Особливості стилю Василя Стефаника

Стефаник створив новелою "Марія" неперебутній пам'ятник українській матері-громадянці. Образ цей увібрав і життєвий прототип, і літературний, і переплавлену в горнилі страждань власну авторову любов і тугу за своєю матір'ю. Не випадково героїня Стефаникової новели названа іменем Матері Божої. Саме це ім'я обрав для героїні своєї найкращої поеми Шевченко, саме так назве свою героїню Улас Самчук, кількома десятиліттями пізніше явивши світові Україну, розіп'яту на хресті ще однієї страшної національної трагедії.

Кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів "спів про Україну". Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.

Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі "Сини". Двох синів благословив батько на боротьбу "за Україну". Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: "Сину, - кажу, - та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби веріг з цего коріння її не віторгав у свій бік". Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої історії.

Особливостями світобачення Стефаника, "ідеологічним", "оцінним" рівнем поетики його текстів зумовлена і своєрідність їх форми та архітектоніки. Його прозу важко назвати новелами у традиційному сенсі цього жанру. "Часто говорять у нас про новели Стефаника, але це звичайне непорозуміння. Кілька новел серед спадщини Стефаника є (наприклад, "Басараби"), та назагал його жанр - це безсюжетна мініатюра". Адже новелістична форма передбачає струнку, викінчену композицію. Стефаникові ж твори зумисне невикінчені, "нешліфовані". Однак, з іншого боку, нарисовим формам не властива така згущеність, насиченість емоційних тонів, якою позначена його проза. На наш погляд, Стефаникову прозу слід радше означувати в жанровому аспекті тими категоріями, що їх пропонує Н. Фрай - так званими "розповідними категоріями літератури, що є ширшими і логічно давнішими, ніж звичайні літературні жанри. Фрай виділяє чотири такі категорії: трагічну, романтичну, комічну та іронічну. Саме трагічна розповідна категорія літератури є найбільш адекватною художній свідомості Стефаника, що базувалась на виразно трагічному світовідчутті. Ця категорія як спосіб організації його тексту уможливлює для прози автора відхід від строгих канонів новелістичної архітектоніки.

Світ Стефаникової прози визначається не акцентами на незвичайних подіях, не прагненням ефекту, не пошуками новелістичного пуанту. Події, що їх автор робить основою своїх сюжетів, нехай часто і виняткові -- "Новина", "Злодій", "Басараби" - все ж подаються як звичайні, буденні. Основне навантаження зміщується на дійсно новелістичну напругу наростання конфлікту, новелістичний принцип розкриття характерів.

Досить незвичайна подія - самогубство - для роду Басарабів є невипадковою. Це - кара за гріх до сьомого коліна, родове прокляття, що давить своєю неминучістю. Стефаник обриває новелу саме тоді, коли сюжетна напруга сягає кульмінації. Новелістичний пуант залишається незреалізованим, фінал твору - відкритим. Однак автора і тут більше цікавить "опредмечений біль буття" - етимологія гріха.

Світ Стефаникових образів - надто об'ємний, монументальний, тому філігранні решітки традиційно вишуканої новелістичної композиції для нього затісні. Жодна химерна архітектура (чи то архітектоніка) не втримає, не вмістить цей масив, естетична приваба якого - саме в його буттєвій, екзистенційній сирій неприлизаності, нешліфованості.

У світі Стефаникових героїв голос власної совісті чинить суд вже на пограниччі цього і того світу. Реальне й ірреальне переплітаються. Мистецька інтуїція письменника, "опредметивши біль" гріха й покари, визначила і своєрідність композиції. Світ Стефаникової прози - це модель українського космосу, в центрі якого - трансцендентальна ідея, що перевищує границі життя. І часопростір сюжету формується за сіткою координат: хата (родина) - праця (лан) - духовність (церква). Як чужорідний елемент, звідки йдуть метастази гріха - хаосу - на узбіччі цих координат корчма. Де хліб святий пускають на пусте. Саме в корчму ведуть манівці тих, хто збився зі шляху. Там не просто пропивають ґрунтець - втрачають ґрунт під ногами, тверду моральну базу свого існування. Тому діти мусять бити батька, аби не пускав їх по світу з торбами ("Лесева фамілія").

Дорога починається з порогу. З порогу рідної хати. У Стефаниковій прозі саме цей хронотоп є одним з найпродуктивніших. Часто він стає межовим знаком між минулим і теперішнім. Антін Форналь ("Синня книжечка") пропив ґрунт і хату, з газди став наймитом. Поріг рідної хати не пускає його в світи, однак Антін не може повернутися в те, що залишилось за порогом - в минуле, в космос родини, де лунали голоси і сміх його дітей, де був хліб святий і чиста сорочка: "Йду я з хати, геть цалком вже віходжу, та поцілував-сми поріг, та й іду. Темний світ навперед мене". Виводили із села молоденького парубка із обстриженою головою. Мама стояла на порозі. На цей поріг Миколай повернеться вже хіба що в домовині. Звідси, з цього порогу, колія нестиме у світи старого батька збирати сина в останню дорогу і відмолювати його гріх ("Стратився"). Іваниха ("Камінний хрест"), прощаючись з усім рідним перед дорогою в далеку й чужу Канаду, "…обчепилася руками порога і приповідала: -- Ото-сми ті віходила, ото-сми ті вігризла оцими ногами!". Свідомість злодія, поставленого в межову ситуацію - передчуття неминучої смерті - ототожнює поріг із рятівним оберегом: "Я ще хочу образ цулувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі".

У новелі "Суд" поріг також стає межею між життям і смертю. І це гостро відчувають приречені.

Ю. Вассиян серед рис "правдивої аристократичности" Стефаникоих героїв вирізняє відвагу жити. Дійсно, смерть у їхньому світі не антитеза життю, а його складник, що увиразнює саме буття, надає вищого сенсу. І тому про життя можна і слід говорити. Герої Стефаникових творів прагнуть жити по-справжньому, без бутафорії, тому і смерть їхня не містить фальшу. "Бажання жити по-справжньому, як повинна людина, або взагалі не жити" - такий їхній вибір. Чи не тому серед його героїв багато самогубців. У одному із своїх листів сам митець зізнавався: "У родині Стефаників є багато випадків самогубств. Мій нарис "Басараби" - то є правдива історія фамілійна".

Смерть у Стефаниковій прозі може опредмечуватись навіть у метафоричному хронотопі, що стає знаковим для всієї фабули. "Введення якогось знака, який є провісником символу або засобом подачі фабули як здійснення пророцтва, заданого на початку у своїй екзистенційній проекції підказує зародок долі, який не можна обминути". Саме такий "зародок долі" віщує хронотоп заходу сонця в новелі "Виводили з села". Трагізм сприйняття кривавої смуги на обрії поглиблюється введенням символічного порівняння хмари із "закервавленою головою якогось святого": "Над заходом чорна хмара закаменіла. Довкола неї заря обкинула свої біляві пасма, і подобала та хмара на закервавлену голову якогось святого. Із-за тої голови промикалися проміні сонця". Доля молодого рекрута наперед визначена: в ній - жодних випадковостей. Сюжетне продовження новели і її завершення -- "Стратився". Разом - замкнене коло, в якому - тема гріха й ірраціональності людських страждань, тема "бажання жити по-справжньому або взагалі не жити". Надміру тяжкий хрест, що ліг на плечі старого батька: втрата єдиного сина, помножена на гріх його самогубства. Тому хронотоп міста трансформується в хронотоп пекла: "Світло у пітьмі потопало, дрожало. Ось-ось впаде і чорне пекло зробиться". Миколай лежить на столі, молодий і вродливий - як святий. Грішний святий, чию "закервавлену голову" поглинуло пекло абсурдності буття.

Новела "Лесева фамілія" - це лише зав'язка сюжету, що саме тут і обривається. Функцію невикінчених композиційних елементів заміщує пейзажна деталь, що є водночас і символом, "проекцією долі": "Небо дрижало разом із звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася". За повір'ям, якщо гасне зірка, то відходить християнська душа. Цей символ містить у собі зерно трагізму, що проростає у потенційну можливість подальших сюжетних колізій. Адже клявся Лесь удень: "Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!". Стефаник не потребує завершувати новелу. Адже лише те, що ще не відбулося, ймовірне, не спотворене "вже-наявністю", вербалізацією, адже "мовлене слово звучить безнадійно в своїй вже-вимовленості. Сказане слово - це смертна плоть смислу".

Пиши кров'ю, і ти зрозумієш, що кров - це дух. Стефаник писав саме так. Тому його герої ідуть у вічність, виламуються за рамки "вже-наявності"; живі, вони не завмирають у "соляних стовпах завмерлих слів"; опромінені Любов'ю митця, йдуть у вічність "з його духа печаттю".

Висновки

"Я люблю мужиків за їх тисячолітню тяжку історію, за культуру. За них я буду писати і для них", -- так влучно висловив своє творче покликання Василь Стефаник, син простого селянина, який зумів піднятися до найвищих вершин духовності.

Талант письменника найбільше виявився у жанрі соціально-психологічної новели. Уривчаста, нервова фраза зближує його з одним із найпопулярніших стильових напрямків початку XX ст. -- експресіонізмом.

Найважливіші риси, що характерні стилю творчості Василя Стефаника - це, по-перше, переважна увага до власне естетичних, художніх вартостей, а не до суспільних потреб, рішуча вимога незаангажованості мистецтва, звільнення його від служіння позаестетичним потребам (народу, нації, трудящих, партій тощо), а відтак - і ствердження права митця творити за законами краси й художньої довершеності.

В. Стефаник вважається великим майстром короткої реалістичної новели про життя галицької сільської бідноти. Найхарактерніші риси його стилю вдало визначив М. Горький, зауваживши, що він пише "коротко, сильно і страшно". Теми з життя галицького села, жанр реалістичної новели, надзвичайний лаконізм в усьому, глибокий, але прихований ліризм його творів, велика увага до зображення не зовнішніх подій у житті селян, а їх переживань та настроїв у трагічні моменти, широке використання діалектизмів, особливо в мові персонажів, велика роль діалогів та монологів -- так коротко можна схарактеризувати стиль В.Стефаника.

Проте, аналіз творчості Василя Стефаника дозволяє простежити деякі зміни, що відбувалися у його стилі. Так, якщо в першому періоді творчості (1897-1901) у новелах Стефаника гумор і сатира майже відсутні, то в другий період (після 1916 р.) їх роль значно зростає.

Літературну діяльність Стефаник починає 1890 року. Тоді в журналі "Народ" був опублікований його допис "Жолудки наших робітних людей і читальні". Протягом 1890-1897 років він пише свої перші "образки", тобто (пісні) ліричні етюди, поезії в прозі, далі переходить до писання реалістичних новел, в яких змальовує тяжке економічне становище і безправність селян Галичини, різні побутові трагедії і драми, які постають на ґрунті пригнічення, темноти і нужди.

"Джерелом духовних цінностей" назвав Стефаника Володимир Винниченко. Загалом слухові образи превалюють у ранній творчості Стефаника. "Музична інструментованість" його новели помітна і на рівні композиційному, і в синтаксичній будові фрази, діалогу (при публікації письменник прагнув це увиразнити навіть графічним розташуванням періодів, речень) і, зрештою, на рівні слова. Соціальну стихію у творах Василя Стефаника критики відзначали не раз. І коли під таким "соціальним" кутом подивитися на новели Стефаника, то потрібно їх поставити генетично безпосередній зв'язок його творів з бібліографічним викладом історії.

Така реакція критики зумовлена аж ніяк не лише тематичною злободенністю, зверненням до бурхливої революційної дійсності. Новели Стефаника приваблювали своєю стильовою, мистецькою самобутністю, засвідчували утвердження нової манери письма. Василь Стефаник починав як романтик, хоча в його новелістиці легко знайти і впливи імпресіоністичної поетики, і елементи експресіонізму, і навіть, найбільше, сюрреалізму.

Вражальність у його ранніх речах відчутно превалювала над зображальністю, це була проза психологічна, ритмізована, навіть не зрідка альтерована, з дуже сильним ліричним струменем. Роль сюжету тут дуже незначна, композиція досить хаотична.

Ці ранні новели відбили нетривалий період майже цілковитого прийняття художником своєї неспокійної сучасності як світанку нової щасливої ери. Але Стефаник був надто прозірливим і чесним митцем, щоб закривати очі на неодномірність дійсності, на драматичне неспівпадання ідеалу і його реального втілення. Роль захопленого критика не могла довго задовольняти письменника. У його новелах починають вібрувати складні конфлікти, трагічні суперечності доби.

Життєствердні мотиви все ж продовжують звучати, але тепер уже художник приймає життя, осмисливши його трагізм, пізнавши велич і ницість, на які здатна людина. Відчуття перехідності своєї доби, неусталеності, фрагментарності не лише побуту, але й буття було розвинене у митця надзвичайно сильно. І тому пристрасно, нервово, раз у раз кидаючись у крайнощі, він шукав можливостей передати незвичайну суспільно-психологічну атмосферу в слові. У критиці часом лунали нотки подиву з приводу того, що Василь Стефаник постав перед читачем пильним аналітиком і нещадним сатириком. Між тим передумови такої еволюції можна побачити ще в ранніх творах. Його герої -- звичайний люд села, біднота, вчорашні борці, революціонери почуваються не в своєму часі, на обочині життя, стають зайвими людьми у суспільстві, за утвердження якого вони боролися як за втілення найсвітлішої своєї мрії.

Ім'я Василя Стефаника стоїть поруч з іменами Леся Українка й І. Франко, М. Коцюбинський, Максим Горький, П. Тодоров, Марко Черемшина, І. Труш, О. Кобилянська й А. Луначарський.

Завдяки актуальній тематиці і високій художній довершеності своїх новел, що були, за висловом В. Лесина, своєрідними "психологічними студіями", Василь Стефаник став одним з найулюбленіших письменників українського народу.

Список використаної літератури

1. Бахтин М. Автор и герой: К философским основам гуманитарных наук. - Санкт-Петербург: Азбука. - 2000;

2. Білецький О.І. До питання про періодизацію історії дожовтневої української літератури. - Зібр. праць: У 5 т. -- Т.2.- К.: Наука, 1965;

3. Бланшо М. От Кафки к Кафке. - М.: Логос, 1998;

4. Василь Стефаник у критиці та спогадах: Статті, висловлювання, мемуари. -- К., 1970;

5. Вассиян Ю. Твори: Митець із землі зроджений. - Торонто: Євшан-зілля, 1974;

6. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури. -- Л.: Либідь, 2001. -- С. 344-346;

7. Грицюта М. Василь Стефаник // Історія української літератури : У 2х т. - Т.1. - К., 1987;

8. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ - поч. ХХ ст. -- Львів, 1999;

9. Єфремов С. Історія українського письменства: У 2 т. -- Т.1. - К., 1924;

10. Єфремов С. Стефаник і його школа. // Історія українського письменства. - К., 1995;

11. Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ століття // Записки наук. товариства імені Т. Шевченка. Праці філолог. секції. - Львів, 1992;

12. Історія Української літератури кінець ХІХ -- початок ХХ століття. -- Вища школа, 1978;

13. Кафка Ф. Избранное. -- М., 1989. -- С.549;

14. Качурівський І. Новела як жанр. - Буенос-Айрос, 1958;

15. Кобзей Т. Великий різьбар українських селянських душ -- Торонто, 1966;

16. Костащук В. Володар дум селянських. -- Ужгород, 1968;

17. Крижанівський С. Василь Стефаник. Критико-біографічний нарис.-- К., 1946;

18. Кучинський М. Стильові особливості новел В. Стефаника … // Дивослово. -- 1995. -- № 5-6;

19. Кущ О. Василь Стефаник. Бібліографічний покажчик. -- К., 1961;

20. Лесин В. Василь Стефаник-- майстер новели. -- К., 1970;

21. Лесин В.М., Пулинець О.С. Словник літературознавчих термінів. -- К.: "Радянська школа", 1965. -- С. 358;

22. Література ХХ ст.: проблеми періодизації. (Круглий стіл) // Слово і час. -- 1995. -- № 4;

23. Лист О.М. Горького до І. Касаткіна - "Новый мир", 1937, // № 6,-- с. 14;

24. Луців Л. Василь Стефаник-- співець української землі.-- Нью-Йорк-- Джерсі-Ситі, 1971;

25. Музичка М. Штрихи до біографії В. Стефаника // Дивослово. - 1995. -- №5- 6;

26. Погребенник Ф. У консуляті. До 120-річчя з дня народження Василя Стефаника // Сучасність, 1991. -- № 5;

27. Співець знедоленого селянства: Відзначення сторіччя з дня народження В. Стефаника. -- К., 1974;

28. Стефаник В. Марія // Стефаник В. Вибрані твори. - К., 1958;

29. Стефаник В. Твори. - К., Дніпро, 1984;

30. Стефаник Ю. Трагедія і тріюмф Стефаників. // Сучасність -- ч. 6, 1971;

31. Теория литературы: Основные проблемы в историческом освещении. -- В 3 т. -- М., 1965. - Т.3. - С.21;

32. Фрай Н. Архетипний аналіз: Теорія мітів // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. - Львів, 1996. - С.109-133;

33. Франко І.Я. Старе й нове в сучасній українській літературі // Зібр. тв.: У 50 тт. -- Т. 35. -- К.: Наука, 1982;

34. Хропко П. Василь Стефаник // Українська література: 10 клас. - К., 1997;

35. Черненко О. Імпресіонізм та експресіонізм // Українське слово. Хрестоматія -- К., 1994;

36. Чопик Р. Диптих про "Покутську трійцю" // Чопик Р. Переступний вік: Українське письменство на зламі ХІХ -ХХ ст. - Львів-Івано-Франківськ: Лілея - НВ, 1998.