Застосування міжнародно-правових договорів при визначенні юрисдикції спорів про постійне місце проживання дитини

Вступ

Постановка проблеми. Зростання міграційних потоків та процесів глобалізації призводять до виникнення правовідносин, які виходять за рамки юрисдикції окремої держави, вимагаючи при цьому правового регулювання. Межі внутрішньої юрисдикції держав вже не залишаються незмінними, і держави все більше визнають необхідність міжнародно-правового врегулювання питань, які традиційно вважалися виключно внутрішньодержавними. Правове регулювання спірних відносин батьків щодо їх прав та обов'язків відносно малолітніх (неповнолітніх) дітей є доволі складним та комплексним.

За умови іноземного громадянства одного з батьків, таке правове регулювання набуває додаткової складності. Як свідчить практика, доволі часто шлюбно-сімейні відносини з іноземцями не складаються, кожен з батьків дитини повертається до свого попереднього постійного місця проживання, і як наслідок, мати вважає, що дитина повинна постійно проживати саме з нею, а батько - з ним, з цього приводу виникає спір. У більшості випадків, якщо мати дитини є громадянкою України, вона повертається до України з дитиною, без згоди батька дитини, а батько звертається до суду з позовною заявою про відібрання дитини та повернення її за попереднім місцем проживання. Мати дитини, в свою чергу, може звернутися до суду з метою визначення постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні. За подібних звернень, перед судоми України повстає ряд складних питань як процесуального характеру, щодо визначення належної юрисдикції, так і застосування норм матеріального права. Така складність обумовлюється тим, що спірні правовідносини обтяжені іноземним елементом, а тому юрисдикція такого спору визначається за спеціальними правилами, закріпленими як у законах України, так і у міжнародно-правових договорах, положення яких є частиною національного законодавства України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Напрями наукових досліджень, що стосуються даної тематики можна умовно поділити на три групи. спірний неповнолітній право україна іноземець

Перша стосується питань правозастосування, найбільший науковий інтерес за останні роки вона викликає серед фахівців-практиків, зокрема, у суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду. Так, C. Погрібний у своїй презентації, представленій на офіційному сайті Верховного Суду, приділив увагу окремим питання застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року та Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 року¹; О. Ступак, представила презентацію на тему «Застосування Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року»². Другий великий напрямок - це дослідження питань захисту прав дітей. Їх здійснювали С. Журило, Л. Зілковська, Т. Кондратенко, О. Розгон, З. Ромовська, Л. Рудалєва, С. Фурса, Я. Шевченко та інші. За останні роки, проблеми визначення місця проживання в Україні малолітньої дитини, що має множинне громадянство проаналізувала О. Бусол (2023 р.)³; особливості визначення місця проживання дитини в разі розірвання шлюбу стали предметом наукового пошуку О. Кучеренко (2021 р.)⁴. Третій напрямок досліджень стосується аспектів цивільної юрисдикції, що разглядали: А. П. Задорожна, І. М. Іліопол, Т. А. Стоянова, Н. О. Риженко та О. А. Корольова, О. І. Ференц, Г. В. Чурпіта, Т. А. Цувіна та інші.

Таким чином, питання застосування міжнародно-правових договорів при визначенні юрисдикції спорів про постійне місце проживання дитини об'єднує ряд актуальних для сучасної юридичної науки напрямів та має комплексне правове регулювання. Зважаючи на значну наукову увагу до окремих аспектів цього питання, можна відзначити, що комплексні дослідження застосування міжнародно-правових договорів при визначенні юрисдикції спорів про постійне місце проживання дитини, наразі відсутні, що доводить актуальність цього дослідження.

Формулювання мети статті. Виходячи з цих міркувань, мета даної статті полягає в тому, щоб охарактеризувати порядок застосування міжнародно-правових договорів при визначенні юрисдикції спорів про постійне місце проживання дитини, висвітлити окремі проблеми пов'язані з визначенням юрисдикції таких справ.

Виклад основного матеріалу

Право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, передбачено у п.1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція): «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру...»⁵. Європейська комісія з прав людини у рішенні в справі «Занд проти Австрії» (доповідь від 12.10.1978 р.), вказала, що термін «судом, встановленим законом» у п.1 ст. 6 Конвенції охоплює «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів»⁶. У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) надає тлумачення суду «встановленого законом», як нормативно врегульованої діяльності. Таким чином, з точки зору ЄСПЛ, вислів «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, а й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Саме тому, ЄСПЛ зазначає, що правильно мають застосовуватися і функціональні повноваження суду.

У категорії справ щодо визначення постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні, коли дитина мала попереднє місце постійне місце проживання в іноземній державі, в першу чергу, суд повинен визначати юрисдикцію розгляду судом України спору про повернення дитини в Україну за місцем проживання одного з батьків (як правило - матері дитини). Встановлення належної юрисдикції необхідна умова для позитивного вирішення питання про відкриття провадження у справі, що ускладнюється комплексним нормативним регулюванням, необхідністю визначення міжнародних нормативних актів, які підлягають застосуванню. Зокрема, вирішення питання визначення юрисдикції спору про повернення дитини потребує визначення обов'язку судів України застосувати правила ратифікованих Україною: Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей⁷ (далі - Гаазька конвенція 1980 року) та Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей⁸ (далі - Гаазька конвенція 1996 року).

Згідно до ч. 1, 2 ст. 16 Закону України «Про міжнародне приватне право» особистим законом фізичної особи вважається право держави, громадянином якої вона є⁹. Якщо фізична особа є громадянином двох або більше держав, її особистим законом вважається право тієї з держав, з якою особа має найбільш тісний зв'язок, зокрема, має місце проживання або займається основною діяльністю. Відповідно до п. 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства, всі дії щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, повинні виходити з якнайкращого забезпечення інтересів дитини. Дитині повинен забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом¹⁰. Таким чином, у наведених нормах закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо.

Судова практика України розмежовує спори пов'язані з визначенням постійного місця проживання дитини виходячи із змісту позовних вимог, зокрема предметом позову є визначення місця проживання дитини, а підставою позову є фактичні обставини, що наведені у позовній заяві. Суд зазначає, що дані правові відносини регулюються ст. 161 Сімейного кодексу України (далі - СК України). Інша категорія справ - у яких предметом позову є повернення дитини до місця її постійного проживання, а підставою - незаконність дій відповідача по переміщенню та утриманні дитини в Україні. Суд робить висновок, що розгляд даного питання передбачено в ст. 162 СК України, відповідно до ч. 1 ст. 162 СК України повернення дитини за її попереднім місцем проживання відбувається тільки тоді, коли один з батьків, без згоди другого з батьків, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, змінить місце її проживання¹¹. Таке розмежування має значення і за участі у справі іноземного елементу. Позивач у такій категорії справ, звертається до суду України з позовом за правилами встановленими Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України), та має довести, що Україна як держава, була постійним та звичайним місцем проживання дитини до її незаконного переміщення чи утримання в іншій договірній державі. За законодавством, місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (ч. 1 ст. 29 ЦК України), при цьому фізична особа може мати кілька місць проживання (ч. 6 ст. 29 ЦК України).

О. Бусол, надає наступний коментар наведених правових норм: «ця норма не уточнює географію кількох місць проживання, тож це може бути й не тільки Україна. Але треба пам'ятати, що особа одночасно може мати лише одне задеклароване або одне зареєстроване місце проживання (перебування) в Україні, про що визначено у Законі України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» 5 листопада 2021 року № 1871-IX»¹².

З матеріалів судової практики вбачається, що постійне проживання (звичайне місце проживання) позивач має довести переконливими доказами, які повинні бути подані разом із позовною заявою. Згідно з ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються певними засобами доказування: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. В матеріалах судових справ такими доказами часто є довідки, що підтверджують отримання дитиною медичної допомоги, навчання дитини, реалізацію стосовно неї інших соціальних послуг на території конкретної держави.

Оскільки юрисдикція держави щодо вирішення таких справ пов'язана з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, обрання якого передувало незаконному переміщенню до іншої держави чи незаконному утриманню в іншій державі, суд повинен визначити право на розгляд цієї справи на підставі доведеності позивачем факту постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні до її незаконного переміщення (утримування). Суд повинен отримати переконливі докази цих фактів на етапі відкриття провадження у справі. Відповідно до критеріїв, сформульованих у ст. 7 Гаазької конвенції 1996 року, суд повинен переконатися, що зазначене місце проживання існувало і продовжує існувати. Встановлення цього факту дасть можливість обґрунтувати, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання. Таким чином, суд першої інстанції повинен надати певну оцінку доказам ще на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі, для визначення належної юрисдикції справи.

Для вирішення питання юрисдикції спору стосовно відібрання (повернення) дітей у зв'язку викраденням та незаконним утриманням є зважування умов, визначених у ч. 1 ст. 7 Гаазької конвенції 1996 року, де вказано: «у разі неправомірного переміщення або утримання дитини органи Договірної Держави, в якій дитина мала звичайне місце проживання безпосередньо до переміщення або утримання, зберігають свою юрисдикцію доти, доки дитина не набуде звичайного місця проживання в іншій Державі та а) кожна особа, установа або інший орган, які мають права опіки, не погодяться з переміщенням або утримуванням, або b) дитина не проживає в такій іншій державі протягом періоду, що становить принаймні один рік після того, як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; не триває розгляд прохання про повернення, поданого в цей період, та дитина прижилася в новому середовищі»¹³.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, у Постанові від 17 серпня 2022 року по справі № 613/1185/19 надав роз'яснення які обставини потрібно встановити для застосування пункту «Ь» ч. 1 ст. 7 Гаазької конвенції 1996 року: «1) дитина проживає в іншій державі не менше одного року після того як особа, установа або інший орган, які мають права опіки, дізналися або повинні були дізнатися про місце перебування дитини; 2) протягом цього періоду не було заявлено вимоги про повернення дитини; 3) дитина адаптувалася до нового середовища»¹⁴. Наведені положення узгоджуються зі змістом ст. 12 Гаазької конвенції 1980 року вказує про те, що після сплину річного терміну, судовий або адміністративний орган видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі. На основі наведених положень, у цій Постанові суд виділив ряд питань вирішення яких, необхідно для встановлення чи підлягає розгляд справи судами України: «Чи було звичайним місцем проживання дітей в Україні до їхнього переміщення закордон? Чи обрали діти інше місце постійного проживання за межами України? Чи прижилися діти у новому середовищі? Якщо неможливо встановити звичайне місце проживання дітей, то на території якої з держав вони перебувають у зв'язку з переміщенням? Чи завершилася процедура повернення дітей, ініційована заявником за правилами Гаазької конвенції 1980 року?»¹⁵.

Таким чином, із підходів Верховного Суду вбачається, що визначення юрисдикції спору ґрунтується на прив'язці до постійного (звичайного) місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи. У Правовій позиції по цій справі ВС наголошує що, «звичайне місце проживання дитини варто розуміти як таке місце, існування якого доводить певний ступінь прив'язаності дитини до соціального та сімейного її оточення... юрисдикція держави у вирішенні цієї категорії спорів пов'язується саме з поняттям постійного (звичайного) місця проживання дитини, обрання якого передувало незаконному переміщенню до іншої держави чи незаконному утриманню в іншій державі, відповідно, суд повинен визначити, чи має право на розгляд цієї справи, виходячи з доведеності позивачем саме факту постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні до її незаконного переміщення (утримування)»¹⁶.

Таким чином, застосування одного із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року, про юрисдикцію спору знаходиться у прямій залежності від встановлення судом факту постійного місця проживання дитини.

Натомість ст. 7 Гаазької конвенції 1996 року визначає особливе правило стосовно юрисдикції у справах міжнародного викрадення дітей. Згідно з цим правилом, органи влади Договірних Держав, де дитина має постійне місце проживання, залишають за собою юрисдикцію для прийняття заходів щодо захисту дитини до тих пір, поки не будуть виконані певні умови, навіть після незаконного переміщення чи утримання. Це правило спрямоване на забезпечення рівноваги між двома концепціями. По-перше, особа, яка вчинила незаконне переміщення чи утримання дитини, не повинна отримувати перевагу через зміну юрисдикції, відповідальної за питання опіки чи доступу/контактів. По-друге, зміна місця проживання дитини, якщо вона залишається постійною, є фактором, який не повинен ігноруватися в такій мірі, що відбирає юрисдикцію у нової держави проживання на невизначений термін. Слід зазначити, що за Гаазькою конвенцією 1996 року, переміщення дитини вважається незаконним, за наявності факту її вивезення за кордон або неповернення з-за кордону, якщо порушується «право піклування» про дитину, що належать заявнику. Це право включає не лише визначення місця проживання дитини, а й вирішення питань тимчасового чи постійного виїзду дитини за кордон.

Висновки. Судова практика України розмежовує два види спорів про постійне місце проживання дитини, які виникають між батьками дитини, які мають різне громадянство: це спори пов'язані з визначенням постійного місця проживання дитини та спори щодо повернення дитини до місця її постійного проживання, у зв'язку з незаконним переміщенням до іншої країни (фактично, справи про викрадення дітей). Ці дві категорії справ вимагають застосування різних міжнародних конвенцій для визначення їх юрисдикції. Практичною проблемою віднесення справи до певної категорії, може бути зміст заяви, з якою звертається один із батьків, у якій міститися ознаки обох видів справ. У такому випадку, за практикою Верховного Суду, суди повинні виходити із змісту предмета і підстав позовних вимог: у спорах пов'язаних із визначенням постійного місця проживання дитини - предметом позову є визначення місця проживання дитини, а підставою позову є наведені фактичні обставини; у спорах про незаконне переміщення дитини до іншої країни (викрадення дитини) - предметом позову є повернення дитини до місця її постійного проживання, а підставою - незаконність дій відповідача по переміщенню та утриманні дитини в Україні.

З аналізу матеріалів судової практики, можна зробити висновок, що юрисдикція спору ґрунтується на прив'язці до постійного місця проживання дитини та вирішується у кожному конкретному спорі залежно від встановлених фактичних обставин справи. Позивач має підтвердити доказами саме факт постійного (звичайного) місця проживання дитини в Україні до її незаконного переміщення (утримування). Встановлення цього факту дасть можливість обґрунтувати, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання. Отже, залежно від встановлення певних обставин справи, зокрема постійного місця проживання дітей, суд має застосувати одне із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року, про юрисдикцію спору. Відповідно до критеріїв, сформульованих у ст. 7 Гаазької конвенції 1996 року, суд повинен переконатися, що зазначене місце проживання існувало і продовжує існувати. Встановлення цього факту дасть можливість обґрунтувати, що юрисдикція суду України є/зберігається для вирішення спору по суті вимог, адже зі зміною звичайного місця проживання дитини припиняється юрисдикція суду України на вирішення спору про повернення дитини до звичайного місця її проживання. Таким чином, застосування одного із правил, визначених Гаазькою конвенцією 1996 року про юрисдикцію спору, знаходиться у прямій залежності від встановлення судом факту постійного місця проживання дитини.

Натомість ст. 7 Гаазької конвенції 1996 року визначає особливе правило стосовно юрисдикції у справах міжнародного викрадення дітей. Згідно з цим правилом, органи влади Договірних Держав, де дитина має постійне місце проживання, залишають за собою юрисдикцію для прийняття заходів щодо захисту дитини до тих пір, поки не будуть виконані певні умови, навіть після незаконного переміщення чи утримання.

У сучасних реаліях, спори про визначення постійного місця проживання дитини набувають додаткової актуальності, що створює перспективні напрямки для подальших наукових досліджень різних напрямів цієї тематики, так предметом наукових пошуків можуть стати питання: правового регулювання підстав для повернення дитини до країни постійного місця проживання; судовий порядок визначення способів участі батьків (піклувальників) у спілкуванні з дитиною, яка має постійне місце проживання за межами країни; міжнародний механізм співпраці у спорах про визначення постійного місця проживання дитини.