Забезпечення захисту журналістів під час збройних конфліктів нормами міжнародного гуманітарного права

Під час військових дій журналісти, на жаль, залишаються одними з найбільш вразливих, тому що, виконуючи свій професійний обов'язок, вони змушені перебувати в екстремальних умовах, стикаючись з великою небезпекою. На нашу думку, вони потребують більш ефективного міжнародно-правового захисту, позаяк існуючі норми міжнародного гуманітарного права дуже застаріли та не можуть у повному обсязі захистити права журналістів, які виконують свою роботу.

Правила та звичаї, покликані охороняти права людини під час озброєних конфліктів, складалися здавна. Перше джерело міжнародного гуманітарного права, яке в міжнародному праві стало системою правил та звичаїв війни, набуло документального вираження у Петербурзькій декларації про скасування вживання вибухових і запалювальних куль 1868 року й Брюссельської декларації про закони та звичаї війни 1874 року, яка внаслідок стала основою для розроблення Гаазьких Конвенцій про закони та звичаї війни 1899 і 1907 років. У додатках до Гаазьких Конвенцій, а також у Женевській Конвенції 1929 року про поводження з військовополоненими вже йдеться про «газетних кореспондентів». Згідно з Женевською Конвенцією 1929 року важливою умовою, яка підтверджувала статус журналіста, було його посвідчення, видане військовою владою їх країни, яке засвідчувало правовий статус журналістів. Величезне порушення загальновизнаних норм міжнародного права з боку войовничих держав під час Другої світової війни викликало необхідність помітно вдосконалити систему норм міжнародного гуманітарного права, чому й була присвячена Женевська дипломатична конференція 1949 року, результатом якої стало прийняття Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року. В цих міжнародно-правових актах журналісти були названі «воєнними кореспондентами», та їх об'єднує те, що вони зв'язані з військовим зусиллям, але при цьому вони не входять до структури військових сил.

Як вказує Ерік Давид у фундаментальному виданні з МГП «Принципи права збройних конфліктів», «військовий кореспондент» - поняття, що стосується сфери міжнародних збройних конфліктів. Військовий кореспондент офіційно уповноважений воюючою стороною висвітлювати перебіг військових дій... Завдяки цьому офіційному дозволу військовий кореспондент користується у разі захоплення статусом військовополоненого, не будучи водночас прирівняним до особи зі складу збройних сил. Відтак військовий кореспондент залишається цивільною особою на рівні з іншими журналістами і теж не може стати об'єктом нападу (ДП І, ст.50, п.1 і ст.51, п.1)». безпека журналіст збройний конфлікт міжнародний право

Посвідчення згідно з цими Конвенціями є лише доказом, що визначає статус журналіста у випадку захоплення його в полон. У такому випадку посвідчення створює презумпцію. Питання про вдосконалення захисту журналістів у небезпечних відрядженнях у 1977 році набуло відображення в Додатковому протоколі 1 до Женевських Конвенцій, у статті 79 «Заходи щодо захисту журналістів». Згідно з даною статтею журналіст визнається цивільною особою та користується усіма заходами захисту й правами, які надаються міжнародним гуманітарним правом цивільним особам.

Однак, розробляючи перелік прав, наданих цивільним особам, законодавець не врахував, що норми міжнародного гуманітарного права і норми міжнародного права співвідносяться як особливе та загальне. Саме тому розвиток міжнародних відносин і постійне збільшення збройних конфліктів у різних частинах світу потребує більш чіткого узгодження цих двох груп міжнародно-правових актів. Відомо, що ст.4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року передбачає, що під час надзвичайного стану в державі, під час якого життя націй перебуває під загрозою й за наявності яких офіційно повідомлено, що держави можуть відступати від своїх обов'язків по виконанню прав громадян, окрім семи статей, де закріплені права, які є невід'ємними та не можуть бути обмеженими, а саме: право на життя, заборона катування й принижувального поводження, заборона рабства й поневолення, недопущення позбавлення волі за мотивом невиконання будь-яких договірних обов'язків, заборона застосування зворотної сили кримінального закону, право кожного суб'єкта на визнання його дієздатності, а також свободу совісті.

Отже, йдеться про те, що навіть під час війни існує мінімум прав людини, який повинен перебувати під захистом міжнародного права. У певних рамках ці сім статей Пакту збігаються з правами цивільних осіб, які закріплені в ст.3 Женевських Конвенцій, але вони повністю не охоплюють перелічений мінімум прав. Звідси проблема приведення до відповідності цих двох міжнародно-правових актів.

Отже, норми міжнародного гуманітарного права передбачають, що посвідчення особи надається журналісту і є доказом того, що його володар є журналістом. Як слушно зауважив М. Буроменський, «незважаючи на те, що журналісти перебувають у зоні збройного конфлікту під протекцією міжнародного і національного права, не варто розраховувати виключно на такий захист. Він гарантований лише в разі дотримання стороною конфлікту міжнародно визнаних правил ведення війни - що буває не завжди; також слід зважати на психологічний і психічний стан озброєних учасників конфлікту. Але не варто й недооцінювати значення норм міжнародного гуманітарного права, що визначає права журналіста та захищає його в зоні збройного конфлікту».

Отже, на сьогодні міжнародно-правовий захист журналістів полягає в тому, що журналісти повною мірою користуються тим захистом, який надається громадянам під час збройного конфлікту. Журналісти захищені в тому обсязі, що й основна маса людей, які не беруть участі у військових діях, - цивільне населення.

Важко не погодитися, що Женевські Конвенції 1949 року і протоколи 1977 року застарілі й «не працюють», тобто не забезпечують відповідний рівень захисту журналістів. Робота медіа, технологічний поступ давно випередили ці документи, які були прийняті задовго до появи глобальних комунікаційних систем. Норми міжнародного гуманітарного права явно застарілі та потребують радикального перероблення, а головне, розроблення механізму, який дійсно зможе забезпечити захист журналістів під час збройних зіткнень.

Усупереч нормам міжнародного гуманітарного права в міжнародній практиці склалася система приписування журналістів до військ, що певною мірою сприяло безпеці кореспондентів. Приписування до військ коаліції кореспондентів означає автоматичне позбавлення їх громадянського статусу у конфлікті. На них не поширюється дія норм міжнародного гуманітарного права і, отже, вони взагалі позбавляються захисту. Коли журналіст у статусі цивільної особи фотографує, знімає фільм, робить записи - він виконує свої професійні обов'язки. Втрачаючи цей статус, він може бути звинувачений у шпигуванні. Більше того, ця система далеко не покращує якість інформації і те, як ця інформація подається.

На нашу думку, журналіст повинен залишатися незалежним і нейтральним спостерігачем у війні, адже система приписування до військ позбавляє права на здійснення журналістами своєї діяльності, які приїхали самостійно і є незалежними спостерігачами військових подій.

Тобто журналісти не повинні у своїй діяльності закликати або підбурювати до порушення міжнародного гуманітарного права, до скоєння міжнародних злочинів, що за міжнародним і внутрішньодержавним кримінальним правом кваліфікується як воєнний злочин, геноцид чи злочин проти людяності.

Ще одним способом забезпечення захисту журналістів під час небезпечних відряджень, могло б стати присвоєння їм особливого статусу. Стосовно таких осіб діє особливий юридичний режим, та усі вони легко обізнаються з тим, щоб надаваний їм захист мав би більш діяльний характер. Для журналістів це могла б бути нарукавна пов'язка з відмітним знаком для того, щоб його можна було розпізнати на відстані. При цьому, маючи на собі такі розпізнавальні знаки, вони не повинні використовувати військову техніку для пересування в районі конфлікту. Однак є думка, що якщо кількість категорій із особливим статусом зростатиме, захист слабшатиме в міру зростання кількості груп, щодо яких діє особливий режим. Збільшення знаків та емблем веде до зниження їх захисної цінності.

11 вересня 1997 року Україна ратифікувала Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, в якій обумовлено права та захист журналістів під час збройного конфлікту: журналісти повною мірою користуються тим захистом, який надається цивільним громадянам, що не беруть участі у військових діях.

Законодавство нашої держави та низка міжнародних правових актів, визнаючи значну роль, яку журналісти відіграють у суспільному житті, наділяють їх відповідними правами. Основоположним у цьому контексті є право на свободу слова, яке включає право мати власні переконання, збирати, зберігати та вільно поширювати інформацію та ідеї.

Українське законодавство гарантує журналістам певний обсяг прав, який забезпечує їх професійну діяльність.

Крім того, професійний журналіст редакції при виконанні службових обов'язків перебуває під її правовим і соціальним захистом. Честь, гідність і недоторканність журналіста охороняються законом. Так, Законом України «Про державну підтримку медіа, гарантії професійної діяльності та соціальний захист журналіста» (редакція від 31.03.2023, підстава - 2849-IX) визначено правові, економічні, організаційні засади державної підтримки засобів масової інформації та соціального захисту журналістів. Як складова частина законодавства України про свободу слова та інформаційну діяльність цей закон посилює систему правового регулювання в інформаційній сфері.

На здійснення додаткових заходів щодо усунення обмежень, які перешкоджають зміцненню й розвитку інформаційної галузі, її інфраструктури, надання реальної підтримки діяльності журналістів та забезпечення особливих норм їх захисту спрямований також Указ Президента України N1323/2000 від 9 грудня 2000 року «Про додаткові заходи щодо безперешкодної діяльності засобів масової інформації, дальшого утвердження свободи слова в Україні».