Сучасні тенденції правового забезпечення концепцій розвитку суб’єктів сектору безпеки і оборони у період запровадження правових режимів надзвичайного та воєнного станів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Сучасні тенденції правового забезпечення концепцій розвитку суб'єктів сектору безпеки і оборони у період запровадження правових режимів надзвичайного та воєнного станів

Жилун Ярослав Віталійович, курсант

Київського інституту Національної гвардії України

Утвердження України як суверенної і незалежної держави, відповідно до статті 1 Конституції України, значною, якщо не вирішальною, мірою залежить від забезпечення її національної безпеки.

На тлі зростаючих загроз, постають нові виклики національній безпеці: у сировинній, енергетичній, фінансовій, інформаційній, екологічній, продовольчій та інших сферах. Загрози від поширення зброї масового ураження, тероризм, організована злочинність, кіберзагрози, нелегальна міграція, сепаратизм, міждержавні конфлікти стають все більш інтенсивними, зачіпають все нові сфери забезпечення національної безпеки. Спостерігається небезпечна тенденція перегляду державних кордонів з порушенням норм міжнародного права, застосуванням сили і погрози силою вирішувати міжнародні проблеми.

Свідченням цієї тенденції є широкомасштабна війна російської федерації проти України, чим порушується, зокрема державний суверенітет і територіальна цілісність України.

Питання оборони, національної безпеки, розвитку теоретичних засад державного управління у сфері обороноздатності країни, реформування сектора безпеки, насамперед, Збройних Сил та інших військових формувань, присвячені численні публікації вчених-правознавців, вчених інших галузей, керівництва Збройних Сил та інших збройних формувань і правоохоронних органів. У контексті тематики дослідження, можна відзначити праці: Б. Андресюка, В. Антонова, О. Бєлова, В. Богдановича, Ю. Бута, В. Вагапова, B. Горбуліна, В. Гончаренка, О. Гриненка, М. Дєнєжкіна, В. Картавцева, Б. Кормича, В. Костицького, Е. Лісіцина, В. Ліпкана, В. Лішавського, C. Нечхаєва, Ю. Оборотова, М. Орзіха, Б. Пережняка, С. Прилипка, В. Радецького, Г. Ситника, В. Толубка, Ю. Тодики та інших, які досліджували питання організаційно-правового забезпечення сектору безпеки та оборони України.

Попри це, правове забезпечення та регулювання безпеки та оборони держави не є статичною категорією, а постійно потребує змін з огляду на відповідні зміни суспільних відносин, зокрема, пріоритетів державного будівництва, що підтверджує актуальність дослідження.

Закономірно, що усередині будь-якої системи існують недоліки, однак необхідно усвідомлювати, що ціна такого недоліку може бути занадто високою, що відобразиться на роботі усього механізму роботи системи. Така ж ситуація і з системою національної безпеки: необхідно раціонально поглянути на ситуацію, що склалася, і пропорційно співвіднести загрози і виклики, що постали перед Україною у сучасних умовах.

Незважаючи на підтримку Україною проголошених резолюцією Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй від 25 вересня 2015 року № 70/1 глобальних цілей сталого розвитку до 2030 року та прийняття цілої низки нормативно-правових актів, спрямованих на розвиток цього напряму діяльності, наразі не сформовано єдиного цілісного уявлення (концепції) щодо механізмів державного регулювання, спрямованих на забезпечення сталого розвитку країни, забезпечення її без пекових складових, а увагу у прийнятих документах, переважно, зосереджено на аналізі сучасної ситуації у різних сферах життєдіяльності (економічній, екологічній, соціальній тощо) та констатації проблем, що заважають подальшому розвитку країни.

В одній з аналітичних доповідей Національного інституту стратегічних досліджень зазначено: «Система забезпечення національної безпеки України виявилася неспроможною ефективно протистояти російській агресії. Сектор безпеки та оборони, як основний складовий елемент системи забезпечення національної безпеки, донині остаточно не сформований і не готовий діяти як єдина функціональна структура. Переважна частина озброєння, військової і спеціальної техніки його суб'єктів морально і фізично застаріла. Система управління військовими формуваннями та правоохоронними органами, їх розвідувальне, матеріально-технічне, кадрове та інше забезпечення не відповідають вимогам сучасних воєнних конфліктів».

Логічним результатом такої роботи є відсутність кардинальних позитивних зрушень у забезпеченні сталого розвитку та складових національної безпеки, про що свідчить динаміка змін показників реальної ситуації у різних сферах життєдіяльності. Так, оцінка змін 25 індикаторів, визначених у свій час у Стратегії сталого розвитку «Україна-2020», затвердженій Указом Президента України від 12 січня 2015 року № 5, показала незначну позитивну динаміку лише за окремими показниками. Досягти визначених Стратегією цілей, особливо щодо інституційних перетворень та впровадження нових дієвих державних механізмів, спрямованих на забезпечення національної безпеки в цілому, на даний час не вдалося.

Крім того, у сучасній національній правовій теорії ще не визначений остаточно категоріально-правовий інструментарій пізнання сутності, змісту та структури системи національної безпеки. Також недослідженими залишаються такі важливі проблеми, як принципи організації, взаємозв'язку складових елементів самої системи національної безпеки.

Дослідження окреслених вище проблем має не лише теоретичне, а й безпосередньо практичне значення, оскільки повинно бути спрямоване на розробку дієвих Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України, інших доктрин, концепцій, стратегій і програм з функціонування окремих галузей сектору безпеки і оборони, а також бути основою для напрацювання цільових настанов та керівних принципів воєнного будівництва системи забезпечення національної безпеки, визначати напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України.

Як відомо, суспільні відносини між військовими організаціями країни та громадянським суспільством позиціонуються як сукупність унормованих правових взаємовідносин, що охоплюють політичні, соціально-економічні, фінансово-промислові та інші суспільно значущі процеси у сфері національної безпеки і оборони держави. Апріорі, будь-яка воєнна організація країни завжди знаходиться під єдиним керівництвом органів державної влади і діяльність збройних сил, військових формувань і структур, що до них нормативно прирівнюються, повинна перебувати під демократичним контролем органів публічної влади і суспільства й бути безпосередньо спрямованою на вирішення завдань щодо захисту державних інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз [1, с. 14].

Разом з тим, у функціонуванні сектору безпеки і оборони нашої країни, з огляду на наявність критичних загроз та небезпек, переважно зовнішнього характеру, існують певні прогалини як у правовому регулюванні, так і функціональному змісті окремих ланок означеного сектору.

Так, зважаючи на те, як стратегічні рішення вищої посадової особи сектору безпеки і оборони України, а саме: про початок або припинення воєнних дій, про проведення мобілізації, введення надзвичайного стану, - можуть вплинути на життя усієї країни, президентський контроль завжди має розглядатися як невід'ємна складова механізму державного управління [2, с. 89].

Водночас, аналіз чинного законодавства у цій сфері свідчить про необхідність внесення змін і доповнень як в частині повноважень Президента України, а саме: щодо гарантування дотримання вимог Конституції і законів України до форм та змісту діяльності органів сектору безпеки і оборони, недопущення їх використання для узурпації влади, порушення прав і свобод людини і громадянина, так і в частині визначення ролі та місця органів державного управління й місцевого самоврядування щодо здійснення тісної взаємодії з військовим командуванням, керівництвом силових структур при організації територіальної оборони, запобіганні терористичній діяльності, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру та під час виконання спільних завдань в інших кризових ситуаціях тощо [3, с. 401-402].

Слід також констатувати, що в Україні комплексного дослідження характеру діяльності сектору безпеки і оборони як цілісної структури, особливостей його функціонування в умовах особливого періоду поки що не проводилось, досліджувались лише окремі його компоненти. Недостатня теоретична розробленість зазначених питань і необхідність наукового забезпечення діяльності як його суб'єктів, так протиріч у нормативно-правовому забезпеченні, вказують на актуальність обраної теми, зумовлюючи потребу у проведенні більш детального, поглибленого дослідження.

У вітчизняній науковій літературі поза увагою поки залишається розгляд самої теорії воєнної організації держави, концепція розвитку сектору безпеки і оборони, чинників, що впливають на його структуру, а також проблеми управління складовими сектору при виконанні особливих завдань у період впровадження правових режимів надзвичайного та воєнного стану [4, с. 187].

Ряд вітчизняних науковців вбачають наявність ряду концептуальних правових проблем у функціонуванні сектору саме через відсутність єдиного законодавчого акту, що регулював би його діяльність [5, с. 43].

Хоча основні напрями державної політики з питань національної безпеки України і визначено базовим Законом «Про національну безпеку України», для органів державної влади вони були й залишаються декларативними. Цим Законом діяльність усіх державних органів країни не зосереджено на прогнозуванні, своєчасному виявленні зовнішніх і внутрішніх загроз національній безпеці, запобіганні їм та їхній нейтралізації.

Тому, як вбачається, основними реальними та потенційними загрозами національній безпеці України, стабільності у суспільстві залишаються:

- у зовнішньополітичній сфері:

а) посягання на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, територіальні претензії з боку інших держав, насамперед, російської федерації, її спроби втручання у внутрішні справи України;

б) зумовлена цим фактором загальна воєнно -політична нестабільність;

- у сфері власне державної безпеки:

а) розвідувально-підривна діяльність іноземних спеціальних служб;

б) загроза посягань з боку росії на державний суверенітет, територіальну цілісність, економічний, науково-технічний і оборонний потенціал України, права і свободи громадян;

в) розповсюдження організованої злочинної діяльності;

і) загроза використання з терористичною метою ядерних та інших об'єктів на території України;

д) можливість незаконного ввезення у країну наркотичних засобів та радіоактивних відходів;

е) створення й функціонування незаконних воєнізованих збройних формувань та намагання використати в інтересах певних деструктивних політичних сил діяльність військових формувань і правоохоронних органів держави;

ж) прояви сепаратизму, намагання автономізації за етнічною ознакою окремих регіонів України;

а) у воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України:

б) недостатня ефективність наявних структур і механізмів забезпечення військової безпеки та стабільності;

в) нарощування іншими державами поблизу кордонів України угруповань військ та озброєнь, які порушують співвідношення сил, що склалося;

г) небезпечне зниження рівня забезпечення військовою та спеціальною технікою та озброєнням нового покоління Збройних Сил України, інших військових формувань, що загрожує зниженням їхньої боєздатності;

д) повільність у здійсненні та недостатнє фінансове забезпечення програм реформування воєнної організації та оборонно-промислового комплексу України;

- у внутрішньополітичній сфері:

а) недостатня ефективність контролю з боку органів державної влад, управління, органів місцевого самоврядування за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України;

б) можливість виникнення конфліктів у сфері міжетнічних і міжконфесійних відносин, радикалізації та проявів екстремізму в діяльності деяких об'єднань національних меншин та релігійних громад;

в) загроза проявів сепаратизму в окремих регіонах України;

г) структурна та функціональна незбалансованість політичної системи суспільства, нездатність окремих її ланок до оперативного реагування на загрози національній безпеці [5, с. 168-170].

Отже, як напрямом нормативного впорядкування діяльності сектору безпеки і оборони, так і основним стратегічним напрямом державної політики України у цих умовах, - залишається забезпечення готовності у будь-яких надскладних умовах суб'єктів сектору безпеки і оборони України до відбиття російської агресії, більш активної протидії агресору за всіма правилами воєнної науки і воєнного мистецтва, вдосконалення системи оборони держави, налаштування ефективнішого стратегічного керівництва сектором безпеки і оборони України та військового управління силами оборони на основі принципів і стандартів НАТО.

Список використаних джерел

1. Резнікова О. О., Цюкало В. Ю., Паливода В. О. та ін. Концептуальні засади розвитку системи забезпечення національної безпеки України: аналіт. доп. К.: НІСД, 2015. 58 с.

2. Пономарьов С. П. Виклики та загрози національній безпеці України в сучасних умовах та в перспективі. Європейські перспективи. 2017. № 2. С. 85-90.

3. Антонов В. О. Конституційно-правові засади національної безпеки України: монографія. К.: ТАЛКОМ, 2017. 576 с.

4. Пономарьов С. П. Методологія та методи дослідження адміністративно-правових засад секторубезпеки і оборони України. Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Право». 2017. Вип. 43 (4). С. 184-189.

5. Дорогих С. О., Доронін І. М., Довгань О. Д. та ін. Освіта і наука у сфері національної безпеки: проблеми та пріоритети розвитку: зб. матер. Ш міжнар. наук.-практ. конф. (м. Острог, 14 червня 2019 р.). К.: ТОВ «Видавничий дім «АртЕк», 2019. 308 с.

Размещено на Allbest.ru