Воєнно-політичні загрози та виклики: застосування організаційно-правового механізму забезпечення національної безпеки України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Одеський національний технологічний університет

ВОЄННО-ПОЛІТИЧНІ ЗАГРОЗИ ТА ВИКЛИКИ: ЗАСТОСУВАННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВОГО МЕХАНІЗМУ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Шляхтіна Г.В.

Вступ

Однією з основних передумов успішних трансформаційних процесів, що відбуваються в усіх країнах світу, є забезпечення безпеки. У сучасному контексті, особливу вагу має безпека використання ядерної енергії. Правове регулювання цієї сфери в різних країнах грає ключову роль у забезпеченні енергетичної стабільності, національної безпеки та соціального розвитку.

З розвитком держав та використання ядерної енергетики, з'являються нові складнощі, пов'язані з агресивними та непередбачуваними проявами російського ядерного тероризму. Враховуючи їх, гарантування радіаційної безпеки стає критично важливою для всього світового атомного сектору.

Безумовно, національні органи влади мають брати на себе відповідальність за створення ефективних організаційно-правових механізмів регулювання та нагляду за ядерною енергетикою. Прийняття та організація жорсткого дотримання відповідних законодавчих актів і міжнародних договорів щодо безпеки допоможе впровадити стандарти, які сприятимуть уникненню аварійних ситуацій та зниженню ризиків ядерної загрози.

Виклад основного матеріалу

Перед початком повномасштабної війни, яку розпочала російська федерація проти України 24 лютого 2022 року, наша держава завершила підготовку галузевих безпекових стратегій. Це стало частиною нового циклу стратегічного планування, розпочатого у 2020 році з прийняттям оновленої Стратегії національної безпеки України. Вказаним документом чітко визначено: «Встановлення миру, відновлення суверенітету і територіальної цілісності України у межах її міжнародно визнаного державного кордону - найвищий пріоритет держави» [1].

Законом України «Про національну безпеку України» від 21 червня 2018 року № 2469-VIII визначено правову основу державної політики у сферах національної безпеки і оборони. Окреслено поняття «національна безпека України» як «захищеність державного суверенітету, територіальної цілісності, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України від реальних та потенційних загроз» й наведено основи та принципи національної безпеки і оборони, цілі та основні засади державної політики, що гарантуватимуть суспільству і кожному громадянину захист від загроз [2].

Вищезгаданими нормативно-законодавчими актами виявлено широкий спектр загроз національній безпеці України в різних сферах. Одна з найбільших груп загроз походить від агресивної зовнішньої та воєнної політики росії. У галузевих безпекових стратегіях (Стратегія людського розвитку [3], Стратегія воєнної безпеки України [4], Стратегія розвитку оборонно-промислового комплексу України [5], Стратегія економічної безпеки [6], Стратегія енергетичної безпеки [7], Стратегія інформаційної безпеки [8], Стратегія кібербезпеки України [9], Стратегія зовнішньополітичної діяльності [10], Стратегія забезпечення державної безпеки [11] та ін.) було визначено такі загрози, як посягання на суверенітет і територіальну цілісність України, блокування її шляху до повноправного членства в ЄС та НАТО, можливість подальшої ескалації збройної агресії росії проти України, повномасштабне використання військової сили проти неї, провокування збройного конфлікту на державному кордоні, розвідувально-підривна діяльність російських спецслужб, інформаційні спецоперації, використання незаконних збройних формувань, поширення фінансово підтримуваного російськими силами тероризму, кібератаки, блокування постачання ресурсів та обладнання для української економіки тощо.

У відповідь на зазначені небезпеки Указом Президента України від 27 вересня 2021 року № 479/2021 затверджено Концепцію забезпечення національної системи стійкості, яка спрямована на організацію здатності держави і суспільства своєчасно ідентифікувати загрози, виявляти вразливості та оцінювати ризики національній безпеці, запобігати або мінімізувати їх негативні впливи, ефективно реагувати та швидко і повномасштабно відновлюватися після виникнення загроз або настання надзвичайних та кризових ситуацій усіх видів, включаючи загрози гібридного типу, але не обмежуючись ними [12].

Протистояння України у війні активізувало сильні сторони нашої держави та суспільства, зокрема, злагодженість і єдність щодо демократичних цінностей і національних інтересів. Ще однією перевагою є сформованість законодавчої бази, яка передбачає механізми управління державою як у звичайних умовах, так і в умовах надзвичайного та воєнного стану. Це значною мірою гарантує безперервність урядування, що є одним із ключових напрямів забезпечення національної безпеки і стійкості. Крім того, ухвалений у 2021 році Закон України «Про основи національного спротиву» [13] заклав підвалини організації територіальної оборони, яка відіграла важливу роль у забезпеченні захисту держави у нинішній війні. Зокрема, у такий спосіб було реалізовано принцип субсидіарності, який є одним із ключових у сфері формування національної стійкості. Це дозволило суттєво підвищити ефективність реагування на воєнні загрози на місцевому рівні й налагодити належне координування на всіх щаблях суспільства.

Вказаним законодавчим актом визначено організаційно-правові засади реалізації комплексу заходів, що здійснюються з метою сприяння обороні України шляхом максимально широкого залучення громадян до дій, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності держави, стримування і відсіч агресії та завдання противнику неприйнятних втрат, з огляду на які він буде змушений припинити збройну агресію проти України.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2023 р. № 328-р затверджено План заходів з реалізації Стратегії забезпечення державної безпеки. Зокрема, попередження, виявлення та припинення злочинів проти основ національної безпеки, миру і безпеки людства; розповсюдження зброї масового ураження та інших злочинів, які становлять загрозу державній безпеці України; забезпечення безпеки державної таємниці та службової інформації; упровадження гармонізованих із стандартами безпеки НАТО та ЄС механізмів функціонування системи забезпечення безпеки тощо [14].

З метою організації дієвості та ефективності роботи органів правопорядку й прокуратури як невід'ємної складової сектору безпеки і оборони, в межах якого вони забезпечують національну безпеку України, Указом Президента України схвалено Комплексний стратегічний план реформування органів правопорядку як частини сектору безпеки і оборони України на 2023-2027 роки [15].

Повномасштабне вторгнення, як і війна рф, що триває з 2014 року, виявили в Україні й інші переваги, такі як потужний волонтерський рух і значний потенціал самоорганізації суспільства. Активні навчання й тренування представників органів державної влади, сил безпеки та оборони, зокрема, за участі іноземних держав та НАТО, щодо комплексного реагування на різні загрози, суттєво підвищили рівень готовності держави до збройної агресії рф, що якісно відрізняє поточну ситуацію від тієї, яка склалася в 2014 році.

Під час війни Україна отримала також нові можливості для захисту своїх національних інтересів і відновлення після конфлікту. Однією з них стало посилення двосторонніх відносин з низкою країн світу, просування вперед у процесі європейської інтеграції та успішний захист суверенних прав України у міжнародних судових установах, зокрема в Міжнародному суді ООН. Україна також здобула широкий суспільний резонанс і підтримку в світі. національний безпека оборона захист

Треба зауважити також на тому, що у 1994 році Верховна Рада України ухвалила закон про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року, таким чином відмовляючись від третього у світі після США і росії ядерного арсеналу [16] У цьому ж році був підписаний Меморандум про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до вищезазначеного документу - міжнародна угода, укладена між Україною, США, росією та Великою Британією про без'ядерний статус України [17].

Цей крок став підсумком, внаслідок якого наша країна вимушено позбулася потужного ядерного арсеналу, розміщеного на її території. У червні 1996 року Україна офіційно втратила статус країни, що володіє ядерною зброєю. Однак, на сьогодні як дипломати, так і експерти наголошують на тому, що вищезгаданий меморандум як інструмент безпеки і суверенітету України не працює. Особливо п.2 зазначеного нормативного акту, в якому йдеться: «російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов'язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом організації Об'єднаних Націй» [17].

У 2000 році Україна ратифікувала Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань [18]. Вказаний нормативний акт встановлює в якості міжнародної правової норми повномасштабну заборону на будь-які випробувальні вибухи ядерної зброї, а також на будь-які інші ядерні вибухи. Документом передбачені механізми контролю за дотриманням такої заборони, що включають можливості дистанційного збору даних і інспекцій на місцях. Один із ключових його стовпів - зобов'язання щодо роззброєння - закликає всі держави робити внесок у цей процес. Таким чином, ядерне роззброєння згідно з ним вимагає повної підтримки та співпраці як держав, що володіють ядерною зброєю (NWS), так і держав, які нею не володіють (NNWS). Другий стовп - зобов'язання щодо нерозповсюдження - забороняє ядерним державам допомагати державам, які не мають ядерного зброї, у її розробці та придбанні.

Впродовж 2021 року ядерні постійні члени Ради Безпеки ООН (P5) - Китай, Франція, росія, Велика Британія та США - працювали над спільною заявою, яка опублікована на початку 2022 року, підтверджуючи, що «у ядерні війні не може бути переможця». Вони також підтвердили свою прихильність дотриманню угод і зобов'язань щодо нерозповсюдження, роззброєння та контролю над озброєннями, а також своїх зобов'язань згідно з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року [16] та досягнення мети створення світу без ядерної зброї.

Незважаючи на це, усі члени Р5 продовжують розширювати або модернізувати свої ядерні арсенали та посилюють роль ядерної зброї у своїх військових стратегіях. росія відкрито погрожувала можливим застосуванням ядерної зброї в контексті війни в Україні. Двосторонні російсько-американські переговори щодо стратегічної стабільності зайшли в глухий кут через війну, і жодна з інших ядерних держав не веде переговорів щодо контролю над озброєннями.

За оцінками Міжнародної кампанії за знищення ядерної зброї (ICAN), у 2021 році дев'ять ядерних країн витратили 82,4 мільярда доларів США на майже 13 000 одиниць ядерної зброї, що дорівнює 156 841 доларів США щохвилини на ядерну зброю у 2021 році, а порівняно з 2020 роком це збільшення на 6,5 мільярдів доларів США [19].

Крім того, за даними Стокгольмського інституту дослідження проблем миру (SIPRI) станом на січень 2022 року [20] росія має найбільше підтверджених ядерних боєголовок - 5997. Сполучені Штати - 5428 одиниць ядерної зброї, які розміщені безпосередньо в США та 5 інших країнах: Туреччині, Італії, Бельгії, Німеччині та Нідерландах. Загальна кількість ядерних боєголовок, якими володіють лише ці дві країни, становить 90% ядерної зброї у світі. Кожна з ядерних країн має так звану ядерну доктрину (нормотворчий інструмент), основні положення та порівняльна характеристика яких відображені у Таблиці 1.

Таблиця 1

Порівняльна характеристика ядерних доктрин