Поза історичність героїні, за переконанням О.Білецького, робить поза історичним весь роман; "він таким і залишився, незважаючи на всі його історичні елементи. Не історія музики XVIII століття і не становище артиста у світському суспільстві "галантної Європи", а дещо більш широке лягло в основу задуму. "Консуело" - це роман про призначення артиста" [2; 519-520]. Дослідники творчості Жорж Санд вказують на концепцію "артиста", яка склалася у неї у 30-ті роки. Своє втілення вони знайшли у цілій низці творів: "Остання Альдіні", "Консуело", "Графиня Рудольштадт", "Красень Лоранс", "Замок Піктордо", "Лукреція Флоріані". Інколи науковці вказують на схожість цих образів артистів. Проте, в образі Консуело концепція ідеального "артиста" втілена якнайповніше.

З перших сторінок роману авторка вводить читача у дискусію навколо проблеми сутності і мети мистецтва, яка розкриватиметься протягом усього роману. Різні точки зору, позиції "звучать" з уст різних героїв, різних за своїм походженням , відношенням до мистецтва, освіченістю, тощо.

У безконечних дискусіях народжується істина, яка полягає у твердженні, що істинне і прекрасне мистецтво - це простота і безпосередність почуттів. Так, граф Дзустін'яні, послухавши спів Консуело, закидає Порпорі, що музика, яку виконують учениці надто сувора і піднесена, і не дає можливості передати її красу. Порпора стверджує, що не має значення для істинного мистецтва, його краси, що саме виконує митець, головне - почуття, з яким він входить у світ музики, з яким її виконує, і таким чином передає слухачеві і Граф, висловлює свою оцінку:

" - Она растрогала меня, довела до слез… И при помощи таких простых средств, так натурально, что вначале я даже не мог понять, в чем дело. Но потом, о мой дорогой учитель, я вспомнил все то, что вы так часто повторяли, преподавая мне ваше божественное искусство, и впервые постиг насколько вы были правы.

- А что такое я вам говорил? - торжествующе спросил маэстро.

- Вы говорили мне, что великое, истинное и прекрасное в искусстве - это простота, - ответил граф.

- Я упоминал также о блеске, изысканности и изощренности и говорил, что нередко приходится аплодировать этим качеством и восхищаться ими.

- Конечно. Однако вы прибавляли, что эти второстепенные качества отделяет от истинной гениальности целая пропасть. Так вот, дорогой учитель, ваша певица - она одна - стоит по ту сторону пропасти, а все остальные - по эту!" (С. 14-15) (Тут і далі цитуватиметься видання: Жорж Санд. Собрание сочинений: В 9-ти томах. - Т.5. - Ленинград: "Худ. литература", 1972).

Геніальність Консуело як митця у простоті і безпосередності почуттів, які ставлять її " по той бік прірви". Вона живе музикою, живе в музиці, яка є для неї природнім середовищем, її душею: "Прилежная и настойчивая, Консуэло, для которой музыка была такой же родной стихией, как воздух для птицы или вода для рыбы, любила преодолевать трудности и, словно ребенок, не отдавала себе отчета в значительности своих достижений, стремясь побороть препятствие и проникнуть в тайники искусства в силу того самого инстинкта, который заставляет росток пробиваться из земли к свету, она принадлежала к тем редким счастливым натурам, для которых труд - наслаждение, истинный отдых, необходимое, нормальное состояние, а бездействие - тяжко, безболезненно, просто гибельно, ели оно вообще возможно" (С. 47). Консуело - вільна дитина, невідомих батьків, вільна від умовностей суспільства. Природа обдарувала її надзвичайним талантом, неймовірно красивим голосом, що чарує своєю силою та природністю, працелюбністю, поетичною і творчою фантазією, "властивою людям із народу в Італії та Іспанії".

Таким чином головними рисами Консуело-митця і силою її мистецтва є природність, свобода і безпосередність почуттів.

Багато сторінок роману присвячено детальному яскравому змалюванню тих почуттів, які викликає у персонажів твору слів Консуело. Майже всі, без винятку, захоплюються її співом, переживають надзвичайні хвилини заздрощів. У замку Рудольштадтів Консуело вперше після довгого мовчання виконує духовну музику, яка недоступна Амалії, тому що вона її не розуміє і не відчуває. Амалія, яка ж прослухала цю ж партію у виконанні Консуело, була вражена і разом з тим схвильована. Вона зрозуміла, що не має жодного уявлення про музику і навряд чи колись навчиться так співати. По відношенню до Амалії Консуело поводить себе тактовно і благородно, адже з перших нот, які взяла Амалія стало зрозуміло, що юна баронеса не вміє співати і не відчуває музики. Її спів - результат музичного виховання; вона брала колись уроки у хорошого вчителя. Таким чином утверджується думка, що ніяка освіта не замінить таланту і природності митця.

Мистецтво Консуело наділене великою силою, яка змушує піднятися душу в піднебесні висоти, пробуджує найкращі почуття, захват. Альберта, замкнутого, похмурого, меланхолічного спів Консуело, її доброта, сердечність та самовідданість виліковує від хворобливих припадків. Почувши перший раз спів Консуело він стояв здивований і розчулений. Потім став перед нею на коліна і викрикнув її ім'я, яке Консуело приховувала: вона для нього була обіцяною "Утіхою", яку "Господь послав йому самотньому і нещасному". З цього моменту починається душевне одужання графа Альберта. Сила її мистецтва викликає майже містичне захоплення: "Консуэло, растроганная, села за клавесин и запела испанский церковный гимн в честь богоматери-утешительницы, которому научила ее в детстве мать. Он начинался словами "Consuelo de mi alma" ("Утеснение моей души"). Она спела ее таким чистым чистым голосом, с такой неподдельной простотой и верой, что хозяева старого замка почти забыли о предмете своей тревоги, всецело отдавшись чувству надежды и веры. Глубокая тишина царила и в самом замке и вокруг него; окна и двери были распахнуты настежь, чтобы голос Консуэло мог разноситься как можно дальше. Луна своим зеленоватым светом заливала амбразуры огромных окон. Все вокруг было спокойно. Душевные муки слушателей сменились чистым религиозным чувством, как вокруг тяжелый воздух, словно вырвавшийся из глубины человеческой груди, откликнулся на последний звук голоса Консуэло" (С. 226). Стогін злякав усіх присутніх у замку слухачів, був сповнений містичною силою, таємничістю і фантастичністю. Граф Христіан пояснив цей звук мимовільним стогоном, що вирвався у когось із глибини душі під дією божественного голоса. Старий граф вірить у цілющу силу справжнього мистецтва, що вигоює душевні рани, перетворює і вдосконалює людину, виводить і на висоти моральної чистоти та натхнення. Граф нагадує, що незрівнянний Фарінеллі міг своїм співом розсіювати чорну меланхолію іспанського короля, подібно до того як юному Давидові вдавалося грою на арфі приборкати гнів Саула. Він упевнений, що душа Консуело, настільки чиста і прекрасна, що повинна розповсюджувати навколо себе благотворний вплив. Він вірить, що чиста душа і високе довершене мистецтво артистки залікують душевні рани Альберто, виллють на них свій цілющий бальзам.

І справді, тільки Консуело вдалося знайти дорогу до серця графа Альберта, який впевнений, що вона має силу, не властиву для простих смертних: "… ты говоришь языком богов, тебе дано выражать самые возвышенные чувства и передавать людям самые могучие переживания твоей вдохновенной души. Пой же всегда, когда заметишь что я изнемогаю! На слова твоих песен я почти не обращаю внимания - они являются лишь темой, несовершенным указанием, которое служит для раскрытия и развития музыкальной мысли, я почти не слушаю их - до моего сердца доходит только твой голос, чувство, с каким ты поешь, твое вдохновение"! (С. 350). У вуста графа Жорж Санд вкладає думку про велику силу, справжнього мистецтва, для якого не існує ніяких меж - мовних, територіальних, суспільних. Музика - сила містична, що належить усьому людству: У музиці, розкривається безконечне, божественне. І тільки справжній митець, такий як Консуело, здатний дати людині почуття приналежності до цієї божественної, безконечної сили, почерпнутої у самого творця всесвіту. Тут Жорж Санд утверджує життєстверджуючу роль мистецтва, призначеного об'єднувати все людство.

Жорж Санд створює у своєму романі образ ідеальної "жриці муз", яка під час співу стає неймовірно прекрасною. Це символічний романтичний образ. Консуело чиста, як гірський кришталь, довірлива, щира і добра настільки, що її доброта переходить у справжню самопожертву. Вона готова допомогти всім: і графу Альберту, і прусському дезертиру Карлу та його дружині, і своїй суперниці Коріллі, що народжує в муках дитину від її колишнього коханого Андзолето (вона турбується долею маленької дочки Камілли і не користується можливістю повернути знання, про таємницю суперниці на свою користь). У своїй самовідданій доброті вона схожа на святу. Відсутність егоїзму дивує навіть саму Консуело, яка говорить Гайдну:" - Странная у меня судьба…, небо наделило меня способностями и любовью к искусству, стремлением к свободе, к гордой, целомудренной независимости, но в то же время вместо холодного и жестокого эгоизма, который обеспечивает артистам силу, необходимую, чтобы пробить себе дорогу сквозь опасности и соблазны жизни, небесная воля вложила в мою грудь нежное, чувствительное сердце, бьющееся только для других, живущее только привязанностью и преданностью… Если я рождена для преданности, пусть бог отнимет у меня любовь к искусству, к поэзии и жажду свободы, превращающие преданность в мучение, в пытку. Если же я рождена для искусства и для свободы, пусть он вынет из моего сердца жалость, дружелюбие, заботливость, боязнь причинить страдания - словом, все то, что всегда будет отравлять мой успех и мешать моей карьере" (С. 644). Таким чином, у образі Консуело втілено авторський ідеал митця, позбавленого рис байронічних героїв - індивідуалізму і егоїзму, відірваності і відокремленості від життя та долі інших людей, а відтак трагічної самотності.

Самовідданою є Консуело і в своєму служінні мистецтву: її не приваблюють ні слова, ні гроші, ні дорогоцінності, ні аплодисменти публіки. У її душі немає місця марнославству. Перед виступом Консуело падає на коліна і гаряче молиться до Бога. У її молитві звучить прохання возвеличити її одну, огорнути славою і любов'ю публіки, вона не хоче лаврів і багатства, перемоги над своїми суперниками по ремеслу: "Господи, - шептала она, - ты знаешь, что я прошу возвысить меня, не стремясь при этом унизить моих соперниц. Ты знаешь также, что посвящая себя сцене и мирскому искусству, я не хочу забыть тебя, не хочу вести порочной жизни. Тебе известно, что в душе моей нет тщеславия, и я молю поддержать меня, облагородить звук моего голоса и придать ему проникновенность, когда я буду петь хвалу тебе..." (С. 63). Єдиним полум'яним бажанням дівчини є бажання якнайкраще виконати свою мистецьку місію - співати проникливо і одухотворено. Молитва надзвичайним чином діє на зовнішність Консуело, її некрасивість зникає безслідно: "Но что за чудесное превращение свершилось с этой юной девушкой, еще за минуту перед тем такой бледной, подавленной, усталой, напуганной!" вокруг ее высокого лба, казалось, реяло небесное сияние; нежная истома была разлита по благородному, спокойному и ясному лицу. В безмятежном взгляде не видно было мелкой жажды успеха. Во всем ее существе чуствовалось что-то серьезное, глубокое, таинственное, что-то трогательное и внушающее уважение." (С. 63).

У творенні романтичного ідеалу образу митця Ж.Санд часто використовує цей прийом - опис фантастичного і майже містичного перевтілення героїні: із некрасивої істоти вона перетворюється на ангела, який чарує, викликає тремтіння душі, захват і поклоніння. Вона й сама ніби переноситься під час співу в інший світ, забуваючи про все, що оточує її, про свої почуття до Андзолето, Альберта, суперниць. Вона переноситься у світ мистецтва, підносячись над усім на недосягненні для інших висоти. недарма після її виступу граф Марчелло, не стримуючи сліз захвату, не намагаючись приховати свого хвилювання, вигукує:

" - Клянусь богом, эта женщина прекрасна! Это святая Цецилия, святая Тереза, святая Консуэло! Это олицетворение поэзии, музыки, веры!" (С. 64).

Граф виказує свою оцінку мистецького хисту Консуело, ставлячи при цьому її в ряд митців, творчість яких сягає найвищої точки - набуває месіанської, проповідницької, цілющої висоти. Її мистецтво творить чудо, перетворюючи і вдосконалюючи людей. Граф Марчелло говорить: "Если ангелы на небесах поют как ты, я жажду покинуть землю, чтобы вкусить вечное наслаждение, которое я познал благодаря тебе. Благословляю тебя, дитя мое! Будь щастлива в этом мире, как ты этого заслуживаешь. Я слышал Фаустину, Романину, Куццони, всех самых великих певиц мира; они не стоят твоего мизинца Тебе суждено дать людям то, чего они еще никогда не слыхали, тебе суждено заставить их почувствовать то, чего до сих пор не чувствовал еще ни один смертный!" (С. 65).

Виконуючи духовну музику, Консуело ніби вбирає в себе божественну силу, все натхнення і любов Творця, і передає його слухачеві. Все це відбувається майже підсвідомо; вона співає - ніби дихає, не задумуючись при цьому над технікою виконання, всіма пасажами і руладами, які вивчила в школі Порпори.

Після виконання церковної, високої, патетичної духовної музики, під час якого слухачам здавалося, ніби устами Консуело співають ангели, граф вирішив перевірити її майстерність у виконанні музики світської. Консуело запропонували виконати блискучу, важку й причудливу арію із комічної опери Галуппі "Дияволиця". Арія - пряма протилежність тій музиці, яку Консуело виконувала в храмі. І ось її виконання, сповнене веселої і воістину диявольської енергії, раптом наповнило слухачів якимось містичним страхом. Слухачі раптово перейшли у своїх почуттях від захоплення до жаху. Порпора, не витримавши, викрикнув: " - Да ты сама воплощенный дьявол!" (С. 74).

А ось Консуело виконує трагічну арію із опери "Покинута Дідона" Йомеллі, вкладаючи в неї усі свої почуття: "Она была великолепна, проста, величественна и еще более прекрасна, чем в церкви: лихорадочный румянец залил ей щеки, глаза метали искры. Исчезла святая, на ее месте была женщина, пожираемая любовью. Граф, его друг Барбериго, Андзолето, все присутствующие, кажется, даже старик Порпора совсем обезумели" (С. 75).

Краса її мистецтва не залежала від того, що саме вона виконує, здавалося, що у неї захована велика таємниця, таємні знання, фантастична сила геніальності, які підкоряли всіх, хто її слухав. Таємниця ховалася в натхненні. Коли приходило натхнення, Консуело миттєво перевтілювалася - вогонь геніальності і любові до людей загорявся в ній, і вона запалювала його в душах інших, навіть не усвідомлюючи своєї сили. Тут постає питання про романтичну містику, надзвичайну силу, яка була нічим іншим, як здатністю бачити те, що приховане від них, хто позбавлений уяви, творчої сили, хто не володіє даром прозріння і перевтілення. Роль творчої уяви, інтуїції була визначальною у романтичній культурі. Багато уваги Жорж Санд як романтики приділяє емоції, голосу серця, підсвідомому, ірраціональному, тому, що приховано в глибинах людського Духу.

Образ Консуело як ідеалу митця втілює романтичну концепцію мистецтва, яке виконує роль рятівника від гидотної буденності, позбавленої будь-яких рис піднесеності. У мистецтві Консуело знаходить душевну рівновагу, спокій і можливість самовиразитися, само реалізуватися, тобто повернутися до дійсності вже іншим виявом - нового, знайденою у мистецтві силою, котра суперечить земному емпіризмові і становить для неї рятівну нішу.

Свобода митця - необхідна умова втілення концепції справжнього мистецтва. Свобода - ідеал творення, душа музики, риса, яка найбільшою мірою притаманна Консуело, як ідеальному образу митця створеному Жорж Санд. Співачка не може жити в кайданах суспільних умовностей, моральних законів, що принижують і обмежують її вільне серце. У відповідь на репліку Фрідріха ІІ: "… Неизвестно, что вы любите!" - она смело отвечает: "Свободу, ваше величество". У боротьбі з королем, який намагається підкорити, "приручити" вільну співачку, зробити її своєю фавориткою, Консуело поводиться як справжня героїня, наділена мужністю, моральною чистотою та невинністю, яку відважно відстоює у цьому двобої.

Розлючений Фрідріх ІІ кричить їй: "На колени, несчастная, на колени!", але у відповідь чує слова, які Консуело вимовляє з холодним презирством: "… Встать перед вами на колени... нет, этого вы никогда от меня не добьетесь" (С. 696).

Такою ж незмінно гордою, вільною, невпокореною зображено Консуело в епізоді аудієнції з іншою коронованою особою - Марією-Терезією, від якої залежала доля співачки, її положення у світі театру. Монархи в зображені Жорж Санд - комедіанти, вони віроломні та підступні. Марія-Терезія всі роки свого правління грає роль благодійниці як перед придворними, так і перед акторами театру. Причому всі сторони "знають" "свої ролі", вміють себе поводити (прикидатися грішниками, що розкаялися у своїх гріхах і стали праведниками завдяки оцінюванню імператриці).

"Императрица была в самом деле хороша в таком виде, но отнюдь не величественная и не царственно благородна, как утверждали ее придворные, а свежа, весела, с открытым, счастливым лицом и доверчивым, смелым взглядом" (С. 692). Описи Марії-Терезії проникнуті іронією, подекуди навіть сарказмом автора: "В ней не было никакого притворства, и простота ее обращения говорила о ясности души, лишенной женского коварства". (С.693); Зображення у перебільшено похвальних тонах контрастує з істинними вчинками та підступною натурою Марії-Терезії (імператриця пограбувала Франца фон Тренка, Альберта фон Рудольштадта, бо не хотіла втратити багатства, що "рівняється зі спадком Пандура").

Консуело, яка стояла перед віроломною імператрицею, що наділа маску добродушності та милосердя, не знала, що у відповідь на її слова ("Повторяю, дитя моё, я очень высокого мнения о твоем таланте и не сомневаюсь в том, что ты прилежно училась и прекрастно знаешь свое ремесло, но, как тебе, наверное, говорили, в моих глазах талант - ничто без хорошего поведения, и я ценю чистую, благочестивую душу выше блестящего дарования" (С. 693) вона повинна вихваляти себе, а потім, ніби між іншим звернутися до імператриці з тонким компліментом про її благочестивість, високої моральності і неможливості поганої поведінки перед очима такого "високоморального прикладу". Консуело зрозуміла однак, що на несправедливі звинувачення Марії-Терезії ("Однако мне известно, милочка, что вы ведете себя довольно лекгомысленно и, не будучи замужем, живете в недозволенной близости с молодым человеком вашей профессии". (С. 694) потрібно впасти перед нею навколішки, розкаятися у своїх "гріхах", обійняти її коліна, і благати помилування і милосердне покровительство. Коліна Консуело не згинаються перед Марією-Терезією, і вона з виразом благородства і переваги своєї моральної чистоти і сили відповідає, що їй немає в чому розкаюватися, оскільки вона не здійснила у своєму житті ні одного вчинку, який не дозволив би їй дивитися у вічі її імператорської величності. Сила Консуело розізлила Марію-Терезію, бо звичка підкоряти, всіх зігнути перед своєю особою, зламати була визначальною в її натурі. Вона намагалася бути "єдиною сильною особою в її державі". Тому смілива усмішка і гордий погляд співачки, "мізерного хробачка", що осмілився протистояти їй, коштували дорого. "Консуэло сознавала, что в ту минуту ставит на карту судьбу Порпоры, ставит ее в зависимость от фантазии императрицы, а будущность маэстро стоит того, чтобы немного унизиться. Но она не хотела унижаться напрасно. Она не хотела розыгрывать комедию с коронованной особой, которая, конечно, умела играть роль не хуже ее самой. Она ждала чтобы Мария-Терезия показала себя дествительно великой, и тогда готова была искренно приклониться перед ней" (С. 697).

Вкладаючи в уста Марії-Терезії слова про благородну місію монархічної особи в долі низьких комедіантів-акторів, Жорж Санд виявила велику покривальну силу, своє ставлення до покровительства, до справжньої природи світу театру, де панують інтриги, розпуста, а доля актора залежить від уміння сподобатися покровителю. Імператриця виголошує її високо парними фразами, звучить як хвалебна ода, що створює своєрідну іронічну тональність: "… вы должны знать, почему я уделяю особое внимание вам, как и всем артистам, которыми люблю украшать свой дом. Театр в других странах - школа соблазна, бездна всяческих мерзостей. Я имею притязание, несомненно похвальное, хотя, возможно, и невыполнимое, обелить и оправдать перед богом сословие комедиантов - предмет слепого презрения и даже религиозных гонений у многих народов. В то время как во Франции церковь закрывает перед актерами двери, я хочу, чтобы здесь церковь приняла их в свое лоно. Я допускала в свою Итальянскую оперу, в свою Французскую комедию, в свой Национальный театр лишь людей испытанной нравственности или тех, кто твердо решил изменить свое поведение..." (С. 698). Такою "високоморальною особою" імператриця вважає Коріллу, яка є втіленням моральної розпусти, підлості, інтриганства, яка, народивши в дорозі маленьку дівчинку від свого коханця Андзолетто, кидає її напризволяще, і тільки завдяки Консуело дитина потрапляє в добрі руки під опіку каноника. Саме її ставить як зразок для наслідування імператриця Консуело.

Консуело зазнає поразки - її не приймають до театру її величності, виграє її суперниця - "благочестива і високоморальна" Корілла.

Проте співачка отримує перемогу, - вона не поступається своїм достоїнством і ревно зберігає свою свободу і незалежність митця. Не поступившись своїми принципами Консуело тим самим підносить митця над суєтністю оточуючого світу, ставить його місію поза інтриганством, бездушністю та підлістю впливових осіб цього світу. Мистецтво, в якому Консуело знаходить втіху своєї душі, гармонію, допомагає її відмовитись від багатьох життєвих, приземлених спокус: Граф Дзустін'яні пропонує їй багатство, вигідний контракт, який принесе їй славу і гроші, намагається збудити в ній марнославство, пропонує їй коштовності і розкішні туалети, від чого Консуело рішуче відмовляється. Граф, добиваючись взаємності дівчини, намагається збудити в ній почуття суперництва і заздрощів до чужого успіху. Він запрошує Консуело на виставу, сподіваючись, що аплодисменти для Корілли збудять у ній бажання перевершити актрису. Проте Консуело залишилася байдужою, оскільки не знайшла у Корілли ні справжнього таланту, ні благородної пристрасті, а відтак і величності. Вона була достатньо обізнаною і чуттєвою, щоб розпізнати штучність, зробленого таланту, що загинув на самому початку егоїзмом та марнолюбством. Граф вирішив, що Консуело злякалася грому аплодисментів, яким публіка обдарувала Коріллу. Проте був вражений, коли почув, що публіка не лякає Консуело, а аплодисменти та слава не справляють не неї ні найменшого враження і не грає ніякої ролі. Вона думає про задум композитора, партитуру, оркестр, - всі достоїнства і недоліки виконання, невикористані можливості, які призвели б до успіху мистецького твору, його ідеального виконання.

Готуючись до дебюту, Порпора і Консуело протестували проти пишних шарлатанських оголошень, проти тих багато численних прийомів, які використовуються для підготовки публіки і створення штучного успіху дебютантів. У той час у Венеції газети не відігравали значної ролі, не мали визначального впливу на громадську думку відносно театру і акторської майстерності. Тоді ще не вміли підбирати публіку, не володіли майстерністю реклами. Тоді значення мали інтриги, змови, які відбувалися у вузькому колі не найкращих знавців і цінителів мистецтва. Мистецтво при цьому ніколи не відігравало ніякої ролі. Жорж Санд з гіркою іронією говорить про атмосферу інтриганства навколо мистецтва: "Тогда - как и теперь - в храме Мельпомены боролись страсти и страстики, но прежде не умели скрывать так искусно причины разногласий и относить их за счет неподкупной любви к искусству. А за всем этим в конечном итоге скрывались все те же мелкие человеческие чувства - только цивилизация еще не прикрывала их затейливой внешней оболочки" (С. 97).

Такого роду діячем був граф Дзустін'яні, який поводив себе скоріше як меценат-вельможа, ніж як директор театру. У своїх салонах він готував публіку, власноручно створював успіх і власноручно його руйнував, кидаючи актора в глибини відчаю й неслави. Навколо виступу Консуело сплітається гидотний клубок низьких інтриг, слухів, пліток, які розбили публіку на два табори - прихильників Корілли і "нової коханки" Дзустін'яні - Консуело. Справжні цінителі мистецтва теж роз'єднались: одні - прихильники добрих старих традицій і таких майстрів, як Порпора, Марчелло, Йомеллі, бажали перемоги Консуело, сподіваючись повернення в театр справжнього високого мистецтва. Інші, посередні композитори, твори яких виконувала Корілла, боялися втратити свій інтерес.

Консуело всі ці війни навколо її дебюту доводили до відчаю, вона вважала їх небезпечними для справжнього мистецтва.

Виступ Консуело все розставив по своїх місцях. Вона вийшла з серйозним, холодним виглядом і обвела очима публіку. На хвилю аплодисментів Консуело відповіла легким поклоном, у якому не було й тіні кокетства і блискуче, незворушно виконувала свою роль, затьмаривши всіх інших акторів і Адзолето в тому ж числі. Після першої ж фрази театр затремтів від захоплення. Ні один з тих, хто був у ворожому по відношенню до Консуело таборі, не наважився вказати найменшого не одобрення. Не знайшлося ні одної людини, яка змогла би протистояти силі справжнього мистецького виконання. Консуело змусила проливати сльози, забути про усі інтриги, думки, слухи і плітки. Залишилось лиш одне - справжнє мистецтво, яке змогло перебороти підводні течії театрального життя, переродило публіку, яка, здавалося б, нічого не розуміє в акторському мистецтві. Тут в уста Андзолето Жорж Санд вкладає одну із своїх основних ідей - розуміння і сприйняття мистецтва, якщо воно є справжнім, не є прерогативою вибраних, освічених, цілеспрямовано вихованих людей. Справжнє мистецтво дає можливість насолоджуватись ним простій пересічній людині, що здатна відчувати серцем. Тільки простота, природність і щире почуття можуть збудити найкращі струни душі, викликати почуття захоплення, співучасті і співпереживання: " - ... Мы ошибались с тобой, Консуэло. Публика все понимает. То, что заслоняет от неё невежество, ей подсказывает сердце. Публика - это большой ребенок, она хочет, чтоб ее развлекали и умиляли. Она довольствуется тем, что ей дают, но стоит показать ей лучшее, как она сейчас же начинает сравнивать і понимать. Корилла фальшивила, у нее не хватало дыхания, но еще неделю назад она могла пленять, явилась ты, и Корилла погибла. Она уничтожена, погребена. Выступи она теперь - ее освищут... Так должно быть, и так будет всегда. Публике нравилась мишура, она фальшивые камни принимала за драгоценные и была ними ослеплена. Но вот ей показали бриллиант, и она уже сама не понимает, как могла поддаваться столь грубому обману. Она больше не может терпеть фальшивые бриллианты и отбрасывает их" (С. 124).

У зв'язку з подіями у Венеції, успішним дебютом Консуело, намаганнями Дзустін'яні зробити її своєю коханкою, зрадою Андзолето, поставлено ще одну концептуальну ідею - ідею свободи жінки-митця, проблема зречення артиста від особистого життя, піднесеності його над усім земним і буденним.

Цю романтичну ідею проголошує Порпора: "... Твоя душа, твой талант, все твое существо не будет более во власти непрочного, обманчивого образа, ты постигнешь высокий идеал, свободный от зеленой оболочки, мысленно вознесешься на небо и соединишься священными брачными узами с самим богом!" (С. 133).

Порпора пропонує їй життя монашки, адже це обмежило б її артистичне дарування одним жанром музики, а вчитель хоче, щоб Консуело силою свого таланту охопила все. Але чому б не присвятила себе учениця, де б не була, на сцені чи у монастирі, вона всюди могла б залишатись святою, небесною дівою, віддавши себе священному ідеалу - мистецтву.

Порпора, рятуючи Консуело від долі зрадженої коханої Андзолето і коханки графа, окреслює їй свій ідеал справжнього самозречення митця: "Ты не понимала своего предназначения, не видела, что тебе нет равных и что, следовательно, у тебя не может быть спутника в том мире. Тебе нужно одиночество, нужна полная свобода. Я не жалею тебе ни мужа, ни любовника, ни семьи, ни каких бы то ни было уз. Вот как я всегда представляет себе твое будущее, вот как я всегда понимает твой жизненный путь. В тот день, когда ты отдашься смертному ты устратишь свою божественность. Ах, если бы Минготти и Мольтени, мои знаменитые ученицы, мои великие создания, послушались меня, они не имели бы соперниц на земле! Но женщина слаба и любопытна: тщеславие ослепляет ее, суетные желание волнуют, причуды увлекают ... Спрашивается, что дало им удовлетворение этих порывов? Душевные бури, усталость, потерю или ослабление их таланта! Разве ты не хочешь превзойти их, Консуэло? Разве у тебя нет стремления, парящего выше суетных благ земных? Разве ты не согласишься заглушить в себе голос сердца, чтобы стяжать прекраснейший венец, каким когда-либо был увенчан гений?" (С. 134).

Отже, повна свобода від усього земного, самотність, високий ідеал, слава - доля справжнього генія, що присвячує себе служінню мистецтву.

Але відмовитись від кохання навіть під виклики свого улюбленого вчителя Порпора (так вона називає себе у Рудольтадтів) не змогла. На своїй сповіді Амалії вона говорить: "С тех пор я никого не люблю и уже не чувствую себя способной любить, во мне больше нет ни огня, ни вдохновения" (С. 540). Порпора протягом усієї дії роману наголошує на тому, що Консуело для того, щоби залишатися справжньою артисткою повинна бути самотньою, була відданою тільки мистецтву. Бути великою артисткою для нього означає відмовитись від кохання, "Мое счастье - это слава, Консуэло, ты же знаешь, - проговорил Порпора, прижимая ее к сердцу, - иною я себя представляю" (С.779).

Проте кохання приходить до Консуело, захоплює всю її натуру. Вона кохає графа Альберта, з яким її єднає чутливе серце і любов і глибоке розуміння мистецтва, з яким вона пройшла через важку хворобу. Знайомство з Альбертом Рудольштадтом, геніальним безумцем, не перетворюється на банальний любовний зв'язок. Горда, вірна своїм переконанням і принципам, Консуело не може прийняти кохання аристократа. І тільки роки її безкінечних мандрів, складний і довгий шлях підйомів і гірких розчарувань переконали, що почуття її глибоке, ним не варто нехтувати. Прочитавши листи графа Консуело розуміє, що вона кохає по-справжньому:

"- О мой благодарный Альберт! - воскликнула Консуэло, целуя письмо. - Я чувствую, что люблю тебе! Да и невозможно было бы не любить! Я хочу сейчас же, без колебаний, сказать тебе это. Своим обещанием я вознагражу постоянство и самоотверженность твоей любви" (С. 709).

Консуело усвідомила, що саме кохання до Альберта, і її перемога над цим коханням дали їй силу протистояти цим спокусам, які траплялися в її житті. Адже перемога над великим коханням дає сили для перемоги над іншими пристрастями, і Консуело не боялася більше ніяких чар, вона забула своє колишнє почуття до Андзолето, відмовилася бути фавориткою графа Годіца і навіть короля Фрідріха ІІ.

Почуття кохання облагороджує душу Консуело, сповнює її новою силою. Вона знаходить гармонію між почуттям і мистецтвом. Живучи своїм почуттям, вона зрозуміла, що досягла найвищої майстерності в музиці, яка стала близькою її власному серцю. У цю мить вона відчуває справжню насолоду, душевну насолоду, душевний тріумф. "Ей не надо было, чтобы Кафариэло, не стесненный на сей раз присутствием. Тези и чистосердечно восхищавшийся, подтвердил взглядом то, что она сама чувствовала - веру в неотразимую власть, какую эта блестящая ария будет иметь над любой публикой и при любых обстоятельствах. В тот миг Консуэло полностью примирилась со своей ролью, с этой оперой, со своими партнерами, с самой собой, одним словом - с театром. И как ни проклинала она свое положение всего час тому назад, теперь она испытывала такое глубокое, такое внезапное и могучее внутреннее содержание, какое может ощутить только истинный художник - в какой бы области он ни работал. Только он способен понять, сколько лет труда, разочарований и мук может оно искупить в одно мгновение" (С. 731)

Для Консуело відкривається істина: душу потрібно зберігати здоровою і сильною для справжнього кохання, для корисних справ, а коли митець не розуміє цього, Бог карає її, забираючи в неї натхнення. Саме завдяки графові Альберту Консуело знаходить гармонію, розуміє, в чому полягає істинна суть і мета мистецтва. Співачка знову зустрінеться з графом (роман "Графиня Рудольштадт") і разом з ним втілить у життя мрію про свою місію справжнього митця, який несе своє мистецтво людям.

Образи Консуело і Альберта складають драматичну серцевину роману. Їх формує складне переплетення ідей та роздумів. Протягом всієї дилогії вони відкриваються все новими сторонами. Поява Альберта в "Консуело" і його зустріч з героїнею служать своєрідною прелюдією до головного мотиву, який звучить у заключних главах, коли Альберт з гарячим переконанням присвячує себе, свою творчість музиканта служінню людям. "Тут Жорж Санд, подібно до сенсімоністам і її друга Ференца Ліста, утверджували проповідницьку суть мистецтва, головне призначення якого - об'єднання людства" [46; 108].

О.Білецький вказує на фантастичність образу Альберта Рудольштадта, фантастичність якого вже сам по собі руйнує можливість говорити про "Консуело" як про роман історичний. Пісня першої, венеціанської частини, багатої жанровими зарисовками, що носить сліди особистих вражень автора (від її подорожі у Венецію з Мюссе у 1834 році), читач одразу попадає в обставини, з приводу яких сама Жорж Санд згадує романи винахідливої і плодовитої Анни Редкліф, популярною в усій Європі кінця XVIII і початку XIX століття автора "готичних" або "страшних" романів. Ніколи, ні до "Консуело", у період захоплення Гофманом, ні після неї, в період "романтичних вигадок", Жорж Санд не створювала нічого подібного. Кількома роками пізніше (1847) у передмові до "Лукреції Флоріані" вона сміятиметься над тим апаратом зацікавлення читача, до якого сама звернулася у другій частині "Консуело" [2; 525]. Образ Альберта виходить за рамки всілякої правдоподібності, оскільки авторка наділила його такими містичними та фантастичними рисами як володіння даром передбачення і бачення та відчування на відстані, читання чужих думок, вгадування та передбачування майбутнього. Альберт, у традиціях романтичного методу, веде подвійне життя - своє і своїх предків, впадає в летаргічні сни, таємничо зникає і з'являється зовсім несподівано. Граф Альберт наділений ідеальними романтичними рисами: краса зовнішня і внутрішня гармонійно поєднані в його природі; він є втіленням людської мудрості та благородства; геніальний музикант, який тонко відчуває музику і сам віртуозно виконує її на скрипці. Для чого використовує Жорж Санд такий явний фантастичний елемент у зображенні цього образу аристократа?

М.Трєскунов вважає, що "користуючись цим художнім прийомом, письменниця торкається різноманітних філософсько-релігійних проблем, зокрема, ознайомлює читача з тезисом Леру про "безсмертя людини в людстві" [46; 109].

Безумство, яке володіє Альбертом, є дуже своєрідним, вказує науковець: "Він вважає себе винним у злочинах, які здійснили його предки, розправившись із діячами чеської реформації ХV століття Яном Гусом і його наступниками. Якщо відкинути містичні нашарування, то в образі Альберта, його натурі та звичках можна віднайти риси праведника, який намагається, подібно до Дон Кіхота, боротися зі злом, у які б одежі воно не обрядилося, оберігати честь і свободу людини" [46;109-110]. Деякі літературознавці вважають, що в цьому фантастичному образі втілено романтичне захоплення феодалізмом.

О. Білецький справедливо зауважує: "То, що граф Альберт Рудольштадт - прямий потомок "вибраного народом" чеського короля Подібрада, у ньому несуттєве. У Альберта немає ніяких зазіхань на владу, ніяких реставраційних надій. Феодальні спогади в замку Рудольштадт, навпаки, повинні навіяти читачу почуття жаху перед феодалізмом. Ні, фантастика другої частини - не простий рецидив романтизму. У неї є визначена службово-технічна мета: полегшити читачеві усвідомлення змісту промов Альберта, усвідомлення тих даних із чеської історії, повідомлення яких письменниця вважала необхідними і які в іншому обрамленні могли б здатися нудними і важкими. А про те, щоб читачеві було легко і цікаво читати, Жорж Санд завжди піклувалася" [2; 525].

Альберт - теж образ ідеального артиста, але трохи відмінного від інших образів. Він із виключною глибиною відчуває музику. Сам він є геніальним музикантом, талант якого теж вразив Консуело і великою мірою сприяв зародженню кохання в її душі. Вперше, коли вона почула скрипку, гра Альберта вразила її, змушуючи забути про страх перед ним, змінити своє ставлення до нього: "... вдруг до нее донеслись звуки какого-то изумительного инструмента. Это скрипка Страдивариуса пела дивную мелодию - величественную, грустную, извлекающую верной и искусной рекой. Некогда еще Консуэло не слышала ни такой совершенной скрипки, ни виртуоза столь безыскусственного и трогательного. Мелодия была ей незнакома, но судя по странной, наивной манере, она решила, что этот напев, должно быт, стариннее всего, что ей было известно из старинной музыки. Она слушала с восторгом, и теперь ей стало ясно, отчего Альберт так хорошо понял ее после первой пропетой ею фразы... У него были истинное понимание настоящей, великой музыки. Он мог не быть ученым музыкантом, не знать всех блестящих приемов этого искусства, но в нем была искра божия, дар проникновения, любовь к прекрасному." (С. 292). Після того, як Консуело почула його натхненну гру, перед нею впала остання перепона до щирого самовідданого почуття. Консуело була якраз тою чистою душею, яка була створена для того, щоб проникнути в темні глибини душі Альберта. Кілька раз у творі наголошено, що Альберт був провідником Консуело. Він проводить її у світ прекрасної народної музики, до переконання, що народна музика є джерелом, корінням, суттю справжнього мистецтва.

Він збирав народні гімни, духовні і національні пісні, покладені на музику невідомими геніями Чехії, старовинні твори католицьких і протестантських композиторів Жоскена, Кноза, Ле Жена, Аркальдета, Георга Рау, Бенедикта Дуціса, Іоанна Вейса. Написані прекрасними поетами Стреєм, Шимоном Ломницьким, вірші яких були заборонені імперською поліцією, вони загубились у віках і тільки завдяки праці і пам'яті Альберта збереглися. Альберт навчався багато років з учителем, але істинну суть музики він пізнав завдяки народному мистецтву. Навчаючись музиці у вчителя, який намагався привити йому знання про світську і духовну музику Європи, Альберт усвідомив, що таке справжня людина, і якою фальшивою мішурою можна замінити її. Альберт підкреслює основу думку роману, і в цьому він дуже близький до Консуело, - справжнє мистецтво неможливе без щирого почуття, природності і натхнення: "С тех пор как я немного овладел этим инструментом, который посвятил восхвалению господа и жаркой молитве, я никогда не прикасался к нему иначе, как переносясь в идеальный мир и повинуясь вдохновению, которое ни вызвать, ни удержать не в моих силах..." (С. 352).

Навіть Порпора, який перш за все ставить почуття і натхнення, припускав, що їх черпати можна і в симпатії та захопленні слухача. Альберт причиною цього бачить поєднання в музиці релігійного почуття з людською думкою, які злилися для Порпори в єдине гармонійне ціле, тоді, як він сам своє натхнення черпає тільки в своєму серці, в молитві, самотності, віддаючи свою душу старовинним гуситським мелодіям, які привели багатьох чехів до страти або каторги. Граф виявляє бажання навчитись у Консуело світській і духовній музиці, у світ якої він наважиться піти тільки разом із Консуело, оскільки тільки їй довіряє свої кроки. Проте, те, що чула Консуело у виконанні графа, не потребує вдосконалення і додаткових знань: "Слышанное много в пещере так прекрасно, так возвышенно, так неповторимо, что я побоялась бы набросать гравия в чистый и прозрачный, как хрусталь, источник" (С. 353). Граф Альберто висловлює ще одну важливу для розуміння концепції мистецтва думку: на запитання Консуело чи варто їй вдосконалити своє мистецтво виконання світської музики, якій у школі Порпори було приділено менше уваги, ніж духовній, граф відповідає, що не важливо, яку музику вона виконує, важливо з якою душею і яким почуттям вона це робитиме, а відтак її високі ідеальні почуття і чиста душа робитимуть її святою і в монастирі і на театральних підмостках. "Мистецтво для Альберта не виявлення природного інстинкту і не засіб подолання своєї соціальної обмеженості. Вираження вищих ідей та почуттів, відкриття безкінечного, мистецтво - це перш за все суспільне служіння. Коріння мистецтва - в релігії: на зорі людства театр і храм становили одне і те ж святилище" [2; 526]. При чистоті початкових ідей культові обряди були видовищем для людей, мистецтво зароджувалось у підніжжях алтарів і самі танці, присвячені нині нечистим і низьким пристрастям, були музикою почуття на святкуванні величі богів. Музика і поезія - найвище втілення віри, жінка, обдарована геніальністю і красою, - жриця і натхнення. Ці строгі і величаві форми минулого збулися і замінилися злочинними розмежуваннями: католицтво позбавило святочність краси, а урочисті церемонії - участі жінок, замість того, щоб направити та облагородити кохання, воно вигнало та засудило його. Але краса, жінка і кохання не могли втратити своєї влади, і люди створили нові храми, які стали називатися театрами, в яких не залишилося божества. Так трактує Альберт історію виникнення гармонійного мистецтва, у якому зливалися краса, кохання і божественність, і яке втрачене навіки через людську безглуздість. Але існують до сих пір зразки "природного" мистецтва, мистецтва народу, народні пісні та мелодії, дорогоцінні перли полум'яного народного генія. Ось джерело, до якого спрямовує Альберт серце Консуело. Завдання справжнього митця у тому, щоб: черпаючи з цього бездоганного джерела, творити подібно до безіменних артистів із народу, злитися з ним у своєму мистецтві. "Так вважає Альберт, так навчає він Консуело, викликаючи в неї захоплення імпровізованими на народні теми, творами, поглиблюючи початковий задум і віддаючись особистому натхненню без втрати для оригінального, суворого і вражаючого характеру цих давніх наспівів. Найціннішим у народній музиці граф вважає простоту і правду, які Жорж Санд, вважала основними критеріями справжності мистецтва. Тільки простота і правда, на її думку, можуть викликати глибокі почуття у того, хто сприймає мистецтво.

У зверненні до народних джерел, до їх простоти і правди, служінні народу бачить Жорж Санд призначення митця, що знаходить своє вираження у свідомості, відчуттях, переконаних героїв роману, насамперед графа Альберта, а за ним і Консуело. Ідея "суспільного мистецтва" як мистецтва ідеального виникла у письменниці, як вказує О.Білецький, під впливом бесід з Лістом, Шопеном, і П'єром Леру, під впливом спілкування з поетами із народу. "Її роздуми про характер музичного фольклору, про його естетичну цінність, про його використання представляють не дивлячись на свою ідеалістичну окраску, живий інтерес і для нашого часу", - справедливо підкреслює О.Білецький [2; 526]. Справді, скільки захоплення, справжнього поклоніння вилито в словах: "Есть музыка, которую можно назвать естественной, так как она является плодом не науки и не размышления, а вдохновения, не поддающегося строгим правилам или канонам. Такова народная музыка, по преимуществу музыка крестьян. Сколько чудесных песен рождается и умирает среди них, так и не удостоившись точной записи и не получив окончательного отображения в виде оперделенной темы!" (С. 381).

Красі та проникливості народного мистецтва присвячено чимало натхнення сторінок, і, якщо, провідною думкою романтичної концепції є справжність мистецтва, яке пробуджує почуття, то ніяке інше творіння ніж музика народу не пробуджує настільки піднесені благородні, чисті та щирі почуття; ніяке інше мистецтво настільки не відкриває перед духовним зором красу природи, бурю пристрастей чи тягар страждання. Жорж Санд утверджує думку, що пізнавши музику того чи іншого народу, митець проймається його духом, проникає в саму його душу, усвідомлює його сутність: "Для того, кто сумел бы сильно и просто передать музыку разных народов, и для того, кто сумел бы должным образом ее слушать, нет надобности ездить по всему свету, знакомиться с разными национальностями, осматривать их памятники, читать их книги, странствовать по их степям, горам, садам и пустыням. Хорошо переданная еврейская мелодия переносит нас в синагогу; вся Шотландия отражается в подлинно шотландской песне; как вся Испания - в подлинно испанской. Таким образом мне удалось не раз побывать в Польше, в Германии, в Неаполе, в Ирландии, в Индии, и я лучше знаю этих людей и эти страны, чем если мне довелось изучать их целые годы. В одно мгновение я перносился с ним и жил их жизнью; обояние музыки позволяло мне приобщиться к самой сущности этой жизни" (С. 383).

В серці Консуело були і чистота, і поезія, і чутливість - словом, все, що було необхідним для того, щоб пристрасно полюбити народну музику. У цьому теж проявлялася істинна артистка, поскільки засвоєні нею теорії та науки не вбили у ній чутливості та щирості сприйняття. На шлях такого мистецтва і повинна стати Консуело, після того як "роки навчання" для неї заміняться довгими роками здійснення усвідомленого призначення артиста. В епілозі "Графині Рудольштадт" вона зображена саме в цій ролі "народної артистки", що несе своє мистецтво народу. Але її чекає ще довга дорога повного і ясного усвідомлення цієї ролі.

З образом Консуело, таким чином, пов'язано романтичний мотив дороги, у якому в прямому і переносному змісті здійснюється шлях героя до усвідомлення своєї ролі та призначення. На довгому шляху із замку Рудольштадт до Відня Консуело переживає багато пригод, автор знайомить нас на цьому шляху з багатьма музичними діячами XVIII століття, зокрема, прославленим лібретистом, придворним віденським поетом, італійцем Метастазіо або знаменитим німецьким композитором Йосифом Гайдном, якого авторка робить супутником Консуело.

Гайдн і Консуело дуже схожі один на одного. У них схожі долі - долі двох бідняків і артистів. Так само, як і Консуело, молодий хлопець ще в дитинстві залишився на вулиці без гроша, без одягу, без даху над головою. Великодушний бідний перукар узяв його до себе, щоб юнак міг заробляти собі на хліб, дав йому трохи грошей на навчання. Покровитель його таланту Келлер послав його з дорученням, і тут по дорозі він зустрічає Консуело, з якою вони мандрують разом. Разом вони переживають багато пригод. Самовіддане служіння мистецтву Консуело справило благотворний вплив на молодого Гайдна, запалило його тим жертовним вогнем, яким палала вона. Вони разом пізнають радість повної свободи, бідності, незалежності: Консуело і Гайдн, які повернувшись у дні, коли змушені заробляти собі на хліб, усвідомлюють, що самим чутливим і вдячним слухачем є простий народ. Прості німецькі простолюдини були більше до душі Консуело, ніж публіка театральних залів. У романі черговий раз підкреслюється апостольська просвітницька роль мистецтва: "Моя цель - заставить людей понять искусство, полюбить его, не возбуждая страха и ненависти к личносты артиста", - проголошує юнак - майбутній великий композитор Гайдн. Так у служінні народу, у виконанні найвищого обов'язку знайшли свою мету Консуело, граф Альберт і молодий Гайдн.

Типовими для художника пізнього романтизму, на думку О.Білецького, є погляди на призначення митця Порпори - відомого композитора. У романі цей образ з'являється у той момент своєї біографії, який вважається загадковим і самим нез'ясованим, що відкриває величезні можливості для творчої фантазії письменника. "Ми знаємо скитал життя Порпори, його невдалу, по великому рахунку, кар'єру, його боротьбу з Генделем, невдячність його учнів, його тягу до відомого формалізму. На цій основі неважко уявити собі образ самотнього, суворого артиста, володіючого усіма рисами "невизнаних геніїв": строгою вимогливістю до учнів, непримиримістю, непристосованістю до життя, пристрасністю в усьому, що стосується артиста" [2; 523-524].

Погляди Порпори на мистецтво розкриваються в дискусіях з іншими митцями, висловлюваннях композитора, діалогах та монологах. З'ясовуються питання сутності музики, техніки виконання, критерій авторського мистецтва тощо. У дискусіях та діалогах такого характеру присвячуються цілі графи, отже виявляє інтерес до питань музик XVIII ст. і надзвичайну свою обізнаність у них.

Професор виховує і навчає своїх учнів на строгій духовній музиці, але цінує й усвідомлює роль світської. Так, у діалозі з графом Дзустін'яні вчитель розмірковує над питанням способу вираження, техніки мистецтва, стилів, ідей. Старовинним та сучасним музичним формам, манері відчувати та виражати музику. Він згадує свого вчителя, композитора Скарлатті, який писав духовну музику і виступав проти того, щоб духовна музика вторгалась в галузь світської і дозволяла собі різноманітні прикрашування, пасажі та рулади, своєрідні "спец ефекти". Обережно ставиться до них і сам Порпора: "Я отвергаю их в церкви... а в театре приветствую их. Но и здесь хочу, чтобы они были на месте, и главное - чтобы ими не злоупотребляли; я требую соблюдения сторогого вкуса, изобретательности, изящества, требую, чтобы модуляции соответствовали не только данному сюжету, но и герои пьесы, чуствам, в котором он находится. Пусть нимфы и пастушки щебечут, как пташки, и своим лепетом подражают журчанию фонтанов и ручейков, но Медея или Дидона может только рыдать или рычать, как львица..." (С. 71). Великі драматичні ролі можуть виконувати не всі актори, тільки талановиті і по-справжньому одухотворені і наділені умінням відчувати роль. Корілла, на його думку, може щебетати, як пташка, але у ролі Медсі була би смішною, перетворивши своїми пасажами свою роль на комічну. Образу Консуело протиставлено в романі образ Корілли. Консуело хоче віддати своє життя, свою душу мистецтву, тоді як Корілла - раба і жертва своїх слабостей, вважає мистецтво актора лише засобом досягнення слави, а відтак багатства і життєвого благополуччя.