Поняття та ознаки кримінального правопорушення проти власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ

Поняття та ознаки кримінального правопорушення проти власності

Воліков Тарас Анатолійович кандидат юридичних наук, докторант кафедри криміналістики та домедичної підготовки

Анотація

У статті розглянуто історію становлення уявлень про право власності та його законодавче забезпечення. Власність займає особливе місце у приватному та суспільному житті громадян. Майже кожна людина протягом життя стикається з певними проблемами, пов'язаними з її власністю. Власність є тим базисом, що гарантує незалежність та життєздатність економіки будь-якої держави, забезпечує існування та розвиток суспільства загалом. Право власності, гарантії недоторканості приватної власності, її ефективний і надійний захист є неодмінним чинником існування правової демократичної держави. Ст. 41 Конституції України визначає непорушність права власності та наголошує, що кожен громадянин має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Забезпечення цієї норми, захист права власності від злочинних посягань є одним з важливих завдань правоохоронних органів. Однак на сьогодні ще не можна з впевненістю стверджувати, що українське законодавство в повній мірі регулює питання збереження права власності, а правоохоронні органи забезпечують гарантій прав власників від злочинних посягань. На основі аналізу історії розвитку уявлень щодо поняття права власності та його кримінально-правову охорону, зроблено висновок, що власність була та залишається базисом, що стимулює розвиток суспільства, гарантує незалежність та життєздатність економіки будь-якої держави. На основі думок науковців та аналізу законодавчої бази визначено сутність поняття «право власності» як економічної категорії та у юридичному значенні як інституту цивільного та кримінального права. Встановлено, що на формування методики розслідування кримінальних правопорушень проти власності впливає їх кримінально-правова кваліфікація. Досліджено родовий, додатковими обов'язковий та факультативний об'єкти, предмет посягання, а також загальні суб'єктивні й об'єктивні ознаки, що випливають із специфіки предмета й об'єкта кримінальних правопорушень проти власності. На основі аналізу думок науковців і чинного законодавства, виходячи з предмета та об'єкта кримінальних правопорушень проти власності надано авторське визначення цієї наукової категорії. правопорушення право власність

Ключові слова: кримінальне правопорушення, право власності,

кримінально-правова кваліфікація, методика розслідування, предмет та об'єкт кримінальних правопорушень проти власності.

Volikov Taras Anatoliyovych Candidate of Science of Law, Doctoral Student of the Department of Criminalistics and Pre-medical training, Dnipropetrovs'k State University of Internal Affairs, Dnipro

CONCEPTS AND SIGNS OF A CRIMINAL OFFENSE AGAINST

PROPERTY.

Abstract

The article examines the history of the formation of ideas about the right to property and its legal support. Based on the analysis of the history of the development of ideas about the concept of property rights and its criminal protection, it can be concluded that property was and remains the basis that stimulates the development of society, guarantees the independence and viability of the economy of any state. Guarantees of the inviolability of property rights, its effective and reliable protection are an indispensable factor in the existence of a legal democratic state.

It has been established that the general object of criminal offenses against property is social property relations protected by criminal law, as a part of economic relations, which is the basis of the economic system of the state. The subject of the encroachment is state, private and communal property, which has certain mandatory characteristics: legal - the right to the property belongs to a certain owner or a person to whom it is legally entrusted, is in his custody or under his protection and is a stranger to the offender; economic - the property must be of material value, have a certain value.

Based on the opinions of scientists and the analysis of the legislative framework, the essence of the concept of «property right» as an economic category and in the legal sense as an institution of civil and criminal law has been determined. It was established that the formation of the methodology of investigation of criminal offenses against property is influenced by their criminal-legal qualification. Generic, additional mandatory and optional objects, the object of encroachment, as well as general subjective and objective signs resulting from the specifics of the object and object of criminal offenses against property were studied. On the basis of the analysis of the criminal-legal characteristics and the opinions of scientists, the author's definition of criminal offenses against property is proposed as socially dangerous illegal acts, which are committed mainly through active actions by the relevant subject and harm the relations of property rights and encroach on state, private or collective property or encourage to actions of a property nature that cause socially dangerous consequences in the form of deprivation of the injured party's right to own, use and dispose of his property.

Keywords: criminal offense, property right, criminal-legal qualification, investigation method, subject and object of criminal offenses against property.

Постановка проблеми. Власність займає особливе місце у приватному та суспільному житті громадян. Майже кожна людина протягом життя стикається з певними проблемами, пов'язаними з її власністю. Власність є тим базисом, що гарантує незалежність та життєздатність економіки будь-якої держави, забезпечує існування та розвиток суспільства загалом. Право власності, гарантії недоторканості приватної власності, її ефективний і надійний захист є неодмінним чинником існування правової демократичної держави. Ст. 41 Конституції України визначає непорушність права власності та наголошує, що кожен громадянин має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Забезпечення цієї норми, захист права власності від злочинних посягань є одним з важливих завдань правоохоронних органів. Однак на сьогодні ще не можна з впевненістю стверджувати, що українське законодавство в повній мірі регулює питання збереження права власності, а правоохоронні органи забезпечують гарантій прав власників від злочинних посягань.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Кримінально-правовим аспектам кримінальних правопорушень, в тому числі проти власності приділялась значна увага такими науковцями в галузі кримінального права як: Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. О. Глушков, Н. О. Гуторова, Ю. А. Дорохіна, О. О. Дудоров, В. П. Ємельянов, М. І. Мельник, М. І. Панов, А. О. Пінаєв, В. Я. Тацій, В. П. Тихий, П. Л. Фріс, М. І. Хавронюк. Концептуальним положенням методики розслідування, в тому числі кримінальних правопору¬шень проти власності присвячено праці таких вітчизняних вчених в галузі кримінального процесу та криміналістики, як В. П. Бахін, А. Ф. Волобуєв, В. А. Журавель, В. О. Коновалова, Є. Д. Лук'янчиков, І. В. Пиріг, В. В. Тіщенко, П. В. Цимбал, К. О. Чаплинський, В. М. Шевчук, В. Ю. Шепітько та ін. Наукові здобутки названих вчених зробили значний внесок у розвиток кримінально-правового та криміналістичного розуміння кримінальних право¬порушень проти власності, однак і досі, залишаються дискусійними окремі проблеми формулювання основних категорій зазначених правопорушень, їх ознак та місця в структурі злочинності.

Метою статті є формування авторського розуміння кримінальних правопорушень проти власності, їх ознак та місця в структурі злочинності.

Виклад основного матеріалу. Визнання права власності основним природним правом людини бере початок з шістнадцятого століття та пов'язано з іменем видатного англійського теоретика права, мислителя, Джона Локка. її волевиявлення й достоїнства. У своїх працях «Про власність», «Два трактати про правління», «Досвід про людський розум» автор зазначав, що від народження людина має три природних права: право на свободу; право на життя та право на власність. Таку парадигму він визначав найважливішим принципом філософії лібералізму й ідеології демократичного суспільства. На думку Джона Локка, власність людина набуває шляхом виконаної добровільно роботи, а власність є тим початковим виміром свободи людини, з якої починається вся система природного права. Право власності невід'ємно від людини, а закон будь-якої країни повинен охороняти права її громадян.

Історія законодавства щодо охорони права власності налічує багато віків. У Кодексі законів вавилонського царя Хамурапі, укладеному близько 1757 року до н.е. у § 6-126 однією з груп злочинів визначали крадіжки та порушення договірних взаємовідносин. Пошук викраденого майна входило в обов'язки старости громади - рабіанума (§ 23). При виконанні своїх обов'язків староста громади отримував його опис, встановлював індивідуальні ознаки, був обізнаний у методах пошуку та знав юридичну процедуру. Перша римська кодифікація права під назвою «Закони 12 таблиць» датовано близько середини п'ятого століття до н. е. включала відповідальність за посяганням на власність: пошкодження чужого майна та крадіжку. Для майнових відносин епохи «Законів 12 таблиць» характерно широке поширення приватної власності, включаючи земельну. У давньому Римі під власністю розуміли абсолютне і повне право користуватися та розпоряджатися речами, але з обмеженнями, що встановлені договором. У той за римським правом власність поділялась на два типи: земля, робоча худоба, будівлі та споруди, раби; всі інші речі, що перехо¬дили від одного власника до іншого на умовах, встановлених договором. Однією з форм обмеження права власності був так званий сервітут - право на чужу річ. Сервітуту поділялися на речові: коли один власник поступався правом на свою власність на користь іншого й особисті - коли надавалося право користування чужою річчю при схоронності самої речі.

Важливим джерелом права Стародавнього Єгипту була «Книга Мертвих» у якій описано сорок два найтяжчі злочини, в тому числі майнові: крадіжка, грабіж, обважування, обман, знищення чужого майна, за які невідворотно наступало суворе покарання. [1, с. 66.]. Крадіжка, грабіж каралися членоушкодженням, при цьому відрубуванню підлягав той орган, яким було вчинено злочин [2, с. 5]. В літературі описано процес розслідування крадіжок з гробниць, що було розповсюджено у той час. З чотирьох гробниць високопоставлених «співачок верховної жриці Амона-Ра» у дві проникли злодії, про що зазначалось так: «було виявлено, що в них у всі проникли злодії; вони вирили тіла померлих з їхніх трун та з їхніх пелен, кинули їх на землю, вкрали домашнє начиння, що було поховано з ними, а також золото, срібло та коштовності, знайдені в їхніх пеленах». Злодіїв, що зламали гробницю було вісім, вони були негайно взяті під варту. Серед них були муляри, і, очевидно, саме вони прорубали підземний хід у внутрішню частину гробниці. Вони були допитані, тобто «були биті ціпками і долонями, і ступнями». Під впливом цього жорстокого покарання вони зізналися, що пройшли хід у піраміду і знайшли в ній тіла царя та цариці. Вони сказали: «Ми відкрили труни та пелени, в яких вони лежали. Ми знайшли шляхетну мумію царя... з довгим ланцюгом золотих амулетів на шиї; голова була вкрита золотом. Шляхетна мумія цього царя була вся вкрита золотом, і його труна була вкрита золотом зовні та всередині і прикрашена дорогоцінним камінням. Ми зірвали золото, що знайшли на шляхетній мумії цього бога. Ми знайшли дружину царя, вбрану так само, і зірвали все, що знайшли на ній. Ми спалили її пелени, і ми також вкрали домашнє начиння, яке знайшли при них, і посудини, золоті та срібні. Потім ми поділили все це між собою. Ми розділили на вісім частин золото, яке знайшли на цьому бозі, мумії, амулети, прикраси». Одного громадського визнання було недостатньо, злодії були змушені також впізнати місце свого злочину, бо існував закон, що цього вимагав. Намісник і васал царя Несамун наказали в їхній присутності відвести злочинців у некрополь, і там вони вказали на піраміду Себекемсафа як на ту, про яку говорили у визнанні. Їхня винність нарешті була встановлена, і тепер «великі князі» виконали все, що могли зробити в цьому випадку, оскільки вирок, що визначає покарання, мав виголосити сам фараон, якому вони разом із князями міста відразу ж надіслали офіційний звіт про цей допит [3].

Важливим нормативно-правовим актом Стародавньої Індії вважають Закони Ману, укладені між другим століттям до н.е та другим століттям н.е. У період створення законів Ману в Індії вже розрізняли поняття власності та володіння. При цьому охороні приватної власності приділялась значна увага. Закони вказують сім можливих способів виникнення права власності: успадкування, купівля, завоювання, одержання у вигляді подарунку або знахідки, виконання роботи, лихварство, отримання милостині. Стародавній Індії був відомий і такий спосіб набуття права власності, як давність володіння - більше 10 років. При цьому підкреслювалося, що тільки при законному підтвердженні людина набувала права власності. Купувати річ можна було тільки у власника. Серед основних видів власності у законах визначалась земля. Земельний фонд країни складали царські, общинні та землі приватних осіб. Цар на розглядався як власник землі у державі й отримував податки з землевласників як суверен, який захищає населення країни. У законах Ману говориться, що якщо цар стягує податки, не охороняючи підданих, то він негайно йде в пекло. За незаконне привласнення чужої власності (ділянки землі) накладався великий штраф, а особу, яка привласнила чужу землю оголошували злодієм. Втручатися у справи власника заборонялось. У законах Ману говориться, що якщо не будучи власником людина засіває чуже поле своїм насінням, він не має права одержувати врожай. Лише сам власник землі вирішував питання про свою землю, яку він міг продати, закласти, подарувати, здати в оренду. Закони Ману охороняють також рухоме майно, найбільш значним з якого були худоба, інвентар, раби [4].

Розглядаючи витоки зародження та становлення законодавства щодо захисту права власності та відповідно методики розслідування кримінальних правопорушень проти власності, потрібно зазначити період X-XV століть князівського правління на українських землях. Серед рукописів, що дійшли до наших часів, «Руська Правда» була першим стародавнім пам'ятником права слов'ян, в якому значне місце відводилося кримінально-правовій охороні власності. Норми «Руської Правди» захищали рухому та нерухому приватну власність, регламентували порядок її передачі у спадщину, за зобов'язаннями та договорами. Разом з тим, у першому джерелі українського права закріплювався лише певний перелік злочинів без будь-якої їх систематизації. Майнові злочини по «Руській Правді» включали: розбій, крадіжку, знищення чужого майна, ушкодження межових знаків, викрадення, підпал, конокрадство, як особливий вид крадіжки, крадіжку холопа, злісну несплату боргу. Проте у статті «Про Человеце» згадувалось і про шахрайство: «...особа, яка обманом отримала гроші та намагається сховатися в іншій землі, не може користуватися довірою, так само, як і тать (злодій)». Основною диферен-ціюючою ознакою був предмет злочинного посягання, яким вважалися земля, худоба (окремо увага приділялась коням), тварини, морські та річкові судна, предмети господарського обороту та інші речі.

Злочини проти власності каралися штрафом («продажем»), розмір якого диференціювався у залежності від тяжкості (1, 3, 12 гривень). Продаж надходив у скарбницю, потерпілий одержував грошове відшкодування за заподіяний збиток («урок»). Процес розслідування мав форму «гоніння сліду», що полягала в пошуку злочинця та доказів. За відсутністю в Древній Русі спеціальних пошукових органів і осіб, «гоніння сліду» здійснювали потерпілі, їхні близькі, добровольці з членів громади. Система доказів за «Руською Правдою» складався з: показів свідків, очевидців злочину («видоків»); поручителів («послухів»); речових доказів («поличное»); іспиту вогнем, залізом, водою («ордалій»); присяги. Про такі письмові докази та власне визнання у законі не згадувалось [5].

У подальшому норми, спрямовані на охорону права власності, можна

знайти в численних законодавчих актах. У період V - VII століть територію України було розбито на окремі князівства, у тому числі й Литовське. Першим збірником, що уніфікував чинне на той час законодавство був «Судебник Казимира IV», затверджений на сеймі у Вільно в 1468 р. Він запозичував ряд правових положень із «Руської Правди», але передбачав значно суворіші покарання, в тому числі смертну кару. «Судебник Казимира» зберіг підхід до виділення видів крадіжки, що був властивий римському праву. Предметом посягання визнавалося рухоме майно. Поняття «крадіжка», «грабіж», «розбій» охоплювалися терміном «пограбування» а системи злочинів проти власності фактично не було сформовано. У подальшому прийняті Статути Великого князівства Литовського також не мали сформовану систему злочинів проти власності.

У період козацької доби відповідальність за посягання на власність регулювалась нормами звичаєвого права. До злочинів проти власності належали неповернення боргу, крадіжка, розбій. Розрізнялися крадіжка особистого та майна товариства, відповідно чого й призначалось покарання. Виділялися також окремі склади пограбування, розбою, крадіжки [6, с. 90].

Починаючи з 1772 р., на західноукраїнських землях у зв'язку з їх перебуванням у складі Австро-Угорщини, поступово було запроваджено австрійське законодавство, основними джерелами якого були Кримінальний кодекс 1803 р. «Францішкана», Угорське кримінальне уложення про злочини та проступки 1879 р., поточне королівське законодавство 1711 р. «Урбаріум» (на території Закарпаття), а у міських судах - «Трипаріум» (трикнижжя). Після підписання Богданом. Хмельницьким у1654 р. «Березневих статей» на територію України почало поширюватися і російське законодавство, одним із джерел якого був прийнятий у 1715 р. «Артикул Військовий Петра I», що вперше встановлював відповідальність за привласнення речей, узятих на збереження, привласнення та розтрату довіреного майна та привласнення знахідки як самостійні кримінальні правопорушення проти власності.

Подальший розвиток вітчизняного кримінального законодавства припадає на XIX - початок XX століття, коли більшість території України входили до складу російської імперії. Джерелами кримінального права того часу були «Звід законів Російської імперії» 1832 р. та «Уложення про покарання кримінальні і виправні» 1845 р., яке діяло до жовтневого перевороту 1917 р. та в основу побудови якого було покладено чотирьохчленний поділ інтересів, що захищалися, а саме: інтереси релігії, держави, суспільства, окремих осіб. На початку ХХ століття кримінальне законодавство було значно вдосконалено. 22.03.1903 р. було затверджено нове Кримінальне уложення, в якому об'єктом злочинів визнавалося «майно в цілому». Воно містило вже 4 глави, присвячені відповідальності за посягання на власність: «Про неповідомлення про знахідку, привласнення чужого майна і зловживання довірою», «Про крадіжку, розбій, вимагання, шахрайство», «Про банкрутство, лихварство і інші випадки караної недобросовісності щодо майна» [7, с. 14].

Оскільки частина території України знаходилась на території Австро- Угорської імперії, на ній діяло австрійське та угорське законодавство. Зокрема, «Францішкана» діяла на території Буковини та Галичини, а «Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки» 1879 р. діяло на Закарпатті, яким, доречи, досить чітко було визначено поняття вимагання та грабежу. У першому десятиріччі XX ст. в Україні з'являються науково- практичні видання з розслідування кримінальних правопорушень, зокрема праці Г. Брейтмана, В. фон Ланге, Г. Рудого. Праця Г. Брейтмана «Злочинний світ. Нариси з побуту професійних злочинців» (1901 р.) присвячена тактичним прийомам, які використовують професійні злочинці: кишенькові злодії («марвіхери», «мийники»), аферисти, конокради, шахраї тощо. Книга колишнього начальника харківської розшукної поліції В. фон Ланге «Злочинний світ. Мої спогади про Одесу та Харків» (1906 р.) належить до публіцистичного жанру. Поряд з цим, у ній автор не тільки розповів про техніку розкриття того чи іншого правопорушення, а й докладно охарактеризував злочинців різних категорій, в тому числі: убивць, розбійників, грабіжників, крадіїв, шахраїв, фальшивомонетників, винокурів, розкриваючи професійні таємниці їх злочинної діяльності. У 1905 р. за розпорядженням київського поліцмейстера завідувач розшукного відділення колезький секретар Г. Рудий видав «Звіт про діяльність розшукного відділення київської міської поліції за 1902, 1903 і 1904 рр.». За обсягом і змістом ця праця більше нагадувала наукову монографію, ніж службовий документ. Звіт складається з 12 глав, де крім питань організації та діяльності розшукного відділення розглядається методика розслідування знищення майна шляхом підпалу, конокрадства, крадіжок, бродяжництва, жебрацтва тощо, а також чинники, що заважають успішному розслідуванню злочинів.

Розвиваються також практичні підрозділи по боротьбі зі злочинністю. В усіх губернських і найбільших повітових містах було створено 89 розшукних відділень, які згідно із законом від 6 липня 1908 р. поділялися на чотири розряди. В Україні вони існували в Києві, Одесі, Харкові (І розряд); Катеринославі, Єлисаветграді, Миколаєві (II розряд); Житомирі, Кам'янці- Подільському, Полтаві, Кременчуці, Бердичеві, Херсоні, Сімферополі, Керчі, Новоросійську (III розряд) і Чернігові (IV розряд) [8, с. 35]. За часів СРСР в Україні діяло кримінальне та кримінально-процесуальне законодавство, за змістом якого приватна власність фактично не підпадала під правовий захист, тому що одноосібним розпорядником власності була виключно держава. Було визнано, що внаслідок протиправних посягань держава позбавляється права користування майном, а не права власності, тому законодавство фактично охороняло порядок користування майном, а не відносини власності. З 1991 р. в Україні розпочався період лібералізації кримінального законодавства, який завершився прийняттям 11.09.2001 р. чинного КК України, у якому норми, направлені на охорону власності закріплено у розділі VI Особливої частини. Норми чинного КК України спираються на положення ст. 41 Конституції України, у якій зазначається, що «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. ... Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним» [9].

Перш ніж розкривати юридичне поняття «право власності» потрібно зазначити, що існує поняття власності як економічної категорії, що є матеріальною основою будь-якого суспільства. Власність у економічному значенні є регулятором відносин між людьми з приводу матеріальних благ, що полягають у їх приналежності одній або декільком особам і, відповідно, у їх відчуженні від інших. Тобто власність виражає ставлення певних осіб до матеріальних благ як до таких, що належать тільки їм. Приналежність чи привласнення матеріальних благ є сутністю економічних відносин власності, що складаються між людьми. Привласнення або утворення матеріальних благ є нічим інакшим як процесом перетворення суспільством природних багатств у певні блага та розподіл їх між членами цього суспільства. Виробництво та привласнення матеріальних благ є сутністю людської діяльності. Привласнення матеріальних благ є наступним після виробництва процесом та представляє собою розподіл добутого між окремими особами, групами, класами або всім суспільством. Формою привласнення є як безпосередній розподіл, так і обмін товарами та продукцією між споживачами і виробниками. Привласнення продукту закінчується процесом його особистого споживання. Взаємопов'язані процеси виробництва, привласнення, розподілу, обмін і споживання матеріальних благ складають сукупність відносин власності в діяльності людей. Зміст економічних відносин власності полягає в можливості особи, яка володіє матеріальними благами використати своє майно виключно за своїм бажанням незалежно від волі іншої особи.

Правові форми реалізації відносин власності складається з норм, що встановлюють можливість приналежності матеріальних благ певним особам, юридично закріплюючи економічний і фактичний стан їх привласнення. До таких відносяться норми різних галузей права: конституційні, кримінально- правові, адміністративно-правові, цивільно-правові тощо. Зазначені норми передбачають також відповідальність за їх порушення [10].

Проблема відносин власності надзвичайно складна, оскільки завжди пов'язана з людським фактором, особистими якостями особи, її поглядами, життєвою позицією, взаємовідносинами з іншими людьми. Відношення людини до матеріальних благ, речового майна є своєрідним способом її самореалізації, самовизначення у навколишньому світі. Будь-який предмет наукового пізнання має свою специфіку, обумовлену комплексним характером розробки того чи іншого поняття та його складових. Правова природа охорони права власності, як було визначено вище, знаходиться на межі вивчення багатьох галузей права, проте на сьогодні виникає необхідність у формуванні не тільки теоретико-правових підходів та методології дослідження права власності, а й у розробці засобів та методів виявлення ознак правопорушення та осіб, які його вчинили, а також розробці комплексної методики розслідування кримінальних правопорушень проти власності. На сучасному етапі розвитку суспільства, що характеризується соціально- економічними та політичними реформами, направленими, в тому числі, на формування та розвиток цивілізованих ринкових відносин, важливим завданням є забезпечення, по-перше, належної охорони права власності і, по-друге, вжиття дієвих заходів щодо розслідування фактів порушення такого права.

Поняття права власності є, насамперед, інститутом цивільного права. Саме тому визначення права власності міститься у Цивільному кодексі України: «правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Особливим видом права власності є право довірчої власності, яке виникає внаслідок закону або договору» (ст. 316). Зміст права власності полягає у тому, що «власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном» (ст. 317). Здійснення права власності регламентовано ст. 319 Цивільного кодексу України: «1. Власник володіє, користується, розпоряд¬жається своїм майном на власний розсуд. 2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства. 3. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. ... 5. Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. 6. Держава не втручається у здійснення власником права власності» [11].

На формування методики розслідування кримінальних правопорушень впливає їх кримінально-правова кваліфікація. Ми погоджуємось з тезою О. Н. Колесніченка щодо значення теорії кримінального права при визначенні обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні [12, с. 12].

В свою чергу обставини, що підлягають доказуванню є складовою окремої криміналістичної методики та основою для висунення версій та організації і планування розслідування. Ми також погоджуємось з думкою О. В. Одерія, висловленої ним у відношенні до екологічних правопорушень: «аксіоматичним є твердження, що основу криміналістичного розуміння екологічних правопо¬рушень становить їх криміналістично-правове визначення» [13, с. 28]. Водночас, специфікою кримінальних правопорушень проти власності є те, що для їх визначення потрібні знання й інших галузей: цивільного та господарського права, кримінології, економіки, юридичної психології тощо. Щодо кримінально-правової кваліфікації, зазначимо основні положення, що характеризують склад кримінальних правопорушень проти власності. Родовим об'єктом кримінальних правопорушень проти власності є суспільні відносини власності, що охороняються кримінальним законом, як частина економічних відносин, як основа економічної системи держави [14, с. 147]. Юридичним вираженням відносин власності є право власності, що відповідно до названих нами вище статей Цивільного кодексу України є правом власника на володіння, користування та розпоряджання своїм майном за своєю волею незалежно від волі інших осіб. На підставі ст.ст. 324-327 Цивільного кодексу України суб'єктами права власності виступають Український народ, фізичні та юридичні особи, органи державної влади, територіальні громади та утворені нею органи місцевого самоврядування. Кримінальне законодавство охороняє права всіх суб'єктів власності, які згідно ст. 13 Конституції України є всі рівними перед законом. Додатковими обов'язковими безпосередніми об'єктами кримінальних правопорушень, що вчиняються з використанням насильства чи погрози його застосування: грабіж, розбій, погроза знищення майна, вимагання можуть бути життя, здоров'я, психічна чи фізична недоторканність особи. При знищенні чи пошкодженні майна додатковими факультативними об'єктами є громадська безпека, громадський порядок, довкілля тощо.

Особливе значення при кваліфікації кримінальних правопорушень проти власності є предмет посягання. Ним є державне, приватне та комунальне майно, що має певні обов'язкові ознаки: юридичну - право на майно належить певному власнику або особі, якій воно на законній підставі ввірено, знаходиться у її віданні чи під її охороною: для винного майно є чужим; економічну - майно має становити матеріальну цінність, мати певну вартість. Предметом злочинів проти власності можуть бути також гроші, документи, цінні папери, що є еквівалентом вартості. Окремі науковці називають цю ознаку соціальною, оскільки у майно вкладена праця людини, а цінність, вартість майна вимірюється цією працею; фізичну - це речі, предмети, що можна вилучити, пошкодити, привласнити, спожити, знищити тощо [14, с. 147].

Окремі особливості мають склади вимагання та шахрайства. При вчиненні зазначених кримінальних правопорушень предметом їх можуть виступати не лише майно, а й право на майно чи інші дії майнового характеру, зокрема при вимаганні. Право на майно можуть отримати шахрай чи вимагач при введення в оману або застосуванням погроз, під впливом яких сам потерпілий вчиняє на їх користь. Право на майно може міститись у таких документах як довіреність, заповіт, інших цінних паперах, що встановлюють або встановлюють право на майно або навпаки звільняють від обов'язків майнового характеру. [16, с. 104].

Специфіка предмета й об'єкта кримінальних правопорушень проти власності визначає їх загальні суб'єктивні й об'єктивні ознаки. З об'єктивної сторони склад переважної більшість зазначених правопорушень є матеріальним, тобто їх обов'язковою ознакою є спричинення суспільно небезпечних наслідків у вигляді матеріальної шкоди в певному розмірі відносинам власності та причинний зв'язок між такими наслідками і суспільно небезпечним діянням. Тому, закінченими вони є з моменту настання цієї шкоди. Однак, для закінчення таких правопорушень як вимагання, розбій, погроза знищенням майна (усічені склади злочинів) не потрібно фактичного настання шкоди. Із суб'єктивної сторони більшість злочинів проти власності характеризуються прямим умислом, при якому особа усвідомлює, що посягає на чужу власність, на яку вона не має права, передбачає спричинення матеріальної шкоди та прагне цього, одночасно бажаючи власного незаконного збагачення [14, с. 148]. Корисливі мотив і мета як обов'язкові ознаки суб'єктивної сторони більшості складів кримінальних правопорушень проти власності полягає в тому, що на вчинення суспільно небезпечного посягання на власність спонукає прагнення особи до наживи (мотив кримінального правопорушення), шляхом протизаконного обернення чужого майна на свою користь чи користь іншої особи (мета кримінального правопорушення). Заволодіння у такий спосіб чужим майном дає реальну можливість особі протиправно володіти, користуватись і розпоряджатись таким майном як своїм власним [15, с. 106]. Певні особливості суб'єктивної сторони мають кримінальні правопорушення, передбачені статтями 194, 196, 197 КК України, на що ми звернемо увагу пізніше при детальному їх розгляді.

З аналізу кримінально-правової характеристики кримінальних правопо¬рушень проти власності науковцями запропоновано їх визначення як суспільно небезпечні та протиправні діяння, що, порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу чи державі й учиняються, зазвичай, із корисливих мотивів. [15, с. 102]. З означеним визначенням погоджуються більшість науковців з кримінального права.

Висновки

На основі аналізу історії розвитку уявлень щодо поняття права власності та його кримінально-правову охорону, можна зробити висновок, що власність була та залишається базисом, що стимулює розвиток суспільства, гарантує незалежність та життєздатність економіки будь-якої держави. Гарантії недоторканості права власності, її ефективний і надійний захист є неодмінним чинником існування правової демократичної держави. Аналізуючи думки учених і чинне законодавство, виходячи з предмета і об'єкта, а також суб'єктивних та об'єктивних ознак кримінальних правопору¬шень проти власності, можна визначити кримінальні правопорушення проти власності як суспільно небезпечні протиправні діяння, що вчиняються переважно шляхом активних дій відповідним суб'єктом і наносять шкоду відносинам права власності та посягають на державне, приватне або колективне майно або спонукають до дій майнового характеру, що спричиняють суспільно небезпечні наслідки у вигляді позбавлення права потерпілої сторони у володінні, користуванні та розпоряджанні своїм майном.

Література

1. Бандурка О.М. Історія держави і права зарубіжних країн : підручник / під ред.

О.М. Бандурки, Д.В. Швець, М.Ю. Бурдін, О.М. Головко. Харків : Майдан, 2020. 618 с.

2. Кузьминець О.В., Дурнов Є.Є., Сокур Ю.В. Історія держави та права зарубіжних країн (схеми, коментарі, термінологічний словник) : навчальний посібник. К. : Національна академія внутрішніх справ, 2012. 242 с.

3. Ерман А. Держава, армія та суспільство Древнього Єгипту URL: https://www.e- reading-lib.com/chapter.php/1005286/9/adolf-erman-gosudarstvo-armiya-i-obschestvo-drevnego- egipta.html (дата звернення 20.11.2023р.).

4. Батир К. І. Історія держави і права зарубіжних країн: Підруч. 4-е вид. перераб. і доп. ТК Велбі. 2003, 496 с. http://pravolib.pp.ua/zakonyi-manu-8231.html (дата звернення 20.12.2023р.).

5. Руська Правда - видатний політичний документ в історії України https://osvita.ua/ vnz/reports/history/4662/ (дата звернення 24.12.2023р.).

6. Захарченко П. П. Історія держави та права України : навч. посіб. для дист. навч. Київ : Університет «Україна», 2005.

7. Дорохіна Ю.А. Злочини проти власності. Теоретико-правове дослідження : монографія. Київ : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2016. 744 с.

8. Пиріг І.В. Теоретико-прикладні проблеми експертного забезпечення досудового розслідування : монографія. Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, 2015. 432 с.

9. Кримінальний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2001, № 25-26, ст.131 URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341-14#Text (дата звернення 10.01.2024р.)

10. Юридичне поняття власності. Власність як економічна категорія. https://osvita.ua/ vnz/reports/law/9655/ (дата звернення 10.01.2024р.).

11. Цивільний кодекс України. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 40-44, ст.356. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text (дата звернення 10.01.2024р.).

12. Колесниченко О. Н. Загальні положення методики розслідування окремих видів злочинів : текст лекції. Х.: Юрид. ін-т, 1976. 28 с.

13. Одерий О. В. Теорія і практика розслідування злочинів проти довкілля: монографія. Харків : Діса плюс, 2015. 528 с.

15. Кримінальне право України: Особлива частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін. ; за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. 4-те вид.,переробл. і допов. Х. : Право, 2010. 608 с.

16. Кримінальне право України. Особлива частина. Навчальний посібник. Дідківська Г.В., Нікітін Ю.В., Мірошниченко С.С., Курбатова І.С. та ін., за ред. В.В. Топчія. Ірпінь, 2021. Видавець ТОВ «ТВОРИ» 411 с.

References

1. Bandurka O.M. (2020) Istoriya derzhavy i prava zarubizhnykh krayin [History of the state and the law of foreign countries]: pidruchnyk / pid red. O.M. Bandurky, D.V. Shvets', M.YU. Burdin, O.M. Holovko. Kharkiv : Maydan. 618 p. [in Ukr.].

2. Kuz'mynets' O.V., Durnov YE.YE., Sokur YU.V. (2012) Istoriya derzhavy ta prava zarubizhnykh krayin (skhemy, komentari, terminolohichnyy slovnyk) [History of the state and the law of foreign countries (schemes, comments, terminological dictionary)]: navchal'nyy posibnyk. K. : Natsional'na akademiya vnutrishnikh sprav. 242 p. [in Ukr.].

3. Erman A. Derzhava, armiya ta suspil'stvo Drevn'oho Yehyptu [State, Army and Society of Ancient Egypt] URL: https://www.e-reading-lib.com/chapter.php/1005286/9/adolf-erman- gosudarstvo-armiya-i-obschestvo-drevnego-egipta.html (data zvernennya 20.11.2023). [in Ukr.].

4. Batyr K. I. Istoriya derzhavy i prava zarubizhnykh krayin [History of the state and the law of foreign countries]: Pidruch. 4-e vyd. pererab. i dop. TK Velbi. 2003, 496 s. http://pravolib.pp.ua/zakonyi-manu-8231.html (data zvernennya 20.12.2023). [in Ukr.].

5. Rus'ka Pravda - vydatnyy politychnyy dokument v istoriyi Ukrayiny [Ruska Pravda - an outstanding political document in the history ofUkraine]. https://osvita.ua/vnz/reports/history/4662/ (data zvernennya 24.12.2023). [in Ukr.].

6. Zakharchenko P. P. (2005) Istoriya derzhavy ta prava Ukrayiny [History of the state and law of Ukraine]: navch. posib. dlya dyst. navch. Kyyiv : Universytet «Ukrayina». [in Ukr.].

7. Dorokhina YU.A. (2016) Zlochyny proty vlasnosti. Teoretyko-pravove doslidzhennya [Crimes against property. Theoretical and legal research]: monohrafiya. Kyyiv : Kyyiv. nats. torh.- ekon. un-t. 744 p. [in Ukr.].

8. Pyrih I. V. (2015) Teoretyko-prykladni problemy ekspertnoho zabezpechennya dosudovoho rozsliduvannya : monohrafiya. Dnipropetrovs'k : Dniprop. derzh. un-t vnutr. sprav ; Lira LTD, 432 р. [in Ukr.].

9. Kryminal'nyy kodeks Ukrayiny [Criminal Code of Ukraine]. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (VVR), 2001, № 25-26, st.131. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2341- 14#Text (data zvernennya 10.01.2024). [in Ukr.].

10. Yurydychne ponyattya vlasnosti. Vlasnist' yak ekonomichna katehoriya [Legal concept of ownership. Property as an economic category]. URL: https://osvita.ua/vnz/reports/law/9655/ (data zvernennya 10.01.2024). [in Ukr.].

11. Tsyvil'nyy kodeks Ukrayiny [Civil Code of Ukraine]. Vidomosti Verkhovnoyi Rady Ukrayiny (VVR), 2003, №№ 40-44, st. 356. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435- 15#Text (data zvernennya 10.01.2024). [in Ukr.].

12. Kolesnychenko O. N. (1976) Zahal'ni polozhennya metodyky rozsliduvannya okremykh vydiv zlochyniv [General provisions of the methodology of investigation of certain types of crimes] : tekst lektsiyi. KH.: Yuryd. in-t. 28 р. [in Ukr.].

13. Oderyy O. V. (2015) Teoriya i praktyka rozsliduvannya zlochyniv proty dovkillya [Theory and practice of investigating crimes against the environment]: monohrafiya. Kharkiv : Disa plyus. 528 p. [in Ukr.].

15. Kryminal'ne pravo Ukrayiny: Osoblyva chastyna [Criminal law of Ukraine: Special part] : pidruchnyk / YU. V. Baulin, V. I. Borysov, V. I. Tyutyuhin ta in. ; za red. V. V. Stashysa, V. YA. Tatsiya. 4-te vyd.,pererobl. i dopov. KH. : Pravo, 2010. 608 p. [in Ukr.].

16. Kryminal'ne pravo Ukrayiny. Osoblyva chastyna [Criminal law of Ukraine. A special part]. Navchal'nyy posibnyk. Didkivs'ka H.V., Nikitin YU.V., Miroshnychenko S.S., Kurbatova I.S. ta in., za red. V.V. Topchiya. Irpin', 2021. Vydavets' TOV «TVORY» 411 p. [in Ukr.].

Размещено на Allbest.ru/