Договірні форми захисту прав та законних інтересів людини і громадянина

Размещено на http://www.allbest.ru/

Договірні форми захисту прав та законних інтересів людини і громадянина

Проблема захисту прав та законних інтересів людини і громадянина є багатовекторною, адже з народження і усе своє життя людина вступає у різні види правовідносин, де її права та законні інтереси можуть бути порушені іншим учасником цих відносин. У контексті дослідження зосередимо увагу на правовідносинах, які виникають у сфері приватного права, адже, як правило, громадянські, соціально-економічні, культурні, екологічні, сімейні та ін. права людини виступають основою її буття та забезпечення життєдіяльності людини і громадянина та членів сімей. Досліджуючи договірні форми захисту прав, виходимо з широкого тлумачення такої форми захисту, яка застосована на угоді сторін щодо взаємного волевиявлення порядку вирішити спір. У такому ракурсі договір виступає засобом захисту, а діяльність щодо захисту прав заснована на відповідній угоді зацікавлених сторін.

Будучи учасником правовідносин, особа набуває суб'єктивних прав та юридичних обов'язків. Як зазначають науковці, поняття суб'єктивного права розкривається не через обов'язки іншого суб'єкта, який протистоїть, а через можливості самого уповноваженого, що є більш широким поняттям суб'єктивного права, оскільки охоплює у собі як можливості власної поведінки у вузькому значенні, так і можливості вимагати відповідної поведінки від зобов'язаної сторони Харьковская цивилистическая школа: защита субъективных гражданских прав и интересов: монография / Спасибо-Фатеева И. В., Сибилев М. Н., Яроцкий В. Л. и др.; под общ. ред. И. В. Спасибо-Фатеевой. Харьков: Право, 2014. С. 48..

Отже, право вимоги до зобов'язаної сторони правовідносин надає правову можливість уповноваженому суб'єкту вживати усіх можливих заходів для охорони і захисту своїх прав та законних інтересів. Водночас щодо процедури захисту прав та інтересів договірні форми розкривають свої правові можливості тільки у випадку взаємного волевиявлення застосувати ту чи іншу договірну форму захисту. Для розкриття договірної форми захисту суб'єктивного права необхідно розмежовувати правову охорону, охорону і захист прав. Питання такого розмежування належить до дискусійних, і сучасна наука не має єдиного підходу до тлумачення цих правових явищ. Єдине, в чому погляди науковців збігаються, це те, що охорона і захист не тотожні поняття.

С. С. Алексєєв наголошує, що дії, які виражають та реалізують можливості права, його силу і призводять до реального фактичного соціально-економічного результату, а також дають бажаний ефект у соціальному житті, потребують юридично встановлених правових засобів. Отже, поклавши в основу правового забезпечення прав діяльнісний характер, ми виходимо з того, що вирішити проблеми в правовому забезпеченні прав та інтересів людини і громадянина можливо, виявивши прогалини чи невідповідність у правових формах діяльності суб'єктів, і тут важливо зазначити, що науковці традиційно розглядають захист прав як державно-примусову діяльність, яка може бути реалізована тільки в державно-владному індивідуально визначеному акті.

Захист прав є об'єктивною необхідністю, пише В. М. Андріїв, тому що всі права, надані особі і не забезпечені необхідними засобами захисту у випадку їх порушення, є лише декларативними правами Андріїв В. Юридичний механізм забезпечення трудових прав працівників: поняття і структура. Публ. і приват. право. 2012. № 1 (5). С. 172.. Отже, в аспекті правового захисту прав та інтересів особи як цілісної діяльнісної системи задля забезпечення кожного виду діяльності своєрідними галузевими засобами ми вважаємо за потрібне розмежовувати поняття «охорона прав» та «захист прав», де охорона права це діяльність з недопущення будь-якого порушення суб'єктивних прав, попередження зловживанням правами іншими учасниками правовідносин тощо. Правовими засобами такого забезпечення можна визнати, наприклад, нагляд і контроль. Захист прав, на наше переконання, це діяльність у випадку, коли право особи порушено. Така діяльність має переважно державно-примусовий характер, але вона не виключає можливості сторін обрати у договірному порядку процедуру вирішення спору (конфлікту). При цьому «захист прав» є діяльністю і тому її не можна ототожнювати із «правом на захист».

Для аргументації виокремлення явищ «охорона» і «захист» в їх інструментальному аспекті як складових правового забезпечення прав та інтересів особи зазначимо, що, наприклад, у трудовому праві захист має самостійне значення в контексті методу правового регулювання. Зокрема, С. М. Прилипко, О. М. Ярошенко зазначають, що метод трудового права як специфічний комплекс правового регулювання праці включає «специфічні засоби захисту трудових прав»Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право України: підручник. 2-ге вид., перероб. і допов. Харків: ФІНН, 2009. С. 21.. М. І. Іншин, В. І. Щербина, І. М. Ваганова обґрунтували, що «призначення заходів захисту припинення правової аномалії, відновлення нормальних правових зв'язків і стосунків шляхом спонукання суб'єкта до виконання раніше покладеного, але не виконаного обов'язку»Іншин М. І., Щербина В. І., Ваганова І. М. Юридична відповідальність та інші примусові заходи у трудовому праві: навч. посіб. Харків: Золота миля, 2012. С. 323.. Наведе вище доводить, що «охорона і захист прав і законних інтересів з метою належного їх забезпечення мають розглядатися як самостійні правові явища через відповідні види правових засобів»Костюченко О. Є. Гарантування, охорона і захист як елементи правового забезпечення трудових прав і законних інтересів працівника. Право.UA. 2018. № 1. С. 135..

Така деталізація правового забезпечення прав та інтересів людини і громадянина у правових умовах та діяльності суб'єктів на основі правових засобів закріплення, гарантування, реалізації, охорони і захисту обґрунтована метою, яка полягає в подальшій побудові правового масиву, що здатен забезпечити реальну діяльність із втілення прав та інтересів у життя. Отже, здійснення будь-якого суб'єктивного права потребує не лише визначення умов його реалізації, а й захисту у разі його порушення. І у контексті цього варто звернути увагу на те, що договір як універсальний інструмент у праві здатен вирішувати і питання захисту прав та інтересів в аспекті діяльнісного підходу до процедури, процесу захисту прав та інтересів.

«Договір може конституювати, вводити до правової системи та зовнішньо фіксувати як норми права, так і індивідуальні автономні рішення суб'єктів права... обов'язковість договору забезпечується також системою договірних санкцій та можливістю застосування державного примусу. Державний примус ніби стоїть за спиною договору, вступаючи в дію у випадку його порушення. Цей особливий засіб забезпечення відрізняє договори як акти, що отримали визнання і захисту з боку правопорядку, від інших суспільних домовленостей» Погребняк С. П. Договір: загальнотеоретична характеристика. Договір як універсальна правова конструкція: монографія / А. П. Гетьман, В. І. Борисова, О. П. Євсєєв та ін.; за ред. А. П. Гетьмана, В. І. Борисової. Х.: Право, 2012. С. 20, 23..

Наведене переконує нас у тому, що договір здатен виступати тим засобом, за допомогою якого сторони визначають свою діяльність у процесі захисту прав та інтересів. Тобто універсальність договору полягає у тому, що сторони самі за власною ініціативою реалізують правові можливості визначити свою поведінку щодо процедури вирішення спору (конфлікту) у разі порушення суб'єктивного права однієї сторони договору іншою стороною. захист право правовідносини людина

Отже, можна стверджувати, що договір як правова форма опосередкування відносин між суб'єктами права виступає також засобом регулювання відносин між ними, де договір як вольовий акт його сторін, може закріплювати заздалегідь визначені умови, способи, заходи щодо порядку, процедури захисту суб'єктивного права та інтересу. У такому разі договір можна вважати нормативним актом, який визначає правомочності сторін щодо захисту своїх прав та законних інтересів відповідно до взаємного волевиявлення сторін договору.

Вищевикладене дає нам підставу для таких проміжних висновків:

- захист прав та законних інтересів людини і громадянина у демократичній, правовій державі не обмежується виключно нормативними приписами закону і надає особам право на здійснення захисту своїх прав та інтересів у договірному порядку;

- той факт, що сторони можуть у договірному порядку визначити умови, способи, заходи та дії (процедури) щодо захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів не позбавляє їх права на звернення до державних органів з метою захисту своїх прав та інтересів;

- договірні форми захисту прав та законних інтересів належать до неюрисдикційної форми захисту, де договірний порядок захисту виступає як альтернативна форма захисту.

Для характеристики договірних форм захисту прав та законних інтересів людини і громадянина «необхідно розрізняти правові засоби захисту, які передбачені нормами матеріального права та способи захисту, передбачені нормами процесуального права» Буряк В. Я. Правовий механізм захисту трудових прав та законних інтересів працівників: моногр. Львів: Львів. націон. ун-тет імені Івана Франка, 2021. С. 221.. Погоджуючись з тезою В. Я. Бурака, зазначимо, що останнім часом відбувається певна трансформація як у матеріальному, так і у процесуальному праві щодо захисту прав та інтересів суб'єктів права.

Так, щодо договірної процесуальної форми захисту прав та інтересів людини і громадянина варто зазначити, що традиційно у правовій науці такий захист є реалізацією державно-примусової діяльності, а з цього випливає певне протиріччя реалізації такої діяльності у договірному порядку. Але право як регулятор суспільних відносин «не стоїть на місці» і постійно розвивається, зокрема шляхом розширення правових засобів у досягненні цілей правового регулювання. У процесі удосконалення вітчизняного законодавства, зокрема у частині захисту прав та законних інтересів суб'єктів права, Україна спирається на прогресивний зарубіжний досвід, який сприяє розвитку правового інструментарію мінімізації конфліктів між учасниками правовідносин та вирішенню спорів з максимальною мінімізацією конфронтації сторін.

Так, «європейська практика позасудового вирішення правових конфліктів здійснюється у таких основних формах:

1. Третейський суд або арбітраж (arbitration) вирішення спору за допомогою незалежної, нейтральної особи арбітра (або групи арбітрів), який уповноважений винести обов'язкове для сторін рішення.

2. Посередництво або медіація (mediation), що передбачає врегулювання правового конфлікту за допомогою незалежного, нейтрального посередника, який сприяє сторонам у досягненні угоди.

3. Переговори або негоціація (negotiation) спосіб врегулювання правового спору безпосередньо сторонами без участі інших осіб.

Критеріями для такого розподілу є участь у врегулюванні розбіжностей третьої особи або її повноваження. Елементи цих трьох «чистих» форм входять складовою частиною до багатьох інших процедур. Так, наприклад, посередництво часто використовується як попередня процедура до початку судового розгляду» Бондаренко-Зелінська Н. Л. Запровадження альтернативних способів врегулювання спорів: європейський досвід для України. Приватне право і підприємництво. 2009. № 8. С. 163..

З 11 травня 2004 р. в Україні діє Закон України «Про третейські суди» у якому на законодавчому рівні визначено правові умови захисту прав та інтересів сторін спору на умовах угоди, укладеної зацікавленими особами. Далі демократизація процесів життєдіяльності в Україні та прагнення до мінімізації конфронтації в суспільстві призвели до того, що в Україні розширено договірні форми захисту прав та інтересів осіб. Реалізація цієї ідеї відбулася шляхом прийняття 16 листопада 2021 р. Закону України «Про медіацію».

Якщо виходити з того, що «альтернативне врегулювання спорів (АВС) це сукупність неюрисдикційних способів вирішення / врегулювання конфліктів (спорів), у результаті застосування яких конфліктуючі сторони отримують такий варіант вирішення спору, який зважає на їхні інтереси, тому є максимально взаємоприйнятним для них» Чеховська І. В. Альтернативні способи захисту суб'єктивних прав: навч. посіб. Ірпінь: Університет ДФС України, 2022. С. 16., то медіацію та третейський розгляд спорів повною мірою можна називати альтернативними способами вирішення спорів (конфліктів). Водночас взаємне волевиявлення сторін щодо вирішення спору в альтернативний спосіб дає підставу віднести ці способи захисту до договірних форм захисту, які дозволяють домовлятися про те, як саме сторони врегульовують виниклий між ними спір без залучення юрисдикційних органів. Договірна конструкція у цьому випадку дозволяє сторонам на власний розсуд визначити шляхи (процедури) вирішення спору (конфлікту), а винесене рішення щодо спору, який розглядався, має мінімальний рівень ризиків його невиконання.

Зупинимось на медіації, яка є добровільною позасудовою процедурою вирішення спору. Медіація традиційно розглядається як процедура досягнення компромісного рішення сторонами спору із залученням незалежного посередника. Медіація є альтернативою судового захисту. «Медіація це визнана світовою спільнотою реальність, ефективний спосіб вирішення конфліктів, альтернативна форма вирішення спорів, що дозволяє знайти життєздатне рішення, яке максимально задовольняє потреби сторін, залучених у суперечку» Подковенко Т. Медіація: міжнародно-правові стандарти. Актуальні проблеми правознавства. 2017. Вип. 4 (12). С. 52.. Медіація, виступаючи альтернативною формою вирішення спорів, для вітчизняної юриспруденції є новим явищем, яке створює правові можливості суб'єктам правовідносин за домовленістю сторін вирішити спір чи суперечку шляхом пошуку компромісу.

«Метою медіації є пошук рішення, прийнятного для обох сторін. Головне, щоб обидві сторони вважали, що це рішення є оптимальним та прийнятним. Тобто медіація працює не лише з правовою позицією, а й з реальним інтересом людини, що виходить за межі юридичного вирішення питань у суді. У процесі медіації не встановлюють винного у ситуації та не доводять, хто більше правий» Бондарчук Н., Бугайчук А. Проблеми правового регулювання медіації в Україні. Підприємництво, господарство і право. 2018. № 10. С. 209.. Така мета медіації природно знижує рівень конфронтації сторін у процесі вирішення спору (конфлікту), що у своїй основі має різне бачення сторонами спору своїх суб'єктивних прав, свобод та законних інтересів. Фактично медіація як процедура розв'язання спору конфлікту надає сторонам спору правову можливість захистити свої порушені, невизнані або оспорювані права, свободи чи законні інтереси, не звертаючись до судових органів або ж до органів державної влади, що за законом наділені правом вирішення цієї категорії спорів.

Цілком слушним є зауваження, що «в Україні медіація як альтернативний засіб вирішення спорів робить лише перші кроки, визнаючи галузь застосування, виробляючи свої стандарти, шукаючи засоби впровадження в суспільне життя. Сьогодні виникла нагальна потреба у вивченні міжнародних стандартів у цій сфері, удосконалення норм національного законодавства, що регулюють проведення процедури примирення у конфліктних ситуаціях, внесення змін до процесуальних нормативно-правових актів для скасування перешкод у проведенні присудової медіації, розробці механізмів їх практичного застосування» Розман Ю. В. Медіація як альтернативний спосіб вирішення приватно-правових спорів. Актуальні проблеми політики. 2013. Вип. 49. С. 253-254.. Можна стверджувати, що прийняття Закону України «Про медіацію» певним чином започаткувало вирішення означених проблем, проте, вочевидь, практичне застосування медіації ще виявить ряд проблем, розв'язання яких сприятиме її розвитку як форми захисту цивільних прав, зокрема з використанням усіх правових властивостей договору.

Для розвитку та ефективної реалізації медіації в Україні, зокрема захисту прав та законних інтересів, необхідно опрацювати процедурні аспекти посередництва у примиренні сторін спору (конфлікту) та моніторингу виконання сторонами угоди за результатами медіації.

Потрібен час для виявлення недоліків та прогалин у правовому регулюванні медіації для досягнення її кінцевої мети. «Як показує світова практика, будь-яка демократична країна, що шукає шляхів задоволення всезростаючого попиту суспільства на ефективну і неупереджену систему правосуддя, має створити повноцінний комплекс різноманітних дієвих процедур врегулювання спорів. У зв'язку з цим в Європі здобув великої прихильності рух із запровадження медіації, про що свідчить значна кількість міжнародних інструментів Європейського співтовариства та Ради Європи. Медіація це визнана світовою спільнотою реальність, ефективний спосіб вирішення конфліктів, альтернативна форма вирішення спорів, що дозволяє знайти життєздатне рішення, яке максимально задовольняє потреби сторін, залучених у суперечку» Подковенко Т. Медіація: міжнародно-правові стандарти. Актуальні проблеми правознавства. 2017. Вип. 4 (12). С. 52.. Тобто медіація як процедура реалізується за допомогою договірних засобів.

У цьому контексті варто зазначити, що майнові та немайнові права, які виникають у юридичних та фізичних осіб як учасників правовідносин, реалізуються ними як юридично рівними учасниками та базуються на вільному волевиявленні і майновій самостійності. Це так само свідчить про необхідність закріплення на законодавчому рівні базових правових умов проведення медіаційних процедур, які не будуть обмежувати свободу волі сторін спору, а в процесі вироблення та прийняття компромісного рішення у справі не будуть порушувати прав людини та основоположних свобод.

З приводу медіаційних угод у науковій літературі висловлюються думки, що «медіаційну угоду з точки зору можливості затвердження її судом слід розглядати як вид мирової угоди, якій притаманні певні особливості щодо укладення, але які не мають вирішального значення щодо встановлення особливостей процесуальної форми затвердження її судом» Рябченко Ю. Ю. Розвиток гарантій реалізації прав сторін щодо застосування медіації у цивільному судочинстві. Традиції та новації юридичної науки: минуле, сучасність, майбутнє: матер. Міжн. наук.-практ. конф.: у 2 т., м. Одеса, 19 травня 2017 року / Мін-во освіти і науки України; Нац. ун-т «Одеська юри-дична академія» та ін.; ред. Г. О. Ульянова. Одеса: Видавничий дім «Гельветика», 2017. Т. 2. С. 658.. «Категорія «медіаційний договір» є збірним поняттям, яке об'єднує два види відповідних договорів, що мають різну правову природу залежно від моменту їх укладення: 1) медіаційний договір, укладений у спорі, щодо якого не було розпочато судове провадження, є цивільно-правовим договором; 2) медіаційний договір, укладений у спорі, щодо якого було розпочато судове провадження, є окремим видом мирової угоди» Огренчук Г. О. Правове регулювання застосування медіації при вирішенні цивільно-правових спорів: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2016. С. 9..

Тобто у науці під медіаційними угодами розуміють домовленості сторін щодо врегулювання спорів (конфліктів), які оформлюються у формі мирової угоди чи цивільно-правового договору. Однак вітчизняний закон про медіацію закріплює дещо інший підхід. Зокрема, у ст. 1 аналізованого закону визначено, що медіаційна угода письмова угода учасників правовідносин про спосіб врегулювання всіх або певних конфліктів (спорів), які виникли або можуть виникнути між ними, шляхом проведення медіації. Медіаційна угода може укладатися у формі медіаційного застереження в договорі або у формі окремої угоди; договір про проведення медіації угода про надання послуг з проведення медіації з метою запобігання виникненню або врегулювання конфлікту (спору), укладена сторонами можливого або наявного конфлікту (спору) та медіатором (медіаторами) у погодженій ними усній чи письмовій формі, яка відповідає вимогам закону; угода за результатами медіації угода, що фіксує результат домовленості сторін медіації у погодженій між ними усній чи письмовій формі з урахуванням вимог закону Про медіацію: Закон України від 16.11.2021 № 1875-IX. Голос України. 2021. № 236. 14 груд..

Наведена термінологія, на наше переконання, вносить певну нормативну плутанину, а саме: «медіаційна угода письмова угода.» і тут же «договір про проведення медіації угода про надання послуг.», і далі «угода за результатами медіації угода.». Видається, що у питанні нормативного визначення правового зв'язку сторін спору (конфлікту) та медіатора законодавець врегулював питання зрозуміліше; варто лише внести зміни у визначення поняття у частині того, що договір про проведення медіації це домовленість, а не угода. У визначенні понять «медіаційна угода» та «угода за результатами медіації» намагання надати цим документам обов'язкової письмової форми призвело до того, що у їхніх нормативних дефініціях втрачено головний зміст самих домовленостей, що досягаються за результатами переговорів та є основними, ключовими результатами, заради яких такому правовому явищу, як медіація, надана правової форми.

Розберемо докладно. У науковій літературі зазначається, що «сьогодні єдиною підставою виникнення медіаційних відносин в Україні є договір. Причому можна виділити два етапи договірних відносин, що є підставою для виникнення медіаційних правовідносин: укладання договору між сторонами спору про досягнуту ними згоду на проведення медіації та укладання договору про проведення медіації між сторонами спору та медіатором» Огренчук Г. О. Договори про проведення медіації. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «ПРАВО». 2015. Вип. 30, т. 1. С. 147.. Тобто у сфері медіації угоди мають декілька видів:

- перший вид це домовленості сторін про застосування медіаційної процедури у разі можливого виникнення спору (конфлікту) під час виконання договірних зобов'язань. Така домовленість сторін може оформлюватися так: а) «медіаційне застереження у договорі», яке оформлюється у окремий пункт, розділ чи параграф у договорі, що укладається сторонами. Таке медіаційне застереження, як результат домовленості сторін, оформлюється для надання правової визначеності щодо дій кожної зі сторін у разі виникнення між ними конфліктів (спорів) щодо виконання договірного зобов'язання, що є предметом укладеного між ними договору; б) «медіаційна угода» у формі самостійного документа, де закріплено домовленість сторін щодо проведення медіації у разі виникнення конфлікту (спору);

- другий вид це договір про проведення медіації, предметом якого є надання послуг з проведення медіації. Ця домовленість сторін оформлюється договором, де сторонами виступають сторони спору (конфлікту) та медіатор. Виникає запитання: з огляду на те, що в Україні діє Державний стандарт соціальної послуги посередництва (медіації) Про затвердження Державного стандарту соціальної послуги посередництва (медіації): наказ Міністерства соціальної політики України від 17.08.2016 № 892. Офіційний вісник України. 2016. № 77. Ст. 2586., медіація виступає як соціальна послуга, і відповідно застосовувати до неї положення ЦК України буде неправильним. Для об'єктивності викладу матеріалу варто зазначити, що з прийняттям закону про медіації названий державним стандарт, імовірно, буде змінено, але питання про медіацію як послугу залишається, і питання про галузеву специфіку порядку визначення умов договору про проведення медіації також залишається відкритим;

третій вид це «угода за результатами медіації», якою закріплюються результати домовленості сторін у процесі примирення та пошуку компромісного, оптимального рішення у справі.

Водночас привертає до себе увагу той факт, що у законодавстві поняття медіаційних угод, переважно, визначається через поняття «угода», що, по суті, не можна визнати правильним, проте це не є головною проблемою. Правильно було б говорити про договори як домовленість сторін. По-перше, це одразу відсилає нас до нормативних положень про договірні зобов'язання, по-друге, розкриває увесь спектр правових можливостей щодо забезпечення виконання договірних зобов'язань, притягнення винної сторони за невиконання договірного зобов'язання тощо. Це є важливим у медіації внаслідок того, що правила проведення медіації визначаються на договірній основі та закріплюються відповідним договором. Щодо першого виду угод у сфері медіації, вони можуть бути визначені як цивільно-правові договори, а от «договір про проведення медіації» та «угода за результатами медіації», відповідно до чинного законодавства, «залишились» з неповною мірою визначеною правовою природою. Із Закону випливає лише те, що це домовленість сторін договір. Але договорів дуже багато, всі вони мають договірну природу, умови ж реалізації договорів є різними. Щонайменше самостійні умови реалізації мають цивільно-правові договори різних видів, трудові договори (контракти), адміністративні договори, зовнішньоекономічні контракти тощо. Отже, констатації договірної природи «угоди за результатами медіації» не достатньо.

Працюючи над удосконаленням термінологічних понять у Законі України «Про медіацію», зокрема щодо угод у сфері медіації, доцільно виходити з науково обґрунтованих висновків щодо таких угод. Зокрема, ми погоджуємося з Г. О. Огренчук у тому, що існує «дві групи договорів, пов'язаних з вирішенням спору за допомогою медіації. По-перше, це договори, спрямовані на виникнення медіаційних відносин. Вони супроводжують окремі етапи звернення до медіації: договір між сторонами спору про досягнуту ними згоду на проведення медіації та договір про проведення медіації між сторонами спору та медіатором. Друга група договорів, що укладаються у зв'язку з проведенням медіації, медіаційні договори» Огренчук Г. О. Правове регулювання застосування медіації при вирішенні цивільно-правових спорів: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2016. С. 184..

Тобто варто розмежувати договори, пов'язані з проведенням медіації, та договори, які закріплюють результати розв'язання спору (конфлікту) між сторонами. При цьому окрему увагу необхідно приділити питанню забезпечення виконання договорів, укладених за результатами проведення медіації. Це стосується, зокрема, правових спорів. Пропонуємо виходити з базових умов Директиви 2008/52/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21.05.2008 щодо деяких аспектів медіації у цивільних і комерційних справах, де у ст. 6 «Забезпечення примусового виконання угод, укладених у результаті медіації», закріплено, що держави-члени повинні забезпечити можливість для сторін або для однієї з них за явної згоди інших вимагати, щоб зміст письмової угоди, укладеної в результаті медіації, був виконаний. Зміст такої угоди підлягає виконанню, за винятком випадків, коли її положення суперечать законодавству Directive 2008/52/EC of the European Parliament and of the Council of 21 May 2008 on certain aspects of mediation in civil and commercial matters. Official Journal of the European Union. 24.5.2008. L 136/3-L 136/8..

І в контексті забезпечення примусового виконання угоди, укладеної за результатами медіації, постає інша проблема, якій вітчизняний законодавець приділив недостатньо уваги. Так, здатність медіації долати конфронтацію сторін спору передусім забезпечена її принципами, що, за твердженням Ю. Д. Притики, є вихідними і визначальними правовими ідеями, положеннями та засадами, які становлять процедурне та організаційне підґрунтя здійснення процедури медіації і спрямовані на ефективне, взаємоприйнятне, законне розв'язання конфлікту між учасниками спору Притика Ю. Д. Зміст та класифікація принципів медіації. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2010. № 10. С. 92.. Тобто серед вихідних ідей медіації, зокрема щодо правових спорів, є ідея законного розв'язання спору (конфлікту), а отже, домовленості, що досягаються сторонами, повинні базуватися на принципі верховенства права та його складниках.

Принцип законності в альтернативному вирішенні спорів полягає у вимозі чіткого слідування вимогам законодавства як сторін, так і третьої особи, у разі її участі у вирішенні спору альтернативними способами Спектор О. М. Альтернативні способи вирішення цивільно-правових спорів: дис.... канд. юрид. наук: 12.00.03. Київ, 2012. 244 с.. Стаття 21 Закону України «Про медіацію» закріплює, що «угода за результатами медіації не повинна містити положень, що порушують права та інтереси інших осіб, інтереси держави або суспільні інтереси» Про медіацію: Закон України від 16.11.2021 № 1875-IX. Голос України. 2021. № 236. 14 груд.. Але цього не достатньо для того, щоб забезпечити втілення принципу верховенства права в процесі захисту прав, свобод та законних інтересів у правових спорах шляхом медіації.

Викладене дає підстави стверджувати, що для розвитку медіації як договірної форми захисту прав та законних інтересів людини і громадянина необхідно внести зміни до Закону України «Про медіацію», зокрема:

- мають бути нормативно визначені термінологічні поняття щодо угод, які укладаються у сфері медіації, таким договорам слід надати чіткої галузевої приналежності, адже сам факт договірної природи таких угод не розкриває базових засад правового регулювання порядку укладання і досягнення домовленостей у таких договорах, а також їхнього виконання. Зважаючи на той факт, що головною метою медіації як процедури примирення сторін є розв'язання спору (конфлікту) на взаємоприйнятних умовах, необхідно приділити більше уваги домовленості сторін, яка в Законі названа «угода за результатами медіації»;

- «при застосуванні процедури медіації в юридичних справах, зокрема тих, що виникають у цивільних відносинах, необхідно пам'ятати і, відповідно, закріпити законодавчо, що принципи медіації мають охоплювати й принцип верховенства права. Також для розв'язання юридичних справ шляхом медіації необхідно передбачити засоби гарантування дотримання сторонами домовленостей, що викладені в угоді за результатами медіації. У такий спосіб вітчизняний закон про медіації буде наближений до базових умов медіації у цивільних і комерційних справах, закріплених Директивою 2008/52/ЄС» Костюченко О. Є., Маноєнко А. О., Атаманчук Н. І. Медіаціяяк форма захисту цивільних прав. Нове українське право. 2022. № 1. С. 55-56.;

- медіація як договірний процесуальний правовий спосіб захисту прав та законних інтересів людини і громадянина є новим, але вельми затребуваним, правовим явищем у вітчизняному праві, що потребує подальшого розвитку на засадах свободи волі учасників правовідносин, де свобода волі виступає стрижнем цієї форми захисту прав та законних інтересів людини і громадянина.

Якщо медіація та медіаційні угоди є альтернативною формою захисту прав та законних інтересів, яка за своєю сутністю є процесуальним виразом захисту, то в контексті самозахисту договір як правова форма є зовнішнім закріпленням договірних способів захисту, закріплених нормами матеріального права. Важливо зауважити, що форма захисту і способи захисту мають на меті забезпечення реалізації прав та обов'язків учасників правовідносин і тому їх необхідно розмежовувати.

У цьому аспекті необхідно погодитися з твердженням С. Я. Вавженчука, який, досліджуючи охорону й захист трудових прав працівників обґрунтував, що «форму захисту трудових прав слід розглядати не лише як регламентований процес, процедури, що здійснюються юрисдикційними органами, але й весь комплекс внутрішньоузгоджених організаційних заходів щодо захисту суб'єктивних трудових прав та законних інтересів, що, по суті, віддзеркалює і неюрисдикційну форму захисту трудових прав» Вавженчук С. Я. Охорона та захисту трудових прав працівників: підручник. 2-ге вид. Харків: Право, 2018. С. 267.. Попри те, що це твердження стосується захисту трудових прав, воно розкриває сутність форми захисту як інструменту у царині приватного права. Вважаємо, що такий підхід до форми захисту як багатовекторного явища розкриває правові можливості, за межами юрисдикційної форми захисту, для підтримки правопорядку та верховенства права у приватній сфері суспільних правовідносин.

Отже, для характеристики договірних форм захисту прав та законних інтересів людини і громадянина, за межами юрисдикційних форм захисту, необхідно зупинися на третейському розгляді спорів. Так, відповідно до Закону України «Про третейські суди», третейський суд недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 № 1701-IV. Офіц. вісн. України. 2004. № 23. Ст. 1540..

Тобто третейський розгляд як договірна форма захисту прав та інтересів базується на угоді зацікавлених осіб щодо вирішення спору, зокрема й тих, що виникають із цивільних правовідносин. Третейський суд як незалежний орган вирішує спір між сторонами у порядку, закріпленому у Законі України «Про третейські суди». Той факт, що захист прав та інтересів осіб третейським судом може мати місце тільки у разі взаємної згоди сторін, то це дає підставу віднести таку форму захисту до договірної форми.

«Щодо історії розвитку третейського розгляду на українських землях, то слід зазначити, що цю форму вирішення спорів широко застосовували в Київській Русі вже у період середньовіччя. Головне призначення третейського суду в Київській Русі полягало не у суворому дотримуванні букви закону, а у припиненні ворожнечі, розбрату, що відображувалося у його назві того періоду compromissum, що в перекладі з латини означало позасудова угода про те, щоб віддати спір на розгляд третейському судді. Таке головне призначення третейського суду відображувалося й у формуванні його складу: до третейських судів обирали не стільки знавців закону, скільки «добрих людей», тобто добрих й у громадянському, й у моральному розумінні» Спектор О. Особливості розвитку та застосування альтернативних способів вирішення цивільно-правових спорів в Україні. Український часопис міжнародного права. 2013. № 1. С. 135..

Тобто третейський розгляд спорів для вітчизняного суспільства є історично обумовленим і таким, що здатен примирити сторони конфлікту шляхом винайдення прийнятного для сторін рішення щодо задоволення їхніх інтересів. Певною мірою третейський розгляд спорів є проявом цивілізованого погляду на спір та усвідомлення того, що спори мають вирішуватися не шляхом конфронтації, а шляхом досягнення домовленостей, які створюють правові умови вирішення спору без залучення держави та її органів. Правові властивості договору не як підстави виникнення спору, а як способу захисту прав та інтересів, що заснований на угоді сторін, дозволяють мінімізувати негативні сторони юрисдикційних форм захисту, зокрема щодо строків розгляду спору та подальшого виконання рішення, прийнятого юрисдикційним органом.

Також варто зазначити, що третейський розгляд в Київській Русі передбачав вирішення спору не професійними суддями чи правниками, а громадянами, які користувалися повагою та авторитетом у сторін спору. Вирішення спору із залученням таких осіб, як третейських суддів мало на меті припинити спір із максимальним урахуванням інтересів його сторін, а не з позиції формального його врегулювання відповідно до законодавства. Це не свідчить про те, що третейський розгляд є засобом «обходу» законодавства для задоволення інтересів однієї зі сторін спору, а є договірною формою захисту прав та інтересів на основі домовленості сторін. Загалом можна стверджувати, що розвиненість третейського розгляду спорів є результатом розвитку громадянського суспільства, яке прагне до мінімізації конфліктів та пошуку балансу інтересів сторін у процедурі вирішення спору.

В обґрунтування вагомості й актуальності розвитку третейського розгляду спорів у сучасній правовій демократичній Україні зазначимо, що вітчизняне законодавство у ч. 1 ст. 7 Закону України «Про третейські суди» закріплює, що «в Україні можуть утворюватися та діяти постійнодіючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc)» Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 № 1701-IV. Офіц. вісн. України. 2004. № 23. Ст. 1540.. Тобто на законодавчому рівні створено правові умови для формування й функціонування постійнодіючих третейських судів, що утворюються недержавними суб'єктами і третейських судів для вирішення конкретного спору, які в силу ч. 6 ст. 8 названого Закону утворюються відповідно до третейської угоди сторін.

При тому, що третейський розгляд спорів передбачає певну автономію волі сторін у процесі розгляду спору, з договірного ракурсу, такий розгляд «має на меті винесення обов'язкового для сторін спору рішення на підставі правозастосовної діяльності третейського суду..., тобто щодо державного судочинства третейський розгляд, що здійснюється в Україні третейськими судами та міжнародним комерційним арбітражем, виступає альтернативною юрисдикційною формою захисту» Балух С. В. Нормативно-правові основи формування системи альтернативного вирішення спорів в Україні. Часопис Київського університету права. 2013. № 4. С. 163.. Отже, «третейська угода угода сторін про передачу спору на вирішення третейським» Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 № 1701-IV. Офіц. вісн. України. 2004. № 23. Ст. 1540. робить можливим розгляд спору поза межами судової системи України з одночасним отриманням рішення третейського суду яке, як і рішення судового органу, є обов'язковим для виконання. Тобто рішення третейського суду, згідно із законом, має обов'язковий характер для сторін спору. У цьому аспекті принциповим є те, що нормативно дозволені свободи сторін спору в процесі третейського розгляду завершуються на етапі прийняття третейським судом рішення у справі, що розглядалась, а з моменту винесення рішення у справі воно стає обов'язковим для виконання сторонами спору, що розглядався.

Розвиток громадянського суспільства в Україні, розширення демократичних засад життєдіяльності, посилення правової складової суспільного життя вимагають не лише подолання правового нігілізму, удосконалення законодавства, мінімізації корупційних ризиків, цивілізованого розгляду спорів, а й розвитку прогресивних форм та способів мінімізації конфронтації між різними соціальними групами, учасниками правовідносин тощо.

«Будь-яка держава, яка функціонує на правових та демократичних засадах, зацікавлена в існуванні належно функціонуючої судової системи та альтернативних механізмів вирішення правових спорів, ва. Його наявність є показником високого рівня розвитку громадянського суспільства та його взаємозв'язку з державною, стимулом розвитку та вдосконалення національної судової системи й забезпечення захисту інтересів суб'єктів відповідних відносин. Третейський суд є своєрідною альтернативою офіційній системі правосуддя в державі та дає можливість сторонам цивілізованим шляхом врегулювати конфліктну ситуацію, не залучаючи при цьому державний суд» Стеценко В. Ю., Кіндзера Р. І. Реформування третейського суду в рамках проведення судової реформи в Україні. URL: http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/ handle/123456789/36044/Stetsenko%20V.pdf?sequence=1.

Третейський розгляд як альтернативний спосіб вирішення спорів і як договірна форма захисту прав та інтересів людини і громадянина дозволяє змістити державно-примусовий (публічний) аспект розв'язання правових спорів у бік приватноправового (договірного) регулювання. Це надає сторонам спору широкі правові можливості захисту своїх прав та інтересів договірними процедурами без залучення держави. Зокрема, відповідно до нормативних положень ст. 28 Закону України «Про третейські суди», правила третейського розгляду у третейському суді для вирішення конкретного спору визначаються цим Законом та третейською угодою. Правила третейського розгляду, визначені угодою сторін відповідно до частини першої цієї статті, не можуть суперечити обов'язковим положенням цього Закону, які не надають сторонам права домовлятися з окремих питань. Правила третейського розгляду постійно діючим третейським судом визначаються регламентом третейського суду, який не повинен суперечити цьому Закону. З питань, не врегульованих регламентом третейського суду або третейською угодою у третейському суді для вирішення конкретного спору щодо правил третейського розгляду, третейський суд застосовує норми цього Закону та може визначити власні правила третейського розгляду лише в тій частині, що не суперечить принципам організації та діяльності третейського суду, які визначені цим Законом. Строки вчинення процесуальних дій, передбачені цим Законом, можуть бути продовжені лише за спільною згодою сторін та складу третейського суду, яким вирішується спір. Про продовження строку третейського розгляду постановляється відповідна ухвала» Про третейські суди: Закон України від 11.05.2004 № 1701-IV. Офіц. вісн.

України. 2004. № 23. Ст. 1540..

Тобто третейський розгляд спору, як і розгляд спору у юрисдикційних органах, здійснюється за відповідною процедурою. Але процесуальне законодавство України не може доповнюватися самими судами, а третейські суди мають правову можливість з питань, неврегульованих законом, самостійно встановлювати правила третейського розгляду. Також третейський розгляд дещо «м'якше» оперує строками процесуальних дій, надаючи сторонам право за взаємним волевиявленням продовжити такі строки, а це істотно відрізняє третейський розгляд спору від судового розгляду.

Науковці аргументують, що «перевагами розгляду спорів у третейському суді (арбітражі) є нерозголошення процедури. Таке провадження, включаючи усне слухання, проходить на закритому засіданні. Як сторони, так і суддя (судді) зобов'язані не розголошувати будь-які відомості, отримані під час розгляду спору. Конфіденційність дає змогу зберегти в таємниці від громадськості, засобів масової інформації та конкурентів важливу інформацію комерційного, виробничого чи особистого характеру; неупередженість судді (арбітра). Сторони обирають його на власний розсуд. Третейські судді (арбітри) можуть бути різних професій та громадянами різних держав. Основна умова - незалежність і об'єктивність під час розгляду та вирішенні спорів; рішення суду підлягає виконанню всіма сторонами спору; таке судочинство допомагає заощадити час і кошти» Соркін І. В. Альтернативні механізми врегулювання спорів у сфері фінансових послуг: світовий досвід та реалії України. Фінанси України. 2013. № 10. С. 17..

На наше переконання, конфіденційність процедури третейського розгляду спору та можливість обрання неупередженого судді створюють конкретні умови для мінімізації корупційних ризиків при розгляді спору, а також ризику розголосу обставин, які сторони не бажають розголошувати на загал. Фактично ці умови розгляду подекуди є визначальними для сторін щодо обрання третейського розгляду для вирішення спору.

«Найбільш наочним прикладом реалізації права на альтернативні способи захисту, яке будується на приватно-правовій автономії особливості та принципах самоорганізації соціальних спільнот упродовж багатьох сторіч, є третейський розгляд. Цей важливий елемент саморегулювання соціуму у різноманітних сферах життєдіяльності є невід'ємним атрибутом ефективно функціонуючого механізму правопорядку, свідчить про високий рівень правосвідомості населення у правовій державі, про наявність злагоди у суспільстві і забезпеченість справедливості та демократії» Притика Ю. Д. Законодавчі перспективи регламентації здійснення третейського розгляду в Україні. Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. 2003. № 3-4. С. 316.. Погоджуючись з цим твердженням, зазначимо, що третейський розгляд за своєю сутністю, як договірна форма захисту прав та інтересів, є одним із елементів механізму правового регулювання.

«Говорячи про перспективи розвитку законодавства про третейське судочинство, необхідно зазначити, що третейські суди будуть розвиватися і будуть потрібні до того часу, доки вони будуть більш ефективніші, ніж державні суди. Необхідно втілювати у законодавство про третейське судочинство елементи електронного судочинства, розгляд спорів у третейських судах за допомогою систем відеоконференцій, залучати процедури медіації до спору, що розглядається третейським судом. Вважаємо, що законодавче закріплення взаємодії третейського розгляду з іншими альтернативними способами вирішення спорів також буде спрямоване на підвищення ефективності діяльності постійно діючих третейських судів» Козирєва В. П., Гаврилішин А. П. Законодавство України про третейські суди:основні закономірності та перспективи розвитку. Юридичний вісник. 2016. № 1 (38). С. 138..

Частково погоджуємося з наведеним, зокрема щодо шляхів розвитку третейського розгляду справи із запровадженням сучасних телекомунікаційних технологій, то це має значно полегшити процес розгляду спору, але щодо розвитку третейського судочинства залежно від діяльності державних судів ми не погоджуємося. Це пояснюється тим, що третейська угода щодо такого розгляду є альтернативою судового розгляду, де процедура вирішення спору та процесуальні строки подекуди є більш гнучкими, ніж процесуальний закон. Ефективність чи неефективність державних судів не пов'язана зі створенням та розвитком договірних (альтернативних) форм захисту прав та законних інтересів. Варіативність обрання процедури вирішення спору між сторонами спрямована на створення правових умов реалізації автономії волі учасників правовідносин. Третейський розгляд як договір на засіб захисту прав й інтересів має на меті розширення неюрисдикційних форм захисту, що притаманно демократичній, правовій державі. Водночас рішення третейського суду, будучи обов'язковим для виконання сторонами, забезпечує правову перспективу добровільного його виконання, що, безумовно, є бажаним для учасників спору.

«Важливим моментом третейського розгляду є той факт, що сторони, які уклали третейську угоду, беруть на себе обов'язок добровільно виконувати рішення третейського суду. Відмова зобов'язаної сторони добровільно виконати рішення третейського суду суперечить етичним нормам та звичаям ділового обігу нашої країни. Для того щоб рішення третейського суду можна було виконати незалежно від волі однієї зі сторін, передбачений відповідний правовий механізм. У разі невиконання рішення третейського суду сторона, на користь якої винесене рішення, має право звернутися із заявою про видачу виконавчого листа на примусове виконання. Така заява направляється або безпосередньо в компетентний суд, або через третейський суд, який виніс рішення» Михайлов С. В. Третейський розгляд справ щодо надання неякісних медичних послуг. Право і безпека. 2009. № 2. С. 179-180.. Тобто правове регулювання третейського розгляду не позбавляє сторони права на примусове виконання рішення третейського суду.

Цей підхід до порядку виконання рішення є таким, що не позбавляє суб'єктів права правомочностей звернутися до держави для реалізації державно-примусового впливу на сторону спору, яка не виконує рішення добровільно всупереч раніше досягнутим домовленостям.

Характеризуючи третейський розгляд як договірну форму захисту прав та інтересіву контексті цивільного судочинства, варто зазначити, що у сучасній правовій науці тривають дискусії щодо місця третейського розгляду спорів у загальному механізмі захисту порушеного права. Зокрема, висловлюються тези про те, що «третейське судочинство не може бути безумовною альтернативою цивільному судочинству та повинно діяти як додаткова гарантія захисту порушеного права» Короєд С. О. Третейське судочинство: питання трансформаціїу досудову форму захисту прав. Судова апеляція. 2014. № 2(35). С. 67.'. С. О. Короєд наголошує, що «третейський розгляд має бути лише додатковою (досудовою) формою захисту порушеного права та передбачати можливість перегляду (повторного вирішення) в компетентному державному суді по суті спору, який було попередньо вирішено третейським судом» Там само. С. 63.. Такий підхід має право на існування, зважаючи на ст. 55 «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом» Конституції України. Водночас варто зазначити, що право на судовий захист, закріплене в Основному Законі, стосується прав і свобод людини і громадянина, а підвідомчість справ третейському суду, згідно зі ст. 6 Закону України «Про третейські суди», поширюється не лише на спори, що виникають з цивільних правовідносин, а й з господарських правовідносин. Виходячи саме з підвідомчості справ третейським судам у спорах, що виникають з цивільних правовідносин, перспективною, на нашу думку, є дискусія щодо удосконалення законодавства про третейський розгляд як досудової договірної форми захисту прав та інтересів людини і громадянина.

Загалом вищевикладене надає підставу стверджувати, що третейський розгляд спорів є договірною формою захисту прав й інтересів людини і громадянина, яка за своїм змістом є альтернативою судового захисту прав та інтересів. Третейські суди як постійно діючі, так і третейські суди для вирішення конкретного спору (суди adhoc), не будучи органами судової гілки влади, в процесі розгляду спору, що виник між сторонами, сприяють мінімізації конфронтації у суспільстві.

Отже, такі договірні форми захисту прав та інтересів людини і громадянина як медіації та третейський розгляд виступають варіативними шляхами захисту прав та інтересів людини і громадянина, що загалом сприяє демократизації суспільних відносин та підвищує рівень зрілості громадянського суспільства. На сьогодні, за законодавством України, медіація є позасудовою, як правило, досудовою формою захисту прав та інтересів, а третейський розгляд характеризується як альтернатива судовому розгляду. У перспективі розвитку законодавства про медіацію і третейські суди важливим є зосередження уваги на створенні таких правових умов реалізації цих договірних форм захисту, щоб не звужувати правових можливостей звернення за захистом прав та інтересів до юрисдикційних органів, зокрема судів, адже рівень держава є основним арбітром у вирішенні спорів (конфліктів). При цьому компетентності, професіоналізм, знання норм матеріального і процесуального права у посадових осіб, наділених повноваженнями вирішувати юридичні спори, є такою, що сприяє їх розгляду відповідно до принципу верховенства права.