Олег Ольжин. Із забуття в безсмертя.

Над кручею, за садом, на горі

Розквітла яблуня. Іди, тебе немає.

Здалека злото котять дзвонарі,

І вітер тихо квіти колихає.

Тебе немає. На траві прибитій

Не буде видно сліду ні на мить,

Як станеш ти угледіти крізь віти

Густу, глибоку і м'яку блакить.

2 серпня 1943 р. Катерина Вілецька та Олег Кандиба взяли церковний шлюб. Свідками були сестра Омеляна Сеника-Грибівського Елеонора й інженер Василь Починок, “пражак”, друг і соратник О.Ольжича, який заприсяг їх обох (а так само наречену) мовчати про те, що сталося, до закінчення світової війни. Жодна жива душа, окрім них, не повинна цього знати і це використати в будь-яких інтересах. Слід добавити, що О.Ольжич належав до так званної “празької школи". "Празьку школу" репрезентують поети, чия творчість почалася в еміграції, переважно в Празі та Потєбрадах, хоч деякі з них пізніше виїхали з Чехословачинни. Але до неї не включають таких поетів, як О.Олесь, який після переїзду з Відня постійно жив у Празі, чи Микола Вороний, що проживав там кілька років після революції. Хоч вони й брали активну участь у культурному житті української громади в Чехословаччині, але як митці сформувалися в іншу епоху й імена їх пов'язані з літературним процесом в Україні початку ХХ ст. Термін "празька школа" радше умовний - у тому розумінні, що не була група, об'єднана організаційно, яка б мала свій статут, чи принаймні якусь чітку ідеологічну та естетичну платформу; тому ставлення до цього терміну неоднозначне. Так, одна певна група дослідників вважає, що “пражан” об'єднує не спорідненість стилістики, а спорідненість світогляду, віри, ідеології. Інша група: відмінності відносить до периферійних полів їх творчості; спільними: приклади "мандрівних формальних засобів". Ні “Празька школа" в цілому, ні жоден її представник зокрема не були досі в полі зору нашого літературознавства і критики. Твори поетів-емігрантів не видавалися і не могли мати жодного впливу на поезію материкової України. Тільки останнім часом на сторінках літературних часописів стали час від часу з'являтися публікації деяких їхніх творів.

Погляди О.Ольжича щодо німецьких окупантів з часом змінювались не в кращу для них сторону. Він їх просто зненавидів. Бувши істориком, Ольжич трактував нацистський режим як щось абсурдне і протиприродне. В другій половині 1943 р. німці дзвонили (точніше - наказали) генералові А.Власову сформувати "Российскую Освободительную Армию" в зв'язку з чим до керівництва ОУН надійшла пропозиція приєднатися до РОА, спільно воювати з більшовиками. Але О.Ольжич з обуренням відкидає навіть натяк на можливі спів дії з колаборантами. Так само негативно він поставився й до іншого аналогічного заходу - Комітету Об'єднання Народів Росії, вже зі сторони більшовиків. О.Ольжича дуже обурювали вчорашні соратники, їхні дії; до якої підлоти треба було докотитися, щоб отак безжалісно і холоднокровно вбивати, вбивати вчорашніх товаришів, друзів, і однодумців - і то перед лицем спільної небезпеки, на втіху спільному ворогові! Шляхетна душа поета не приймала, не могла зрозуміти цієї мерзоти: за одне з головних завдань поставити нищення тих сил, які в чомусь незгодні, мають власну думку, прагнуть іти своєю дорогою. Німці мали відійти з України, радянці мали на Україну повернутися. Що мало робити українське підпілля? "Бандерівці” (себто "лебедівці") схилялись до концепції масового партизанського діяння і супроти комуністів. О.Ольжич вважав збройну боротьбу після приходу Червоної Армії не тільки безперспективною, а й шкідливою, бо вона неминуче призведе до мільйонних людських втрат на українських землях. Тактика "мельниківців" була обережна і гнучка: не виснажувати знесилений і без того народ - і не бути мавпою, що тягає з полум'я каштани, якими ласуватиме один з окупантів. А що німці особисто були зацікавлені в антирадянській збройній партизанщині, заради чого вони терміново змінили своє становище до УПА, сумніватись не приходилось... Хіба не справедливо, не закономірно щоб у відповідь на постріли пролунали ще й інші - по тих, хто стріляв або віддавав накази стріляти? Власне, від О.Ольжича цього й вимагали: якщо вбивають наших, чому ми не сміємо?... Але відповідати пострілами на постріли, підступом на підступ, підлістю на підлість О.Ольжич суворо забороняв: "Революції не можна плямувати переступанням моральних законів!" За цим стояло: якщо ми заплямуємо українську революцію українською кров'ю, то яку ж це українську державу ми збудуємо?

З висоти сьогоденної України бачимо, яку він мав рацію! Усвідомлюємо, як непросто нам доходити громадянської згоди саме через заплямовані біографії деяких політичних діячів.

Задля об'єктивності скажемо: після того, як несамовитого Миколу Лебедя виставили з України - репрезентували УГВР за кордоном - ситуація значно покращала. 26 січня 1944 р. гестапо провело широкомасштабні, по всій Європі, й одночасні арешті членів ОУН, передусім керівного її складу. О.Ольжичеві поталанило: він уникнув арешту, проте в празькому помешканні його батьків гестапо провело обшук і забрало численні літературні й наукові матеріали Олега Кандиби. Фашистський волок виловив у Відні й полковника Андрія Мельника. Обов'язки голови ПУН перебирає на себе О. Ольжич. 27 січня він відправляє вагітну дружину до батьків, у Прагу, і ще пильніше береться за організаційну роботу. Наладновує зруйновані зв'язки, перегруповує сили, перекидає архів до Західної Європи, знаходить нових адептів націоналістичної віри. Хоч люди падали, втрати були жахливими, стрілянина не вгавала, однак одчайдушне змагання не вщухало. Боротьба тривала. Організація відроджувалась - і відроджувалась навдивовижу швидко. Немов з-під землі з'являлися нові борці - робітники, студенти, учні старших класів. Десь у часі походу на схід, на нічних постоях чи перепочинках Похідних груп, в часі балачок зі сільськими хлопцями чи ремісничими челядниками або, може, в часи пожару Києва, чи від вісток про безперервні розстріли, або, може, після зустрічі з Оленою - не стало Ольжича-поета і геолога, а народився Ольжич-ревалюціонер, політичний діяч, людина, що керує смертельною боротьбою, завдає важкі удари і готова кожної хвилини від удару загинути.

Щодо Музи Поезії - навряд чи вона перешкоджала чи заважала Ольжичеві-політику. Наведемо деякі спостереження і дослідження людей, що оточували Ольжича в той небезпечний час: "Ніхто з поетів 30-х років не прозрівав апокаліпси нашої епохи з такою стереоскопічною ясністю, як саме Ольжич. Часами настирливе повторення (початок 30-х років) апокаліптичних видів видавалось навіть близьким до стилізації і майже до манірності. І лише початок 40-х років підтвердив вповні гостроту зору та історіософічноі інтуїції поета. Такі безпомилкові образи, як "вітри від краю до краю", "пустиня, як мати, смаглі груди відкрила... свої" і інші показують, до якої міри поет корінився в епосі, рухався в її фарватері, йшов у перших стежках її авангарду". Згадує дружина Ольжича: "Ольжич був романтик. Бувши дорослим, і досвідченим, одповідальним за інших, він залишався, по суті, юнаком за світосприйняттям"3

Як колись, горіти і п'яніти,

Шоломом п'ючи,

І життя наопашки носити

На однім плечі.

Згадує один із співдвижників Ольжича: "Ми майже фізично відчували, як зсовується грунт під нашими ногами. Великі надії, що ми їх мали перед і на початку війни, поступово давали місце безнадії. Загальне положення було нам виключно несприятливе. Обидва великі табори: Москва і Берлін йшли на наше знищення. Захід, як заєць, задавлений у гіпнотизуючі очі російського давуна, боявся будь-чим дражнити більшовиків і навіть не хотів слухати про наші справи. - Наша шанса з кінця першої світової війни тепер не повториться, - часто підкреслював Ольжич, - але навіть в тій безнадійній ситуації, яка є сьогодні, і в ще гіршій, яка буде завтра, ми хочемо і будемо жити. Як довго ми будемо стояти на власник ногах, так довго наша шанса буде живою. Раніше чи пізніше прийде наш час. Так було з усіма визвольними рухами народів, не буде винятку і з нами". І тут О.Ольжич не помилився. Історія підтвердила його правоту.

Чим займався О.Ольжич в останні тижні свого життя? Уяснити це - вкрай важливо для нас. З багатьох причин. Насамперед він вийшов на прямий контакт з Романом Шухевичем (генералом Чуприною). Подробиці переговорів нам невідомі, але здається, позитивного результату тут досягнуто не було. “Бандерівський провід" обстоював концепцію масового партизанського руху, в який необхідно було втягти якнайширші верстви населення. О.Ольжич не вірив в успіх відкритої збройної боротьби - та ще з армією, яка розгромила уславлений вермахт. "Унутрі організації О.Ольжич примкнув до тих, що не цікавилися шуканням приятелів чи сприятливих нам людей серед чужого нам німецького оточення, - характеризує нам позицію Ольжича його співробітник. - Він будував доступними йому засобами власні сили. Тому постійно зростаючі докази, що німецькі військові чиновники ставлять ставку на другу націоналістичну групу, зовсім його не зворушували". Тут мовиться про етап попередній, а що вже казати про місяці, які передували поверненню Червоної Армії й відновленню радянської влади. О.Ольжич переводив Організацію на відповідний режим. До уваги бралося, що війну не буде закінчено і з приходом ВКП(б) та МГБ. Концепція, що її розробив О.Ольжич, дістала умовну назву "одинка-двійка”. Суть її полягала ось у чому, розшифровані члени ОУН, а то були переважно люди старшого віку, зобов'язані були переміститися з України в Європу і діяти, виходячи з обстановки і розстановки сил у світі. “Одинка”, (переважно молодь, жіноцтво, нерозконспіровані члени ОУН) залишались у підпіллі на Батьківщині. Але їх відповідно перевишколювали і переорієнтовували. Приміром, юнаки призивного віку, мали зголоситись йти до війська (звісно, радянського), пройти службу, легалізуватися, проникнути в комуністичні структури - і вже звідти, виконуючи вказівки зверхників, впливати на перебіг подій. Масовість, демонстративна агресивність - виключалися.

Організаційна структура розпадалась на невеличкі групи, З'вязок між якими дотримувався виключно через Провід. Певні надії О.Ольжич покладав і на підтримку західних союзників. На зв'язок з ними було послано кур'єрів - Андрія Луцева і Романа

Лисого, які пройшли наскрізь Європу, нав'язали контакти, але бажаної реляції О.Ольжич не дочекався; посланців його було запроторено в іспанський концтабір, де вони й просиділи до кінця війни. Що це означало - неважко було здогадатися. Нарешті йому вдалося скоординувати майже усі українські, настроєні патріотично, сили. Йому навіть вдалося улаштувати зустрічі між Головами Української Національної Ради у Києві та Львові, між професором Миколою Величківським та митрополитом Андрєєм (Шептицьким). Наслідок цієї зустрічі: утворилась Всеукраїнська Національна Рада під головуванням професора Миколи Величківського, в яку теж влилась Українська Народна Рада Закарпаття. "Він бачив у ній важливий чинник в українській державотворчій роботі, її силу бачив не у формально-правних атрибутах, в її моральній силі та конкретній роботі", - пригадує його колишній співробітник.

Якщо вже говорити про обставини і причини загадкового арешту О.Ольжича, треба передусім наголосити, що він не збирався дешево віддавати своє життя і просто так класти голову на плаху. Для нього завжди легше було важити власною долею, аніж зважуватись на оті рішення: "Піти чи послати і стать сам на сам / 3 своїм невблаганним сумлінням". Десять років тому змолоду виголошений сумнів залишався чинним і невідкликаним. "Піти" для О.Ольжича значно приємніше і просттіше, аніж "послати". А проте він ніколи не ліз на рожен, спеціально на пригоди, був належно тверезий, по можливості намагався уникати небезпек. Обчислював всі варіанти, враховував їхні наслідки, прагнув обрати найоптимальніший.

О.Ольжич діяв, безперечно, на власний ризик і росуд, але дотримувався максимальної обережності. Постійно перебував у русі, в дорозі, оперуючи здебільшого в чотирикутнику Львів-Перемишль-Сянок-Самбір. Вправний конспіратор О.Ольжич умів переховуватися і замітати сліди. Оперативна обстановка потребувала його присутності на Прикарпатті, в розташуванні партизанських загонів, зокрема перекинутих сюди з Волині, - загонів, які зберігали вірність Проводу. Таким чином, тільки, нещасливий збіг обставин міг навести гестапо на його слід.

25 травня 1944 р. О.Ольжича було заарештовано на приватній квартирі у Львові, по вулиці Личаківській, 32, в помешканні літературознавця Романа Маланчука та його дружини Ольги. Відомо, що пан Роман, як його називали у вузькому колі - Ромена, ніколи не був членом ОУН, а просто славним хлопцем, до якого приходили посидіти, погомоніти, розважитись, що наводило політичну поліцію на підозри. Існує декілька версій, які розтлумачують обставини і причини цього фатального збігу: 1) зв'язкова, що їхала з Берліна, потрапила в поїзді у халепу, нечемно повелася з поліцаєм, її забрали, на допиті вона "розкололась" і виказала Ольжичеву схованку; 2) у травні 1944 р. гестапо через провокаторів перехопило рукопис книги "Революція рве кайдани". У цій праці було подано історію антинімецької боротьби ОУН на сході України - з додатком великої кількості фотографій, документів, автентичних матеріалів. Гестапівці довідались, що цю книгу скомпонував і зредагував О.Ольжич, і зробили все можливе і неможливе, аби зхопити його і покарати; 3) німців незвичайно бентежив Другий фронт, західні союзники, альянти, конкретно - зв'язки між ними і українським підпіллям, а саме О.Ольжич мав найтісніші (і давні) контакти з американцями, англійцями, французами.

Всі три версії можна підкріпити фактами. Але жодна з них не пояснює, не висвітлює найголовнішого: чому О.Ольжич, маючи у своєму розпорядженні декілька цілком надійних явок і квартир, подався на помешкання до Маланчуків - давно "засвічене", в якому гестапівці неодноразово, не криючись, влаштовували засідки? Відповідей ми почули дві. Перша. Це був випадок, який трапляється у всіх підпіллях: коли все гаразд, все добре функціонує, але... до пори до часу. І найкращий конспіратор може часом вкоїти дурницю. Є й друга відповідь, на якій наполягають близькі О.Ольжичу люди. Від нього вимагали відплатних дій. Такого наказу він не міг віддати. І не віддати такого наказу він також не міг. Волів, зціпивши зуби, терпіти, але у терпіння теж є свої межі. Очевидно момент, коли терпець урвався. О.Ольжич прийняв рішення. Прорахував усі йомовірні варіанти, обрав найменш шкідливий для загальної справи, ї - подався на Личаківську, де став дожидатись "гостей дорогих".

Одразу на це заперечують, також небезпідставно: якби О.Ольжич захотів накласти на себе руки, він би застрелився, стрибнув з вікна, просто безслідно щезнув тощо. Але ж він не збирався кінчати життя самогубством! Він вчинив так, як вважав за потрібне. Чи найкраще - судити не нам. Він думав не про себе, а про чистоту ідеї, про майбутнє Батьківщини.

25 травня 1944 р. він вийшов з внутрішньої кімнати по вулиці Личаківській,32 назустріч гестапівцям і посміхнувся. Командував цією "операцією" такий собі Яворський, прибалтійський німець, скоріше онімечений слов'янин (перед війною викладав російську мову десь у Литві). Обшук не дав бажаних наслідків. Ані зброї, ані документів. І дуже мало (80 злотих) грошей у гаманці, що вельми розлютило гестапівців. Посвідчення було фальшивим, але вони знали хто їм потрапив до рук. Відповідати арештований відмовився. Удари по обличчю. Удари по голові. Удари ногами по тулубу. Мовчання. З Личаківської його ведуть на вулицю Перчинську - в львівське гестапо. Зі Львова поїздом, під посиленим конвоєм, допроваджують до Берліна. З Берліна везуть автомобілем у Саксенгаузен. Цей концтабір під містом Оранієнбург зажив сумної слави. Заснований у 1936 р. задля "перевиховання" німецьких антифашистів, Саксенгаузен проковтнув загалом понад двісті тисяч політв'язнів з усієї поневоленної гітлерівцями Європи і не тільки Європи. Там було декілька філіалів. Там запроваджувалися й випробувалися на ув'язнених варварські способи знищення - передусім фізичного, але й психологічного також.

Не зайвим буде зазначити: по війні Саксенгаузен, нацистський концтабір, обернено було на концтабір радянський, де відбували покарання військові злочинці, фашисти, й ті, кого заведено називати "інакодумцями". Відгороджений муром від табору, в Саксенгаузі функціонував секретний об'єкт "целленбау". Залізобетонний барак-бункер, в якому тримали надто небезпечних і дуже важливих злочинців. Там сидів син Й.В.Сталіна Яків Джугашвілі. Сидів племінник В.М.Молотова Гриша. Сиділи американські й англійські офіцери високих рангів. Латиський міністр оборони генерал Дамбітіс. Керівник румунських легіонерів Горіа Сіма. Французький міністр закордонних справ Рібо Соціалістр Леон Блюм. Колишній прем'єр-міністр Німечинни Лютер. Але найбільше (наша національна традиція!) там сиділо українців - чи не весь провід ОУН, обидва його непримиренних крила: Бандера, Стецько, Габрусевич, Ільницький, Бойдуник та багато інших. То не був, поза сумнівом, санаторій чи будинок відпочинку, як водилось читати в рідній контрпропагандистській літературі, а барак посиленого режиму, де з в'язнями "працювали” гестапівські специ. "Працювали" з кожним по-різному, так би смовити, індивідуально.

О.Ольжича посадили в камеру № 14, де звичайно перебували закуті в кайдани в'язні, призначені на смерть. Годі й казати, тюремники робили все для того, щоб ніяка інформація не чувалась з камери № 14, щоб ніхто ні про що не довідався. Втім, тюремні закони на те й існують, щоб їх порушувати. І хоч, сидячи по камерах-одиночках, ув'язнені мало що бачили, натомість вони все чули. А перебування в ізоляції надприродньо загострює всі почуття і розвиває своєрідне мислення, просторову інтуїцію. Отже, камера № 14 була звичайним кам'яним мішком, карцером, камерою смертників. Доплитували О.Ольжича троє: оберштурмбанфюрер, урядовий радник з українських питань, керівник 4 відділу у відомстві Генріха Гіммлера Вольф; гауптштурмбанфюрер, кримінальний радник з Берліна Шульце; прибалтійський німець Вільгельм Вірзінг, лютий кат, що видавав себе за латиша, проте був, як свідчать деякі факти, прихованим енкаведистом. Вони тягали О.Ольжича на допити вдень і вночі, годинами вибивали з нього зізнання, тортурували. Він (О.Ольжич) розмовляти з ними категорично відмовився. Олівцем, якого не тримали розпухлі пальці, написав заяву: ні про своїх друзів, ні про свою працю в ОУН говорити нічого не буду. Гестапівська "тройка" насідала, дівалась. Застосовувала найефективніші, з погляду садизму, “засоби впливу". О.Ольжич втрачав свідомість. Опритомнювали і знову катували. Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі занесли до камери напівмертве тіло. Наступного ранку наглядачі виявили у камері №14 неживого О.Ольжича. Він, кинутий на цементну долівку, захолов, не приходячи до тями. О 19 годині 45 хвилин, точно за розкладом, небіжчика понесли в крематорій. Сталося все майже так, як він благав у давньому, 1931 р., вірші "Присвята":

Пошли мені, молюся, дар один:

В ім'я її прийняти мужньо муки

І в грізні дні залізної розплати

В шинелі сірій вмерти від гранати.

Його на шматки роздер вибух расової ненависті. Поляк Владислав Гураль, єпископ з Любліна, відправив у своїй камері літургію за душу О.Ольжича. А всі інші в'язні, громадяни різних країн, кожний у своїй одиночці, молились разом із польським єпископом, кожний своєю мовою - за Ольжича. Невже тільки перехід у небуття спроможний примирити, об'єднати людей? Гестапівці теж вже після мученицької смерті О.Ольжича намагалися оббрехати його: пустили поголоску, ніби він сам повісився. В який спосіб? Як? З чиєю допомогою? І взагалі - загибель цю приховували, як військову таємницю, від сторонніх. "Обгоріле серце" поета, як він і передчував у вірші "Пророк", знялося димом у небеса.. ворожої Німечинни - гордо і самотньо.

За кілька місяців полковник Андрій Мельник, щойно звільнений у зв'язку із зміною політичної ситуації, звернувся до коменданта концтабору штандартенфюрера Кайнделя з проханням віддати рідним тлінні останки О.Ольжича. Щоб десь поховати по-людському. Комендант пообіцяв - і не дотримав обіцянки. Не було чого повертати: попіл опалених жертв фашисти відправляли на миловарний завод. З праху О.Ольжича зварили мило для потреб Третього Рейху.

Немає на білому світі могили О.Ольжича. Ми знаємо лише місто, де він народився (Житомир), і місце, де його закатували ("целленбау", Саксенгаузен). 22 липня 1944 р., довідавшись про загибель О.Ольжича, помер у Празі Олександр Іванович Кандиба - пішов з життя поет О.Олесь. А 31 липня 1944 р. прийшов у світ син О.Ольжича. Дружина, Катерина Білецька, нарекла його, ясна річ, Олегом і, виконуючи волю покійного чоловіка, записала новонародженого на своє дівоче ім'я. І вже згодом, як і наказав був О.Ольжич, по війні, Катерина Білецька оприлюднила шлюбне посвідчення, і малий Олег, успадкував законне батькове прізвище - Кандиба. Ми певні, козацькому роду не буде переводу.

Відгріміла війна, що, всупереч сподіванням, зусиллям, жертвам, не привела до утворення Самостійної Української Держави. ОУН скликає свій 3-й Великий Збір, і розпочинається він ушануванням пам'яті полеглих. Зала одностайно підводиться. Голова Великого Збору Микола Капустянський, генерал-хорунжий українських військ доби Визвольних Змагань, активний учасник революційної боротьби ОУН, зачитує довжелезний список загиблих. І найперше ім'я: "Доктор Кандиба Олег". І Великий Збір озивається урочисто: "Живе вічної”.

Забути О.Ольжича не маємо права: це одна з найсвітліших постатей української історії. О.Ольжич дає нам ключ не лише до розуміння непростого нашого національного єства, а й до розуміння нелегкого нашого національного буття. Українська політична думка ходила в XX столітті багатьма стежками, вона металась на всі чотири сторони світу, борсалась у муках невтоленності, кидалась з однієї крайності в іншу. І всі вітри світової історії підхоплювали її на свої крила і носили по всіх морях-океанах, по всіх п'яті континентах нашої планети. І, мабуть, не знайдеться нікого, хто б присягнув на Біблії, що він не схибив у своїх пошуках істини і Бітьківщини.

А проте, можемо з певністю сказати: шлях, що його сам обрав і нам пропонує О.Ольжич, є одним з найнадійніших і найоптимальніших. Чому, запитаєте? "Для Олега Кандиби - відказує його друг Олег Лященко, - політичне звільнення українського народу невідділиме від його морального відродження, визвольна боротьба так утотожнюється з революцією духовою”.

Отже, шлях його, по-перше, провадить конче до мети, а по-друге, дозволяє цю мету осягнути найлюдянішим способом: без зайвого мітингування, без плебейського крику, без марної крові. Цього ми не можемо не взяти до уваги. Непохитну вірність ідеї, що нею горів О.Ольжич усе своє життя, засвідчив він своєю геройською смертю. Треба підкреслити, що його національно-революційний світогляд формувався не так хвилями сучасної йому епохи, як недолею його рідної України, яка кілька століть страждала в московській неволі. Можна по-різному ставитись до радикалізму О.Ольжича і його покоління, але кожна чесна людина низько схилить голову над жертвою, що її приніс цей талановитий поет і вчений на вівтар своєї Батьківщини. Про смерть таких людей, як О.Ольжич, сказав болгарський поет Х.Ботев: "Хто за волю життя віддав - той не вмирає!". Доводиться тільки жалкувати, що ми - новітні самостійники - не вберегли такої визначної особистості, великого поета (може, й найбільшого), яким був і залишається в наших душах Олег Ольжич.

Добре сказав про О.Ольжича Олег Штуль-Жданович: "В дійсності він і сучасний, і майбутній. Він-бо, як мало хто, втілив вічні змагання української нації, її духовність, втілив і лінію шукання її духового розвитку в майбутньому, її місію”.

Використана література

1. Антонович-Рудницька М. Із споминів про О.Ольжича // Український історик - 1985 р., ст.109.

2. Державін В.О. О.Ольжич - поет Національного героїзму // Українське слово - хрестоматія української л-ри та літ.критики XX.

3. Державін В. Три роки літературного життя на еміграції // Мюнхен - 1948 р., ст.7.

4. Ільяицький М. Західноукраїнська і еміграційна поезія 20-30-х років.

5. Ковалів Ю. Незнищені рядки. Вірші Олени Теліги та Олега Ольжича // Розбудова держави - № 8 за 1993 р.

6. Лазор К. Думки вслід за Ольжичем // Український історик - 1985 р., ст.97-98.

7. Лапичак Т. Як загинув О.Кандиба-Ольжич // Український історик - 1985 р., ст.118-122.

8. Лащенко О. Поезії. Книжка перша // Нью-Йорк - 1956 р.

9. Неврлий М. На ясність дум // 1939 р,, журнал "Україна”, № 29.

10. Неврлий М. Муза мужності і боротьби.

11. Ольжіїч О. Цитаделя духа // Фундація ім.О.Ольжича у Лондоні 1991 р. Словацьке педагогічне видавництво у Братиславі, відділ укр.літератури у Пряшеві.

12. Ольжич О. Незнаному воякові // Фундація ім.О.Ольжича - Київ - 1994 р.

13. Рубчак Б. Серце надвоє роздерте // Поезії старі й нові. Нью-Йорк - 1986 р.

14. Самчук У. "Лицар без страху й догани // Календар-Альманах Нового шляху, Торонто - 1977 р. ст.50.

15. Славутич Яр. Розстрілена муза.

16. Томенко Олеся. Поет О.Ольжич у студії Ю.Бойка-Блохіна // газета "Українське слово" №4 за 1994 р.

17. Череватенко Леонід. Я камінь з божої праці.

18. Шевельов Ю. Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською// О.Лятуринська - Торонто, 1983 р.