37

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ

КУРСОВА РОБОТА

з історії світової літератури

Художні особливості роману Ганса Гріммельсгаузена „Сімпліцісімус”

Студентки групи ФКА-22

Тереля Л.

Керівник роботи:

викладач Бичкова Т.С.

Львів - 2005

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1.Гріммельсгаузен і його епоха

1.1. Розвиток літератури Німеччини XVII століття

1.2. Життєвий і творчий шлях Ганса Гріммельсгаузена

Розділ 2. Вершина творчості письменника - роман “Сімпліцісімус”

2.1.Образ Сімпліцісімуса

2.2.Художні особливості роману

Висновки

Бібліографія

ВСТУП

Головне завдання моєї курсової роботи полягає у розкритті художніх особливостей роману Ганса Гріммельсгаузена «Сімпліцісімус» - твору, який приніс його автору безсмертя. Тут він відобразив весь біль свого серця, висловив невмирущий протест проти гніту і насильства. Гріммельсгаузен зумів кинути суворе обвинувачення прямо в обличчя зачинателям феодальних воєн. Вказав не лише на криваву жорстокість війни, а й її вплив на цілі покоління, моральне здичавіння і запущення культури.

«Сімпліцісімус» побачив світ у 1688 році. На титульній сторінці було поставлено 1669 рік(щоб книга одразу не застаріла), зазначалось, що це «Жизнеописание некоего диковинного ваганта по имени Мельхиор Штернфельс фон Фуксхейм», видана Германом Шлейфхеймом фон Зульсфортом, а надрукована в місті Момпельгарт невідомим нікому топографом Йоганном Філліоном. На фронт списі було зображено загадкову істоту: носате, кумедне обличчя з випуклим підборіддям і підозрілими ріжками, з довгими гострими вухами. Істота стоїть на двох лапах - одна закінчується роздвоєним копитом, друга перетинкою качки. Ззаду виглядає товстий хвіст з лускою і плавниками, який виступає з пташиних крил, що прикривають широкі стегна. Через плече, на голе тіло, одіта тонка шпага. В руках велика книга з багатьма картинками: можна побачити корону, ковпак блазня, рапіру, чарку, гральні кості. Лапи дивної істоти підпирають розкидані театральні маски. У віршованому надписі вона названа Феніксом.

Книга користувалась великим попитом . На книжковому ринку з'явились нові видання і піратські перевидання. Вже в 1669 році зявилось “Contunyation, или Продолжение «Сімпліцісімуса». Скоро це “Продолжение” вийшло разом з романом, в якості його книги. Пізніше Гріммельсгаузен видав ще чотири романи, повя'зані між собою спільними мотивами і прикріплені тонким ланцюжком до імені головного героя.

Сила і значення «Сімпліцісімуса» - в правдивому і адекватному відображенні всієї дійсності свого часу, а не лише в окремих яскравих картинках роману, що дало змогу Гріммельсгаузену піднятись до загальнолюдських етичних проблем і пошуків морального виправдання буття.

Гріммельсгаузен - перший німецький письменник, який вголос заявив про непотрібність для народу феодальних воєн, не лише про їх безглуздість, криваву жорстокість, а й про близькі і далекі наслідки, вплив на цілі покоління. Він показав жахливі біди війни, здичавіння і моральний занепад. І цим, перш за все, пояснюється слава і успіх роману в усьому світі. Особливо згадали цей твір після першої і другої світових воєн XX століття. Війна стала ще більш руйнуючою, безглуздою і згубною для долі всього людства, ніж в далекі часи мушкетерів Гріммельсгаузена. Створений ним образ Сімпліцісімуса, так як і Фауст і Дон Кіхот, переступив кордони простору і часу.

РОЗДІЛ 1. ГРІММЕЛЬСГАУЗЕН І ЙОГО ЕПОХА

1.1. Розвиток літератури Німеччини у XVII столітті

XVII століття - важкий, похмурий період у житті Німеччини. Протягом тридцяти років(1618-1648) німецькі землі густо поливаються кров'ю її народу. Данія, слідом за нею Англія і Голландія, Швеція й Франція втрутились у багаторічні та важкі для країни чвари. Спустошені міста й села, спалені, пограбовані цілі краї, мільйони загублених людських життів(за підрахунками істориків, вбито близько 13 млн. чоловік, що становило три чверті всього населення Німеччини, знищено 1629 міст і 18310 сіл, спалено 1976 монастирів). Країна, виключена із системи світової торгівлі, гирла судноплавних річок, захоплені іноземцями (шведи контролюють Везер і Одер, голландці-Шельдуу і Рейн, французи-верхів'я Рейну). Господарство Німеччини знищене , ремісництво скоротилось до мінімуму, села спустошилися. «Когда наступил мир, Германия оказалась поверженной-беспомощной, растоптанной, растерзаной, истекающей кровью»[1]. А ось як описує Німеччину після тридцятирічних грабежів і безчинств озвірілої війни з вбивчою іронією Логау у своєму вірші “ По окончании войны”:

Рубищем покрыты,

Только горем сыты

Без гроша в кармане,

С болью в каждой ране,

С духом сокрушенным,-

К оскверненным женам,

К чужеродным детям,

К опустевшим клетям

Тянутся солдаты

На войне проклятой

Понабили ранцы

Только иностранцы.

Країна, поділена за Вестфальським миром(1648) на велику кількість дрібних князівств, протягом цілого століття не могла залікувати нанесені війною рани. Звідси й занепад культури. Німецькі письменники звертаються до літератури сусідніх народів у пошуках взірців. Італія, Франція, Іспанія і Древній Рим-ось куди спрямовані погляди діячів німецької культури XVII століття: там їх школа, там запозичують вони поетичні форми і навіть у рідну мову несуть латинізми, галліцизми, іспанізми часто без будь-якої необхідності. «Германия, так долго наводненная иноземцами, проникнутая другими нациями, обращавшаяся в ученых и дипломатических сношениях к чужым языкам, никак не могла выработать своего собственного. Вместе с некоторыми новыми понятиями в него проникло бесчисленное множество нужных и ненужных иностранных слов: даже говоря о самых знакомых предметах, чуствовали необходимость прибегать к иностранным выражениям и оборотам. Немец, одичавший за время бедствий и смут, продолжавшихся чуть ли не два века, шел в науку к французам за приличиями и к римлянам за искусством выражаться»,-писав Гете.

У ставленні німецьких письменників XVII століття до старших чи більш багатших іноземних культур не можна не відмітити певного позитивного елементу: вони знайомили свій народ з поетичним досвідом інших народів. Німецькі поети ставали вченими - філологами, іноді перекладачами, збагачуючи художніми перекладами книжковий фонд країни. В той же час, їм не вистачало власних творчих сил. Їхні твори відзначались книжковістю, деяким вченим педантизмом, але діяльність була корисною для вітчизняної культури.

Велику роль у формуванні німецької культури нового часу відіграв поет Мартін Опіц(1597-1639) і його теоретичний трактат «Книга о немецкой поэзии». Опіц закликав своїх товаришів по праці вивчати поетичний досвід античності. «Поэт должен быть весьма начитан в греческих и латинских книгах, которые должны послужить для него школой поэтического мастерства»,-писав він. В умовах занедбаності і культурного здичавіння, в яких жила Німеччина в ті дні, такий заклик, без сумніву, ніс у собі багато корисного. Антична література, як і досягнення італійців і французів, повинна бути використана, на думку Опіца, для створення національної німецької поезії. Опіц формулює, при цьому, основні завдання літератури, які, на його думку, зводяться до морального виховання людей. Звідси: значення й важливість змісту поезії повинні бути головними її достоїнством.

Опіц добре розумів потреби свого часу і тому з великою силою поставив питання про формування єдиної літературної німецької мови, але лише Гете і Шиллер, лише могутня плеяда філософів другої половини XVIII століття і першої половини XVII століття нададуть німецькій мові справжню силу й багатство форм.

Опіц не лише закликав своїх братів по перу до подвигу, а й сам його творив. Він не був поетом в справжньому розумінні цього слова, йог вірші позбавлені того безпосереднього відчуття, що надає будь-якій художній мові, як прозаїчної так і віршової привабливості й переконливості. Його вірші створені холодною душею із заздалегідь узятих рецептів. Але він багато зробив для вітчизняної поезії. Виходячи з норм німецької мови, він відкрив поетичну систему, знайшов ключ німецького віршування, і це відкриття було рівноцінне відкриттю в поетичному мистецтві.

Опіц встановив силабо-тонічну систему віршування. Поет спробував регламентувати літературу, встановити для неї своєрідні ієрархічні форми, від високих до низьких. У високих жанрах( епопея, трагедія) слід, на його думку, зображати богів і героїв і звертатись до слів “розкішних і високих”. У низьких жанрах( комедія, еклог)- показувати простонародні типи і використовувати “простонародні слова”.

Опіца боготворили його сучасники, називали німецьким Вергілієм, Горацієм. Його теорію захоплені послідовники пропагували в університетах. Не можна не сказати про негативні сторони цього наслідування. Поезія відривалась від народної основи. Поети, орієнтуючись на античні зразки, нехтували національними поетичними традиціями. Олександрійський вірш став основним віршем для всього XVII століття.

Пауль Флемінг(1609-1640)-найталановитіший учень Опіца. Його вірші непідробні і часто оповиті хвилюючою задушевністю. Життєрадісний, енергійний, йому була далека та безкінечна нудьга, що охопила його сучасників. Флемінг жадібно вивчає світ, багато подорожує.

Поезія Флемінга оптимістична. Любов, молодість, краса людини-ось предмет його лірики. Його хвилюють нещастя країни, але не паралізують мужню силу волі.

Флемінг помер рано, в повному розквіті сил. Разом з ним пішла з німецької поезії життєрадісна, закохана у світ муза.

Німецьке бароко. Похмурий настрій охопив німецьких поетів, письменників, драматургів. Разом із закордонними військами загальноєвропейське бароко, в барвистій розтріпаній одежі з головою горгони, нескінченно б'ючи себе в груди, ввірвалось на поля німецької літератури і розметало, розкидало класичні строгі, але ще не міцні будови, котрі почала будувати естетика Опіца.

Німецьке бароко зумовлене двома причинами. Перша з них-дух тодішнього німецького дворянства, дворянських салонів, княжих дворів. Дворянство охоплене загальною модою. Маріно і Гонгора-пастушачі Аркадії-витончена гра в слова, гра у почуття, гра у спрощення-все це суть одного явища і характеризують спробу відійти від реальності у вигаданий світ. Ще наприкінці XVI століття вишуканий «Адаміс Гальський» в двадцяти чотирьох томах, в іспанських лицарських обладунках появився на німецьких землях, перекладений за наказом герцога Вюртембергського на німецьку мову високопарним складом, з мережаним візерунком епітетів, розповідав про молочні ріки і киселеві береги.

Напередодні Тридцятилітньої війни у Веймарі утворилось аристократичне товариство по очищенні рідної мови « Плодоносне товариство», пізніше перейменоване в «Орден пальми». На чолі товариства- герцог Людовік Ангалтський, потім Вільгельм IV Саксен-Веймарський, потім герцог Августин Саксонський. Які імена! Аристократи, керуючись патріотичними почуттями, виявляють турботу про рідну мову! А насправді-гра у спрощення, гра патріотизму, наслідуючи італійські академії такого зразка.

В роки кривавих подій, у самому розпалі національної трагедії, аристократи насолоджуються такою недостойною грою. В 1633 році в Страсбурзі створене товариство “Великої сосни”, в 1643 році в Гамбурзі-“Товариство добрих німців”, в 1644 році в Нюрберзі-“Товариство пастухів з Пегніца”. Члени товариств дають собі імена “Приємний”, “Троянда”, “Лілія”, “Гвоздика”. Вони придумують замість іноземних слів, що уже ввійшли у вжиток німців, нові “вітчизняні слова” і сперечаються через дрібниці.

Поети, близькі до цих аристократичних товариств, переодягаються в аркадських пастухів, оспівують у найвишуканіших віршах непозбавлених запашного еротизму принади красунь. Такою є перша сторона німецького бароко, зумовлена настроями, ідеями тогочаснолї не лише німецької, а й усієї західноєвропейської аристократії.

Інша сторона - більш серйозніша, більш трагічніша і глибоко пов'язана з похмурими подіями історії Німеччини XVII століття. Тут уже не фривольний еротизм, не гра у почуття і слова-це вже справжня трагедія, тут відчай той похмурий відбиток, який залишили у людських душах криваві пожежі Тридцятилітньої війни.

Стиль бароко особливо сильно відбився у драматургічній літературі Німеччини XVII століття. Трагедія на німецькому грунті перетворюється в згусток крові, в зображенні найдикіших злочинів. Вбивства, розпуста, кровозмішування-ось теми трагедій Каспара Фон Лоенштейна( «Софонизба», «Клеопатра», «Агриппына», «Ибрагим-паша», «Ибрагим-Султан»). Все це приправлено словесними барвами і не містить ніяких серйозних проблем. Не можна цього сказати про театр Андреаса Гріффуса. Він творить з глибокою думкою, йому не потрібен критичний погляд на соціальну несправедливість. У своїй трагедії «Лев Вірменин» він з симпатією малює образ тираноборця. Але в усіх його драмах, як і в усій творчості, людське життя постає як безвихідна юдоль туги. Він прославляє християнське мучеництво. Героїня його трагедії «Катерина Гузинская», помираючи за віру Христову, перед стратою кличе смерть-розраду: «О смерть!О желанная смерть! О утешительный дар!».

Гріффус у трагедії «Убиенное величество, или король Великобритании!» засуджує революційний англійський народ, що стратив короля. На сцені з'являється хор королів, вбитих у різні періоди історії. Хор коронованих привидів закликає до помсти, звертаючи свої молитви до Бога. Привиди, відьми - постійні герої трагедій Гріффуса.

Кидаючи загальний погляд на німецьку літературу XVII століття не можна не побачити трагізму, що лежить на ній і зафарбовує в похмурі тони. Причина цьому-війна.

Початки німецького класицизму, були перекреслені війною і тим впливом, який вона зробила на культуру. Процвітало аристократичне бароко “пастушачі поети” - Каспар Фон Лоенштейн і інші, і народні - Мошерош, Логау, Гріффус і найяскравіший з них - Гріммельсгаузен.

Аристократичне крило німецького бароко живилось іноземними зразками (марінізм, гогоризм, пастушача поезія Італії й Німеччини), народне-виходило з народних традицій. Національна трагедія не могла не породити занепалі настрої. Це і створило умови для процвітання бароко.

Німеччина XVII століття дала світу одного з найбільших письменників-Гріммельсгаузена.

Творчість Гріммельсгаузена розвивалася в умовах стилю бароко, створюючи його народний варіант. Бароко являється художнім відображенням бурхливої епохи, першочергового накопичення і колоніальної експансії, гострої кризи феодалізму, релігійних воєн і соціальних зрушень. Воно охопило всі види мистецтва і суттєво вплинуло на різні форми культури й побуту. Не пориваючи з ідейним і художнім спадком Ренесансу, і своєрідно переломлюючи його, бароко зверталось до мистецтва Середньовіччя, створюючи експресивні форми, що відповідали збудженій свідомості і внутрішньому неспокою, викликаному історично невирішеними конфліктами.

Характерним для бароко було поєднання умовного з живописною конкретністю, прагнення до синтезу й взаємодії різних видів мистецтва, чудернацький метафоризм, що не поривав із логікою в самому формуванні метафори, риторичний пафос. Це була пристрасна патетична література, що прагнула перетягти на свій бік, заразити політичними й релігійними пристрастями. Вона зверталась до розуму й почуттів, створюючи емоційну й інтелектуальну напругу. Мистецтво бароко, навіть живопис і музика були підпорядковані риторичній меті. Риторика, опираючись на схоластичну логіку, стала загальним здобутком культури. Вироблені штучними проповідниками риторичні прийоми й алегоричні уподобання засвоювались широкими масами і ставали предметом народного красномовства. В літературу наплинули публіцистичні, дидактичні і суспільно-наукові твори, опрацьовані в дусі барочної естетики, і відображали в собі загальне світосприйняття бароко. Література перестала бути лише “художньою”. Проза жадно поглинала “нейтральний”, “нелітературний” матеріал, від чого ставала рихлою й громіздкою. Народні варіанти бароко виникали й розвивались під знаком активності бюргерства і частково християнства. Письменники, соціально далекі від аристократичних тенденцій бароко вводили у свою творчість, щойно сформовані нові елементи стилю, або навпаки повертались до давніх традицій, що більш відповідало їхньому світогляду, підлаштовуючись для вираження нових ідей, відчуттів і уявлень.

1.2. Життєвий і творчий шлях Ганса Гріммельсгаузена

Найвизначнішим німецьким прозаїком XVII століття є Ганс Якоб Крістоф Гріммельсгаузен. Завдяки силі реалістичного зображення і народності, завдяки насиченістю життям, гумору, мудрості і глибокій людяності його творчість належить до явищ світової культури.

Ганс Гріммельсгаузен (Hans Jacob Christoffel Grimmelshausen, 1622-1676) видавав свої книги під різноманітними псевдонімами. Автором “Сімпліцісімуса” на титульній сторінці був зазначений Герман Шлейфгейм фон Зульсфорт. Лише в XIX столітті було встановлено авторство Гріммельсгаузена. Біографи зазвичай виходили з ототожнення автора із Сімпліцісімусом -героєм роману. Але архівні пошуки останніх десятиліть дають змогу говорити про нього з більшою точністю. Життя автора “Сімпліцісімуса” було іншим ніж доля його героя. Перед нами не вічний бродяга, авантюрист, блазень, який “смеясь, говорит правду», а бюргер, дрібний чиновник.

Предки Гріммельсгаузена - бюргери німецького містечка Гельнгаузен в Шварцвальді, однак місце й дата народження письменника з повною достовірністю не встановлені. На початку Тридцятилітньої війни він залишився без батька, а мати в 1627 році знову вийшла заміж і переїхала у Франкфурт. Хлопчик залишився на вихованні у дідуся - письменника Мельхіора - і відвідував латинську лютеранську школу. Але вчитись йому довго не довелось, бо у вересні 1634 року Гельнгаузен було взяте і захоплене імперськими військами. Узимку 1634/35 років він пристав до армії генерала Гетце.

З 1639 року життєвий шлях Гріммельсгаузена прослідковується більш чіткіше. З літа цього року він займає посаду писаря у коменданта міста Оффенбург у Бадені. Наприкінці війни стає полковим писарем у Вассенбурзі на Іні. Після укладення миру (24 жовтня 1648 року) Гріммельсгаузен повертається в Оффенбург, де незабаром одружується з Катериною Геннігер. З 1650-1656 років займає посаду економа у володіннях Карла Шауенбурга в Ренхталі, приймає участь у суперечках, розподілах і взаємних розрахунках, збирає оренду й податки, займається господарством.

Одержавши у спадок невеличке володіння Шпітальбюн, Гріммельсгаузен побудував собі два будинки. В 1657 році неподалік від Гайсбах він відкрив трактир “Біля срібної зірки”. Тут написані перші його твори “Опис подорожі у місячний світ” і “Сонне видіння про тебе і про мене”(1660). В 1661 році поступає економом до знаменитого на той час Йоганнна Кюхнерасина, що одержав помістя й замок Улленбург. Крім посади управителя помістям, Гріммельсгаузен одержав титул “бургфогта” (мається на увазі коменданта замку).

Від стикання з життям вищих кругів Гріммельсгаузен виніс багато страждань і розчарувань, про що свідчать його сатиричні випади в “Німецькому Міхелі” проти “Лілієнштаудту”(лілія-герб Страсбургу) і його досить скептичне відношення до медицини і медиків (у “Сатиричному Пільграмі” і “Сімпліцісімусі”).

В 1665 році Гріммельсгаузен знову трактирник у Гайзбасі, а в 1667 році займає престижну посаду старшини і в той же час податківця в містечку Ренхен, яке належало страсбурзькому єпископу. На нього був покладений також обов'язок розбирати дрібні судові справи. В Ренхені Гріммельсгаузен закінчив “Сімпліцісімуса”, який вийшов у світ у 1668 році. Тут написані також романи, які слугували продовженням “Сімпліцісімуса”- “Кураж”, “Шпрінгінсфельд”, “Чарівне пташине гніздо” і невеличкі сатиричні твори “Світ навиворіт”, “Шкура ведмедя”, “Повішений”, “Гордий Мельхер”, сатиричні календарі та інші. Гріммельсгаузен також писав історичні романи, близькі до жанру галантного роману “Дітвальд і Амелінда”(1670), “Проксімус і Лімпіда”(1672), біблійний роман “Целомудренный Йосиф»(1667) і його продовження «Музаї»(1670).

Його творча спадщина , яка включає в себе оповіді і короткі розповіді, політичні трактати і листівки, шванки, але перш за все - розповіді й романи, спирається на народні традиції повісті XVI століття. Але він відчував також вплив шахрайського роману, героїко-галантного роману, сучасної моралізуючої сатири, Біблії.

Останні роки життя Грімммельзгаузена збіглись із французько-нідерландсько-німецькою війною. В 1675 році Ренхен був у центрі військових дій. Мешканці були змучені боротьбою і відмовлялись платити податки. Почались напади і вуличні крадіжки, невдоволення й безлад по всій країні. Відродились часи Тридцятилітньої війни. Помер Гріммельсгаузен 17 серпня 1676 року, його поховали в Ренхені, де в 1879 році йому поставили пам'ятник.

Достовірні портрети Гріммельсгаузена невідомі. Припускають, що його обличчя зафіксоване на фронт списі «Вічного календаря» 1670 року, де зображений худий чоловік, із довгим, що спадає на плечі волоссям-ніби сам Сімпліцісімус. На основі документів і автобіографічних зізнань вважають, що Гріммельсгаузен був високого зросту, вогненно-рудий, запальний, діловий і невтомний оповідач. Його почерк охайний і розбірливий. «Трудно предположить, чтобы эта рука когда либо держала не только перо, но и мушкет»,- з подивом писав один архівіст, що вперше натрапив на його документи.

РОЗДІЛ 2. ВЕРШИНА ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА - РОМАН “СІМПЛІЦІСІМУС

2.1. Образ Сімпліцісімуса

Протягом XIX століття сформувався погляд на “Симпліціссімуса” як на “роман розвитку” або “виховний роман”, що розкриває і показує внутрішню досконалість героя, його « просвітління по мірі пізнання добра і зла, як в “Парціфалі” або душевний розвиток і досягнення ним внутрішньої зрілості, що відображає , “виховний ідеал”, як в “Вільгельмі Мейстері” Гете. Це був крок уперед, в порівнянні з наївними судженнями про книгу як безхитростном оповідь або “картину” з епохи Тридцятилітньої війни. Підкреслювалась художня організація матеріалу і підпорядкованість його проблемам особистості. Розвиток характеру й етична позиція героя висувалась як основна відмінність “Сімпліцісімуса” від “шахрайського роману” і його “аморального реалізму”. Ця точка зору утримується і досі. В 1930 році Р.Алевін засумнівався в цій “традиційній схемі”, вказуючи, що в “Сімпліцісімусі” багато неорганічних вставних епізодів, які ніяк не пов'язані з внутрішнім світом героя, і навіть його зречення світу внутрішньо не підготовлене. Ще раніше В.Шухардт стверджував, що в “Сімпліцісімусі” немає відчуття того, що “досягнений новий, вищий ступінь життя”, як в “Парцифалі”, і його “переживання і долі” рухаються в “шарі типового і жанрового”, а не індивідуального розвитку особистості.

На присутність в “Сімпліцісімусі” готових “твердих форм” вказував Клеменс Луговський. Слідом за ним Лео Домагалла заявив, що “Сімпліцісімус”- не “роман розвитку”, його “внутрішньою формою” є “народний календар”. Вони виросли на одному грунті. Сімпліцісімус-не конкретна особистість із певним характером, а “фігура з календаря”, “носій” головних літературних форм і мотивів. Однакові за своєю структурою і змістом історії, наведені в романі і в симпліціанських календарях. Їх можна міняти місцями. В “Сімпліцісімусі” хлопчик, побачивши в книзі, яку читав відлюдник, зображення палаючого будинку, хотів бігти за водою, щоб загасити вогонь. В симпліціанському “Вічному календарі” хлопчик, помітивши, що коли батько курив трубку і у нього з ніздрів пішов дим, приніс воду і вилив батькові на голову, вирішивши, що той загорівся. Багато епізодів роману відбуваються не у визначений час, а “колись”. Вони ніби вклеєні в роман і могли б із таким успіхом знайти місце у народному календарі, як самостійні шванки.

Поведінка Сімпліцісімуса виходить із “готового досвіду”. Роздуми пастуха, а потім блазня в Ганау і його несподівана ерудиція не відповідають ні віку, ні будь-якому “ступеню розвитку”. Кмітливість Сімпліцісімуса- не прояв особистості в неповторному оточенні, а готові “кмітливі відповіді” блазнів і персонажів з анекдотів, що підходять для будь-яких подібних ситуацій. У схожих епізодах Сімпліцісімус сам дає однотипні відповіді: “Чаятельно, в аду нет никого, кто бы звался Евсебиусом»( таку ж відповідь він колись дав полковому писарю Кирияку). Його поведінка визначається не розвитком особистості, а місцем, відведеним йому в романі. На думку Домагалли, слід говорити не про особистість Сімпліцісімуса, а лише про “загально важливу” симпліціанську поведінку, симпліціанське відношення до життя.

Домагалла повертав Сімпліцісімуса до рівня шахрайських романів. Він не побачив якісної відмінності між ним і персонажами шванків і “календарних історій”. Матеріал народних календарів і роману зовсім не ідентичний, не дивлячись на близькість і збіг мотивів. Це розумів сам Гріммельсгазен. Видаючи нові версії “Сімпліцісімуса” він не ввів у складений текст роману ні одного нового шванка, хоч і вніс різноманітні зміни. Правда, прикріпляв шванки і готові “кмітливі відповіді”до імені Сімпліцісімуса в “симпліціанських календарях”. Але в них Сімпліцісімус простіший, безцеремонний, позбавлений особливих роздумів. Зовсім по іншому в романі. Введені в нього шванки, готові “кмітливі відповіді”, відображають розвиток думки Сімпліцісімуса, співпадають із його особистістю і характером. Вони характеризують його дитячу наївність, простоту і незнання. Інші відносяться до того періоду, коли Симпліцій уже набув життєвого досвіду, спритності і лукавства. Включені в роман шванки і бродячі мотиви не так - то просто поміняти місцями! Сімпліцісімуса не можна розглядати тільки лише як ”носія” готових мотивів і сентенцій, “фігуру”, що механічно переходить із однієї ситуації в іншу, причому міняються лише куліси, а сам він залишається у незмінній сценічній масці, із постійно визначеною поведінкою, подібно до персонажів “Comedia del arte” чи народних ярмаркових вистав. І хоч він не позбавлений спорідненості з ними, Сімпліцісімус переріс їх.

Гріммельсгазен “нанизував” на Сімпліцісімуса не будь-який матеріал, що попадав під руку , а лише той, що підходив йому до образу, поведінки, поставленими перед ним завданнями. Кожна пригода розширює його пізнання світу, налаштовує на нові аспекти буття, примножує життєвий досвід і ставить перед ним усе нові етичні проблеми.

Потреба у подальшому розвитку відповідала риторико-дидактичній меті. “Никто внезапно или, так сказать, во мгновение ока не превращается из благонравного плута, а исподволь, помаленьку да полегоньку, со ступеньки да на ступеньку, каковые все ступени погибели»-говорить Сімпліцісімус, розповідаючи історію Юлія і Авара. Та це збільшення гріховності чи , навпаки, праведності людини не є ступенями її “внутрішнього розвитку”. Гріх приходить як спокуса і розбещення, підступи демонічних сил. Важливо вчасно спинитись. Тирада включається в загальну символіку епізоду, виражає не ідею “розвитку”, а дидактичну проповідь утримання від спокуси. Цей принцип, застосований не лише до “певного прикладу”, що вставлений в алегоричну картину, але і до всього роману. Етична казуальність пов'язується з мотивом розповіді. Але Сімпліцісімус не був би Сімпліцісімусом, якби навіть свої муки сумління не зігрівав гумористичними вогниками. Він не позбавлений не лише лукавства, але й своєрідних життєвих пустощів.

Сімпліцісімус володіє енергією руху, послідовністю у викладенні теми. “Пригоди” героя сприймаються як примхи в його житті і долі. Вони, правда, не підносять його до кінцевого “прсвітлення” чи досконалості, але їх є достатньо для досягнення найближчої мети.

Гріммельсгаузен керувався принципом розвитку, а одержав його в риторико-дидактичній інтерпретації бароко. Глибокі зв'язки з фольклором і народною психологією допомогли Гріммельсгаузену подолати вплив схоластичної схеми гріхів і характерів, але не могли привести його до ще не досягнутої на той час стадії психологічного “роману розвитку”.

Формування особистості у Гріммельсгаузена показано не засобами аналізу “особистих почуттів”, як у Гете, а шляхом нагромадження емпіричних знань про світ у зіткненні з ним. Гріммельсгаузен вводить свого героя у такі “готові ситуації”, які відповідають типовим обставинам, що породжені Тридцятилітньою війною. Він проводить його по життєвій лінії, змушуючи все побачити і відчути. Сімпліцісімус стикається з великою кількістю людей різних звань і професій. Його оточують селяни, ландскнехти, маркітантки, канцеляристи і навіть відьми. Він спілкується з лікарями і акторами, живе серед католиків і протестантів, воює і на тому і на іншому боці. Проходить крізь різнобарв'я ідей, думок, віросповідань, як через різнобарв'я самого світу. Він сміливий, фортунний, швидкий на вигадки і всілякі витівки. Живе повним життям- заздрісним і чудовим із точки зору ландскнехта, п'є вино і кохає жінок. В короткому розумінні слова - солдат Фортуни. Незвичайна живучість споріднює його з пікаро. Побілений сивиною пройдисвіт згадує минулі пригоди, навчаючи і застерігаючи недосвідчену молодь. Його благородство удаване, а каяття - фікція. Він роздумує не про сутність буття, а про свою вигоду, як знайти вихід із положення і вийти сухим із води. Його мета - забезпечити благополуччя і віднайти спокій. Як тільки він цього досягає, то перестає існувати, як пікаро. Жанр “шахрайського роману” за своїм композиційним принципом не має кінця. Автор завжди може порушити рівновагу і пустити пікаро на новий шлях пригод. Реалізм “шахрайського роману” -реалізм моменту. Він не охоплює проблем, які ставить життя, не відповідає на глибокі етичні, соціальні й релігійні питання, бо такі відповіді, прив'язані до нього ззовні, а не виправдані позицією і відношенням героя.

На відміну від пікало, Сімпліцісімус не тільки потрапляє з однієї ситуації в іншу, але послідовно стикається з різними моральними проблемами. Кожна пригода розкриває перед ним новий аспект буття, загадку якого він намагається розгадати. Почавши із здивування перед злом і жорстокістю світу, Сімпліцісімус вступає в конфлікт із ним, бо люди не відповідали прийнятим етичним принципам, йому не доступний шлях компромісу. Він шукає правду, а його перетворюють в блазня. До цієї ролі він підготовлений і внутрішньо і зовнішньо - і своїм “нерозумінням” і відношенням світу до нього. Відчувши неспроможність переконати світ він починає “ смеясь, говорить правду”.В романі накреслюється поступовий розвиток. Це неперервне сходження і рівномірне ковзання по прямій, як у шахрайському романі. Кожен епізод не лише “нова ситуація”, але й нова “станція” на шляху героя, котрий в круговерті бурхливих і хвилюючих подій не втрачає свою особистість, а набуває її. Його пригоди вже сприймаються не як “ пригоди ”, а як примхи в його долі.

За своєю своєрідністю образу Сімпліцісімуса його мислення і поведінка не розроблені в індивідуально-психологічному плані, а залишаються загально-типовими. Його сентенції або книжкового або фольклорного походження. Його розуміння речей частіше за все виражене через мудрість із приказок .Особисте визначається у нього у відношенні з внутрішнім світом, а потім уже з самим собою. Внутрішній стан героя не розкривався аналітично, а лише називався або згадувався в зв'язку із становищем, у яке він потрапив. Постать Сімпліцісімуса не позбавлена умовності, що дозволяє йому приймати на себе дидактичні і сатиричні навантаження і служить для риторичної мети. Сам Гріммельсгаузен сприймав свого героя як алегоричну фігуру. Він не випадково зобразив на фронт списі фантастичну істоту, супроводжуючи малюнок віршами, які слід сприймати як авторське пояснення. Він називає його Феніксом, який пройшов крізь полум'я, що знаменує вічне народження і становлення , мінливість буття, багатообразність його облич і складне протиріччя людської натури. Ця істота, звичайно, не Сімпліцісімус, а його алегоричний еквівалент.

Солдат Фортуни Сімпліцісімус часто говорить про мінливість долі. І на кінець символізує себе: “Я- мяч переходящего счастья , образ изменчивости и зерцало непостоянства жизни человеческой». Ця матафора еквівалентна , що передує реальній картині : бурхливий потік підхопив і поніс Сімпліцісімуса, заносячи на середину Рейну і : «как мяч, то подбрасывал уверх, то тащил в бездну». Реальна картина метафоризується , а метафора закріплюється в конкретному життєвому досвіді. В образах і роздумах Сімпліцісімуса міститься не стільки трагічне усвідомлення непорочності буття, скільки відчуття власної детермінованості, залежності від невідворотного збігу обставин, розуміння неможливості вплинути на хід подій. Сімпліцісімус відчув на собі всі біди війни, що звалились несподівано на людину, роблячи ненадійними, хиткими і мінливими її долю і життя. Тому Сімпліцісімус відчуває себе “щепкой» на хвилях житейського моря і “мячом” мінливого щастя. Він не пливе по бурхливому морі життя без керма і вітрил. Він намагається знайти надійний моральний компас. Береться за своє буття, розум і свої уявлення про добро і справедливість. Він охоплений динамічною турботою, яка пронизувала в той час усі види людської діяльності. “Сущность всего сущего- борющаяся сила»,- говорив Якоб Белле.

Прагнення Гріммельсгаузена до тлумачення життя і його морального виправдання робило його близьким до ідей контрреформації. Ці ідеї прив'язані до героя німецького шахрайського роману Альбертінуса-Фрейденхольда, проникли в глибину твору. Через художню свідомість письменника Сімпліцісімус часто виступає в ролі носія ідей, живим втіленням моральних сентенцій. Це дозволяє йому виходити за межі своєї особистості, вражати слухачів ученими промовами, що не відповідають його віку й рівню розвитку, розповідати алегоричні сни і, на кінець, самому перетворитися в умовну алегоричну постать. Сільський хлопчик з Шпессерта, із вискаленими від голоду зубами, осмислюється як персоніфікована “tabula rassa” є передумовою для розкриття загальних етичних проблем, зла і несправедливості світу, невідповідності проголошених людьми принципів реальній дійсності. Герой не тільки ставиться у багатьох типових обставинах, але й проводиться через них для доказу і демонстрації загальних положень.

Реально примирити зображення дійсності з моральною тенденцією можна було лише вирішивши проблему особистості героя. Тоді пікаро набуває внутрішньої і зовнішньої обумовленості. Він не стикається зі світом, а пливе по його поверхні. Гріммельсгаузен відірвався від цинічного реалізму „шахрайського роману”, подолав схематизм німецького дидактико-сатиричного роману, що перетворив пікаро в мертву фігуру. “Сімпліцісімус”- останній етап цього процесу, що затримався на оптимальному рівні, коли життєвий зміст і його сатирико-алегорична інтерпретація взаємно врівноважували один одного, створюючи два аспекти художнього сприйняття. Сімпліцісімус виріс і зміцнів, як реалістична фігура, разом із тим посилилась можливість його сатирико-алегоричного осмислення.

Симпліцісимус займає центральне місце у риторичному триптиху, крила, що утворюють дві інші “фігури” роману: Херцбрудер і Олів'є, що символізують одвічні начала добра й зла, борються в самому серці Сімпліцісімуса.

Життя Херцбрудера- легенда життя праведника. Біографія Олів'є- жахливий приклад життя й загибелі непокаянного грішника і злодія. Між ними, як маятник, коливається Сімпліцісімус, який не здатен бути ні досконалим негідником, ані праведником. Олів'є- типове породження нескінченної війни і деморалізації суспільства. Він стає садистом, втративши моральні принципи. Олів'є не випадково живе в лісі вовчим життям, готовий усім перегризти горлянку і знає, що і його самого ніхто не помилує. Його прив'язує до Сімпліцісімуса лише злобна і марновірна впевненість, що той помститься за його смерть.

Вихований в побожній католицькій сім'ї Херцбрудер, під впливом війни і власних бід, звертається до Бога. Він хоче зректися всього земного, найгріховнішої людської природи. Війна допомагає йому в цьому. Вона калічить його, перетворюючи в позбавлену плоті істоту. Аскетичний ідеал, доведений до логічного кінця, прийнявши разом із тим конкретно-життєве вираження. Сімпліцій Сімпліцісімус- звичайний смертний. Він не закостенілий злодій і не самозречений подвижник. За сутністю він не народжений для великих подвигів, хоч прагне до них. Середньовічний дуалізм духу і плоті, аскетичний ідеал і земне життя розгортаються в романі як антонімія етичних принципів і житейської практики. Як жити в цьому світі? Відкинути чи прийняти його? І це інше не під силу Сімпліцісімусу. Він не може ні порвати зі світом, ні погодитись з його злом і несправедливістю. Він усвідомлює нестійкість свого характеру. Одного разу, коли йому “опостылели все бабы”, він роздумує чи не піти йому в капуцини. Та скоро схаменувся : “ Ты завтра будеш не тот, что сегодня… Нынче ты одержим целомудрием, а назавтра воспламенишься похотью.” Плаваючи по життєвому морі, йому вдалось не потонути. Сімпліцісімус виробив гнучкі і підступні норми поведінки і моралі. Він легко йде на будь-які витівки і за допомогою обману навіть вбиває людину. Але це “военная хитрость” , бо він був в нерівних умовах із зарозумілим і жорстоким суперником, який, не задумуючись вбив би його. Сімпліцісімус лише зрівняв сили , і навіть друзі вбитого гадають, що він учинив “по правилам ”.

Сімпліцісімус прагне зберегти етичні принципи, хоча через слабкість натури йому це не завжди вдається. Він відступає, падає, на нього сиплються тяжкі удари долі. Він легко піддається, але в той же час надзвичайно стійкий. Відважний , але й обачний. Готовий ризикнути головою, але не лізе на рожен. Він вірний своєму слову, надійний друг, відвертий з ворогами, щедрий, незлопам'ятний, чуйний, щирий і безпосередній. Як не ламало його життя та в ньому збереглась іскорка наївності.

Як і пікаро, Сімпліцісімус -звичайна людина, поставлена силою випадку й обставин в незвичні ситуації. Він не відрізняється фальшивою скромністю, любить похвалитись: із захопленням розповідає про свою красу, розкіш, спритність, сміливість, винахідливість. Він захоплений своєю винахідливістю і сміливістю, вмінням обманути будь-кого. В важку хвилину герой усвідомлює власну гріховність. Він молиться про спасіння і дає обіцянку виправитись, розпочати праведне життя. Але, як тільки небезпека минає, він одразу забуває про свої наміри й обітниці. Ніщо так не чуже Сімпліцісімусу, як нехтування плоттю і відкидання земних радощів. Коли справа доходить до вибору, він робить його на користь життю. Він чіпляється за кожну соломину щоб устояти , втриматись, виплисти на поверхню і зберегти миле земне існування. При всій хиткості своїх моральних правил, Сімпліцісімус не втрачає людського достоїнства ні душевної чистоти. Він не здатний пристати до нелюда Олів'є і жити проти своєї совісті. Учинки Олів'є, починаючи із самого дитинства, зовсім інші ніж Сімпліцісімусові. Вони ниці і жорстокі : помста школяру, що розплачується за чужі пустощі, безглузді знущання над тваринами. Сімпліцісімусові не подобається подібна підлість і нелюдськість. І коли справа доходить до грабежу на великій дорозі, вбивства жінок і дітей, він постає проти Олів'є, бо це противно “закону природи”. Сімпліцісімус думає, перш за все, про злочин проти натури людської і самої природи, а не божественної заповіді, а в пориві люті він усе ж не кидається на Олів'є , а вичікує моменту, щоб позбутися його. Олів'є йде на угоду із самим чортом. Сімпліцісімус остерігається мати справу з нечистою силою, хоча вірить в неї і часто стикається на практиці. Усе, що противно людській натурі, він так чи інакше відкидає. Він не може пройнятися благочестивим поривом Херцбрудера, коли той дає обітницю здійснити паломництво найважчим шляхом - відправитись в дорогу без грошей і паспорта, пішки, наклавши в чоботи твердого гороху. І йде собі, як в пухових туфлях. Усе перетворюється в буфонаду, в якій проглядається дивна для колишнього ландскнехта людяність.

За своєю природою Сімпліцісімус чужий аскетичному ідеалу. Він не здатен до кінця зректися світу й умертвити його в собі. На початку роману юний Симліціссимус знайомиться з аскетичною практикою, але, не пізнавши світу, не може знайти внутрішнього пояснення їй. Відчувши світ, сам вирішує стати відлюдником, завершуючи книгу полум'яною тирадою з Гевари. Він іде від світу, піднімається над ним на високу гору, що також має алегоричне значення. Але світ такий близький і манить його до себе. Його пристрасний потяг до людей не зникає. Сімпліцісімус купує “першпективну трубку”, з'єднавши її з винайденим ним слуховим апаратом. Йому необхідно не тільки бачити, а й чути людей навколо себе. Він хоче знати їх справи і думки. Ставши праведником, Сімпліцісімус усвідомлює свою відлюдність як різновид соціального паразитизму В ньому пробуджується жага діяльності і він із надзвичайною легкістю скидає із себе образ анахорета. Сімпліцісімус живе у світі алегорій, але веде життя пікаро, доки не знаходить спокій у подвижницькій діяльності на безлюдному острові. Але і тут він далекий від аскетичного ідеалу. Не умертвляє плоть, а обробляє землю. Житель пустелі, пише свої спогади на листках пальми, турбується за зло світу, згадує про свої пригоди з неприхровною радістю: як він був “егерем” в Зусті, як украв сало у священика, назвавшись чортом, і яких гріховних пригод зазнав у Парижі.

Подвижництво Сімпліцісімуса не лише носить земний характер, але й підсвічене лукавими вогниками. Ковпак блазня надто щільно приріс до Сімпліцісімуса і дзвенить дзвіночками навіть тоді, коли, здавалось, назавжди він розпрощався з ним. Гумор не покидає його і в той час, коли він нібито відрікся від усього земного і на безлюдному острові віддається благочестивим думкам, споглядаючи первозданність природи. Він створює епіграму над прахом свого друга по нещастю:

Погребен я всем месте, а не в синем море,

Ибо три вещи из-за меня были в споре:

Первая-бушующий Океан,

Вторая- враг рода людского шайтан.

Сих избежал по милости бога,

Да сока пальмы вкусил слишком много.

Це не відлюдник, котрий дозволяє собі пожартувати, а блазень, який на деякий час прийняв образ відлюдника і прикріпив до своєї бороди світлячків, щоб було зручніше писати свої мемуари.

Сімпліцісімус- це пікаро, що став відлюдником. На цей шлях повернула його глибока незадоволеність світом. Сімпліцісімус не відкидає життя і земне начало, а відмовляється від суспільства, повного злоби і несправедливості, лицемірства й підступності. Його «уход в пустиню»-форма пасивного протесту проти неприйнятного для нього соціального устрою. Коли голландський капітан пропонував йому повернутись до людей, Сімпліцісімус відповів: “Здесь мир, там война, здесь неведомы мне тщеславие, скупость, гнев, жалость, ревность, лицемерие, обман, всякие заботы о пропитании и одежде, а также о чести и репутации». Сімпліцісімус перечислює не «сем смертных грехов», в яких застряг світ, а вади і недоліки, перш за все обумовлені соціальним порядком. Він не забуває навіть про честь і репутацію.

У Сімпліцісімуса глибша соціальна основа, ніж у декласованого іспанського пікаро. Уперше герой, що вийшов із надр шахрайського роману, захоплює світ селян, із якими рідко, неохоче і без усякого співчуття стикається пікаро. Сімпліцісімус вихований в селянському середовищі, хоча і не належить йому повністю.

Ще в 1913 році Фрінц Штенберг писав, що Сімпліцісімусу далекий дух бродяжництва, який гонить пікаро з місця на місце. На пригоди його штовхають жорстокі події війни, що дійшли до загубленої в глухому лісі “садиби” батька, а потім і хатини відлюдника. Але в подальшому, навіть в розпалі свого успіху, він не шукає пригод, а потрапляє в них. При всій своїй енергії Симпліцісимус надзвичайно пасивний і виручає його з біди найчастіше випадок. Навіть у галантні пригоди в Парижі він утягується не по своїй ініціативі. Недобровільне існування в ролі пікаро має глибокий соціальний зміст. Сімпліцісімус за своєю суттю не бродяга, а шукач пригод, відірваний війною, зігнаний з місця, трудівник. Це селянин або міщанин, звичайна людина, що не забула праці, ні давніх настанов про згубність святкового життя і неробства. Він учиться всього, чого тільки можна, полює за знаннями і в кінці життя на безлюдному острові говорить, що “человек должен трудиться, как птица летать». Ця риса характеру Сімпліцісімуса уже не притаманна пікаро.

Сімпліцісімус протягом усього роману бачить справжнє життя. Воно обманює його не лише в юності, але і тоді коли він підріс і багато зрозумів. Але варто йому довіритись життю, віддатися ілюзіям , як його підстерігає цинічний подвой . Повний печалі, щойно попрощавшись із Херцбрудером, який відійшов у вічність, Сімпліцісімус шукає спокою наодинці з природою, слухає спів солов'я і налаштовується на ліричний лад. Він зустрічає селянку, яка спритно обманює його, не дивлячись на нагромаджений ним життєвий досвід. Але Сімпліцісімус не стає циніком і не втрачає віри в життя, людей, тріумф справедливості. Він усюди шукає добро й правду, лише дивується, що так рідко йому вдається їх зустріти.

“Недобровільність” пригод Сімпліцісімуса пов`язані з несподіваністю й фантастичністю. Він із легкістю попадає на шабаш відьом і в підводне царство сильфів, в різноманітних видіннях легко приймає сатирико-алегоричний матеріал.

Подорожі й пригоди пікаро відкривають можливість панорамного зображення життя, що проходить перед його очима. Але пікаро не задумується про характер суспільних відносин і побудову суспільства. Він байдужий до страждань людей і навіть не проти побудувати на них своє благополуччя. Зовсім по іншому в “Сімпліцісімусі”. За справедливим зауваженням Б.И.Пуришева, “ епос больших дорог превращаеться в летопись всенародных бедствий, порожденных эгоизмом господствующих сословий» [1]. Сила Сімпліцісімуса, як Фауста й Дон Кіхота, в його багатозначності і в той же час цілісності. При всій конкретно-історичній і соціальній обумовленості цих образів вони позбавлені дріб'язкової прикріпленості до життя, не так тісно зв'язані зі своїм середовищем, як герої психологічних романів XIX століття.

Найближчий Сімпліцісімусу Дон Кіхот. Але двоє проходять через світ як подорожні, що шукають добро і дивуються перед злом світу. Був у житті Сімпліцісімуса період, коли він був маленьким Дон Кіхотом. Й у нього були свої млини, коли він став пажем у Ганау, намагався напоумити несправедливий світ. І також став загальнолюдським посміховиськом. І цей і інший одразу розплачуються за свої уявлення про світ, який не відповідає реальній дійсності. Сімпліцісімус , стикаючись із світом, набирається розуму, Дон Кіхот - залишається у полоні ілюзій. Дон Кіхот сміливо і бездумно кидається на вітряні млини, Сімпліцісімус хоче розпізнати їх механізм, а то й обернути собі на користь. Дон Кіхот спалює внутрішнє полум'я. Він звернений на оточуючий світ, помічає його слабкості й недоліки і сам віддається їм. Дон Кіхот непідкупний і не йде на ніякі угоди із сумлінням. Сімпліцісімус не проти домовитись з людьми шляхом компромісу. Дон Кіхот імпульсивний, Сімпліцісімус безпосередній, але уміє чекати й зберігати обережність. Він легко досягає відчуття реальності. Дон Кіхот помирає прозревшим. Сімпліцісімус рідко помиляється, але він по-своєму йде із світу, повного зла й несправедливості. Дон Кіхот стомлено складає зброю. Сімпліцісімус, навіть ставши відлюдником, повен неприборканої енергії й жадоби діяльності.

Дон Кіхота морочать і потішаються над ним. Сімпліцісімус сам усіх водить за ніс і при першій же нагоді карає світ в образі блазня. Але обоє вони чисті серцем. І хотіли утвердити на землі справедливість. Сімпліцісімус рідний і Санчо Пансо. Санчо, зв'язавши свою долю з Дон Кіхотом теж стає недобровільним блазнем. Він простодушний, не позбавлений здорового глузду і деякого лукавства. Погодившись одягти епітелію, щоб зняти чари з Дульсінеї, Санчо замість того, щоб прийняти п'ять тисяч ударів, не пішов далі п'яти ляпасів. Він довірливий, а разом із тим хитрий, шахрай. Але не лише в особистих рисах слід шукати його подібність із Сімпліцісімусом. Важлива їх загальнонародна основа і та антифеодальна настроєність, яка вривається в обидва романи. Ставши губернатором, Санчо простодушно грає роль, сенс якої він так і не зрозумів до кінця, викрикує: “Мне сдается, что на нашем острове донов куда больше, чем камней, ну да ладно, господь меня разумеет, и если только мне удастся погубернаторствовать хоть несколько дней, я всех этих донов повыведу: коли их тут такая гибель, то они, уж верно, надоели всем хуже комаров».

«Мудрі рішення”, які виносить Санчо-губернатор, такого ж характеру, як “остроумные ответы» Сімпліцісімуса. Їх шванкова природа безсумнівна. Сімпліціус Сімпліцісімус- така ж особистість і такий самий характер, як Дон Кіхот, Санчо Панса й інші герої літератури XVI-XVII століття, що стали “одвічними супутниками людства”. Він усвідомлює себе як особистість: “Не будь я истинный Симплициссимус!»- вигукує він, вказуючи на своєрідність своєї натури.

Його літературне вбрання пошите з лоскутів, як і личить вбранню блазня. Але це різнокольорове плаття прилягло до нього і злилось з його обличчям. “Ба! Да это хто комендантов Теля из Ганау» - одразу визнали його в Магдебурзі. Сімпліцісімус- це людина з народу, кровно з ним зв'язана і відбиває в собі народне розуміння речей. Він не тільки особистість, а й точка зору на світ. В романі показано не стільки розвиток, а скільки народження особистості.

Тут перш за все розкривається не “розвиток” героя, а його прагнення досягти індивідуальності. “Сімпліцісімус” тому і сформувався як велика форма, що назріла проблема особистості, її положення й розвиток в умовах наростаючої кризи феодального суспільства. Нові соціальні прошарки, котрі піднімалися, тільки лише намацували для цього засоби. «Сімпліцісімус» не роздрібнився в індивідуально-психологічному аналізі. Він окреслений різкими контурами, поданий крупним планом. Це не масляний портрет, а фігура з вітражів чи мозаїки.

2.2. Художні особливості роману.

В передумові до другого роману “Дивовижне пташине гніздо” Гріммельсгаузен говорить: “Правда, сей автор и для этой серьезной материи употребил свой обычный веселый слог и подсыпал немало смехотворных шванков, как он это делал и в «Жизнеописании затейливого Симплициссимуса», так что из каждых семнадцати читателей едва ли один расчухает, чему он его тут хочет наставить, а большая часть подумает, что он насочинял это единственно ради их развлечения; но пусть оставят сие заблуждение и не идут по проторенному пути. Разумные люди, кому удастся, уж сумеют добраться до сути и обратят ее себе на пользу. Хорошо известно, с какой неохотою пациенты глотают горькие, хотя и целебные, пилюли и, напротив, с легкостию принимают позлащенные и обсахаренные; того ради и автор последовал предусмотрительным врачам и так-то подсластил свои обличительные сочинения, что некоторые неотесанные олухи вкушают их почитай что не как целительные лекарства, а как нездоровые лакомства». Ту ж думку подає він в “Шпрінгінсфельді” і в першій главі шостої книги “Сімпліцісімуса”. Комізм викладу для нього - спосіб “смеясь, говорить правду”, але служить він серйозній дидактичній меті - виправляти людські вади. На шлях сатиричного викриття Гріммельсгаузен вступив у всеозброєнні традиційними засобами сатиричної дидактики, з характерним для неї абстрактно-алегоричним зображенням дійсності.