Аналіз законодавства у сфері захисту права на інформацію у країнах Європи та Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний авіаційний університет

Національна академія наук України, Київський університет права

Аналіз законодавства у сфері захисту права на інформацію у країнах європи та україні

Сівак Андрій Володимирович Аспірант кафедри міжнародного права та галузевих правових дисциплін, Науковий керівник: Сопілко Ірина Миколаївна

д-р.юрид.наук, професор

Україна

Анотація

Стаття аналізує законодавство у сфері права на інформацію в Україні, зокрема, досліджуючи кращі практики та норми, впроваджені в Європейському Союзі. Основну увагу приділено законодавчим моделям Фінляндії та Швеції, їхнім методам забезпечення доступу до інформації, а також процедурам оскарження рішень про відмову в наданні доступу до офіційних документів. Стаття розглядає потенціал удосконалення українського законодавства шляхом адаптації згаданих європейських підходів та впровадження сучасних технологічних рішень для підвищення прозорості державного управління та захисту громадянських прав.

Ключові слова: право на інформацію, законодавство про інформацію, інформаційне право, доступ до документів, юридичні практики ЄС, захист громадянських прав, прозорість державного управління.

Право на вільний доступ до інформації, що перебуває під контролем державних установ, в сучасному світі визнається як основоположне право кожної особи. Існує глобальна динаміка, спрямована на юридичне втілення цього права, оскільки численні країни, які прагнуть до демократії, або вже ухвалили, або розробляють законодавство щодо свободи інформації. За останнє десятиліття було прийнято більшість чинних законів про свободу інформації, і наразі понад 90 країн світу мають такі за кони [1].

Забезпечення доступу до запитуваної інформації, яку утримують державні органи, є ключовим аспектом цього права, однак він не обмежується лише цим. Іншим важливим аспектом, який є частиною більшості законів про свободу інформації, є обов'язок державних органів публікувати ключову інформацію, навіть без запитів, наприклад, інформацію про їхню діяльність, політику, можливості участі громадськості та процедури подання запитів на інформацію.

Уряди, незважаючи на їх природну схильність до конфіденційності, визнають необхідність прийняття законодавства, що гарантує доступ до інформації. Свобода інформації також є ключовим механізмом боротьби з корупцією та зловживаннями у державному апараті, що підкреслює необхідність знаходження ефективних механізмів контролю та стримувань, включаючи громадський нагляд.

Право на інформацію у європейському праві визначається як невід'ємна частина прав людини та як інтегральний елемент міжгалузевого інституту міжнародного права. Це право, особливо в межах Європейського Союзу, має своє коріння в таких основних міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини (ст. 19) [2] та Міжнародний пакт ООН про громадянські та політичні права (ст. 19) [3]. Ці документи спільно формують юридичну основу та забезпечують міжнародне визнання цього права, детально закріплюючи його у ст. 10 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод [4].

Інтеграція права на інформацію у ширші структури прав людини в ЄС підкреслює його фундаментальний характер і важливість у забезпеченні прозорості та підзвітності в управлінні. Це право не тільки забезпечує доступ до інформації, яка знаходиться під контролем державних установ, але також акцентує на важливості здатності громадян активно брати участь у демократичних процесах. Взаємодія зі структурованою системою прав людини в ЄС дозволяє бачити право на інформацію не тільки як ізольоване право, але як частину ширшої системи прав і свобод, що сприяють розвитку інформованого суспільства.

Враховуючи його невіддільний зв'язок з такими основоположними правами, як свобода думки та вираження переконань, право на інформацію виступає як ключовий інструмент у боротьбі з корупцією, зловживаннями владою та підтримці прозорого управління. Таким чином, забезпечення цього права має стратегічне значення для створення відкритого, відповідального та демократичного суспільства.

Вважається, що Швеція стала першою країною у світі, яка прийняла спеціалізоване законодавство про право на інформацію. У шведському правовому контексті, це право було включене в категорію "права на свободу отримання інформації" та є частиною одного з чотирьох основних законів, які складають конституційну основу Швеції [5]. Цей закон зокрема, акцентує на праві громадян на доступ до державних документів, вирізняючи його серед основних прав громадян в їхніх взаємодіях із державними органами [5].

Згідно з Актом про форму правління (Глава 2, Ст. 1, пункт 2), шведське законодавство особливо підкреслює право на інформацію, гарантуючи кожному громадянину в їх відносинах з державними інституціями можливість придбати, отримати доступ до інформації та ознайомитися з висловлюваннями інших осіб. Цей підхід відображає значення, яке Швеція надає юридичній обґрунтованості права на інформацію, ставлячи його на рівень з іншими ключовими правами, які захищають взаємодію громадян з державою.

Шведське законодавство визначає право на інформацію через деталізовані визначення понять, таких як "офіційні документи", а також через регулювання процедур, пов'язаних з "документацією" у контексті державного управління. Ці визначення та процедури викладені, зокрема, в Акті про свободу преси, який є одним із ключових конституційних документів країни. Відповідно до статті 1 Глави 2 цього закону, кожному шведу гарантується право на вільний доступ до офіційних документів, що сприяє вільному обміну думками та доступу до вичерпної інформації.

Це законодавство також встановлює, що право на доступ до інформації має деякі обмеження, які обмежуються суб'єктними критеріями -- право на доступ до офіційних документів має лише шведська громадськість. Другий параграф вищезгаданої статті визначає дискреційні виключення з права на інформацію, що включають захист національної безпеки, зовнішніх зв'язків, фінансової політики, інспекційні та наглядові функції державних органів, а також заходи для запобігання злочинам, захист державних економічних інтересів, приватне життя осіб, а також збереження флори та фауни.

Важливим конституційно-правовим принципом є те, що всі виключення з публічного доступу до офіційних документів мають бути чітко визначені на законодавчому рівні. Це підкреслює значення прозорості у правовій системі та забезпечує, що обмеження доступу до інформації обґрунтовані та необхідні для захисту важливих державних та особистих інтересів. державний офіційний документ

Законодавство встановлює обов'язок для державних посадових осіб надавати документи на запит громадян у максимально короткі терміни. Важливим аспектом є вимога розкриття частин документа, які не підлягають обмеженням для публічного доступу, навіть якщо інші частини документа мають обмеження для розголошення. Це забезпечує прозорість у відносинах між державою та громадськістю і сприяє забезпеченню права на інформацію.

Також законодавство вимагає від органів державної влади вести реєстри всієї офіційної документації, а відповідні покажчики мають бути доступні для громадськості. Це дозволяє громадянам вільно ознайомлюватися з державними документами, що сприяє відкритості та підзвітності влади.

Законодавство передбачає чотири винятки із загального правила реєстрації документів:

Документи, які не мають значної важливості для діяльності органів влади, та тому не підлягають реєстрації.

Документи, що не є конфіденційними і зберігаються таким чином, що можливо підтвердити їх отримання або складання органом влади.

Документи, які зберігаються у великих кількостях та виключені урядом із режиму конфіденційності.

Електронні записи, що були зареєстровані та є доступними для іншого державного відомства.

Ці винятки враховують практичні аспекти зберігання і доступу до документів та забезпечують ефективне управління інформацією в умовах великої кількості документації.

Фінляндія зазнала значного розвитку у формуванні законодавства про право на інформацію, що з часом було адаптовано до сучасних вимог та тенденцій інформаційної політики Європейського Союзу. її досвід у цій сфері часто наводиться дослідниками як приклад успішної реалізації національного інформаційного права в Європі. Зокрема, антикорупційна комісія Ради Європи високо оцінила ефективність фінського законодавства про право на інформацію, вважаючи його одним із чинників, що сприяють низькому рівню корупції в країні [6].

Фінський закон "Про публічність офіційних документів", прийнятий у 1951 році, заклав основи для спеціалізованого законодавства в цій галузі. Цей закон діяв до 1999 року, коли було прийнято Закон "Про відкритість урядової діяльності". Новий закон розширив рамки доступу до інформації, гарантуючи громадянам право на доступ до офіційних документів, крім тих, що містять персональні дані чи державну таємницю [7].

Однією з унікальних рис фінського законодавства про право на інформацію є його інтеграція інституційних особливостей свободи доступу до інформації з нормами щодо державної таємниці в одному юридичному документі. Цей підхід не лише сприяє збалансованому регулюванню інформаційних правовідносин, але й встановлює чіткі межі між відкритістю держави та необхідністю захисту важливих інтересів. Також варто відзначити використання у Фінляндії комп'ютерних інформаційних технологій для забезпечення доступу до публічної офіційної інформації, що робить процес більш ефективним і доступним для громадян.

Згідно з фінським законодавством, громадяни мають право оскаржити рішення про відмову у наданні доступу до офіційної інформації. Ці оскарження можуть бути подані не лише до адміністративних судів, але також до Канцлера юстиції та парламентського Омбудсмена. Ці механізми забезпечують додаткові шляхи для захисту прав громадян на інформацію, сприяючи здійсненню демократичного контролю та прозорості урядування.

Канцлер юстиції та парламентський Омбудсмен відіграють важливу роль у фінській системі юстиції як незалежні відомства, що наглядають за дотриманням законів та прав громадян. Вони розглядають скарги від осіб, які стикаються з неправомірними діями чи рішеннями державних органів, забезпечуючи тим самим важливий рівень правової захищеності та підтримки від держави. Це дозволяє громадянам не тільки оскаржувати відмови у доступі до інформації, але й звертатися з іншими питаннями, що стосуються порушення їхніх прав.

На зразок фінського та шведського законодавства, Україна може забезпечити чітке визначення та юридичне закріплення права на доступ до офіційних документів, включаючи обмеження, що дозволяють збалансувати національну безпеку, захист персональних даних та прозорість державного управління.

На кшталт Фінляндії, важливо мати механізми оскарження рішень органів державної влади, що відмовляють у наданні інформації. Це може включати можливість звернення до незалежних органів, таких як Омбудсмен чи спеціалізовані судові інстанції.

Важливим аспектом є адаптація законодавства до новітніх технологій і методів зберігання та передачі інформації. Ефективне використання цифрових технологій для доступу до публічної інформації може значно підвищити рівень прозорості управління.

Список використаних джерел

1. Access to information laws: overview and statutory goals [Електронний ресурс]

2. Загальна декларація прав людини.

3. Міжнародний' пакт ООН про громадянські і політичні права від 16.12.66 р.

4. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.50 р.

5. Конституція Швеціі' від 27.02.74 р

6. Звіт антикорупціиноі' комісіі' Ради Європи

7. Про відкритість урядовоі " діяльності : Закон Фінляндіі " від 07.03.99 р.

Размещено на Allbest.ru