Поняття та сутність культурної функції держави

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття та сутність культурної функції держави

На сучасному етапі цивілізаційного розвитку молодої європейської держави, якою є Україна, у добу глобалізації та цивілізаційного розвитку роль культури набуває все більшого значення, а отже, зростає й значення функцій держави в забезпеченні та реалізації культурної політики.

У сучасному світі саме культура стає одним із найважливіших складових суспільного розвитку. Завдяки культурі суспільство може реалізовувати свій творчий потенціал, долучитись до всіх надбань світової цивілізації, зберігати й збагачувати не лише матеріальні, науково-технічні, інтелектуальні багатства власної країни, але й її історико-культурну спадщину.

Існують різноманітні визначення поняття культури, які охоплюють її основні сторони, зокрема культура як:

— особлива сфера й форма діяльності, що пов'язана зі свідомістю, заняттям художньою культурою, загальновизнаними формами поведінки;

— загальний рівень розвитку суспільства, його просвіти й раціональності;

— сукупність матеріальних і духовних цінностей суспільних досягнень, у тому числі технології, відносини й уявлення, завдяки яким людина виділяється з природи;

— специфічна система норм і цінностей, що відрізняють одне суспільство від іншого (різні частини суспільства);

— духовний вимір будь-якої діяльності, у якому формуються мотиви, принципи, правила, ознака й зміст діяльності.

«Культура -- це історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у способах організації життя й діяльності людей, а також створюваних ними матеріальних і духовних цінностей».

Відомо, що культура створюється, культурі навчаються, оскільки вона не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її, а потім передає наступному поколінню. Цей процес є основою соціалізації.

В результаті засвоєння цінностей, вірувань, норм, правил й ідеалів відбувається формування особистості людини та регулювання її поведінки. Якщо процес соціалізації припинився в масовому масштабі, це призвело б до загибелі культури.

Культура, зазначають В. Селіванов і Н. Діденко, фактично утворює соціальний контекст суспільства як соціальної системи. Цей контекст виступає загальною характеристикою цінності та значущості суспільства й людської особистості як явищ природної та соціальної реальності, що виявляють себе як певні культурно-історичні утворення і на рівні людини, і на рівні суспільства. Вони обумовлюються загальним розвитком цілого, тобто всієї соціальної системи, складовими якої вони є, та водночас взаємно підтримують і визначають одне одного. У сукупності це становить людську історію, у певному розумінні, досвід освоєння людського буття, зв'язок минулого, сучасного та майбутнього.

Вирішення проблем культурного розвитку країни не може здійснюватися, виходячи тільки із завдань, що існують на сучасному етапі розвитку країни: воно закладає фундамент для динамічного суспільного розвитку на тривалу перспективу. Саме тому, завданням розвитку всієї сфери культури є створення комплексу необхідних умов для досягнення нової якості культурного життя народу. Воно характеризується обмеженим зв'язком культурної діяльності з соціальними умовами життя людей, активізацією культурної діяльності населення, повноцінним, різноманітним і змістовним дозвіллям людей, розвитку художньої творчості народу. Досягнення нової якості культурного життя є нині важливою умовою прогресу суспільства.

На рівні сучасних наукових уявлень про культуру, глобальні підходи щодо проблем збереження і розвитку, зокрема -- визначення пріоритетних напрямів і завдань, неможливі без співвідношення культури з основними тенденціями розвитку цивілізації. Якщо під цивілізацією розуміти особливий, історично створений спосіб існування соціальної спільності людей, специфічну форму її самоорганізації та регулювання процесів колективної життєдіяльності, то культура в цій цивілізаційній системі відіграє роль механізму, яка виконує певні функції.

Інструментарій культури, що використовується для виконання цих функцій, досить великий: виховання, освіта, філософські, суспільні та гуманітарні знання, релігія; художня творчість, книжкова, бібліотечна і музейна справи, політичне і юридичне нормотворення, мораль і моральність, естетичні пріоритети.

Перебіг процесів культурного життя суспільства відбувається значною мірою стихійно і підпорядковується принципам соціальної самоорганізації людей у їхній колективній життєдіяльності. Зокрема, деякі складові цього комплексного процесу впливають на цілеспрямоване регулювання життєдіяльності соціуму, стимулювання одних тенденцій і згортання інших, здійснюються з позицій розуміння стратегічних напрямів, якими керується дана цивілізація. Сукупність заходів щодо регулювання тенденцій розвитку духовно-ціннісних аспектів суспільного буття неодмінно має враховувати культурна функція держави.

Сучасний розвиток юридичної науки характеризується посиленою увагою науковців до трансформації правової форми організації суспільних відносин та з'ясування функціонального призначення держави в цьому процесі. Характер державного ладу завжди відображається саме у функціях держави, тому особливо актуальним є встановлення змістовно-сутнісного наповнення цього поняття.

Функції держави розглядалися багатьма вітчизняними та зарубіжними вченими, які зробили свій внесок у скарбничку державознавства, зокрема: М. Александров, С. Алексєєв, В. Бабкін, М. Байтін, А. Денисов, О. Джураєва, О. Зайчук, Д. Керимов, М.Кириллов, М. Козюбра, В. Копєйчиков, В. Котюк, Н. Крестовська, В. Лазарєв, С. Лисенков, О. Лощихін, Л. Луць, Л. Матвєєва, Л. Морозова, Л. Наливайко, В. Нерсесянц, Н. Оніщенко, Н. Пелих, В. Погорілко, П. Рабінович, Ю. Римаренко, О. Рогачов, В. Селіванов, В. Сіренко, О. Скакун, В. Шаповал, Ю. Шемшученко тощо.

Загальнотеоретичні аспекти поняття функцій держави були розроблені ще за радянських часів. Ці питання досліджували, зокрема: С. Алексєєв, М. Байтін, А. Глєбов, А. Денисов, Л. Каск, М. Кириллов, А. Лепешкін, П. Онопенко, М. Піскотін, В. Погорілко, О. Рогачов, І. Самощенко, Н. Черноголовкін тощо. На сучасному етапі питання функціонування Української держави досліджено такими науковцями як О. Джураєва, О. Зайчук, Н. Оніщенко, Н. Крестовська, Л. Матвеева, С. Лисенков, О.Лощихін, С. Могил, Л. Наливайко, Н. Пелих, В. Погорілко, І. Стулова тощо. Предметом наукового аналізу є характеристика окремих функцій, їхня класифікація, форми, методи здійснення тощо. Сучасні загальнотеоретичні аспекти функцій держави висвітлено такими російськими дослідниками як М. Жигуленков, В. Любашиц, Л. Морозова, Р. Ромашов та ін.

Проте, саме функціональна діяльність держави у сфері культури є недостатньо розробленою, що, у свою чергу, дозволило представити у даній монографії концептуальні основи культурної функції держави та сформувати нові сфери наукових досліджень.

Багатогранні функціональні та компетенційні відносини в суспільстві «втягують» та пов'язують між собою різноманітні суб'єкти. Первинним джерелом цих відносин є держава як найважливіший та найміцніший публічно-правовий інститут. Вона виступає у подвійній ролі -- як цілісний суб'єкт права та як система взаємопов'язаних інститутів і структур, які здійснюють її функції.

А. Поляков визначає державу як особливу соціальну реальність, яка існує, поки функціонує в комунікативному просторі суспільства. Саме функції держави є основними напрямами її діяльності, через які держава задає параметри соціально-правової комунікації і її конфігурації.

У «Великому юридичному енциклопедичному словнику» держава визначена Ю. Шемшученко, як основний інститут політичної системи суспільства, що виконує функцію управління останнім. Держава здійснює вплив на все суспільство в цілому, бере на себе вирішення загальних питань, здійснює всі необхідні заходи для існування таких умов, які роблять суспільство здатним існувати як цілий соціальний механізм. Основними функціями держави є основні напрями її діяльності.

О. Лощихін зазначає, що функції держави -- це напрями і види діяльності держави, взяті у своїй органічній цілісності, з єдиною політичною, економічною і соціальною структурою, територіальною організацією, культурними й історичними традиціями, державною ідеологією і національною ідеєю. Основні напрями діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади у правовій державі мають загальну значення. Їхньою першочерговою метою є забезпечення гармонічної життєдіяльності суспільства.

За визначенням В.Котюка, функції держави -- це основні напрями реалізації державної політики, завдань і цілей, соціального призначення держави у процесі теоретичної та практичної діяльності в економічній, політичній, культурній і соціальній сферах суспільства всередині держави та суспільства, на міжнародній арені.

Лисенков С. наголошує, що здійснення державою її функцій має на меті вирішення соціальних, економічних та інших завдань, що обумовлені її сутністю. Успішна реалізація функцій держави повинна призводити до створення в суспільстві певного державно-правового порядку.

Функціям держави притаманні такі основні властивості, зокрема:

— у них безпосередньо знаходить своє конкретне відображення соціальна сутність держави, тобто виявляється, чиї інтереси -- всього суспільства чи лише окремих його частин (класів, соціальних груп) -- вона виражає і забезпечує;

— конкретні державні функції виникають, здійснюються і змінюються відповідно до завдань держави на певному історичному етапі її розвитку;

— у функціях держав різних історичних типів відображаються історичні особливості, закономірності розвитку та динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у суспільстві;

— у функціях сучасної демократичної держави відображається її активна роль у суспільстві, що покликана обслуговувати суспільство і його членів у всіх сферах суспільних відносин;

— становлення і розвиток функцій конкретної держави зумовлений конкретно-історичними умовами її існування. Ці умови визначають соціальну спрямованість держави, що і відтворюються в її функціях. Тому у функціях держав різних історичних типів виявляються як особливості, так і закономірності розвитку соціально-економічних, політичних, культурних та інших умов суспільного життя.

Таким чином, головні завдання й цілі держави на тій чи іншій стадії розвитку спричинені економічними, політичними, соціальними, культурними та іншими умовами її існування. Відтак основні напрями діяльності держави, тобто функції, мають об'єктивний характер, викликаний потребами життя суспільства. Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом усього часу існування об'єктивно зумовлених завдань, що стоять перед державою. Функції виникають, здійснюються й розвиваються відповідно до тих завдань, що належать виконувати державі в конкретних історичних умовах.

На думку вчених, функції держави на основі певних ознак поділяються на низку видових груп: за соціальним значенням державної діяльності -- основні (безпосередньо характеризують соціальну сутність і призначення держави) і неосновні (опосередковано розкривають її соціальну сутність); за принципом розподілу влади -- законодавча, виконавчо-розпорядча, судова, контрольно-наглядова; за часом виконання -- постійні (здійснюються протягом усього часу існування даної держави), тимчасові (здійснюються протягом лише певного відтінку часу); за сферою діяльності держави -- внутрішні та зовнішні.

Найпоширенішою у вітчизняній літературі є класифікація внутрішніх функцій, зокрема:

— політична -- забезпечує процес здійснення народовладдя та державно-владних інтересів;

— економічна -- створює умови для розвитку виробництва та збалансованої системи економічних відносин у межах економічної системи;

— соціальна -- забезпечує соціальну безпеку громадян та можливості реалізації їхніх соціальних інтересів;

— екологічна -- створює умови для охорони та раціонального використання природних ресурсів, а також систему покращення екологічної ситуації в сучасному світі;

— інформаційна -- регламентує порядок організації, забезпечення, використання, поширення та збереження інформації;

— культурна -- забезпечує консолідацію нації, можливості створення та використання духовних надбань людства;

— фінансово-контрольна -- виявлення і облік прибутків виробників, у збиранні податків та інших обов'язкових платежів до бюджету країни;

— правоохоронна -- спрямована на забезпечення повного й точного здійснення приписів, що містяться в нормах права, усіма учасниками суспільних відносин, охорону правопорядку, громадської безпеки, прав і свобод людини й громадянина, дотримання законності, притягнення до відповідальності злочинців та інших осіб, що скоїли протиправні вчинки;

— ідеологічна -- полягає у пропаганді та захисті гуманістичних ідеологічних цінностей та відповідному вихованні суспільства;

— забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини й громадянина -- створення сприятливих умов для реалізації законних прав і свобод громадян, забезпечення їхнього реального захисту від протиправних обмежень з боку будь-яких суб'єктів, відновлення порушених прав і свобод на притягнення винних до юридичної відповідальності.

До зовнішніх функцій держави належать :

— функція гарантування безпеки держави (захист країни від нападу ззовні, захист загальнонаціональних інтересів від деструктивних дій усередині країни);

-- функція міжнародної співпраці та інтеграції до світової спільноти (спільна діяльність держав у політичній, економічній, культурній, спортивній та інших сферах, членство та співпраця в межах міжнародних і регіональних організацій).

Сприяння розвитку культури є і залишається однією із пріоритетних функцій держави.

Приміром, В.Ф. Погорілко як один із засновників класифікації функцій держави у працях визначає культурну функцію як основний об'єкт діяльності держави.

Тривалий час майже в усій соціалістичні правовій науковій літературі дана (об'єктна) функція визначалась як культурно-виховна. Вона охоплювала діяльність держави: у галузі виховання (політичного, трудового, естетичного, етичного правового) як підростаючого покоління, так і дорослого населення в дусі свідомих будівників комунізму; у галузі освіти (загальної, професійно-технічної, вищої, середньої спеціальної тощо.); у галузі науки, літератури, мистецтва, видавничої та бібліотечної справи, преси, радіо, кіно, телебачення, культурно-освітньої роботи.

Культурно-виховну функцію Радянська держава здійснювала через розгалужену систему державних органів і організацій, закладів і установ (школи, вузи, науково-дослідні установи, бібліотеки, палаци культури і спорту, клуби, театри, студії, видавництва тощо.)

Часи незалежності держави дозволили значною мірою розширити фактичний зміст культурної функції, включаючи питання реалізації культурних прав і свобод людини та громадянина, повноваження органів влади в галузі культури, діяльність низки сучасних соціокультурних інститутів, тощо. В.Ф. Погорілко зазначає, що культурна (духовна, ідеологічна) функція називалась культурно-виховною функцією, чим спрощувався зміст відповідного напряму діяльності держави, принижувалась роль держави в духовній, ідеологічній сфері.

Сучасна юридична думка дещо по-різному характеризує дану функцію. Приміром, низка науковців визначає приналежність сфери культури до ідеологічної функції, включаючи підтримку певної ідеології, організацію освіти, підтримання науки, культури тощо.

Культурна функція держави, за визначенням О. Скакун, спрямована на розвиток національної самосвідомості, сприяння розвитку самобутності всіх корінних народів і національних меншин; організацію освіти; сприяння розвитку культури, науки; охорону культурної спадщини, а також підтримку та розвиток культурних і наукових зв'язків з іншими державами; забезпечення збереження історичних пам'ятників та інших об'єктів, що мають всесвітню культурну цінність; вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які знаходяться за кордоном.

Крестовська Н. і Матвєєва Л. зазначають, що культурна (духовна) функція держави -- це організація науки та освіти, забезпечення збереження культурної спадщини і доступу громадян до неї.

До головних внутрішніх функцій держави С. Лисенков відносить культурно-освітню функцію, яка спрямована на піднесення культурного та освітнього рівня громадян, на створення найсприятливіших умов для задоволення їхніх інтелектуальних потреб та участі в культурному житті суспільства.

Отже, реалізація даної функції включає розвиток культури в широкому значенні -- від системи виховання та освіти до релігії, науки і мистецтва. Культурна функція держави як один із найважливіших компонентів стійкого на сучасному етапі цивілізаційного розвитку в межах існуючої системи, повинна застосовуватися в єдиному комплексі з іншими функціями на основі інтегрованого підходу. Приміром, забезпечуючи економічний розвиток сучасного суспільства, держава має сприяти соціальному рівню споживання культурних цінностей, створювати умови, які б відповідали сучасним уявленням про людську гідність. Завдання полягає в тому, щоб держава або уряд, визначаючи пріоритети як економічного, так і соціального розвитку, обов'язково повинні зважати на культуру.

У різні історичні періоди ця функція держави мала різне значення.

Радянські часи відображалися особливою активізацією та підйомом діяльності в сфері освіти, науки і культури -- так звана «культурна революція» 20-х років, коли вкрай необхідно було подолати безграмотність.

У марксистсько-ленінській теорії держави та права цей напрям діяльності держави визначався як культурно-виховна функція держави. Держава повинна була послідовно впроваджувати принцип соціалістичного способу життя, виховувати нову людину -- людину комуністичного суспільства, боротися з інакомисленням, затверджувати комуністичну ідеологію, пояснюючи всі суспільні явища з класових позицій.

У цьому контексті доречними є сміливі та науково-обґрунтовані ініціативи у формі серйозних науково-правових і політичних проблем, які постають перед суспільством.

На сучасному етапі цивілізаційного розвитку культурна функція держави повинна гнучко реагувати на самі складні та нові культурні потреби.

Функціональне регулювання культурної сфери сучасної держави є науково-теоретичною і практичною спроможністю державних органів, діяльність яких впливатиме на відносини між суспільством і культурою, між суб'єктами розвитку культури, забезпечуючи реалізацію прав, інтересів і потреб людей у сфері культури. Політико-державне забезпечення соціокультурного розвитку суспільства є особливо важливим в умовах глобалізації та цивілізаційного розвитку.

Критерієм ефективності культурної функції держави є здатність протидіяти негативним процесам руйнування культури, захищати єдиний культурний простір. Ефективність даної протидії залежить від ступеня соціальної підтримки як елітарної, так і масової культури.

Держава повинна підтримувати творчість у всіх його формах, забезпечуючи доступ до культурної діяльності усіх громадян, незалежно від національності, расової належності, соціального стану, збагачувати почуття культурної самосвідомості й належності до культурної спільності.

Реалізація культурної функції повинна бути вільна від будь-якої дискримінації й спрямована на поліпшення соціальної інтеграції та якості життя усіх громадян, а саме на розвиток і зміцнення шляхів і способів надання більш широкого доступу до культури різних соціально-вікових категорій населення без вилучення й обмеження, а також на посилення усіх процесів культурної демократизації. Рівноправність є особливою умовою розвитку демократичного суспільства.

Культурна функція обов'язково повинна враховувати всі елементи, що визначають культурне життя: процес творення й творчості, завдання збереження культурної спадщини, поширення культури. Для того, щоб реалізація культурної функції відповідала сучасним вимогам цивілізацій- ного розвитку, між цими елементами повинна існувати рівновага. Але варто пам'ятати, що доступ до культури і її поширення неможливі без підтримки динамічного творчого початку, що розвивається під захистом закону.

Сучасні механізми реалізації культурної функції повинні враховувати інтереси місцевих, регіональних і національних особливостей, які повинні працювати разом над побудовою інформаційного світу міжкультурних комунікацій та взаєморозуміння, у якому різноманіття культурних цінностей, етичних і поведінкових моделей становить багатонаціональну культуру.

Отже, без врахування місцевої та регіональної специфіки розгляд державного впливу на культуру не може бути успішним. Кожна культурна місцевість, регіон є потенційно могутнім чинником духовнокультурного відродження України. З урахуванням різних культурних особливостей і повинна будуватися перспективна культурна політика стійкого соціально-економічного і культурного розвитку країни.

Сучасний етап становлення демократичної держави ставить питання посилення її ролі в розвитку культури; реструктуризації її інфраструктури з урахуванням перспективної потреби відродження традиційної культури; створення ефективної системи соціального захисту традиційної культури корінних нечисленних народів; вдосконалення ринкових механізмів її розвитку.

Регіональна культурна політика вимагає пристосовування цієї політики до умов і можливостей конкретних регіонів. У даному випадку йдеться не тільки про програму першочергових соціально-економічних заходів з підтримки культури в регіонах і місцях, а про збереження і розвиток культурних традицій.

Культурну функцію необхідно активізувати з погляду загальнодержавних інтересів. Насамперед, це забезпечення захисту прав і свобод людини у сфері культури, розвиток творчого потенціалу суспільства, сприяння культурному різноманіттю, можливість розвитку національної культури.

Сучасні механізми забезпечення культурної функції держави повинні будуватися з урахуванням стратегічних напрямів розвитку культури в регіонах. Розробка і реалізація цільових програм розвитку регіонів обов'язково повинна включати питання культури.

Для розвитку національної культури необхідно переглянути питання забезпечення прав і можливостей місцевого самоврядування у цій сфері. Адже саме на місцевому рівні соціально-економічні, фінансові важелі впливу на культурне середовище, в якому живе людина, мають вагоме місце. Взаємодія органів місцевого самоврядування з органами державної влади мають вагоме місце у збереженні і доступі культурних надбань. Без наближення влади до місцевих співтовариств, різних за специфікою культурного життя, не буде ефективної реалізації культурної функції.

Культурне життя можна розглядати як сукупність соціально- культурних відносин та інститутів, які зберігають, створюють і транслюють культурно-історичні цінності та надбання, зафіксовані в навичках, звичаях, традиціях людей та матеріальних носіях.

Наголошуючи на регулюванні культурного життя як на цілеспрямованому процесі здійснення культурної функції, потрібно зазначити, що існують об'єктивні межі допустимого зовнішнього втручання в цю галузь, тому що культура -- це саморегульована сфера суспільного життя, що має власну логіку і властиві їй внутрішні процеси. Таке зовнішнє втручання, а саме управління, регулювання буде продуктивним, коли воно не буде спотворювати і перешкоджати самореалізації культурного життя.

Зокрема О. Гриценко визначає можливі домінуючі механізми впливу на культуру:

— через законодавчі механізми контролю (правові гарантії загальних і специфічно-культурних свобод, особливі податкові акти; закони, що регулюють діяльність культурних інституцій та деякі культурні практики);

— через механізми фінансування (пряме утримання культурно-мистецьких інституцій або ж системи грантів, або ж істотні податкові пільги);

— через адміністративне управління інфраструктурою культури (яка в таких випадках вся перебуває в державній або комунальній власності).

Сучасна держава повинна заохочувати підтримку культури у всіх її формах, однак не для того, щоб направляти її потенціал на вирішення суто політичних завдань. Нерідко ініціативи у сфері культури з'являються не від Уряду, а від Верховної Ради, йдучи від політичних фракцій або через окремих депутатів.

Досить активною в підтримці культури є роль груп, їх можна назвати «галузевими лобі» (тобто, таких, що представляють інтереси книговидавничої індустрії, кіновиробництва, музичної індустрії та шоу-бізнесу тощо). Вони схильні брати активнішу й помітнішу участь у формуванні культурної політики. Так звані «галузеві лобі» зазвичай представляють свої ініціативи як такі, що служать інтересам української культури, економіки та суспільства в цілому.

Таким чином, культурна функція держави може бути розглянута як політична діяльність держави на теоретико-методологічному, ідеологічному, технологічному та організаційному рівнях, направлена на розвиток культури відповідно до її природи і загально-соціальних інтересів. Сучасний підхід щодо формування державної політики, соціокультурної має ґрунтуватися з урахуванням специфіки соціокультурної ситуації та особливостях засобів державного і суспільного впливу на неї.

Світовий досвід свідчить про те, що саме культура може забезпечити економічне і соціальне процвітання країни. У багатьох країнах світу культура все більше стає повноправною галуззю економіки. Культура лежить в основі гуманітарної освіти. Вона прославляє свою країну, епоху і вносить різноманітність у повсякденне життя людей. Культура не може вирішити усі проблеми в державі, але без неї завдання покращення життя буде набагато складнішою. культура держава регіон

Функції держави, а саме характер і напрями діяльності держави, мають суттєвий вплив на структуру державного апарату. Тому підхід до вивчення напрямів діяльності держави вчені вважають початковим фундаментальним підходом. Саме зміни у функціях держави призводять до змін у структурі державного апарату.

На жаль, у нашій державі не досить досконало відпрацьовано цілісний механізм здійснення культурної функції. Система, яка існує в управлінні культурою, здійснюється переважно методом ситуативного реагування. Культурними питаннями у країні займаються кілька відомств, а саме Міністерство культури і туризму, обласні та районні управління культури і декілька держкомітетів. Основними завданнями зазначених вище державних органів є: забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики; підготовка пропозицій щодо основних напрямів державної мовної політики та участь у її реалізації; здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної та бібліотечної справи, кінематографії; забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної та художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина; створення умов для задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України, розвитку міжнародного культурного співробітництва; координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики, державної політики щодо бібліотечної справи; захист відповідно до законодавства прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників і творчих спілок, а також закладів, підприємств і організацій, що діють у сфері культури і мистецтв; створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури і мистецтв, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Фактично єдиними координуючими державними органами в цій сфері є Служба з питань гуманітарної політики Адміністрації Президента України, відповідні підрозділи секретаріату Кабінету Міністрів України та апарат Віце-прем'єра з питань гуманітарної політики. Втім, вони опікуються також охороною здоров'я, соціальним захистом, наукою, освітою тощо.

Якщо з фінансової точки зору державне втручання у сферу культури навряд чи може бути надмірним, то з погляду форм такого втручання виникають проблеми. По-перше, держава не повинна монополізувати діяльність у галузях культури. По-друге, держава не повинна підпорядковувати сферу культури, якої б ідеології (релігії) вона не була. Ідеологічна толерантність -- основа розвитку культури. По-третє, недопустима будь-яка цензура і будь-які обмеження свободи думок, неприпустимо будь-яке втручання у сферу свободи наукової та художньої творчості. Те, що держава може робити в межах виконання своїх правових завдань, остання не може робити у межах поставлених завдань, що розглядаються, тобто не може втручатися у процеси створення творів науки, мистецтва або оцінювати їх зміст не з точки зору права, а з погляду науки і мистецтва тощо.

Наприклад, держава може визначати пріоритети в розвитку науки або освіти лише, якщо вона виступає замовником певних творчих проектів, наукових розробок або роботодавцем для фахівців певної кваліфікації. Важливим залишається питання інтенсивного залучення інвестицій, питання щодо системи оподаткування, адже держава з такою національною культурною самобутністю має право на гідне існування. Проте, одночасно зосередженими є політичні, економічні, фінансові, духовно-культурні важелі взаємодії, діалогу влади з суспільством, без якого розвиток культури сьогодні неможливий.

Размещено на Allbest.ru