці, особливий погляд художника на речі роблять художника самотнім в оточуючому світі. Його поведінка і психологія відрізняються від загальноприйнятих норм. Він не користолюбивий, а вартість його творів не визначається грошовою оцінкою. Йому потрібні особливі умови життя і особливі емоції, без яких інші люди можуть обійтись, а тому його неможливо підкоряти законам моралі, обов'язковим для всіх [21; 24].

Ці погляди на митця знайшли своє відображення у романі "Вона і він", втілившись у образі Лорана - художника, що нагадує, на думку Б.Реїзова, Альфреда де Мюссе. Від художника не можна вимагати того ж, чого від пересічних людей, він живе подвійним життям - людини і художника одночасно, і, як наслідок, як художник він не відповідає за вчинки, які здійснює як людина. Специфіка його мистецької праці та "незалежне життя" заставляють його нехтувати суспільними умовностями. У романі виведено два типи художньої особистості: Лоран - егоцентричний індивідуаліст, який болісно переживає все, що його стосується і Тереза, визначальною рисою якої є почуття обов'язку. Тереза і Лоран - художники, і це вводить проблему, яка є наскрізною в творчості Жорже Санд, - проблему творчої особистості і законів творчості.

Таким чином, у цьому творі окреслилися погляди Ж.Санд на зміст і сенс мистецтва як заперечення принципу егоїстичного самовираження, "мистецтва для мистецтва".

Важливою для усвідомлення концепції мистецтва є точка зору Жорж Санд, яка заперечує можливість розглядати мистецтво та естетичну насолоду як право вибраних, освічених, вихованих у певному напрямку людей: "Зовсім не важливо знати всі тонкощі мови, техніку мистецтва, можливості палітри, щоб бути для себе тонким критиком і поціновувачем мистецтва. Виражати - здібність, якій можна навчитися, а оцінювати - потреба, а значить, і право, яке належить усім... Ми закликаємо всіх користуватися ним для себе, насолоджуватися ним, шукати його і отримувати задоволення, не уважаючи, що для цього потрібно припинити бути хорошим бакалейником, хорошим землеробом чи нотаріусом, якщо вони відчувають потребу до такого роду заняття" [21; 29]. Ці слова, як справедливо зауважує Б.Реїзов, були надто сміливими, адже в той час освіченість була долею привілегійованої частини суспільства, теорія "мистецтва для мистецтва" - розповсюдженою серед художників, а насміхатися над "бакалійником" і "нотаріусом" вважалося "хорошим тоном" не тільки серед аристократичної богеми. Тому переконання Жорж Санд, що художнє виховання і освіта не обов'язкові для того, щоб розвинути в людині почуття прекрасного та істинного, були свого роду революційними. Не заперечуючи інших форм мистецтва, вона надавала перевагу простоті. Тільки простота може хвилювати, викликати співпереживання, співчуття і симпатії, - а в цьому письменниця й бачила сенс мистецтва. "Я люблю п'єси, які викликають у мене сльози, я люблю більше драму, ніж комедію, і, як справжня жінка, хочу захоплюватися одним із персонажів", - писала вона Дюма [21; 30].

Жорж Санд захоплювалась слов'янською музикою, яка хвилювала її своєю простотою, безпосередністю та емоційністю. Їй подобалися "неправильні" народні пісні. Мистецтво належить усім, і створювати його потрібно "для всіх", а не для вибраних. Цей висновок виводимо з тих поглядів на природу і мету мистецтва, які лежать у основі філософії Жорж Санд.

У другій половині 30-х років відбувається перелом у світогляді та естетиці письменниці, який відбився на ідейно-художніх основах наступної творчості, коли були створені найвизначніші романи, такі як "Монра"(1837), "Мандруючий підмайстер" (1840), "Орас" (1841), дилогія "Консуело" (1843) і "Графиня Рудольштадт" (1844), "Мельник із Анжібо" (1847).

Перелом у світогляді й творчості письменниці спричинило її захоплення утопічним соціалізмом і зближення з утопістами-соціалістами, зокрема з Ф.Ламенне і П'єром Леру. Синтезування романтизму й утопічного соціалізму стало визначальне у творчості Жорж Санд, завдяки чому вона стає "характерним репрезентантом течії соціал утопічного романтизму, яка у 30-40-х роках поширюється у французькій та інших літературах" [14; 172].

На противагу романтизму попереднього етапу, який літературознавці визначають як "байронічний", означений духом заперечення, письменниця переносить центр ваги на пошуки й ствердження "ідеальної правди".

Як розуміла Жорж Санд правду в мистецтві? У листі 1851 року вона писала: "Правда - це, абстрактно кажучи, ідеал, тоді як реальне - лжа. Бог припускає реальне, але не приймає його, а ми прагнемо ідеалу, але не можемо його досягнути. Тим не менше він існує, тому що він повинен стати реальністю в клоні Бога і навіть - будемо сподіватися на це заради майбутнього людства - реальністю на землі" [21; 31]. Ідеал - це те, що має бути й буде, що вже існує у вигляді паростків, реальне - те що вже існує в житті без морального права на існування і що має поступитися місцем новому й істинному. Ідеал спершу реалізується в ідеї, в надії, в "лоні Бога", а вже потім стверджується у житті [14; 173].

"Правду я зробила моїм методом і моєю метою в мистецтві" - говорить вона в тому ж листі. Це означає, що своїм завданням письменниця вважає виявленням паростків майбутнього і людей майбутнього в сучасності розвиваючи в людях інстинкти добра, вищої моральності, без яких, цей ідеал ніколи не реалізується.

Доволі чітке визначення понять "ідеал" і "реальність" знаходимо в передмові Жорж Санд до свого роману "Мандруючий підмайстер". Письменниця виводить головного героя із народу - простого робітника, образ якого критики вважали "ідеалізованим", оскільки такого героя в житті бути не може. Проте, Жорж Санд, доводить, що він не тільки може бути, а й існує, його тільки потрібно побачити, а для цього його не потрібно ненавидіти й боятися. Жорж Санд могла б навести багато прикладів, хоча б П'єра Леру, або Шарля Понсі, або інших поетів-робітників, яким вона цікавилася у 1840-ві роки.

Таким чином, в "ідеальному" герої немає ніякої ідеалізації. Це така ж реальність, як лихвар, каторжник або світський кар'єрист у романах О.Бальзака, тільки це не негативна, а позитивна величина, і в цьому Жорж Санд протиставляла себе Бальзаку, якого високо оцінювала. "Ви хочете й вмієте зображувати людину такою, якою ви її бачите, - писала Жорж Санд, - Прекрасно! А я намагалась відображати його таким, яким хочу бачити на мою думку, він повинен бути" (із передмови до роману "Мандруючий підмайстер") [21; 33].

У другій половині 30-х років Жорж Санд проголосила, що епоха презирства і заперечення закінчується, поступаючись альтруїзму любові та поваги до людей, особливо знедолених та пригнічених. Відкидаючи песимізм, світову скорботу, мізантропію попереднього покоління романтиків, Жорж Санд наголошує: "не варто піднімати себе над іншими і зневажати повсякденні умови життя. Не варто шукати самотності, тікати в пустиню й жадати освіжаючих гроз. Що ж таке велике ми звершили, щоб вважати нікчемними людей, які нас оточують? Замість того, щоб шукати навколо нас прості душі й чесні уми, ми стали гордіями" [14; 173].

У романтичній концепції мистецтва і митця цього періоду визначального стає ідея ідеалізації народу як носія альтруїзму й вищих моральних чеснот, носія творчого начала історії. Романтичну концепцію альтруїстичного начала творчості митця - вихідця із простого народу Жорж Санд виводить в цілому ряді своїх творів.

Найбільш показовим у цьому сенсі є роман "Орас", у якому протиставлено "двох вічних типів", втілених в образах головних героїв, Ораса і Поля Арсена. Це протиставлення індивідуалізму й альтруїзму, егоїзму і самовідданості і водночас, за концепцією автора, "романтизму справжнього" і романтизму несправжнього.

Образи Ораса і Поля Арсена втілюють у собі два типи романтичного героя - старого романтизму з його культом виключності й індивідуалізму, які обертаються, зрештою, егоїзмом (образ Ораса) і романтизму "справжнього", який на погляд автора, визначається, визначається альтруїзмом і самовідданістю (образ Поля Арсена). Показово, що рисами справжнього, за концепцією Ж.Санд, митця, який є повною протилежністю шатобріанського Рене та байронічних героїв, риси яких втілено в образі Ориса, автор наділяє вихідця з простого народу. Поль Арсен - робітник обдарований живописець, справжній, без тіні позерства і фальші митець, готовий прибігти на допомогу іншим людям, жертвуючи особистими інтересами.

Отже, Жорж Санд належить до тих французьких письменників-романтиків, у творчості яких тема мистецтва і митця посідає значне місце. Але трактувала її вона не в дусі Віньї чи Мюссе, для героїв яких характерними були відчуженість від середовища, культ стоїчного страждання, горда самота і світова скорбота.

Романтична концепція Жорж Санда утверджує ідею "мистецтва для всіх", мистецтва для народу, звеличує митця - альтруїста в якому втілено вищі моральні якості людини із народу.

Втіленням ідеалу митця і водночас здійснювачем естетичної програми автора є співачка Консуело - героїня однойменного роману Жорж Санд.

Розділ ІІ. Романтична концепція мистецтва і митця в романі Жорж Санд "Консуело"

Кращим твором, де трактується тема мистецтва і митця є роман "Консуело", написаний у середині 40-х років. У романі найповніше знайшли своє виявлення естетика автора, її погляди на мистецтво, його суть та призначення, а головна героїня є втіленням ідеалу митця, до якого прийшла Жорж Санд у результаті довгих художньо-естетичних та світоглядних шукань. Співачка Консуело у романі є здійснювачем естетичної програми автора, домінантами якої є ідея мистецтва для народу, дух демократичного мистецтва, альтруїзм, моральна досконалість, самовідданість митця.

"Роман призначення артиста" - так охарактеризував О.Білецький цей твір, визначивши цим самим центральну проблематику роману. У передмові до твору Ж.Санд писала, що початковим задумом було написання новели, в основу якої лягли спогади про те, як А. де Мюссе називав Ж.Санд в Італії: Zingara, а Шопен любив повторювати їй: Consuelo de mi alma. Так народився образ циганки Консуело [46; 88] .

Початок новели сподобався читачам: Жорж Санд продовжила працювати над темою становлення артистки із народу, поставивши собі на меті написати роман. Протягом двох років письменниця працювала, вивчаючи фоліанти мемуарів, фундаментальні історичні дослідження, оскільки цього вимагала складність ідейного задуму та складні сюжетні перипетії твору.

Жорж Санд використовувала багато чисельні історичні джерела: мемуари пруського барона фон Тренна, мемуари Софії Пруської, сестри Фрідріха ІІ. Історичні відомості про гуситів Санд почерпнули з солідної праці французького письменника Ж.Ланфана "Історія гуситських війн і Базельського собору" (1731), і з роботи французького історика Еміля Боннешоза "Діячі реформи XV століття". Матеріалом для описів Чехії послужила стаття з "Нової енциклопедії", яку у 30-40-их роках П'єр Леру і Жак Рейно. У питаннях історії музики Жорж Санд опиралася на ряд творів, мемуарів, зокрема - ґрунтовну працю Ф.Фетіса "Загальна біографія музикантів і загальна бібліографія музики" (8-томне видання). Із цієї книги, зокрема, був взятий епізод про дитинство і роки навчання у Порпори юного Гайдна, його подорож до Відня. На багатьох "музичних сторінках" дилогії відчутні мотиви, запозичені із "Крейсперіани" Э.Т.А. Гофмана.

Перші глави роману вводять читача у світ музики, церков Мендіканті, де знаменитий професор Порпора щойно закінчив першу репетицію до вечірні, якою він має диригувати в день Успіня. Одразу ж авторка знайомить читача з головною героїнею роману Консуело, яка не виказуючи ні страху, ні гордощів просто і безпосередньо виконує "Salve, Regina." Під високими куполами звучить її чистий, прекрасний голос. Заздрісні і злобливі випади учениць дають перші знання про неї: вона бідна настільки, що тільки й думає, якби по скоріше навчитися і почати заробляти собі на хліб; що її мати циганка, і дівчинка співала на вулицях перед тим як попасти до Порпори. Одного разу на площі Святого Марка у Венеції він помітив її. Під керівництвом цього видатного італійського композитора Консуело блискуче завершила свою освіту співачки в одній із музичних шкіл Венеції.

О.Білецький підкреслює таку особливість образу Консуело як її поза історичність, яку вважає не випадковою, а якоюсь мірою навмисною. "Консуело - дочка невідомого батька і циганки, поза якоюсь країною і національністю; у неї іспанське ім'я, вона італійка за дитинством і юністю, потім дружина чеського графа; швидко оволодіває будь-якою мовою; ніколи і ніде не відчуває себе як на чужині. І це зрозуміло, - підкреслює О.Білецький, - "Світ мистецтва - ось її справжня батьківщина, артистка - ось визначення її національності [2; 519]. Науковець вказує на її спорідненість зі знаменитими співачками 30-х років ХІХ ст. - Анне Зонтаг, Марією Гарсіа - Малібран, яка померла у 1836 році, і особливо її молодшою сестрою - Поліною Гарсіа-Віардо, яка у 1839 році починала блискучу кар'єру співачки. О.Білецький, вказуючи на листи Жорж Санд і Поліни Віардо як джерело інформації, пише про зовнішню схожість Консуело і Поліни, особливо перше враження від некрасивості, яке вона справляла. Науковець приводить опис цієї зовнішності із спогадів сучасників: "Поліна Гарсіа виділяється благородною, трохи строгою фізіономією, але разом з тим сповненою приємністю; у ході її є якась чарівна суміш величності з природністю та безпосередністю. У неї гнучкий стан, полум'яні, блискучі чорні очі, чорні, як смола, як сталь, локони, колір обличчя палкої іспанки; всі рухи її граційні та природні" [2; 519]. Такою уявляє собі читач і Консуело. Вказувалося, що у Консуело є щось спільне з відомою співачкою ХVIII століття Гертрудою - Єлизаветою Мара - Шмелінг (1749-1833), яка прославилася у жанрі ораторій і блискуче виступала на концертах у Берліні, Парижі, Лондоні, Італії, а також у 1812 році у Москві, втративши там під час пожежі все своє майно, вона доживала свій вік у Ревелі скромною вчителькою музики; у розквіті слави одного разу вона втекла з Берліна, рятуючись від деспотизму Фрідріха ІІ. Можливо, ця деталь дала привід Жорж Санд перенести дію у XVIII століття.