Філософсько-антропологічний аналіз заповідей латинського нотаріату

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Філософсько-антропологічний аналіз заповідей латинського нотаріату

Манойло Н.Г.,

кандидат філософських наук, докторант

Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова

Згідно розуміння філософії як практики свободи мислення, можливої за умови застосування сумніву щодо змісту нібито усталених понять. Насправді ж майже завжди нормативні документи, які йдуть від директивних органів влади, не наводять їх визначення. Звідси складність пред'явлення претензій до виконавців, які, особливо ж у правовій площині, здатні до аргументованих обгрунтувань, заснованих на глибокому знанні, отриманому як якісною освітою, так і тривалою практикою їх застосування. Тому в статті існуючі заповіді розглядаються з точки зору необхідності такого їх визначення, яке б давало можливість всім нотаріусам діяти в межах законності, оскільки він є вирішальним в їх діяльності. В першу чергу це стосується понятійних заповідей Правди, Честі, Справедливості, Закону та Гідності. На користь обраного нами підходу той незаперечний факт, що поняття несуть на собі своєрідний тягар методологічної відповідальності, або ж суб'єктності. Коли говорять про людину як суб'єкта, то це означає, що вона має такий статус саме завдяки розумінню такої пізнавально й практично спрямовуючої дії поняття, що є, як стверджував Гегель, душею методу, його субстанціональною основою. Таке розуміння випливає з того, що людина як природно- соціальна істота в якості внутрішнього стрижня своєї діяльності має об'єктивний закон світобудови, пізнавши який, вона долає свавільну волю, формуючи при цьому розумно-вольовий спосіб діяльності, що є єдино гідним її призначення. Лише таким чином людська суб'єктивність набуває статусу суб'єктності, на засадах якої можна утвердити в суспільстві справедливість як суть права і віковічну мрію людей про її неодмінне утвердження.

Відомий вислів про те, що «знання - сила» передбачає, що йдеться не про силу самого по собі знання, а про силу методу, який наявні у людини знання, які вона може мати завдяки добрій оперативній пам'яті та різноманітним методикам її підсилення, трансформує у спосіб її власної практичної життєдіяльності, включно з професійною. Для цього потрібно не просто знати кінцеві визначення понять, а бути здатним до їх перевірки відповідними методами пізнання, завдяки чому формуються навички та уміння трансформувати їх у переконання. Проблема якраз і полягає в тому, яким чином поєднати знання, уміння й навички, які, взяті разом, здатні сформувати у людини розумну волю, яка б спрямовувала силу вродженого характеру в соціально сприйнятливе річище.

Можна стверджувати, що такий підхід визначає зміст філософських досліджень увесь період цивілізованого періоду існування людства, визначаючи співвідношення розуму й волі в якості основного покликання філософії та філософсько-правових і філософсько- педагогічних досліджень.

Основні заповіді латинського нотаріату, покликані надати нотаріусам статус суб'єктів правового способу виконання своїх професійних обов'язків, наступні. Подамо їх у тому порядку, який міститься у праці М. Дякович «Хрестоматія нотаріального права України». Це:«1. Поважай своє міністерство. 2. Утримайся, навіть якщо найменший сумнів робить незрозумілими твої дії. 3. Відплачуй належне Правді. 4. Дій обачно. 5. Вивчай з пристрастю. 6. Радься з Честю. 7. Керуйся Справедливістю. 8. Обмежуйся Законом. 9. Працюй Достойно. 10. Пам'ятай, що твоя місія полягає в тому, щоб не було суперечок між людьми» [4, с. 87].

Можливо, що з точки зору права як цілком автономної сфери нормативних знань, покликаних регулювати взаємовідносини між людьми, людей із різними організаціями, включно з державою, представленою її інститутами, заповіді не потребують якогось критичного аналізу. Проте такі заповідальні вимоги з точки зору філософії, яка розглядає право як свою внутрішню органічну складову, потребують певних доповнень. Насамперед з тих позицій, що, будучи лаконічними, вони не розкривають сутнісний суб'єктно спрямовуючий зміст тих заповідей, які пишуться з великої літери. Припускати наперед, що нотаріуси єдині у своєму розумінні їх змістовної сутності було б необачно. Тим паче, що одна із них вимагає «діяти обачно». До того ж закон тотожності вимагає, що при будь-якій взаємодії, яка передбачає вирішення певної проблеми зацікавленими в цьому суб'єктами, їм потрібно дійти згоди щодо змісту використовуваних ними понять, оскільки лише в такому разі можна буде уникнути суперечок. А це також вимога заключної заповіді.

Отже, спробуємо проаналізувати заповіді, які по суті є принципами латинського нотаріату. А будь-який аналіз передбачає наявність в ньому певної долі сумніву. Надто ж у тому випадку, коли це філософсько- антропологічний аналіз, який неодмінно враховує властиву людині суб'єктивність як первинну форму її суб'єктності. Через що у різних людей однакові слова мають дещо відмінне смислове наповнення. Причому, це чи не найбільшою мірою властиво вченим, а не пересічним громадянам, які досягають згоди іншими способами. В обох випадках це об'єктивно виправдано. Пересічна людина не заглиблюється в сутнісні тонкощі слів, оскільки інтуїтивно всіма людьми їх зміст перебуває в певних взаємно прийнятних межах. Для вчених постійне уточнення смислових тонкощів має професійне значення, адже вони свідомі того, що макросвіт складається з мікроелементів; і що їх вчення потрібні не заради них самих, а для їх втілення в практичні дії - промислово-технологічні чи соціально-виховні.

Таким чином, заповіді, будучи покладені в основу нотаріальної діяльності, є вірними, проте це не означає, що їх потрібно брати на віру без осмислення тих значень, які складають їх внутрішню сутність. Вірне розуміння - це завжди результат осмисленого сприйняття змісту понять засобом докладання власних пізнавально-методологічних зусиль, які приводять до аналогічного з вже наявним результатом. Л. Фейєрбах, поважаючи Г. Гегеля як свого вчителя й видатного мислителя, все ж таки критично поставився до властивого йому способу викладу аудиторії відомого йому змісту абсолютної ідеї, який вона має лише вивчити «напам'ять як «Отче наш». Його позиція наступна: «Мислення є безпосередня діяльність, оскільки воно - самодіяльність. Ніхто не може за мене мислити; в істинності мислі я переконуюсь тільки через самого себе. ...Не у владі філософії наділяти розумом, вона його передбачає; вона тільки визначає мій розум» [7, с. 6]. Якщо виходити з цього безумовно гуманістично спрямованого підходу до людини, то виявиться, що якісь приписи до неї, навіть якщо вони приймаються спорідненою за спільним видом діяльності спільнотою, не є такими, що їх неодмінно потрібно приймати. Адже якщо приймати щось, то для неофітів, а не для тих, хто й без них діє так, як того велить їх розумна воля. Відсутність у заповідях пояснень їх змісту свідчить на користь висловленого нами судження.

Список використаних джерел

2. Фейербах Л. К критике философии Гегеля. Избранные философские труды : в 2 т. Москва : Политиздат, 1955. Т. 1. С. 53-96.

Размещено на Allbest.ru