Олег Ольжин. Із забуття в безсмертя.

Олег Ольжич. Із забуття в безсмертя.

Захочеш - і будеш.

В людині, затям,

Лежить невідгадана сила.

(О.Ольжич "Незнаному воякові")

Коли Т.Шевченка називають найбільшим поетом XIX ст., то в цьому ніхто не сумнівається. Великий вплив Кобзаря триває й досі. Кому ж із поетів XX ст. надати пальму першості? Раннього Павла Тичину, найоригінальнішого, позначеного рисами геніальності, можна ставити на таке місце, але його пізня творчість масово заперечує це намагання. Величезні заслуги має Максим Рильський, дарма що його сталінославна творчість стримує від такого рішення. Хоч маємо багато заслужених поетів у нашому письменстві, мабуть, ніхто з них не стане вище за згаданого Рильського, чий вплив у багатьох галузях очевидний. Однак Володимир Державин, літературознавець і критик із добрим естетичним смаком називає Олега Ольжича, ні трохи не сумніваючись, найбільшим поетом XX століття. Ясна річ, у такому визначенні багато особистого смаку. Але й немало слушності, як би не вирішили літературні критики майбутнього, поезія Ольжича, справді, посідає значні переваги над писанням інших творців українського слова. За це промовляють висока значність його поезії та життєвий приклад її автора.

Батько 0.Ольжича - поет О.Олесь. Олександр Іванович Кандиба, чий родовід сягає Корсунського полковника обозного Федора Кандиби. Мати - Віра Антонівна Свадковська: в її жилах окрім української, текла ще білоруська і грецька кров. За освітою - вчителька, викладала мови, втім, українською так до пуття й не оволоділа, що було предметом постійних родинних жартів. Олександр Іванович був не просто палким українофілом, а й спадковим дворянином: герби роду Кандиб - як “малоросійський", так і “высочайше утвержденный и пожалованный" - можна побачити в "Малоросійському гербовнику" В. Лукомського та В. Модзалевського. Але на кінець XIX століття рід озлиднів, занепав, від дворянства залишилось хіба що прізвище - і козацька потуга, впертість, послідовність у досягненні жаданого результату. Але прагнення стати українським письменником погано узгоджувалось з бажанням мати, а точніше утримувати свою родину. Це пояснює, чому Віра Атонівна опинилась в заможній метрополії Полісся - Житомирі.

Саме там 1907 року прийшов на світ Олег Кандиба, що став відомий і як О.Лелека, і як К. Костянтин, і як Д.Кардаш і т.д., а найбільше - під своїм "поетичним" псевдонімом О.Ольжич. Напевне, від поліської землі, скелястої і лісистої, оцей підсвідомий потяг Ольжича до міцності і ваговитості каменю, до таємничності й осоненості правікових пущ. Світлоокий хлопчик одразу підкорив серця батьків, родичів, сусідів: його любили всі. До того ж він рано виявив неабиякі здібності - почав вільно читати на третьому році життя, а маючи п'ять років, написав п'єсу з козацьких часів. Малював, добре грав на піаніно і на скрипці. Змалку пророкували йому велике майбутнє. О.Олесь присвятив синові декілька віршів, що всупереч заборонам і переслідуванням читалися ("Алфавіт віршами, написаними для сина") і співалися (“Над колискою", "Колискова"). І необізнані, невтаємничені люди мимохіть відчували його присутність, його чарівність.

Спи, дитиночко, кохана,

Баю, люлі, бай,

А ти, місяцю, до рана

В колисоньку сяй.

Стану я казки казати

Та співать пісні,

Щоб ти щастя міг зазнати

Хоч в дитячім сні.

Можна припустити, що поетичний талант успадкував Ольжич по батькові, хоч шляхом його поетики він свідомо не пішов. На це було багато причин. Перш за все тут завважила різниця смаків поколінь. Не сприяла цьому й духовна атмосфера Ольжичевого середовища, найчастіше ділового і наукового. Модерна чеська, польська, німецька та інша західна поезія схиляла його більше до поезії раціональної, предметової. Поезія квіточок, ясного сонечка, банального кохання та інших атрибутів розслабленої ліричності була чужа вольовій натурі, яку він у собі викохував. Ніжний лірик, О.Олесь завбачливо придбав цілком земну професію - закінчив Харківський ветеринарний інститут. Щоб прогодувати сім'ю він був змушений 1909 р. поступити на київські скотобійні, де і прослужив до 1919 р. В Києві родина Кандиб переїздить з історичного центру до Пущі-Водиці, тобто в передмістя, мало не село. Там вони дочекалися іншої, Великої Бойні, яка розпочалася в 1917 р. Поет О.Олесь захоплено привітав революцію. Київ було захоплено. Але О.Олесю разом з сім'єю вдалося врятуватися. Тікаючи від жахів громадянської війни, від безумств і знелюдинення, він - начебто представляючи уряд УНР - виїздить Києва. А Олег з матір'ю залишилися в "збільшовиченому" Києві. Вдвох переживали війну і терор, страхіття і неприхильність, холод і голод. Однак незважаючи на “об'єктивні труднощі", хлопець старанно відвідував школу, багато читав, розмірковував. Розневірившись у вчителях, які не хотіли робити з учнів людей, і у своїх товаришах, які не хотіли вчитися, хлопець переносить свої заінтересування і до звірят. З ними він проводить весь свій вільний час.

Наслідком спілкування з "маленькими братами" були сповідання про звірят, окрім того, з'явилися з-під Олегового пера і інші прозові спроби. Як не дивно, але першим більшеньким друкованим твором Ольжича було дитяче оповідання “Рудько", яке було видане у Празі в 1928 році під псевдонімом О.Лелека. Його підтитул - "Життєпис одного півня" - не випадковий. Цілком серйозно, в манері художнього реалізму розказує автор пригоди й лицарські поєдинки півня Рудька, починаючи від хвилі його вилуплення. Дивлячись на нього як на короля курячого царства, ми при тім спостерігаємо життя всього домашнього господарства - собаки Сірка, кота Кирила, дурних качок, бундючних і войовничих індиків і т.д. Можна жалкувати, що Ольжич, який так любив природу і звірят, в жанрі дитячої літератури дальше не продовжував. Більш за все його цікавила тоді наука.

Олександр Іванович клопотався долею дружини і сина, добре усвідомлюючи, що нічого гарного їх у Києві не чекає. Добивався дозволу на їхній від'їзд за кордон. І це йому вдалося, щоправда не без допомоги радянських високопоставлених чиновників: В.Затонського і Х.Раковського. В січні 1923 р. п'ятнадцятирічний Олег з мамою прибувають до Берліна, де тоді перебував його батько. Звідти, всі разом, вони переїздять до Чехословаччини, де знайшли притулок чимало втікачів з розтерзаної України. Проживання в Празі не всім було по кишені, помешкання коштувало дорого, - і переважна більшість емігрантів осіла в околицях. Родина Кандиб оселилася в Горніх Черношицях, за п'ятдесят кілометрів від столиці, згодом перебралися ще далі - до Ржевниць. Олег посилено готується до іспитів на атестат зрілості - ходить по бібліотеках, сидить над книжками. І - розважається в міру сил і можливостей.

Перша його любов, Марина Антонович, змалювала такий портрет: "Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, що знали О.Олеся в молодості. Олег не любив нічого буденного, трафаретного, стереотипного, тривіального, а позерства прямо не зносив. Однією з ділянок його зацікавлень був фольклор. Олег добре знав і цінив народну творчість в усіх її виявах. Його репертуар народних пісень був просто невичерпний. Він не був красенем, але мав щось таке у виразі обличчя, котре не забувається. Це засвідчують усі, хто з О.Ольжичем стикався бодай один раз у житті. Склавши успішно у 1924 р. у Празі гімназіяльну матуру (іспит зрілості в середній школі), Ольжич інскрибується на філософський факультет Карлового університету, де слухав лекції і брав участь у семінарах Любомира Нідерле, Альбіна Отецького, Антона Матечіка та інших чеських вчених. Головним предметом студій письменника була передісторична археологія та історія мистецтва. Одночасно як багато інших українських студентів Карлового університету, студіював також в Українському Вільному Університеті в Празі, дипломи якого визнавались тоді не в тільки в Радянській Україні, але й в усій Європі. Там він слухав виклади відомого археолога Вадима Щербаківського (1876-1957), історика мистецтва Дмитра Антоновича (1877-1945), істориків Дмитра Дорошенка (1882-1951) й Василя Біднова (1874-1935). Ще будучи студентом Ольжич любив подорожування і природу. Мандрувати було його улюбленим спортом. Не раз зібравши своїх друзів він разом з ними йшов пішки або їхав на поїзді, оглянути якусь місцевість.

Одного літа він разом з товаришем об'їхали мало не всю Німеччину, а такі місця, як Карпати, були знані йому до подробиць від Пряшева до Ясіня. Вдруге побував Ольжич на Закарпатті під час Мадярської інвазії 1939 р. Тоді він там був з дорученням українського революційного підпілля. До близьких його закарпатських друзів-однодумців належали Іван Рогач та поет Іван Ірлявський, розстріляні німцями, д-р Степан Росоха, поет В.Гренджа-Донський, Василь Кузьмик та інші. В 30-х роках Ольжич був у Празі головним організатором різних свят, роковин, літературних вечорів і академій. В літньому семестрі 1928/29 акад.року Ольжич захистив докторат з археології в Карловому університеті.

Тема його дисертації була "Неолітична мальована кераміка Галичини”. Вона базувалась на дослідженнях керамічних пам'яток трипільської культури, які зберігались у львівських і краківських музеях, і на багатій різномовній літературі. Якийсь час Ольжич керував студентським авангардним театром. Зразу ж після докторату О.Кандиба-Ольжич на пропозицію професора В.Щербаківського був іменований асистентом на кафедрі археології Українського Вільного Університету. Це, а також праця в археологічному відділі Чеського Національного музею в Празі (1926-1932), вповні відповідало науковим зацікавленням Ольжича. Слід добавити, що всі теми, які молодий дослідник опрацював у Карловому університеті, були пов'язані з українською археологією, української історією, з українським мистецтвом. Досвід вченого-археолога він набуває на різних археологічних розкопках і працюючи в музеях Чехословаччини, Галичини, Австрії, Югославії і т.д. Участь у археологічних симпозіумах і конференціях, а також безпосередня праця на терені розкопок незабаром здобули йому ім'я першорядного спеціаліста зі словенської археології. Одна за одною виходять різними мовами його праці з цієї ділянки. Монографія "Schipenit - Kunst und Gerate neolitishen Dor es” видана в 1937 р., висунула його в ряди передових слов'янських археологів того часу. Свідченням цього були його лекції, що їх він читав у різних інституціях Гарвардського університету - реномованій вищій школі в Америці.

Дбаючи про організацію українського наукового життя закордоном, він, разом із іншими науковцями, засновує там Український Науковий Інститут Америки. За редакцією д-ра С.Кандиби вийшов 1939 р. у Празі Збірник наукових праць цього інституту. В ньому з'явились праці з різних ділянок науки, що свідчить про всесторонні зацікавлення О.Ольжича. Свої розвідки з археології він публікував в українських, чеських, німецьких, югославських та англійських виданнях. Деякі з них не втратили свого наукового характеру і донині. Отже, перш стати поетом, О.Кандиба-Ольжич був загальновизнаним археологом. Можна з певністю сказати, що за нормальних умов життя і праці з нього б виріс вчений світового рівня.

Після 1930 р. У Львівському "Літературно-Науковому Віснику", що його редагував Д.Донцов, почали з'являтися короткі стаккато, віршики, підписані - Олег Ольжич. Це поставило його на одне з перших місць емігрантського Олімпу. Він став одним з передових поетів того середовища. На відміну від свого батька з його співочою лірикою, Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам'яним.

Безперечно, він знав собі ціну, часом бував надміру самовпевнений, рішучий до самозабуття - і разом з тим довго вагався, не зважуючись зробити першого кроку: це в ньому чином поєднувалось. Олег був настільки самокритичний, ніколи не опублікував би - на його думку - неготового вірша. Він мав однаково строгі вимоги як до своєї, так і до чужої поезії.

1929 р. Олег Кандиба стає чинним членом Організації Українських Націоналістів (ОУН). Незважаючи на величезні заслуги Ольжича як політика, як ученого, як поета все ж таки він був людиною. Не вихолещеною людиною-безбатченком, а людиною в новому змісті: жива українська душа, зв'язана із своїм народом не зовнішніми, а найглибшими й найміцнішими, які лише існують, путами. Він не міг бути ніким іншим, лише українцем, націоналістом, і якраз через це йому прислуговує назва людини в цьому найвищому, найціннішому значенні. Олег до ОУН вступає, наголошуємо, 1929-го, себто в рік заснування ОУН полковником Євгеном Коновальцем. Організація зазнала величезних втрат, збереглися далеко не всі архіви й відомості, через що ми й не можемо сказати сьогодні, хто конкретно приймав О.Ольжича до ОУН, які наводив аргументи, наймовірніше, сталося це з ініціативи самого О.Кандиби. Втім знаємо перше організаційне псевдо О.Ольжича: Ідеаліст. ОУН О.Ольжич називав "військом незримим поневоленої нації". Тобто це політична організація народу, позбавленого власної державності, організація, покликана допомогти народові збудувати власну державу, організація, що має відшукати нові політичного самовираження, коли народ, зрештою, дістане омріяну державність.

XIX століття значило в українській історії добу упадку національної свідомості народу, добу затуманення чітких і ясних ідеалів народу мряками загальноросійських та всесвітянських ідей. Але найбільші постаті цього часу - Шевченко, Франко, Леся Українка - наперекір духові своєї доби і своєму вихованню, піднімаючись на висоти творчої інтуїції і прозріння, є повновартними та досконалими проявами власне цієї націоналістичної духовності.

Попробуємо зіставити двох митців, двох видатних поетів - О.Олеся й О.Ольжича. Олег дуже любив батька, пишався ним, зберігав у пам'яті весь його доробок, перший-ліпший його вірш процитувати міг з будь-якого рядка. Проте давав собі звіт, що перечуленою лірикою навряд чи щось зміниш у цьому нещадному світі, вже напевне нічого не зміниш у ситуації, що склалась Великій Україні. О.Ольжич усвідомлював, що наріканнями, скаргами і сльозами справі не допоможеш, що треба не тільки ремствувати і скиглити, а й відмагатися, змагатися, боротися мужньо і завзято. І поезія, зразком якої були Олесеві ліричні вірші, мало чим могла прислужитися визволенню поневоленої, погвалтованої, понівеченої Вітчизни. Так, вони були друзями, вони обидва потерпали за Україну - батько і син. Але до поетичної творчості один одного вони ставились скептично. Олег називав Олеся: "поетом для гімназисток і телефоністок", а Олесь обурювався оспівуванням насильства і кровопролиття у віршах сина. Доходило до того, що, перебуваючи в спільному приміщенні, вони не розмовляли між собою, а спілкувалися за допомогою листів та записочок: мовчали з принципових міркувань. Обізнаністю в літературних та історичних подіях молодий Ольжич не поступався деяким посивілим академікам. З милою легкістю і користю для себе міг би він оспівувати "граніти легендарної епохи”, змальовувати в барвистих дзвінких строфах "дела давно минувших дней, преданья старини глубокой", писати колоритні, формально досконалі, в стилі того ж таки Жозе Ередія чи Миколи Зерова, вірші, героями яких є Сервій Гуллій, Олександр Македонський, яросний Ганнібал. Міг би - і навіть не без успіху творив такі поезії: забуваймо, він був не лише літератор, а й фаховий археолог. Та увагу його і серце заполняють інші персонажі. Справжні Герої сучасності - реальні і конкретні. В одному з жартівливих віршиків ми можемо побачити певне “зізнання”. Про себе, про свій народ:

Це ж мною руки, як дитя,

Народ мій простягає.

В ньому він трактує (показує) себе як оборонця і як виразника думок та ідеалів свого народу. Не вважав себе рівновеликим народові, але - законним і повноважним його представником перед людством і світом. Вірш "Робітня", початок якого в деякій мірі нагадує “Ключ у дверях задзвенів” (1925) М. Рильського:

День - прямокутник матового скла,

Велика грудка кинутого снігу.

На ясність дум. На маєстат чола.

На стіл просторий і розкриту книгу...

цікавий не тільки з погляду тематики, але й тому, що в йому відбивається Ольжичева ars poetica. Оспівується і звеличується героїчна людина, що готова до звитяжної війни і самопожертви. Не готовність вмерти неодмінно і покірливо, а готовність загинути у нерівній боротьбі, офірувавши своє земне існування величній ідеї визволення рідного народу. Як історик О.Ольжич знав, як поет провидів оті випробування, що чекають на нього та його ровесників. І намагався - в міру своїх можливостей - підготувати себе і своїх товаришів до переборення труднощів, до подолання перешкод, які зустрінуться на їхньому шляху. І треба сказати, він це зумів зробити. Він чудово розумів: ніхто не піднесе нам Українську Державу, незалежну Україну на золотій таці: її можна було тільки вибороти в безкомпромісних сутичках, боях, битвах. Доля поставила його перед дилемою. І Ольжич не ухилився від ризикованого вибору. Жити забезпечено чи жити небезпечно? Він обрав друге. Бо тільки так міг виконати обов'язок перед своїм народом. Бо щиро свій народ любив і вболівав за нього всією душею. Бо тільки через біль, страждання можна прийти до істини, яку обстоював О.Ольжич: український народ має стати господарем на своїй землі. Тільки духова, інтелектуальна а ще фізична потуга можуть оборонити державу, - і тільки могутня держава спроможна захистити людську особистість. Так само ідея державності набуває забарвлення майже релігійного у трактуванні О.Ольжича, й водночас - ідея лицарської зверхності, шляхетської честі, чистоти людської одиниці, якій доводиться випливати з бруду, ницості і пошлості довколишнього світу. А довкола панували настрої люмпенські, настрої споживацькі, а зовсім не жертовні чи героїчні.

Суспільство деградувало на очах і, деградуючи, розкладало самотню особистість - як на Заході, так і на Сході. О.Ольжич не сприймав торгашівської, банкірської демократії Заходу. Йому не імпонувала реставрація великоросійського імперіалізму, що відбувалася під червоними більшовизму. Його дратувала буржуазна Європа, Європа шпенглерівського присмерку й спорохнявілості. Його тривожило сталінське варварство, що прикривалося тезами про відродження й оновлення людськості. Мабуть, найповніше і найпереконливіше усе, про що він думав "безсонними ночами", чого прагнув, чим карався, він висловив у поемі "Городок 1932" (згодом перейменовану на "Грудень 1932"). Тут знайшла свій філософський і художній вираз ідеологічна програма ОУН, як її потрактував і сповідував поет. Поема "надихана" тодішньою дійсністю - збройним опором сваволі польських властей, отим "санаціям" і "пацифікаціям":

За нами розгубленість мертва,

Де страх і покора - закон.

Там втрат не буває, де жертва -

Здобутий в огні бастіон.

В одчайдушній обороні українського населення Організація нерідко вдавалася до вибухів і пострілів, до терористичних акцій. Безумовно найгучнішою з них стала розправа (15 червня 1934 р.) з міністром внутрішніх справ Б.Пєрацьким, внаслідок на лаву підсудних сіли Степан Бандера, Микола Лебідь та інши. Здавалось би, менш значною подією був збройний напад на пошту в Городку Ягайлонськім, що на Львівщині, - аж от саме вона спричинила появу талановитих поетичних творів (“Засудженим" Олени Теліги, названа поеми О.Ольжича). 30 листопада 1932 р. четверо бойовиків ОУН, виконуючи наказ зверхників, серед білого дня провели експропреацію. Так, першопричина була скоріше прозаїчна, аніж романтична: ОУН постійно потребувала коштів, яких не можна добувати в інший спосіб. Операцію готував Микола Лебідь і підготував її вкрай погано. Невдало зоорганізований, і закінчився невдало. В приміщенні спалахнула безглузда стрілянина. Начальника пошти було вбито. Але при цьому один з бойовиків (Володимир Старик) загинув, другий (Юрій Мирослав Березенський), смертельно поранений, застрелився. Ще двох - за сприяння місцевих селян-українців - було схоплено, віддано під суд і 23 грудня 1932 р. Василя Біласа і Дмитра Данилишина повішено у Львові. Загибель їхня приголомшила українську громадскість, либонь, ще й тому, що самі - хай "несвідомі" - українці виказали хлопців.

А Дмитро Данилишин, коли юрба земляків їх в'язала, гірко мовив: "Не бачити вам України, якщо будете отак за неї боротися" ("Городок 1932") - це реквієм жертвам тогочасного терору. Одночасно це і вболівання над політичною несвідомістю мас:

Товаришу любий мій, брате,

Дивися у вічі рабам.

Як будете так воювати -

Вкраїни не бачити вам.

Перша Ольжичева збірка "Рінь" (1935) є, так би мовити, аполітична. Загалом в ній переважають мотиви праісторії людства, античної Греції й Риму, схоплені не тільки ерудицією, але й інтуїцією вченого-археолога й історика. В них для поета не так важлива зовнішня декорація давніх епох і культур, як їхня духовність, як ріст і розвиток людини, її соціальної суті, її звичаїв, нахилів, ментальності і моралі. Характеристичний з цього погляду вірш, присвячений Леоніду Мосендзові, щирому приятелю Ольжича. Навіяний музейними експонатами, він одразу, скупими словами й без емоцій, переносить нас до прадавньої доби слов'янського племені, яке не тільки займалося рільництвом, але й уміли захищати власну землю.

Поважна мова врочистих вітрин.

Уривчаті передвіку аннали.

"Ми жали хліб. Ми вигадали млин.

Ми знали мідь. Ми завжди воювали".

Хоч би про що Ольжич не писав, що б не хотів відтворити, у всьому - в образах, ситуаціях, мові й т.д. - відчувається знання історії людства, його епох і катаклізмів, виразна перевага історичного мислення. В одному невеличкому вірші він уміє з давноминулого, яке дано "аж правнукам узріти”, перескочити до сучасності. У вірші "Пройшли пурпурні фенікійські дні” оживає доба залізного Риму, але й тут невмолимий час згризає "граніти легендарної епохи". В постатях тогочасних римлян поет хоче пізнати їх славних предків.

І ці стрункі сухі чоловіки,

В їх простоті ясній, давноминулій,

Чи ви пізнаєте, вгадаєте, який

З-посеред них є Сервій Туллій?

Із сторінок всесвітньої історії людства Ольжич вибирає особливо ті, які стверджують зміну епох і володінь, занепад культур та імперій, химерну долю завойовників. Досить виразно тенденцію бачимо в невеличкій поемі "Ганнібал в Італії", Славний карфагенський полководець, підбивши чужу країну, мусів із неї - як відомо - втікати, розгромлений легіонами Сціпіона. Найсильніше виявив Ольжич своє історіософічне мислення у вірші "Був же вік золотий", який він попередив епіграфом, взятим з "Метаморфоз" Овідія: "Tetria post illam successit" ("Був же вік золотий"). В дусі цих Овідієвих “перемін" Ольжич подав у ньому стислу характеристику чотирьох основних епох людської історії. Поетичний образ безжурної золотої доби починається в Ольжича вже згаданим висловом Овідія ("Був же вік золотий"). Срібний Вік - "вік простий і ясно-тверезий" - виступає в українського поета ще більш сконденсовано: - "В нього рівно всього, горя й радості, праці забави". Вік мідяний, в якому починається занепад і моральний розклад, характеризується в Ольжича "войовничою бундючністю і кровожерністю".

Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба,

Новороджені діти спинаються хижо на ноги.

І нелюдська жага нападає мужів, як хвороба

І жінки безсоромні, немов од напою міцного.

"Холод віку заліза" довершує розклад попередньої епохи, бо ж "проливаючи кров у грабунках і ґвалтах без ліку", гинули тисячолітні вартості, але всупереч тому людський рід розвивався далі, ставав до поєдинку "у бої з самим собою", вчився "відрізняти добро і зло", мале і велике. Циклічний підхід до розуміння історії людства, імпульс, до якого Ольжичеві дали "метаморфози" Овідія, знайшов поет також у модного тоді німецького філософа Освальда Шпенглера (1836-1880, чий твір "Der Untergang des Abendlandes" ("Присмерк Заходу") був заборонений фашистами і вилучений з усіх бібліотек. Він нічого доброго їм не віщував, заперечуючи расизм і їхнє маніяцтво світової надвлади. Розглядаючи світову історію як розвоєвий процес різних культур (єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, грецько-кримська і т.д.), з яких кожна є "живим організмом і тому підпорядкована біологічному циклу (народження, розквіт, загибель), Шпенглер дійшов до висновку про поступовий занепад західної (романо-германської) культури. Виходячи з Гердера, який провіщав славне майбутнє слов'янським народам (за ним німецькі романтики назвали Україну "словенською Елладою”), легко було зробити висновок про закономірний прихід на сцену слов'янської культури, що, безумовно, Ольжичеві, як археологу й історикові мусило імпонувати.

Друга збірка "Вежі" (1940) метаморфічністю своєї назви визначає вершини духовності, яка породжує енергійне рішення і дію, пориває до героїзму. З цього погляду Ольжича можна вважати революційним романтиком. Поняття героїзму в Ольжича включає не лише чистоту, але й сильний духовий заряд, здатний оновити і морально оздоровити світ покори і рабства. В згоді із тим ціла друга збірка присвячена революційній боротьбі за права і честь рідного народу. Цикл "Незнаному воякові" (1935) і вже згадана поема "Городок 1932" композиційне складають “Вежі”. Письменник ідейно і тематично поглиблює попередню поему ("Городок 1932") і становить, мовити б, поетичну історію галицького революційного підпілля. Тут передусім - засудження угодства галицьких лібералів, які пасивно дивилися пацифікацію української Галичини.

Вели не в майбутнє, де бурі і грім,

В минувшину спогади всі ці

О, будьте ви прокляті кодлом усім,

І ваші діла, і річниці!

Явний натяк на традиційне українське культурне просвітянство, яке часто помпезно відзначало різні роковини, але ігнорувало долю простої людини, голод і холод робітника й селянина. Як і І.Франка в своєму "Мойсеї", так і Ольжич засуджує в українському житті опортунізм і угодство старшого консервативного покоління, проголошує єдино вірний шлях боротьби. Ольжич, як перед ним Франка, хотів з пасивної маси селюків й "номадів" (вислів Франка) виховати діловий, активний і свідомий своїх завдань народ.

Захочеш - і будеш. В людині затям,

Лежить невідгадана сила.

Зрослась небезпека з відважним життям,

Як з тілом смертельника крила.

Усі тридцять дві частини циклу пронизані цим єдиним поривом. Кожна з них поглиблює й доповнює попередню, виводить на "найвищі вежі духовності", нагадує заклик І.Франка до кожного українця: "Знай, на тобі спочиває доля міліоніві" (“Велики роковини, 1898"). Цей Франковий девіз поет-революціонер Ольжич формує прецизно-суворо:

Держава не твориться в будучині,

Держава будується нині.

Як поет і громадянин, Ольжич цих слів не зраджував, ними свідомо керувався і за них віддав своє молоде життя. Життя і творчість були у нього в повній єдності. Третя за чергою збірка "Підзамча" (1946) була видана вже після його трагічної смерті. В "Підзамчі" Ольжич досягає найбільшого артистизму, ураховуючи, звичайно, й те, що він почав друкуватися вже зрілим поетом. Тематикою й настроєм багатьох своїх віршів, а "Підзамчам" насамперед, Ольжич найбільше схиляється до неокласики, що стверджує також В.Державин. Особливо близькі до неї такі вірші, як "Шякунтала", "Сонна Вену”, "Голландський образ", "Діліжанс" та інші. В них відчувається гармонія думки й почуття, урівноваженість замилування не тільки до класичних тем і художніх засобів, але й до класичного спокою. Поезія Ольжича - це велика поезія. Вона вимагає від читача певної ерудиції, історії, філософії, мистецтва. Крім праці підпільної, праці творчої, була ще й праця щоденна - задля прожитку. Хліб насущний 0.Ольжич заробляє як археолог, і то археолог блискучий, з європейським ім'ям. Після розкопок на Україні, в Чехословаччині, Румунії, його запрошують до Югославії. На нього звертають увагу спеціалісти з Гарвардського університету, з якими доктор О.Кандиба співпрацює. У 1936 р. викликають до США, де він читає лекції американським студентам, друкується в американських наукових виданнях, виступає експертом в американських музеях. Паралельно він організовує наукове життя української діаспори в США. У 1939 році за його редакцією виходить "Збірник Українського наукового інституту в Америці" (Сент Пол, Міннесота - Прага). В тому збірнику містить доктор Олег Кандиба і своє дослідження "Старша мальована кераміка в Галичині". Стаття є ґрунтовною і новаторською по своїй суті. У 1936 року Міжуніверситетський інститут у Римі викликає О.Кандибу до Італії. Поринувши в поглиблені наукові досліди, він одночасно розбудовує українське-італійські зв'язки, готує видання творів української літератури у перекладі на італійську мову. Там у Вічному місті, 0.Ольжич зустрічається з Головою Проводу Українських Націоналістів полковником Євгеном Коновальцем. Вони часто і подовгу розмовляли - і не лише знайшли спільну мову, а й порозумілися цілковито. Їхні гляди на історичний процес і на призначення України повністю збігалися. Голова ПУН дуже високо поцінував здібності, ентузіазм, духовий маштаб 0.Ольжича і пов'язував з ним широкі організаційні плани. Зі свого боку 0.Ольжич поділяв і стратегію, і тактику Євгена Коновальця, беззастережно оголосивши себе його прибічником.

Власне, відтоді смерть починає ходити за О.Ольжичем слід у слід, наступаючи на п'яти. 23 травня 1938 р. в Роттердамі загинув полковник Євген Коновалець, якого знищили за допомогою "пекельної машини" - вибухового пристрою. Вибух стався головній вулиці Роттердаму, перед кінотеатром “Ліміє”. Чути його було за декілька кілометрів. Замах організувала радянська розвідка, особисто Павло Судоплатов, а посилку з "пекельною машиною" вручив Коновальцеві агент НКВД Яценко-Валюх. Похорон відбувся 28 травня 1938 р. Підступне вбивство Євгена Коновальця зродило не тільки розпач, але й активізувало ОУН. Всі розуміли: смерть полковника на те й була розрахована, щоб розхитати український визвольний рух. Рішення було прийняте якраз протилежне: гуртувати, кликати українців на боротьбу - повсюдно.

Влітку 1938 р. до Нью-Йорка їде група членів ПУН, серед знаходився яких знаходився 0.Ольжич, наймолодший і найменш титулований. Але саме його американські власті затримали "для перевірки". Причина цієї затримки так і не була з'ясованою. Виконуючи доручення покійного Євгена Коновальця, Олег Ольжич утворює і розбудовує Культурну Реферантуру ОУН, візначивши насамперед її філософські та ідеологічні основи. Керована Ольжичем Культурна Рефентура, не гаючись, розгорнула бурхливу ідеологічну, освітню, видавничу, пропагандистську діяльність. Видавалися газети і журнали, забезпечені інформацією як з України, так і з усього світу. Досліджувався стан культури СРСР. О.Ольжич зумів згромадити довкола Культурної референтури низку обдарованих літераторів, журналістів, митців, науковців. Допомагав забезпечити українських інтелектуалів працею "за фахом", яка б дозволила б їм мати необхідний заробіток. Він був найбільшим авторитетом серед товаришів і колег. Він ніколи не накидав власних ідей, планів. Він звичайно з кожним радився, втягав у творчу дискусію й лише погоджувався і підтримував висловлені ідеї. Вплив Культурної Рефентури був доволі значний, наслідки її діяльності - помітні як за межами України, так і на її землях. А коли у 1938-1939 роках виникають карпатські бурхливі події, він вже там заступник голови проводу А.Мельника в самому центрі подій - Хусті. Мюнхенська конференція, на якій дійшли згоди Гітлер, Муссоліні, Даладьє і Чемберлен, означала фактичний кінець Чехословаччини.

Західні демократичні країни скапітулювали. Судети згідно з рішенням Мюнхенської конференції забирала Німеччина. Щодо решти народів, то їм надавалося лукаве право національного самовизначення. І до Закарпаття негайно пред'явили територіальні претензії Словаччина, Угорщина, Румунія, Польща. Але 9 жовтня 1938 р. на зборах представників УНО Оборони д-р Степан Росоха (один з друзів О.Ольжича) заявив: “Не дамо ні п'яді рідної землі ані полякам, ані мадярам, ані румунам. Ми самі будемо господарями своєї Батьківщини..." 26 жовтня 1938 р. прем'єром карпатсько-українського уряду стає Августин Волошин - і починається короткочасна доба державотворення. Втім, "п'ять хвилин української влади на цьому клаптеві землі" нажахали і розгнівили могутніх сусідів. По всій Україні було проведено масові арешти, репресування.

Звиродніння буржуазної Європи, демоліберальна демагогія, панування одних народів над іншими - все це викликало огиду в О.Ольжича. Ось чому, коли під гаслами відродження національної гідності, древньої державності зародились в Італії та Німеччині фашистські рухи, це не залишило його байдужим. Як поетові, йому заімпонував культ молодості, бадьорості, переможності - всі оті злютовані колони, рішучі заяви, голосне скандування на вулицях і стадіонах. Попервах йому це подобалося, бо він був певний - без бадьорості, сили, рішучості неможливо відбудувати Українську Державу. Але є одна істотня риса, яка оправдувала його в цьому плані: він ставився до фашизму не як політик, а як митець: сприймав його в естетичному насамперед аспекті. О.Ольжич віддав данину фашизмові - як явищу масової культури. Але він кардинально поміняв своє ставлення до нього, коли пересвідчився, що фашизм - то не відродження й омолодження суспільства, а сконденсований вияв консервативності, ветхості, дикості європейської цивілізації. Фашизм не став і не міг стати Ольжичевою ідіологією саме через свою негуманність і неморальність. Фашизм возвеличував націю, але виключно власну, - і на шкоду іншим націям, у тому числі й слов'янсьим. Це аж ніяк не влаштовувало українського патріота О.Ольжича.

Передбачаючи всю трагедійність фіналу, О.Ольжич бореться і веде за собою товаришів, які називають його - без жартів, абсолютно серйозно - "військовим міністром". Він був головною пружиною діянь націоналістичного сектору, користувався беззастережним довір'ям і респектом всіх своїх співробітників. Події розгорталися швидко, виглядали вибухово - і нарешті зрив, удар, розгром. І на закінчення: всі і в тому числі і О.Ольжич опинилися в полоні угорської тюрми, до якої було збито сотні люда. Їх поділили на дві частини. Першу завезли до концентраційного табору Варя Лопуші, коло Ніредьгази. Між ними також опинився О.Ольжич і багато його співробітників. Друзям поталанило вирвати О.Ольжича з угорської неволі, але далеко не кожний мав таких друзів і таке щастя. Про те, що судилось зазнати борцям за українську державність, О.Ольжич повідав світові в укладеному ним же виданні "Карпатська Україна в боротьбі". В тому збірнику О.Ольжич примістив і свій нарис "Вояки-будівничі". Неухильно і стримко насувалися нові, ще важчі випробування.

Міжнародна ситуація ускладнювалась щораз більше, валилася поверсальська Європа, було ясно, що наближається війна. В 1939 р. у Римі нелегально відбувається Другий Великий Збір Українських Націоналістів, у підготовці і проведенні якого брав безпосередньо участь і О.Ольжич. Щодня стикаючись з виразниками різних те..чій та угрупувань, він переконується: розкол "матірньої" ОУН є неминучим. Гострі атаки на "старі кадри" ПУН посилюються після виходу Степана Бендери з польської тюрми. Організація розпадається. І гаразд усе зваживши і обміркувавши О.Ольжич вирішує залишитися з полковником Андрієм Мельником. Це його рішення вплинуло і на вибір багатьох інших націоналістів. О.Ольжич видає (під псевдонімом) спеціальну працю, в якій розглядає причини трагічного розколу, що перетворився на розлам і що дається взнаки по нинішній день. Вже сама її назва волає: "Дух руїни”. Він розглядає тут три періоди української історії - княжу добу, добу козаччини, добу визвольних змагань. Кожна з них починається велично, а закінчується поразкою. Ось до такого висновку прийшов Ольжич у своїх роздумах. Пізніше він перебирається до Кракова, і звідти, з вулиці Зеленої, 26, керує підготовкою до близького походу на Схід. У тому, що Німеччина вчинить напад на СРСР, він, та зрештою й ніхто з Ольжичевого оточення, не сумнівався ані на йоту. Німцям О.Ольжич не довіряв, більше того - сподівався від них усіляких прикрощів, але гадав, що більшовицьку імперію вони завалять, а коли вона впаде - тоді виникне гостра необхідність відбудувати поруйновану фізично і духовно Україну. А на це потрібні досвідчені і надійні майстри своєї справи - на всіх поверхах суспільства, в усіх ділянках громадського життя. І він збирав воєдино сили, об'єднув....ав і підганяв і давав інструкції. Нетерпелився, проте намагався виду не подавати. Властиво, було все так, як він колись передрікав:

Нащо слова? Ми діло несемо.

Ніщо мистецтво і мана теорій,

Бо нам дано знайти життя само

В красі неповторимій і суворій.

* * *

Що вибереш, чи образ бездоганний,

А чи прообраз для усіх один?

Міцніша віра і дзвінкіший чин

За словоблудіє і за тимпани!

Ось сходить, виростає, розцвіта

Благословеніє не форми, суті.

Одвага. Непохитність. Чистота.

Милуйтеся І Беріть і І будьте, будьте!..

22 червня 1941 року заскочило зненацька, мабудь, лише “геніального" Сталіна, який вже надто повірив у дружнє до себе ставлення фюрера. Похідні ж групи ОУН слідом за німецькими військами, а часом і випереджаючи їх, одна за одною вирушають на Україну. Голова ПУН Андрій Мельник призначає О.Ольжича, одного з трьох секретарів, організаційним керівником на східноукраїнські землі. З Кракова Олег виїздить до Львова і перебирає на себе клопоти, з переміщенням членів Культурної Референтури і Комісії Державного планування. У Львові Ольжич надовго не затримується: попереду чекає Рівне. Ще до захоплення Львова бойовики ОУН-р (бандерівці) вбили Крайового Провідника на західноукраїнських землях Івана Мицика. В липні 1941 р. знищили під Сокалем, при переході кордону, групу Ігоря Шубського та Шульги. 22 серпня вбивають в селі Угринів братів Осипа і Володимира Пришляків. "Згори" лунали викрики "революційних трибуналів", а це оберталось звичайнісіньким самосудом у низах, де розправлялися хто хотів і з ким хотів, часто-густо з міркувань зовсім не політичних...

Ольжич у Житомирі. Він сяє, палає - він вдома, він на шляху до Києва. А 30 серпня 1941 р. на Бердичівській вулиці пострілами в спину було застрелено ще двох багатолітніх членів Проводу Українських Націоналістів полковника Миколу Сціборського (Житомирського) та сотника Омеляна Сеника-Грибіівського (Канцлера). Сліди злочину вели до “революційного" бандерівського штабу. Було терміново скликано організаційний суд, на якому О.Ольжич виступив як прокурор. Вирок був одностайний: засудити до страти Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Втім, полковник Андрій Мельник це рішення скасував. За три дні по вбивстві Миколи Сціборського й Омеляна Сеника-Грибівського прибули до Житомира (ясна річ, нелегально) Борис Левицький і Роман Паладійчук, видатні бандерівці. Колеги звертаються до Ольжича: треба схопити і помститися. Ольжичева відповідь їх ошелешила: "Забезпечити оргнізаційним приміщенням і вивести з міста під охороною", Пізніше в Києві мельниківці схопили на вулиці Дмитра Миронюка-Орлика, провідника бандерівської мережі, автора солідної праці "Ідея і меч", - затримали. І знову наказ Ольжича: "Негайно звільнити". Ні загибель бойових побратимів, ані трагічні могили поблизу житомирського собору не застелили йому ненавистю очі. Ольжич пояснював: "ми маємо свої, дуже виразно визначені цілі, ми мусимо йти до них якнайкоротшою дорогою, нас ніщо не може збити з нашого шляху. А тим більше, ми не можемо скотитися до взаємної внутрішньої боротьби, бо це була б фізична і моральна загибель для нас усіх".

З Житомира Ольжич прямує на Київ, проте на декілька днів його похідна група затримується у Фастові. Разом з ним там був син Василя Стефаника Юрій (Клиновий). Вони знайомилися з людьми, налагоджували контакти, видавали газету. 19 вересня 1941 року німецькі війська вступають в українську столицю. Після здобуття Києва німці суворо забороняють будь-кому кому непокликаному входити до міста. Одразу там, під чужим ім'ям і прізвищем, об'являється О.Ольжич. Облаштовується у квартирі по вулиці Хрещатик, 25 (у пасажі): це приміщення було вирішено перетворити на штаб і розпочинає діяльність. За декілька днів зненацька пролунав оглушливий вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це більшовики підривали заздалегідь замінований центр міста. Пожежі, задушливий дим… "Штаб-квартиру" довелося переносити за Золоті ворота, "де були менші будинки і не було приміщень на ніякі уряди..." Вечорами вибухів по якійсь незрозумілій причині було менше ніж вдень. Олег завжди пишався тим, що "був киянином". Єдиний танець, що його він визнавав і виконував, був імпровізований гопак, до того ж "київський", як він називав, гопак. Та й саме його прибране прізвище "Ольжич" означало "син Олега", київського князя, що згадується у летописах як "Ольг". Це був явний виклик татові, який підписувався солодкаво: О.Олесь.

Правда того 1941 р. виявилась жорсткою і німці не допускали в столицю ніяких продуктів з районів Київщини, виготовляючи в такий спосіб голодову блокаду столиці України. Часто Ольжичеві доводилось жити впроголодь, бували й випадки коли він ложився спати не маючи в роті ні ріски за цілий день. Він зорганізовує громадське, політичне, господарське, мистецьке життя в столиці - налагоджує видання газети "Українське слово”, українського літературного журналу тощо. Ольжич за будь-яких обставин залишався спокійним, урівноваженим, Вже сам його вид, спокійний, зрівноважений погляд впливав заспокоюючи на оточуючих людей.

Доктор (київське псевдо О.Ольжича) одним з найголовніших завдань вважав утворення українського парламенту, Ради загальнонаціонального характеру: в цьому теж полягала відмінність від політики ОУН-р, яка розпочала з проголошення уряду - і то не всеукраїнського, а крайового. Мельниківська концепція зводилася до того, щоб на місцях розбудувати Народні Ради, котрі через Ради повітові й обласні мали б вивершитися в Українську Національну Раду. Йомовірний склад УНРади було намічено ще у Львові: очолити її мав академік Агатангел Кримський. Але радянська резидентура діяла непогано: і Агатангела Кримського, й більшість запланованих членів майбутнього парламенту було заарештовано, а невдовзі й ліквідовано. Довелось, таким чином, розпочинати з “чистого аркушу". О.Ольжич шукав, намовляв, переконував, погоджував - і довів справу до успіху. Це на його пропозицію, з його допомогою і за активної його участі на Подолі, куди перенесено "штаб-квартиру" похідної групи, відбулися Перші Збори Української Національної Ради. Головою УНРади було обрано ректора Київського політехнічного інституту професора Миколу Величківського. УНРада налічувала десь 130 членів: до неї входили гетьманці, республіканці, оунівці, безпартійні, в ній були представлені чи не всі верстви і професії, а також національні меншини, зокрема росіяни (на цьому теж наполіг О.Ольжич). До УНРади, зосібна, ввійшли генерал М.Омелянович-Павленко, інженер Осип Бойдуник, професор Кость Маціевич, Лесина сестра Ізідора Косач-Борисова, Олена Теліга та інші.

В ті роки Ольжич виглядав досить непоказна, до його скромної манери поведінки додалась ще й втома. Говорив завжди притишено, короткими реченнями. Але не нарікав і не тратив оптимізму. Як і завжди мав друзів і жив у родині Василя та Євдокії Скорупських на вулиці Толстого, 15. Тут же рядом жила більшість його друзів. УНРада виникла і діяла під гаслом О.Ольжича: "Свободу - народам, гідність - людині". Ім'я Ольжича завжди було на вустах. Не тільки друзів, але й ворогів.

Діючи легально на окупованій території, УНРада, звісно, могла друкувати підбурювальних прокламацій, виступати відкрито супроти поневолювачів, проте вона випускала заклики до населення, висилала меморандуми до закордонних посольств, а головне - відновлювала структури національного життя. Це дратувало німецькі власті, які зовсім не збиралися толерувати заяви і протести з боку аборигенів. Особливо розгнівав окупантів меморандум, висланий УНРадою до Гітлера. Як наслідок наказом із Берліна 27 листопада 1941 р. діяльність було заборонено, всі її установи розігнано, причетних до меморандуму заарештовано. Треба уточнити: наказ цей ніколи не було опубліковано, але заступник київського генерал-губернатора Аккман відверто заявив, що на Україні ворогом №1 є український націоналізм. Після цього німці повели шалений напад на пресу. 12 грудня було заарештовано, а згодом ліквідовано редакцію газети "Українське слово". Натомість виходити стало колаборантське "Нове українське слово" та російська газетка, що її редагував Дудін, темний чоловік, у майбутньому - коментатор російської служби Радіо “Свобода”. Всі вони, як бачимо, працювали не на користь бувшій УНРаді.

Над Ольжичем нависає небезпека бути схопленим. Він добре знав що його чекають не тільки смерть, а й нелюдські катування. Як завжди Ольжич спокійно і холодно аналізує положення своє та своїх товаришів. На думку Ольжича, в саме той час на Наддніпрянщині надходив найгірший час. Було ясно, що Організацію будуть намагатися розгромити так, щоб о ній не залишилося нічого, не однієї згадки, немовби її і не було. Посилюється терор проти населення і грабежі. Незадовго перед тим Ольжич виїзджає з України. Повертається, з настійною вимогою голови ПУН - вивести "з-під вогню" загрожених членів та симпатиків ОУН. Під загрозу попадають і друзі Ольжича Олена та Михайло Теліги, які стали найпомітнішими українськими націоналістами в погромленому Києві.

Прибувши до Києва він зупиняється на одній з найкраще законспірованих квартир. Приміщення цього ніхто з членів організації ніколи не вживав, воно було призначене тільки для Ольжича або на особливий випадок. Після приїзду він майже не виходить на вулицю. Хоча Ольжич робив неймовірні зусилля щоб допомогти виїхати за кордон Олені та Михайлу Телігам, видатна діячка сама відкинула його наполягання. Її відповідь була категорична: "Києва я більше не покину". 9 лютого 1942 р. Олену Телігу було заарештовано в Спілці письменників (на вулиці Трьохсвятительській). Невдовзі Олену Телігу, Михайла Телігу, Івана Ірлявського, професора Гупала та багатьох інших розстріляно в Бабиному Яру. Для О.Ольжича то були удари: він тямив, що цих втрат - не відшкодуєш. А німецький терор набував дедалі більшого розмаху. Вибивали самий цвіт, витоптували національну еліту.

У березні Ольжич вже вдруге залишає Київ. Вперше виїздив він юнаком, тепер - маючи 32 роки. Одягнутий в кожух сторожа і кепі, Ольжич від'їхав. А за годину з обшуком на його помешкання нагрянуло гестапо. Жорстока, не на життя, а на смерть, боротьба на два, зрештою, на три фронти. Щодня, щомиті в потилицю - загрозливий подих небезпеки. Щохвилини доводиться "ставити ногу на край блакитної чаші безодні”, як він згадував в юнацькій своїй поемі. То були хай щирі й палкі, але вірші. Але в дійсності все тільки повторилося. Навіть в тодішньому житті він знаходив час на все, не відмовляючи нікому, хто до нього звернувсь, сам не доїдаючи, благенько одягнений, не досипляючи, живучи пустельничим - аскетичним життям святця. Себто - святого. Перебільшення тут немає він жертвував собою свідомо. Не кожний так зможе.

Кінець зими 1942 р. був справжнім пеклом на українському сході. Люди мерли як мухи. Озвірілі німці не милують нікого. Будь ти правим, будь ти винуватим. Більшовицькі агенти, які втиснулися в співробітники гестапо, планово і консеквентно домогають німецькими руками винищувати українських патріотів. Травнева конференція ОУН в Почаєві, у травні 1942 р., та 3'їзд Українських Націоналістів і Самостійників у серпні 1942 р. у Києві докладно проаналізували ту ситуацію і вирішили, що настав час відверто нищити німецьку систему, зривати всюди німецькі плани, протиставлятися німецькій силі. Члени Вужчого Проводу, які мали безпосередній, особистий, конкретний досвід з усіх українських земель, на чолі з Ольжичем висунули це як вихідну точку для дальніших постанов. Пригадаєдаємо як віднісся Ольжич до німців, коли стало відомо, що вони розглядають Східну Європу, зокрема Україну, як “лебенсраум” Третього Рейху, територію для німецьких колоністів, та й годі; Ольжич однозначно висловився: "Українські землі є життєвим простором українського народу", Відвіртіше, мабуть, не скажеш.

Чи треба говорити що ця партизанська війна коштувала неймовірних зусиль і величезних втрат. 95 відсотків членів ОУН, що вирушили на схід у похідних групах, загинули на території Райхскомісаріату, яким правив брутальний поплічник Гіммлера і Гейдріха Еріх Кох. З його наказу спалювалися українські села, ставилися шибениці по майданах міст, заповнювалися тілами замордованих протитанкові рови і той же Бабин Яр. І знову, як не раз і не двічі було в нашій історії, вороги вдаються до випробуваного засобу - до провокації. Там, де відтворюється українська єдність (як було в ті часи), їм чого робити, нема на що сподіватися - от вони і намагаються одразу розколоти, розділити, розсварити українську спільноту.

Починаючи з липня 1943 р. "бандерівці", а точніше “лебедівці", бо Степан Бандера сидів у німецькому концтаборі, заходжуються роззброювати загони УПА, що перебували під началом Тараса Бульби-Боровця і полковника Андрія Мельника. Тих хто відмовлявся визнати зверхність "бандерівського" (себто "лебедівського") проводу, нищили фізично, не зупиняючись ні перед чим.

Ольжич не боявся смерті, загинути мученицькою смертю, та не хотів, щоб після нього в цьому божевільному і все-таки неповторному світі не залишилося нікого і нічого. “Приречений" О.Ольжич приймає рішення чи не легковажне: хоче одружитися. Обраницею його серця стала молодша на тринадцять років Катерина Білецька (Калинка), дочка професора Леоніда Білецького. Олег знав її з п'ятирічного віку, знав і ніби не помічав. А зустрівши навесні 1940 р., закохався, наче хлопчисько. І постали перед ним нерозв'язні проблеми, прокляті запитання. Гаразд, він господар своєї долі, він готовий офірувати своє життя на олтар боротьби. Але - чи має він право ризикувати життям цього славного дівчиська, чи дозволено йому наражати на небезпеку дороге створіння? “Думки, думки... прокляті думки..." Перебуваючи на нелегальному становищі, вистежуваний кількома спецслужбами, та ще й до того бувши православним, серед моря греко- і римотоликів. І він вирішує одружуватись в одному з містечок любої Галичини. Наречена добуває в консисторії адреси всіх православних церков, що тільки були в Галичині. Наречений невеличке село Яблінка Вижня. Чому? Бо назва - Яблунька Верхня - перегукувалася з віршем, якого О.Ольжич вперше присвятив своїй Калинці - "Яблуня на горі":