До питання про доктринальний та нормативний плюралізм

Размещено на http://www.allbest.ru/

До питання про доктринальний та нормативний плюралізм

Оніщенко Наталія Миколаївна, доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, академік НАПрН України, Заступник директора; Сунєгін Сергій Олександрович, кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник відділу теорії держави і права, Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Анотація

Стаття присвячена дослідженню сутності та природи доктринального і нормативного плюралізму, зокрема, особливостям сучасного етапу їх практичного прояву. Наголошується, що доктринальний та нормативний плюралізм повинні мати розумні межі, спрямовані на забезпечення конструктивного впливу на відповідні процеси та відносини в суспільстві. Визначаються умови, дотримання яких сприятиме досягненню позитивного ефекту від правового плюралізму. Робиться висновок, що нормативний плюралізм проявляє себе на рівні всіх соціальних регуляторів, норми та навіть принципи в межах яких отримують все більш широкий контекст свого тлумачення, а отже, і обґрунтування в процесі тієї чи іншої людської взаємодії.

Ключові слова: доктринальний плюралізм, нормативний плюралізм, право, правова доктрина, мораль, права і свободи людини, соціальні регулятори.

Серед багатьох спрямувань світоглядного ґатунку застосування терміна (поняття) «плюралізм» може мати і має багато різних значень та вживань. Більше того, як і до будь-якого поняття або явища, що може характеризувати теоретичні узагальнення, до поняття «плюралізм» можуть пред'являтися різні вимоги, обумовлені відповідним філософським «звучанням» або політичним «забарвленням» (наприклад, плюралізм дефініцій, плюралізм вчень, плюралізм думок та ідеологій).

З огляду на це стає зрозумілим, що наукове вивчення категорії «плюралізм» потребує своїх доктринальних узагальнень та висновків. Спочатку звернемося до словниково-енциклопедичного моніторингу означеної категорії:

1) «плюралізм» - філософська метафізична концепція, відповідно до якої дійсність складається з багатьох самостійних сутностей, що не утворюють абсолютної єдності; множина рівноправно-конструктивних течій, сил у політиці, ідеології, релігії тощо [1];

2) «плюралізм» - а) філософське значення, яке стверджує, що в основі буття перебуває багато незалежних начал; б) один із фундаментальних принципів устрою правового суспільства, який стверджує правомірність багатоманітності суб'єктів економічного, політичного, культурного життя суспільства (політичний плюралізм, плюралізм громадського життя, плюралізм поглядів, ідеологічний плюралізм тощо); в) багатоманітність [2];

3) «плюральний» - множинний [3];

4) «плюралізація» - надання чому-небудь характеру множинності, різноманітності на основі принципів плюралізму [1].

Щодо спеціального вивчення даної категорія у монографічних дослідженнях та статейному викладі слід зазначити, що, на жаль, вона (плюралізм, у тому числі доктринальний плюралізм, нормативний плюралізм) не є лідером у існуючих на сьогодні науково-публікаційних працях.

Слід віддати належне позиції, що «плюралізм» «плюралізму» не тотожні у контексті впливу на ті чи інші соціальні процеси. Адже одна річ - це, скажімо, «виставкові», «модні» пропозиції на наступний рік, і зовсім інша річ - множинність думок і ідеологій доктринального та нормативного формату, особливо якщо мова йде про державно-правові явища, про їх магістральний розвиток.

Дещо детальніше про це. Разом з розвитком держави і права та їх активним проявом у найрізноманітніших сферах суспільного життя, а також з поступовим поглибленням людських знань про державно-правові явища, виділяються і удосконалюються галузеві юридичні науки. Кожна з них в якості предмета свого вивчення в одному і тому ж об'єкті досліджує різні структурні складові, різні відносини і норми, що їх регулюють. Кожна з цих наук вивчає свої, приватні закономірності розвитку досліджуваних явищ. Водночас, для всіх наук мають значення закономірності загального об'єкта (держави і права), тобто закономірності виникнення, розвитку і функціонування цих феноменів. Ці закономірності становлять предмет теорії держави і права. Зрозуміло, що предмет науки - це те, що вона вивчає (ця теза не викликає заперечень).

Слід пам'ятати про нерозривний взаємозв'язок держави і права (не будемо зараз вдаватися до дискусії, що саме з цих інституцій виникає раніше). Ці явища, як продукти соціально-економічного, політичного і культурного розвитку суспільства, виникають разом, проходять здебільшого одні й ті самі етапи свого розвитку, однаково характеризуються з огляду соціально- політичної суті, слугують одним і тим самим цілям. Держава «висловлює» право в своїх законах, вона підтримує право і охороняє від порушень. Держава не «живе» поза правом, оскільки право є засобом здійснення функцій держави та закріплює існування держави з певною організацією механізму, формою правління, устроєм і політичним режимом. У різних типах держави і права це проявлялося по-різному (відомі часи і простори, коли ні про яке «панування права» і мови бути не могло). Втім, загальна тенденція або закономірності взаємозв'язку між державою і правом проявлялися двостороннім характером.

Держава і право знаходяться в такій тісній взаємодії, що уявляється можливим говорити саме про загальні закономірності їх розвитку, хоча, зрозуміло, це - різні явища. Держава має свою структуру, свій механізм, свою суть і форму, а право - свої характерні особливості. Можна розрізняти державознавство і правознавство, кожне зі своїми напрямами, особливостями, закономірностями, проте, не слід забувати, що деякі, на наш погляд, прогресивні вчені вважають за потрібне говорити сьогодні про праводержавознавство. Однак все це не тільки не заперечує загальних закономірностей держави і права, а, навпаки, тільки підкреслює контекст їх взаємопов'язаного, взаємообумовленого співіснування. Цікавим в цьому контексті є сукупність поглядів і точок зору щодо державно-правового поступу.

Обговорюючи аспекти доктринального плюралізму, хочемо звернутися не тільки до «дефініційних довідок», але й методологічних засад представленої проблеми.

Методологія будь-якої науки - явище доволі складне, що включає в себе світогляд і загальнотеоретичні концепції, загальні закони і категорії, загальнонаукові і приватно наукові методи. Отже, у найбільш загальному сенсі методологія науки - це система пізнавальних принципів, прийомів, засобів і способів дослідження певного наукового предмета. Також існує точка зору, що методологія наукового дослідження - специфічна сфера знань, яка займає відповідне місце в ієрархії пізнавальних сфер: між конкретними науками і філософією. У зв'язку із цим методологія науки спеціально не входить в предмет дослідження конкретних наукових дисциплін.

Під методологією, згідно усталених наукових позицій, пропонуємо розуміти «систему підходів, методів, засобів, прийомів та принципів організації і побудови теоретичної та практичної діяльності, а також вчення про певну систему». На нашу думку, питання методології у дослідженнях щодо юридичної науки не є новим для нашого правового осередку, правового вжитку, предмета правового дискутиювання тощо [4].

Вірно і те, що, мабуть, більш заплутаного, такого, що не дістало свого вирішення або повного, завершеного вигляду питання, серед дискусійних проблематик немає. Так, одні вчені наполягають на виборі одного загального метода через аналіз особливих методів одиничного (принцип «ієрархічності» або, так би мовити, «матрьошковий» принцип). Інші є прибічниками принципу плюралізму щодо методів дослідження, деякі наполягають на інтегративному методі.

Упродовж багатьох років юридична наука базувалася на ідеї філософського монізму. Єдиним всеохоплюючим методом дослідження державно-правових явищ вважався діалектичний матеріалізм. Проте, віддаючи належне діалектичному методу дослідження і визнаючи його провідну роль, слід заперечити проти обов'язкового поєднання цього методу з матеріалістичним світоглядом. Відомо, що діалектичний метод спочатку був розроблений і сформульований Гегелем саме на ідеалістичному підґрунті. Сучасна наука, у тому числі юридична, підтверджує можливість застосування ідеалістичного світогляду для обґрунтування прогресивних, таких, що відповідають потребам суспільного розвитку, ідей. Саме на ідеалістичному підґрунті виникло й існує вчення про природні права людини і громадянина, обумовлені високоморальними цінностями. Ці права обґрунтовуються не з матеріалістичних позицій, а як такі, що надані особі від природи. І означеним вченням сучасна юридична наука віддає належне.

Вся історія науки, у тому числі юридичної, свідчить, що найсприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний стандартний підхід, а плюралізм методів дослідження. Співставлення і інтегрування знань, набутих на основі різних світоглядів - матеріалістичного й ідеалістичного, ліберально-демократичного тощо - збагачує науку і підвищує наукову цінність її висновків. Втім, не є секретом, що деякі вчені наполягають на одному «генералізованому» методі або підході наукового дослідження.

В одному з визначень плюралізму, наведеному вище, [1 ] мова йде про те, що це явище пов'язане з множиною рівноправно конструктивних течій, сил у політиці, ідеології, релігії тощо. Дійсно, плюралізм, що «виходить», «випадає» за межі конструктиву, повинен розглядатися за відповідних умов, як досить деструктивне явище в будь-якій сфері або напрямі людської діяльності. Не є винятком, власне, і наукова діяльність, у зв'язку із чим вчені з усією відповідальністю повинні ставитися до запропонованих концепцій, поглядів, дефініцій, які не лише не затребувані на сьогодні суспільством, не відповідають його запитам, відповідним державним, національним інтересам, але й можуть призвести зараз чи в майбутньому до схоластичних або навіть шкідливих наслідків.

Слід підходити з усією відповідальністю до явищ правового плюралізму в доктрині або, іншими словами, до доктринального плюралізму, який, на нашу думку, можна визначити як множинність наукових поглядів, вчень, концепцій, ідей щодо певних явищ, феноменів, інститутів тощо, зокрема держави і права, які досліджуються у своєму виникненні та розвиткові у контексті певних рис, властивостей та основних характеристик. При цьому варто зазначити, що сучасні процеси в усіх сферах життєдіяльності людини вимагають від правової доктрини не лише «кабінетного» опрацювання багатьох складних теоретичних засад і підвалин право-державотворення, але й все більшої доступності юридичних напрацювань як громадянському суспільству в цілому, так і кожній пересічній людині зокрема.

Отже, підводячи попередні висновки, зазначимо, що множинність поглядів на одні і ті самі явища, інститути в правовій доктрині є самі по собі позитивною практикою, оскільки призводять до обговорення, дискутиювання та викристалізації об'єктивних знань в царині державно-правових явищ. Однак це не означає і не повинно означити, що доктринальний плюралізм не повинен мати розумні межі свого практичного втілення, порушення яких призводитиме до зростання схоластичного суб'єктивізму в юридичній науці, що суперечитиме досягненню основної мети будь-якої наукової діяльності - вироблення та систематизація об'єктивних знань про оточуючу дійсність, зокрема, про державно-правові феномени. Адже коли наукові дослідження стають такими, що в них розглядають 101 і більше «нюансів», які ще й «потребують» подальших фундаментальних наукових опрацювань, у тому числі на дисертаційному рівні (наприклад, в Україні на сьогодні захищено більше 150 дисертацій з тематики, присвяченій правовій системі), то це ставить певні питання стосовно їх практичної новизни та визначення розумних меж доктринального плюралізму, які надавали б можливість зближувати теоретичну новизну з соціальною практикою у сфері право-державотворення. У вказаному контексті, на наш погляд, достатньо було б обмежити розгляд відповідних питань на конференціях, круглих столах, методологічних семінарах тощо, а не «виносити» його на рівень фундаментального дослідження, оскільки такий «плюралізм» в цілому шкодить науковому розвитку, науковому пошуку і, відповідно, сучасним науковим дослідженням.

Окрім доктринального плюралізму, важливою характеристикою сучасних відносин та відповідних дискурсивних практик є також нормативний плюралізм. Під нормативним плюралізмом у загальному значенні слід розуміти ситуацію або стан, в якому в межах одного соціального простору, у тому числі держави, фактично співіснують та функціонують два і більше нормативних порядки, які у багатьох випадках по-різному регулюють ті чи інші питання соціальної комунікації. При цьому нормативний плюралізм - це загальне поняття, в межах якого можна виокремлювати відповідні його різновиди, а саме: правовий плюралізм, моральний плюралізм, релігійний плюралізм тощо, тобто плюралізм на рівні окремих соціальних норм або соціонормативних систем.

Необхідно зазначити, що у сучасній юридичній літературі науковці приділяють певну увагу проблематиці саме правового плюралізму, зокрема питанням співвідношення міжнародного та національного права, різноманітним аспектам реалізації національного законодавства в умовах доповнення чи навіть заміщення його норм нормами міжнародного права, нормами права різноманітних наднаціональних об'єднань (економічних, військово-політичних тощо), врешті-решт, нормами транснаціональних корпорацій.

Втім, на нашу думку, вказана проблематика повинна бути осмислена насамперед з точки зору пошуку загальних закономірностей функціонування та розвитку явища нормативного плюралізму, причин і умов його виникнення, його позитивних і негативних наслідків тощо. У зв'язку із цим, в межах даного статейного викладу ми спробуємо визначити та охарактеризувати лише загальні ознаки нормативного плюралізму, а також з'ясувати особливості сучасного етапу його функціонування та розвитку.

У контексті дослідження сутності та природи нормативного плюралізму варто зауважити, що останній можна розглядати у об'єктивному та суб'єктивному значеннях. Так, в об'єктивному розумінні нормативний плюралізм проявляється насамперед на рівні різних соціальних норм, які фактично функціонують в суспільстві та неоднаково регулюють відповідні відносини в ньому (наприклад, ситуація або стан, коли норми права, моралі та релігії по-різному регулюють сімейні відносини, певну діяльність тощо). Якщо вести мову про об'єктивність нормативного плюралізму на рівні окремих соціальних регуляторів, зокрема права, то останній проявлятиметься у вигляді співіснування в межах держави чи її окремих адміністративно-територіальних одиниць двох чи більше систем правових норм (наприклад, парламентське право та судове право), або, у вузькому значенні, правових колізій чи суперечностей між правовими нормами.

У суб'єктивному розумінні нормативний плюралізм має місце у випадку неоднакового тлумачення змісту певних соціальних норм з боку учасників відповідних суспільних відносин, які регламентуються такими нормами. Іншими словами, суб'єктивний нормативний плюралізм означає різну оцінку одних і тих самих соціальних норм з боку конкретних осіб, на підставі якої вони приймають рішення про їх застосування/незастосування в межах конкретних відносин.

Слід наголосити, що в сучасному ліберально-демократичному суспільстві, зокрема в Україні, явище нормативного плюралізму набуває все більшого поширення або розвитку, про що свідчать численні приклади правореалізаційної практики, в межах яких учасники суспільних відносин конструюють різноманітні, нерідко діаметрально протилежні смислові контексти тих чи інших соціальних норм.

Якщо вести мову про нормативний плюралізм взагалі, то його поширеність у сучасному демократичному суспільстві є насамперед наслідком втрати позитивної взаємовідповідності між трьома основними соціонормативними системами (права, моралі і релігії), яка характеризується співпадінням принаймні основних нормативних вимог до поведінки та діяльності людини, закладених у відповідних соціальних нормах. Очевидним слід визнати, що позитивна взаємовідповідність права, моралі і релігії в межах визначених темпорально-просторових координат, яка проявляє себе на рівні закріплення у правових нормах положень та правил, що відтворюють моральні принципи та норми людських взаємовідносин незалежно від конкретної сфери їх прояву, або, принаймні, спрямовані на утвердження в суспільстві «здорового» морального середовища, може сприяти лише зміцненню єдності та цілісності соціонормативної регуляції в цілому.

Натомість у сучасному секуляризованому світі правовий порядок практично остаточно втратив свій сутнісний та об'єктивний взаємозв'язок з мораллю та релігією [5], що є закономірним наслідком процесу надмірної автономізації права в системі соціальних регуляторів, який виявляється у все більшому відокремлені змісту його норм від належного морально-релігійного обґрунтування та закріплення за ним статусу самодостатньої, незалежної соціонормативної системи, джерело якої здебільшого конституюється насамперед з людської природи, зокрема, з її самосвідомості, самосприйняття та самоповаги. Подібна відірваність права від морально-релігійної системи координат виражається, з-поміж іншого, у тому, що законодавство сучасних демократичних держав все частіше закріплює правила поведінки, зміст яких повністю нехтує моральними та релігійними нормами улаштування соціального життя, тим самим посилюючи в суспільстві зневагу до будь-якої нормативності, витоки якої перебувають поза межами індивідуальної свідомості.

Так, наприклад, узаконюючи права людини на евтаназію, на укладення одностатевих шлюбів, на зміну статі або гендерної ідентичності поза контекстом дихотомії «чоловік - жінка», інші так звані «соматичні» права людини [6; 7] та надаючи правомірного статусу відповідній діяльності, пов'язаній із всебічним забезпеченням цих прав, держава не лише вторгається у сферу основних морально-релігійних координат розвитку суспільства, але й по суті створює обов'язкову модель або, скоріше, нормативно позитивний

зразок певної поведінки, в якому все традиційне, заборонене і гріховне витісняється новим, «прогресивним» та «доброчесним». Втручаючись таким чином у традиційну морально-релігійну регуляцію через інститут прав і свобод людини, які у сучасних демократичних державах визнаються єдиною, самодостатньою та найвищою соціальною цінністю, визнаючи нечисленні та ганебні з точки зору моралі і релігії випадки здійснення таких прав, держава перетворює їх на взірець, стандарт та по суті обов'язкове типове правило або позитивну нормативну модель, звільняючи подібні відносини в суспільстві від докорів сумління, необхідності їх приховування та громадського осуду. Навпаки, тепер вже суспільство і громадяни повинні зайвий раз подумати перед тим, як засуджувати подібну соціально шкідливу практику та навіть висловлювати цілком тактовні зауваження особам, які публічно намагаються її демонструвати [8].

Водночас, нормативний плюралізм в суспільному житті пов'язаний не лише з відсутністю позитивної взаємовідповідності між основними соціонормативними системами, але й навіть відсутністю позитивного доповнення правових норм моральними або релігійними, які пред'являють більш суворі вимоги до поведінки людини. При цьому необхідність позитивного доповнення правових норм моральними та іншими соціальними нормами випливає з об'єктивної неможливості права повноцінно впливати на суто моральні аспекти комунікативних практик, зокрема, на їх внутрішню мотивацію, цілі їх учасників тощо. У цьому випадку нормативний плюралізм виступатиме наслідком неналежної охорони та захисту з боку держави норм суспільної моралі, її прорахунків в процесі впливу на релігійні відносини в суспільстві, його культурно-мистецьке життя тощо.

У вказаному контексті потрібно зазначити, що держава не може ефективно впливати на значну кількість комунікативних практик в суспільстві, які перебувають насамперед у морально-нормативному вимірі свого обґрунтування. Мабуть, беззаперечним слід визнати практичну неефективність закріплення загальної законодавчої заборони, наприклад, на перелюбство, азартні ігри, пияцтво тощо, та, відповідно, встановлення юридичної відповідальності за вчинення цих дій. У даному випадку недоцільність та неефективність встановлення подібних заборон на правовому рівні обумовлюється передусім неможливістю забезпечення належного державного контролю за цими вчинками та поведінкою, на регуляцію яких значно ефективніше впливають відповідні моральні переконання індивідів, що формуються та розвиваються у відповідному соціальному середовищі. Відтак, для того щоб ці та інші подібні діяння у суспільстві були мінімізовані та, відповідно, не мали б негативного виховного впливу на громадян, держава повинна створювати належні умови для охорони та захисту суспільної моралі, а також традиційної релігійної діяльності, залишаючи при цьому відповідний рівень свободи морального вибору особистості.

Звертаючись до реалій сьогодення, доводиться констатувати, що нормативність подібних соціальних комунікацій формується з тотального, всеохоплюючого пріоритету принципу індивідуалізму у суспільному житті, який призводить до надмірного, необґрунтованого обмеження ролі та значення держави у забезпеченні належного морального клімату в суспільстві. При цьому в суспільстві проголошується та утверджується повна, безмежна моральна автономія індивіда, яка фактично призводить вже навіть до перегляду основоположних релігійних вчень, їх відповідних догматів, зокрема у християнстві, які вважалися непорушними протягом всієї історії цієї релігії. Це, у свою чергу, призводить до суттєвого посилення конфліктного потенціалу нормативного плюралізму, оскільки останній позбавляється всіх об'єктивних критеріїв та меж своєї допустимості.

Таким чином, позитивне доповнення правових норм іншими соціальними нормами здатне забезпечувати соціально корисний нормативний плюралізм, що випливає з об'єктивної природи відповідних соціонормативних систем, збалансованість дії яких у суспільному житті надає можливість встановити більш-менш чіткі критерії та межі допустимості реалізації індивідуальної свободи. В основу такого нормативного плюралізму повинна бути закладена теза про те, що права і свободи людини, її вільний вибір того чи іншого варіанту поведінки та діяльності, не є абсолютною та єдиною найвищою соціальною цінністю, оскільки мають вище морально-релігійне обґрунтування - слугувати загальному людському благу. Саме тому, здійснюючи вільний вибір тих чи інших вчинків, людина повинна мінімізувати ризик завдання зла або шкоди як самій собі, так і оточуючим індивідам. При цьому позитивний ефект від такого нормативного плюралізму може бути досягнуто за таких умов:

по-перше, межі предмету правового регулювання відповідних суспільних відносин окреслюються можливістю здійснення ефективного зовнішнього контролю за поведінкою та діяльністю індивідів. У зв'язку із цим значна кількість суспільних відносин, зокрема, відносини любові, дружби, людської відданості тощо, повинні перебувати поза сферою правового регулювання. При цьому мова у даному випадку йде не про можливість здійснення формального контролю за поведінкою та діяльністю громадян, а забезпечення саме ефективного або такого контролю, що здатен позитивно впливати на процес формування та розвитку правослухняної поведінки громадян.

Так, наприклад, навряд чи можливо встановити реальний ефективний контроль за дотриманням громадянами норми щодо заборони тютюнопаління у громадських місцях, передбаченої статтею 13 Закону України «Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення» [9]. Останнє пов'язано з об'єктивною неможливістю закріпити за кожним громадським місцем у відповідних адміністративно-територіальних одиницях і насамперед у великих містах цілодобове чергування поліцейських Національної поліції України, органи якої відповідно до статті 222 Кодексу України про адміністративні правопорушення розглядають і вирішують, зокрема, справи щодо куріння тютюнових виробів у заборонених місцях (ст. 175¹ КУпАП) [10].

У зв'язку із цим законодавча заборона на куріння тютюнових виробів у громадських місцях виконує на практиці переважно ідеологічну, а не регулятивну функцію, оскільки питання вибору місця для куріння перебуває передусім у моральній площині, а правові механізми забезпечення такої заборони виступають, скоріше, не як реальні та ефективні засоби регулювання відповідних суспільних відносин, а як прийоми ідеологічного впливу на суспільство і громадян. Не применшуючи значення ідеологічного потенціалу права, все ж мусимо визнати, що вказана функція права може і повинна виконувати лише другорядну, а не основну роль у напрямах його впливу на суспільні відносини [11]. Саме тому забезпечення належного рівня реалізації зазначеної норми може бути досягнуто насамперед в умовах високого рівня моральної свідомості громадян, які повинні розуміти, що реалізація ними свободи куріння не повинно завдавати шкоди іншим суб'єктам;

по-друге, суспільні відносини, врегульовані правом, повинні спрямовуватися на задоволення типових, соціально значущих інтересів, які характеризуються потенційною або реальною конфліктністю. У даному випадку мова йде про загальні, життєво важливі інтереси всього суспільства або, принаймні, певних соціальних інститутів, які виражають сутність цих відносин та є найбільш характерними для них. Саме право надає можливість забезпечити офіційно визнаний баланс таких інтересів, тим самим сприяючи зменшенню їх конфліктного потенціалу, а у разі виникнення такого конфлікту - виступати ефективним засобом його вирішення [12].

З огляду на зазначене, навряд чи слід визнавати доцільним, а тим більше необхідним, потребу у законодавчому забезпеченні прав і свобод так званої ЛГБТ-спільноти, оскільки у цьому разі йдеться про певну сукупність індивідуальних інтересів, які не є загальними, соціально значущими та життєво важливими для всього суспільства чи більшості його представників. Навіть попри морально-релігійний осуд сексуальних практик представників ЛГБТ- спільнот, відсутність законодавчого закріплення їх правового статусу не лише не позбавляє їх можливості реалізовувати подібні відносини, не порушуючи при цьому прав та інтересів інших суб'єктів, але й отримувати відповідні соціальні блага в суспільстві та державі як звичайні громадяни, що випливає, зокрема, зі змісту статті 24 Конституції України. Навпаки, надання такого правового статусу цим особам неодмінно сприятиме посиленню конфліктного потенціалу в суспільстві, ефективно вирішити який лише за допомогою правових засобів буде щонайменше проблематично, оскільки інтимні відносин між статями завжди ефективно регулювалися насамперед моральними та релігійними нормами, які обґрунтовують їх зміст з урахуванням зовсім інших принципів та категорій [13; 14];

зміст правовідносин виражається у взаємних правах і обов'язках їх учасників, які мають формальний та еквівалентний характер. Адже право, на відміну від моралі і релігії, оперує насамперед формально визначеними статусами тих чи інших суб'єктів та соціальних груп і саме залежно від цих статусів формує взаємовідповідну систему прав і обов'язків індивідів. З огляду на те, що право визначає лише конкретну юридично встановлену міру необхідної поведінки, межі та характер якої заздалегідь визначені зовнішнім авторитетом, потрібно щоб його зміст адекватно узгоджувався та доповнювався традиційною для певного суспільства морально-релігійною системою координат, в межах якої накопичено значний досвід вирішення багатьох соціально та індивідуально значущих проблем відповідних комунікативних практик.

Фактична відсутність такого позитивного доповнення права моральними і релігійними нормами призводить до надмірної формалізації та бюрократизації у вирішенні значної кількості важливих соціальних проблем, зокрема таких, як подолання бідності значної частини населення, підвищення рівня його зайнятості, забезпечення доступності медичних, освітніх, транспортних та інших найважливіших соціальних послуг тощо [15]. При цьому очевидним є те, що використання подібного підходу не здатне забезпечити досягнення бажаних для суспільства результатів їх вирішення, оскільки його практична реалізація зводитиметься лише до прийняття відповідного закону, інструкції, надання бюрократичних вказівок зверху і т.п. Більше того, така ситуація породжуватиме подальше поширення негативного нормативного плюралізму в суспільстві, оскільки відповідні правові норми, які так чи інакше, але являють собою наказ уповноважених органів державної влади, не знаходять внутрішнього сприйняття у людини в силу домінування у її свідомості морально засуджуваної мотивації її вчинків, емоцій та почуттів, що активно формуються в сучасних умовах постмодерну та функціонування глобального інформаційного суспільства.

З урахуванням всього вищенаведеного, можемо зробити наступні висновки:

1. Доктринальний плюралізм відіграє переважно позитивну роль у забезпеченні суспільного розвитку, оскільки призводить до обговорення, дискутиювання та викристалізації об'єктивних знань в царині відповідних явищ чи феноменів оточуючої дійсності, зокрема у сфері держави і права. Водночас, доктринальний, як і будь-який інший плюралізм, повинен мати розумні межі свого застосування, що забезпечують його конструктивне значення у впливі на відповідні процеси та відносини в суспільстві, особливо якщо мова йде про здійснення фундаментальних наукових досліджень, які повинні мати не лише значну теоретичну новизну та цінність, але й практичну також.

2. В умовах сучасного ліберально-демократичного розвитку соціальна нормативність характеризується наявністю великої кількості незалежних та навіть протилежних між собою за змістом нормативних стандартів людської поведінки і діяльності, які конституюються завдяки функціонуванню відповідних комунікативних практик, у тому числі віртуальних, що мають місце в межах глобального інформаційного суспільства. При цьому нормативний плюралізм проявляє себе на рівні всіх соціальних регуляторів, норми та навіть принципи в межах яких отримують все більш широкий контекст свого тлумачення, а отже, і обґрунтування в процесі тієї чи іншої людської взаємодії.

3. Сучасний стан нормативного плюралізму в демократичних державах, у тому числі в Україні, обумовлює посилення конфліктного потенціалу в суспільстві, оскільки на сьогодні в суспільному житті фактично співіснує та функціонує значна кількість протилежних за змістом комунікативних практик, які обґрунтовуються як рівноцінні та рівнозначні поза контекстом об'єктивних, смислоутворюючих засад людської поведінки і діяльності, наявність яких неодноразово підтверджувалася історичним досвідом. Як наслідок, соціальні регулятори все більше емансипуються одне від одного, а осмислення та реалізація відповідних норм є результатом лише конфліктно-компромісних відносин, а не відповідних стійких причинно-наслідкових зв'язків, соціальних закономірностей та загальних ціннісних орієнтирів. Це, у свою чергу, призводить до посилення соціальної атомізації та аномії, різноманітних соціальних ризиків і загроз, зростання конфліктного потенціалу всередині суспільства тощо.

4. Забезпечення збалансованості дії соціальних регуляторів в суспільному житті, позитивного доповнення правових норм іншими соціальними нормами, надасть можливість встановити чіткі критерії та межі допустимості реалізації індивідуальної свободи. Саме у такий спосіб нормативний плюралізм в суспільстві матиме об'єктивний, легітимний та соціально корисний характер, що випливає зі специфіки сутності, природи та функціонального призначення кожної соціонормативної системи, кожна з яких має відповідні межі ефективного впливу на суспільні відносини.

доктринальний нормативний плюралізм

Список використаних джерел

1. Бусел В.Т. (2005). Великий тлумачний словник сучасної української мови (с. 986). Київ; Ірпінь: ВТФ «Перун».

2. Куньч З.Й. (2005). Універсальний словник Української мови (с. 582). Тернопіль: Навчальна книга - Богдан.

3. Загнітко А.П., Щукіна І.А. (2008). Великий тлумачний словник. Сучасна українська мова від А до Я (с. 394). Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО».

4. Безклубий І. (ред.). (2017). Методологія в праві. Київ: Грамота.

5. Сунєгін С.О. (2017). Право, мораль і релігія як соціальні регулятори: об'єктивний і суб'єктивний виміри. Правова держава, (28), 145-163.

6. Завальнюк В.В. (2011). Соматичні права людини з позицій юридичної антропології. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія», (10), 20-27.

7. Мар'юк І.І. (2016). Захист соматичних прав людини в українському та зарубіжному законодавстві. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: «ПРАВО», (40 (2), 138-141.

8. Оніщенко Н.М. (ред.). (2020). Право і прогрес: запити громадянського суспільства. Київ: Наукова думка.

9. Про заходи щодо попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров'я населення (Закон України). № 2899-IV. (2005).

10. Кодекс України про адміністративні правопорушення (Закон України). № 8073-Х. (1984).

11. Оніщенко Н.М. (ред.) (2016). Трансформація правової ідеології у контексті сучасних викликів. Вінниця: ТОВ «Нілан-ЛТД».

12. Бобровник С.В. (ред.). (2021). Загальна теорія права. Нормативний курс. Київ: Юрінкомінтер.

13. Львова О.Л. (2018). Межі толерантності українських законів: аналітико-правовий зріз. Держава і право. Серія: «Юридичні науки». Київ: Вид-во «Юридична думка», (82), 23-36.

14. Оніщенко Н.М. (ред.). (2014). Принцип рівності у праві: теорія і практика. Київ: Вид- во «Юридична думка».

15. Шемшученко Ю.С., Оніщенко Н.М., Пархоменко Н.М., Сунєгін С.О. (2016). Соціальна політика: вимоги суспільства, виклики часу, потреби людини. Київ: Ін-т держави і права імені В.М. Корецького НАН України.

Размещено на Allbest.ru