Очевидно недопустимі докази у кримінальному провадженні: теоретико-правові аспекти

Размещено на http://allbest.ru

Державний науково-дослідний інститут МВС України

Очевидно недопустимі докази у кримінальному провадженні: теоретико-правові аспекти

Дрозд В.Г.

Вступ

Донині проблемними та дискусійними у теорії вітчизняного кримінального процесу залишаються питання про те, які фактичні дані (докази) є «очевидно недопустимими» у кримінальному провадженні, як закріплений в КПК України критерій оцінки суду, які повноваження слідчого судді при встановленні ним такого критерію у вигляді «очевидно недопустимих» фактичних даних при здійсненні судового контролю за досудовим розслідуванням та наявність у суду права чи обов'язку визнавати зібрані учасниками процесу фактичні дані недопустимими доказами тощо.

Питання критеріїв оцінки доказів з урахуванням положень кримінального процесуального законодавства України ґрунтовно і всебічно досліджували такі відомі вітчизняні вчені, як Ю. П. Аленін, Ю. М. Грошевий, Н. М. Басай, А. П. Іванов, О. В. Капліна, О. С. Осетрова, А. В. Панова, Д. П. Письменний, В. В. Тютюнник, М. М. Стоянов, М. І. Шевчук, В. П. Гмирко, В. Г. Гончаренко, Л. М. Лобойко, А. О. Ляш, В. Т. Нор, Л. Д. Удалова, В.Ю. Шепітько, М. Є. Шумило та ін. Напрацювання яких є вагомим науковим доробком і необхідним підґрунтям сучасних наукових пошуків у цій сфері. Проте наявні праці присвячені лише окремим проблемним питанням або мають галузевий характер, тому окреслене потребує подальшого вивчення. Повною мірою це стосується й положень вітчизняного доказового права, зокрема які фактичні дані (докази) є «очевидно недопустимими» у кримінальному провадженні.

Погодимося із М. І. Шевчуком, який, розглядаючи та аналізуючи ініціативу суду як його можливість скористатися правом за власним розсудом, чи обов'язок суду визнавати докази недопустимими, зазначив: «... зі змісту частини другої статті 89 КПК України неможливо зробити однозначний висновок про те, чи повинен суд незалежно від наявності клопотань сторін кримінального провадження ухвалювати рішення про визнання недопустимими доказів у разі встановлення очевидних ознак їх недопустимості, не пов'язаних із випадком істотного порушення прав і свобод людини, зокрема: проведення слідчих (розшукових) дій за межами строку досудового розслідування; проведення окремої слідчої (розшукової) дії не уповноваженою на те особою; використання слідчим під час допиту, який передує пред'явленню особи для впізнання, навідних питань тощо» [1, с. 213].

Зважаючи на актуальність і дискусійність цих проблемних питань, убачаємо за необхідне розглянути їх детальніше.

Виклад основного матеріалу

Згідно з Великим тлумачним словником сучасної української мови «очевидний» означає: «1. Дуже помітний; неприхований. 2. Безсумнівний, безперечний»[2, с. 871]. У ч. 2 ст. 89 КПК України вказано, що в разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате[3].

Тож категорія «очевидна недопустимість доказів» є оціночною, і оцінка очевидності недопустимості доказів викликає складнощі у судовій практиці. Аналіз наукових праць та задекларованих у них позицій авторів дає підстави дійти висновку, що серед науковців бракує єдності думок стосовно критеріїв (умов, випадків), за якими доказ повинен бути визнаний очевидно недопустимим, особливо у випадках, коли суд має прийняти таке рішення за власною ініціативою.

Зрозуміло, що «очевидна недопустимість» є якісною характеристикою допущених порушень передбаченого законом порядку доказування у кримінальному провадженні. Її сутність полягає в тому, що такі порушення є безсумнівними, безперечними і саме через це не потребують здійснення їх перевірки і зіставлення з іншими доказами, наданими учасниками судового провадження.

Як зауважує з цього приводу А. П. Іванов, не викликає ніяких сумнівів, що сторонами можуть бути подані й такі докази, очевидна недопустимість яких убачається «неозброєним оком» і не потребує ніякого порівняння з іншими доказами чи якоїсь перевірки[4].

Так, згідно з ч. 3 ст. 17 КПК України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Тобто відомості, матеріали та інші фактичні дані, отримані органом досудового розслідування чи іншими учасниками процесу в непередбаченому процесуальним законодавством порядку чи з його порушенням, або отримання доказів було пов'язано з істотним порушенням прав і свобод людини є очевидно недопустимими [4]. Можна погодитися з такою позицією щодо визначення очевидної недопустимості.

З огляду на різноманіття наукових підходів до поняття очевидно недопустимих фактичних даних (доказів) виникає потреба в науковому обґрунтуванні й нормативному закріпленні в КПК відповідних критеріїв визначення їх очевидної недопустимості. У цьому розумінні заслуговує на увагу пропозиція В. В. Тютюнника, який вважає, що цими критеріями можуть бути такі:

«а) очевидно недопустимим є доказ, будь-яке порушення процедури отримання якого, згідно з положеннями КПК України, є безумовною підставою визнання його недопустимим (наприклад, протоколи, складені внаслідок проведення будь-яких слідчих (розшукових) або негласних слідчих (розшукових) дій після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду (стаття 223 КПК України);

б) доказ є очевидно недопустимим, коли недопустимість ґрунтується на обставинах, які є безсумнівними, беззаперечними, зрозумілими для всіх учасників судового провадження та не потребують додаткового дослідження (наприклад, протокол, отриманий внаслідок проведення слідчої (розшукової) дії не уповноваженим суб'єктом). Відповідні обставини можуть стати відомими на початку аналізу доказу з точки зору його допустимості або виявитися в процесі подальшого його дослідження. В обох випадках виявлення обставин, які свідчать про очевидну недопустимість доказу, є перешкодою для подальшого його дослідження;

в) в основу очевидної недопустимості доказів не може бути покладено обставини, які мають оціночний характер (наприклад, «істотність порушення прав і свобод людини», «порушення права особи на захист») та потребують дослідження»[5, с. 140].

Цими критеріями має керуватися суд у своїй діяльності, в той час, як відповідна діяльність слідчого судді як визначеного суб'єкта оцінки доказів у разі встановлення, що уповноважені сторони кримінального провадження на обґрунтування своєї позиції подають очевидно недопустимі фактичні дані з метою визнання їх доказами після безпосереднього їх дослідження, не врегульована.

Визначивши слідчого суддю суб'єктом оцінки фактичних даних, законодавець не надав йому процесуального права визнавати такі фактичні дані недопустимими як докази навіть при очевидній недопустимості таких даних.

Відповідно до п. 18 ст. 3 КПК України слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченому статтею 247 цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя відповідного апеляційного суду. Слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду.

На нашу думку, в КПК України процесуальний статус слідчого судді нормативно не визначений, а його процесуальні повноваження «розпорошені» в різних статтях КПК України (ст. 94, 132, 172, 173, 177, 194, 196, 233 і 234) тощо. Вважаємо вказані обставини законодавчими прорахунками при оновленні кримінального процесуального законодавства України, оскільки наразі проблемне питання про те, чи є слідчий суддя суб'єктом оцінки допустимості доказів з правом визнання їх недопустимості (очевидної недопустимості), залишається відкритим і нерозв'язаним.

Як зауважив з цього приводу Д. П. Письменний, уже перші місяці дії нових норм Кримінального процесуального кодексу 2012 р. виявили окремі «вузькі» місця у практиці його застосування.

По-перше. У главі третій «Суд, сторони та інші учасники кримінального провадження» немає норми, яка визначала б процесуальний статус слідчого судді та його місце серед учасників кримінального провадження [6, с. 45].

Очевидно, що слідчий суддя не є суддею в розумінні ст. 30 КПК України. До його повноважень належить здійснення у порядку, передбаченому КПК України, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні на досудовому слідстві (п. 18 ст. 3 КПК України). За умови буквального тлумачення ст. 89 КПК України, в якій ідеться про суд, але не вказується про слідчого суддю, можна дійти висновку, що слідчий суддя не наділений повноваженнями щодо визнання доказів недопустимими.

Крім того, згідно з п. 24 ч. 1 ст. 3 та гл. 28 КПК України судовий розгляд є стадією судового провадження з розгляду справи по суті саме судом, а не слідчим суддею. Але при цьому важливо зазначити, що аналіз окремих статей КПК України, які врегульовують повноваження слідчого судді, свідчать про те, що слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення (ст. 94 КПК України).

Очевидно, що стосовно слідчого судді йдеться про оцінку допустимості зібраних у процесі досудового розслідування фактичних даних, які можуть стати доказами за результатами їх оцінки судом. Але чинний КПК України, як ми вже зазначали, не дає чіткої відповіді на запитання про те, чи може слідчий суддя за результатами дослідження доказів, поданих учасниками кримінального провадження, зробити висновок про недопустимість поданих доказів, зокрема, зібраних на стадії досудового розслідування.

Тому метою вітчизняного законодавця в сучасних умовах є розв'язання проблемного питання законодавчої повноти кола суб'єктів, уповноважених на визнання доказів недопустимими, з урахуванням норм чинного законодавства, практики слідчих суддів (суду) нашої держави, а також міжнародної судової практики. На підставі вказаних міркувань ми вважаємо, що слідчий суддя як орган судового контролю має бути наділений правом приймати відповідне процесуальне рішення про визнання наданих йому учасниками процесу зібраних ними недопустимих (очевидно недопустимих) фактичних даних після їх оцінки за своїм внутрішнім переконанням недопустимими для подальшого їх розгляду судом. Тим паче, що очевидну недопустимість фактичних даних може бути встановлено уповноваженими процесуальними суб'єктами як на початку їх дослідження, так і на будь-якому етапі їх аналізу і судового розгляду, тобто поза межами нарадчої кімнати суду на більш ранній стадії процесу (ч. 2 ст. 89 КПК України). Важливо зазначити, що в результаті законодавчого закріплення вимог щодо визнання фактичних даних (доказів) недопустимими в КПК України виникло логічне запитання, чи є вичерпним перелік підстав для визнання фактичних даних (доказів) недопустимими в ст. 87-90 КПК України?

Так, у своїй постанові «Щодо визнання допустимими (недопустимими) окремих доказів, зібраних під час досудового розслідування» від 09 червня 2016 р. № 5-360кс- 15 ВС вказав, що кримінальний процесуальний закон не дає вичерпного переліку підстав, за наявності яких докази мають визнаватися недопустимими, а натомість надає право суду вирішувати питання їх допустимості чи недопустимості у порядку, передбаченому ст. 89 КПК України[7].

Порушення прав і свобод людини, наведені в чинному КПК України (ст. 87, ч. 3 ст. 233), які законодавець апріорі визнав істотними й належними до безумовних підстав для визнання доказів недопустимими, досить детально вивчені й проаналізовані в юридичній літературі вітчизняними правознавцями[8].

Тому додатково їх аналізувати немає потреби, важливо розглянути лише проблемні аспекти цього питання. Результати наукових дискусій вчених і фахівців у галузі кримінального процесуального права у вигляді відповідних обґрунтованих пропозицій також, безперечно, мають бути ретельно вивчені та законодавчо реалізовані. На думку М. М. Стоянова, попри легальне визначення поняття допустимості доказу й переліку випадків визнання доказів, отриманих унаслідок істотного порушення прав і свобод людини, недопустимими, слід констатувати, що правила допустимості (недопустимості) доказів не систематизовано в КПК України[9].

Очевидно, що формальний перелік підстав визнання доказів недопустимими в КПК України є орієнтовним, оскільки не враховує такі підстави, як неналежний суб'єкт доказування, порушення процесуальної форми тощо, оскільки різноманітність допущених порушень, які стають підставою визнання фактичних даних (доказів) такими, а також їх динамічність і різноманіття на практиці постійно породжують нові види підстав недопустимості такої інформації[10, с. 340-351].

Н. М. Басай пропонує вважати докази недопустимими, якщо вони отримані: «1) у разі проведення слідчої дії до порушення кримінальної справи (за КПК України 2012 р. - до внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР), за винятком випадків, передбачених КПК України; 2) без роз'яснення прав та обов'язків особам, які беруть участь у проведенні слідчої дії; 3)з порушенням права підозрюваного чи обвинуваченого на захист; 4) за відсутності понятих, якщо їх участь є обов'язковою; 5) за відсутності встановленої законом кількості понятих і при невідповідності особи понятого вимогам, які передбачені до них кримінальним процесуальним законом; 6) при відсутності учасників, які за законом обов'язково повинні бути присутніми при провадженні певної слідчої дії; 7) із застосуванням погроз, насильства, інших незаконних дій, передбачених статтею 373 КПК України 1960 року (стаття 87 КПК України 2012 року); 8) з порушенням порядку проведення слідчої дії, передбаченого кримінальним процесуальним законом; 9)у разі проведення слідчої дії у невстановлений законом час доби без встановлених законом підстав»[11, с. 209-210].

Так, заслуговує особливої уваги пропозиція М. М. Стоянова, який, узагальнивши й проаналізувавши думки багатьох вчених-процесуалістів у зазначеній сфері, пропонує розширити встановлений у ст. 87 КПК України перелік підстав, за яких у будь-якому випадку докази повинні бути визнані недопустимими.

На його думку, відомості про обставини, що підлягають доказуванню, повинні в будь-якому разі бути визнані недопустимими у випадку збирання їх:

1) неналежним суб'єктом внаслідок порушення вимог закону про підслідність, підсудність; у результаті проведення слідчих (розшукових) дій (далі - СРД) без доручення слідчого, прокурора, санкції чи затвердження прокурором, особою, яка підлягає відводу, слідчим, якого не визначено керівником органу досудового розслідування, слідчим, якого не включено до складу слідчої групи;

2) без роз'яснення особам, які беруть участь у слідчій (розшуковій) або судовій дії, наданих їм законом прав або з введенням їх в оману щодо характеру й обсягу останніх;

3) із процесуальних джерел доказів, не зазначених в КПК України, за допомогою процесуальних дій, не передбачених КПК України, або шляхом проведення процесуальних дій до внесення відомостей до ЄРДР, за винятком огляду місця події;

4) з порушенням заборон та обмежень, встановлених щодо окремих категорій осіб, які не можуть бути допитані як свідки або мають право відмовитися давати показання, а також із порушенням процедури допиту неповнолітніх осіб, які не володіють мовою судочинства, глухих, сліпих осіб;

5) у результаті проведення процесуальних дій без відновлення досудового розслідування у зупиненому кримінальному провадженні або після закінчення строку досудового розслідування без його продовження;

6) із істотним порушенням порядку проведення СРД;

7) з порушенням порядку їх збирання в іноземних державах при проведенні процесуальних дій за запитом про надання міжнародної правової допомоги[12, с. 319-321].

Як бачимо, в сучасних умовах вітчизняним вченим і фахівцям у галузі кримінального процесуального права не вдалося сформувати однозначного, єдиного підходу до різноманіття підстав визнання доказів недопустимими, так само як і до кола суб'єктів, які мають процесуальне право на прийняття такого рішення, тому актуальним завданням залишається продовження ретельного вивчення, наукового дослідження й аналізу цієї проблеми, слідчої практики крізь призму судових рішень з розв'язанням питання про доцільність доповнення та законодавчого коригування названих статей КПК України. конституційний досудовий недопустимий доказ

Висновки

На підставі викладеного можна дійти логічного висновку, що наявні наукові теоретичні напрацювання в цьому напрямі не вичерпують та не вирішують вказану складну науково-практичну проблему, а швидше утворюють фундаментальну базу для напрацювання відповідної концепції запровадження міжнародно-правових стандартів і подальшого законодавчого закріплення вимог щодо визнання доказів недопустимими, захисту прав, свобод людини й громадянина, а також інтересів особи на стадії досудового розслідування, подальшого концептуального переосмислення, наукових пошуків і прогнозів та реформування конституційних засад реалізації міжнародно-правових зобов'язань України.

Отже, незважаючи на унормування в КПК України допустимості та недопустимості доказів, у теорії кримінального процесу як не існувало до ухвалення КПК України 2012 р., так і нині бракує одностайності вчених і практичних працівників у визначенні та тлумаченні названих понять. Натомість існує багато різноманітних їх визначень, усі вони є суттєвим науковим доробком, становлять значний теоретичний і практичний інтерес з позицій уточнення та доповнення понятійного апарату кримінального процесу, визначення наукових критеріїв недопустимості доказів, удосконалення чинного кримінального процесуального законодавства, а також розвитку вітчизняної науки кримінального процесуального права тощо.

Список використаних джерел

1. Шевчук М. І. Визнання доказів недопустимими: право суду чи обов'язок? Право і суспільство. 2017. № 4, ч. 2. С. 213.

2. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ; Ірпінь: Перун, 2009. С. 871.

3. Кримінальний процесуальний кодекс України: Закон України від 13.04.2012 № 4651-VI. Відомості Верховної Ради України. 2013. № 9-10, № 11-12, № 13. Ст. 88. URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/4651-17 (дата звернення: 20.12.2020).

4. Іванов А. П. Думки про очевидну недопустимість доказів під час обрання запобіжних заходів. Судебно-юридическая газета. Блог. 2017. 9 червня. URL: https://sud.ua/ru/news/blog/104916-ivanov-andriy-petrovich (дата звернення: 27.03.2021).

5. Тютюнник В. В. Очевидна недопустимість доказу як критерій здійснення окремої судової процедури визнання доказу недопустимим під час кримінального провадження. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2014. Вип. 28 (3). (Серія «Право»). С. 140.

6. Письменний Д. П. Удосконалення кримінального процесуального законодавства України: стан і перспективи. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 2. С. 45.

7. Щодо визнання допустимими (недопустимими) окремих доказів, зібраних під час досудового розслідування. Правовий висновок Верховного Суду: постанова Верховного Суду від 09 черв. 2016 р. № 5-360кс-15. Судова влада України. Апеляційний суд Херсонської області. URL: https://court.gov.ua/sud2190/science_work/rozdil2/doc55 (дата звернення: 03.02.2021).

8. Тютюнник В. Я. Окремі питання оцінки недопустимості доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Форум права. 2014. № 1. С. 490-496. URL: http://nbuv.gov.ua/j-pdf/FP_index.htm_2014_l_86.pdf (дата звернення: 31.03.2021).

9. Стоянов М. М. Система правил допустимості доказів у кримінальному провадженні України. Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. пр. 2013. Вип. 70. С. 245-250. Правознавець: електрон. бібліотека юрид. літ. URL: http://pravoznavec.com.ua/period/article/68821/%CC (дата звернення: 02.11.2020).

10. Осетрова О. С. Система підстав визнання доказів недопустимими в кримінальному провадженні. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2017. № 2. С. 340-351.

11. Басай Н. М. Визнання доказів недопустимими в кримінальному процесі України: підстави, процесуальний порядок і правові наслідки: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.09. Одеса, 2012. С.209-210.

12. Стоянов М. М. Порушення процесуальної форми та визнання відомостей недопустимими у кримінальному провадженні. Порівняльно-аналітичне право. 2013. № 3-2. С. 319-321.

Размещено на Allbest.ru