До питання про державно-правові погляди Августина Волошина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

До питання про державно-правові погляди Августина Волошина

Липитчук Ольга Василівна канд.юрид. наук, доцент кафедри Історії держави, права та політико-правових учень

Україна

Анотація

Утвердження та визнання світовою науковою спільнотою сучасної української юридичної науки неможливе без повернення до її витоків, а саме до праць визначних представників української еліти. Період на межіXIX-XXorn. На українських землях відносять до визначальних, оскільки тогочасні події заклали основу для здобуття Україною незалежності в майбутньому. У розрізі подій на Закарпатті першої' половини XX ст. становлення української політико-правової думки набуло особливого значення. Цей процес проявлявся у піднесенні національного духу українського етносу закарпатського краю, у тому числі під впливом державотворчої діяльності Августина Волошина. Він був одним із найперших українських громадсько-політичних діячів, що розпочали свою роботу на зламі XIX і XX ст.. й спромоглися сформувати власну цілісну систему державно-правових поглядів. державотворчий правовий етнос волошин

Ключові слова: Августин Волошин, політичні погляди, Карпатська Україна, освітня діяльність, Сойм.

Серед діячів української культури, імена яких тривалий час незаслужено замовчувалися через звинувачення у буржуазному націоналізмі, особливе місце належить Августину Волошину - видатному громадсько-політичному діячеві, який пройшов нелегкий шлях від настоятеля храму до першого президента Карпатської України, від викладача учительської семінарії до ректора Українського вільного університету. [1]

Як зауважив член-кореспондент НАН України, професор Олекса Мишанич: «Майже вся історія Закарпаття перших чотирьох десятиліть XX ст. пов'язана з іменем Августина Волошина. Ця світла постать активно присутня у подальшому історичному процесі краю. її значення ми належно оцінили тільки з кінця 80-х рр., коли почала відроджуватися незалежна Українська Держава. Велінням часу пішли у небуття демагогічні просторікування про "патера","буржуазного націоналіста","політичного авантюриста", і перед світом постав у всій своїй трагічній величині один із найвидатніших борців за українську національну ідею за Карпатами, президент Карпатської України. Короткочасне існування Карпатоукраїнської держави і її легітимного уряду, очоленого А. Волошиним у 1938-1939 рр., засвідчили тяглість національно - визвольних змагань закарпатських українців, прискорили перетворення етнічної маси у народ. Перемогою української Правди за Карпатами у 1939 р. фактично завершився процес консолідації української нації на всіх обширах української території».[2]

Августин Волошин - громадсько-політичний, культурний, релігійний діяч Закарпаття, депутат чехословацького парламенту (1925-1929), лідер Християнсько-народної партії (1925-1938), прем'єр-міністр Карпатської України(1938-1939), депутат Сойму і президент Карпатської України (1939). Основні праці: «Причини упадка народа нашего»(1911), «Ко вопросу політичної консолідації» (1923), «Нинішнє політичне положення Подкарпатської Руси» (1923),«Промова посла Авг. Волошина» (1929), «Наш націоналізм»(1935), «Початки національного пробудження на Підкарпатській Русі» (1936), «Якої автономії домагаємося» (1938),«Маніфест Уряду Карпатської України до всіх громадян Карпатської України» (1938). [3] Правовий аспект виокремлено в таких працях, як «Що хоче угро-руській нарід» (1918), «О письменном язиці підкарпатських русинів» (1921), «Спомини» (1923), «Дві політичні розмови» (1923), «Народна свідомість» (1930), «Всім русинам доброї волі» (1934), «Початки національного пробудження на Підкарпатській Русі» (1936), «Про шкільне право будучої української держави»(1942)[4]

Народився 17 березня 1874 року в гірському селі Келечин, нині Міжгірського району Закарпатської області, у родині греко-католицького священика. У 1883-1892 роках навчався в гімназії, а у 1892-1896 роках - в Ужгородському теологічному інституті. У березні 1897 року А.І. Волошин був висвячений і почав служити капеланом в Ужгороді. У 1899 році, після успішного закінчення Вищої педагогічної школи в Будапешті, одержав диплом професора математики й фізики, що відкрило йому дорогу до викладацької роботи.[5]

З 1900 року він починає працювати викладачем. У 1912-1938 роках - директор Ужгородської вчительської семінарії. А.І. Волошин насамперед дбав про піднесення освіти й культури в Закарпатті. Адже культурно-освітній рівень народу внаслідок тривалої політики мадяризації краю був низький. Зважаючи на відсутність підручників з багатьох дисциплін, йому довелося невтомно працювати в царині видавничої справи. Всього підготував і видав, головним чином на власні кошти, 42 книги.[5]

А.Волошин покладав великі сподівання на освіту як один із визначальних засобів усуспільнення особи, що є дороговказом у напрямку до щасливого майбуття нації. Для цього в народі мають усіляко популяризуватися знання, цим самим зміцнюючи національну свідомість українського загалу. Ось висновок, сформульований ним:" Народ саме шляхом просвіти постане з глибокого сну й піднесеться до кращого матеріального життя і забезпечить собі"краще майбутнє". У цьому контексті цікавим видається питання про нього як людину великих моральних чеснот і душевних щедрот у світлі спогадів тих, хто добре знав свого навчителя й наставника. Адже крім широкої громадської діяльності,котра вимагала неабиякої організаторської енергії, А.Волошин працював і рядовим педагогом, вихователем, часто виступав із лекціями у стінах учительської семінарії, на міських мітингах, у будинку "Просвіти". За правило його життя був девіз:" Не вимагай від іншого того,що не дотримуєшся сам". До того ж він глибоко усвідомлював нагальність високої, патріотичної культурної незалежності Карпатської України, а також уособлював майстра усного слова, оратора, який завжди володів цікавими фактичними матеріалами з історії і повсякдення Закарпаття. [6]

Як греко-католицький священик А. Волошин відстоював інтереси греко- католицької церкви, боронив традиційний обряд, відіграв провідну роль в акції збереження церковнослов'янської мови в богослужінні і кирилиці в друкуванні книжок. Оборона кирилиці від угорського шовіністичного наступу -- одна з великих заслуг А. Волошина перед своїм народом. Він не побоявся на всіх рівнях виступити проти тих священиків, єпископів і представників влади з Будапешта, які намагалися запровадити на Закарпатті богослужіння угорською мовою і руські книжки друкувати латинським алфавітом. Спільними зусиллями патріотів Закарпаття ця антиукраїнська акція не була переведена у життя. За заслуги перед своїм народом і ревну багатолітню працю на користь Церкви папа римський Пій XII призначив А. Волошина своїм таємним камерарієм (папський прелат, монсиньйор, шамбелян).[7]

Активна громадсько-політична діяльність А. Волошина припадає на 20-- 30-ті рр. Він не був політиком-професіоналом, але обставини життя Закарпаття цього періоду складалися так, що змушений був займатися громадськими і політичними справами, відіграючи у їхньому перебігу провідну роль.[7]

У становленні А.І. Волошина як педагога й культурно-громадського діяча, а згодом і як політика, істотну роль відіграли плодотворні творчі зв'язки з представниками національно свідомої української інтелігенції Галичини. Поїздки А.І. Волошина в Галичину спричинили справжній переворот у його свідомості, з'ясуванні ним багатьох питань національної історії України, розвитку визвольних змагань українського народу. У 1902 році А.І. Волошин заснував в Ужгороді акціонерне товариство "Уніо", при якому працювали друкарня та книгарня. Товариство почало видавати газету "Наука" (1903-1914), а також різноманітну релігійну літературу народною мовою, зокрема щорічник "Місяцеслов" (1901-1921).[5]

За час своєї діяльності товариство "Уніо" випустило сотні назв книг -- шкільних підручників, церковної літератури, книжок і брошур науково- популярного, просвітницького змісту й характеру. Майже всі книжки А. Волошина вийшли у цьому акційному товаристві.[7]

У кінці 1919 р. А. Волошин стає ініціатором заснування на Закарпатті культурно-освітнього товариства "Просвіта". 9 травня 1920 р. на загальних зборах "Просвіти" в Ужгороді було затверджено статут товариства, обрано правління. Закарпатська "Просвіта" проіснувала до березня 1939 р. і проводила величезну культурно освітню роботу, переважно на селах, організувала сотні читалень, самодіяльних хорових і драматичних гуртків, включилася в акцію ліквідації неписьменності населення. Заходами "Просвіти" було видано сотні художніх творів і науково-популярних книжок для народу. А. Волошин спрямовував діяльність "Просвіти" на популяризацію української культури, збереження рідної мови, утвердження української національної свідомості. Закарпатська "Просвіта" діяла у тісних взаєминах з галицькою "Просвітою" і відіграла провідну роль у культурно-національному відродженні закарпатських українців у 20--30-х рр. А. Волошин працював заступником голови "Просвіти" до останніх днів її існування. Йому належить велика заслуга у вихованні просвітянських кадрів, залученні до роботи в гуртках "Просвіти" учительства.[7]

Вершиною діяльності закарпатської "Просвіти" став Всепросвітянський з'їзд, що відбувся в Ужгороді 17 жовтня 1937 р. В його роботі взяло участь 30 тисяч просвітянських активістів з усіх сіл і містечок краю. У "Маніфесті до українського народу Підкарпаття", випущеному до з'їзду і підписаному керівниками 25 громадських організацій, партій, редакцій, говориться: "Ми добровільно прилучилися до Чехословацької республіки, ми є вірними громадянами нашої демократичної держави, але в мовних і культурних справах ми були й будемо частиною великого 50-міліонового українського народу і цієї нашої народної та культурної єдності ніколи нізащо не зречемося" . Під цим "Маніфестом" є і підпис А. Волошина: від імені Першої Руської Народної Ради і Педагогічного товариства Підкарпатської Русі.[7]

Після краху багатонаціональної Габсбурзької монархії і проголошення на її території незалежних держав, зокрема Угорської Народної Республіки, Чехословацької Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, відкритим залишалося питання про долю Закарпаття. В самому краї поступово викристалізувалися три основні політичні орієнтації щодо його майбутнього - проугорська, прочехословацька й українська. Відповідно їх репрезентували три найбільш впливові народні ради - Ужгородська, Пряшівська і Хустська. А.І. Волошин став одним із керівників створеної на початку листопада 1918 року в Ужгороді "Ради угорських рутенів". Вона виступала за збереження Закарпаття в складі Угорщини із забезпеченням прав "нашого угрорусского народа". Він також підтримав закон угорського уряду "Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині" від 21 грудня 1918 року. Однак на початку 1919 року поступово переконався, що оптимальним за тих умов рішенням щодо майбутнього Закарпаття є його приєднання до Чехословаччини. 8 травня 1919 року взяв активну участь в об'єднанні трьох вищеназваних рад в єдину Центральну Руську Народну Раду і став одним з її керівників. Рада прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословацької Республіки на правах автономії. Волошин у складі обраної делегації закарпатців 20 травня у Празі в урочистій обстановці передав це рішення президенту ЧСР Т. Масарику.[5]

Після включення Закарпаття до складу ЧСР у 1919 році створилися принципово більш сприятливі умови для громадсько-політичного й національно-культурного розвитку краю. Згідно з "Генеральним статутом про організацію адміністрації Підкарпатської Русі" від 18 листопада 1919 року, що став першим нормативним актом, який визначав правовий статус органів державного управління на Закарпатті, Рада міністрів ЧСР створила тимчасовий автономний орган (ліквідований у квітні 1920 року) - Директоріум, членом якого був А.І. Волошин. Він стає одним з авторитетних громадсько-політичних діячів, загальновизнаним лідером українського національно-культурного напряму в Закарпатті, який, завдяки його наполегливій повсякденній праці, з кожним роком зміцнював свої позиції в краї.[5]

У 1919--1938 рр. А. Волошин входив до складу Першої Центральної Руської Народної Ради Підкарпатської Русі. Ця Рада, об'єднавши всі інші Народні Ради, винесла у 1919 р. рішення про приєднання Закарпаття до Чехословацької республіки. Пізніше у ній почалися незгоди між українцями і русофілами і вона практично була бездіяльною. У 1936 р. її зусиллями підготовлено й випущено (українською і російською мовами) "Проект закона Центральної Руської Народної Ради про конституцію Автономної Підкарпатської Руси" (1937), якому так і не судилося стати законом. Авторитет А. Волошина у цій Руській Народній Раді був дуже високий, бо він об'єднував навколо себе сили різних орієнтацій, та оскільки Рада не мала реальної влади і була дуже неоднорідною, вона не відіграла тієї політичної ролі в житті закарпатців, яка на неї спершу покладалася.[7]

У 20--30-х рр. А. Волошин однозначно дотримувався прочехословацької політичної орієнтації, вважав, що Закарпаття під назвою "Підкарпатська Русь" на підставі міжнародних угод 1919 р. добровільно ввійшло до складу новоствореної Чехословацької республіки і згідно з цими угодами йому мав бути наданий статус автономії. Як відомо, празький уряд і його лідери не спішили з проголошенням автономії Підкарпатської Русі, цинічно заявляючи, що населення цього краю "не дозріло" до автономії. На знак протесту проти недотримання празьким урядом своїх обіцянок щодо автономії Закарпаття перший губернатор Підкарпатської Русі Г. Жаткович 17 березня 1921 р. зрікся своєї маріонеткової посади. З того часу все політичне життя Закарпаття аж до жовтня 1938 р. було підпорядковане досягненню автономії в рамках Чехословацької республіки. Про роль А. Волошина у боротьбі за автономію говорить те, що він разом з Й. Камінським, представником русофілів, від імені Центральної Руської Народної Ради випрацював проект закону про Конституцію автономної Підкарпатської Русі.[7]

У серпні 1938 р. А. Волошин реорганізував Першу Центральну Руську Народну Раду, ввівши до складу її керівництва нових членів, і 7 вересня з цілою делегацією Ради прибув до Праги, щоб домогтися проголошення автономії. Президент республіки Е. Бенеш не прийняв делегації, і вона повернулася до Ужгорода без будь-яких результатів. А. Волошин домагався від празького уряду реалізації міжнародних рішень 1919 р. про Закарпаття. 1 серпня 1938 р. він виступив із статтею "Якої автономії домагаємося", у якій писав: "Домагаємось чесного здійснення нашої автономії за законами мирових договорів і конституційної грамоти та протестуємо проти штучного поширення шкідливої централізації! Домагаємось, щоб кожному народові дати можливість повного господарського розвитку! Домагаємось забезпечення людських прав для всіх мешканців нашої країни! Бо тільки тоді Підкарпатська Русь станеться кріпостю нашої держави тут на східному краю республіки!" Отже, до середини 1938 р. А. Волошин був автономістом, обстоював думку про автономію Закарпаття в межах Чехословацької республіки.[7]

Розв'язання питання про автономію Закарпаття і створення незалежної Карпатоукраїнської держави було прискорене міжнародними подіями. Після Мюнхенської конференції 29 -- 30 вересня 1938 р., у якій взяли участь керівники чотирьох великих європейських держав -- Німеччини, Англії, Франції та Італії, -- Чехословацька республіка перестала існувати, перетворившись у федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських українців.[7]

У 1923 році А.І. Волошин заснував і до початку 1939 року очолював народно-християнську партію. Від неї у 1925-1929 роках був послом парламенту Чехословацької Республіки, де відстоював інтереси свого народу і краю. Однак на вершину державно-політичного життя вийшов у 1938-1939 роках. 11 жовтня 1938 року він став членом першого автономного уряду Закарпаття - Кабінету міністрів Підкарпатської Русі на чолі з Андрієм Бродієм. 26 жовтня 1938 року після відставки і арешту Бродія, А.І. Волошина призначають прем'єр-міністром другого автономного уряду Підкарпатської Русі - Карпатської України.[5]Це був початок існування в центрі Європи Карпатоукраїнської держави. Про свій політичний курс він одразу заявив: "Ми віримо, що великий 50 мільойоновий народ підійме й надалі своє велике слово і не допустить, щоб наші віковічні вороги накладали на нас пута, знов садили нас в тюрми". Поява цієї декларації зумовила цілу низку українських маніфестацій в Галичині на підтримку Закарпаття. Діючи в надзвичайно складних умовах (нестабільна політична й економічна ситуація, окупація Угорщиною частини Закарпаття, відповідно до Віденського арбітражу), Волошин зумів заслужити повагу та навіть любов значної частини населення. Зарубіжні журналісти, які відвідали Закарпаття в той час писали:"Людина на свойому місці. Український нарід виявив для нього таку любов і таке признання, що назвав його «батьком народу». Цієї назви не устій нив ніякий закон - вона створена народом".[8]

Таким чином, волею долі він посів найвищу державну посаду на Закарпатті й розпочав працю на утвердження й зміцнення молодої держави. На цій посаді отець Волошин виявив риси рішучого практичного політика. Це важливо підкреслити, бо з історії України відомо, що чимало вмілих громадських діячів, кооператорів, військовиків так і не змогли стати вдатними політиками, а о. Августин Волошин зумів. Люди, які знали його до 1938 року, відзначали його м'яку вдачу, схильність до рефлексій. Як політик він змінився - став жорсткіший, різкіший і здатний до миттєвих рішень. Через тиждень після призначення отця Волошина прем'єр-міністром фашистська Угорщина, користуючись правом сильного, домоглася захоплення низинної території Закарпаття. За рішенням Віденського арбітражу, 2 листопада 1938 р. до Угорщини відійшли міста Ужгород, Мукачево й Берегово - близько 1500 кв.км території. Відтак прем'єр Волошин був змушений переїхати з урядом до Хуста, який став столицею Підкарпатської Русі. 22 листопада 1938 року парламент Чехословацької республіки прийняв конституційний закон про державно-правовий статус Підкарпатської Русі як “автономної складової частини Чехословацької республіки”. У розбудову Карпатської України включилися також представники всього українського народу, вихідці з Галичини і з радянської України намагалися через кілька кордонів добитися до новопосталої української держави, щоб взяти участь у її будівництві й захисті. Почала надходити допомога від американських і канадських українців. Отець Волошин ініціював створення загонів Української Національної Оборони Карпатської України під назвою “Карпатська Січ”. -Почалась підготовка до парламентських виборів. 18 січня 1939 року прем'єр Волошин розпустив усі політичні партії, натомість створив проурядове Українське Національне Об'єднання, за список якого на парламентських виборах 12 лютого 1939 року проголосували 92 відсотки виборців. Однак через місяць після тих виборів Гітлер погодився, щоб Угорщина захопила Закарпаття. 40-тисячне угорське військо з півдня і заходу перейшло кордон Закарпаття і одразу наразилося на вогонь куренів

Карпатської Січі. Ввечері 14 березня 1939 року Волошин від імені уряду виступив по Хустському радіо із заявою про намір проголосити державну незалежність Карпатської України. Наступного ранку 15 березня 1939 р. в приміщенні гімназії у місті Хуст Волошин відкрив першу сесію Сойму Карпатської України. Того ж дня Сойм одноголосно проголосив Карпатську Україну незалежною державою, республікою з президентом на чолі. Державною мовою Карпатської України визнано українську мову; затверджено також синьо-жовтий прапор, герб тризуб і державний гімн “Ще не вмерла Україна”. Депутати Сойму одноголосно обрали о. Августина Волошина президентом Карпатської України. Проте день 15 березня 1939 р. був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України. Вояки Карпатської Січі разом з добровольцями-семінаристами вели бій проти угорських частин. Президент Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики стократ переважаючій угорській армії, можна вважати початком Другої світової війни. Адже це - перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько- угорський фашизм. Ввечері наступного дня угорські частини захопили Хуст і до кінця березня окупували всю територію Закарпаття. [9]

Політична світова еліта з офіційною реакцією не поспішала, що означало мовчазне санкціонування окупації Закарпатської України. Німеччина, на підтримку якої очевидно розраховував Волошин, устами консула в Хусті порадила «не оказывать сопротивления венгерскому вторжению, ибо немецкое правительство в данной ситуации, к сожалению, не может взять Карпатскую Украъну под. протекторат». Уряд на чолі з Волошиним,вимушений покинути Україну, емігрує до Югославії. Перебуваючи поза межами рідної землі, Августин Волошин закликав українців:« Високо тримаймо національний прапор, а воскресне Україна!» За любов до своєї землі і українського народу, національні погляди та ідеї, палаючий патріотизм, відданість побудові Української держави, душпастирську вірність Церкві та непримиренну боротьбу проти комуністичної ідеології, 20 травня 1945 року радянськими спецслужбами СМЕРШу Августина Волошина було заарештовано та епатовано до Бутирської тюрми у Москві. Волошин і Україна єдине ціле. Як у випадку поневолення України, так і під час ув'язнення її Керманича, світові спільнота мовчала. Мовчав і Ватикан, не дивлячись на арешт священника католицької Церкви. Єдине - не мовчав час і вороги. Нелюдські умови і безперервні фізичні тортури й знущання відбирали сили і здоров'я літнього Волошина. 19 липня 1945 року закінчився земний шлях та перестало битися серце великого і гідного сина України, професора, доктора, Президента Карпатської України, Героя України отця Августина Волошина. Вина його перед людиноненависницьким та шовіністичним комуністичним режимом полягала тільки в одному: він народився українцем, українцем хотів жити, любив і поважав свій народ, бажав йому щастя і доброї вільної долі, боронив мову, історію та звичаї свого народу, був патріотом і священником з вірою у Господа Бога та майбутнє своєї держави - України. У світлі сучасних глобальних викликів та внутрішньо національних проблем варто часто згадувати слова Президента Карпатської України, отця Августина Волошина з його звернення « До всіх українців - на рідних землях і в розсіянні сущих», у важкому для закарпатців квітні 1939 року:« Доля всіх українських земель нині залежить передовсім од нашої праці й сили, і жодний громадянин не може нині усунутися од відповідальності. Тому, з Божою поміччю, зх. Вірою у свої сили - усі до нової праці,до нових змагань за волю, честь і щастя Великого Українського Народу».[2]

Указом Президента України Леоніда Кучми № 257/2002 від 15 березня 2002 року за визначну особисту роль у боротьбі за утвердження української державності президенту Карпатської України у 1939 році Августину Івановичу Волошину посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави. Цим же Указом орден Держави і документи про присвоєння А.І. Волошину звання Герой України передано на довічне зберігання Закарпатському обласному краєзнавчому музею.[5]

А. Волошин жив у той час, коли закарпатці пробуджувалися із сну XIX ст., почали усвідомлювати себе часткою українського народу. Як культурнонаціональний провідник свого народу він упродовж півстоліття захищав його право на державно-політичне життя, національну русько- українську культуру, мову, обрядність. А. Волошин послідовно відстоював єдність закарпатців з Галичиною і Східною Україною, майбутнє Закарпаття бачив тільки у Соборній Українській Державі. Офіційна радянська ідеологія та історіографія не могла пробачити А. Волошину його соборницьких поглядів і державотворчої діяльності, всіляко намагалася скомпрометувати його, принизити, показати маріонеткою в руках фашистської Німеччини та української політичної еміграції. Шлях А. Волошина до українства і Карпатської України лежав не через Радянську Україну, а був природним шляхом перетворення етнічної маси в народ, коли національне самоусвідомлення визріло на місці, без дії зовнішніх чинників. Українство на Закарпаття ніхто не приніс на багнетах, не нав'язала його й комуністична партія. Все подвижницьке життя, педагогічна, культурницька діяльність А. Волошина є прикладом того, як закарпатці -- інтелігенція і простий народ -- прийшли від етнічної свідомості до української ментальності. Русини стали українцями, відчули потребу своєї державності і вибороли цю державність.[7]

В загальноукраїнському контексті можна говорити, що Карпатоукраїнська держава у 1938--1939 рр. була останнім спалахом тих державних змагань, що мали місце у 1917--1920 рр. в Україні і в Галичині. Нині можемо уточнити цю думку і вважати, що це був пролог до української державності 90-х рр. Це був початок входження Закарпаття в Соборну Українську Державу. А. Волошин і його уряд вели Закарпаття до цієї соборності, позбуваючись поступово комплексу національної меншовартості, вторинності в межах чужих держав. Не їх вина, що Карпатоукраїнську державу потоплено в крові. За неї не було кому заступитися -- материкова Україна ледве животіла в лабетах Радянської імперії. Пізніше, з 1944 р., радянська система пішла потоптом по державних змаганнях закарпатських українців 30-х рр. І тільки в умовах незалежної України ми повертаємося до тих вікопомних подій і витягуємо із забуття імена наших славних людей, які жертовно боролися за українську ідею, за незалежну Українську держа ву.[7]

Легітимність Карпатоукраїнської держави 1938--1939 рр., її уряду і діяльності її президента не підлягають жодному сумніву.

А.Волошин протягом усього життя виступав за утвердження української ідеї, боровся за визнання і збереження української мови, її вивчення і використання в навчальних закладах, органах виконавчої влади, судових органах. Будучи послом до чехословацького парламенту у 1925-1926рр., він у своїх виступах наголошував на важливості надання рівноправного статусу українській мові поряд з чеською на території автономного Закарпаття у складі Чехословаччини. А.Волошин відстоював національні інтереси в пресі та здійсненні освітньої політики в державі,наочно ілюстрував ті загальнолюдські, демократичні ідеали, які повинні привести до консолідації українських земель, що століттями перебували у складі різних держав. Він був переконаний, що освіта, як і преса, повинна служити інтересам народу на основі глибокого патріотизму, відданості суспільному благу. Переважна більшість видань, власником, редактором, дописувачем яких був у свій час Волошин, відігравали важливу роль у формуванні правової освіченості населення Закарпаття.[7]

Політико-правові погляди Волошина вже на початку формування його громадянської позиції наб4ули національного спрямування та мали чітку орієнтацію на ідею приналежності підкарпатських русинів до українського народу. Проте, період перебування Підкарпатської Русі у складі Чехословаччини на правах автономії А.Волошин вважав певною мірою сприятливим для «українізації» та позитивних змін у суспільно-політичному житті краю, що в порівнянні з провладною політикою Австро-Угорської й Російської імперій були лояльними. Разом із тим, говорячи про вплив Чехословаччини на розвиток краю у своєму «Інтерв'ю», Волошин відзначає підвищення стану злочинності, недосконалості у врегулюванні кримінально- правових відносин внаслідок невдалих реформ у системі судочинства країни. У боротьбі за національне визволення і єднання українських земель Волошин провадив антирадянську політику. Він був одним із перших діячів, хто на сторінках періодичних видань, зокрема у праці «Мир людям доброї волі!», спираючись на загальновідомі факти і доводи, писав про потребу боротьби з більшовизмом, про негативні сторони комуністичної системи. Був переконаний, що держава, побудована загарбницьким шляхом на класових інтересах та антихристиянській політиці, не може принести жодного блага суспільству.[7]

Дотримуючись думки про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі, він вважав себе націоналістом^ очолювані ним політичні сили відстоювали права,свободи та інтереси населення закарпатського краю у відносинах з владою панівних держав. Відтак, поняття «нація» було ключовим у політико-правових поглядах А.Волошина. Він вбачав суть держави не в її формі, територіальному устрої чи виді правління, а в призначенні-єднати націю, та служити суспільному благу народу. Підтримуючи ліберальну позицію щодо потреби у всебічному забезпеченні державою прав і свобод громадян, Волошин з націоналістичних позицій виступав спочатку за автономію краю, а пізніше за проголошення незалежності для воз'єднання у подальшому всіх українських земель.[7]

Розуміючи управлінську природу законодавчих актів, які були способом державного врегулювання суспільних відносин та потребу у правовому закріпленні статусу Підкарпатської Русі, А.Волошин, беручи участь у законодавчих процесах, намагався організувати роботу органів влади, громадських інституцій та інших політико-адміністративних структур краю так, щоб вона не суперечила декларованому автономному статусу Закарпаття. Водночас співвідношення моделі організації управління із принципом автономізації державного устрою він вбачав у піднесенні народної волі до рівня закону шляхом офіційного закріплення та прийняття нормативно-правових актів, які б врегульовували діяльність автономної держави та виражали потреби і волю народу.[7]

Правотворча діяльність Волошина як прем'єр-міністра, в подальшому Президента Карпатської України, прослідковується через правовий аналіз основних нормативно-правових актів, безпосередню участь у розробці та прийнятті яких він брав. Так, на основі аналізу положень Маніфесту до українського народу, прийнятого 19.1 1.1938 р. Українською Народною Радою в м. Хусті, установчого документу, яким було створено Організацію Народної Оборони «Карпатська Січ» від 09.11.1938р. та Конституційних законів від 15.03 1939 р. визначено, що державницькі спрямування Волошина були направлені на формування політико-правового підґрунтя та прийняття законодавчих актів, які б у майбутньому давали можливість проголосити незалежну, суверенну, соціально орієнтовану державу. Зокрема, уряд на чолі з А.Волошиним розробив і погодив з владою Чехословаччини виборче законодавство, а першому Сойму Карпатської України були надані повноваження ухвалювати додаткові закони, що мали силу конституційних на території автономної республіки. А.Волошин, виступаючи за розподіл влади, дотримання прав людини,прав національних меншин,вважав, що природні права людини належать їй від народження та є однаковими для всіх, був прибічником природно-правового підходу до право розуміння. Побудованій Волошиним державі були притаманні всі основні ознаки, які характеризують державу: державний суверенітет,визначена територія, публічно-політична влада, що була представлена уповноваженими органами, система права,зокрема врегулювання податкових,виборчих, пенсійних, фінансових, господарських правовідносин та питання соціального забезпечення населення. Досвід проголошення 15 березня 1939 р. незалежної Карпатської України,обрання Волошина президентом новоствореної держави та визначення її конституційно-правового статусу шляхом прийняття конституційних законів(«Закон ч.1» і «Закон ч.2») безперечно позначився на подіях 1991 р. Зазначені закони містили концептуальні засади тогочасного конституційного ладу: визначення республіканської форми правління, офіційної назви, державної мови та символіки. Водночас Волошин наголошував на тому,що державний прапор є символом державного суверенітету, а виступи проти національної символіки він відносив до злочинів проти державної цілісності та недоторканості.[4]

Висновки

Внесок Волошина в українське державотворення полягає у тому, що його прагнення до об'єднання й незалежності українських земель еволюціонували і без сумніву вплинули на осмислення громадянами України власної національної ідентичності. Його здобутки повинні стати у подальшому основою політико-правових орієнтирів утвердження державності й суверенності відповідно до національних інтересів, а також об'єднати навколо себе ту політичну еліту, інтелігенцію й всіх свідомих громадян, які прагнуть жити у розвиненій, правовій,європейській державі.

Список використаних джерел

1. «Життя і помисли Августина Волошина» до 145-річчя від дня народження Августина Волошина( 1874-1945), президента Карпатської України.

2. ЦихулякІ.М. Ідеї суверенності та етнонаціональної політики отця Августина Волошина. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія Міжнародні відносини. Випуск 3,2018

3. Вегеш М.М.,Кляп М.І.,Тарасюк В.Ю.,Токар М.Ю. Августин Волошин. Життя і помисли президента Карпатської України.-2-ге вид.,допов.- Ужгород: Карпати, 2009.- 480 с.

4. Сабадош Т.І. Державно-правові погляди А.І.Волошина. Автореферат. Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.- Київ, 2015

5. Герої України. Волошин Августин Іванович( 17.03.1874- 19.07.1945)

6. Ньорба Людмила. Августин Волошин - мислитель і борець за національну ідею. Психологія і суспільство.№2, 2012.

7. Олекса Мишанич. Життя і творчість Августина Волошина. Ізборнік.

8. Штефан Авґустин. Авґустин Волошин -- Президент Карпатської України. Спомини. -- Торонто, 1977. -- С. 69

9. Лідія Купчик. Ідеальний Президент

Размещено на Allbest.ru