Юридичні гарантії права людини на мир: змістовні характеристики

Размещено на http://www.Allbest.Ru/

НАН України

НАПрН України

Інститут держави і права імені В.М. Корецького

Відділ теорії держави і права

Юридичні гарантії права людини на мир: змістовні характеристики

Оніщенко Н.М., д.ю.н., професор

Сунєгін С.О., к.ю.н., с.н.с.

Клещенко Н.О., к.ю.н., н.с.

м. Київ

Анотація

В період суттєвого загострення військових та терористичних загроз у сучасному світі і, зокрема, повномасштабного вторгнення РФ в Україну, особливого значення набуває дослідження проблематики забезпечення і захисту права людини на мир. Нагальною необхідністю в цих умовах є створення ефективної системи юридичних гарантій права людини на мир на міжнародному та національному рівнях, здатних на належному рівні, з одного боку, підтримувати міжнародний мир та безпеку, а з іншого - запобігати виникненню загрози миру та придушувати акти агресії або інші порушення миру.

Створення належної системи юридичних гарантій прав і свобод людини, їх ефективність або позитивна результативність, безпосередньо взаємопов'язані з численними та багатоманітними процесами, що відбуваються в суспільному житті (політичними, економічними, культурними тощо), з конкретно історичними умовами розвитку суспільства і держави, з цілями, які ставляться в процесі правового регулювання суспільних відносин, а також завданнями і функціями, на реалізацію яких спрямовуються відповідні правові норми.

Юридичні гарантії прав людини безпосередньо взаємопов'язані з природою та особливостями таких прав, з об'єктивними параметрами або характером суспільних відносин, в яких ці права здійснюються, з тенденціями їх розвитку тощо. У повній мірі це стосується і права людини на мир, повноцінна реалізація якого, на відміну від більшості інших прав і свобод людини, здійснюється не безпосередньо у конкретних діях, а передбачає низку складових, які пов'язують його зміст з іншими фундаментальними правами людини, зокрема, з правом на життя, правом на медичне та інше соціальне забезпечення, правом на безпечне довкілля, правом на свободу та особисту недоторканість тощо.

Обґрунтовано, що найважливішими складовими нормативно-комунікативних практик сьогодення, які формують зміст юридичних гарантій права людини на мир та, відповідно, якісного правового забезпечення всієї системи прав і свобод людини, є питання безпекового характеру, протидії різним проявам дискримінації в суспільному житті, охорони та захисту соціально- економічних прав людини, а також утвердження в суспільстві моральних цінностей добра, соціальної відповідальності, порядності, сумлінності, поваги тощо.

Ключові слова: права людини, право на мир, юридичні гарантії прав людини, протидія дискримінації, мораль, соціальна регуляція.

Abstract

Legal guarantees of the human right to peace: comprehensive characteristics

Onishchenko N.M., Dr Law, Professor; of the National Academy of Law Sciences of Ukraine; Suniehin S.O., C. Law; Kleshchenko N.O. C. Law, Senior Research Fellow Department of Theory of State and Law, Institute of State and Law named after V.M. Koretsky NAS of Ukraine, Kyiv

In the period of significant aggravation of military and terrorist threats in the modern world and, in particular, the full-scale invasion of the Russian Federation into Ukraine, the study of the issues of ensuring and protecting the human right to peace acquires special importance. The urgent need in these conditions is the creation of an effective system of legal guarantees of the human right to peace at the international and national levels, capable at an adequate level, on the one hand, to maintain international peace and security, and on the other hand, to prevent the occurrence of a threat to peace and to suppress acts of aggression or other breach of peace.

The creation of an appropriate system of legal guarantees of human rights and freedoms, their effectiveness or positive results, are directly interconnected with numerous and multifaceted processes taking place in social life (political, economic, cultural, etc.), with the specific historical conditions of the development of society and the state, with the goals that are set in the process of legal regulation of social relations, as well as tasks and functions, the implementation of which is directed by the relevant legal norms.

Legal guarantees of human rights are directly interconnected with the nature and features of such rights, with objective parameters or the nature of social relations in which these rights are exercised, with trends in their development, etc. This fully applies to the human right to peace, the full implementation of which, unlike most other human rights and freedoms, is not carried out directly in specific actions, but involves a number of components, which connect its content with other fundamental human rights, in particular, with the right to life, the right to medical and other social security, the right to a safe environment, the right to freedom and personal integrity, etc.

It is substantiated that the most important components of today's normative and communicative practices, which form the content of legal guarantees of the human right to peace and, accordingly, the qualitative legal support of the entire system of human rights and freedoms, are issues of a security nature, counteracting various manifestations of discrimination in public life, guarding and protecting socio-economic human rights, as well as establishing in society the moral values of goodness, social responsibility, decency, conscientiousness, respect, etc.

Keywords: human rights, the right to peace, legal guarantees of human rights, anti-discrimination, morality, social regulation.

Постановка проблеми

Повномасштабна війна РФ проти України спричинила докорінні зміни у національному та міжнародному безпековому середовищі, поставивши на порядок денний питання щодо ефективності міжнародної системи безпеки, дієвості норм сучасного міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права, а також забезпечення основоположних прав людини, в системі яких особливого «звучання» набуває право людини на мир. Реалії нинішньої російсько-української війни, яка триває вже майже два роки, переконливо засвідчили, що право людини на мир у будь- якому суспільстві є необхідною передумовою забезпечення та захисту всіх інших фундаментальних прав і свобод людини, зокрема, права на життя, здоров'я, особисту недоторканість, працю, власність, достатній життєвий рівень, свободу пересування тощо.

Сьогодні, мабуть, вже ні в кого не виникає сумнівів, що навіть така найголовніша соціальна цінність як життя людини, а отже і право на нього, яке традиційно займає найвище місце в ієрархії прав людини, може бути належним чином реалізоване лише в умовах мирного співіснування як держав між собою, так і громадян відповідного суспільства. Це, у свою чергу, підносить на новий рівень дослідження проблематики юридичних гарантій права людини на мир, яке потребує створення належного механізму і умов його охорони та захисту, при чому не лише в умовах війни, але й в реаліях стабільного функціонування та розвитку суспільства і держави, коли основне завдання таких гарантій полягає у недопущенні проявів регресивних або деструктивних тенденцій соціального розвитку, які можуть призвести до посилення соціальних та міжнародних протиріч і виникнення на їх підставі відповідних агресивних конфліктів.

У вказаному контексті необхідно також зазначити, що Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України з початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну приділяє особливу увагу саме дослідженню проблематики права людини на мир та його гарантування з урахуванням багатоманітних реалій сьогодення, що є закономірним наслідком суто формальної «дієздатності» багатьох міжнародних інституцій, зокрема Організації Об'єднаних Націй, ефективність роботи якої, на жаль, бажає залишатися набагато кращою, а також фактичною «неспроможністю» сучасного міжнародного публічного та гуманітарного права забезпечувати міжнародний мир та безпеку. Нагальною необхідністю в цих умовах, безумовно, стає створення ефективної системи юридичних гарантій права людини на мир на міжнародному та національному рівнях, здатних на належному рівні, з одного боку, підтримувати міжнародний мир та безпеку, а з іншого - запобігати виникненню загрози миру та придушувати акти агресії або інші порушення миру.

Мета статті є визначення змісту юридичних гарантій права людини на мир на національному та міжнародному рівнях.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблематика юридичних гарантій прав і свобод людини не є новою у вітчизняній та зарубіжній загальнотеоретичній юридичній науці. Так, питання, пов'язанні з юридичними гарантіями прав людини, досліджували такі вчені, як С. Бобровник, Л. Богачова, С. Гусарєв, М. Козюбра, Д. Ллойд, Н. Оніщенко, Н. Пархоменко, О. Петришин, Ю. Шемшученко тощо. Разом з тим, особливості сучасного етапу розвитку людства загалом та українського суспільства зокрема вимагають переосмислення підходів до розуміння сутності та природи права людини на мир, а також системи гарантій, у тому числі юридичних, спрямованих на його забезпечення та захист, що потребує здійснення додаткових наукових досліджень питань, пов'язаних з цією проблематикою.

Виклад матеріалу

Загальновідомо, що людина, її права та свободи у правовій державі займають найвищу соціальні цінність. У даному питанні найголовнішим є те, що на їхнє забезпечення і гарантії дотримання у громадянському житті має бути спрямована вся державна діяльність, а у окремих випадках (наприклад, міжнародного конфлікту) - діяльність всього міжнародного співтовариства.

Не викликає сумніву те, що цілісна система гарантій прав і свобод людини, органічною складовою якої є юридичні гарантії, повинна демонструвати реалістичність (життєздатність), ефективність, дієвість відповідних прав і свобод. По суті гарантії прав людини являють собою засоби, умови та зобов'язання, спрямовані, з одного боку, на їх ефективну реалізацію у діях та поведінці громадян, а з іншого - на протидію або попередження їх порушень з боку інших суб'єктів, а у випадку такого порушення - на їх відновлення та захист. У даному випадку йдеться насамперед про зобов'язання сучасних держав та міжнародного співтовариства створити всі необхідні умови, у тому числі правові, для здійснення прав людини, їх охорони та захисту, у зв'язку із чим такі гарантії умовно можна поділити на внутрішні (національні, державні) та зовнішні (наднаціональні, міжнародні).

Саме тому у сучасній юридичній літературі під гарантіями прав людини розуміється система загальних і спеціально-юридичних засобів та інститутів, спрямованих на сприяння реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень [1, с. 468].

Таким чином, гарантії прав людини охоплюють собою як загальні засоби та інститути, які забезпечують їх практичну реалізацію, охорону та захист, так і спеціальний або юридичний інструментарій їх забезпечення, що проявляє себе на національному та міжнародному рівнях. У першому випадку йдеться про політичні, соціальні, економічні, культурні та інші загальні передумови належної реалізації, охорони та захисту прав людини, а у другому - про правовий механізм або взаємопов'язані правові засоби, які надають можливість кожній людині вільно і в повному обсязі реалізовувати та захищати свої права. Адже метою юридичних гарантій прав людини є забезпечення правовими засобами максимального сприяння здійсненню прав і свобод людини, а також їх охорона й захист. Природа юридичних гарантій прав людини безпосередньо пов'язана з природою права як соціонормативної системи, зокрема з тим, що такі гарантії мають загальнообов'язковий, формально визначений характер, втілюються у правових нормах різної юридичної сили (конституційних, законодавчих, підзаконних тощо), приймаються на рівні окремих держав, їх об'єднань (наприклад, Європейський Союз), а також відповідних міжнародних організацій.

Слід погодитися з думкою, що юридичні гарантії прав людини мають визначену структуру, яка включає в себе наступні складові:

1) юридичні засоби реалізації прав людини, тобто закріплені правовими нормами межі прав і свобод людини, засоби конкретизації їх змісту, у тому числі визначення обов'язків інших осіб; юридичні факти, з якими пов'язують їх реалізацію; процесуальні форми здійснення прав; заходи заохочення та пільги для стимулювання їх правомірної реалізації;

2) юридичні засоби охорони прав людини, які полягають у створенні державою комплексних заходів нагляду та контролю за дотриманням норм законодавства, визначення чітких процесуальних форм охорони прав, вжиття заходів з профілактики та запобігання порушенню прав і свобод людини і громадянина;

3) юридичні засоби захисту прав людини, які полягають у створенні державою умов для ефективної та професійної роботи правоохоронних органів з фіксації та розкриття вчинених правопорушень, з притягнення винних осіб до юридичної відповідальності, визначення процесуальних форм захисту прав, забезпечення рівного і повного доступу до незалежного і справедливого правосуддя [2, с. 186].

Отже, незважаючи на те, що юридичні гарантії прав людини завжди мають визначену нормативно-правову форму, вони знаходять своє об'єктивне (зовнішнє) вираження у конкретних юридично значущих фактах соціальної дійсності (наприклад, безпосереднє використання особою наданого їй права, організаційна та правозастосовна діяльність суб'єктів владних повноважень, розгляд і вирішення судами певних категорій юридичних справ тощо).

У контексті зазначеного варто зауважити, що створення належної системи юридичних гарантій прав і свобод людини, їх ефективність або позитивна результативність, безпосередньо взаємопов'язано з численними та багатоманітними процесами, що відбуваються в суспільному житті (політичними, економічними, культурними тощо), конкретно історичними умовами розвитку суспільства і держави, з цілями, які ставляться в процесі правового регулювання суспільних відносин, а також завданнями і функціями, на реалізацію яких спрямовуються відповідні правові норми. Адже юридичні гарантії прав і свобод людини органічно поєднують в собі нормативні приписи, спрямовані на забезпечення ефективної реалізації та охорони закріплених прав і свобод, а також норми, які визначають відповідний інструментарій або механізм їх відновлення та захисту у випадку порушення з боку інших осіб. Йдеться, зокрема, про юридичні факти, з якими пов'язується виникнення та використання прав і свобод, про механізм судового та адміністративного контролю і нагляду за їх дотриманням, у тому числі правові норми, які визначають порядок притягнення до юридичної відповідальності осіб, які своїми діями або бездіяльністю порушують права і свободи людини, про засоби профілактики та протидії порушенням прав людини тощо.

Водночас, слід звернути увагу на те, що юридичні гарантії прав і свобод людини, які встановлює держава в процесі правотворчої діяльності, мають спеціальний характер, у зв'язку із чим їх ефективність безпосередньо залежить від низки об'єктивних та суб'єктивних чинників і умов. У цьому сенсі, мабуть, аксіоматичним слід визнати, що в умовах реалізації збалансованої соціальної, економічної та культурної політики держави, високого рівня моральної та правової свідомості її громадян, стабільно функціонуючої демократичної політичної системи тощо, порушення прав і свобод людини матиме поодинокий, несистемний характер, оскільки мінімізовані основні чинники або передумови, які сприяють таким порушенням. Це означає, що зміст юридичних гарантій прав і свобод людини пов'язується, з-поміж іншого, з загальними тенденціями розвитку суспільства і держави на певному історичному етапі, з особливостями взаємозв'язків та взаємодії в системі координат загального нормативного континууму, зі специфікою організації та діяльності інституційної складової правової системи тощо.

Крім цього, юридичні гарантії прав людини безпосередньо взаємопов'язані з природою та особливостями таких прав, з об'єктивними параметрами або характером суспільних відносин, в яких ці права здійснюються, з тенденціями їх розвитку тощо. Так, наприклад, інформаційні права людини, функціонування та розвиток глобального інформаційного суспільства, комп'ютерні технології та віртуальний простір, вимагають закріплення на конституційному та законодавчому рівнях адекватних юридичних гарантій реалізації, охорони та захисту інформаційних прав людини. Зокрема, в Україні окремі з цих гарантій встановлені у відповідних статтях Конституції, серед яких можна назвати норму статті 31, відповідно до якої кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; частину другу статті 32, згідно із якою не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини; частину четверту статті 32, яка визначає, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації; частини першу та другу статті 34, що передбачають право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб.

У повній мірі це стосується і права на мир, яке, окрім традиційного для науки міжнародного права осмислення його змісту крізь призму колективного права, суб'єктами якого виступають народи, нації або суспільства, має також чітко виражений індивідуальний характер, у зв'язку із чим воно повинно розглядатися, досліджуватися та забезпечуватися як невід'ємне право кожної людини на мир. При цьому слід звернути увагу на те, що повноцінна реалізація даного індивідуального, особистого права кожної людини, на відміну від більшості інших прав і свобод людини, здійснюється не безпосередньо у конкретних діях, а передбачає низку складових, які пов'язують його зміст з іншими фундаментальними правами людини, зокрема, з правом на життя, правом на медичне та інше соціальне забезпечення, правом на безпечне довкілля, правом на свободу та особисту недоторканість тощо. Адже об'єктом даного права виступає не якесь конкретне індивідуально та соціально значуще благо, а загальна категорія «мир», яку потрібно розуміти насамперед як стан гармонії, узгодженості, злагоди, єдності, консенсусу між суб'єктами права на всіх рівнях.

З огляду на зазначене, вважаємо, що система юридичних гарантій права людини на мир, окрім безпосередніх норм, які на конституційному рівні повинні закріплювати передусім право кожного на мир або мирне життя в суспільстві та державі, включає в себе також низку правових норм, які спрямовані на забезпечення ефективної реалізації, охорони та захисту інших фундаментальних прав людини.

Для того щоб прикладно проілюструвати вказані роздуми, хочемо запропонувати деяку ілюстративну базу. Зокрема, в контексті закріплення ефективних юридичних гарантій права людини на мир вважаємо за необхідне визначити передусім наступні змістовні блоки нормативно-комунікативних практик сьогодення, які вимагають належного правового забезпечення з метою ефективного гарантування даного права, а саме:

а) безпековий;

б) антидискримінаційний;

в) соціально-економічний;

4) моральний.

Безпековий блок юридичних гарантій права людини на мир, із зрозумілих причин, повинен відтворюватися із врахуванням нормативно-правового масиву, створеного в Європейському Союзі. Зокрема, йдеться про конституційні акти ЄС. У вказаному контексті вважаємо за необхідне наголосити на тому, що стаття 2 Договору про Європейський Союз встановлює, що Союз засновано на вартостях шани людської гідності, свободи, демократії, рівності, верховенства права та шанування прав людини, зокрема прав осіб, що належать до меншин. Ці вартості є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де панує плюралізм, недискримінація, толерантність, справедливість, солідарність та рівність жінок і чоловіків.

У статті 3 зазначеного Договору визначено мету Союзу - підтримувати мир, свої вартості та добробут своїх народів. Союз пропонує своїм громадянам простір свободи, безпеки та правосуддя без внутрішніх кордонів, де забезпечено вільне переміщення осіб і водночас належні заходи щодо контролюю на зовнішніх кордонах, притулку, імміграції, запобігання злочинності та боротьби проти неї. Союз сприяє миру, безпеці та тривкому розвиткові Землі, солідарності та взаємному шануванню народів, вільній справедливій торгівлі, викоріненню злиденності та захистові прав людини, зокрема прав дитини, а також суворому дотримуванню й розвиткові міжнародного права, зокрема, шануванню принципів Статуту Організації Об'єднаних Націй.

Непересічну цінність для забезпечення права кожного громадянина України на мир в реаліях сьогодення, на нашу думку, мають положення статті 42 Договору про Європейський Союз, що стосуються спільної безпекової та оборонної політики. Відповідно до норм вказаної статті спільна безпекова та оборонна політика Європейського Союзу є невідокремленою частиною його спільної зовнішньої та безпекової політики, яка забезпечує операційну спроможність, що спирається на цивільні та військові засоби. Союз може використовувати ці засоби у місіях поза межами Союзу, щоб підтримувати мир, запобігати конфліктам та зміцнювати міжнародну безпеку згідно з принципами Статуту ООН. Вважаємо, що ці положення мають стати підґрунтям безпекової та оборонної політики України на етапі сучасного миробудівництва [3, с. 35-36, 61-62].

Антидискримінаційний блок змістовних характеристик юридичних гарантій права людини на мир стосується насамперед громадян з так званих соціально вразливих груп населення. Слід звернути увагу на те, що у мирний час, до російської агресії проти України, на відповідних комунікативних платформах традиційно обговорювалися гарантії забезпечення прав таких представників соціально вразливих груп, як наприклад, жінки-роми, жінки, що проживають в сільській місцевості, жінки з інвалідністю тощо. Після російської агресії, особливо її повномасштабного виміру та дії на всій території України правового режиму воєнного стану, ця проблематика, на жаль, доповнена наступними категоріями: внутрішньо переміщені особи, зовнішньо переміщені особи; особи, які перебувають на окупованих територіях, на лінії розмежування вогню; жінки, які зазнали гендерно зумовленого насильства; діти тощо.

У зв'язку із цим, можемо констатувати наявність:

а) певних вразливих соціальних груп, що існували до російської агресії;

б) вразливих соціальних груп, що пов'язані з такою агресією, особливо після 24 лютого 2022 року.

Пропонуємо враховувати вказані обставини та відповідну їм сукупність соціально вразливих груп населення науковому загалу в національному та міжнародному вимірах.

З огляду на те, що статейний публікаційний обсяг не надає можливості детального розгляду всіх означених категорій, в межах даного викладу пропонуємо проаналізувати деякі аспекти протидії гендерно зумовленому насильству, яке, безсумнівно, занепокоює не тільки представників української соціогуманітарної доктрини, але й весь цивілізований світ, у тому числі враховуючи останні події в Ізраїлі. Варто зазначити, що кожна з перерахованих вище соціально вразливих груп може зазнавати гендерно-зумовленого насильства. На жаль, але потрібно констатувати недостатнє правове забезпечення протидії гендерно зумовленому насильству, захисту від його небезпечних наслідків щодо акцентованих соціально вразливих груп громадян.

Цілком очевидним слід визнати, що розгляд означеної проблематики необхідно здійснювати з урахуванням відповідних джерел права, зокрема міжнародних, а також сучасних надбань соціогуманітарної доктрини. Так, потрібно зауважити, що згідно з Резолюцією Ради Безпеки ООН 2106 сексуальне насильство в умовах збройного конфлікту й постконфліктних ситуаціях значно більше зачіпає жінок і дівчат, але також і чоловіків та хлопців. Наступною тезою хочемо привернути увагу до форм гендерно зумовленого насильства (ст.2 Декларації ООН щодо викорінення насильства щодо жінок 20 грудня 1993 року), а саме:

1) фізичне, сексуальне і психологічне насильство, яке скоюється у сім'ї і в суспільстві, включно з побиттям, сексуальним насильством проти дівчат, насильство, пов'язане з посагом, зґвалтування в шлюбі;

2) пошкодження жіночих статевих органів та інші традиційні практики, які завдають шкоди жінкам;

3) позашлюбне насильство;

4) насильство, пов'язане з експлуатацією, сексуальні домагання і залякування на роботі та в освітніх установах;

5) примусова вагітність, аборти і стерилізація;

6) торгівля жінками та примусова проституція;

7) насильство з боку чи з потурання держави [4].

Таким чином, гендерно зумовлене насильство - це будь-яке насильство, спрямоване на особу на основі її соціальної ролі та яке завдає або може завдати фізичної, сексуальної й психологічної або економічної шкоди чи страждання, зокрема, це погрози цих дій, примусу чи свавільне позбавлення волі, незалежно від того, чи відбувається це в публічному або приватному житті. Широке розуміння гендерно зумовленого насильства передбачає, що воно спрямоване проти чоловіка або жінки на основі його/її конкретної ролі в суспільстві та застосовується до жінок, дівчат, чоловіків і хлопців аби ствердити та відтворити усталені гендерні ролі й норми.

З урахуванням означених точкових вимірів досліджень гендерно зумовленої проблематики, а також користуючись приналежністю саме до наукових кіл, пропонуємо побіжно окреслити завдання наукового опрацювання цієї важливої в реаліях повномасштабного вторгнення РФ в Україну проблематики, зокрема в частині підвищення ефективності імплементації міжнародних стандартів гендерної рівності у національну правову систему України, спрямованих на убезпечення від наведених вище дій. юридичний захист право людина мир

Як відомо, міжнародні стандарти гендерної рівності являють собою систему конкретних міжнародно-правових приписів, спрямованих на забезпечення гендерної рівності у всій багатоманітності її прояву, насамперед рівності прав, можливостей і результатів жінок та чоловіків, яких повинні досягати сучасні демократичні держави в процесі формування та реалізації державної політики у відповідній сфері або галузі суспільного життя. На теперішній час ці стандарти закріплені у низці загальних та спеціальних міжнародно-правових актів на рівні ООН, Європейського Союзу, Ради Європи тощо. Йдеться, зокрема, про такі міжнародно-правові акти, як Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція з прав людини (1950 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1966 р.), Міжнародний пакт про економічні соціальні і культурні права (1966 р.), Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.), Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.), Хартія Європейського Союзу про основні права (2000 р.), Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (далі - Стамбульська конвенція) (2011 р.) тощо.

У вказаному контексті потрібно зазначити, що міжнародні стандарти гендерної рівності розвиваються в межах п'яти основних напрямів, а саме:

1) усунення дискримінації (нерівноправності, нерівного доступу тощо), що передбачає захист прав жінок у різних сферах суспільного життя;

2) досягнення рівноправності чоловіків і жінок (якісна рівність);

3) забезпечення рівності у представництві чоловіків і жінок у громадських і державних інституціях (кількісна рівність);

4) запобігання злочинам, в яких об'єктом злочину є жінки (наприклад, проституція, работоргівля тощо) [5, с. 32];

5) запобігання насильству стосовно жінок, у тому числі домашньому насильству та протидія цим явищам.

Розглядаючи вказані напрями розвитку міжнародних стандартів тендерної рівності, необхідно звернути увагу на те, що традиційно відносини чоловіків і жінок завжди перебували і у значній мірі продовжують перебувати під впливом певної сукупності соціальних регуляторів, серед яких слід насамперед виокремити право, мораль і релігію. При цьому кожна з названих соціонормативних систем відповідає за формування і розвиток відповідної складової нормативної свідомості індивідів, зокрема, правової свідомості, моральної свідомості та релігійної свідомості, які в тій чи іншій мірі притаманні кожній особистості та, поряд із загальними функціями та особливостями їх прояву, мають визначені межі оптимального, позитивного впливу на її свідомість, волю та поведінку. Це, у свою чергу, означає, що в процесі розробки та прийняття міжнародних стандартів гендерної рівності, а тим більше їх подальшої імплементації в національні правопорядки сучасних держав, повинні враховуватися об'єктивні взаємозв'язки між основними соціонормативними системами, узгодженість яких є запорукою ефективності практичної реалізації таких стандартів в суспільному житті та зниження рівня конфліктогенності суспільних відносин у зв'язку із кореляцією та взаємовідповідністю нормативних вимог до змісту гендерної рівності, що функціонують в межах права, моралі та релігії.

Дійсно, якщо мова йде, наприклад, про створення правових гарантій забезпечення прав жінок України професійно займатися наукою, мистецтвом, політикою, юриспруденцією, громадською діяльністю, високотехнологічним виробництвом тощо, то це, безумовно, в цілому узгоджуватиметься з суспільною мораллю українського суспільства, яка включає в себе систему етичних норм, правил поведінки, що склались у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов'язок, совість, справедливість. Більше того, подібні правові гарантії цілком відповідатимуть і християнській традиції українського народу, якщо при цьому не буде заперечуватися природне призначення жінки бути матір'ю, яке не повинно заважати їй займатися відповідною соціально корисною діяльністю. Проте дещо іншою в означеному контексті буде ситуація, якщо, наприклад, у правових нормах закріплюватимуться відповідні наративи, які сприятимуть залученню жінок до важкої фізичної праці, здатної негативно впливати на здоров'я, насамперед репродуктивне. Останнє у повній мірі стосується і все більш популярної на сьогодні ідеї залучення жінок до служби в армії на посадах, які передбачають їх участь у бойових діях. Мабуть, потрібно визнати, що в цих випадках правові стандарти не відповідатимуть в належній мірі морально-релігійній системі координат українського суспільства.

У зазначеному контексті слід звернути також особливу увагу на імплементацію міжнародних стандартів тендерної рівності у сфері запобігання насильству стосовно жінок, у тому числі домашньому насильству та протидії цим явищам, зокрема, тих нормативних вимог, які містяться у Стамбульській конвенції.

Багатоаспектність проблематики, пов'язаної з різними формами прояву насильства стосовно жінок, у тому числі домашнього насильства, широкий суспільний резонанс, соціальна значущість та неоднозначний характер наслідків імплементації у вітчизняну правозастосовну практику існуючого на сьогодні міжнародного мейнстриму розуміння різноманітних гендерних питань, визначають необхідність розгляду феномену насильства стосовно жінок у соціокультурному контексті в цілому, правова складова якого може мати лише обмежену ефективність, у зв'язку із чим потребує відповідної «підтримки» з боку інших соціонормативних систем, традиційно функціонуючих у суспільстві. Адже очевидним є те, що будь-яке насильство як форма поведінки, обумовлюється низкою чинників соціокультурного характеру, значна частина яких об'єктивно перебуває поза правовим впливом, яким би досконалим та виваженим він не був. У даному випадку йдеться про соціокультурні складові, які визначають насильницькі форми поведінки індивідів, зокрема такі, як дефіцит моральної культури в результаті неналежного виховання; світоглядні установки людини, пов'язані з культом сильної особистості, етнічною приналежністю, індивідуалізмом, егоцентризмом тощо; значне поширення різноманітних субкультур, окремі з яких мають відверто шкідливий та навіть суспільно небезпечний характер, тощо [6].

У зв'язку із цим, причини насильства стосовно жінок, у тому числі домашнього насильства, у більшості випадків перебувають у суто моральному вимірі, оскільки пов'язані насамперед з недостатньою розвиненістю моральної свідомості людини, з хибними ціннісними установками, що проявляються у домінуванні її егоцентричних якостей, зокрема, таких як нетерпимість, презирство, безвідповідальність, корисливість, ворожість, брутальність, жорстокість, нахабність, невихованість, підозрілість, лихослів'я, хамство тощо. Саме ці та інші негативні з точки зору моралі людські якості та почуття, а не відсутність знань норм відповідного законодавства чи відповідні патріархальні або будь-які інші гендерні стереотипи, виступають однією з основних причин здійснення насильства, у тому числі насильства стосовно жінок.

Таким чином, імплементація міжнародно-правових стандартів гендерної рівності у національну правову систему України повинна відбуватися з урахуванням цілісності та узгодженості основних складових соціонормативного континууму українського суспільства, в якому накопичено значний історичний досвід профілактики різноманітних патологій у гендерних відносинах на основі системного впливу всіх важливих соціальних регуляторів. Саме такий підхід надасть можливість забезпечити реальну, а не декларативну ефективність відповідних комунікативних практик між жінками та чоловіками, звівши до мінімуму показники насильства стосовно жінок.

Третій блок змістовних характеристик юридичних гарантій права людини на мир пов'язаний із захистом соціально-економічних прав людини.

Розмірковуючи про соціальні права, наукова і громадянська спільноти повинні належним чином наголошувати на тому, що в наш час не тільки держава виявилася неспроможною хоча б наближено до європейських взірців реагувати на деякі загрози, але й, власне, національна правова система продемонструвала «аритмічний» характер функціонування в умовах сьогодення. Необхідно звернути увагу на те, що в реаліях сьогодення соціально- економічний блок прав і свобод людини безпосередньо взаємопов'язаний з такими загальносоціальними завданнями як гарантування національної безпеки, ліквідація наслідків повномасштабного вторгнення рф в Україну та екологічних катастроф; реалізація соціальних програм, які відображатимуть позиції «все необхідне враховано»; підтримання реабілітаційних заходів, у тому числі соціальний зріз ветеранської політики тощо.

Надзвичайно важливо в цих умовах, який «зріз» соціальних прав належить сьогодні забезпечувати правовій системі, гарантувати державі та відстоювати судовій владі: ті, що будуть вибудовуватися тепер десятиліттями за залишковим принципом, чи ті, що допоможуть у сучасних українських реаліях жити не тільки «хлібом єдиним», але й мати достатні умови для самореалізації особи, захисту її честі та гідності. Так, у європейських державах в умовах сьогодення право на достатній життєвий рівень є одним із найголовніших соціальних прав особи. Незважаючи на те, що кожна людина повинна особисто дбати про свій добробут, їй, однак, мають бути створені умови для того, щоб вона мала можливість забезпечити собі мінімальний життєвий рівень. Особливо, коли йдеться про людину похилого віку, інваліда. Це - обов'язок держави, згідно з яким вона визнає право кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини.

Слід зазначити, що поняття «достатній життєвий рівень», принаймні, до певної міри є оціночним, тобто кожна людина сама для себе визначає рівень, який відповідає її уявленням про достатній рівень життя. Проте сформульоване юристами Стародавнього Риму положення, відповідно до якого «право може і повинно бути визначеним» (Дигести Юстініана), є актуальним для будь-якої правової системи. Принцип визначеності, точності, однозначності правової норми вважається гарантією міцного правопорядку, оскільки за умови, що кожному члену суспільства зрозумілі його права й обов'язки, він одержує певну свободу дій і рішень в межах правового простору. Справа ж держави - визначити і встановити мінімальні стандарти, нижче яких життєвий рівень громадян знижуватися не може.

Звичайно, забезпечення достатнього життєвого рівня становить складну проблему навіть для заможних держав. Реалізація права на достатній рівень життя, безумовно, торкається внутрішніх ресурсів та можливостей держави. Право на достатній життєвий рівень включає, як уже йшлося, ще й такі можливості, як право на достатнє харчування, право на достатню кількість одягу, право на житло, на поліпшення умов життя тощо.

Гарантування достатнього життєвого рівня для громадян є складовою здійснюваної в державі соціальної політики, метою якої є забезпечення матеріальних та духовних благ громадян, досягнення стабільності та безпеки життя в суспільстві, цілісності та динамізму його розвитку. Саме тому вкрай важливо для забезпечення соціальних прав людини, як зазначають провідні юристи-практики та представники наукового осередку, опрацювати наступні напрями, а саме:

1. Перерозподіл матеріальних благ між регіонами та прошарками населення, спрямування їх на забезпечення досягнутого даною країною середнього рівня життя на всій території країни, недопущення бідності, зміни якості показників життя в бік погіршення (у тому числі для внутрішньо переміщених осіб).

2. Створення державних, насамперед правових, гарантій для запобігання стихійним лихам, епідеміям, епізоотіям, техногенним катастрофам, для негайної ліквідації їх наслідків, допомога потерпілому населенню.

3. Створення доступних для широких прошарків населення систем освіти, охорони здоров'я, пенсійного забезпечення, вирішення інших соціальних питань, з урахуванням питання безпеки громадян, груп населення тощо.

Крім того, маємо враховувати, що проведення «добротної» соціальної політики неможливе сьогодні без наступних констатацій: важливо наголосити, що для забезпечення на практиці соціальних прав людини необхідно доктринально опрацювати і зреалізувати категорію «соціальна відповідальність» держави, бізнесу та інших інститутів громадянського суспільства. Без належних, кореспондуючих правам обов'язків, а також належного рівня соціальної відповідальності відповідних інститутів, ставити питання про ефективність реалізації соціально-економічних прав неможливо ані в теоретичному сенсі, ані в практичній площині.

Нарешті, декілька слів про останній, так званий «моральний» блок змістовних характеристик юридичних гарантій права людини на мир, який пов'язаний із необхідністю забезпечення оптимального балансу взаємозв'язків в цілісному нормативному полі функціонування будь-якого суспільства, центральною складовою якого є право, мораль та релігія як відповідні соціонормативні системи.

У вказаному контексті необхідно зауважити, що формування та розвиток зрілої, відповідальної особистості в будь-якому суспільстві завжди відбувається не стільки через належний рівень правового виховання та правової обізнаності, ознайомлення дітей та молоді з найкращими досягненнями правової культури та доктрини в процесі юридичної освіти, скільки через засвоєння нею основних моральних імперативів, чимало з яких до того ж мають відповідне релігійне обґрунтування. Здійснюючи виховний та регулятивний вплив на волю та свідомість індивідів крізь призму дихотомії добра і зла та похідних від них явищ і процесів, мораль не лише впливає на їх вчинки, поведінку, діяльність та їх відповідні результати або наслідки, але й конструює зразкові, ідеальні моделі певних суспільних відносин та соціальних інститутів, до яких необхідно прагнути у суспільному житті. При цьому джерела моралі мають об'єктивно-суб'єктивний вимір, оскільки, з одного боку, мають певне релігійне підґрунтя та історичний досвід духовно-практичного освоєння дійсності, спираються на визначені соціокультурні практики і традиції, а з іншого - пов'язані з індивідуальною свідомістю людини, її внутрішніми здібностями та іншими можливостями, за допомогою яких вона здатна осмислювати та оцінювати оточуючу її реальність.

Досліджуючи проблематику взаємозв'язків права і моралі в реаліях сьогодення, окремі вітчизняні науковці вірно відзначають, що в сучасному суспільстві гостро відчувається брак моральності. Відчуженість, байдужість, агресивність, нігілізм, жорстокість стали проявами буденного життя. Суспільство реагує на це, з одного боку, незадоволенням і обуренням, адже наслідки аморальності порушують інтереси кожного, а з іншого - примиренням і байдужістю, тому що воно не може вплинути на моральні результати, а право, як інший соціальний регулятор, не завжди задовольняє потреби очікуваної справедливості [7, с. 299].

Дійсно, право як державний регулятор суспільних відносин об'єктивно не може встановити ту чи іншу моральну та/або релігійну систему координат, надавши їй формально визначений, загальнообов'язковий статус, оскільки мораль має своєю основою, сутнісною характеристикою принцип добровільного визнання та виконання людиною моральних імперативів або норм. Моральна система координат не насаджується наказом або законом, виданим уповноваженим органом державної влади, а є наслідком як відповідного історичного досвіду духовного осмислення багатоманітної соціальної дійсності, так і численних темпорально-просторових комунікативних практик та взаємодій, в яких проявляються індивідуальна свобода та особисті якості тих чи інших суб'єктів, що мають насамперед моральний вимір своєї оцінки.

Водночас, право може і повинно бути необхідним інструментом захисту суспільної моралі, тобто системи моральних норм і правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних морально-релігійних (духовних) цінностей, зокрема, уявлень про добро і зло, честь та гідність, справедливість, добросовісність, громадський обов'язок та соціальну відповідальність тощо. Адже у протилежному випадку, особливо в сучасних умовах ускладнення суспільних відносин, їх всеохоплюючої капіталізації та інформатизації, у тому числі віртуалізації, нівелювання ролі та значення традиційних моральних норм з одночасною абсолютизацією можливостей права щодо врегулювання всіх відносин в суспільстві неминуче призведе до загострення конфлікту моральних і правових цінностей, що сприятиме подальшій дестабілізації правопорядку в суспільстві та його інститутах, поширення девіантної поведінки, а отже, руйнації мирної взаємодії на макро- та мікрорівнях.

Розвиваючи вказану думку, потрібно наголосити на тому, що одним із першочергових завдань сучасної демократичної, правової, соціальної держави слід визнати створення ефективного правового, організаційного, технологічного забезпечення захисту громадян, особливо дітей, від впливу негативної або шкідливої інформації, а також стимулювання виробництва якісного, соціально корисного медійного продукту, спрямованого на моральне виховання індивідів та формування у них відповідних моральних переконань та особистих якостей. При цьому очевидним є також те, що успішно реалізувати вказані завдання можливо лише за умови ефективної взаємодії держави з відповідними інститутами громадянського суспільства, від активності яких навіть в більшій мірі залежить стан морального клімату в суспільному житті.

Висновки

З огляду на все вищенаведене, можемо зробити наступні висновки:

1. В умовах посилення воєнних та терористичних загроз право на мир все більше набуває індивідуального значення, у зв'язку із чим воно повинно досліджуватися та забезпечуватися як невід'ємне, основоположне право кожної людини на мир, що виступає необхідною передумовою реалізації будь-яких інших прав і свобод людини. Адже такі найвищі соціальні цінності в державі, як життя і здоров'я людини, її честь та гідність, недоторканість і безпека тощо, можуть бути належним чином забезпечені та захищені лише в умовах мирного співіснування людей, соціальних груп, суспільств та держав.

2. Юридичні гарантії права людини на мир являють собою систему правових засобів, спрямованих на утвердження в суспільстві стану гармонії, узгодженості, злагоди, єдності, консенсусу між суб'єктами права на всіх рівнях з метою забезпечення ефективної реалізації, охорони та захисту всіх інших прав і свобод людини. При цьому ефективність юридичних гарантій права людини на мир безпосередньо залежить від правильного врахування законодавцем в процесі їх встановлення низки об'єктивних та суб'єктивних чинників і умов (економічних, культурних, політичних тощо), які мають місце в суспільному житті.

3. Найважливішими складовими нормативно-комунікативних практик сьогодення, які формують зміст юридичних гарантій права людини на мир та, відповідно, якісного правового забезпечення всієї системи прав і свобод людини, є питання безпекового характеру, протидії різним проявам дискримінації в суспільному житті, охорони та захисту соціально-економічних прав людини, а також утвердження в суспільстві моральних цінностей добра, соціальної відповідальності, порядності, сумлінності, поваги тощо.

Література

1. Загальна теорія права: підручник / О.В. Петришин, Д.В. Лук'янов, С.І. Максимов, В.С. Смородинський та ін.; за заг. ред. О.В. Петришина. Харків: Право, 2020. 568 с.

2. Загальна теорія права. Нормативний курс: підручник / за заг. ред. С.В. Бобровник. Київ: Юрінкомінтер, 2021. 576 с.

3. Конституційні акти Європейського Союзу (в редакції Лісабонського договору) / пер. Г. Друзенка та С. Друзенко; за заг. ред. Г. Друзенка. Київ: «К.І.С.», 2010. 536 с.

4. Declaration on the Elimination of Violence against Women. General Assembly resolution 48/104. 1993.

5. Заїка А.А. Міжнародно-правові (європейські) стандарти захисту від тендерної дискримінації. Проблеми законності. 2018. Вип. 143. С. 30-37.

6. Кальницька К.О. Соціально-психологічні технології роботи з жінками-жертвами насильства в сім'ї та чоловіками-кривдниками. Вісник Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. Серія: Психологічні науки. 2014. Вип. 121. Т.1. С. 143-148.

7. Ценко М.Б. Про актуальність морального виховання. Суперечності взаємодії права і моралі в сучасному суспільстві: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, НЮУ ім. Ярослава Мудрого, 22 травня 2020 р.). Харків: Друкарня Мадрид, 2020. С. 299-303.

References

1. Petryshyn O.V., Lukyanov D.V., Maksymov S.I., & Smorodynskyi V.S. (2020). Zahalna teoriia prava. [General theory of law]. Kharkiv: Pravo [in Ukrainian].

2.Bobrovnik S.V. (2021). Zahalna teoriia prava. [General theory of law]. Kyiv: Yurinkominter [in Ukrainian].

3.Druzenko H., & Druzenko S. (2010). Konstytutsiini akty Yevropeiskoho Soiuzu (v redaktsii Lisabonskoho dohovoru). [Constitutional acts of the European Union (as amended by the Treaty of Lisbon)]. Kyiv: K.I.S. [in Ukrainian].

4. Deklaratsiia pro likvidatsiiu nasylstva shchodo zhinok [Declaration on the Elimination of Violence against Women]. Rezoliutsiia Heneralnoi Asamblei - General Assembly resolution.

5.Zaika, A.A. (2018). Mizhnarodno-pravovi (ievropeiski) standarty zakhystu vid hendernoi dyskryminatsii. [International legal (European) standards of protection against gender discrimination]. Problemy zakonnosti. - Problems of legality, 143, 30-37 [in Ukrainian].

6.Kalnytska, K.O. (2014). Sotsialno-psykholohichni tekhnolohii roboty z zhinkamy- zhertvamy nasylstva v simi ta cholovikamy-kryvdnykamy. [Socio-psychological technologies for working with women victims of domestic violence and male perpetrators]. Visnyk Chernihivskoho natsionalnoho pedahohichnoho universytetu imeni T.H. Shevchenka. - Bulletin of the T.H. Schevchenko National University "Chernihiv Colehium", 121, 143-148 [in Ukrainian].

7.Tsenko, M.B. (2020). Pro aktualnist moralnoho vykhovannia. [On the relevance of moral education]. Proceedings from Mizhnarodna naukovo-praktychna konferentsiia «Superechnosti vzaiemodii prava i morali v suchasnomu suspilstvi»- International scientific and practical conference "Contradictions of the interaction of law and morality in modern society" (pp. 299-303). Kharkiv: Drukarnia Madryd [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.Ru