В історії української літератури важко знайти письменника, творчий шлях якого був би настільки своєрідний, як шлях Марко Вовчка.

Марко Вовчок -- з тих художників слова, що входять у наш духовний світ ще з раннього дитинства. Її розповіді збагачують нашу свідомість, виховують кращі людські якості -- патріотизм, гуманізм.

Про талановиту письменницю написано чимало. Її велика спадщина розглянута в численних статтях і монографіях. Опубліковано спогади, біографічні нариси. Гарним подарунком шанувальникам творчості Марко Вовчка являється книга Євгена Брандіса, що вийшла в серії «Життя чудових людей».

Здавалося б, стільки вже написане, важко сказати що-небудь нове про письменницю. Проте з неослабним інтересом читається новий роман Оксани Іваненко «Марія». Очевидно, це тому, що улюблена з дитинства письменниця змальована настільки правдиво і виразно, що з'являється перед нами начебто жива -- у всій величі творчих доробків, із усіма людськими роздумами, сумнівами, радостями і прикростями.

Ім'я української письменниці Оксани Іваненко користується популярністю, ряд її добутків полюбився не тільки юному читачеві, і не тільки українському. І все-таки роман починаєш читати з хвилюванням: дуже складну задачу поставила перед собою автор -- створити документально-біографічний роман, у центрі якого не вигаданий літературний герой, а особистість реальна, історично конкретна.

Уже перша частина великого, багатопланового добутку свідчить про серйозне відношення автора до теми й обраного жанру. Не відступаючи від історичної правди, Оксана Іваненко зуміла представити на суд читачеві не белетризовану біографію, а саме роман. Роман про славну продовжувачку справи Тараса Шевченко в літературі -- і чарівну жінку з дуже нелегкою долею.

Відчувається, що Оксана Іваненко ретельно досліджувала художню творчість письменниці, її публіцистичні роботи, епістолярну спадщину, спогади сучасників. У романі використаний величезний фактичний матеріал, але від цього добуток не став публіцистичним і сухим. Герої аж ніяк не користуються цитатами з своїх добутків, вчинки їх історично обумовлені і вмотивовані, а мова переконливо індивідуалізована.

Оксана Іваненко поставила перед собою задачу -- показати повну драматизму життя Марії в нерозривній єдності суспільного й особистого. Їй це вдалося. У романі мертві документи заговорили живими голосами людей, наповнилися їхніми справами і почуттями.

Письменниця закохана у свою героїню, але не прикрашає її, часом навіть явно не виправдовує окремих її вчинків. У цьому відношенні Оксана Іваненко, мабуть, цілком згодна з висловом Євгена Брандіса, висловленої в його книзі про Марко Вовчка: «Щоб оцінити письменника у всій складності його духовних шукань і у всьому драматизмі життєвих колізій, не слід замовчувати і таких сторін його біографії, що не укладаються в хрестоматійні схеми»

Оксана Іваненко йде важкою дорогою внутрішнього психологічного аналізу, намагаючись не тільки виліпити образ відомої письменниці, але і відтворити те оточення, у якому знаходилася Марія. Автор вдало сполучає у своєму романі знання епохи, історичних подій і глибоке проникнення в складний внутрішній світ героїв.

Лінгвістичний аспект в романі. Опублікована перша частина роману охоплює короткий, але надзвичайно важливий період у житті й творчій біографії героїні. Ми знайомимося з Марко Вовчком у день її від'їзду за кордон після недовгого перебування в Петербурзі, де її, молодого автора «Народних оповідань», захоплено зустріла передова громадськість, де її благословив на творчу працю великий Кобзар.

Марко Вовчок із сином Богдасиком у супроводі Тургенєва їде до Дрездену. Потім -- відвідування Лондону, поїздка в Італію, Францію, повернення в Німеччину. Вона познайомилася з новою для неї життям народів Західної Європи, з їхнім суспільним устроєм, їхньою літературою та мистецтвом, навіч побачила фальш буржуазної демократії.

Враження таке, начебто Оксана Іваненко бродить поруч зі своєю героїнею по вулицях Парижу, Дрездену, Неаполю, Мілану -- так пластично-яскоаві сторінки, присвячені життю письменниці за кордоном у бурхливі 60--70-і роки минулого сторіччя, у період, коли відбувалося формування революційної самосвідомості мас, соціальних і національно-визвольних рухів.

Перед читачем -- ціла галерея конкретних історичних особистостей, з якими зустрічалася Марко Вовчок. Герцен, Огарьов, Добролюбов впливали на формування світогляду письменниці, допомогли їй знайти своє місце в складній політичній боротьбі 60--70-х років у рядах російських революційних демократів.

Сторінки, присвячені цим подіям,-- кращі в романі. Радує, що Оксана Іваненко не захаращує добуток датами і прізвищами, а віддає перевагу прийому «мудрого обмеження».

Письменниця розповідає про велику людську та творчу дружбу Шевченко з його «літературною дочкою» -- Марусею Маркович.

Вдало передано в романі зв'язок думок і почуттів героїні з важливими історичними подіями її епохи -- «звільненням» селян від кріпосництва в кривавим придушенням польського повстання.

Тактовно змальовані складні відносини Марії Олександрівни з Тургенєвим. Поетичні, емоційні сторінки, що розповідають про любов Марії Маркович і Олександра Парсека.

Перебування в Італії, незважаючи на хронічне безгрішшя, виявилося вдалим для Марії. Вона багато і плідно працює. При цьому, як переконливо показала Оксана Іваненко, усі її помисли були звернені до батьківщини, вона жваво цікавилася подіями літературного і політичного життя Росії.

Правдиво виписані в романі Герцен, Огарьов, Тургенєв, Поліна Віардо й інші. Можна сперечатися про те, кому з них треба надати більше місця, але така суперечка не буде принциповою. Варто говорити про художню якість образів, а не про кількість сторінок, відведених ім. Важливо, що історична епоха, її настрої і події представлені правильно. Важливо, що в романі «земне» не протипоставлене умоглядно «духовному», що Марія з її фанатичною віддачею творчій діяльності і чисто життєвими, земними справами з'являється в романі живою.

Правдиво, з великою художньою силою намалювала Оксана Іваненко вигляд Марко Вовчка -- письменниці, людини і громадянина. Ми бачимо великого художника слова, представницю революційно-демократичного напрямку в літературі, продовжувачку традицій Т. Г. Шевченко, соратницю російських революціонерів-демократів.

Кожен добуток біографічного характеру має право на свій стиль, однак автор завжди прагне наблизити стиль його до стилю того художника слова, життя і діяльність якого зображує. Ця особливість властива і роману «Марія». Композиція його своєрідна: передбачаючи стрункий хронологічний виклад подій, письменниця подає деякі факти у виді спогадів, роблячи екскурси в минуле (життя в будинку тітки, пансіон, зустріч з Панасом, заміжжя),

У романі вдало сполучається монологічна мова з діалогами, що Оксана Іваненко будує майстерно. Простота викладу і виразність мови героїв роблять біографічний роман легко читаючим, захоплюючим.

Радісно усвідомлювати, що письменниця зуміла створити живий, повнокровний образ класика української літератури.

РОЗПОВІДЬ ОКСАНИ ІВАНЕНКО ПРО ІСТОРІЮ НАПИСАННЯ РОМАНУ «МАРІЯ»

У багатьох листах читачів, на зустрічах мене часто запитують, чому та як написала я роман «Марія». Нібито й прості запитання, а насправді ж складні, бо кожна праця письменника вплітається в його життя, і несподівані відкриття, нові знання, пошуки повертають його іноді зовсім по-іншому. І, власне, це й є справжнє життя письменника, і щиро написати про все це --відкрити не лише думки, але й свою душу та серце...

Після «Тарасових шляхів» я й не мріяла і не бажала почати знову великий біографічний роман. А втім, і з Марком Вовчком, з моєю «Марією», вийшло так само, як із «Тарасовими шляхами». Тоді, багато років тому (у 1938 році), мене попросили написати невеличке оповідання з дитинства Тараса Григоровича. Я написала «Чорний шлях» -- і де могла вже відірватися протягом двадцяти років, правда, з перервами (війна, інші книги). Невеличка книжка виросла на п'ять частин (про «Тарасові шляхи» я написала докладно у книзі «Вслух про себе» -- «Дитяча література», 1973 p.).

Працюючи над «Тарасовими шляхами», я лише краєчком зачепила Марка Вовчка у розділі «Доня», присвяченому їхньому знайомству. Та образ письменниці полонив мене. Ну, а її оповідання я знала, звичайно, змалку. Але дуже мало знала про її життя.

Пам'ятаю, якось Спілка письменників доручила мені провести вечір, присвячений Маркові Вовчку у Першотравневому парку. Були там незабутній наш класик Андрій Головко, член-кореспондент Академії наук УРСР Ніна Крутікова, доповідач -- професор Олекса Засенко. Вступне слово -- моє. Якось напрочуд дружньо, добре відбувся цей вечір на відкритому повітрі в нашому прекрасному парку над Дніпром. Зібралися різні слухачі, і старі й молоді з такою зацікавленістю слухали, не розходилися, навпаки, підходили ще і ще. Поверталися ми дуже захоплені.

Науковці стали спокушати мене написати художній твір про Марка Вовчка, хоча б новелу. Та мені вже було відомо, що то за робота -- історично-біографічний роман або повість, і я розуміла, що не зможу обмежитися невеличкою новелою, зіткнувшись з такою постаттю. Я щиро казала, що просто не встигну в своєму житті написати ще один біографічний роман. Адже тоді вже наближалося моє 60-річчя!

Та думка про Марка Вовчка ніяк не полишала мене. А тут ще Н.Г. Завальницька -- тодішній директор дитячого видавництва, щирий друг письменників, з якою завжди ділилися своїми творчими задумами і планами, -- попросила мене написати передмову до томика оповідань Марка Вовчка із серії «Шкільна бібліотека». Це була відповідальна, серйозна робота і дуже багато означала для мене. Треба було чимало прочитати, дізнатися. Це була передмова для дітей, школярів, а вже окремі епізоди, факти біографії викликали в уяві картини, примушували зрозуміти психологію, життя цієї надзвичайної жінки, жінки шістдесятих років минулого століття, років, що такою яскравою віхою увійшли в нашу історію.

Я вже цікавилася всім, що стосувалося Марії, яку любили і поважали наш великий Кобзар, Герцен, Добролюбов, Чернишевський, Писарєв, Некрасов, перші оповідання якої так високо оцінив Тургенєв. Навколо Марка Вовчка та її літературної діяльності завжди точилися суперечки двох протилежних таборів, і ця боротьба не припинялася. І яку роль відіграв у цьому Куліш! Мені дехто дорікає, що надто зле подала я в книзі Куліша. Але, ознайомившись з його листами, творами, спогадами сучасників, і раніше знаючи його ставлення до Тараса Шевченка, я не могла інакше. Дороговказом для мене стали слова нашого славного Каменяра, Івана Франка,-- що «треба основно повимітати павутиння, яким оплів Куліш цю надзвичайну постать в нашій літературі» []. А хіба не дороговказом були і присвята Тарасом Шевченком свого «Кобзаря» письменниці, і те, що назвав себе її батьком? Саме вивчаючи ставлення Куліша і до Тараса Григоровича, і потім до Марка Вовчка, я переконувалася, що він поряд з усім позитивним, що, безперечно, зробив для нашої української літератури, посіяв немало зерен буржуазного націоналізму. Переді мною розкривалася справжня глибока єдність письменниці з передовими людьми того часу, її дружба з літераторами Росії, Польщі, Франції, жива зацікавленість подіями в Італії та й всіма міжнародними подіями, той інтернаціоналізм, що пронизує всю її творчість і все її життя.

Мене проймало почуття гордості за нашу українську письменницю, яка перша познайомила Європу через свої твори з Україною, яка стала членом редколегії французького журналу для дітей та юнацтва, а повернувшись до Росії, сама організувала журнал, була його редактором, і до неї, як до маяка, потяглися сотні жінок, котрі жадали самостійного життя, праці, її участь у славній когорті «Сучасника», «Вітчизняних записок», її зв'язки і допомога революційній молоді -- як це все захоплювало!

Так, почуття гордості примушувало мене вивчати, досліджувати життя видатної письменниці, щоб розповісти про неї. Перечитуючи і вивчаючи, аналізуючи тисячі сторінок друкованих і недрукованих мемуарів, листів її сучасників, осмислюючи політичні події того часу, я все яскравіше бачила образ розумної, чарівної, самостійної жінки з трагічною долею, з таким нелегким особистим життям.

Передмовою у видавництві лишилися задоволені. Були, звичайно, зауваження, поради в плані додатків і розширення деяких розділів, що я охоче зробила. Книга витримала не одне видання.

Уже коли вона вийшла в «Шкільній бібліотеці», передмову прочитав мій брат -- професор фізики, але добрий знавець літератури і мистецтва. Він раптом сказав: «Ти ще нічого так добре не написала, як це есе, я прочитав не відриваючись» . Я навіть трохи образилася: «А казки? А «Тарасові шляхи», «Рідні діти»? Ну що ти рівняєш з маленьким нарисом?» -- «Не в тім річ, я просто повірив, що ти напишеш роман для дорослих, бо відчув людей, образи. -- Та й додав єхидненько: -- От тільки як у тебе буде з любов'ю? У Марії Олександрівни було багато любові, романів. Тепер в літературі і авторів і читачів це особливо приваблює...»

Та не це мене лякало. Для мене Марія була щирою в усьому, і в своїх почуттях і діях. Я знала, що в цьому розберуся, бо вірила їй і мусила розглянути джерела всіх наклепів взагалі про неї. Я, звичайно, розуміла й інше: які важкі непроторені стежки проляжуть переді мною, і навіть мої двадцятирічні мандри «Тарасовими шляхами»-- це зовсім не те, і той досвід лише поглиблював вимоги. Я знала, що не тільки треба пізнати, прочитати все, а головне -- пережити. Ніколи не забуваю слова, почуті від І. Еренбурга, що роман треба «пережити», саме пережити за всіх людей, виведених в ньому, не кажучи вже про головного героя. Я колись писала моєму другові Миколі Семеновичу Тихонову, що, поки не переплакала насправді за долю молодого Кашкіна, Плещеєва, інших юнаків-петрашевців, я не змогла про них написати. Уже не кажу про сторінки, де смерть і похорон Тараса Григоровича.

Я наче перевтілювалася в те життя no-справжньому. Для цього, -- намагаючись зрозуміти нюанси, рухи душі, несподівані повороти настроїв, думок, життя героїні, -- треба було якомога більше звати правди.

Я завжди вдячна моїм чудовим учителям ще по ІНО -- професору Соколянському, декану нашого факультету і професору Залужному, в якого була аспіранткою і захищала дисертацію. Тоді я займалася педагогікою, а не літературою, але пройшла у них добру школу методики наукової праці, і ця методика прислужувалася мені все життя. Я не згодна з одним з улюблених моїх письменників Ю. Нагібіним, який у роздумах про написання біографічного твору сказав, що йому не потрібне знайомство з історичними матеріалами; я цій дещо зухвалій заяві навіть і не повірила. Не знаючи історії, взагалі історії літератури, мистецтва, не риючись в архівах, не міг би він написати своїх прекрасних новел і повістей і про протопопа Аввакума, і про письменників, і про музикантів. Ні, тільки досконале, максимально можливе вивчення не тільки життя основного героя, а й доби, оточення може дати волю уяві, перевтіленню, співпереживанню, а відтак підвищить вірогідність твору. Домисел, я переконана, мусить іти лише як вірогідний фон для виявлення характерів, для зрозуміння доби, основних явищ і проблем того часу, про який пишеться. Але як важко інколи в хвилях бездонного океану матеріалів знайти правду!

Звичайно, з Шевченком було легше. Наші постійні конференції, глибокі наукові розвідки шевченкознавців стільки давали матеріалу! От тільки, крім Васильченка, якого прочитала ще в дитинстві, я нічого навмисне не читала з художніх творів про Шевченка. Поки я писала, я боялася збитися з свого образу, мимоволі щось запозичити. Я завжди відмовлялася брати художні твори про Кобзаря на рецензування, хоча деякі письменники і видавництва просили мене. А коли закінчила свої «Тарасові шляхи», то вже просто не могла читати -- для мене мій образ Тараса був уже едино правильний і такий рідний, як може бути рідним батько, діти -- мені важко слухати про них інше.

От в цьому плані простіше було з «Марією». Художні твори про неї мені не зустрічалися, а з літературознавчих -- деякі стали для мене порадниками, а з деякими я була незгодна і «сперечалася» своїм романом. А історичну літературу я любила з самого малку, ще з раннього дитинства.

Я згадую сучасні улюблені свої книги цього жанру -- це історичні твори Ольги Форш, Тинянова, М. Марич, «Три кольори часу» Виноградова, таких майстрів сучасної світової літератури, як Моруа, Стефан Цвейг. Я дуже люблю і часто перечитую біографічні романи Бруно Франка «Сервантес» і Верфеля «Верді». Які вони всі різні! Нікого з них я не наслідувала, просто для себе намагалася зрозуміти, в чому секрет їхньої майстерності. Як Ольга Форш в кількох абзацах у своєму романі «Одягнені каменем» змогла змалювати Достоєвського! А любов Моруа до своїх героїв, навіть коли він зовсім не приховує їхні негативні риси, а інколи навіть занадто розкриває інтимне життя. Я відчуваю буквально страждання Цвейга за Бальзака і нестримну його ненависть, може, почасти й не зовсім справедливу, до близької героєві жінки.

Я розуміла великі вимоги й велику відповідальність за працю над новим романом. Але розуміти і навіть знати -- одне, а виконання -- зовсім інше. Це вже не праця історика, а письменника, і це -- найважче.

Та я вже не могла залишити мою Марію. Хоча особисті обставини були жахливо несприятливі для такої роботи. У мене 15 років лежала хвора дочка -- молодий науковець, письменниця. «Тарасові шляхи» я закінчувала, коли вона вже зовсім не вставала з ліжка. Я працювала уривками. Інколи по кілька днів не мала змоги підійти до свого письмового столу. Але найбільше саме моя дочка й наполягала, щоб я написала цей роман, вона казала, що для неї це буде найболючіше, якщо я через її хворобу не писатиму. Це тримало і її, і мене. Вона перша знала всі мої задуми, перша слухала всі мої твори, і навіть мою першу передмову я прочитала їй, коли вона лежала в лікарні, і слухали всі жінки в її палаті, і я по їхніх реакціях, запитаннях, навіть виразу обличчя вже знала -- що сприймається, а що зайве.

Я б не могла, звичайно, працювати, коли б мої друзі ще по «Тарасових шляхах» -- науковці, працівники музеїв, бібліотек, архівів Києва, Москви, Ленінграда -- не йшли мені назустріч. Усі допомагали чим могли, їм моя незмірна подяка. Мені було великою підтримкою, коли, дізнавшись, що я хочу писати про Марка Вовчка, цим просто захопилися працівники відділу рукописів в Академічній бібліотеці, а заввідділом Микола Петрович Візир дав мені читати ненадрукований (взагалі з цікавою історією появи) рукопис-спогад молодшого сина Марії Олександрівни -- Бориса Михайловича Лобача-Жученка. Це відкрило мені невідомі до того риси характеру Марії Олександрівни, її побут, звички, безмежно віддану материнську любов до обох синів. Мене зворушили сторінки, де йдеться про те, як їздила вона визволяти, полегшувати долю заарештованого Богдана, свого першого сина, а той просив привезти маленького Борю, бо дуже його любив. Борис Михайлович докладно описував її бібліотеку, які книги вона особливо любила і навіть її улюблені квіти. Працівники відділу підбирали мені листування Куліша, не тільки з Марією, а взагалі. Так само допомагали мені давні мої друзі з Київського музею Тараса Григоровича, з якими я провела стільки часу, працюючи над Тарасом: Катерина Петрівна Дорошенко -- тодішній директор Музею, незмінний бібліотекар Людмила Олександрівна Хоменко. Постійними моїми безвідмовними консультантами і порадниками були члени-кореспонденти АН УРСР Євген Степанович Шабліовський і Ніна Євгенівна Крутікова.

Якось, приїхавши на кілька годин з дачі додому, я знайшла листівку від внука Марка Вовчка Бориса Борисовича Лобача-Жученка. Він писав, що, довідавшись про мою роботу над книгою про його бабуню і сам працюючи над хронікою її життя, хотів би зі мною познайомитися, бо, може, ми станемо в пригоді одне одному. І в якій ще пригоді ми згодом стали! Я прочитала ще в рукописі його хроніку життя Марка Вовчка, цю прекрасну, сумлінну працю, якій міг би позаздрити спеціаліст-літературознавець. Він відкрив зовсім нові сторінки життя Марії Олександрівни, бо, зустрівши чиєсь нове ім'я в якомусь листі, спогаді, він одразу рився по всіх архівах. Так з'явилося багато відомостей про життя в Парижі, дружбу з Якобі Олександрою Миколаївною, дружиною художника, зв'язки з революційною молоддю після повернення із-за кордону. Я не могла обмежитися читанням цієї хроніки. По її слідах сама мусила перечитати в архівах Москви, Ленінграда (Пушкінський дім) всі матеріали, які згадував Борис Борисович у своїй лаконічній, але документально ствердженій хроніці. Адже для мене багато важили різні деталі, нюанси, непотрібні літературознавцям. З'являлися нові повороти в романі, який я вже почала писати, нові люди ожили в ньому. Уже зацікавлений романом, на моє прохання брат привіз із Парижа не перекладену в нас книгу Моруа «Тургенєв». Я зробила сама переклад-підрядник, читала дочці, друзям і потім, уже після «Марії», просто сама для себе опрацювала його (він вийшов згодом у «Всесвіті»).

Взагалі треба сказати, що мої близькі, друзі жили моїм романом так само, як і я. Микола Семенович Тихонов у кожному листі питав про «нашу Марію» і, коли прочитав перший надрукований уривок у «Вечірньому Києві» просив, щоб я писала швидше.

Коли приїздив Ігор Муратов, «мій молодший брат», улюблений «дядя» моїм дітям.. я йому із запалом розповідала цілі розділи. Як гаряче завжди він усе сприймав, як захоплено підтримував, коли йому подобалося, і як сперечався, коли вважав, що треба зробити інакше! Ми завжди були дуже щирі у взаєминах і відгуках щодо своїх творів.

Мав рацію старий наш Панч, розповідаючи якось в одному з виступів про свою працю над історичним твором «Гомоніла Україна»: матеріал і навіть усвідомлення проблеми, ідеї твору -- це ще не все. Після цього ще має кинути довгий час, щоб вжитися у пізнане. Це, власне, те саме, що «самій пережити».

Матеріал, наче хвилі, заливав. Як важливо було одібрати потрібне, щоб показати людину в її дії, в її оточенні і, головне, її душу, і не просто описати, показати, а щоб вона постала живою, щоб кожен вірив, що слова, написані від неї, -- справді її слова, усі вчинки, дії -- її дії, що вона думала і чинила так, як тоді могла думати і чинити. Коли я писала «Тарасові шляхи», дочка іноді казала: «Все правильно, але не треба сторінок із підручника історії» [ ;130]. Так і з «Марією» -- тут я сміливіше відкидала довгі пояснення подій, хоча мусила показати Марію у вирі соціального життя, у розвитку її світогляду.

Душа людини-письменника найбільше виявляється в його власній творчості. І я знову і знову перечитувала твори Марка Вовчка -- і оповідання, і романи -- вже іншими очима, з іншими почуттями і думками. Особливу увагу цього разу звернула на її нариси, що надсилала вона з Парижа до петербурзьких газет, де виявлялося безпосереднє її ставлення до багатьох питань соціального життя, до багатьох явищ. її коротенькі намітки, записки, зошити з прислів'ями, піснями, кожен рядок її записної книжки давали мені багато. А ще подорожі. Треба було побувати там, де вона жила, ходила, писала. Найперше -- Немирів, усі навколишні села, -- місце народження її «Народних оповідань». Звичайно, все там змінилося, але мандрівки по цих місцях та ще з учителями -- патріотами свого краю і палко закоханими в Марка Вовчка -- дали мені багато, і не тільки для роману, а для розуміння сучасного перетворення життя. Не могла я писати «закордонних» розділів, не побувавши в Італії, Парижі.

Я й раніше бувала в Італії, але лише три дні і тільки в Римі і в Неаполі, а тепер була чудова подорож у складі туристської групи письменників і науковців. З України-- Дмитро Павличко з дружиною, Леся Кравець і я, а з Москви були такі відомі літератори, як академік Благой, літературознавець Б. Брайніна, професор Богуславський, Микола Чуковський та інші. Дуже хороша, дружна група підібралася, і були ми там аж шістнадцять днів. Автобусом проїхали від Мілана до Неаполя -- Венеція, Флоренція, Рим,-- зупинялись де хотіли і скільки хотіли.

Подорож до Італії -- це взагалі для мене щось незабутнє і надзвичайне. Хоча Марія була в усіх тих місцях сто років тому, та мені уявлялося, що я їду по її слідах-- ось вона у Венеції, пливе в гондолі з Олександром Пассеком каналом Гранде, і її везе цей самий старий, але стрункий гондольєр з квіткою в зубах, і показує палац, де жив Байрон, от вони вдвох із Пассеком заходять до Капуцинської церкви святої преславної Марії, стоять вражені перед Марією Асунтою, тіціанівською Марією, зовсім іншою, ніж дрезденська Мадонна (яке щастя, я також перед нею -- рафаелівською -- стояла!).

Кожне місто надихало на італійські сторінки в майбутній книзі. Кипариси Данте у Флоренції, в Римі -- собор святого Петра з Пієтою, до якої я весь час поверталася. У Римі я була уже вдруге і вдруге оглядала Ватікан, спускалася в катакомби і навіть вночі гуляла навколо Колізею з новими друзями і згадувала там Тараса Шевченка, його «Неофітів» і звістку про його смерть, що долинула сюди до Марії.

А Неаполь, де зустрілась і так заприятелювала Марія Олександрівна з Миколою Добролюбовим! Скрізь оживали переді мною героїчні картини боротьби гарібальдійців. З усіх моїх закордонних подорожей це була найпрекрасніша, може, й тому, що я була не лише в товаристві дуже приязних для мене, цікавих і розумних людей, а ще й з тими, що весь час уже жили в моїй уяві

Згодом машиною поїхала до Риги, в Дубулти. Мені і шлях був потрібний -- Білорусь, Литва, місто Вільнюс, через який везла вона труну з Олександром до Москви. Тоді я вперше була в Ризі, в Донському соборі -- слухала органний концерт, а в Дубултах відвідала те місце, де оселилася на такий короткий відпочинок Марія з Митею і Богданом. Була на березі, куди витягли з хвиль уже мертвого Писарєва і де голосила у розпачі Марія, побувала в музеї, де збережені фото, краєвиди тих часів, пройшла до церкви, де стояла труна з Писарєвим і де Марія просиділа над ним цілу ніч.

У Ризі, в Дубултах я пробула недовго. Треба було поспішати до праці. Не знаю, чи зрозуміло це буде читачам, але уже з самого початку роботи, незважаючи ні на які труднощі, у мене було якесь почуття радості, що от я знову зустрінуся і перебуватиму в товаристві таких надзвичайних людей, з якими зіткнулася колись у «Тарасових шляхах». А тепер «Марія» вимагала далеко ближчого спілкування з Тургенєвим, Герценом... Я раділа, що мушу досконало пізнати Писарева, якого ще підлітками з братом читали запоєм, і от тепер я писатиму про нього! А Добролюбов? Вони всі входили в моє життя, і я так розповідала про них своїм друзям, подругам дочки і медсестрам, наче це були мої близькі знайомі.

Під час писання роману вийшла книга документів польського повстання 1863 року. Для мене це було надзвичайно цікаво -- і тодішній Київ, і славні діячі, і студентська молодь. Так само, як книги про Гарібальді Росірджіменго в Італії. Історія Італії захопила мене, а тут ще вийшов щоденник Гарібальді, багато було щодо історії Італії і в записках та листах Байрона. Я не могла обійтися без томів «Літературного спадку», які збирала весь час. Взагалі, стільки друкованого і недрукованого в архівах, бібліотеках, фондах музеїв довелося прочитати, навіть того, що зовсім не стосувалося безпосередньо моєї Марії Олександрівни і не вимагало якоїсь творчої віддачі, не «лягало» в романі. Так у мене з'явилися оповідання «Вишита сорочка» -- про Андрія Красовського, «Сини людства» -- про Гарібальді і Пирогова. Хотілося написати про Потебню і Бобровського, але це увійшло у роман. Я люблю те місце прощання і розмов Огарьова й Потебні. Для цього мені багато дали і листи Герцена, і Огарьова, і томи «Літературного спадку», що вийшли саме в час моєї праці. Мене схвилювало, що записна книжечка Потебні була розшукана вже після Жовтневої революції в Кракові, а там записані плани усієї революційної таємної організації. От у мене і з'явилася розмова з Герценом і Огарьовим про Україну, записка Потебні при прощанні. Взагалі, я перечитувала без кінця «Колокол», виписала, і в мене є це видання за всі роки. Я ретельно підкреслювала все, що стосувалося України, історії України, ставлення Герцена до України, до польського повстання, його правильне тоді розв'язання національного питання.

Марко Вовчок, коли її попросили зібрати українські народні пісні, писала, що ця праця її «омолодила». Отак я відчувала, як мене «омолодила» праця над «Марією». Справді, роки вже не мали значення -- адже я почала писати в шістдесят років і «затягла» аж до сімдесятиліття. Я не могла покинути роман, навіть тоді, коли мене спіткало найтяжче горе в житті, бо ж пообіцяла дочці обов'язково написати, і я продовжувала в пам'ять про неї і присвятила їй книгу, яку вона так жадала побачити.

Я пам'ятала наказ Олександра Фадеева прозаїкам: кожен роман чи повість самому переписати або передрукувати не менше як тричі. Це для мене -- закон. От напишу (після того, звичайно, коли зіпсую безліч паперу на різні варіанти), потім переписую сама, потім сама (дуже погано) передруковую в двох примірниках, один ще лежить у мене, і я весь час повертаюсь до нього, а другий даю читати друзям.

У «Вітчизні», в трьох номерах були надруковані перші дві частини, а я писала далі, хвилюючись, як сприймуть початок читачі, а особливо брат, Микола Тихонов, Ігор Муратов...

І ось захоплена телеграма від брата, надзвичайно теплий лист від Миколи Семеновича Тихонова,-- він прочитав роман сам українською мовою,-- лист на шістнадцяти сторінках! Це було святом! Ігор Муратов у лікарні написав першу статтю про «Марію»,-- я навіть не знала про це, поки не побачила в газеті.

Я поспішала писати далі. М. С. Тихонов радив не доводити роман до смерті героїні, а закінчити на злеті її творчості. Я не була згодна, у мене було вже все продумано до кінця і навіть дещо написане. Але коли я писала розділи, пов'язані з Писаревим, про його загибель, і саме у розквіті творчої і громадської діяльності Марка Вовчка, то раптом відчула -- тут треба поставити крапку. І моя «Марія» пішла в життя.

У кожної книги свій шлях. «Марію» швидко переклали російською мовою і видали в Москві. І згодом майже в усіх листах, зустрічах у бібліотеках, зі студентами, вчителями мені ставили запитання: «А коли буде далі?» Я не збиралася продовжувати роман, але вирішила написати кілька самостійних новел з другої половини життя моєї дорогої Марії. Так, до ювілею Чернишевського я написала давно задумане «Побачення в Астрахані» -- зустріч сина Марії Богдана з Чернишевським. Лежала в мене написана і прикра історія з андерсенівськими казками. Але мені не вистачало головного для останньої новели.

Скільки місць, зв'язаних з Марією, я відвідала, а в Нальчику не була -- все не виходило. Раптом мене запросили на відкриття пам'ятника Марку Вовчку. Полетіли з професором Олексою Засенком. Я побачила будиночок, де провела Марія Олександрівна останній час свого життя, гори, ліси, які вона полюбила. Тепер я могла написати останню новелу. Та вийшла повість «Води з кринички» -- своєрідний «епілог» до «Марії». Я ніколи не вважала працю над історичною темою втечею від дійсності. Часто тепер на ювілеях наших класиків лунають слова: «наш сучасник», «безсмертя»,-- і ми звикаємо вже до цього, як до трафарета. Але коли вдуматися -- це ж справді так, адже великі гуманісти минулого -- вони ж і сьогодні надихають на боротьбу за щастя всього людства, за прогрес, за добро.

От і Марія -- Марко Вовчок -- нелегкий шлях самостійної творчої жінки і в той же час відданої матері. Уже в останні роки писала вона синові: «Я прожила весь свій вік, ідучи одним шляхом і не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабість, огріхи, але я ніколи не опоганила себе відступництвом» [ ;132]. Вона жила не буденними бажаннями, боліла болями свого народу. Як зворушували мене її бажання відкрити притулок для бездоглядних дівчаток, сиріт, її активна праця не тільки письменниці, а й журналістки і редактора -- хоч на цьому шляху і зазнала вона багато прикрощів. Вона мріяла про створення пізнавальних книг для дітей, як і її названий батько Тарас Шевченко мріяв і видав-таки буквар. І недарма діти з перших класів починають читати її невмирущі оповідання. Вони й зараз, ці твори, хвилюють нас, і не тільки тому, що дізнаємося про минуле, не тільки своєю прекрасною милозвучною мовою, а й тому, що вчать вони великій людяності, щирості, чесності, гуманізму, повазі до кожного народу і великої любові до свого. Тому безсмертні вони [ ;126].

РОМАН «МАРІЯ» ОКСАНИ ІВАНЕНКО В КОНТЕКСТІ ТВОРІВ ПРО МАРКА ВОВЧКА

У творчих пошуках Оксани Іваненко етапним став історико-біографічний роман «Марія», присвячений життю та літературній діяльності Марка Вовчка. Про ступінь його вершинності в життєписному жанрі певною мірою можна судити з того, яке місце він посідає у контексті творів на подібну тему. До появи його Є.Брандіс адресував дітям кілька творів про Марка Вовчка: журнальний варіант літературно-популярного нарису «Сторінки життя Марко Вовчока» (Райдуга. - 1967. - № 3,5); на його матеріалі повість-дослідження «Марко Вовчок» (Москва, 1968) і за чотири роки біографічна повість «Сила молода» (Петербург, 1972) та згодом її переклад (1975). Власне, ця повість значною мірою ввібрала в себе фактичний матеріал з попередніх нарисів. Та, на відміну від них, вона має три розділи - «Марія Вілінська», «Марія Олександрівна» і «Марко Вовчок»; на закінчення -- зустріч героїні з Тарасом Шевченком. В основному погоджуюся з Т.Третяченко, що в повісті маємо «не ланцюг із біографічних фактів, а живе художнє полотно, з якого постає у всій різноманітності особистість Марка Вовчка» [ ;92].

Проте повість Є.Брандіса «Сила молода» цікава своїм жанром -романізованої біографії, де, за К.Куліковою, наведення самого документа або натяк на документальне джерело має вирішальне значення; адже художнє узагальнення факту концентрується не на прямих діях і прямій мові героїв, а в сучасному звучанні авторського коментування до них. Отже, тут відсутній художній вимисел, хоча не виключається і художній домисел [ ;9]. Взявши за сюжетну основу повісті «Сила молода» реалію «мандрування» Марка Вовчка» по Україні, автор спирається на вірогідні численні документальні джерела провінційного життя того часу, підсумовує дослідження, яскраво розкриває значну частину біографії письменниці. Коли мати на увазі й пізніші російськомовні життєписи про Марко Вовчка, то варто згадати повість Олександра Шепелева «Обручка Марії» ( Нальчик, 1988). За жанром - белетризована біографія, написана за традиціями видань серії «ЖЗЛ» (нині «Життя славетних»). Дотримуючись ознак сучасності, автор починає опис урочистостей в музичному театрі Нальчика в грудні 1983 року з нагоди 150-річчя від народження Марка Вовчка і закінчує повідомленням про відвідання делегатами музею письменниці в Долинську та покладання квітів на її могилу. Таке композиційне обрамлення основної частини твору наближує героїню до її різномовних нащадків, які свято зберігають пам'ять про неї.

Але сюжетну основу повісті становить розповідь про друге одруження в 70-х р. XIX ст. Марка Вовчка з відставним офіцером Михайлом Лобачем-Жученком, виїзд із Петрограда й тривале проживання їх у північно-кавказькому краю. Розповідь часто переривається спогадами героїні про її минуле, зустрічі з Т.Шевченком, Л.Толстим та ін. Характерно, що золота обручка (рос. браслет), яку від громади подарував Шевченко своїй «доні», визначила назву твору, набувши символічного звучання. І в житті ця прикраса не раз визволяла з біди письменницю. І коли треба було рятувати бідного горця Аліма, Марко Вовчок без вагань дає її в заставу місцевому лихварю. Так через промовисту деталь розкривається характер письменниці, вірність її ідеалам Великого Кобзаря.

На поч. 60-х і поч. 70-х pp. XX ст. з'являються ще три твори про Марка Вовчка -- біографічне есе Александри Животко-Чернової «Думи мої» (Нью-Йорк, 1971), романтизована повість Юрія Тиса (спр. прізв. Крохмалюк) «На світанку: Біографічна повість з життя Марка Вовчка» (Чикаго, 1961) і роман Оксани Іваненко «Марія» (Київ, 1973). Звичайно, ці твори різні за жанровими прикметами, концепціями і стилями. Але в них спільний об'єкт наукового і художнього дослідження -- особистість Марка Вовчка.

Нелегко писати про Марка Вовчка, яку сам Тарас Шевченко назвав своєю донею, «кротким пророком и обличителем жестоких людей несытых» []. Олександрі Животко-Черновій вдалося розкрити передусім основні грані ранньої творчості Марка Вовчка. Перший розділ роботи під назвою «Сполохи і пориви. Біографічно-критичний нарис. Український період творчості Марка Вовчка».

За принципом есеїстичного жанру дослідниця висвітлює витоки біографії Марка Вовчка, нерідко посилаючись на спогади сина героїні Богдана Марковича та її брата Дмитра Вілінського. Особливо аргументовано показано вплив українського оточення, зокрема Опанаса Марковича, на формування Марка Вовчка як національної письменниці. Заперечується свого часу вигадана версія, ніби в написанні «Народних оповідань» брав участь Опанас Маркович. Навпаки, останній, прочитавши рукопис збірки, радів за Марію, «вхопив її в обійми і поцілував. Не тільки йому подобалась Маріїна творчість -- він був цілковито захоплений, очарований» [ ;57].

Ще більш емоційно і правдиво показано проникнення в душу Марка Вовчка української національної ідеї: адже саме в Україні письменниця знайшла добрих друзів, світ своїх героїв. Тому, наголошується, «Марія тепер любить той народ від близьких до далеких, від давніх предків до сьогоднішньої упокореної людини. Порадилась Марія з Опанасом і вирішили справити Богдасеві український національний стрій -- замовити сорочку вишивану, шаровари» [ ;60].

А.Животко-Чернова вважає, що успіх «Народних оповідань» надихнув авторку до подальшої праці, надав почуття впевненості, свідомість своєї вартості. Це була зоря життя, відкриті обрії вабили, п'янили» [ ;123]; дослідниця пo- шевченківському чітко визначила соціальну суть творів «обличителя жестоких людей несытых»: «В писаннях Марка Вовчка проводиться ідея звільнення пригнічених верств суспільства взагалі, а потім ідея звільнення жінки... Вона, отже, письменниця громадського типу» [ ;118].

Підтримую занепокоєння А.Животко-Чернової від того, що частина радянських вчених не уникла вульгарно-соціологічного тлумачення творчості Марка Вовчка: на її думку, цим грішать праці О.Засенка, М. Хмелюка. Поділяю також осуд авторкою жорсткої політики русифікації , яку проводив царизм. Напевно, має підстави дослідниця і в тому, що написані Марією Олександрівною російською мовою твори поступаються перед її українською спадщиною.

Втім шановна добродійка А.Животко-Чернова безпідставно оголошує Марка Вовчка «імперською письменницею» [ ;63], бо та писала твори й "московською мовою": адже світова література має численні приклади багатомовних письменників; та й, до речі, пані Александра пише та друкується й українською, й англійською мовами.

Коли мати на увазі позицію Шевченкової "доні", то за вельми складних соціальних і духовних обставин вона послідовно слідувала його заповітам. Навіть за п'ять років до смерті Марко Вовчок присвятила своєму хрещеному батькові одну з останніх українських казок "Чортова пригода" ("Киевская старина", 1902). За згодою письменниці редакція зробила таку примітку: "Т.Г.Шевченко заповідав авторці казки "Чортова пригода" займатися обробкою народних казок. Вміщена казка -- одна з написаних за заповітом поета". Ніби сповідаючись перед Україною та Кобзарем, з почуттям гідності Марія Олександрівна писала: "Я прожила свій вік, ідучи однією дорогою і не збочуючи. У мене могли бути помилки, слабкості, неподобства, як у більшості людей, але в головному я ніколи не опоганила себе відступництвом"⁶.

Звичайно, кожен дослідник чи письменник має право на власну точку зору на будь-яке літературне явище. Але він не може забувати про дотримання наукової та художньої істини. Скажімо, А.Животко-Чернова настійно докоряє Марку Вовчку за, мовляв, відхід від української традиції та перехід на російську орієнтацію, тоді як Ю.Тис у раніше написаній повісті "На світанку" (1961) навпаки наголошує, що в останні роки життя у Марка Вовчка значно посилилась українська національна самосвідомість під впливом нової генерації патріотів на чолі з Миколою Міхновським, Віталієм Боровиком та ін. Під їхнім впливом письменниця розчарувалась у програмі старих українофілів і аж "стала молодою". Вона охоче купила "не знані їй досі Юліяна Бачинського "Українська іредента" і Миколи Міхновського "Самостійна Україна". Обидві праці доказували конечність існування української держави"⁷.

Така гіпотеза Ю.Тиса нагадала мені про юних борців за незалежність України, присягу чотирьох українських студентів на могилі Шевченка влітку 1891року. Як свідчать дослідники, тоді їх було лише чотири: Іван Липа, Микола Байздренко, Михайло Базькевич, -- усі три із Харкова, та Віталій Боровик з Києва. У Києві включається в їх гурт старший від них віком Микола Міхновський (1873-1924). Він став згодом головою Київського відділення братства й автором праці "Самостійна Україна" (1900). Саме його ім'я бере "початковий етап українського націоналізму"⁸. Подібна гіпотеза Ю.Тиса про зв'язки Марка Вовчка з молодими українськими націоналістами документально не підтверджується і не стала художньою істиною. На моє прохання у приватному листі висловити свою думку про цю гіпотезу, проф. Б.В.Хоменко був ще більш категоричним: "Юрій Тис прагне зробити з автора "Народних оповідань" активного учасника визвольного руху в Україні кінця XIX - початку XX ст. Не було цього! (лист від 17 жовтня 1998 року).

Коли вже зайшла мова про повість Ю.Тиса "На світанку", варто зупинитись і на інших її особливостях, щоби згодом чіткіше увиразнити місце наступних творів інших письменників про вовчкіану. Оговоримо, що, перебуваючи тривалий час на еміграції, автор був позбавлений можливості використати найновіші джерела про Марка Вовчка: йому були відомі лише праці М.Грушевського, І.франка, М.Драгоманова, О.Огоновського, В.Домницького, С.Єфремова, Ю.Бойка, І.Борщака тощо. В основному на цих матеріалах і було вперше здійснено осягання всього життєвого шляху Марка Вовчка. Жанр повісті, визнає сам Ю.Тис, "набув деяких познак так званої романтизованої біографії всупереч літературним потребам наших років, що вимагають у біографічних творах стислої документації" (Див. предмову до повісті "На світанку ". - С.7).

Вважаючи цей твір Ю.Тиса першим і в основному позитивним явищем в історії життєписного жанру, необхідно визнати наявність у ньому прорахунків. У мене вже була нагода на них указати. Приєднавшись до думки Б.Мельничука, який вважає, що: "їй ^повісті - І.Б.) дуже суттєво зашкодили два моменти: по-перше, надмір розходжень із фактами біографії героїні, спричинений браком надійних джерел (сам автор признається в передмові, позначеній Буенос-Айресом, що спирався на свої виписки, зроблені "в більшості ще до війни", тобто до його виїзду з України), а по-друге, запрограмованістю на модернізацію постаті письменниці XIX століття"⁹.

Як на мене, більшість зауважень Б.Мельничука слушні. До речі, про їх конкретику мовилося ще в його книзі "Канадські зустрічі" (К., 1988. - С.120-122). Скажімо, Ю.Тис не завжди користувався достеменними фактами, припускався часових зміщень розвитку подій тощо. Так, за повістю виходить, що батька Марка Вовчка, Олександра Олексійовича звали Олексою Петровичем, був він "начальником " Опанаса Марковича, котрий завдяки цій обставині заходив до шефа додому, де й познайомився з його донькою, своєю майбутньою дружиною. Але ж тоді, як Опанас Маркович приїхав до Орла (1847), Олександра Вілінського вже сім років не було на світі.

Звичайно, не слід схилятися сліпо перед фактами, бо і в життєписних творах вони підлягають законам типізації. Але правдою є і те, що з ними не можна не рахуватись, інакше буде порушена міра їх відповідності істині й красі. На жаль, Ю.Тис нерідко не рахується з цим. Наприклад, у його повісті "оживає" в 60-х pp. XIX ст. Євген Гребінка, який помер у 1848-му. Автор то змушує Дмитра Писарєва, котрого не стало в 1868-му, висловлюватись про редагований Марком Вовчком ілюстрований журнал "Переводы лучших иностранных писателей", перший номер якого побачив світ у січні 1871 р., то переносить полеміку між Борисом Грінченком і Михайлом Драгомановим, що точилася на шпальтах "Буковини" в 1892-1893 рр, у роки 60-ті, коли ця газета не виходила. Подібних, м'яко кажучи, неточностей у повісті чимало.

Власне, документальна основа в творі "На світанку" майже розчинилася в художньому домислі й органічно не злилася з ним. До цього слід додати, що їй шкодить, як зазначав Б.Мельничук, ще й "запрограмованість на модернізацію" постаті головної героїні та інших діячів літератури. Вже мовилося про його штучне "підтягання" Марка Вовчка до програми Миколи Міхновського. Гадаю також, що в повісті автор безпідставно вдається до такого узагальнення: "Герцен став не той, що давніше. Тепер писав, як справжній імперіаліст" (С.296).

Мені видається політичне виваженішою та науково точнішою оцінка О.Герцена, дана у словниковій частині "Енциклопедії українознавства" за орудою головного редактора проф. доктора Володимира Кубійовича, де вказується, що Герцен "визнавав права України на незалежність, високо цінив творчість Шевченка, із співчуттям писав про нього, обороняв від нападків російської реакційної преси М.Маркович (М.Вовчка), з якою був у дружніх взаєминах"¹⁰.

Навіть Олекса Дацюк, який беззастережно поділяє концепцію Ю.Тиса, вказує у статті "Дві біографії однієї письменниці" на низький естетичний рівень його твору. Власне, весь текст повісті "На світанку" рясніє міркуваннями, діалогами, цитатами на суспільно-політичні теми. Це до певної міри послаблює художність твору, бо поетичні можливості тексту, зокрема, художні засоби використовуються назагал скромно. Інформаційна же насиченість розповіді досить висока... Ю.Тис, як правило, не прагне заглибитись у внутрішній світ Марка Вовчка, в усю складність і таємничість мотивів її поведінки"". Але пізніше дослідник всупереч історичній та художній істині виносить на обшири світової літератури не загальновизнаний роман Оксани Іваненко "Марія", а посередню повість Юрія Тиса "На світанку". Без належної аргументації він твердить, що саме останній "дотримується стандартів традиційної для Заходу романізованої біографії, тип якої склався в результаті творчих здобутків відомих майстрів художнього життєпису -- Л.Стречі, А.Моруа, С.Цвейга, Д.Вейса та ін."

Переважна більшість дослідників вважає, що в порівнянні зі своїми попередниками Оксана Іваненко досягла найвищої планки в життєписному осягненні подвижництва Марка Вовчка. Обравши для свого твору асоціативно-психологічну організацію біографічного матеріалу, вона зосередила увагу на розкритті внутрішнього стану своєї героїні, її почуттів, емоцій і настроїв. Погоджуюсь з проф. Ніною Крутіковою, що "роман "Марія" слід, очевидно, віднести до жанру історико-біографічного, не хроніка й не наукова оповідь, а саме роман, який має свій сюжет -- оригінальний і захоплюючий, свою форму. Джерела сюжету, природно, визначені реальним, надзвичайно багатим на зустрічі й події життям Марії Олександрівни Вілінської-Маркович, та авторка знаходить той кут зору, той стрижень, який дає можливість концентрувати біографічні факти й розкривати їх глибокий смисл"¹².

Характерно, що вельми повчальним є досвід О.Іваненко у виробленні свого кута зору для життєписного освоєння діяльності Марка Вовчка. Про це вона сама повідала в праці "Моя "Марія" (1985). На її думку, історико-біографічний жанр вимагає від авторки не тільки досконалого вивчення життя основного героя та подій епохи, а й, "головне, -- пережити... Я наче перевтілилась в те

життя по-справжньому. Для цього, намагаючись зрозуміти усі порухи душі, несподівані повороти настроїв, думок, її життя, треба було знати, якомога більше знати "правди"¹³.

Упродовж десяти літ О.Іваненко здійснювала пошуки історичної істини, правди про Марка Вовчка, шляхів створення роману про неї. Довелося зануритися в численні архіви Петербурга, Москви, Києва, музею письменниці біля Нальчика та ін. їй пощастило прочитати рукопис тоді ще не надрукованих спогадів молодшого сина Марка Вовчка -- Бориса Михайловича Лобача-Жученка. "Це відкрило мені, -- зізнається Оксана Дмитрівна, -- не відомі до того риси Марії Олександрівни, її хатній побут, її звички, її безмежну, віддану материнську любов до обох синів" (С.58). Часом навіть виявлений нею "обірваний клаптик записки" Марії Олександрівни давав можливість авторці згодом уявити і в романі відтворити душевну драму героїні, коли вона везла на батьківщину труну з Писарєвим...

Дотримуючись законів історико-біографічного жанру, О.Іваненко часто бувала там, де Марко Вовчок проживала, творила, займалася громадською роботою. Зокрема, здійснила поїздки до Орла, Немирова, Чернігова, Риги, Дубулти, Дрездена, Рима, Неаполя, Венеції, Парижа, Лондона... І ці подорожі не були марними. Так, мандрівка Оксани Дмитрівни до Італії виявилася незабутньою, надзвичайною і творчо необхідною: "Хоча Марія була в усіх тих місцях сто років тому, але мені здавалося, що я їду по її слідах. Старенький монах продає мені картку -- репродукцію Марії Асунти. Картка потім, як талісман, зберігається весь час у теці, де лежать списані аркуші до "Марії" (с.65).

Багатолітня праця в життєписному жанрі і досвід побратимів по перу підказали О.Іваненко, що "душа людини-письменника найбільше виявляється в творчості" (с.63) -- вона приділила велику увагу новому прочитанню нарисів, оповідань, повістей, романів й епістолярної спадщини Марка Вовчка. Про її дослідницьку сумлінність свідчить і те, що сама розшукала пісні, які Марія Олександрівна співала для композитора Мертке. "Коли нікого не було вдома, -- зізнається Оксана Дмитрівна, -- я всі їх програвала і співала сама!" (с.70).

Але проникнення в душу своєї героїні здійснювалось й іншими шляхами. Як свідчить О.Іваненко, про Марію Олександрівну їй довелося перечитати і вивчити тисячі сторінок друкованих і недрукованих монографій, мемуарів, статей та листів. Із вдячністю згадує вона своїх постійних "безвідмовних консультантів і порадників" -- Н.Крутікову та Є.Шабліовського. Зворушливо дякувала Б.Б.Лобачу-Жученку за систематизований ним "Літопис життя і творчості Марка Вовчка" (1969) -- його праця значною мірою розширила уяву про безмежний духовний світ майбутньої героїні її роману "Марія". Водночас, підкреслює письменниця, вона "сперечалася" своїм твором із тими, з ким була незгодна в трактуванні творчості Марка Вовчка.