Грань між необхідністю та узурпацією: дерогація держави від своїх зобов’язань в частині захисту прав та свобод людини в період окупації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра міжнародного публічного права

НН Інституту міжнародних відносин

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Грань між необхідністю та узурпацією: дерогація держави від своїх зобов'язань в частині захисту прав та свобод людини в період окупації

Мануел Айрапетов, аспірант (PhD candidate)

Анотація

У цій статті розглядається тема узурпації прав і свобод людини через неправомірну дерогацію, в контексті необхідності знаходження чіткої межі між правомірною потребою дерогації прав та свобод у виняткових обставинах та їх узурпацією. Важливість дерогації як інструменту реагування на надзвичайні ситуації, такі як природні катастрофи, терористичні атаки, чи воєнні конфлікти, не може бути недооцінена. Проте, її застосування вимагає ретельного балансування між забезпеченням національної безпеки та захистом невід'ємних прав людини.

Стаття підкреслює критичну важливість збереження балансу між цими двома аспектами, з особливим акцентом на дотриманні міжнародно-правових стандартів. Формулюється (7) сім постулатів правомірної дерогації, кожен з яких спрямований на забезпечення, що держави не переходять межу, встановлену міжнародним правом, при введенні обмежень на основні права та свободи.

Детально розглядаються обов'язкові атрибути дерогації, такі як пропорційність та необхідність. Пропорційність дерогаційних заходів має бути строго відміряною відповідно до масштабу та інтенсивності загрози, з якою зіткнулася держава, тоді як необхідність їх застосування повинна бути беззаперечно обґрунтована.

Особлива увага приділяється міжнародно-правовій відповідальності держав за неправомірну дерогацію. В статті аргументується, що неправомірна дерогація може призвести не лише до міжнародно-правових наслідків, але й до ерозії довіри до державної влади з боку громадян та міжнародної спільноти.

Важливим аспектом аналізу є впровадження пост-дерогаційних заходів, які повинні бути сплановані ще на початковому етапі введення дерогації. Це дозволяє державі не тільки ефективно реагувати на поточну надзвичайну ситуацію, але й забезпечувати швидке відновлення повного обсягу прав і свобод після її завершення.

На прикладі України демонструється, як держава може застосовувати дерогацію як міжнародно-правовий інструмент у відповідь на воєнну окупацію своїх територій та агресію. Аналізується нормативний досвід України у питанні дерогації, а також висвітлюються обставини, що вимагають такого роду заходів, як спосіб забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності та суверенітету держави.

Ця робить внесок у розуміння динамічного балансу між захистом прав людини та необхідністю держав реагувати на екстраординарні виклики, які ставить перед ними сучасний світ.

Ключові слова: дерогація, надзвичайний стан, захист прав і свобод людини, дерогаційні механізми, необхідність та пропорційність дерогації.

Manuel Airapetov Postgraduate student (PhD candidate) of the Department of Public International Law of the Institute of International Relations, Taras Shevchenko Kyiv National University

BOUNDARY BETWEEN THE NECESSITY AND USURPATION: POSSIBILITIES AND PROHIBITIONS OF DEROGATION OF STATE FROM ITS OBLIGATION IN THE SPHERE OF PROTECTION OF HUMAN RIGHTS DURING THE BELLIGERENT OCCUPATION

Abstract

This article examines the issue of the usurpation of human rights and freedoms through improper derogation, in the context of the need to find a clear boundary between the lawful need for derogation of rights and freedoms in exceptional circumstances and their usurpation. The importance of derogation as a tool for responding to emergencies, such as natural disasters, terrorist attacks, or armed conflicts, cannot be underestimated. However, its application requires careful balancing between ensuring national security and protecting inalienable human rights.

The article emphasizes the critical importance of maintaining a balance between these two aspects, with a special focus on adherence to international legal standards and analysis of historical precedents. Seven postulates of lawful derogation are defined, each aimed at ensuring that states do not cross the line established by international law when imposing restrictions on fundamental rights and freedoms.

A detailed examination of the mandatory attributes of derogation, such as proportionality and necessity, is conducted. The proportionality of derogatory measures must be strictly measured according to the scale and intensity of the threat faced by the state, while the necessity of their application must be unequivocally justified.

Special attention is given to the international legal responsibility of states for improper derogation. The article argues that improper derogation can lead not only to international legal consequences but also to the erosion of trust in the state authority by citizens and the international community.

An important aspect of the analysis is the implementation of post-derogation measures, which should be planned at the initial stage of derogation introduction. This allows the state to not only effectively respond to the current emergency situation but also to ensure the rapid restoration of the full range of rights and freedoms after its conclusion.

The example of Ukraine demonstrates how a state can apply derogation as an international legal instrument in response to the military occupation of its territories and aggression. The normative experience of Ukraine in the issue of derogation, as well as the circumstances requiring such measures as a way to ensure national security, territorial integrity, and sovereignty of the state, are analyzed.

This article is an important contribution to understanding the dynamic balance between protecting human rights and the necessity for states to respond to the extraordinary challenges posed by the modern world. It provides valuable insights for human rights defenders, lawyers, politicians, and anyone interested in ensuring humanitarian standards under the complex conditions of the present day.

Keywords: derogation, state of emergency, protection of human rights and freedoms, mechanisms of derogation, necessity and proportion of derogation.

Вступ

Постановка проблеми. Дерогація держав від своїх зобов'язань в сфері захисту прав людини є конвенційним механізмом у сучасному міжнародно-правовому регулюванню. Держави вдаються до дерогації при необхідності поборення наслідків введення надзвичайного стану. Воєнна окупація, як один з проявів, наявності міжнародного збройного конфлікту розцінюється постраждалими від окупації державами, як надзвичайний стан та передумова впровадження дерогації. Аналізуються міжнародно-правові аспекти дерогації держав від своїх зобов'язань у сфері захисту прав людини, її обсяг, формує та систематизує постулати дерогації. Диференціюється правомірна і неправомірна дерогація та визначаються види міжнародно-правової відповідальності за неправомірну дерогацію.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дерогація прав людини в міжнародному праві є складним і багатогранним питанням. Ця проблема стосується можливості держави обмежувати певні права і свободи громадян у виняткових обставинах, таких як міжнародні збройні конфлікти, неміжнародні збройні конфлікти, природні чи техногенні катастрофи.

Значну увагу цьому питанню приділено у документах та рішеннях міжнародних організацій, таких як ООН, Рада Європи і Європейський суд з прав людини. У зв'язку з цим, подальше дослідження та розробка чітких міжнародних стандартів і механізмів контролю за дотриманням прав людини в умовах дерогації залишаються актуальними та необхідними для забезпечення правового балансу і захисту основоположних прав і свобод людини. Домінік Макголдрік детально піднімає питання дерогації в міжнародному праві протягом надзвичайних станів у державах, в тому числі епідемій.

Метою статті є висвітлення, вивчення та аналіз проблем та питань, які виникають у зв'язку з впровадженням дерогації державами від своїх міжнародних зобов'язань у сфері захисту прав людини у зв'язку із надзвичайною ситуацією в таких державах. Формулювання постулатів такого інструменту, як дерогація в міжнародному праві і їх систематизація. Визначення викликів, на які необхідно реагувати у майбутньому.

Виклад основного матеріалу

необхідність узурпація дерогація

Виклики з якими зіштовхнулась Україна ще у 2014 році є надзвичайно небезпечними. Збройна агресія Росії, насильницька смерть цивільних та військових людей, окупація територій, анексія територій, викрадення дітей та громадян, економічні та енергетичні збитки, ядерний шантаж. Це неповний список лих, з якими бореться Україна сьогодні. Окремим пунктом є неповноцінне міжнародно-правове реагування для спротиву агресору. Виконання приписів міжнародного права, навіть в тяжких умовах відсічі агресії Росії, демонструє Україну, як цивілізовану державу, що готова захищати себе та верховенство права. Одним з таких проявів використання міжнародно-правових інструментів є дерогація держав від своїх зобов'язань у міжнародному праві.

Важливим здобутком сучасного міжнародного права є беззаперечний факт одночасної дії декількох галузей права під час міжнародних збройних конфліктів, зокрема - міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини, а також одночасна дія міжнародних договорів та міжнародних звичаїв (справа Нікарагуа проти США 1984, МС ООН!).

О.В. Трояновський звертав увагу на можливість одночасного існування та застосування норм угод та звичаєвого міжнародного права. Це означає, що масив регулювання галузі міжнародного права прав людини не припиняє свою дію на період міжнародного збройного конфлікту. Більше того, з часів прийняття Консультативного висновку МС ООН по Палестинській стіні, де МС ООН встановив такий правовий режим дії міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини, Г енеральна Асамблея ООН своєю резолюцією N°A/RES/66/99 прийнятої під час робот 66-ої сесії 09.12.2011 року, затвердила розроблений Комісією ООН з міжнародного права «Проект статей про наслідки збройних конфліктів для договорів» (далі по тексту - Проект-1).

Статтею 7 Проекту-1 пропонується, що на час збройних конфліктів (як міжнародних збройних конфліктів так і неміжнародних збройних конфліктів) є певний перелік договорів, що повністю або частково продовжують свою дію під час цих обставин. Мається на увазі дія міжнародного договору між державами, що є сторонами міжнародного збройного конфлікту, а також є сторонами такого договору, що пропонується у пункті «а» статті 3 Проекту-1.

Сам пропонований перелік міжнародних договорів міститься у додатку до Проекту-1. Зокрема, у цьому переліку містяться: конвенції з міжнародного гуманітарного права; конвенції з міжнародного захисту прав людини; конвенції з міжнародного кримінального правосуддя. Системний аналіз статей 3 та 7 Проекту-1 демонструє, що розробники заклали фундамент дерогації від міжнародних зобов'язань на період дії збройних конфліктів, у формі часткового виконання міжнародних договорів.

Перш за все необхідно розглянути визначення дерогації держави від певних зобов'язань, які вона взяла на себе в рамках міжнародних договорів. Це може відбуватися у випадках надзвичайних обставин або криз, таких як війни чи серйозні внутрішні заворушення. Саме так визначає Dominic McGoldrick: "дерогація може бути розглянута як повна або часткова відмова від міжнародного обов'язку у відповідь на публічні надзвичайні ситуації".

Дерогація державою від своїх зобов'язань допускається у ряді галузей міжнародного права, але особливо це важливо у міжнародному праві захисту прав людини. Дерогація від своїх міжнародно-правових зобов'язань у сучасному міжнародному праві є ключовим інструментом, який дозволяє державам адаптуватися до надзвичайних ситуацій, зберігаючи при цьому баланс між національною безпекою та захистом прав людини.

В контексті міжнародного правопорядку правомірна дерогація держави від своїх зобов'язань є частиною юридично обґрунтованого надзвичайного правового режиму, що обов'язково має відповідати конвенційним та звичаєвим стандартам впровадження на певний строк такого режиму із особливим врахуванням недопущення обмеження основних прав і свобод людини.

В повному обсязі поняття правомірної дерогації держави від своїх зобов'язань у сфері захисту прав людини формується на основі 7 (семи) постулатів, що підлягають обов'язковій систематизації та синергічному врахуванню. Така систематизація дозволяє ретельно проаналізувати та відобразити аспекти такого міжнародно-правового інструменту, як дерогація держав від своїх міжнародних зобов'язань.

Дерогація є міжнародно-правовим інструментом відступлення державою від своїх зобов'язань, який походить з конвенційних джерел. Серед яких основні:

Універсальний міжнародний договір.

* Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 (МПГППП). Стаття 4 МПГППП дозволяє державам-учасницям у випадках надзвичайного стану, що загрожує життю нації, вживати заходів, які відступають від їх зобов'язань за Пактом, за умови, що такі заходи не суперечать іншим зобов'язанням за міжнародним правом. Регіональні міжнародні договори.

* Європейська конвенція з прав людини (1950). Стаття 15 ЄКПЛ дозволяє державам-учасницям вжити заходів, які відступають від їх зобов'язань за Конвенцією у випадку надзвичайного стану, що становить загрозу життю нації.

* Американська конвенція з прав людини (1969). Стаття 27 цієї Конвенції дозволяє державам-учасницям вживати заходів, які відступають від їх зобов'язань за Конвенцією у випадку війни, загрози війни, внутрішніх заворушень або інших надзвичайних обставин, які загрожують незалежності або безпеці держави-учасниці.

* Африканська Хартія прав людини та народів (1981). Хоча ця Хартія не містить специфічної статті про дерогацію, вона передбачає (стаття 11) можливість обмеження деяких прав та свобод у випадку, коли це необхідно для блага громадськості чи національної безпеки.

Дерогація державою від своїх міжнародних зобов'язань у сфері захисту прав людини, як міжнародно-правовий інструмент, містить часові та юридичні ліміти. Дерогація не є безмежною. Вона повинна бути обмежена необхідністю, пропорційною обставинам, які її викликали та строком введення [спеціального / особливого / надзвичайного] режиму і не може суперечити іншим зобов'язанням міжнародного права, таким як заборона тортур чи геноциду, расової дискримінації, статевої дискримінації, економічні та цифрові права людини, тощо.

Обов'язковою передумовою для початку дерогації державою від міжнародних зобов'язань у сфері захисту прав людини є наявність надзвичайного стану. Визначення та декларування надзвичайного стану - є суверенним правом держави. Сама держава визначає, що їй несе екзистенційну загрозу. Проте, сам по собі надзвичайний стан не є автоматичним виправданням для порушення міжнародних зобов'язань, і його застосування має бути юридично виправданим. Саме юридичне обґрунтування і є тією межею між необхідністю та узурпацією. Узурпація, в даному контексті, є надмірним обмеженням прав і свобод людини, їх заміна на обов'язки та насилля над людськими правами, свободами, гідністю.

Дерогація існує не для утвердження диктаторських режимів, а для полегшення боротьби з надзвичайними ситуаціями.

Порушення часових та юридичних лімітів, передумов настання правомірної дерогації держав від своїх міжнароних зобов'язань є протиправним діянням держави та призводить до міжнародної відповідальності. Механізм притягнення держави до відповідальності є частиною міжнародного правопорядку. Якщо держава використовує дерогацію як виправдання для порушення міжнародних зобов'язань, вона може підлягати міжнародно-правовій відповідальності - такі дії кваліфікуються, як неправомірна дерогація, що в свою чергу є міжнародним протиправним діянням.

Межа (грань) між необхідністю та узурпацією є тим аспектом, що відокремлює правомірну дерогацію від неправомірної дерогації. Правомірна дерогація це вимушений крок необхідний для належної реакції на надзвичайний стан. В свою чергу, неправомірна узурпація призводить до узурпації прав і свобод людини з боку публічного державного режиму під прикриттям дії надзвичайного стану. Недопустимість узурпації прав і свобод людини зі сторони публічних державних режимів є самоціллю стандарту захисту прав людини в сучасному міжнародному праві. Запровадивши неправомірну дерогацію, держава переходить межу (грань) узурпації прав і свобод людини.

Держава, що впроваджує дерогацію від своїх зобов'язань у міжнародному праві з порушеннями передбачених конвенціями механізмами, може стати ціллю застосування таких механізмів відповідальності. Беззаперечним фактом є суб'єктний склад міжнародного протиправного діяння. Держава, порушуючи правила та принципи введення дерогації від своїх зобов'язань у сфері захисту прав людини несе відповідальність перед іншими державами за протиправне діяння та перед людьми, котрі живуть на території цієї держави. Прийнято вважати, що видом відповідальності держав за протиправні діяння є відшкодування (стаття 31 Статей про відповідальність держав за протиправні діяння - далі Статті). При цьому, у Главі 2 Статей наводиться подальша деталізація інструменту відшкодування: реституція, компенсація, сатисфакція. Додатково, можливий до застосування інструмент «процентів» за прострочення державою-порушником своїх обов'язків з реституції\компенсації\сатисфакції.

Історично-сформованими, але не згаданими у Статтях, є наступні види матеріальної відповідальності: репарації, контрибуції. Важливо відзначити, що захист прав і свобод людини є зобов'язанням erga omnes суб'єктів міжнародного права, що придає питанню універсальний характер. До цього необхідно згадати, що порушення режиму правомірної дерогації під час міжнародного збройного конфлікту може відбуватись у формі воєнних злочинів або міжнародних злочинів. У такому випадку, з урахуванням erga omnes, умовно будь-яка держава боже проводити кримінальні переслідування порушників режиму дерогації (міжнародно-правова кримінальна відповідальність).

Особливої уваги заслуговує інструмент та механізм санкцій, як один з елементів інституту відповідальності держав. Санкція (контрзахід), як легалізоване протиправне діяння, що застосовується по відношенню до порушника має стимулюючу функцію. Це означає, що санкції можуть призвести до повернення суб'єкта-порушника до нормальної поведінки у міжнародному праві.

Функціональні суб'єкти міжнародного права виконують моніторингову місію, що в свою чергу, йде паралельно правосудній, правозастовчій та правовпроваджуючій місіям. Міжнародні організації, такі як ООН, Рада Європи, Африканська Рада, Африканський Суд, Міжамериканська комісія з прав людини, відіграють важливу роль у моніторингу та оцінці випадків дерогації, а також у забезпеченні того, щоб держави не зловживали цим правом та виконували юридичний стандарт необхідності застосування дерогації. Правомірна дерогація неможлива без належного визначення та нотифікації надзвичайного стану та дерогації, як існтрументу врегулювання такого стану. Саме юридичний стандарт необхідності застосування дерогації служить тією важливою межею між узурпацією державою прав і свобод людини та станом потреби впровадити дерогацію.

Міжнародно-правовий моніторинг з боку міжнародних організацій та можливі судові рішення органів міжнародної ад'юдикації за дерогацією держав є другим важливим елементом недопущення узурпації прав і свобод людини через механізм дерогації. Це в свою чергу відіграє важливу роль у зміцненні міжнародного правопорядку. Наприклад, Європейський суд з прав людини є міжнародним судовим органом, що має юрисдикцію щодо ЄКПЛ та повноважний виносити рішення стосовно законності дерогації. ЄСПЛ повноважний давати юридичний висновок стосовно відповідальності на рівні «держава-держава» та «держава-людина / юридична особа».

Застосування правомірної дерогації сприяє зміцненню міжнародного правопорядку. Сучасне міжнародне право має на меті забезпечити баланс між суверенітетом держав і захистом основоположних прав та свобод. Ефективний механізм дерогації є важливим елементом цього балансу. Основою міжнародного правопорядку є система міжнародних норм і принципів, що регулюють відносини. Це включає як писані норми (міжнародні), так і неписані правила (звичаєве міжнародне право). Ця фундаментальна теза визначення міжнародного правопорядку беззаперечно та чітко описує межі, функціональну необхідність цього поняття, міжнародно-правову природу та сферу застосування. Необхідно зазначити, що міжнародний правопорядок може змінюватись у відповідь на фактичну зміну паттернів та магістралей поведінкової моделі акторів міжнародних відносин.

Правомірна дерогація, за своєю міжнародно-правовою природою, невід'ємно включає в свій юридичний об'єм критерії необхідності та пропорційності. Юридично надзвичайно чутлива межа між необхідністю та пропорційністю, які є ключовими критеріями при оцінці правомірності дерогації. Критерій необхідності, означає, що держави мають застосовувати дерогаційні відповідності, якщо цього потребують реальні обставини на місцях. Наприклад, обмеження свободи зібрань може бути виправданим під час запровадження надзвичайного стану у період окупації частини території суверенної держави або пандемії для запобігання поширенню хвороби, але повне та тривале обмеження або закриття всіх засобів масової інформації без судового розгляду може вже вважатися непропорційним. Те саме стосується критерію пропорційності. Це означає, що неможливо застосувати дерогаційні механізми для всієї держави, якщо запровадження надзвичайного стану викликано природною чи техногенною катастрофами.

Дерогація держав від зобов'язань у сфері захисту прав людини є складним але, в контексті сучасності, і необхідним міжнародно-правовим інструментом підтвердження суверенітету держави. Вона вимагає ретельного зважування між необхідністю реагувати на надзвичайні обставини та зобов'язанням захищати основні права і свободи. Дерогація може впроваджуватись шляхом прийняття на національному рівні конституційних або законодавчих актів меншої юридичної сили, що приймаються парламентами або іншими представницькими органами держави, рішень виконавчої влади, рішень місцевої влади. Дерогація може мати свій прояв на рівні приватно-правових заходів. Тобто, компанії, на час надзвичайного стану, мають право приймати документи дерогаційного характеру.

При застосуванні дерогаційних методів та інструментів, держава- дерогатор зобов'язана виконувати стандарти захисту прав людини, що передбачені відповідними конвенціями, а також зважати, що у відповідності до статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, держава не може посилатись на внутрішнє право, як виправдання для невиконання міжнародно-правових зобов'язань. Схожий підхід застосовано у тексті згаданих вище Статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння, у статті 32. У цій статті зафіксовано важливий принцип інституту відповідальності держав у міжнародному праві - «неможливо посилатись на внутрішнє право, як підставу для виправдання своїх протиправних дій».

Дерогаційні механізми мають нести у собі фундамент майбутніх відновлювальних заходів. Державні програми, такі як дотації та субсидії, можуть бути використані для пом'якшення економічних наслідків дерогацій, особливо для вразливих груп населення. Особливі регуляторні режими можуть бути введені для підтримки бізнесу та забезпечення соціального захисту в період відновлення після надзвичайних ситуацій.

Міжнародно-правові механізми та національні ініціативи грають критичну роль у відновленні прав та свобод людини після періодів дерогацій. Важливо, щоб ці механізми були доступними, ефективними та зорієнтованими на відновлення основних прав і свобод, забезпечуючи стійке відновлення суспільства. При цьому, в міжнародно-правовому просторі використання методів дерогації вимагає детального розуміння умов, за яких держава може відступати від своїх зобов'язань щодо прав людини. Згадуваний вже вище Домінік МакГолдрік зазначає, що дерогація повинна бути обґрунтована та пропорційна ситуації, яка її викликала.

Коли держави використовують надзвичайні обставини як засіб для надмірного або тривалого обмеження основних прав і свобод, що перевищує рамки необхідного для вирішення кризи слід визнати, що відбувається ситуація “узурпації прав і свобод людини”. Прикладом подібної узурпації є випадки, коли уряд використовує надзвичайний стан для придушення політичної опозиції або обмеження свободи слова, захоплення іноземної держави або частини її території.89

Стан міжнародного збройного конфлікту в розумінні статтей 2 Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року чи неміжнародного збройного конфлікту в розумінні статтей 3 Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 року є надзвичайним станом для держави, якщо ця держава ідентифікує збройний конфлікт у такий спосіб.

Ведучи аналіз міжнародних збройних конфліктів, як причин виникнення надзвичайного стану, слід перелічити базові виклики з котрими стикається держава, а саме - можлива окупація чи анексія територій, ведення бойових дій, мобілізація населення до збройних сил, тощо. Сама по собі воєнна окупація є доказом наявності міжнародного збройного конфлікту між державами. Період окупації території держави ставить перед урядами та міжнародним співтовариством унікальні виклики щодо захисту прав людини. У таких умовах дерогація від певних зобов'язань може вважатися необхідною, але важливо розуміти межі та умови, за яких такі дерогації є прийнятними.

Згідно з Женевськими конвенціями та іншими нормами міжнародного гуманітарного права, окупація не позбавляє окуповану державу її суверенітету. Також ці норми встановлюють відповідальність окупаційної влади за захист прав місцевого населення. У цьому контексті, дерогації від зобов'язань з прав людини повинні бути обґрунтованими та відповідати міжнародним стандартам. У ситуаціях, коли державна безпека або громадський порядок знаходяться під загрозою внаслідок окупації, держави можуть вдаватися до дерогації від деяких прав людини. Однак, такі дерогації повинні бути обмежені мінімумом, що є необхідним, і не можуть стосуватися прав, які не допускають дерогації (наприклад, права на життя, заборона катувань).

Якщо захист цивільного населення при воєнній окупації - це завдання держави-окупанта за приписами міжнародного гуманітарного права, це не означає, що держава-постраждала від окупації втрачає обов'язок захищати своїх людей, котрі опинились під окупацією, з точки зору міжнародного права прав людини. Заходи дерогації мають обов'язково враховувати інтереси людей, що опинились під окупацією. Забезпечувати їх соціальні, економічні, культурні у тому числі й цифрові права. Знаходити для цього механізми та інструменти. Загальна декларація прав людини 1948 року проголошує свободу на недоторканність особистого життя (стаття 12). То де ця межа між прослуховуванням розмови інспектором з національної безпеки та свободою від втручання у особисте життя? Чи така дерогація є недопустимою a priori при проголошенні свободи невтручання в особисте життя людини?

Саме на ці питання має відповідати міжнародне право сьогоднішнього, завтрашнього дня. Оскільки еволюція міжнародного права є інерційним, рішення, що ми відшуковуємо та пропонуємо сьогодні, мають відповідати на виклики майбутнього, а саме: розширення обсягу прав і свобод людини, що є недоторканними або охоронюваними; формування та фіксація цифрових прав і свобод людини, не тільки в аспекті їх невід'ємності в умовах сучасності, але й з розумінням того, що цифрове право (міжнародне та національне) регулює суспільні відносини у цифровому просторі (тобто, визнати дифузію права і його розширення у зв'язку з розширенням суспільних відносин у цифровий простір), цифровий простір, як середовище виникнення та здійснення суспільних цифрових відносин, підлягає впорядкуванню і внормуванню інструментами права, адже регулювання суспільних відносин є однією з основних функцій права; дати належну міжнародно-правову відповідь намта нашим онукам четвертого і більше покоління після нас. У тому числі й у випадках дерогації державами своїх зобов'язань в умовах надзвичайного стану окупації територій.

В своїй сучасній історії, Україна впроваджувала дерогаційні режими у 2015 та 2022 роках визначаючи, як надзвичайний стан, що загрожує існуванню держави саме міжнародний збройний конфлікт. На жаль, повномасштабна збройна агресія Росії проти України продовжується, а інколи набирає ще більших темпів. Захищаючи себе на полі бою, Український народ відстоює своє право на суверенне існування. Українська публічна влада реагує на збройну агресію Росії через механізми правового режиму надзвичайного та воєнного стану, що були введені в Україні 23.02.2022 та 24.02.2022 відповідно. Витримавши юридичні стандарти введення дерогації, Україна як держава, зможе захистити себе та не перейти грань між необхідністю та узурпацією.

Висновки

Дерогація державою від своїх зобов'язань у сфері захисту прав людини є тимчасовим та конвенційним міжнародно-правовим інструментом, що створює можливість для держави реагувати на випадки надзвичайного стану. Держава, в силу своєї суверенності, вправі визначати в рамках своєї дискреції чи є та чи інша ситуація надзвичайним станом. На прикладі України, досліджено, що міжнародний збройний конфлікт та воєнна окупація також відносяться до надзвичайного стану, що потребує введення дерогації та впровадженню дерогаційних заходів.

Введено нову типологію дерогації, а саме правомірну дерогацію та неправомірну дерогацію. Це продиктовано фактом, що публічні уряди вдаються до дерогації не тільки і не стільки для реального впорядкування надзвичайного стану та його наслідків, а для узурпації прав і свобод людини. Грань між необхідністю та узурпацією полягає у встановленні суті запроваджуваної дерогації, її мети, строків, пропорційності дерогаційних заходів та порядку поновлення тимчасово обмежених прав і свобод людини під час дерогації.

Сформульовано 7 (сім) постулатів правомірної дерогації державами від зобов'язань у сфері прав людини та свобод під час надзвичайного стану. Вони наступні:

1. Дерогація є міжнародно-правовим інструментом відступлення державою від своїх зобов'язань, який походить з конвенційних джерел;

2. Дерогація державою від своїх міжнародних зобов'язань у сфері захисту прав людини, як міжнародно-правовий інструмент, містить часові та юридичні ліміти;

3. Обов'язковою передумовою для початку дерогації державою від міжнародних зобов'язань у сфері захисту прав людини є наявність надзвичайного стану;

4. Порушення часових та юридичних лімітів, передумов настання правомірної дерогації держав від своїх міжнароних зобов'язань є протиправним діянням держави та призводить до міжнародної відповідальності;

6. Функціональні суб'єкти міжнародного права виконують моніторингову місію, що в свою чергу, йде паралельно правосудній, правозастовчій та правовпроваджуючій місіям;

7. Застосування правомірної дерогації сприяє зміцненню міжнародного правопорядку;

8. Правомірна дерогація, за своєю міжнародно-правовою природою, невід'ємно включає в свій юридичний об'єм критерії необхідності та пропорційності.

Баланс пропорційності дерогаційних заходів має зберігатися на грані між необхідністю та узурпацією. Це не лише юридичне питання, але й моральний обов'язок кожної держави, який зобов'язує її до міжнародної співпраці та закликає до діалогу для забезпечення правильного підходу до дерогації державою від її зобов'язань у складних умовах надзвичайного стану, зберігаючи при цьому основні права та свободи людини.

Література

1. Справа Нікарагуа проти США [1984] - МС ООН. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.icj-cij.org/case/70/judgments.

2. О.В. Трояновський. Марку Ефимовичу Черкесу - 80 статьи учеников и коллег - Місто:Одеса, 2012, стр. 110-116

3. Проект статей Комісії з міжнародного права ООН "Наслідки збройних конфліктів для міжнародних договорів" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://documents-dds- ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/464/78/PDF/N1146478.pdf?OpenElement

4. Dominic McGoldrick. The interface between public emergency powers and international law - Volume 2, Issue 2, April 2004. - р. 380-429

5. Конвенція про захист прав та основоположних свобод (ЄКПЛ), 1950 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.echr.coe.int/european-convention-on-human- rights#:~:text=The%20Convention%20for%20the%20Protection,force%20on%203%20September% 201953.

6. Проект Статей про відповідальність держав за протиправні діяння, складене Комісією з міжнародного права ООН, 2001 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pdf/responsibility.pdf

7. Віденська конвенція про право міжнародних договорів, 1969 р., [Електронний ресурс].- Режим доступу: https://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/conventions/1_1_1969.pdf

8. Женевська конвенція про захист цивільного населення, 1949 р., [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ihl-databases.icrc.org/en/ihl-treaties/gciv-1949

9. Додатковий протокол №1 до Женевської конвенції про захист цивільного населення, 1977 р., [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://ihl-databases.icrc.org/en/ ihl-treati es/api -1977

References

1. Sprava Mkaragua proti SShA [1984] [The case of Nicaragua v. USA [198]. www.icj- cij.org Retrieved from https://www.icj-cij.org/case/70/judgments. [in Ukrainian].

2. Trojanovs'kij, O.V. (2012). Marku Efimovichu Cherkesu - 80 stat'i uchenikov i kolleg [To Mark Efimovych Cherkes - 80 articles by students and colleagues], Odesa [in Ukrainian].

3. Proekt statej Котрії z m^hnarodnogo prava OON "Nasbdki zbrojnih konfbktiv dlja mіzhnarodnih dogovoriv" [Draft articles of the UN International Law Commission "Consequences of armed conflicts for international txeatxes"].documents-dds-ny.un.org Retrieved from https://documents- dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N11/464/78/PDF/N1146478.pdf?OpenElement [in Ukrainian].

5. Dominic, McGoldrick (2004). The interface between public emergency powers and international law, 2, 2, 380-429 [in English].

6. Konvencija pro zahist prav ta osnovopolozhnih svobod ^KPL) [Convention for the Protection of Fundamental Rights and Freedoms (ECHR)]. www.echr.coe.int Retrieved from https://www.echr.coe.int/european-convention-on-human-rights#:~:text=The%20Convention% 20for%20the%20Protection,force%20on%203%20September%201953. [in Ukrainian].

7. Proekt Statej pro vidpovidal'nist' derzhav za protipravni dijannja, skladene Komіsієju z mizhnarodnogo prava OON [Draft Articles on the Responsibility of States for Unlawful Acts, compiled by the UN Commission on International Law]. www.un.org Retrieved from https://www.un.org/ru/documents/decl_conv/conventions/pdf/responsibility.pdf [in Ukrainian].

8. Videns'ka konvencija pro pravo mizhnarodnih dogovoriv [Vienna Convention on the Law of Treaties]. legal.un.org Retrieved from https://legal.un.org/ilc/texts/instruments/english/ conventions/1_1_1969.pdf [in Ukrainian].

9. Zhenevs'ka konvencija pro zahist civil'nogo naselennja [Geneva Convention for the Protection of the Civilian Populatio]. ihl-databases.icrc.org Retrieved from https://ihl-databases. icrc.org/en/ihl-treaties/gciv-1949 [in Ukrainian].

10. Dodatkovij protokol №1 do Zhenevs'koi konvencii pro zahist civil'nogo naselennja [Additional Protocol No. 1 to the Geneva Convention on the Protection of Civilian Populatio]. ihl- databases.icrc.org Retrieved from https://ihl-databases.icrc.org/en/ihl-treaties/api-1977 [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru