Особливості стилю Василя Стефаника

Розгляд головних етапів життя та творчості майстра психологічної новели Василя Стефаника. Дослідження особливостей індивідуального стилю написання в реалістичному змалюванні становища селянства XIX століття, морального, соціального і духовного буття.

Рубрика Литература
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 10.06.2010
Размер файла 65,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

  • План
    • Вступ
      • Розділ 1. Поняття стилю. Носії стилю. Оригінальність індивідуального стилю автора
      • 1.1 Оригінальність індивідуального стилю автора
      • Розділ 2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника
      • Розділ 3. Особливості стилю В. Стефаника
      • 3.1 Індивідуальність стилю в новелах В. Стефаника
      • 3.2 Аналіз стильових особливостей у творчості В.Стефаника
      • Висновки
      • Список використаної літератури

Вступ

Його новели - як найкращі народні

пісні, в яких нема риторики, ані

сентиментальності, а тільки наочне,

голе, просте, не підфарбоване життя,

дуже часто сумна дійсність, але

оздоблена золотом найправдивішої поезії.

Іван Франко

Василю Стефанику належить почесне місце в історії української класичної літератури, адже завдяки йому наша література досягла вершин у жанрі новели.

Кінець XIX -- початок XX століття був для українського народу дуже тяжким періодом. Соціальні суперечності набували особливого загострення, наближалися революційні бурі. І хоча Стефаник жив на Галичині, на території якої панувала Австро-Угорщина, він відчував неминучість великих змін у житті народу і відобразив у своїй творчості усе, що відбувалося навколо. Письменник добре розумів: що чим більше художніми будуть його твори, то більше читачів вони матимуть, а значить, все, пережите ним і його народом, все передумане залишиться назавжди, буде будити людську свідомість.

Стефаник будує свої твори не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на зміні почуттів, переживань героя. У його новелах нема докладних історій життя персонажів, деталізованих портретів, традиційних зачинів. На початку чи наприкінці твору автор подає дуже стислі описи, які нагадують ремарку в драматичному творі. Стефаник не вважає за потрібне подавати надмірні авторські пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі, тому таку велику роль відіграють діалоги і монологи, у яких людський біль немов матеріалізувався і гострими голками впивався у серце і свідомість небайдужого читача. На двох-трьох сторінках розгортається така драма людського життя, від якої серце крається.

Слово було для Стефаника алмазом, найдорогоціннішим матеріалом. Він невтомно шліфував його, відкидаючи зайве і непотрібне, щоб заграло воно усіма барвами, замерехтіло і засяяло, як коштовне каміння. У кожному рядочку творів відчувається злиття переживань персонажа і письменника. Здається, що ще півкроку -- і серце не витримає ударів слова. Здається, Стефаник із величезним напруженням стримує сам себе, щоб дати слово нещасній матері, осиротілій дитині, доведеному до відчаю батькові, зламаному тяжкою роботою мужикові. В одному з листів письменник зізнавався: "Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боявся, як самого себе, коли я творю". Його приятель К. Гаморак говорив: "Не пиши так, Василю, бо вмреш!".

Слово Стефаника було дуже скорботним, воно приголомшувало, але разом із тим не гнітило, а збуджувало волю до боротьби, підтримувало віру в світле майбутнє, було сповнене могутнього протесту проти гніту і кривди.

"З Стефаника безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна, -- писав С. Єфремов. -- У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об'єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклості, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів...".

Василь Стефаник - неперевершений майстер соціально-психологічної новели. Ця істина міцно утвердилася в нашому літературознавстві. Він найближчий соратник Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, товариш і спільник у творчій та громадській діяльності Леся Мартовича та Марка Черемшини.

Творчість Стефаника припадає на кінець ХІХ та початок ХХ століття. Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Основною темою його творів, як і творів Леся Мартовича і Марка Черемшини, що становлять разом із Стефаником так звану "покутську трійцю", було життя найбіднішого селянства на західноукраїнських землях. З великою силою слова Василь Стефаник зобразив трагедії і драми селян, про яких він говорив: "Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру. За них я буду писати і для них".

Молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, під впливом соціально-культурної ситуації в Україні і нового досвіду європейських літератур дедалі більше усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, "грубого реалізму", бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання.

Особливості стилю В. Стефаника полягає у тому, що він утвердив в українській літературі жанр соціально-психологічної новели. Головне для новеліста -- людська душа, її стан. І. Франко писав, що Стефаник "...дуже добре знає життя і душу сільського люду найнапруженіші моменти він уміє передати так переконливо і правдоподібно, що не повірити в це неможливо...". Новели Стефаника сповнені людського страждання, трагізму, горя.

Стефаник Василь -- неперевершений майстер психологічної новели. У збірках "Синя книжечка" (1899), "Камінний хрест" (1900), "Моє слово" (1905) та інших відобразив тяжкі умови життя західноукраїнського селянства в Австро-Угорській імперії, практично перемалював всю ту голу бувальщину, котра охоплювала в ті часи бідноту народу в селі. У низці новел змалював пробудження в українців Галичини національної самосвідомості, наростання протесту проти національного й соціального поневолення ("Могіпігі", "Дурні баби", "У нас все свято" та ін.). Отже, з сказаного вище, можна сказати, що актуальність обраної теми полягає у дослідження особливостей індивідуального стилю творчості Василя Стефаника, в оцінці становища селянства XIX століття, морального та духовного, соціально-психологічного буття. Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєння нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефаник, намагалося "модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу". Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали "в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою", висвітлювали їхнє оточення. Передача найтонших, найскладніших порухів душі людини, майстерність компонування художньої фрази, нервова експресія мовлення - усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова. Актуальність теми курсового дослідження полягає в тому, що особливості індивідуального стилю В. Стефаника ґрунтовно практично не досліджувався. А для осмислення творчої індивідуальності письменника, з'ясування особливостей його способу мислення, простеження громадянського становлення, виявлення особливостей художньо-естетичних пошуків, варто звернутись до дослідження особливостей стилю В. Стефаника.

Мета і завдання дослідження. Мета даної праці - через творчість В. Стефаника розкрити творчу індивідуальність письменника, з'ясувати становлення В. Стефаника як письменника й громадянина в дискурсі його творчості та проаналізувати жанрово-стильові особливості творчої спадщини митця - зумовила розв'язання низки завдань, головними з яких є:

- з'ясувати особливості індивідуального стилю письменників та дати визначення стилю авторському чи індивідуальному;

- розглянути головні етапи життя й творчості В. Стефаника, формування життєвого кредо через вивчення його творчості;

- простежити еволюцію світогляду письменника та зміни в його індивідуальному стилі з урахуванням контекстів доби;

- проаналізувати складники художньої майстерності та особливості індивідуального стилю письменника як автора новелістичних текстів.

Об'єктом дослідження стала творча спадщина В. Стефаника в усіх її жанрових різновидах. Предмет дослідження становлять жанрово-стильові особливості новелістичної спадщини В. Стефаника та його твори як джерело вивчення життя і творчості митця. Джерельною базою курсової роботи послужили твори та новели В. Стефаника, такі як "Новина", "Камінний хрест", "Марія", "Сини" та ін. Методологія дослідження. У роботі були використані такі методи, як добору й систематизації матеріалу, описовий, біографічний, порівняльно-історичний методи, метод зіставно-стилістичного аналізу. Саме такий комплексний підхід дає можливість зробити всебічний аналіз творчої спадщини В. Стефаника, визначити його творчу індивідуальність. Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що об'єктом дослідження стають новелістичні тексти В. Стефаника, а їх аналіз є спробою крізь призму літературної спадщини розкрити особливості творчої індивідуальності письменника, простежити основні віхи його життя, формування світоглядних позицій, а також дослідити жанрово-стильові особливості та специфіку його індивідуальної творчої манери в художніх творах. Практичне значення курсової роботи. Одержані результати можуть використовуватись у практиці викладання курсу "Історія української літератури ХХ століття" у вищих навчальних закладах, у процесі підготовки лекцій, розробки спецкурсів і спесемінарів, написанні магістерських і дипломних робіт, присвячених творчості В. Стефаника. Вони також знадобляться авторам монографічних досліджень з життя і творчості письменника та вчителям-словесникам коледжів, ліцеїв, гімназій, загальноосвітніх шкіл. Структура курсової роботи. Курсове дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ 1. Поняття стилю. Носії стилю. Оригінальність індивідуального стилю автора

Поняття стилю є багатогранним, а в деяких аспектах -- невизначеним. Про стиль говорять не лише в літературознавстві, а й у лінгвістиці, мистецтвознавстві, естетиці, культурології. У різноманітних сферах суспільного життя й побуту також застосовують поняття стилю (стиль роботи, стиль одягу, стиль гри тощо). У літературознавстві також спостерігається багатозначність поняття: дослідники розглядають стиль доби та стиль напряму й течії, стиль письменника і стиль певного періоду його творчості, стиль твору і стиль його окремого елемента. Одні літературознавці вважають правомірною таку універсальність категорії стилю, другі стверджують, що можливо вести мову лише про індивідуальний стиль письменника, треті -- лише про "великі" стилі, пов'язані з добою й літературним напрямом.

З другого боку, стиль виступає в літературі як форма руху художньої думки, спрямованої на пізнання дійсності, думки, що втілює певний ідеал, творить художній світ. Природно, що стиль нерозривно пов'язаний із змістом твору, світоглядом автора, методом і творчою індивідуальністю письменника. Разом з тим, процес формування стилю не можна розглядати і зрозуміти поза розвитком стилів світової літератури.

Як зазначають автори "Теорії літератури" О. Галич, В. Назарець та Є. Васильєв, стиль є індивідуальним втіленням художнього методу. Якщо метод визначає загальний напрям творчості, то стиль віддзеркалює індивідуальні властивості художника слова. За висловом Л. Тимофєєва, "у методі знаходять насамперед те загальне, що пов'язує митців, а в стилі -- те індивідуальне, що розділяє їх: особистий досвід, талант, манера письма та ін.". Стиль -- це сукупність художніх особливостей літературного твору. У ширшому розумінні стилем також називають систему художніх засобів і прийомів у творчості окремого письменника, групи письменників (течії або напряму), цілої літературної доби.

Термін "стиль" походить від латинського слова "stilos", що позначало загострену паличку для писання на вощаних дощечках. Згодом, завдяки метонімії, стилем іменують саме письмо, почерк, своєрідність складу, а пізніше -- індивідуальні особливості творчості письменника загалом. "Словник літературознавчих термінів" В.М. Лесина та О.С. Пулинця визначає стиль авторський чи індивідуальний як ідейно-художню своєрідність творчості письменника, риси його творчої індивідуальності, зумовлені життєвим досвідом, світоглядом, загальною культурою, характером, уподобаннями, орієнтацією на певні літературні напрями тощо.

Кожний видатний письменник має свій стиль, тобто улюблені теми і проблеми, найбільш відповідні жанри, найчастіше вживані засоби побудови творів, ліплення образів і розкриття характерів персонажів, свою творчу манеру (рос. "слог"), свій "почерк" і неповторні інтонації, по-своєму підходить до використання досвіду попередників і сучасників, своєрідно користується скарбами загальнонародної мови тощо. Тому ніколи не сплутаєш творів І. Котляревського з творами Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка і П. Мирного, І. Франка і т.д. "Ідея, -- писав В. Бєлінський, -- вичитана або почута і, можливо, усвідомлена як слід, але не пропущена через власну натуру, позбавлена відбитку вашої особи, є мертвий капітал не тільки для поетичної, але й будь-якої літературної діяльності".

Таким чином, найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, "творчого обличчя" окремого письменника. Олександр Блок стверджував: "Поети цікаві не тим, що в них є загального, а тим, чим вони відрізняються один від одного". Стиль письменника пов'язаний не лише з обраним художнім методом, а й із творчою індивідуальністю митця. За знаменитим афоризмом французького вченого Бюффона, "стиль -- це людина".

Очевидно, стиль літературного твору пов'язаний не лише зі "змістом душі" його автора. За стилем можна побачити також і образи твору, героїв, характери, ідейний зміст.

Стиль -- це явище цілісне. За висловом В. Жирмунського, поняття стилю "...означає не тільки фактичне співіснування різних прийомів.., а внутрішню взаємну їхню зумовленість, органічний чи систематичний зв'язок, що існує між окремими прийомами". І хоча стиль пов'язаний з категорією художньої форми, з оригінальним використанням певних художніх прийомів і засобів, необхідно вбачати в стилі також і зв'язок зі змістом твору, з його ідеєю, проблематикою, письменницьким світоглядом. В. Жирмунський стверджує: "Художній стиль письменника являє собою вираження його світогляду, втілене в образах мовними засобами". Тому стиль як явище форми "неможливо вивчати у відриві від ідейно-образного змісту твору".

1.1 Оригінальність індивідуального стилю автора

Індивідуальний стиль -- явище неповторне. При дослідженні стилю письменника потрібно уважно проаналізувати зміст і форму його творів, а також порівняти з творчістю попередників і сучасників. Письменник-прозаїк творить, спираючись на неординарний стиль та оригінальність світобачення. Перший -- це "такий спосіб духовного втілення, який настільки ж підлягає умовам, продиктованим матеріалом, наскільки й відповідає вимогам певних видів мистецтва і законам, котрі формуються із поняття предмета". Оригінальність полягає у відмінному від інших баченні світу кожної окремої людини. Автор, як і будь-яка пересічна особа, керується не тільки власним, а й загальнолюдським досвідом і постулатами попередніх поколінь.

Видатні письменники завжди приділяють величезну увагу своєму стилю, роботі над ним. "Все, що в мене є, -- це мій стиль", -- говорив блискучий стиліст Володимир Набоков. А великий французький письменник Гюстав Флобер мріяв написати книгу, яка б трималася виключно на внутрішній гідності стилю.

В. Стефаник вважається великим майстром короткої реалістичної новели про життя галицької сільської бідноти. Найхарактерніші риси його стилю вдало визначив М. Горький, зауваживши, що він пише "коротко, сильно і страшно". Теми з життя галицького села, жанр реалістичної новели, надзвичайний лаконізм в усьому, глибокий, але прихований ліризм його творів, велика увага до зображення не зовнішніх подій у житті селян, а їх переживань та настроїв у трагічні моменти, широке використання діалектизмів, особливо в мові персонажів, велика роль діалогів та монологів -- так коротко можна схарактеризувати стиль В. Стефаника.

Завдяки стилю митець творчо відтворює чи перетворює, художньо опрацьовує життєвий матеріал. Загальні теми, проблеми, події набувають в індивідуальному стилі письменника своєї художньої неповторності, адже вони "перепускаються" через особистість митця. Стиль, "стилос" -- колись загострена паличка, а нині "перо", є, за виразом Франца Кафки, не просто "інструментом", але "органом письменника".

Проте, аналіз творчості згаданого вище Василя Стефаника дозволяє простежити деякі зміни, що відбувалися у його стилі. Так, якщо в першому періоді творчості (1897-1901) у новелах Стефаника гумор і сатира майже відсутні, то в другий період (після 1916 р.) їх роль значно зростає. Тобто, стиль письменника -- це не щось раз назавжди дане: він розвивається, змінюється і вдосконалюється, якоюсь мірою залежить від пануючих у певний час у літературі течій, методів, від змін у суспільному житті.

Розділ 2. Життєвий та творчий шлях Василя Стефаника

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. Допитливий розум вбирав народні пісні, казки, легенди, деталі селянського побуту, звичаїв, обрядів мешканців покуття.

Як підріз, пас овець, їздив з батьком в поле. Три роки відвідував школу у рідному селі, а потім ще три роки навчався у Снятині, де вперше відчув на собі погорду з боку вчителів і паничів. Стефаник писав в автобіографії 1926 року - "Я почув велику погорду для мене. Тут зачали мене бити". Ще гостріше відчув на собі, будучи хлопцем, соціальний і національний гніт. В той час і вчителі, і гімназисти ставилися до мужицьких дітей з відкритою зневагою, глузували, знущалися і навіть били. В той час рідко селянські діти потрапляли до гімназій, бо навчання вимагало великих витрат. Був випадок коли знущання одного з учителів мало не довели хлопця до самогубства. Знущання стали ще нестерпнішими, коли в 1883 р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).У великому залі першого класу польської гімназії в Коломиї, пише Стефаник у автобіографії: "ми, селянські хлопці зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та посміхалися". Оце глузування рано пробудило у хлопцеві почуття протесту проти соціальної та національної нерівності.

Стефаник -- гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник" (1888) та "Лумера" (1889). Вони виявляли великий інтерес до революційно-демократичних видань, що їх здійснювали І. Франко і М. Павлик. Заборонену літературу вони одержували від сестри М. Павлика Анни, вона теж активна учасниця революційного руху. Вони утворили свій гурток, збиралися потайком від учителів. Так вони поступово придбали чималу бібліотеку. Крім політичної літератури в ній були твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І. Франка, П. Мирного, М. Гоголя, О. Герцена, М. Чернишевського, А. Чехова, Л. Толстого та ін. Особливо захопили Стефаника твори Г. Успенського. Формування світогляду майбутнього письменника проходило поза стінами гімназії, бо, як згадує він в автобіографії, "гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до нас, українців-студентів, нічого нам не давала".

Діяльність таємного гуртка гімназистів не лишалася непоміченою.

Наслідком цієї "читальняної діяльності" було те, пише Стефаник, що його разом з багатьма іншими "прогнали з Коломийської гімназії", і він уже в 7- му класі був у Дрогобичі. У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Тут, у Дрогобичі, Стефаник уперше побачив Івана Франка і, вирішивши з ним с особисто познайомитися, завітав до нього у село Нагуєвичі. Знайомство відбулося, і далі, як зазначає Стефаник в автобіографії, підтримував з ним ціле життя найдружніші взаємини і його, може, єдиного з українських великих письменників, найбільше любив".

У студентські роки Стефаник бере активну участь у громадському житті, виїздить на села агітувати за селянських кандидатів у депутати до австрійського парламенту, зокрема за Івана Франка. За демократичні переконання його переслідують австрійські жандарми і кидають до в'язниці. Після складання в Дрогобичі 1892 року іспитів на атестат зрілості Василь Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету, хоч, як він пише в автобіографії, з тією "медициною вийшло діло без пуття, бо ані тої науки не любив, а вже ніяк не міг мудрувати хворих своїми обшукуваннями". Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців "Академічна громада".

Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками. Перебування Стефаника в Кракові не було безплідним. Вивчення письменником медицини, особливо психіатрії, позначилися згодом на його творчості у повсякденній пильній увазі до пізнання найглибших таємниць психіки людини, з'ясування причин тих чи інших людських вчинків і дій, найтонших порухів людської душі. Стефаник -- студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті -- "Жолудки наших робітних людей і читальні" -- він у 1893 -- 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії "Народ", "Хлібороб", "Громадський голос" та "Літературно-науковому віснику" ряд статей: "Віче хлопів мазурських у Кракові", "Мазурське віче у Ржешові", "Мужики і вистава", "Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza", "Книжка за мужицький харч", "Молоді попи", "Для дітей", "Поети і інтелігенція".

1896 -- 1897 рр. -- час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 -- 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені". Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, Були опубліковані вже після його смерті ("Амбіції", "Чарівник", "Ользі присвячую", "У воздухах плавають ліси", "Городчик до бога ридав", "Вночі" та ін.). 1897р. у чернівецькій газеті "Праця" побачили світ перші реалістичні новели Стефаника -- "Виводили з села", "Лист", "Побожна", "В корчмі", "Стратився", "Синя книжечка", "Сама-саміська", які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника.

Коли невдовзі письменник надіслав нові новели -- "Вечірня година", "З міста йдучи", "Засідання" -- в "Літературно-науковий вісник", то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898 р. до "Літературно-наукового вісника", адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму. Перша збірка новел -- "Синя книжечка", яка вийшла у світ 1899 р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор "Синьої книжечки" звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

Новели "Катруся" і "Новина" належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як "Кленові листки", "Діточа пригода", "Мати" та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новеллах Стефаника ("Сини", "Марія"). У листі до редакції "Плужанина" від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як "поета загибаючого села", зазначав: "Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта -- це література".

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника -- "Камінний хрест", яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як "Камінний хрест", "Засідання", "Лист", "Підпис"). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, -- одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із "Синьої книжечки" ("Сама-саміська", "Ангел", "Осінь", "Школа"), новели зі збірок "Камінний хрест" ("Святий вечір", "Діти"), "Дорога" ("Сніп", "Вістуни", "Озимина"). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані ("Сини", "Дід Гриць", "Роса", "Межа").

1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника -- "Дорога", яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника "Дорога" та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor", що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово". У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану ("Давнина", "Вістуни", "Май", "Сон", "Озимина", "Злодій", "Палій", "Кленові листки", "Похорон").

Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці "Синя книжечка" ("Мамин синок", "Катруся", "Новина"). Наявна вона й у збірці "Камінний хрест". У "Літературно-науковому віснику" за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу "Кленові листки", яка стала окрасою збірки "Дорога".

У 1903 році, "по невдатній медицині" Стефаник повертається у рідне село, в 1904 р. до тестя в с. Стецеву, де живе до 1910 року. Згодом повертається в Русів і мешкає там до кінця життя.

У 1903 році письменник уперше побував, як сам казав, "на Великій Україні", куди його запросила громадськість на відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві. Тут він особисто познайомився з М. Старицьким, М. Коцюбинським та іншими відомими письменниками, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі. З Канева написав Ользі Гаморак: "Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні".

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника -- "Моє слово". В ній уперше була надрукована новела "Суд", яка завершує перший період творчості Стефаника.

Написані з великою художньою силою твори Стефаника здобули широку популярність: вони перекладалися російською, польською, німецькою, чеською та іншими мовами, про них багато писала критика. Але сам письменник через певні життєві обставини після 1907 року надовго припинив творчу працю. За наступних 15 років він не опублікував жодного нового художнього твору. З 1908 по 1918 рік Стефаник був послом (депутатом) австрійського парламенту у Відні. Перебуваючи депутатом від селянської радикальної партії, зрозумів, що його діяльність в умовах цісарської само державної влади приносить дуже мало користі народові. Першу світову війну Василь Стефаник зустрів у рідному селі. Однак постійне прискіпування ворожої німецької вояччини, підозри в симпатіях до російського війська примусили письменника перебратися до Відня. У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Воєнні дії глибоко вразили В. Стефаника, а саме тут, у Відні, після майже 15 р. перерви, у нього "знову народилося слово". Одна за одною з'являються новели "Дівоча пригода", "Марія" (яку присвячує пам'яті Франка), "Сини", "Вона-земля", "Пістунка", що мають антивоєнний характер. Вони малюють трагедію народу: над його селами й містами, полями й горами пройшла, як смерч, все знищуючи на своєму шляху, війна.

А після війни приходить нове лихо - окупація західноукраїнських земель напівфашиським - польським урядом на чолі з маршалом Пілсудським. Про те, як жили і на що сподівалися покутські селяни під окупаційною владою, розповідається в новелах "Дід Гриць", "Morituri" та "Воєнні шкоди". Ось із цих творів, написаних під час першої світової війни та в повоєнний час, і склалася нова книжка новел Стефаника - "Земля", що вийшла 1926 року у місті Львові.

Коли розвалилася царська імперія, і на її руїнах постала Українська Народна Республіка Стефаник привітав її утворення як волевиявлення українського народу. 17 листопада 1917 року виступаючи на все людному вічі у Снятині, він з радістю говорив, що в Україні "в найбільшій величі встає новий світ. Звідти йде до нас світло для нашого розвою". Разом із тим письменник протестував проти намагань польсько-шовіністичних кіл загарбати Галичину. "віримо всі: ніхто нас не може збороти, ні знищити..: ніяка держава не може змусити народ, аби йшов до ворога на погибель..." - сказав Стефаник у своїй промові 14 грудня 1917 року.

У численних публічних виступах цього періоду він утверджував ідею державної незалежної України. Найвиразніше ця ідея втілена в його патріотично-політичній громадській акції-участі у святі Злуки українських земель. У січні 1919 р. В. Стефаник очолив велику делегацію на знаменне свято - проголошення злуки всіх українських земель. Василь Стефаник разом з багатьма діячами української культури болюче пережив трагедію нашого народу, який не зміг відстояти свою незалежність у той час. Йому стелилася дорога в Україну і утретє, 1927 року. Але Стефаник не приїхав. І не лише тому, що польські власті не дали закордонного паспорта. До нього дійшла інформація про наближення тієї тяжкої, жахливої дійсності, що йменується беззаконням, сталінськими репресіями, більшовицьким червоним терором. Отримуючи від українського радянського уряду за свою літературну працю персональну пенсію, В. Стефаник водночас не давав себе втягнути в сумнівну політичну полеміку, зрештою, відмовився від згаданої пенсії. Дальший розвиток трагічних подій в Радянській Україні репресії діячів української культури, серед них приятелів і знайомих Стефаника, старший голодомор 1933 року - все переконало письменника в тому, що більшовицько-сталінський тоталітарний режим ворожий народові, несе йому горе і страждання.

Тому відомий вислів Стефаника 1927 року: "Стою на вуглі моєї хати і простягаю до Вас руки..." не можна переносити на всю тогочасну дійсність Радянської України. Ці слова стосувалися лише певної групи письменників і декларують, насамперед, духовну єдність В. Стефаника з чесними, відданими народові митцями у Великій Україні.

У 1927 -- 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел. У 1926-1927 роках широко відзначалося 30-річчя літературної діяльності Стефаника. Ім'я письменника стає широко знаним у світі. Його втори перекладаються багатьма мовами. В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як "Нитка", "Браття", "Серце", "Вовчиця", "Слава йсу", "Людмила", "Каменярі". У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину. До самої смерті не полишало Стефаника бажання "сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще". І на його долю випало найбільше для художника щастя -- він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів. Одного разу, розповідають, Василь Стефаник з цікавістю і подивом запитав письменника Гната Хоткевича, автора великих прозових творів: -- Я не розумію, як ви можете так багато і так легко писати? Хоткевич відповів: -- Бачите, така вже несправедливість на цьому світі. Вам досить написати кілька сторінок, щоб сказати, що ви маєте талант, а мені треба - цілу книжку. У цій іскорці гумору є глибока і влучна характеристика одного з найславніших майстрів української літератури Василя Семеновича Стефаника. Але життя не вічне. Він чекав коли його край звільниться від чужинців. Але нажаль, 7 грудня 1936 р. перестало битися чуле до людського горя серце Стефаника. Похований він на пагорбі край Русова.

Розділ 3. Особливості стилю В. Стефаника

Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєння нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефаник, намагалося "модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу". Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали "в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою", висвітлювали їхнє оточення. Передача найтонших, найскладніших порухів душі людини, майстерність компонування художньої фрази, нервова експресія мовлення - усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова.

Василь Стефаник - великий новатор в українській літературі, творець і неперевершений майстер дуже стислої, драматичної за змістом, глибоко ліричної соціально-психологічної новели про сільське життя. Видатний новеліст багато зробив для удосконалення літературної техніки, для урізноманітнення засобів художньої виразності.

Людська душа завжди цікавила літературу. Та попередня соціально-побутова проза розкривала психологію персонажів головним чином через зовнішні дії, вчинки, портрети. Для Стефаника у творенні психологічної прози головним стає не опис самих дій, а психологічний процес. Це, за Франком, зображення подій через призму "чуття і серця героїв". Про Стефаника як майстра психологічної прози Франко писав: "З великою майстерністю він проникає в душу галицького українського селянина, вміє рисувати тяжкі психічні драми там, де інші бачать лише повсякденний факт економічного чи соціального життя".

Порівняно з П. Мирним і Франком, новеліст відмовився від докладних описів, дуже мало уваги приділяв зображенню етнографічно-побутових обставин життя персонажів, звичаїв, обрядів. Перенесення основної уваги на душевні процеси людини зумовило значні зміни в композиції творів Стефаника. Він будує сюжети не стільки на розвитку зовнішніх подій, скільки на змінах почувань і переживань, Письменник не визнавав надмірні авторські роз'яснення та пояснення. Говорять, згадують, роздумують самі персонажі. Тому таку велику роль у Стефаникових творах відіграють майстерно написані діалоги і монологи. Новеліст прагнув, щоб кожне повнозначне слово було немов згустком людського болю й звучало повноголосо. У Стефаника немає довгих періодів, ускладнених синтаксичних конструкцій. Речення стислі, прості за будовою, іноді уривчасті, з пропущеними окремими членами. Особливо важливі слова виділяються за допомогою інверсій. Письменник не захоплювався творенням тропів. Їх мало, але вони влучні, яскраві. Яке писав анонімний рецензент у "Вестнику Европы" (1907), у Стефаника на двох-трьох сторінках - ціла драма, від якої серце стискається гострим болем".

Глибокий психологізм творчості Стефаника був нерозривно поєднаний із виключним лаконізмом, який чарував багатьох літераторів. М. Горький захоплювався тим, як "стисло. Сильно і страшно пише ця людина" (з листа О.М. Горького до І. Касаткіна). На думку І. Франка, "Стефаник - абсолютний план форми", який уміє "все і всюди задержати міру", який ніде не скаже зайвого слова". Лесі Українці імпонувало, що він "двома-трьома швидкими штрихами... надзвичайно яскраво зображує нам цілі драми". О. Гончар порівняв "доведену до граничної стислості" Стефаникові новелу з класичним відшліфованим сонетом, бо "у кожній його новелі - згусток почувань народної душі".

Стефаникові новели пройняті глибоким ліризмом. Хоч цей ліризм прихований, а все ж кожне слово виявляє його намагання показати життя сільських злидарів не з точки стороннього спостерігача, а як щось власне "М. Яцків у своїх спогадах про Стефаника писав, що той "глибоко перекивав вчинки своїх героїв, вживався з ними в такій мірі, що писав не про них, а про себе". В одному із листів Стефаник зізнався: "Кожна моя дрібниця, яку я пишу, граничить з божевіллям...".

Ліризм новел пов'язаний із народною піснею. Але використовував її письменник рідко в формі цитатній, як це часто робили його попередники, чи прямо переносячи в літератури образотворчі пісенні засоби, як це вмів його побратим Марко Черемшина.

Стефаник переважно включав пісенні мотиви у свої твори уже в "переплавленому" вигляді, здається, що чуєш не саму використану пісню, а її сумний відгомін".

"Ліриці його, -- писав І. Франко, -- чужий будь-який сентименталізм, воно не проголошується словами, вигуками чи тирадами, а повиває всю розповідь, всі постаті, ніби рожевим серпанком". За словами Л. Українки, персонажі Стефаника "сповнені такого живого, захоплюючого страждання, перед яким неможливо литися спокійним". Художник І. Труш відзначив, "що мало хто зможе перечитати "Синю книжечку", не зворушившись до сліз". Над творами Стефаника "Катруся" і "Камінний хрест" плакала О. Кобилянська.

І. Франко порівнював Стефаникові твори з найкращими народними піснями, у яких сильна дійсність "оздоблена золотом найправдивішої поезії".

Якось Кобилянська у листі запитала Стефаника, чому в нього нема "сонячного настрою", "чому ви все смутні?". Але Великий Каменяр не бачив у творах Стефаника навіть сліду песимізму. Він доводить протилежне: у багатьох із "його оповідань віє сильний дух енергії", ініціативи, а у всіх бачимо велику любов до життя й до природи, річі зовсім суперечні песимізмові". А сам Стефаник сказав: "Я писав те, що серце співало... Кажуть, я песиміст. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі -- то це оптимізм".

Згодом великі зміни у суспільному житті внесли деякі корективи у стиль письменника. Замість трагічних нот чітко виявляється гумористичне. Глибокий же психологізм, драматизм та лаконізм і далі лишаються характерними рисами Стефаникової реалістики.

Новелістика Стефаника - яскравого представника "нової школи" займає чільне місце в українській прозі. Трагічна подія (ситуація) як композиційний центр новел Стефаника ("Новина", "Катруся", "Камінний хрест", "Палій", "Сини" та ін.) діє на читача миттєво. Ця подія викликає у нас великий жаль та співчуття героям творів Стефаника, які живуть своїм життям, нерозміреним на якісь радощі, не балуваним щасливою долею.

3.1 Індивідуальність стилю в новелах В. Стефаника

Художній твір - це складний "організм", що має свою "плоть" і свій "дух". Могутній "дух" прози Стефаника -- "оцінний", так званий "ідеологічний" (Успенський) рівень поетики його творів -- пориває до життя плоть його "новел", ламаючи будь-які канони форми. Світоглядною ж домінантою його прози є трагізм. І тому його стиль маломовний, шорсткий - це "соляні стовпи завмерлих слів". Це стиль, наповнений мовчанням, як самою істиною. "Пиши кров'ю, каже Заратустра, -- і ти зрозумієш, що кров - це дух". Стефаник писав кров'ю власного серця. Воно обкипало болючими згустками, але освячувало слово високим духом любові й істини. "Не пиши так, бо вмреш". Писав. Бо мусив опредметити біль буття. А коли міг не писати, то мовчав. І мовчання тривало довго.

Стефаник витесував пам'ятник людському терпінню й стражданням, тяжким, як камінний хрест. Межовий знак світу нащадків прадавніх оріїв, що роблять, як каже персонаж новели "Палій", "Божу роботу" - сіють, плекають, жнуть… Живуть нею і вмирають з думками про неї. Це - світ вигнанців із раю, приречених нести тавро первородного гріха. В поті чола свого здобувати насущний, в муках родити дітей і хоронити їх, вперто (та марно!) намагатися прогнати смертельну тугу, що світить через зіниці аж із глибин душі ("Бесараби"). Прах - із праху взяті - прахом стануть… Чи, може, сіллю цієї землі: "… вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися… земля стогнала під ударами їх серць".

Стефаникові герої, як і герої Шевченка, Самчука, живуть у світі терпінь - "все від Бога" -- і обов'язку. Квієтизм як внутрішній імператив його персонажів обумовлений вже етнопсихологією українців як нації "селянської". А для психіки селянина, зв'язаного з природою та землею, визначальною є релігійнйсть.

Стефаник, пишучи про своїх селян, вмотивовує їх поведінкову модель саме цими рисами. Щоденний шлях їх - тяжкий і водночас бажаний. Найбільша трагедія - втрата землі, ґрунту. Тоді навіть піщаний горб в околицях Русова набуває планетарних розмірів. Іван Дідух залишає тут свою душу. Знаючи, що на чужині (до якої, може, і не доїде живим), він, Іван Дідух, вже не буде собою, ставить на рідній землі собі і своїй жінці пам'ятник: "Та я вас просю, газди, аби ви ніколи мого горба не минали. Будь-котрий молодий най вібіжить та най по-кропить хрест свіченов водицев…".

Земля для Стефаникових селян - не просто засіб для існування, це святиня, це батьківщина, з якої народжується Батьківщина. Тому найважливіший заповіт для них - "…землю цулуй, де си поступиш" (14,117).Ю. Вассиян слушно зауважує: "…прив'язаність до землі не зробила із Стефаникових героїв рабів, що ненавидять джерела своєї залежності, але суверенних людей, що відчули в собі благословення родючої сили землі, прийняли її і здобули тим тверду моральну базу свого існування".

3.2 Аналіз стильових особливостей у творчості В. Стефаника

Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели стефаниківського типу є "Новина". Тема твору - вбивство батьком своєї дитини - була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник порушив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв'язки: "У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася". Причина цього страхітливого злочину - голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи. Примара солоду оселилася в хаті.

В експозиції письменник використовує вражаючі деталі, що ніколи не зітруться з пам'яті читача: "Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили б так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла б за вітром, як пір'я!" Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: "Мерці". Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. "Довгий огневий пас" пік у серце й голову, камінь давив на груди. він "скреготав зубами, аж гомін лугом розходився". Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.

Стефаника-експресіоніста вочевидь цікавила імовірність реальності опредмечення болю в слові. Тому його стиль такий гранично напружений, рельєфний. "У хатині, що лізе під горб, як перевернутий хрущик", - такими рядками починається новела "Сама-саміська". Увесь твір пульсує "опредмеченим болем" немічної старої, що відчуває його на порозі смерті лише як окремі рефлекси. Моріс Бланшо зауважував: "Література не висловлює біль, а робить існуючим в іншому модусі, наділяючи його матеріальністю, відмінною від тілесної, -- матеріальністю слів, що позначають той розлад світу, за котрий видає себе страждання. Такому предмету зовсім не обов'язково відтворювати зміни, що переживаються нами внаслідок болю: він створюється для того, щоб явити свій біль, а не відтворювати його".

Як зрозуміло, творчі зацікавлення Стефаника закорінені значно глибше побутово-етнографічної чи соціальної площин. Його художня концепція дійсності суголосна, з одного боку, основним філософським засадам експресіонізму: світ жорстокий, несправедливий, приречений на страждання. Однак його твори також закорінені і в найяскравіших виявах національної ментальності. Тому, опромінені любов'ю митця і його духом, вони заперечують зло. Стефаникові герої, несучи свій хрест, часто тамуючи в грудях пекучий біль втрати, живуть любов'ю. Любов'ю до Бога, до людей, до Батьківщини.

Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі "Камінний хрест". У одному з наймонументальніших творів Стефаника - новелі "Камінний хрест" - тема еміграції як руйнування моноліту нації реалізується значною мірою через приховану біблійну метафору "наріжного каменя", що не знайшов свого призначення, та мотиву грядущого апокаліпсису: " То як часом якась долішня хвиля викабутить великий камінь із води і покладе його на берег. Блимає той камінь мертвотними блисками, відбитими від сходу і заходу сонця, і кам'яними очима своїми глядить на живу воду і сумує, щот не гнітить його тягар води, як гнітив від віків. Глядить із берега на воду, як на утрачене щастя". Наріжний камінь фундаменту нації, сіль землі - саме такі Дідухи, що їх, розгублених, вирваних із рідного середовища, масово бачив Стефаник на Краківському вокзалі.

Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам'ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали ґрунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі прозивати Івана Переломаним.

Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух встановив на пам'ять селу камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.

У "Моєму слові" Стефаник писав: "слово своє ламати буду на ясні соняшні промінчики, і замочу його в кожній чічці, і пускати буду направо.

Слово своє буду гострити на кремені моєї душі і, намочене в труті-зіллі, пускати буду наліво. А вишня в моїх головах возьме всі мої болі на свій цвіт".

Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть галичанам, хвилювали В. Стефаника. У новелі "Марія" він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів, що були її невимовним щастям. Пригадує Їхнє дитинство, часи юності. Хата, ширшала від молодечого гомону. Сподівалися юнаки, що розваляться імперії і прийде визволення.

Історична основа новели "Марія" заключається у важкій долі жінки того часу. Образ селянки Марії, матері-страдниці, яка не бачила ні чого крім свого села та роботи. В цьому творі закладена патріотична ідея єдності українського народу.

Новела "Марія" довгий час залишалась у затінку монументальності "Камінного хреста", бо через високий пафос національного, громадянського звучання твір був дуже незручним для критики часів активного плекання "жовтневих крил новелістики". Адже в кожному його рядку прочитується болюче питання багатьох поколінь українців: "Ми є і нас нема. Де ми?" У цій новелі - глибина Стефаникових сокровенних сподівань, надій на державність України. На думку Ю. Вассияна, найбільшою цінністю, що її "відкрив Стефаник у живому портреті українського села", є "розвинене почуття самовартости, що так інтенсивно виражає душевну викінченість Стефаникових людей", "підносить їх понад рівень духовно індиферентної масовости", "аморфної звірячої стадности". Персонажів новели "Марія" вирізняє ця "автономія духа", що виростає до рівня національної самосвідомості.

Завдяки поєднанню у хронотопі сюжету новели двох часових площин Стефаникові вдалось у невеликому за обсягом творі "вмістити" події цілої доби. Марія думками і серцем лине у свою молодість. ЇЇ спогади становлять своєрідну "новелу в новелі". Вона згадує ті щасливі дні, коли її сини були біля неї, коли вони вчились, а вона "ходила за ними по всіх містах, носила на плечах калачі й білі сорочки". Переключення хронотопу сюжету в минуле реалізується значною мірою завдяки кільком лапідарним штрихам, що підкреслюють антеїзм героїні. Ось Марія молода, вона жне з чоловіком на ниві, "дзвонять до сну дітям серпами", вона вщерть сповнена тихого щастя, випромінює радість і любов. Щебетання дитячих голосів, праця біля землі, любов до свого чоловіка - ось що становить сенс Маріїного буття. Однак ця жінка-мати воістину наділена рисами "правдивої аристократичности", "одвертістю душевного овиду". Марія здатна, йдучи за своїми синами, виплекати в собі високу національну свідомість. Духовна велич матері і глибина її любові розкривається вповні у епізоді прощання з синами. Маріїні діти добровольцями вступили до лав січового стрілецтва, пішли здобувати для України вимріяну волю. Серце матері рвалось від болю, але Україна кликала її дітей шелестом хоругов і прапорів, громом січових пісень, і Марія віддає їй свій найдорожчий скарб. Використовуючи елементи техніки сюрреалістичного колажу, Стефаник надзвичайно точно "опредмечує в слові" материнський біль: "Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли".


Подобные документы

  • Поняття індивідуального стилю письменника. Аналіз стильових особливостей у творчості В. Стефаника. Покутсько-буковинський діалект як народна основа творів письменника. Фразеологізми як художній засіб створення експресивно-емоційного фону новел Стефаника.

    курсовая работа [53,0 K], добавлен 24.02.2012

  • В. Стефаник – великий новатор у літературі. Особливості творення психологічної прози. Ставлення до творчості В. Стефаника тогочасних літераторів. Прихований ліризм новел Стефаника. Пізня творчість Стефаника.

    реферат [9,2 K], добавлен 13.08.2007

  • Василь Стефаник – майстер соціально-психологічної новели. Основні ознаки експресіонізму. Якісно новий погляд на світ. Внутрішня динамічність та глибокий драматизм новел Василя Стефаника. Відтворення проблеми гріхопадіння та покаяння в новелі "Злодій".

    курсовая работа [61,6 K], добавлен 30.10.2012

  • Експресіоністська поетика Василя Стефаника. Образи-символи у новелі "Камінний хрест". Символомислення як найхарактерніша риса творчої манери Василя Стефаника. Тема еміграції в новелі. її символічні деталі та образи. Розкриття образу Івана Дідуха.

    курсовая работа [44,9 K], добавлен 14.06.2009

  • Родові корені письменника. Життєвий шлях Стефаника Василя Семеновича. Навчання в школі та юнацькі роки, нелегальна громадсько-культурна робота. Початок літературної діяльності. Непрості стосунки з жінками, одруження. Листування з Ольгою Кобилянською.

    презентация [2,7 M], добавлен 18.03.2012

  • Біографія та періоди життя Василя Стефаника – талановитого українського письменника. Літературна діяльність та успіхи перших публікацій, їх висока оцінка. Характеристика та ідейний зміст творів "Камінний Хрест" та "Новина", увічнення пам'яті Стефаника.

    презентация [164,1 K], добавлен 16.11.2011

  • Особливості стилю творчості Еріка Еммануеля Шміта. Поняття стилю в лінгвістиці та літературі Індивідуальний стиль автора. Носії стилю. Стиль і мова. Особливості індивідуального стилю Еріка Еммануеля Шміта. Лексичні особливості мовлення в романі.

    дипломная работа [80,3 K], добавлен 23.11.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.