Особливості доказування у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (у контексті реалізації принципу процесуальної економії)

Размещено на http://allbest.ru

Національна академія внутрішніх справ

Особливості доказування у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (у контексті реалізації принципу процесуальної економії)

Боровська Ірина Анатоліївна кандидат юридичних наук, доцент,

професор кафедри цивільно-правових дисциплін,

м. Київ

Анотація

Стаття присвячена дослідженню особливостей доказування у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, а також окремим аспектам реалізації принципу процесуальної економії при здійсненні правосуддя у відповідній категорії справ. Зокрема, з'ясуванню процесуальної форми розгляду і вирішення досліджуваної категорії справ, визначенню предмета доказування із урахуванням характеру спірних правовідносин та предмету спору, а також проблемним питанням оцінки доказів у площині наявності колізій процесуальних норм.

У ході аналізу положень цивільного процесуального законодавства України встановлено, що процесуальна форма розгляду справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави характеризується специфікою: 1) визначення юрисдикції суду, до компетенції якого належить розгляд указаної категорії справ (ч. 1 ст. 34 ЦПК України); 2) суб'єктного складу учасників справи та процесуального статусу учасника справи, звернення якого з позовною заявою є підставою для відкриття провадження у справі (ч. 1, 4, п. 3, 4 ч. 8 ст. 290 ЦПК України); 3) предмету спору та підстав позову (ч. 2, 3, 6, п. 1, 2, 5 ч. 8 ст. 290, ст. 291 ЦПК України); 4) розгляду заяви про забезпечення позову, у випадку ініціювання відповідної процесуальної процедури учасником справи (ч. 3 ст. 151, ч. 5 ст. 153 ЦПК України); 5) розподілу обов'язків доказування між учасниками справи (застосування презумпції доказування) (ч. 2 ст. 81, ч. 5 ст. 290 ЦПК України); 6) оцінки доказів (ч. 4 ст. 89 ЦПК України); 7) порядку виконання рішення суду та правовими наслідками у разі задоволення позову (визнання активів необґрунтованими) (ст. 292 ЦПК України).

У розрізі проблемних питань визначення предмету доказування у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, зроблено висновок, що на відміну від інших справ, які розглядаються у позовному провадженні (загальному та спрощеному) цивільного судочинства, нормами ЦПК України конкретизовано обставини, які підлягають встановленню для ухвалення рішення у відповідній категорії справ.

У статті окрема увага приділена проблемним аспектам застосування презумпції необґрунтованості активів у процесі доказування при розгляді і вирішенні відповідної категорії справ у контексті реалізації принципу процесуальної економії.

За результатами проведеного дослідження вироблено висновки.

Ключові слова: докази та доказування, тягар доказування, оцінка доказів, презумпція доказування, необґрунтовані активи, конфіскація необґрунтованих активів, предмет доказування, принцип процесуальної економії.

Abstract

Peculiarities of proving in cases of recognition of unjustified assets and their recovery in state revenue (in the context of the implementation of the principle of judicial economy)

Borovska Iryna Anatoliivna PhD of Science of Law, Associate Professor, Professor of the Department of Civil Law Disciplines, National Academy of Internal Affairs, Kyiv

The article is devoted to the research of the peculiarities of proving in cases of recognition of unjustified assets and their recovery into state revenue, as well as certain aspects of judicial economy implementation in administration of justice in the relevant category of cases. In particular, the clarification of the procedural form of consideration and resolution of the investigated category of cases, the determination of the subject of proof taking into account the nature of the disputed legal relationship and the subject of the dispute, as well as problematic issues of the appraisal of evidence in the area of conflicts of procedural rules.

In the analysis of the provisions of the civil procedural legislation of Ukraine, it was established that the procedural form of recognition of unjustified assets and their recovery into state revenue is characterised by the following specifics: 1) determination of the jurisdiction of the court, the competence of which is the consideration of the specified category of cases (part 1 of Article 34 of the Civil Procedural Code of Ukraine); 2) the subject composition of the participants in the case and the procedural status of the participant in the case, whose appeal with a statement of claim is the basis for opening proceedings in the case (parts 1, 4; Clauses 3, 4, part 8 of Article 290 of the Civil Procedural Code of Ukraine); 3) the subject of the dispute and the grounds of the claim (Clauses 1, 2, 5, parts 2-3, 6 of Article 290, part 8 of Article 291 of the Civil Procedural Code of Ukraine); 4) consideration of an application for securing a claim, in the case of initiation of the relevant processual procedure by a party to the case (part 3 of Article 151, part 5 of Article 153 of the Civil Procedural Code of Ukraine); 5) distribution of the burden of proof between the parties to the case (application of the presumption of proof) (part 2 of Article 81, part 5 of Article 290 of the Civil Procedural Code of Ukraine); 6) appraisal of evidence (part 4 of Article 89 of the Civil Procedural Code of Ukraine); 7) procedure for ensorcement of court rulings and legal consequences in case of satisfaction of the claim (recognition of assets as unjustified) (Article 292 of the Civil Procedural Code of Ukraine).

In the context of problematic issues of determining the subject of proof in cases of recognition of unjustified assets and their recovery into state revenue, concluded that unlike other cases that are considered in civil proceedings (general and simplified), the norms of the Civil Procedural Code of Ukraine clarify the circumstances being subject to establishment when approving a judgment in the relevant category of cases.

The article particularly focuses on the problematic aspects of the presumption of unjustified assets in the process of proving in the consideration and resolution of the relevant category of cases in the context of judicial economy implementation.

According to the results of the conducted research, respective conclusions have been formulated.

Keywords: evidence and proof, burden of proof, appraisal of evidence, presumption of proving, unjustified assets, confiscation of unjustified assets, subject of proof, principle of judicial economy.

Вступ

Постановка проблеми. Сучасні інтеграційні процеси, які відбуваються на міжнародному рівні та покликані забезпечити уніфікацію вітчизняного цивільного процесуального законодавства з урахуванням європейського досвіду, створюють необхідність його реформування з метою приведення у відповідність до таких стандартів, які змогли б гарантувати своєчасний та ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, а також інтересів держави. У світлі оптимізації і модернізації цивільного судочинства України, в межах правової реформи, важливого значення набуває диференціація судових процедур, які призначені для здійснення правосуддя у окремих категоріях справ, що вирізняються специфічною процесуальною формою, а саме справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, що у свою чергу створює умови для виконання завдання цивільного судочинства. презумпція доказування конфіскація судочинство

Нагальність запровадження у цивільному процесуальному законодавстві інституту визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави шляхом внесення до нього змін Законом України від 31 жовтня 2019 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів» викликана попереднім прийняттям низки нормативно-правових актів, предметом правового регулювання яких є відносини у сфері запобігання корупції, а також відповідальність за наслідками вчинення корупційних дій, зокрема конфіскація незаконно набутих активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування.

Наразі дослідження особливостей позовного провадження у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави становить значний науковий інтерес з урахуванням специфіки об'єкту відповідних правовідносин, правового статусу учасників справи та особливостей доказування у відповідній категорії справ.

Не викликає сумніву твердження, що важливою, якщо не головною, передумовою ухвалення законного і обґрунтованого судового рішення є встановлення фактичних обставин справи - певного кола фактів, з якими закон пов'язує правові наслідки. Фактичні обставини справи встановлюються завдяки доказуванню - особливій процесуальній діяльності, яку здійснюють учасники справи та суд [1, с. 382].

У світлі цієї проблематики варто наголосити, що внаслідок реформування вітчизняного цивільного процесуального законодавства суттєвих змін зазнав інститут доказів та доказування, у тому числі щодо розподілу обов'язку доказування між учасниками справи та кількісного розширення юридичних конструкцій, які сприяють прискоренню розгляду справи судом та є інструментом реалізації принципу процесуальної економії. Відтак, певною мірою нового вигляду набули положення ЦПК України щодо розподілу обов'язку доказування і подання доказів у окремих категоріях справ, зокрема у справах, визначених частинами 2-4 ст. 81 ЦПК України, у тому числі і у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави (ч. 2 ст. 81 ЦПК України).

Указані тенденції призвели до можливості відступлення від загального правила розподілу тягаря доказування та збільшення кола окремих процесуальних питань та дій, зміст яких опосередковується ймовірністю (припущенням) наявності чи відсутності юридичних фактів (обставин) і, які вважаються встановленими, якщо протилежне не буде доведене (спростоване) учасником справи та закріплення у законодавстві спеціальних юридичних конструкцій, якими встановлюється непідтверджений юридичний факт (обставина) з метою процесуальної економії витрат, пов'язаних з розглядом справи та зменшенням темпоральних меж розгляду справи судом і, таким чином, зумовили застосування судом правових феноменів - презумпції і фікції доказування при розгляді і вирішення справи у порядку цивільного судочинства [2, с. 14].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика доказів та доказування при здійсненні правосуддя, а також застосування спеціальних юридичних конструкцій у доказовій діяльності суду та учасників справи завжди становила значний науковий інтерес та була предметом наукових пошуків таких учених як: М.І. Балюк, С.С. Бичкова, О.О. Грабовська, А.Г. Гулик, Я.П. Зейкан, В.В. Комаров, С.О. Короєд, Д.Д. Луспеник, Р.Д. Ляшенко, Ю.Д. Притика, В.І. Тертишніков, Є.І. Фурса, С.Я. Фурса, Т.В. Цюра, Чезаре Баккарія, Г.В. Чурпіта, П.І. Шевчук, М.Й. Штефан, А.Г. Ярема та ін. Питанням особливостей доказування у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави були присвячені праці Я.В. Вороніжського, С.О. Ковальчука, В.А. Кройтора, А.В. Петровського та ін.

Наукові доробки указаних учених є підґрунтям для подальших досліджень у зазначеній сфері. Водночас недостатньо розробленими залишаються питання особливостей доказування у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення у дохід держави, зокрема визначення предмета доказування, розподілу обов'язків доказування між учасниками відповідної категорії справ, з урахуванням специфіки об'єкту та суб'єкту відповідних правовідносин. Наведене опосередковується нагальністю подальших наукових пошуків у цій площині, а також дослідження проблемних аспектів застосування презумпції у процесі доказової діяльності суду та учасників справи про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави як засобу процесуальної економії цивільного судочинства, що є метою статті.

Виклад основного матеріалу

Для розгляду і вирішення справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави призначене позовне провадження цивільного судочинства, яке здійснюється виключно за загальними правилами (загальне позовне провадження) (п. 4 ч. 4 ст. 274 ЦПК України) з урахуванням особливостей, передбачених главою 12 розділу ІІІ цього Кодексу.

Судочинство у досліджуваній категорії справ, перш за все, визначається специфікою позовних вимог, із урахуванням предмету спору, та суб'єктним складом відповідних правовідносин, що дозволило законодавцю відмежувати процесуальну форму їх розгляду і вирішення від інших категорій справ позовного провадження. Як слушно зазначає В. І. Бобрик, що провадження у таких справах є першим видом у цивільному процесуальному законодавстві галузево-матеріальної диференціації справ позовного провадження цивільного судочинства за рахунок інтеграції у цивільне процесуальне законодавство норм процесуального характеру законодавства у сфері запобігання та протидії корупції. ЦПК України встановлює механізм позбавлення відповідача певного майна та його обернення у дохід держави, тобто йдеться про зміну виду власності (з приватної на державну) [3, с. 139, 140].

З аналізу положень ЦПК України можна дійти висновку, що процесуальна форма розгляду справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави характеризуються специфікою: 1) визначення юрисдикції суду, до компетенції якого належить розгляд указаної категорії справ (ч. 1 ст. 34 ЦПК України); 2) суб'єктного складу учасників справи та процесуального статусу учасника справи, звернення якого з позовною заявою є підставою для відкриття провадження у справі (ч. 1,4, п. 3, 4 ч. 8 ст. 290 ЦПК України); 3) предмету спору та підстав позову (ч. 2, 3, 6, п. 1, 2, 5 ч. 8 ст. 290, ст. 291 ЦПК України); 4) розгляду заяви про забезпечення позову, у випадку ініціювання відповідної процесуальної процедури учасником справи (ч. 3 ст. 151, ч. 5 ст. 153 ЦПК України); 5) розподілу обов'язків доказування між учасниками справи (застосування презумпції доказування) (ч. 2 ст. 81, ч. 5 ст. 290 ЦПК України); 6) оцінки доказів (ч. 4 ст. 89 ЦПК України); 7) порядку виконання рішення суду та правовими наслідками у разі задоволення позову (визнання активів необгрунтованими) (ст. 292 ЦПК України).

Що стосується доказування у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, однією із його особливостей є відступлення від принципу змагальності, що виявляється у обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (ч. 1 ст. 81 ЦПК України) та зміщення обов'язку доказування на відповідача шляхом закріплення презумпції необґрунтованості активів.

У світлі застосування у даній категорії справ презумпції як юридичної конструкції, що опосередковується необхідністю процесуальної економії судового процесу, зокрема мінімізації судових витрат, зусиль учасників справи, темпоральних меж розгляду справи судом, звернемо увагу на юридичну природу та сутність указаної юридичної категорії.

У теорії права презумпція розглядається як: сформульоване у законодавстві або (та) у акті застосування права, може допускати виключення, але умовно приймається за істину, поки не буде доведено протилежне [4, с. 8], «об'єктивоване закономірностями правового регулювання і нормативно закріплене припущення», яке зумовлює юридичні наслідки [5, с. 45].

Загалом позиції учених щодо юридичної природи презумпції і можливості її застосування у процесі доказування, в залежності від форми закріплення у правових нормах та семантичного аналізу їх змісту, можна диференціювати на два напрями розуміння досліджуваної категорії: 1) як особливої юридичної конструкції, яка існує у об'єктивній формі та є нормативним приписом», правовою нормою «нестандартного характеру», «закріпленим у правовій нормі припущенням» (пряма презумпція); 2) як правового явища, яке не формалізоване (безпосередньо не закріплене) у нормах права, але виводиться шляхом логічного умовиводу у процесі тлумачення правових норм, тобто у процесі їх правозастосування - «логічний умовивід» «припущення», «певне припущення» (непряма презумпція) [6, с. 46].

Водночас більшість науковців схиляється до думки, що інтерпретування правової презумпції як припущення про існування юридичного факту є можливим лише при наявності його зв'язку з правовою нормою, у якій визначені умови для моделювання такого факту. Ми підтримуємо такий погляд, оскільки визначення презумпції доказування як «припущення» незалежно від прямого чи опосередкованого зв'язку з правовою нормою, з огляду на положення ч. 6 ст. 81 ЦПК України, відповідно до якої доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, є досить спірним. Відтак в основу відповідної класифікації презумпції (до прямої або непрямої) покладена її юридична конструкція [6, с. 45-46].

У науці цивільного процесуального права презумпція розглядається, головним чином, у світлі впливу на розподіл процесуальних обов'язків учасників справи у сфері доказування (тягаря доказування між сторонами) [2, с. 16]. Так, на думку багатьох науковців презумпція має нерозривний двоякий характер, що виявляється у поєднанні, з одного боку, процесуального правила, яке встановлює особливий порядок розподілу доказових обов'язків, а з іншого - можливе, ймовірне знання про існування якогось юридичного факту (дії, події) чи стану. При цьому змістом презумпції є інформація, що характеризується ймовірністю та можливістю її спростування [1, с. 384-385].

У справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави спростування необґрунтованості активів покладається на відповідача, що випливає із положень ч. 2 ст. 81 ЦПК України, за одночасного існування таких умов: 1) позивачем наведено у позові фактичні дані, які підтверджують зв'язок активів з особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (обов'язок наведення таких даних покладається на позивача), а також необґрунтованість таких активів (різницю між вартістю таких активів та законними доходами такої особи); 2) визнання судом достатньою доведеність зазначених фактів на підставі поданих позивачем доказів.

Відповідач, при спростуванні презумпції необґрунтованості активів, а також інші учасники справи та суд у ході оцінки доказів, мають виходити із предмету доказування у відповідній категорії справ, тобто обставин, що підлягають встановленню при ухваленні судового рішення та надаються учасниками справи у підтвердження заявлених вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи (ч. 2 ст. 77 ЦПК України).

У доктрині цивільного процесуального права предмет доказування диференціюється на загальний (притаманний певній категорії справ) та спеціальний (притаманний для конкретної справи). При цьому, ученими висловлені протилежні думки стосовно необхідності визначення лише загального предмета доказування, тобто розуміння його у широкому значенні.

В обґрунтування наведеного зазначається, що виділення предметів доказування для учасників справи або включення до предмета доказування всіх обставин (фактів), які так чи інакше встановлюються при провадженні цивільної справи, є неправильним. При здійсненні цивільного судочинства доцільно відмежовувати загальний предмет доказування по конкретній категорії цивільних справ і конкретний предмет доказування залежно від обставин певної цивільної справи. Встановлення конкретного предмета доказування залежить від обставин певної цивільної справи, яка розглядається та вирішується в суді [7, с. 92, 93]. Спеціальний предмет доказування доповнюється певними особливостями, визначеними в законодавстві [8, с. 10].

Слід погодитися із наведеною думкою, з урахуванням того, що визначення загального предмету доказування на рівні правового регулювання дозволяє відмежувати певну категорію справ поміж інших справ, для розгляду і вирішення яких призначене цивільне судочинство, із урахуванням характеру спірних правовідносин, предмету спору, специфіки їх процесуальної форми та має практичне застосування при здійсненні правосуддя. У свою чергу, конкретизація загального предмету доказування тими обставинами справи, які підлягають встановленню, має визначальну роль для виконання вимог належності, допустимості, дійсності і достатності доказів. У світлі наведеного, варто констатувати конструктивність такого підходу, оскільки він сприяє зменшенню обсягу необхідних процесуальних дій суду і учасників справи, спрямованих на визначення сукупності обставин справи, які підлягають обов'язковому встановленню при розгляді і вирішення конкретної справи, що у свою чергу є заходом реалізації принципу процесуальної економії та недопущення затягування судового процесу.

З аналізу ст. 290-292 ЦПК України випливає, що загальним предметом доказування у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є обставини, що підтверджують інформацію про: 1) набуття активів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та (або) іншою фізичною чи юридичної особою за дорученням особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, після дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо конфіскації незаконних активів осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і покарання за набуття таких активів», а також якщо кримінальне провадження за ст. 368-5 КК України, предметом злочину в якому були ці активи, закрите на підставі пунктів 3-5, 8, 10 ч. 1 ст. 284 КПК України і відповідне рішення набуло статусу остаточного; 2) набуття таких активів іншою фізичною чи юридичної особою якщо особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, може прямо чи опосередковано вчиняти щодо таких активів дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними; 3) доходи, отримані особою (особами) від таких активів; 4) законність набуття доходів особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (тобто доходи, правомірно отримані нею із законних джерел); 5) наявність різниці між вартістю активів і законними доходами особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, якщо така різниця у п'ятсот і більше разів перевищує розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого вищезазначеним Законом на день набрання ним чинності, але не перевищує межу, встановлену 368-5 Кримінального кодексу України (більше ніж на шість тисяч п'ятсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

Варто погодитися з думкою, висловленою В.А. Кройтором, що загалом необхідний склад обставин предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовано спірні правовідносини. Особливістю нормативного регулювання порядку розгляду справ про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави є те, що на відміну від інших цивільних справ необхідний склад обставин предмета доказування визначається на підставі норм, які зазначені в ЦПК України (норм процесуального права) [7, с. 93].

Таким чином, на відміну від інших категорій справ, для розгляду і вирішення яких призначене позовне провадження (загальне та спрощене), у ЦПК України конкретизовано обставини, які підлягають встановленню для ухвалення рішення у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави.

Крім того, особливої уваги заслуговує питання оцінки доказів у відповідній категорії справ, для яких цивільним процесуальним законодавством передбачається відступлення від загального правила з вказівкою, що суд при ухваленні рішення має керуватися таким критерієм як міра переконливості сукупності доказів сторін. Так, відповідно до положень ч. 4 ст. 89 ЦПК України у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави суд ухвалює рішення на користь тієї сторони, сукупність доказів якої є більш переконливою порівняно з сукупністю доказів іншої сторони.

На нашу думку, указана норма суперечить іншим положенням цього Кодексу, що у свою чергу може призвести до неоднозначного їх тлумачення і правозастосування при здійсненні судочинства у досліджуваній категорії справ, зокрема частині 2 ст. 81 ЦПК України, у якій закріплена пряма презумпція доказування, що передбачає покладення обов'язку доказування на відповідача у разі визнання судом достатньої доведеності фактів необґрунтованості активів на підставі поданих позивачем доказів. Таким чином, частиною 4 ст. 89 ЦПК України фактично нівелюється зазначене положення.

Висновки

Ми розглянули деякі аспекти доказування у справах про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави, а також проблемні питання застосування презумпції (презумпції необґрунтованості активів), що є спеціальною юридичною конструкцією (засобом юридичної техніки), яка слугує оптимізації цивільного судочинства та реалізації принципу процесуальної економії.

У підсумку варто зазначити, що презумпція доказування необґрунтованості активів як процесуальна категорія є прямою, оскільки безпосередньо закріплена у нормах права, а не виводиться шляхом логічного умовиводу. Внаслідок її застосування здійснюється перерозподіл обов'язку доказування на відповідача і, таким чином, зменшується обсяг процесуальних дій учасників справи, спрямованих на встановлення обставин справи, необхідних для ухвалення судом законного і обґрунтованого рішення, що у свою чергу сприяє реалізації принципу процесуальної економії. Для відповідної категорії справ притаманними є конкретизація у ЦПК України предмету доказування, на відміну від інших категорій справ, які розглядаються у позовному провадженні, та відступлення від загальних критеріїв оцінки доказів.

Література

1. Цивільне судочинство України: основні засади та інститути. Монограф. / [В. В. Комаров, К. В., Гусаров, Н. Ю. Сакара та ін.] ; за ред В. В. Комарова. Х. : Право, 2016. 848 с.

2. Боровська І.А. Презумпції та фікції доказування як спеціальні юридичні засоби процесуально економії у цивільному судочинстві. Актуальні проблеми держави і права. 2023. Вип. 97. С.13--21.

3. Бобрик В.І. Провадження в справах про визнання необгрунтованими активів та їх витребування як вид галузево-матеріальної диференціації справ позовного провадження цивільного процесу. Науковий вісник Херсонського держ. університету. Серія «Юридичні науки». 2015. Вип. 1. Т. 1. С. 139-142.

4. Ляшенко Р. Д. Презумпції у праві : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01. Київ, 2011. 234 с.

5. Косович В. М. «Правові припущення» як засіб створення досконалих нормативно- правових актів України. Науковий вісник Чернівецького університету. 2013. Вип. 64 (4). Правознавство. С. 44-52.

6. Боровська І. А. Презумпції доказування у цивільному процесі. Актуальні питання та перспективи рекодифікації цивілістичного законодавства України : матеріали наук.- практ. круглого столу (Київ, 16 квітня 2021 р.). Київ, 2021. С. 45-49.

7. Кройтор В.А. Проблеми визначення предмета доказування у справах про визнання необгрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. 2023. № 63. С. 92-96.

8. Погребняк О.С. Судовий захист законних інтересів фізичних осіб при примусовому наданні медичної допомоги в примусовому порядку : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03. Харків, 2011. 20 с.

References