Історичний генезис визначення правового статусу військовополонених нормами міжнародного гуманітарного права

Размещено на http://allbest.ru

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

Історичний генезис визначення правового статусу військовополонених нормами міжнародного гуманітарного права

Тараненко Микола Миколайович -- кандидат юридичних наук

старший викладач кафедри інформаційного, господарського

та адміністративного права Факультету соціології і права

Анотація

Стаття присвячена дослідженню історичного розвитку визначення правового статусу військовополонених нормами міжнародного гуманітарного права. Проаналізовано історичний генезис врегулювання даного питання, а також основні положення діючої ІІІ Женевської конвенції «Про поводження з військовополоненими».

Дослідження формування інституту воєнного полону свідчить про те, що його генезис має тривалу історію: від держав стародавнього світу до сьогодення. В стародавні часи питання гуманного ставлення до військовополонених регулювалися існуючими звичаєвими нормами. При цьому Стародавні греки могли проявляти певну гуманність до полоненого, на відміну від Стародавнього Риму, політика якого була віроломною та безпощадною. Військовополонені в цей час, як правило, перетворювалися на рабів, або вбивалися.

Згодом з початком епохи Середньовіччя воєнний полон починає регулюватись нормами філософсько-релігійних вчень (переважно, християнства та ісламу). Крім того, з'являється лицарський «Кодекс честі». У військовополонених з'являється можливість бути звільненими за викуп. Окрім цього вперше аспекти обміну військовополоненими починають врегульовуватись усними та письмовими двосторонніми міжнародними угодами.

З початком епохи Нового часу досліджуване питання регулюється укладеними між командуючими ворогуючих сторін спеціальних угод - «картелів» і «капітуляцій». А після Віденського конгресу 1814-1815 рр. закладається основа міжнародно-правової договірної гуманізації їх становища та захисту. Після проведення в Гаазі міжнародних конференцій миру (1899 та 1907рр.), формується так зване «право Гааги» - перша багатостороння письмова кодифікація норм міжнародного гуманітарного права, де значна увага була приділена питанням поводження з військовополоненими.

Після Першої та Другої світових воєн інституція воєнного полону отримала детальну регламентацію внаслідок проведення двох конференцій в Женеві 1929 та 1949 років, рішення яких згодом були ратифіковані всіма державами світу. Особливо вагомою в світлі досліджуваної проблеми є Третя женевська конвенція 1949 р., в якій чітко формулюється сутність і поняття військовополонених, гарантії їх правового захисту, проголошувалися нові принципи гуманного ставлення до них, а також значно розширено межі їх застосування.

Ключові слова: військовополонені, війна, збройний конфлікт, воєнні злочини, закони і звичаї війни, Женевські конвенції.

Abstract

Determination of the Status of Prisoners of War by the Norms of International Humanitarian Law

M.M. Taranenko

Mykola M. Taranenko -- Candidate of Juridical Sciences, Senior Lecturer of te Department of Information, Commercial and Administrative Law, the Faculty of Sociology and Law, National Technical University of Ukraine “Igor Sikorsky Kyiv Polytechnic Institute ”

The article is devoted to the study of the problems of the formation of the institution of war captivity shows that its genesis has a long history: from the states of the ancient world to the present. In ancient times, issues of humane treatment of prisoners of war were regulated by existing customary norms. At the same time, the Ancient Greeks could show a certain humanity to the captive, unlike Ancient Rome, whose policy was treacherous and merciless. Prisoners of war at this time, as a rule, were turned into slaves or killed.

Subsequently, with the beginning of the Middle Ages, military captivity began to be regulated by the norms of philosophical and religious teachings (mainly Christianity and Islam). In addition, the knightly "Code of Honor" appears. Prisoners of war have the opportunity to be released for ransom. In addition, for the first time aspects of the exchange of prisoners of war are beginning to be regulated by oral and written bilateral international agreements.

Since the beginning of the modern era, the researched question is regulated by special agreements concluded between the commanders of the warring parties - "cartels" and "capitulations". And after the Congress of Vienna in 1814-1815, the basis of international legal contractual humanization of their position and protection was laid. After the holding of international peace conferences in The Hague (1899 and 1907), the so-called "Hague law" was formed - the first multilateral written codification of the norms of international humanitarian law, where considerable attention was paid to the treatment of prisoners of war.

After the First and Second World Wars, the institution of prisoners of war received detailed regulation as a result of the holding of two conferences in Geneva in 1929 and 1949, the decisions of which were later ratified by all the countries of the world. The Third Geneva Convention of 1949, which clearly defines the essence and concept of prisoners of war, guarantees their legal protection, proclaimed new principles of humane treatment of them, and significantly expanded the limits of their application, is particularly important in light of the problem under study.

Keywords: prisoners of war, war, armed conflict, war crimes, laws and customs of war, Geneva Conventions.

Вступ

Постановка проблеми. Актуальність теми зумовлена тим, що кожен збройний конфлікт, як правило, супроводжується порушенням норм міжнародного гуманітарного права та законів і звичаїв ведення війни. Тому і виникає проблема щодо якісного дослідження нормативного регулювання нормами міжнародного гуманітарного права правового статусу захищених осіб, до яких належать військовополонені. Вбачаємо необхідним дослідити історичний розвиток становлення даної проблеми починаючи від давніх часів, закінчуючи сучасністю. Обрана нами тема також набуває особливої актуальності на тлі загарбницької збройної агресії, розпочатої кремлівським керівництвом проти України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Окремим аспектам проблеми міжнародно-правового регулювання статусу військовополонених присвячені праці таких вчених як: А.Б. Амелін, В.В. Альошин, І.Л. Арцибасов, С.Л. Єгоров, А.Г. Григор'єв, Е. Волох, В.І. Лісовський, В.Ю. Калугін, Ф.І. Кожевников, Л.Д. Тимченко, А.І. Полторак, Л.І. Савинський, Г. М. Мелков, О. І. Тіунов, Ф. Кальсховен, В. М. Репецький, М. В. Грушко та ін.

Невирішені раніше проблеми. Огляд юридичної наукової літератури засвідчив, що в Україні проблема генезису регулювання правового статусу військовополонених досліджувалася доволі фрагментарно, і, відповідно, комплексний науковий доробок, присвячений даній проблематиці відсутній. Відтак наявність низки актуальних проблемних питань у цій сфері обумовлюють необхідність та доцільність проведення подальших досліджень з обраної тематики. Метою статті є дослідження генезису та характеристика правового статусу військовополонених, їх прав та обов'язків, а також визначення підстав і умов притягнення військовополоненого до юридичної відповідальності

Виклад основного матеріалу

Як відомо, перші обмеження щодо методів і засобів ведення збройних конфліктів, зокрема тих положень, що стосуються питань гуманного ставлення до військовополонених починають встановлюватися ще в третьому тисячолітті до н. е. в Стародавніх Єгипті, Індії та Месопотамії, де вони носили, зазвичай, релігійний та звичаєвий характер. Зокрема, в той час вже існували неписані обмеження щодо заборони воїнам вбивати ворогів, котрі перебували в безпорадному стані, а також тих, хто в ході битви здався в полон. Після одужання поранені військовополонені, як правило, звільнялися та направлялися до себе на батьківщину [11, с.64].

В епоху Античності регулювання аспектів поводження з військовополоненими починає формуватись у конкретний звід звичаєвого права. При цьому зазначимо, що загальний підхід до вирішення питання, що досліджується у стародавніх греків та римлян був доволі відмінним. Зокрема, в Стародавній Греції війна не розглядалася в якості нормального стану відносин між державами. В історичних джерелах існує згадка про звичай, згідно якого заборонялось вбивати супротивника, котрий зняв шолом, демонструючи цим, що він має намір припинити збройну боротьбу та здатися. Захоплені в полон могли бути обмінені, відпущені за викуп або перетворені на рабів.

Водночас сам режим воєнного полону жодним чином не був врегульовуваний ані нормами кодифікованого, ані звичаєвого права. Як правило, переможець у війні ставав не лише господарем життя, але й майна переможеного. Так, в «Енеїді» Вергілія згадується закінчення Троянської війни, в якій захисники міста були майже цілком винищені, а тих, хто залишився живими, було перетворено на рабів. Крім цього, варто згадати Ксенофонта, котрий у «Киропедії» (VII, 5, 73) зазначав, що загальним і вічним законом слід вважати те, що у кожному ворожому місті, що було під час війни, абсолютно все - і люди, і майно цілковито належить переможцеві» Проте щодо взятих в полон противників існував досить цікавий звичай: військовополонені не грецького походження, як правило, перетворювалися на рабів, в той час як військовополонених-греків відпускали на свободу, оскільки «жоден з греків не може бути обернений на раба».[3, C. 21].

Окрім вищезазначеного, в Стародавній Греції також виникає низка звичаїв, які формують практику обміну полоненими. Так, згідно Нікієвого миру, що був укладений між афінянами та спартанцями в 421 р. до н. е., встановлювалося зобов'язання Афін повернути додому «всіх лакедемонських громадян, що знаходяться в ув'язненні в Афінах, або в будь-якій іншій частині Афінської держави, а рівно і всіх союзників», а лакедемонянам, в свою чергу, належало повернути на батьківщину всіх афінян та їх союзників [3, C. 21]. правовий гуманний військовополонений захист

На відміну від Стародавньої Греції, характерною ознакою Стародавнього Риму було досить тяжке становище полонених, якими ставали усі без виключення особи, котрі були захоплені на ворожій території. По суті, Рим протягом всієї історії свого існування перебував у перманентному стані війни зі своїми сусідами. Було підраховано, що впродовж 700 років храм Януса (бога війни), що відчинявся з початком військових дій, зачиняли лише 2 рази [9, с.76]. Сама наявність війни розглядалась як виконання волі богів. Як наслідок, всі війни велися ними без будь-яких нормативних та звичаєвих обмежень та, зазвичай, не знали гуманності. Політика ведення війни була «безжалісна і віроломна». В Римі діяв принцип «коли говорить зброя, закон мовчить». Така політика, фактично, й забезпечила Риму його могутність протягом його існування.

Весь навколишній світ римляни поділяли на римлян і варварів, дотримуючись принципу «хто не з нами - той проти нас». Всі народи ворожих варварських держав визнавалися поза дією закону. Саме з цієї причини переможені могли сподіватися виключно на милість переможця. Завойовані міста, їх мешканці та все їх майно в повному обсязі визнавалися законною здобиччю переможців [11, с. 66]. Як правило переможених супротивників римляни вбивали або продавали в рабство. Зокрема, яскравим прикладом цього є практика залучення військовополонених до публічних боїв гладіаторів задля банальної втіхи римських громадян («хліба та видовищ»).

Законами XII таблиць, що вважаються основним кодифікованим джерелом давньоримського права, проголошувалося, що «відносно ворога допустимо все». Так, згідно історичних джерел, Юлій Цезар, котрий заслужено мав репутацію надзвичайно великодушного полководця (оскільки він під час своїх військових походів намагався усіляко уникати надмірних безкорисливих вбивств ворогів), однак допустив фізичне винищення близько 40 тисяч осіб (в тому числи жінок, старих людей та дітей) під час штурму Аваріка (Бурж). Крім цього, ним було віддано наказ відрубати руки жителям міста Укселлодунум, котрі в 52 році до н.е. наважилися підняти повстання проти його правління.

Варто зазначити, що навіть в ці буремні часи в суспільстві починає знаходити прихильність до гуманної доктрини стоїків, зокрема, таких видатних діячів свого часу, як Сенека та Цицерон. На їх переконання, війна не має бути наслідком заміни всіх чинних законів, а панівне гасло «людина людині вовк» має бути заміненим на інші - «життя людини священне» та «страждаючий ворог - не ворог» [11, с. 66].

Після падіння Риму розпочинається епоха Середньовіччя. В ці часи, базуючись на розвитку гуманітарних та християнських ідей, спостерігається певний прогрес у процесі гуманізації права війни, що, передусім, має вплив на пом'якшення жорстокості щодо ставлення до військовополонених. Першопричинами цих змін були саме теологічні доктрини (як християнства, так і ісламу), а також інститут середньовічного лицарства з власним «кодексом честі». На думку М. Таубе, окрім теологічних доктрин вперше починають укладалися неписані домовленості між ворогуючими сторонами, які можна розглядати в якості певної перехідної фази від релігійно-моральних правил до безпосередньо правових норм, що врегульовують питання об'єкту нашого дослідження[12]. Головним надбанням цього періоду стало започаткування морально-релігійних кодексів професійного воїна - лицарських правил ведення війни. О. Буткевич з цього приводу наголошує, що особливістю періоду Середньовіччя став саме інститут лицарства, який в питаннях законів та звичаїв війни зумовив їх певну систематизацію [1, с. 370].

Ключовою якісною відмінністю регулювання режиму воєнного полону в епоху Феодалізму, у порівнянні з Античністю, є те, що система перетворення полонених у рабів поступово витісняється системою викупу полонених, тобто вони, по своїй суті, стають суттєвою матеріальною цінністю. Стосовно лицарів та великих сюзеренів були чинні норми кодексу честі. Зокрема, в разі взяття у полон лицаря, як особі благородного походження і християнинові надавалось право на життя, проте він мав сплатити обумовлений викуп або ж у встановлений термін повернутись до в'язниці. В іншому випадку лицар оголошувався безчесним й підступним [9, с. 82]. Особливо великий викуп призначався у разі взяття в полон осіб королівської крові [3, C. 24]. Варто відзначити, що вказані положення не стосувалися взятої в полон черні, або у випадку, коли васал повставав проти свого сюзерена.

Як свідчать історичні джерела, інститут викупу полонених був відомий і у Київській Русі. Зокрема, в договорах, укладених князями Олегом та Ігорем з Візантією у 911 та 944 роках, передбачалася можливість проведення викупу військовополонених як русичами, так і греками, до того ж при здійсненні викупу враховувались індивідуальні (передусім вікові) особливості полонених. Так, за молодого воїна платили викуп у розмірі 10 золотників, тоді як за старого ратника - лише 5 [7, с. 12-13].

Варто наголосити, що крім системи викупу для епохи Середньовіччя вперше набуває поширення практика безоплатного обміну військовополоненими. Зокрема, після поразки в Льодовому побоїщі 1242 р. магістр Лівонського ордену направив до Володимирського князя Олександра (Невського) послів із пропозицією проведення обміну взятих в полон воїнів - «ми ваших відпустимо, а ви наших». Зазначимо, що князь Олександр погодився на запропоновані умови [6, с. 19]. Відомі також випадки укладення письмових договорів між роздробленими руськими князівствами щодо проведення обміну полоненими. Тому можна констатувати, що в цей час починають виникати саме двосторонні кодифіковані договірні міжнародно-правові норми, що встановлюють порядок обміну полоненими.

Військовополонені, як правило, утримувалися за рахунок переможця, однак доволі часто після завершення війни та укладення мирного договору сторони збройного конфлікту домовлялися про проведення взаємної компенсації одна одній за нанесену шкоду в якості контрибуцій, або ж вона могла бути повністю покладена на переможену сторону [9, с. 83]. Окрім цього, в даний період звичним явищем було тримання полонених у «становищі арештанта, у загальних з останніми в'язницях» [3, с. 24].

Норми Руської правди також врегульовували взаємовідносини як вільних і озброєних «мужей» всередині «миру», так й інших соціальних груп населення, Давньоруське феодальне право визначало, що правосуб'єктність особи передусім залежала від її соціального статусу. Зокрема, було передбачено інститут «полоненого холопства». Так, холопи, до яких, по суті, і відносилися військовополонені, виходячи з тогочасного закону, не мали жодних елементів правосуб'єктності. Тому передбачалося, що всі військовополонені холопи ставали особистою власністю того, хто їх полонив. Більше того, військовополонені розглядалися в якості майна, яке можна було передати в спадок [7, с.37].

Норми інституту воєнного полону також містились у Статуті Великого князівства Литовського 1588 р., який діяв на території Україні після підписання Люблінської унії 1659 р. і утворення Речі Посполитої. Так, згідно зазначеного нормативно-правового акту, вбивство челядника, або їх викрадення кваліфікувалися в якості злочину проти власності. Однак, у дипломатичних документах цього періоду є згадки про повернення полонених на батьківщину без жодного викупу. Зокрема, у Плюсському і Тявзінському мирних договорах, укладених між Московським царством та Швецією 1583 і 1595 рр., передбачалося «полонених без жодного відкупу або розміни слід відпустити». Окрім цього Іваном IV в 1584 р. було відпущено «без відкупу і обміну» понад 900 полонених поляків» [3 , с.25].

Із припиненням міжусобних воєн та початком епохи Нового часу розпочинається поступова гуманізація війни, що не могло не вплинути на розвиток правового регулювання режиму воєнного полону. Виходячи з основного положення, що «війну ведуть держави, а не приватні особи», військовополонені перестають бути законним об'єктом насилля.

У XVI столітті виникає система так званих «картелів та капітуляцій» у вигляді двосторонніх угод, які укладалися між командуючими армій держав-супротивників. Зокрема, саме «картелі» стосувались питань обміну військовополоненими. За підрахунками дослідників, у період з 1581 по 1864 роки було укладено близько 290 таких угод [9, с. 84]. Як приклад, можна навести підписану у 1734 р. російським фельдмаршалом графом Мініхом капітуляцію з вільним містом Данцигом, де п. 20 передбачав, що всі дезертири та полонені, якого б чину і звання вони не були, повинні бути видані безоплатно [10, c. 307].

Також доволі відомим є такий «картель», як Договір про дружбу та мир, укладений між королем Пруссії Фрідріхом Великим та Бенджаміном Франкліним у 1785 р., який Ж. Пікте справедливо назвав «зразком здорового глузду та помірності». Вказаний договір містив положення те, щоб особа, яка викликає довіру, мала право на відвідування військовополонених з метою всебічного полегшення їх долі [8, c. 30].

Водночас зазначимо, що у тогочасних великомасштабних європейських війнах (передусім, це стосується Столітньої та Тридцятилітньої воєн) жодна зі сторін переважно не мала наміру проявляти особливу гуманність щодо полонених та цивільного населення. Навіть траплялись випадки, коли з військовополоненими поводились як зі злочинцями. Зокрема, вони могли бути направлені на каторжні роботи або їх могли змусити воювати проти власних збройних сил [6, с. 18].

Завершенням Тридцятилітньої війни стало підписання у 1648 році Вестфальського мирного договору. Як справедливо з цього приводу зазначив А. Саккетті - в даному міжнародному договорі знайшло своє конкретне відображення практичне втілення значної кількості правових гуманістичних ідей Г. Гроція, котрий заслужено вважається «батьком міжнародного права». Як відомо, у своїх працях Г. Гроцій говорив про необхідність «пом'якшення» війни, в тому числі й відносно ставлення до військовополонених. В контексті нашого дослідження слід згадати ст. 43 вказаного договору, згідно з якою наголошувалося, що всі полонені мають бути повернуті додому «без жодних розходжень або виключень [4, c. 25].

Як свідчать історичні джерел, на рубежі XVIII-XIX століть питання щодо статусу військовополонених починають врегульовуватись окремими міжнародними угодами на двосторонньому рівні. В цьому зв'язку в якості прикладів можна навести, договори що були укладені між Росією та Пруссією 1759 р., а також між Австрією та Пруссією 1741 р., в яких містився дозвіл «трохи пограбувати» полоненого [3, c. 27].

Наступним етапом історії формування правил поводження з полоненими стало закріплення в національному законодавстві положень, що стосувалися ведення військових дій та поводження з певними категоріями осіб, котрі брали участь у збройному конфлікті (військові статути, конституційне і кримінальне законодавство)

В якості такого прикладу, в якому був чітко зафіксований принцип гуманності, можна навести французький Спеціальний декрет про полонених, прийнятий 4 травня 1792 р. на законодавчих зборах Франції. У відповідності з ним, вперше в історії Франції встановлювалась опіка держави над військовополоненими. По суті, вони вперше опинилися під особливим захистом закону. Окрім цього, Конвент у 1793 році прийняв Декрет, яким було введено в дію Звід правил, що стосувалися питань обміну військовополоненими. Зокрема, вони передбачали обмін без викупу за принципом один за одного, додаткове звільнення військовополонених під чесне слово, що вони не відновлять свою участь у військових діях, виплату полоненим грошового «утримання», рівного отримуваного французькими солдатами та ін. (ст. 1, 2, 10, 18) [3, с. 27]

Зазначимо, що наприкінці XVIII ст. воєнний полон набув нового змісту - військовополонений вже не перебував під владою осіб, хто його полонив, а був під захистом того уряду, чия армія його полонила. Військовополонений відтепер фактично вважався військовослужбовцем, котрий тимчасово перебував в руках супротивника з метою попередження його повернення до ворожої армії. Однак лише в середині XIX ст. необхідність договірного міжнародно-правового регулювання воєнного полону збігається з готовністю держав до розробки відповідних універсальних норм. Під впливом ідей французької буржуазної революції стає загальновизнаним розмежування комбатантів і некомбатантів, з чого випливає необхідність захисту військовополонених під час війни [13, c. 113].

В цьому випадку вартий окремої уваги Заключний акт Віденського конгресу 18141815 рр., який можна розцінити як першооснову руху до міжнародно-правової договірної гуманізації становища військовополонених. Зокрема, за підсумками Конгресу в якості основоположного міжнародно-правового принципу було проголошено ідеї поваги до прав та інтересів націй і народів [3, с. 28]. В ньому також рішуче засуджувалася варварська політика Наполеона Бонапарта на окупованих Францією територіях. Зокрема французьким військам під час Єгипетського походу було віддано віроломний наказ заколоти багнетами біля 4 тисяч турецьких військовополонених, котрі здалися в полон з умовою збереження їм життя у м. Яффа [11, с. 67]. В Заключному акті Віденського конгресу наголошувалося, що Європейські нації не в праві поводитися зі своїми супротивниками подібним чином.

В цілому, період Нового часу характеризувався жахливою жорстокістю тодішніх збройних конфліктів та відсутністю можливості надати медичну допомогу на полі боя пораненим. По суті, найбільший вплив на становлення кодифікованого міжнародного гуманітарного права відіграла битва при Сольферіно 1859 р. у війні між австрійськими та франко-італійськими військами. Як відомо, дана битва вважається однією з найкривавіших в історії людства. Після припинення бойових дій біля 6 тисячі вбитих та 36 тисяч поранених солдатів просто залишилися лежати на полі без можливості надати їм медичну допомогу у зв'язку з відсутністю в складі тогочасних збройних сил медичних підрозділів. У підсумку це призвело до загибелі біля 39 тисяч поранених осіб, тобто 60% усього особового складу учасників даної битви [11, c. 67].

Випадковим свідком цих жахливих подій став женевський підприємець Анрі Дюнан. Під враженням від побаченого вин написав книгу «Спогади про Сольферіно», яка після публікації стала світовим бестселером свого часу. Світова спільнота була шокована від прочитаного, що в подальшому і стало основним каталізатором утворення в 1863 р. Міжнародного Комітету Червоного Хреста, першим Президентом якого і став А. Дюнан. Через рік після цього у 1864 р., за його ініціативою було скликано міжнародну конференцію в Женеві.

Прямим наслідком даної конференції стало прийняття Женевської конвенції щодо захисту поранених під час збройних конфліктів, яка вважається першим універсальним відкритим міжнародним кодифікованим нормативним актом у сфері міжнародного гуманітарного права. Однак, зазначимо, що дана Конвенція не може слугувати предметом нашого дослідження, оскільки вона жодним чином не регулювала аспекти, пов'язані зі статусом військовополонених [11, с.67].

Проте під впливом цих подій наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. набирає своїх обертів стрімка кодифікація законів і звичаїв війни. Перша спроба узаконення та створення уніфікованих правил ведення війни була здійснена 29 липня 1899 року, коли за ініціативою російського імператора Миколи ІІ. було скликано багатосторонню міжнародну конференцію, проведену у м. Гаага з 18 травня по 29 липня 1899 р. На неї було запрошено очільників 27 світових держав. За підсумками роботи конференції було розроблено і прийнято три конвенції, що мали б вступати в дію і застосовуватись у разі початку війни:

1) Про мирне вирішення міжнародних спорів;

2) Про закони і звичаї сухопутної війни;

3) Конвенція про застосування у морській війні положень Женевської конвенції 1864 року.

Дана подія стала відправною точкою письмової кодифікації норм міжнародного гуманітарного права та намаганням у законодавчому полі вирішити питання запобігання війнам [5, с. 21].

Проте, варто констатувати, що суттєвих домовленостей та компромісів між учасниками конференції щодо обмеження засобів та способів ведення війни досягнуто не було. Тому через декілька років виникає об'єктивна необхідність провести ще один подібний міжнародний форум. Саме тому 15 червня 1907 року була скликана Друга Гаазька Конференція миру, в якій взяло участь вже 44 держави. Окрім Сполучених Штатів Америки та держав Європи, до конференції долучилися ще 17 держав Південної та Центральної Америки.

За результатами роботи конференції 18 жовтня 1907 року було прийнято 13 багатосторонніх міжнародних конвенцій, котрі містили норми, що регулювали поведінку воюючих сторін у сухопутній і морській війнах, а також стосувалися питань поводження з військовополоненими та мирним населенням під час окупації території супротивника тощо.

Центральне місце серед цих конвенцій посідає Четверта Гаазька Конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., та додаток до неї під назвою «Положення про закони та звичаї війни на суходолі», що є чинними і в умовах сьогодення. Гаазькі конвенції заклали підґрунтя одного з найважливіших напрямів міжнародного гуманітарного права, так званого «Права Гааги». Саме зазначені два нормативно-правові акти розпочинають історію участі України в Міжнародному гуманітарному праві, оскільки є найстаршими документами, які були ратифіковані УРСР ще у 1955 році та набули чинності в незалежній Україні 24 серпня 1991 року.

Варто наголосити, що саме в «Положенні про закони та звичаї війни на суходолі» було вперше кодифіковано питання ставлення до військовополонених, хоча і конкретного визначення даного поняття згадана конвенція не містила. Більшість її статей, зокрема, статті 5-20, стосуються умов утримання та розміщення, прав підсудності, дотримання релігійних свобод, а також питання залучення військовополонених до примусових робіт. Окрім цього, ст. 13 вказаного Положення прирівнює в правах до військовополонених такі категорії некомбатантів, як воєнні журналісти, маркітанти та інтенданти.

Поряд з цим, Положенням було закріплено юрисдикцію держави над самими військовополоненими. Тепер усі вони потрапляли виключно під владу уряду супротивної сторони, а не окремих осіб, або підрозділів, які безпосередньо здійснювали взяття в полон, як це було до цього. Лише уряд отримав можливість вирішувати питання щодо зміни місця розміщення військовополонених, проводити їх інтернування та репатріацію, а також застосовувати щодо них національне законодавство своєї держави.

Після завершення Першої світової війни стало зрозумілим, що питання поводження з військовополоненими потребує більш детальної регламентації. Саме тому 27 липня 1929 року на міжнародній конференції в Женеві було прийнято нову багатосторонню міжнародну конвенцію «Про поводження з військовополоненими», що набула чинності 19 червня 1931 року. Саме даний нормативно-правовий акт врегульовував питання поводження з військовополоненими в роки Другої світової війни. По своїй суті Конвенція уявляла собою розширення постулатів Гаазького положення 1907 року. Свого часу СРСР так і не ратифікував її, а тому вона не була чинна й в УРСР.

Варто зазначити, що в тогочасному МГП існував принцип взаємності. Цим положенням аргументувалося керівництво нацистської Німеччини при поводженні з радянськими військовополоненими, мотивуючи жорстоке ставлення до них тим, що не вбачало себе зобов'язаним дотримуватись положень Конвенції 1929 року стосовно військовослужбовців держави, що не ратифікувала її.

Після завершення Другої світової війни через катастрофічну кількість загиблих цивільних осіб, жорстоке поводження з військовополоненими та іншими жертвами війни виникло питання про скликання 21 квітня 1949 року наступної міжнародної конференції в Женеві. У її роботі взяли участь представники 59 держав, які 12 серпня 1949 року прийняли 4 конвенції про захист жертв війни та цивільних осіб. Це, зокрема, конвенції: 1) Про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях; 2) Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що зазнали аварію корабля, зі складу збройних сил на морі; 3) Про поводження з військовополоненими; 4) Про захист цивільного населення під час війни. Вказані міжнародні конвенції наразі ратифіковані всіма без виключення світовими державами, що є доволі рідкісним явищем в сучасному міжнародному публічному праві [11, с. 68]. Зазначимо, що всі чотири конвенції були ратифіковані указом Президії Верховної Ради УРСР від 3 липня 1954 року , та набули чинності 3 січня 1955 року.

Особливо вагомою для досліджуваної нами проблематики, безумовно є ІІІ Женевська конвенція, що чітко окреслює сутність поняття військовополонених, до яких в правах прирівнюється як особовий склад збройних сил однієї з воюючих сторін, так і учасники руху опору, а також цивільне населення, яке захищає свою державу від нападу і не мало змоги зорганізуватися в офіційні збройні формування [5, с.22].

ІІІ Женевська Конвенція містила принципово нові норми поводження з військовополоненими. У ній визначені нові категорії осіб, яким надавався статус військовополоненого та гарантії їх захисту, були введені нові принципи гуманного поводження з ними, значно розширено межі її застосування тощо. Женевська конференція 1949 р. прийняла норми Положення 1907 р. про чотири умови, які повинні виконувати комбатанти, щоб мати право на привілейоване поводження у разі їх полонення. Окрім цього, Конференція прирівняла партизан до місцевих воєнізованих формувань та народних ополчень, що підтримують регулярні війська. Також, як додаток до гаазьких норм, вона постановила, що ці формування можуть діяти й на окупованій території. Після тривалої дискусії щодо правового становища медичного персоналу, який потрапив під владу супротивної сторони, Конференція 1949 р. підтвердила положення про те, що медичний персонал не повинен розглядатися як військовополонені, проте на нього повинні поширюватися всі гарантії військовополонених [2, с. 220].

Водночас слід зауважити, що, не зважаючи на ратифікацію усіма державами світу Женевських конвенцій 1949 року, в умовах сьогодення мають місце непоодинокі випадки грубого порушення основних положень міжнародного гуманітарного права, в тому числі й щодо поводження з військовополоненими. Яскравим прикладом такого цинічного ігнорування цих нормативно-правових актів є розв'язання кремлівським керівництвом широкомасштабної загарбницької війни в Україні, в ході якої російські окупанти, не дотримуються вимог ІІІ Женевської конвенції «Про поводження з військовополоненими». Як наслідок, в ході війни зафіксовано безліч фактів їх злісного порушення (розстріли під час здачі в полон, умисне спричинення тілесних ушкоджень і каліцтва, позбавлення права на неупереджене судочинство тощо).

Висновки

Підсумовуючи дослідження формування інституту воєнного полону зауважимо, що його генезис має тривалу історію: від держав стародавнього світу до сьогодення. Спочатку питання гуманного ставлення до військовополонених регулювалися існуючими звичаями, згодом - філософсько-релігійними вченнями та укладеними першими міжнародними домовленостями «картелів», «капітуляцій». А після Віденського конгресу 1814-1815 рр. закладається основа міжнародно-правової договірної гуманізації їх становища та захисту. Після проведення в Гаазі міжнародних конференцій миру (1899 та 1907 рр.), формується так зване «право Гааги» - перша багатостороння письмова кодифікація норм міжнародного гуманітарного права, де значна увага була приділена питанням поводження з військовополоненими.

Після Першої та Другої світових воєн інституція воєнного полону отримала детальну регламентацію внаслідок проведення двох конференцій в Женеві 1929 та 1949 років, рішення яких згодом були ратифіковані всіма державами світу. Особливо вагомою в світлі досліджуваної проблеми є Третя женевська конвенція 1949 р., в якій чітко формулюється сутність і поняття військовополонених, гарантії їх правового захисту, проголошувалися нові принципи гуманного ставлення до них, а також значно розширено межі їх застосування.

Список використаних джерел

1. Буткевич О. В. Міжнародне право середніх віків. Київ: Вид-во гуманіст. л-ри, 2008. 672 с.

2. Годжек Я. С. Нормативні гарантії статусу військовополонених у міжнародному праві та їх значення для України. Право і суспільство. № 3, 2020. С. 218-223

3. Грушко М. В. Становлення та специфіка міжнародно-правового режиму військовополонених: дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук. Одеса, 2015. 287 с.

4. Дмитрієв А. І. Вестфальський мир 1648 року (до 350-ї річниці договорів). Київ: ІнЮре, 1998. 180 с.

5. Жаровська І., Шевчук Я. Правове регулювання статусу військовополонених відповідно до норм міжнародного гуманітарного права: історична та сучасна ретроспектива. Вісник Національного університету «Львівська політехніка». Серія: «Юридичні науки». № 4 (40), 2023. С. 20-27.

6. Калугин В. Ю. Курс международного гуманитарного права. Минск: Тесей, 2006. 496 с.

7. Памятники русского права. под ред. С. В. Юшкова. Вып. I: Памятники права Киевского государства X-XII вв. / А. А. Зимин. Москва: Госюриздат, 1952. 287 с.

8. Пікте Ж. Розвиток і принципи міжнародного гуманітарного права. Женева: Міжнародний Комітет Червоного Хреста, 2001. 112 с.

9. Репецький В. М., Лисик В. М. Міжнародне гуманітарне право: підручник. Київ: Знання, 2007. 467 с.

10. Собраніе трактатовъ и конвенцій, заключенныхъ Россіеймсь иностранными державами / сост. Ф. Мартенсъ, профессоръ Императорскаго С.-петербургскаго Университета. Санкт-Петербург, 1880. Том V. Трактаты съ Германіею. 1656-1762. 307 с.

11. Тараненко М. М. Міжнародно-правове регулювання законів і звичаїв війни. Історія розвитку та становлення. Журнал східноєвропейського права. № 99, 2022. С. 64-70.

12. Таубе М. История зарождения современного международного права (Средние века). Харьков: Паровая Типография и Литография Зильберберг, 1899. Т. II. Принципы мира и права в международных столкновениях средних веков. 361 с.

13. Чайковський Ю. В. Філософські засади становлення міжнародного права: монографія. Одеса: Фенікс, 2010. 175 с.

References

1. Butkevych O. V. Mizhnarodne pravo serednikh vikiv. Kyiv: Vyd-vo humanist. l-ry, 2008. 672 s.

2. Hodzhek Ya. S. Normatyvni harantii statusu viiskovopolonenykh u mizhnarodnomu pravi ta yikh znachennia dlia Ukrainy. Pravo i suspilstvo. № 3, 2020. S. 218-223

3. Hrushko M. V. Stanovlennia ta spetsyfika mizhnarodno-pravovoho rezhymu viiskovopolonenykh: dysertatsiia na zdobuttia naukovoho stupenia kandydata yurydychnykh nauk. Odesa, 2015. 287 s.

4. Dmytriiev A. I. Vestfalskyi myr 1648 roku (do 350-i richnytsi dohovoriv). Kyiv: InIure, 1998. 180 s.

5. Zharovska I., Shevchuk Ya. Pravove rehuliuvannia statusu viiskovopolonenykh vidpovidno do norm mizhnarodnoho humanitarnoho prava: istorychna ta suchasna retrospektyva. Visnyk Natsionalnoho universytetu “Lvivskapolitekhnika”. Seriia: “lurydychni nauky”. № 4 (40), 2023. S. 20-27.

6. Kaluhyn V. Yu. Kurs mezhdunarodnoho humanytarnoho prava. Mynsk: Tesei, 2006. 496 s.

7. Pamiatnyky russkoho prava. pod red. S. V. Yushkova. Vip. I: Pamiatnyky prava Kyevskoho hosudarstva X-XII vv. / A. A. Zymyn. Moskva: Hosiuryzdat, 1952. 287 s.

8. Pikte Zh. Rozvytok i pryntsypy mizhnarodnoho humanitarnoho prava. Zheneva: Mizhnarodnyi Komitet Chervonoho Khresta, 2001. 112 s.

9. Repetskyi V. M., Lysyk V. M. Mizhnarodne humanitarne pravo: pidruchnyk. Kyiv: Znannia, 2007. 467 s.

10. Sobranie traktatov y konventsii, zakliuchennikh Rossieims ynostrannimy derzhavamy / sost. F. Martens, professor Ymperatorskaho S.-peterburhskaho Unyversyteta. Sankt-Peterburh, 1880. Tom V. Traktati s Hermanieiu. 1656-1762. 307 s.

11. Taranenko M. M. Mizhnarodno-pravove rehuliuvannia zakoniv i zvychaiv viiny. Istoriia rozvytku ta stanovlennia. Zhurnal skhidnoievropeiskohoprava. № 99, 2022. S. 64-70.

12. Taube M. Ystoryia zarozhdenyia sovremennoho mezhdunarodnoho prava (Srednye veka). Kharkov: Parovaia Typohrafyia y Lytohrafyia Zylberberh, 1899. T. II. Pryntsypi myra y prava v mezhdunarodnikh stolknovenyiakh srednykh vekov. 361 s.

13. Chaikovskyi Yu. V. Filosofski zasady stanovlennia mizhnarodnoho prava: monohrafiia. Odesa: Feniks, 2010. 175 s.

Размещено на Allbest.ru