Право батьків на визначення місця проживання малолітньої дитини та суміжні правові поняття

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

Національна академія наук України

Інститут правотворчості та науково-правових експертиз

Відділ науково-правових експертиз

Красицька Л.В., д.ю.н., професор

м. Київ

Анотація

У статті доведено, що батьки самостійно здійснюють право на вибір місця проживання дитини, яка не досягла десяти років. Здійснення цього права може відбутися і шляхом укладення договору між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка не досягла десяти років. СК України не передбачає вимог щодо форми такого договору, тому така домовленість між батьками може існувати у будь-якій формі. Зважаючи на те, що договір про місце проживання малолітньої дитини буде виконуватися протягом певного строку, тобто момент його укладення не збігається з моментом його виконання, запропоновано укладати такий договір у простій письмовій формі.

Право на вибір місця проживання дитини у віці від десяти до чотирнадцяти років здійснюють батьки за згодою самої дитини, право на вибір місця проживання неповнолітньої дитини здійснює самостійно неповнолітня дитина, проте вибір її місця проживання залежить від здійснення батьками майнового права на житло, оскільки саме батьки спроможні обирати житло для проживання всієї сім'ї.

Аргументовано, що в контексті цивільно-правових аспектів міжнародного викрадення дітей право піклування охоплює собою право на визначення місця проживання дитини, причому воно може бути здійснено будь-якою особою, установою або іншим органом виключно до досягнення дитиною 16 років. Право перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, з якими вона зазвичай не проживає, чи зустріч з ними є «правом доступу».

Міжнародно-правові норми про батьківську відповідальність визначають право опіки над дитиною до 18 років як право, що охоплює собою права стосовно піклування про особу дитини, зокрема право визначати місце проживання дитини, право на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.

Встановлено, що досвід країн загального права свідчить про те, що спільна фізична опіка батьків над дитиною не є панацеєю від спорів між батьками, оскільки забезпечення найкращих інтересів дитини не відбувається, якщо батьки продовжують конфліктувати між собою. При встановленні спільної фізичної опіки батьків над дитиною право країн загального права виходить з найкращих інтересів дитини, обмежуючи при цьому права батьків.

Доведено, що доктрина «найкращих інтересів дитини» втілена в сімейне законодавство України та українську правозастосовну практику.

Ключові слова: права батьків, малолітня дитина, місце проживання, право піклування, право доступу, міжнародне викрадення дітей, спільна фізична опіка батьків над дитиною, найкращі інтереси дитини.

Abstract

Parental right to determine a minor child's place of residence and related legal concepts

Krasytska L.V., Dr Jurisp., Professor, head of the Department of scientific and legal expertises, Institute of Lawmaking and Scientific-Legal Expertises of the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv

The author of the article has proved that parents independently exercise the right to choose the child's place of residence who has not reached the age of ten. This right can be exercised by concluding an agreement between the parents on determining the place of residence of a minor child who has not reached the age of ten. The Family Code of Ukraine does not provide for requirements regarding the form of such an agreement; thus, such an agreement between parents can exist in any form. Taking into account the fact that the agreement on the place of residence of a minor child will be executed within a certain period of time, that is, the moment of its conclusion does not coincide with the moment of its execution, it is suggested to conclude such an agreement in a simple written form.

The right to choose the place of residence of a child who is in the age between ten and fourteen is exercised by the parents with the consent of the child; the right to choose the place of residence of a minor child is exercised by the minor child independently, but the choice of the place of residence depends on the exercise of the property right to housing by the parents, since it is the parents who are able to choose housing for the whole family.

It has been argued that the right of custody in the context of the civil aspects of international child abduction includes the right to determine the child's place of residence, and it can be exercised by any person, institution or other body only until the child attains the age of 16 years. The child's right to stay for a limited period of time together with parents, whom he/she does not usually reside with or meeting the parents, is the “right of access”.

International and legal regulations on parental responsibility define the right to custody of a child under the age of 18 as the right that includes rights relating to the care of the person of the child, in particular, the right to determine the child's place of residence, the right to communication, including the right to take the child for a limited period of time to a place other than the child's habitual residence.

It has been established that the experience of common law countries shows that the joint physical custody of the parents over the child is not a panacea for disputes between the parents, since the best interests of the child are not ensured if the parents continue to be in conflict with each other. When establishing joint physical custody of the parents over the child, the legislation of common law countries proceeds from the best interests of the child, while limiting the rights of the parents. It has been proved that “the best interests of the child” doctrine is embodied into the family legislation of Ukraine and Ukrainian regulatory enforcement.

Keywords: parental rights, a minor child, place of residence, right of custody, right of access, international child abduction, joint physical custody of parents of child, best interests of the child.

Постановка проблеми

Спори між батьками щодо визначення місця проживання малолітньої дитини завжди були розповсюдженою категорією спорів, що виникають з сімейних правовідносин, а в умовах воєнного стану в Україні вони привернули увагу до себе не тільки правників, а й громадськості, оскільки збільшилась кількість судових рішень, за якими було вирішено визначити місце проживання малолітньої дитини з батьком. Такий підхід правозастосовних органів викликав жваве обговорення, зважаючи на те, що тривалий час чоловіки-батьки малолітньої дитини відстоювали рівні права з жінками-матерями дитини на визначення місця проживання малолітньої дитини з ними. У той же час одночасно зі спорами про визначення місця проживання дитини виникають спори щодо участі у вихованні дитини того з батьків, хто проживає окремо від дитини, щодо усунення перешкод у спілкування з дитиною тощо.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Право батьків на визначення місця проживання малолітньої дитини неодноразово досліджувалося в наукових працях О.О. Мельник [1], О. Ригіної [2], Є.В. Синельникова [3] та інших правників. Зокрема Є.В. Синельников відстоює позицію, що виходячи із принципів спільної батьківської відповідальності за розвиток і становлення дитини, рівності прав батьків на участь у вихованні дитини, а також з метою забезпечення найкращих інтересів дитини, національним судам доцільно, виходячи із обставин справи, за відсутності негативних характеристик одного з батьків, застосовувати такі способи визначення місця проживання дитини, як почергове проживання дитини у помешканні кожного із батьків за відповідним графіком, або визначення місця проживання дитини у помешканні, в якому дитина проживала раніше (опіка пташиного гнізда) з почерговим проживанням батьків у цьому помешканні згідно з узгодженим графіком [3, с. 50].

У міжнародно-правових актах зустрічаємо такі поняття як «право піклування», «батьківська відповідальність», «право доступу» до дитини тощо. В міжнародній судовій практиці усталеним є встановлення опіки батьків над дітьми, в національній судовій практиці також вже зустрічаються рішення суду, в яких йдеться про встановлення «спільної фізичної опіки» стосовно неповнолітнього. Всі ці правові поняття потребують визначення їх сутнісного змісту та співвідношення між собою, що сприятиме визначенню ефективних способів захисту сімейних прав та інтересів.

Мета статті - встановлення змісту права батьків на визначення місця проживання малолітньої дитини та співвідношення його з іншими правовими поняттями.

Виклад основного матеріалу

Відповідно до ст.160 СК України передбачає, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою [4].

ЦК України щодо визначення місця проживання дитини містить більш конкретні положення: Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна. У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або судом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає (ч.ч. 2-4 ст.29 ЦК України) [5].

Аналіз положень сімейного і цивільного законодавства у цій частині свідчить, що батьки самостійно здійснюють право на вибір місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, причому здійснення такого права може відбутися і шляхом укладення договору між батьками про визначення місця проживання малолітньої дитини, яка не досягла десяти років. Щодо форми такого договору, то СК України не передбачає вимог щодо певної форми договору, тому така домовленість між батьками може існувати у будь -якій формі. Зважаючи на те, що договір про місце проживання малолітньої дитини буде виконуватися протягом певного строку, тобто момент його укладення не збігається з моментом його виконання, є доцільним укладати такий договір у простій письмовій формі. Необхідно зазначити, що СК України допускає договір як спосіб здійснення батьківських прав і в інших подібних випадках [6, с. 324]. Так, ч.1 ст.109 СК України передбачає, що для розірвання шлюбу за рішенням суду за спільною заявою подружжя, яке має дітей, подружжя подає до суду заяву про розірвання шлюбу разом із письмовим договором про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто буде проживати окремо [4]. сімейний законодавство право батько проживання дитина

Право на вибір місця проживання дитини у віці від десяти до чотирнадцяти років здійснюють батьки за згодою самої дитини, право на вибір місця проживання неповнолітньої дитини здійснює самостійно неповнолітня дитина, проте вибір її місця проживання залежатиме від здійснення батьками майнового права на житло, оскільки саме батьки спроможні обирати житло для проживання всієї сім'ї [6, с. 324].

У міжнародно-правових актах право на визначення місця проживання дитини охоплюється іншими правовими поняттями. Зокрема стаття 5 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей передбачає, що для цілей цієї Конвенції:

а) «права піклування» включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і зокрема, право визначати місце проживання дитини;

b) «права доступу» включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання [7].

Отже, в контексті цивільно-правових аспектів міжнародного викрадення дітей право піклування охоплює собою право на визначення місця проживання дитини. Право доступу включає право переміщення дитини на обмежений час у інше місце, ніж місце її постійного проживання. Відповідно, право перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, з якими вона зазвичай не проживає, чи зустріч з ними і є «правом доступу».

Н.О. Міненкова, О.П. Печений до права доступу включають як право переміщення дитини на обмежений час у інше місце, ніж місце її постійного проживання, так і право спілкування з дитиною [8, с. 16].

Відповідно до ст.3 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо:

а) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь -якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та

b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

Права піклування, згадані в пункті a, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави [7].

Конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років (ст.4 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей) [7]. Зазначені положення свідчать, що право піклування, що охоплює собою право на визначення місця проживання дитини, може бути здійснено будь-якою особою, установою або іншим органом виключно до досягнення дитиною 16 років.

При цьому згідно зі ст.17 Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей сам факт винесення рішення про піклування або про визнання цього рішення в запитуваній державі не є підставою для відмови в поверненні дитини відповідно до цієї Конвенції, але судові або адміністративні органи запитуваної держави можуть брати до уваги аргументацію такого рішення під час застосування цієї Конвенції [7].

У пункті 2 ст.1 Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей зазначається, що для цілей цієї Конвенції термін «батьківська відповідальність» включає повноваження, що випливають з батьківських чи будь-яких аналогічних відносин, які визначають права, обов'язки та представництво стосовно особи чи майна дитини батьків, опікунів або інших законних представників. Конвенція застосовується до дітей з моменту їхнього народження до досягнення ними 18 років (стаття 2). У статті 3 цієї Конвенції наголошується, що заходи, згадані у статті 1, можуть стосуватися, зокрема:

а) набуття, здійснення, припинення чи обмеження батьківської відповідальності, а також її делегування;

b) права опіки, у тому числі права стосовно піклування про особу дитини та, зокрема, право визначати місце проживання дитини, а також права на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.

Відповідно до ст.17 зазначеної Конвенції здійснення батьківської відповідальності визначається правом держави звичайного місця проживання дитини. Якщо звичайне місце проживання дитини змінюється, то воно визначається правом держави нового звичайного місця проживання [9].

Отже, міжнародно-правові норми про батьківську відповідальність визначають право опіки над дитиною до 18 років як право, що охоплює собою права стосовно піклування про особу дитини, зокрема й право визначати місце проживання дитини, а також право на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини.

Можна стверджувати, що постійне і звичайне місце проживання дитини - це місце проживання малолітньої дитини, яке визначене батьками дитини за домовленістю між собою або за рішенням органу опіки та піклування чи суду за наявності між ними спору, або місце проживання неповнолітньої дитини, визначене нею самою [6, с. 325]. Якщо батьки проживають у різних державах, то для реалізації права батьків на вибір місця проживання малолітньої дитини чи права неповнолітньої дитини на вибір свого місця проживання з тим із батьків, хто проживає в іншій державі, необхідно враховувати положення абз.3 ч.3 ст.313 ЦК України, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом [5].

У ст.2 Конвенції про контакт з дітьми від 15 травня 2003 р. вказано, що для цілей цієї Конвенції «контакт» означає: перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, з якими вона зазвичай не проживає, чи зустріч з ними; будь-яку форму спілкування між дитиною і батьками; надання інформації батькам про дитину або дитині про батьків [10].

Аналіз положень Конвенції про контакт із дітьми свідчить, що за змістом право батьків і дитини на контакт є ширшим, ніж право батьків і дітей на спілкування між собою, оскільки право на контакт містить у собі не тільки право на будь-яку форму спілкування батьків і дитини між собою, але й право перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, з якими вона зазвичай не проживає, та право на одержання інформації один про одного. Що стосується права батьків та дитини на спілкування між собою, то воно належить матері, батькові і дитині у будь -якому випадку, незалежно від того, чи проживають батьки та дитина разом, чи проживають окремо. Інша справа, що у випадку окремого проживання матері, батька та дитини форми спілкування будуть різними [6, с. 319-320].

Вирішення питання про здійснення батьками права на визначення місця проживання малолітньої дитини потребує дослідження зарубіжного досвіду в цій сфері.

В. Бернхем вказує, що за законодавством штатів США існує така процедура здійснення батьківських прав, як «опіка над дітьми». Під час розлучення або коли батьки живуть окремо, суди призначають відповідні права на опіку і відвідування дітей батьками. Законна опіка дитини включає: право приймати всі рішення стосовно виховання дитини, включаючи освіту, охорону здоров'я, релігійне виховання та різнобічний розвиток. Зазвичай сюди включається і фізична опіка дитини [11, с. 438].

О.С. Простибоженко зазначає, що в національному праві у спорах між батьками дитини не використовується термін «опіка», а натомість вживаються поняття «місце проживання дитини» та «спілкування з дитиною». Термін «опіка над дитиною» (анг. «child custody») є характерним для країн загального права, має ширше змістовне наповнення і стосується умов проживання та повноважень щодо прийняття рішень з важливих питань життя дитини після припинення шлюбних відносин між подружжям. Зазвичай це поняття охоплює такі питання, як місце проживання дитини, графік побачень з другим з батьків, належність дитини до певного віросповідання, відвідування нею навчального закладу, медичне страхування й обслуговування у медичній установі. ... Доктрина «ніжного віку дитини» передбачає застосування судом презумпції надання матері опіки над дитиною «ніжного віку» у випадку розірвання шлюбу або встановлення режиму окремого проживання між батьками дитини. Виникнення цієї доктрини обумовлено зміною історичних умов розвитку загального права Англії, яке до цього передбачало надання батькові абсолютного права на опіку над його «законно народженими» неповнолітніми дітьми [12, с. 131]. Далі автор продовжує, що в середині ХХ ст. у США на противагу доктрині «ніжного віку дитини» виникла нова доктрина «найкращих інтересів дитини», яка ставила вирішення питання про надання опіки над дитиною одному з батьків у залежність від благополуччя дитини [12, с. 132].

Л.Д. Елрод, М.Д. Дейл, аналізуючи зміни, які відбувалися в США стосовно питання опіки над дитиною, зазначають, що виконання обов'язків опікуна одним із батьків було нормою до 1970 -х рр. Поняття тендерної рівності, поява все більшої кількості працюючих жінок, прийняття багатьма чоловіками на себе батьківських обов'язків, а також віра в те, що діти виграють більше при продовженні стосунків з обома батьками, призвело до виникнення руху за спільну опіку. Спільна юридична опіка, яка дозволяє обом батькам залишати за собою право на прийняття рішень, вирішує проблему «переможців та переможених» для суддів. Усі штати законодавчо закріпили це до середини 1980-х рр. Багато батьків почали вимагати спільної фізичної опіки або розподілу часу проживання дитини з кожним із батьків. Незважаючи на те, що суди встановили, що не існує «конституційного права» на рівний розподіл часу, у деяких штатах вважають, що спільне батьківство є в найкращих інтересах дитини. Спільна опіка, юридична чи фізична, не стала панацеєю для дітей, оскільки це насправді вимагає вищого рівня батьківської співпраці. Коли батьки вирішують спільно виконувати батьківські обов'язки, це, як правило, їм вдається. Коли спільна опіка нав'язується проти волі однієї зі сторін, кількість судових спорів залишається майже такою, як і коли тільки один із батьків є опікуном. Якщо батьки конфліктують, як свідчать результати дослідження, діти страждають більше у випадках зі спільною опікою. Ні спільна юридична, ні спільна фізична опіка не повинні нав'язуватися у справах з гострими конфліктами або у справах з проявами домашнього насильства [13, с. 210-211].

Л.Д. Елрод зауважує, що Верховний суд США визнав декілька конституційних прав, які можуть бути використані у судових справах зі зміни місця проживання. По-перше, обоє батьків мають основоположне право на спілкування та нагляд за своєю дитиною. По-друге, існує конституційне право на свободу пересування. При цьому виникає конфлікт між правами батьків. Право на свободу пересування того з батьків, з ким проживає дитина, суперечить праву іншого з батьків на спілкування з дитиною. Декілька американських судів встановили, що конституційне право батька/матері на свободу пересування обмежується зобов'язаннями, які витікають з умов опіки, інтересами держави із захисту інтересів дитини в найкращий спосіб та інтересами того з батьків, який не переселяється. Виникає суперечність, коли конституційне право одного з батьків нейтралізується правом іншого, залишаючи найкращі інтереси дитини як єдиний правовий стандарт. Деякі апеляційні суди піддали критиці намагання обмежити право батька/матері на подорож до одержання згоди іншого з батьків або дозволу суду. Інші суди прийняли рішення, якими ввели розумні географічні обмеження на реалізацію батьком/матір'ю права на зміну місця проживання. Навіть коли існують географічні обмеження, всі штати визнають той факт, що всі норми про опіку та місце проживання можна змінити в інтересах дитини [14, с. 280-281].

Отже, як свідчить досвід країн загального права спільна фізична опіка батьків над дитиною не є панацеєю від спорів між батьками, оскільки забезпечення найкращих інтересів дитини не відбувається, якщо батьки продовжують конфліктувати між собою. Проте в будь -якому разі право країн загального права виходить з найкращих інтересів дитини, навіть обмежуючи при цьому права батьків, зокрема право на свободу пересування.

Доктрина «найкращих інтересів дитини» втілена в сімейне законодавство України та українську правозастосовну практику. Зокрема СК України передбачає, що регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї (ч.8 ст.7); суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (ч.6 ст.19) [4].

В національній судовій практиці України вже також запроваджено модель спільної фізичної опіки батьків щодо дітей, яка встановлюється в інтересах дітей. Зокрема в постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 16 лютого 2024 року в справі N465/6496/19 зазначається, що з огляду на те, що як батько, так і матір надали суду проєкти мирової угоди, в яких висловили згоду на проживання дітей почергово (по два тижні) з батьком та матір'ю, а також те, що орган у справах дітей при розгляді справи у суді касаційної інстанції наголосив на необхідності застосування моделі спільної фізичної опіки батьків щодо дітей, яка сприятиме співпраці батьків та забезпечить належне виховання та задоволення потреб дітей, колегія суддів вважає, що в інтересах дітей буде саме почергове проживання з кожним із батьків. ... Колегія суддів погодилась з остаточним висновком органу у справах дітей щодо застосування у сімейній ситуації, з приводу якої існує спір, моделі спільної фізичної опіки батьків щодо дітей; що діти тривалий час не мають належних контактів з матір'ю, декілька років проживають з батьком, і саме під впливом цих обставин висловили бажання не змінювати місце проживання. Враховуючи те, що діти тривалий час проживають з батьком, вони мають відповідні соціальні контакти за місцем проживання батька, виявляють більшу прихильність до батька.

Однак, вочевидь діти потребують і материнської турботи та безумовної любові, яка має позитивно впливати на їх розвиток. Подолання певних дискомфортних на першому етапі незручностей для дітей, пов'язаних з тимчасовою зміною звичного для них місця проживання і середовища, а також налагодження емоційного контакту дітей з матір'ю має відбуватися у співпраці батька і матері, а також органів у справах дітей, за необхідності - психологів. Доказів, які б свідчили про неможливість відновлення та підтримання належного емоційного контакту між матір'ю та дітьми або шкідливість таких контактів для дітей, не здобуто. Використання спільної фізичної опіки у цій справі спрямоване на повернення матері у життя і виховання дітей, які потребують як материнського, так і батьківського виховання, що у їх синтезі формують основу становлення дітей як повноцінних членів суспільства. Суд бере до уваги необхідність забезпечення спільного проживання братів, з огляду на їх емоційний зв'язок, взаємопідтримку та бажання проживати разом, що відповідає принципу якнайкращого забезпечення інтересів дітей. ... Батьки мають спільно приймати рішення щодо суттєвих питань виховання і розвитку дітей, узгодити порядок несення витрат на утримання дітей. Почергове проживання дітей доцільно розпочати за місцем проживання батька, де вони тривалий час проживають, надавши можливість батькам та дітям налагодити необхідні комунікації та залагодити непорозуміння [15]. Отже, у будь-якому разі при визначенні місця проживання дитини суд має виходити із найкращого забезпечення інтересів дитини.

Таким чином, батьки самостійно здійснюють право на вибір місця проживання дитини, яка не досягла десяти років. Право на вибір місця проживання дитини у віці від десяти до чотирнадцяти років здійснюють батьки за згодою самої дитини, право на вибір місця проживання неповно - літньої дитини здійснює самостійно неповнолітня дитина.

До суміжних правових понять з правом батьків на визначення місця проживання дитини належать право піклування, право доступу, право на контакт, право опіки над дитиною. Міжнародні договори розглядають право піклування як право на визначення місця проживання дитини до досягнення нею 16 років. Право перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, з якими вона зазвичай не проживає, чи зустріч з ними є правом доступу. Міжнародно-правові норми про батьківську відповідальність визначають право опіки над дитиною до 18 років як право, що охоплює собою права стосовно піклування про особу дитини, зокрема право визначати місце проживання дитини, право на спілкування, у тому числі право брати дитину на обмежений період у місце інше, ніж звичайне місце проживання дитини. За своїм змістом право батьків і дитини на контакт є ширшим, ніж право батьків і дітей на спілкування між собою, оскільки право на контакт містить у собі не тільки право на будь-яку форму спілкування батьків і дитини між собою, але й право перебування дитини протягом обмеженого періоду разом з батьками, з якими вона зазвичай не проживає, та право на одержання інформації один про одного.

Досвід країн загального права свідчить, що спільна фізична опіка батьків над дитиною не є панацеєю від спорів між батьками, оскільки забезпечення найкращих інтересів дитини не відбувається, якщо батьки продовжують конфліктувати між собою. Право країн загального права виходить з найкращих інтересів дитини, навіть обмежуючи при цьому права батьків.

Доктрина «найкращих інтересів дитини» знайшла своє втілення в сімейному законодавстві України та українській правозастосовній практиці.

Література

1. Мельник О.О. Проблематика визначення місця проживання дитини після розлучення батьків у період воєнного стану. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія ПРАВО. 2023. Випуск 79: частина 1. С. 211-214.

2. Ригіна О. США: визначення місця проживання дитини після розірвання шлюбу її батьків (історія розвитку проблеми). Вісник Львівського університету. Серія юридична. 2011. Вип. 54. С. 81-88.

3. Синельников Є.В. Сучасні напрями розвитку судової практики вирішення спорів про визначення місця проживання малолітньої дитини. Слово Національної школи суддів України. 2022. №3-4 (40-41). С. 47-56.

4. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 року №2947-Ш.

5. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року №435-IV.

6. Красицька Л.В. Проблеми здійснення та захисту особистих та майнових прав батьків і дітей: монографія. К. : Видавництво Ліра-К, 2014. 628 с.

7. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 р.

8. Міненкова Н.О., Печений О.П. Протидія викраденню дітей. Х. : Харків юридичний, 2011. 132 с.

9. Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19 жовтня 1996 р.

10. Конвенція про контакт з дітьми від 15 травня 2003 р. (ETS N 192).

11. Бернхем В. Вступ до права та правової системи США. К.: Україна, 1999. 554 с.

12. Простибоженко О.С. Доктрина «ніжного віку дитини» та доктрина «найкращих інтересів дитини» у світлі національної судової практики. Слово Національної школи суддів України. 2017. №1. С. 130-141.

13. Елрод Л.Д., Дейл М.Д. Періодичні зміни у поглядах стосовно питання опіки над дитиною: досягнення балансу інтересів дітей. Право США. Додаток до юридичного журналу «Право України». 2012. №1-2. С. 205-218.

14. Елрод Л.Д. Зростання національного та міжнародного інтересу до прав дитини у судових справах про зміну місця проживання. Право США. Додаток до юридичного журналу «Право України». 2012. №1-2. С. 277-290.

15. Постанова Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 16 лютого 2024 року, судова справа №465/6496/19.

References

1. Melnyk, O.O. (2023). Problematyka vyznachennia mistsia prozhyvannia dytyny pislia rozluchennia batkiv u period voiennoho stanu [The issue of determining the child's place of residence after the parents'divorce during martial law]. Naukovyi visnyk Uzhhorodskoho natsionalnoho universytetu. Seriia PRAVO - The collection of Uzhhorod National University Herald. Series: Law, 79 Volume 1, 211-214 [in Ukrainian].

2. Rygina, O. (2011). SShA: vyznachennia mistsia prozhyvannia dytyny pislia rozirvannia shliubu yii batkiv (istoriia rozvytku problemy) [USA: Child's Dwelling Place Determination after his/her parents'Marriage Dissolution: Historical Aspects]. Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia yurydychna. - Visnyk of the Lviv University. Series Law, 54, 81-88 [in Ukrainian].

3. Synelnykov, Ye.V. (2022). Suchasni napriamy rozvytku sudovoi praktyky vyrishennia sporiv pro vyznachennia mistsia prozhyvannia malolitnoi dytyny [The Main Tendencies in the Development of Judicial Practice of Resolving Disputes Regarding the Determination of the Child's Place of Residence]. Slovo Natsionalnoi shkoly suddiv Ukrainy - Slovo of the National School of Judges of Ukraine, 3-4 (40-41), 47-56 [in Ukrainian].

4. Simeinyi kodeks Ukrainy vid 10 sichnia 2002 roku №2947-III [Family Code of Ukraine of 10 January 2002 No. 2947-III].

5. Tsyvilnyi kodeks Ukrainy vid 16 sichnia 2003 roku №435-IV [Civil Code of Ukraine of 16 January 2003 No. 435-IV].

6. Krasytska, L.V. (2014). Problemy zdiisnennia ta zakhystu osobystykh ta mainovykh prav batkiv i ditei [Problems of exercising and protecting personal and property rights ofparents and children]. K.: Lira-K Publishing House

7. Konventsiia pro tsyvilno-pravovi aspekty mizhnarodnoho vykradennia ditei vid 25 zhovtnia 1980 r. [The Hague Convention on the Civil Aspects of International Child Abduction of 25 October 1980].

8. Minenkova, N.O., Pechenyi, O.P. (2011). Protydiia vykradenniu ditei [Combating Child Abduction]. Kh.: Kharkiv yurydychnyi [in Ukrainian].

9. Konventsiia pro yurysdyktsiiu, pravo, shcho zastosovuietsia, vyznannia, vykonannia ta spivrobitnytstvo shchodo batkivskoi vidpovidalnosti ta zakhodiv zakhystu ditei vid 19 zhovtnia 1996 r. [The Convention of 19 October 1996 on Jurisdiction, Applicable Law, Recognition, Enforcement and Co-operation in respect of Parental Responsibility and Measures for the Protection of Children].

10. Konventsiia pro kontakt z ditmy vid 15 travnia 2003 r. (ETS N 192) [Convention on Contract concerning Children of 15 May 2003. (ETS N 192)].

11. Bernkhem, V. (1999). Vstup do prava ta pravovoi systemy SShA [Introduction to the law and legal system of the United States]. K.: Ukraine [in Ukrainian].

12. Prostybozhenko, O.S. (2017). Doktryna «nizhnoho viku dytyny» ta doktryna «naikrashchykh interesiv dytyny» u svitli natsionalnoi sudovoi praktyky. [The Tender Years Doctrine and the Child's Best Interests Doctrine in Light of National Court Practice]. Slovo Natsionalnoi shkoly suddiv Ukrainy - Slovo of the National School of Judges of Ukraine, 1, 130-141.

13. Elrod, L.D., Dale, M.D. (2012). Periodychni zminy u pohliadakh stosovno pytannia opiky nad dytynoiu: dosiahnennia balansu interesiv ditei [Paradigm Shifts and Pendulum Swings in Child Custody. The Interests of Children in the Balance]. Pravo SShA. Dodatokdo yurydychnoho zhurnalu «Pravo Ukrainy» - Law of the USA. Supplenent to legaljournal «law of Ukraine», 1-2, 205-218 [in Ukrainian].

14. Elrod, L.D. (2012). Zrostannia natsionalnoho ta mizhnarodnoho interesu do prav dytyny u sudovykh spravakh pro zminu mistsia prozhyvannia [National and International Momentum Builds for More Child Focus in Relocation Disputes]. Pravo SShA. Dodatok do yurydychnoho zhurnalu «Pravo Ukrainy» - Law of the USA. Supplenent to legaljournal «law of Ukraine», 1-2, 277-290 [in Ukrainian].

15. Postanova Kasatsiinoho tsyvilnoho sudu Verkhovnoho Sudu vid 16 liutoho 2024 roku, sudova sprava №465/6496/19 [Ruling of the Civil Court of Cassation of the Supreme Court of 16 February 2024, court case No. 465/6496/19].

Размещено на Allbest.Ru