Художні особливості роману Ганса Гріммельсгаузена "Сімпліцісімус"

Відсутність індивідуально-психологічного аналізу “приватних почуттів” сприяло сатиричному розвитку. Динаміка ідей і уявлень, що виникають і чергуються в романі, витісняє і замінює душевні пориви героя. Відносна бідність внутрішнього життя Сімпліцісімуса і пов'язане з цим внутрішнє зображення подій і обстановки не дають змоги безпосередньо прийти до етичних і соціальних узагальнень, які досягаються засобами алегоризації реальних суспільних відносин. Умовність зображення героя полегшує створення сатиричного аспекту. Засобом сатири, зброєю “розумного дурня” стає наївність. Простота і необізнаність Сімпліцісімуса не характеризують його самого, а є художнім прийомом зображення дійсності, яку герой не розуміє. Звичне демонструється як безглузде і нісенітне. Блазень Сімпліцісімус говорить гірку правду, але часто дивиться на неї зі сторони. Весь роман повертається у бік сатири, але це лише один з його аспектів.

Сатирична інтерпретація дійсності у Гріммельсгаузена пов'язана з її гротескним зображенням в якому зміщуються і порушуються звичні уявлення про світ і його устрій. “Світ навиворіт”, що здавна привертав увагу Гріммельсгаузена у народних картинках, стає засобом соціальної сатири. Вже не торжествующие звірі волочать на палці зв'язаного чи підстреленого мисливця, як на картині Поттера, а висміюються і обличаются соціальні відносини і порядки, що існують на землі.

Нереальний “світ навиворіт” виявляється ідеальним світом. А реальний -дурним, несправедливим і з вадами. Гармонія перетворюється в гримасу, і лише відбившись у кривому дзеркалі “світу навиворіт, приймає образ досконалості. Такий порядок речей піднімає всю сукупність етичних питань. “Світ навиворіт” не лише гротескний, а й трагічний. Не земля покриває трупи, а трупи покривають землю. Священик вчить хлопчика брехні, а простак Сімпліцій обманює тих, які вважають себе розумнішими за нього. Сімпліцій виховує як свого спадкоємця сина слуги, а свого власного змушує віддати в чужий дім. Таким шляхом розкривається протиприродність людських стосунків і порядків, що склалися в суспільстві, які не приймає і засуджує герой.

Світ досконалий в відвернених етичних ученнях і низинний у реальності, приймає подобу лицемірської личини, яку розкриває сатирик . Він показує виворіт речей, які приховані під обманливою видимістю, руйнує ілюзію. Цей сатиричний дезілюзіонізм набуває особливої гостроти на фоні «прстоти» і «невинності» Сімпліцісімуса, який спрешу сприймає все за чисту монету і лише згодом сміється гірким сміхом, в тому числі над своєю колишньою необізнаністю, простотою.

«Світ навиворіт», в літературі бароко протистояв ренесансній гармонії, уявним, але історично нездійсненним політичним і соціальним ідеалам(особливо у Німеччині). Їх не можливо було досягнути за допомогою реформ, а до усвідомлення необхідності його революційного разрушения Гріммельсгаузен не підіймався. Він лише з розумною усмішкою вказує на неблагополуччя і спотворення соціального устрою, обман і несправедливість, які самовдоволено тріумфують.

«Сімпліцісімус» не лише сатиричний роман. Сатира в ньому один з аспектів, один із проявів ставлення героя до світу. Сатира породжується із зіткнення «простака» з незрозумілим йому світом. Воно трагічне і комічне водночас. За словами і вчинками Сімпліцісімуса приховується другий план справжніх реальних відношень. Такі ж вади суспільного побуту, на якы вказували сатирики XVI століття: обжерливість і п'янство, лихослів'я і нездержливість, ті ж каліцтва моди, які висміює Мошерош, Гріммельсгаузеном не лише розкриваються на фоні конкретної німецької дійсності, а й показані в особистому сприйнятті. Він змушує Симліціссимуса прислуговувати під час розпусного бенкетування, яке дає губернатор офіцерам. Дивлячись на безмірну ненажерливість, Сімпліцісіммус не забуває пригадати, що цей бенкет прходить в часи страшного голоду, коли їжа немилосердно винищувалася, не дивлячись на “убогого Лазаря” в образі “многих сот толпившихся возле наших дверей изгнанников, у которых от голода пучило”. Сатира стає у Гріммельсгаузена частиною реалістичного витлумачення дійсності і сплітається з описом нещасть Тридцятилітньої війни.

Гріммельсгаузен викриває феодальні порядки не лише засобами сатири, але і як письменник, що створив яскраві картини дійсності, відображає її з величезною вибуховою силою безпосереднього бачення, окриленого почуттям протесту і обурення соціальної несправедливості, злигоднями і стражданнями народу. Ніхто з письменників XVII століття не захищав права людини, честь і достоїнство селянина з такою впевненістю, запалом і наполегливістю, як Гріммельсгаузен. Він прославляє давнє благородство мужицького роду, від “самого Адама ведущегося» , звеличує принижений селянський стан, який “ратоборствует со всей землей» і годує всі інші стани. Селяни становлять корені того алегоричного дерева, яке бачить уві сні Сімпліцісімус, перед тим як вступити у світ. Думку про Адама, праотця всіх людей, трудівника і першого землероба, він кидає в лице знатним панам. Як це робили всі виразники народних настроїв, починаючи від середньовіччя і закінчуючи Гансом Саксом в його фастнахтшпілі «Городянин, мужик і дворянин»(1540), де селянин захищає честь свого стану і говорить своїм кривдникам: «…нам всем один отец Адам», і якщо “вы мужику подрежете жилы, то сами истечете кровью». Гріммельсгаузен з великим співчуттям описує важке життя селянина, який терпить спеку і холод, страждає від труднощі, засухи, повені, зрошує землю кривавим потом, але мало пожинає для себе плодів своєї праці, бо його постійно оббирають і розоряють. На його плечі лягли всі тяготы і випробування війни. Ландскнехти грабують і розорюють селян, глумляться над ними і піддають їх жорстоким тортурам. Приятель Сімпліцісімуса Шпрінгінсфельд у прсвяченому йому паралельному романі наводить цинічну приповідку “честных солдат”:

Коль скоро матка солдата родит,

Тотчас ему трех мужиков находят:

Первого, чтобы его кормил,

Второго, чтобы своей женой угодил,

Третьегшо, чтобы солдат его в ад спорвадил.

Та селяни у Гріммельсгаузена не лише пасивна, покірна, безликая маса, яка страждає. Постійно гноблений селянин, відірваний від своєї праці на землі, може бути страшним у священному гніві проти своїх мучителів і поневолювачів. Він показує сцени помсти озлоблених і доведених до відчаю селян, що жорстоко розправляються з ландскнехтами, бо “мужики из Шпессерта и Фогельсберга, подобно гессенцам, зауерландцам и шварцвальдцам, мало охочи допускать кого глумиться над их навозом».

Гріммельсгаузен бачив у селянинові активну силу, здатну відродити країну, спустошену війною. Плуг перемагає меч в своїй творчій праці. Але було б неправильно бачити в Гріммельсгаузені лише виразника ідеології німецького селянства XVII століття. В соціальному відношенні Гріммельсгаузен скоріш за все визначається як заповзятливий городянин, пов'язаний з селянським середовищем. Він довго жив спільним життям з народом. Не лише спостерігав, а й відчув на собі всі нещастя і труднощі війни. Це загострило його соціальну чутливість і породило думки про кращий соціальний устрій. Гріммельсгаузен не лише зобразив побут народних низів, але й їх розуміння, сподівання, думки, переживання і надії, внутрішнє відношення до подій свого часу, гіркоту і біль народу, знівеченого війною.

Кидається в очі близькість мотивів «Прогностікона» і віщань Юпітера, що виступає в «Сімпліцісімусі» з проповіддю політичних і релігійних реформ. В романі Гріммельсгаузена цей вчений педант -уявив себе Юпітером, посланцем богів Олімпу, стурбованих беззаконням і непорядоками на землі. В «Сімпліцісімусі» Юпітер виливає свій гнів висловлюваннями, запозиченими з передмови Гарцоні до «Piazza Universale”, де описано “совет богов». Таким чином, Гріммельсгаузен опирався на сформовану давно літературну традицію, але вносив у неї елемент пародії. Тут відбилась і глибока відмінність між ренесансним і барочним зверненням до міфології. Література періоду бароко не прагнула пояснити сучасність через античність чи волати до її ясності й гармонії. Античні образи або перетворюються у сухі алегорії або стають частиною складних метафоричних побудов, набувають умовного характеру. Демократично настроєні автори були особливо схильними підхопити пародійне відношення до античності, що ми без сумніву бачимо у “Сімпліцісімусі”. Епізод з Юпітером відобразив розумове заворушення, що охопило Німеччину під час Тридцятилітньої війни. Він викристалізувався із всієї сукупності ідей, спогадів і літературних ремінісценцій Гріммельсгаузена. Хоча він і надав Юпітеру сюжетну функцію і змусив його декілька раз появитись у романі, він все ж залишається умовно-літературною епізодичною фігурою. Гріммельсгаузен навіть не спробував розробити його психологічно. Як справедливо зауважив Ю.Петерсен, між Сімпліцісімусом і Юпітером менш тісний зв'язок, ніж з ворожейкой із Зусту, яка за самою своєю природою ближча до решти персонажів роману. Фігури Юпітера і Сімпліцісімуса лежать у різних площинах. Та все ж Юпітер спроектований на особу Сімпліцісімуса і між ними проводиться сумно-гумористична паралель, що включає мотив мінливості буття: “Итак, приобрел я теперь своего собственного шута, которого мне не надо было покупать, хотя всего за год до того сам я принужден был дозволять обходиться с собою так же. Сколь удивительно счастье и переменчивы времена! Недавно еще точили меня вши, а теперь получил я власть над самим блошиным богом!». Юпітер частково повторює в гротескному переломі простодушие юного Сімпліцісімуса, який в дитячому пориві теж намагався виправити і надоумити світ. Та тепер Сімпліцісімус навчений життям. Зі співчуттям і усмішкою слухає він промову Юпітера про настання справедливості. Він чітко усвідомлює нездійсненність маячні цього “архисумасброда”, який “заучился выше головы».

Політична і соціальна програма, вкладена в уста такої гротескної фігури як Юпітер, неминуче отримує іронічну підоснову, хоча окремі положення викладені начебто серйозно. Але і в цих випадках майже кожен пункт закінчує комічна “глосса”, гротескний штрих, який розвіює серйозність. “Німецький герой”, доб'ється перемоги за допомогою чарівного меча, встановить нові порядки майже в усьому світі, але звичайно перш за все у Німеччині. Він сформує парламент, куди увійдуть по дві найрозумніші людини з кожного німецького міста, а потім встановить “крепостную неволю вместе со всеми пошлинами, податями, оброками и питейными сборами и заведет такие порядки, что больше уже никто не услышит никогда о барщине, караулах, контрибуциях, войнах и о каком-либо отягощении народа».

Мова іде про встановлення на нових началах “Священної Римської імперії німецької нації”, причому ідеї миру і соціальної справедливості переважають над ідеєю всесвітньої держави. Головну роль Юпітер відводить не королям і князям, а містам, які об'єднують навколо себе «для мирного управления прилежащую к ним страну». Перебудова соціального устрою у Німеччині була неможливою без усунення роздрібненості і княжого деспотизму, від якого страждала вся країна. Запропоноване устами Юпітера вирішення проблеми носило гротескно-фантастичний характер. “Німецький герой” розділить великих світу цього на три групи: нечестивих покарає, а іншим дасть можливість вибору або залишитись в країні або покинути її. Ті “что пожелают остаться, будут жить наравне с простолюдинами”, але життя в країні буде проходити у більшому достатку, ніж сьогодні у самого короля. Тим, які захочуть залишитись володарями, буде запропоновано забрати з собою “наемных головорезов из всей Германии» і рушити в далекі азіатські країни, де вони зможуть зробити себе королями.

В утопічні мрії Юпітера прникають реакційні риси. «Німецький герой» об'єднує під своєю владою німецькі народи, яким підкоряються інші європейські держави, чиї королі будуть “получать свои короны, королевства и входящие в них земли от немецкой нации по доброй воле в вечное владение»; володарі Китаю, Персії, великий монгол, священик Іоан в Африці і великий цар в Москві будуть платити невизначену данину у вигляді багатих подарунків.

Заключна сцена з блохами, яких Юпітер прихистив на собі, бо вони пожалілись йому на переслідування їх жінками, позбавляє його, а разом з тим “німецького героя”, будь-якого ореолу.

І все ж утопічні мрії і плани Юпітера не тільки травестія. Висміюючи їх, Гріммельсгаузен не відмовляє їм в іронічному співчутті. Вони багато в чому відображають незрілі політичні вимоги народних мас, їх помисли про загальний світ ,припинення релігійних чвар, про малі княжні країни. В них чути відгук християнського руху початку XVI століття.

Знищення кріпосного права, панщини, відсотків, боротьба з лихварями, вільне користування лісами і рибними угіддями часто зустрічаються в постановах селянських зборів і таємних союзів. З часів “Башмака”( 1943-1515) німецьке селянство незмінно висувало вимогу розділу церковних володінь і єдиної неподільної німецької імперії, намагаючись знайти в ній захист від наростаючої сили і грубої сваволі князів, поки Томас Мюнуер, за словами Енгельса “ не превращет раздела церковных имений в их конфискацию ради установления общности имущества, а требования единой германской империи в требование единой и неделимой германской республики”. Мрії Юпітера не сягають такого ступеня радикалізму, як бойова програма Мюнцера, висунута на піку селянської революції в Німеччині. Вони скоріше відповідають настроям відсталої і більш заможної частини селянства, які живились цезаристськими ілюзіями і не думали про суспільність власності. Юпітер навіть не згадує про розподіл церковного майна. Він не говорить про знищення соціальної несправедливості, а лише поділяє людей ( в тому числі і князів) на добрих і злих і обіцяє загальне благополуччя. І все ж деякі його утопічні плани перегукуються з окремими пунктами історично підтверджених програм селянської революції XVI століття. Іосс Фріц, близько 1515 року, пропонував після встановлення вічного миру “ тим, які неодмінно хочуть воювати, давати гроші і посилати проти турків і невірних”. І навіть найбільш послідовний зі всіх вождів селянської революції Томас Мюнцер схильний до того, щоб князів, у яких відібрали владу, об`єднати в союз “нового царства господнього”, а виганяти і вбивати тільки тих, які від цього відмовляються.

В спустошеній війною країні християнство було закабалене і знесилене, бюргерство залякане і подавлене, загубило свої достоїнства і налякано пересмикувалося перед великими і малими володарями. Було неможливо надіятися на широкий підйом суспільного руху, здійснення нового суспільного ідеалу. Слухаючи просторікування Юпітера, Шпрінгінсфельд глузливо відмічає: “ И тогда в Германии жизнь пойдет, как в стране Пролежи-бока, где 7дождик моросит чистым мускатом, а крейцерпаштеты вырастают за одну ночь,как сыроежки”. Але і сам Сімпліцісімус, уважно прислуховуючись до слів Юпітера, намагається вловити в них здорову думку, не бачить, яким шляхом буде здійснено торжество цього ідеалу. Адже для цього “Герой принужден будет набрать солдат, а где солдаты, там война, а где война, там достается правым и неправым”. Юпітер не дає своєму герою численного війська, але і не ставить його на чолі народних мас, які добиваються свого визволення. “ Німецький Герой”, вдаваний Юпітером, не правдивий герой, не вождь народу, який повстав, а чудесний визволитель наділений рисами казкового персонажу. Він виплеканий на Олімпі. Античні божества забезпечили його силою, мудрістю і передбачливістю. Він перевершує красою Нарциса і Адоніса, а силою рівний Геркулесу. Вулкан викував йому зброю, дав у руки чудесний меч, яким він і підкорить весь світ. Варто йому тільки змахнути цим мечем, як злетять голови у всіх нечестивців - “убийц, ростовщиков, воров, плутов и мошенников.” В оволодінні світом з допомогою «чарівного меча» знайшло відображення відчуття безперспективи, слабкості і нестійкості соціальних цілей демократичних шарів Німеччини після розгрому народних рухів XVI ст. і посилення феодальної реакції. І зовсім не випадково, що програму соціальної і державної перебудови викладає не людина з народу, не християнин, не кравець або чоботар, а представник книжної вченості дещо божевільний.

Особливу цікавість представляє рішення релігійної програми. “Німецький Герой” збере “со всех концов земли наиострейших, ученейших и богобоязнейших богословов”, поставить їм відокремлені келії і накаже розглянути всі риси відмінності між віроісповідуваннями, а потім установить істинну релігію, “ согласно священному писанию, древнейшим преданиям и апробованному учению святых отцов”. Так як справа зразу ж не піде на лад, то Герой “начнет морить голодом всю конгрегацию ”, а потім і прочитає їм “ небольшую проповедь о виселице или покажет свой чудесный меч”, який нахилить їх до уступів. Це примусове примирення відповідало бажанням широких верств народу, які втомилися від запеклих війн, що відбувалися під прикриттям релігійних рас. Гротескний характер об'єднання церквою лише підкреслює його нереальність.

Помітною рисою Гріммельсгаузена була віротерпимість. Ніде в своїх творах він не залишав і не захищав яке-небудь певне віровчення, так що навіть довго дискутували до якого віроісповідування він належить. Своє відношення до конфесійних питань Гріммельсгаузен виразив устами Сімпліцісімуса цілком виразно: він не стоїть ні за Петра, ні за Павла, тобто ні за католиків, ні за протестантів. Його задовольняє те, що він християнин.

Політичні погляди Гріммельсгаузена не відрізнялися ні зрілістю, ні практичною наполегливістю. Його допитлива думка болісно шукала пояснення причин соціального безладдя, але він не бачив реальної суспільної сили, яка могла змінити сформований соціальний уклад і принести рятування народу.

Ідейна суперечливість роману зумовлена як противоріччями самого часу, так і позиціями автора, що хитався між активним процесом проти соціальної несправедливості і пасивним спогляданням суспільства злих і бідних, принесених війною, бажанням суспільної перебудови і свідомістю його нездійсненності, свого соціального безсилля в конкретній історичній обстановці підйому реакції, яка настала після Тридцятилітньої війни.

Художні позиції Гріммельсгаузена об'єктивно відображали умови суспільного життя з точки зору нижчих класів. Буржуазний літературознавець Гюнтер Мюллер, помітивши, що Гріммельсгаузен “ дал картину мира в перспективе фельдфебеля”, віддав йому ненавмисну хвалу. Однак усі спроби розвінчати “ Сімпліцісімуса”, відкинути його роль в розвитку літератури терплять крах.

Гріммельсгаузен перший в німецькій літературі, не покидаючи народного ґрунту, піднявся до грандіозного художнього узагальнення багатої і суперечливої епохи. “ Сімпліцісімус” - реальна панорама далекого, того, що пішло в забуття життя, повертається і оживає перед нашими очима у всій жахаючій силі. Це роман, у якому в своєрідній і неповторній формі відбито видіння світу, яке геніальний художник зумів передати нам і примусив поглянути на світ його очима. Простак Сімпліцісімус, який “ смеясь, говорит правду”, став втіленням народної мудрості, народного здорового глузду, народної ненависті до поневолювачів, невмираючої народної мрії про справедливість на землі.

ВИСНОВКИ

Гріммельсгаузен прагнув до глибокого пізнання світу,грандіозного узагальнення часу. Досягнув він цього лише у «Сімпліцісімусі», для чого звернувся до всіх художніх засобів, які лише могла йому запропонувати епоха. Він творив «Сімпліцісімуса», відштовхуючись від зразків високої літератури бароко, використовуючи його поетику і стилістику, для створення нової «великої форми»:таємниця ( народження), несподівані зустрічі, впізнання і інші композиційні прийоми героїко-галантних романів, використані для сюжетних зв'язків, ущільнення розповіді. Але він відкидав звичні схеми.

Дізнавшись від свого «батька» таємницю свого народження, Сімпліцісімус не підноситься у вищий світ згідно з традиціями «галантного роману».Він не пориває зі своїм «батьком».Блазень бере гору над кавалером. Саме так і стильові засоби високої літератури набувають у Гріммельсгаузена іншого призначення і соціального звучання. Використовуючи їх, він порушує і зміщує стильові співвідношення,пародіює порівняння й епітети, коли, наприклад, описує зовнішність однієї молодої дівчини.

Її образу протиставляється портрет юного Сімпліція з вискаленими від голоду зубами,при чому в самому підборі фарб для нього вивертається назовні естетика барокового малярства.

При всіх своїх розмірах роман написаний з відчуттям міри й пропорції. Сімпліцісіммус повен життєвих соків і енергії. Окремі глави роману короткі і різкі.

Їх чергування чіткі, художньо осмислені, підпорядковані композиційному задуму. У Гріммельсгаузена немає ні наплутаної,складної інтриги, ні кількох дій, що переплетені між собою і розвиваються (як у галантних романах Циглера чи Антона Ульріха Брауншвейгського). При простоті чи різнобарв'ї епізодів, що швидко змінюються, «Симпліциссимус» зберігає цілісність і строгу внутрішню єдність. Епізоди твору сприймаються не як «походеньки» героя, а як повороти в його житті.

Його пригоди не є самоціллю. Вони не однозначні і не нанизуються одна на одну, а ведуть героя по життю, збагачують його досвід. Кожна пригода, розширює його бачення світу, стикає з новими аспектами буття. Це не рівномірний рух по прямій, але і неперервне сходження. Сімпліцісімус падає й підіймається, але ніколи не повертається до пройденого. Такий поступовий розвиток різко відрізняється від фабули шахрайського роману і робить роман Гріммельсгаузена новим етапом у розвитку німецької літератури. На відміну від пікаро Сімпліцісімус не просто проходить крізь життя, він прагне досягнути і витлумачити оточуючу дійсність.

„Сімпліцісімус” -перший німецький роман, де представлено розвиток особистості з дитинства до старості. В цьому сенсі, а також по широті і багатосторонності його порівнюють із “Вільгельмом Мейстером” Гете. Однак розвиток особистості в “Сімпліцісімусі” показано не шляхом аналізу “особистих почуттів”, як у “виховному романі” XVII століття. Воно складається не стільки з заглиблення й збагачення внутрішнього життя, скільки з накопичення емпіричних знань про світ. У Гріммельсгаузена немає вчуствований, вживання в героя. Він дає соціально-типовий розвиток особистості. Це не означає, що Сімпліцісімус позбавлений психології. В порівнянні з героями „шахрайських романів” сталось значне її заглиблення, але особисте визначається у нього відношенням до внутрішнього світу. Він позбавлений індивідуалістичної обмеженості героїв пізнішого буржуазного роману.

„Шахрайський роман” був для Гріммельсгаузена відправною точкою, але “Сімпліцісімус”- не просте продовження цього жанру. Глибокий духовний зміст роману відрізняє його від нелукавих шахрайських історій. Ідейні зіткнення виявляються у Сімпліцісімуса з двома іншими літературними героями - Тілем Уленшпігелем і доктором Фаустом. Ці три ізгоя суспільства, три різновиди вагантів, породжені зіткненням з пануючим суспільним порядком, протиставили себе йому і “перехитрили” status quo у відношенні зміненого погляду й визначення людини як суспільної істоти.

Відмінною рисою “Сімпліцісімуса” є його гумористичний і насмішливий тон, за допомогою якого певні життєві явища піддаються сумнівам. Використання іронічних елементів зображення робить текст двозначним, що іноді ускладнює точне встановлення авторської позиції.

Роман пронизаний грубуватим народним гумором. Гріммельсгаузен висміює галантні пастушачі романи, їх вишуканістьсть, потішається над “поетичною маячнею ” і “нісенітними баєчками” , в яких очі звичайних дівчат уподібнюються зіркам, щоки - трояндам, шкіра - снігу чи алебастру, а груди-цукру. Естетика такого роду вивертається навиворіт, коли Сімпліцій намагається описати красу дами :”…у сей девицы волосы такие жёлтые, словно пелёнки замаранные, а пробор на голове такой белый и прямой, словно на кожу наклеили свиной щетины ; да волосы у неё так красиво скручены ,что схожи с пустыми трубками или как ели бы кто понавешал с обоих боков по нескольку фунтов свечей или по дюжине сырых колбас».

Гріммельсгаузен використовує принцип контрастного зображення, який оснований на протиставленні вигадки й реальності і дає можливість вийти за рамки життєопису головного героя. Знову і знову виявляється цей несподіваний поворот, зміни, які зводяться до осмислення протиставлення ідеалу й дійсності, намірів і практичних дій, утопії і справжнього подолання ситуації.

Загальна картина дійсності дана у всій своїй видимій і безпосередній незаперечності. Сама форма розповіді, що ведеться від першої особи, підкреслює умовність зображення . Між зображеним і читачем стає оповідач . Загублене в лісі поселення описується за допомогою порівнянь і латинських цитат . Хлопчик, що нічого не знає про світ, приймає загін ландскнехтів за стадо вовків, від яких він повинен берегти овець, бо “почел коня и мужа за единую тварь, подобно тому, как жители Америки испанских всадников», і тому надумав прогнати “сих кентавров” грою на пастушачій волинці. Цей же хлопчик, проживши два роки у відлюдника і ледве навчившись читати, наповнюється такою вченістю, що вражає всіх посиланнями на філософів і древніх письменників.

В цьому відношенні умовне не тільки зображення обстановки , але і самого героя. Сімпліцісімус - не лише типова, наділена плоттю і кров'ю особистість, але відвернена фігура , повчальний приклад , що ілюструє етичні й філософські положення автора . Воно не лише розкривається у більшості типових обставин , але й проводиться через них для підтвердження й доказу цих загальних положень . “Дитяча душа” Сімпліцісімуса , цілком конкретного сільського хлопчика із Шпессерта, з вискаленими від голоду зубами, є в той же час персоніфікованою передумовою для подальшого розкриття зла й несправедливості світу, невідповідність проголошених людьми принципів реальної дійсності .

Наближаючись до адекватного відображення життя , воно не доходить до психологічного індивідуалізму душі в подробицях побутової обстановки. Але бліді схеми і риторичні фігури “одяглись” у плоть і кров, стали живим відображенням світобачення, тривог, пошуків соціальної справедливості . В “Сімпліцісімусі” не лише вживаються , але ніби зливаються воєдино алегорія , сатира і натуралістичні сцени , історична оповідь і фантастика ,простодушне і глузливе, щире і ухильне безпосереднє бачення і сприйняття складної й суперечливої дійсності .

Реалізм Гріммельсгаузена- в узагальненні безпосереднього і побаченого , в якому були й алегоричні схеми, і дискурси, і відступні релігійно-філософські роздуми, і книжкові порівняння. В цьому відношенні “Сімпліцісімус”, як і “Дон Кіхот”, глибокими коренями вростає у свою дійсність і в той же час підіймається до величезних загальнолюдських узагальнень .

«Сімпліцісімус” увібрав у себе різного роду і різнобарвний матеріал . Тут і “Гусман” Альбертінуса й Фрейденхольда , і “Філандер” Мошероша, і “Ласарільйо” і новела Сервантеса в обробці Уленхарта, “Бускон” Кведо і “Франсіон” Сореля. Деякі епізоди “Сімпліцісімуса” беруться у італійських новелістів Боккаччо, Поджо, Банделло. Широко використані описи подорожей у віддалені й маловідомі країни (наприклад, книга Олеарія про Росію). Роман, прикрашений біблійними, історичними і міфологічними іменами, посиланнями на античних і середньовічних письменників і вчених - Демокріта, Емпедокла, Аристотеля, Сенеку, Овідія , Плутарха, Білона. Згадуються Пліній, Стратон, Аполлонід, Гален, Парацельс, Копернік. Багато взято з відомих енциклопедійних творів таких як “Piazza universalis” чи “Всеобщее позорище и сходбище всех профессий , искуств , занятий , промислов и ремессел” Томмазо Гарцоні (Франкфурт ,1623). Гріммельсгаузен охоче звертався до книг по демонології , черпаючи з них яскравий і захоплюючий матеріал , що змішався в його романі з народними розповідями й уявленнями про вурдалаків , перевертнів , русалок. Однак запозичений матеріал у Гріммельсгаузен органічно входить у художнє полотно твору ; письменник проявляє стриманість і відчуття міри при взятті цитат і прикладів, використовує їх до своєї казкової манери , нерідко надає їм соціального змісту .

Характерною особливістю роману є його тісний зв'язок із народною творчістю і народним життям . Сам образ “Сімпліцісімуса” прийшов із самих “низів” і висловлює народну точку зору . Уперше у німецькій літературі Гріммельсгаузен описав зубожіння народу , його безправне становище . Як зазначає німецький дослідник С.Штреллер ставлення письменника до християнства, також іде від його народного світосприйняття, “ він інтерпретує християнські заповіді в дусі селянина, плебея.”

Стиль роману визначається поєднанням реалістичних і фантастичних елементів(легенда про Муммель- озеро, царство водяних духів, подорож Сімпліція до центру землі). Письменник використовує традиції середньовічної літератури(видіння, привиди, зачаровані скарби, віра в чаклунство, політ Сімпліцісімуса на шабаш відьом), але надає їм актуального соціального змісту. Гріммельсгаузен широко застосовує алегорію, метафоричність мовлення, символіку, що дозволяє йому відтворити істинний образ світу його доби.

Книга про Сімпліцісімуса привернула увагу широкої публіки лише в ХХ столітті. Вона і тепер читається із захопленням завдяки глибині проникнення автора в дійсність цікавими спостереженнями над людською природою, філософськими узагальненнями .

БІБЛІОГРАФІЯ

Артамонов С.Д. История зарубежной литературы XVII-XVIII веков, М., 1988.

Ганс Якоб Кристоф Гриммельсгаузен “Симплициссимус”, Л., 1967.

Ганс Якоб Кристоф Гриммельсгаузен “Симплициссимус”, М., 1967.

Зарубіжна література в навчальних закладах, К., 2004.

История немецкой литературы IX-XVII веков, М., 1962.

История немецкой литературы в трех томах, т.1 от истоков до 1789, М., 1985.

Морозов А.А. «Симплициссимус» и его автор, М., 1984.

Ніколаєнко О.М. Бароко, Класицизм, Просвітництво. Література XII-XVII століття, Харків, 2003.

Пуришев Б.И. Очерки немецкой литературы XV-XVII веков, М., 1995.

Энциклопедия для детей Аванта, т.1, ч.1 От зарождения словесности до Гёте и Шиллера, М., 2001.