Особливості тлумачення понятійних категорій законодавства у сфері національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський інститут Національної гвардії України

ОСОБЛИВОСТІ ТЛУМАЧЕННЯ ПОНЯТІЙНИХ КАТЕГОРІЙ ЗАКОНОДАВСТВА У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

ПОТЕБЕНЬКІН Руслан Сергійович, курсант

ОПАНАСЮК Кирило Сергійович, курсант

Згідно з нормами Закону України «Про національну безпеку України», сектор безпеки є бінарним та іменується як «сектор безпеки і оборони». Однак, норми вказаного закону мають значну кількість законодавчих неточностей техніко-юридичного характеру, що безпосередньо стосуються визначення поняття, структури та правового статусу окремих суб'єктів його складу. Дане питання вивчалося у працях Бутенка М., Дороніна В., Калашникова В., Кулак Н., Марченко М., Огаркова Н., Пилипчука В. та інших.

Безперечно, термін «сектор безпеки і оборони України» ще не набув широкого вжитку і не є усталеним, оскільки в державотворчу практику був запроваджений нещодавно. У той же час він все більше набуває більш чітко виражених рис, й охопивши відповідні елементи, об'єднує їх у чітку структуру та вже замінив термін «воєнна організація». Разом із тим, слід зазначити, що формування такого утворення на українських теренах не повинно призвести до створення «держави в державі» із закритим режимом функціонування та з відсутністю доступу інститутів громадянського суспільства до контролю над його складовими. Таким чином, ряд дослідників вбачає, що правовим регулюванням сектору безпеки і оборони є спектр регламентованих державою нормативно-правових актів, що встановлюють основи функціонування суб'єктів, що здійснюють заходи із забезпечення національної та військової безпеки, а також особистої безпеки громадян, громадського порядку [1, с. 134].

Як вбачається, у питанні тлумачення поняття «сектор безпеки і оборони», найбільш ґрунтовним є визначення, надане в межах дисертаційного дослідження С. Пономарьова, котрий пропонує сектор безпеки України розуміти як сукупність державних органів та організацій, які покликані гарантувати безпеку особи, суспільства та держави. Відповідно до головних видів безпеки, які дістали поширення в Українській державі, автор пропонує розрізняти три основні елементи сектору безпеки:

1) особиста безпека громадян, громадський порядок тощо, які забезпечуються правоохоронними органами;

2) національна безпека - забезпечується спецслужбами;

3) військова безпека - забезпечується воєнною організацією України (в більш сучасній термінілогії - сектором безпеки і оборони).

Автором також доведено, що відносини, пов'язані з державним регулюванням сектору безпеки і оборони, є предметом адміністративного права, оскільки виникають між суб'єктами публічної влади, регламентуються адміністративно-правими нормами і мають управлінський, правоохоронний та публічно-сервісний характер. безпека оборона правовий національний

Разом з тим, під «суб'єктами» військового управління пропонується розуміння конкретних органів військового управління, їх посадових осіб, які виконують управлінські функції і наділені для цього відповідними повноваженнями. У свою чергу, зміст категорії «взаємодія» передбачає взаємний вплив на процеси певних суб'єктів, їх взаємну обумовленість та зміну стану, породження одного явища іншим, взаємний зв'язок і обумовленість. Сутність взаємодії полягає у зворотному впливі предмета чи явища на інший предмет або явище, а всі інші філософські категорії (причина, дія, необхідність, суперечність тощо) є конкретними видами взаємозв'язку. Якщо вести мову про адміністрування взаємодії суб'єктів військового управління, то основною визначальною особливістю адміністрування є те, що цей процес здійснюється в межах військового управління як особливого різновиду державного управління [2, с. 39].

Зазначимо, що особливістю адміністрування взаємодії суб'єктів військового управління є позаплановість і врахування оперативно-тактичної необхідності, яка формується на конкретний момент часу. Саме тому вичерпної кількості форм взаємодії суб'єктів військового управління на нормативному рівні в системі національного законодавства України не передбачено. Крім цього, адміністративна взаємодія реалізується на основі застосування суб'єктами військового управління статусних повноважень, які передбачені в актах, що визначають роль конкретного суб'єкта управління у загальнодержавній системі забезпечення обороноздатності. За таких умов, як зазначає В.С. Чорний, відкривається можливість об'єднати в єдине ціле розрізнені військові та воєнізовані формування держави на підставі наявності у них на легальних засадах зброї та засадах домінування функціональних і субординаційних [3, с. 97].

Положення Закону України «Про національну безпеку України» містять Розділ IV, який визначає склад сектору безпеки і оборони та правовий статус основних органів, що входять до його складу, а також управління та координацію у сфері національної безпеки. Так, ч. 2 статті 12 передбачає, що до складу сектору безпеки і оборони входять: Міністерство оборони України, Збройні Сили України, Державна спеціальна служба транспорту, Міністерство внутрішніх справ України, Національна гвардія України, Національна поліція України, Державна прикордонна служба України, Державна міграційна служба України, Державна служба України з надзвичайних ситуацій, Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України, Апарат Ради національної безпеки і оборони України, розвідувальні органи України, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну військово-промислову політику. А інші державні органи та органи місцевого самоврядування здійснюють свої функції із забезпечення національної безпеки у взаємодії з органами, які входять до складу сектору безпеки і оборони.

Надалі в Законі визначено, що окремо, тобто не будучи суб'єктами сектору безпеки і оборони, здійснюють у сферах національної безпеки і оборони керівні та деякі контрольні повноваження - Президент України, координаційні повноваження - Рада національної безпеки і оборони України; окремі організаційні, контролюючі, погоджувальні, узгоджувальні та планувальні повноваження - Кабінет Міністрів України; окремі контрольні повноваження - Верховна Рада України та від імені Верховної Ради України - Рахункова палата.

На відомчому рівні суб'єктом координації традиційно є орган управління або посадова особа, яка очолює орган управління (Міністерство оборони або Генеральний штаб Збройних Сил України). Так чи інакше, але вичерпного переліку суб'єктів здійснення координації діяльності органів забезпечення національної безпеки і обороноздатності законом не передбачено. Виходячи з цього, виокремлюються дослідниками-правознавцями три моделі координації діяльності органів забезпечення національної безпеки і обороноздатності: сумісно-індивідуальна діяльність (коли суб'єкти військового управління здійснюють свою роботу самостійно і незалежно один від одного. Для прикладу - діяльність Державної прикордонної служби і функціонування Генерального штабу Збройних Сил України), сумісно-взаємодіюча діяльність (коли завдання по забезпеченню національної безпеки і обороноздатності виконується послідовно кожним органом у відповідності до спеціалізації під єдиним визначеним керівництвом. Для прикладу: з 2014 р. по 2018 р. координація по проведенню антитерористичної операції в окремих районах Донецької і Луганської областей здійснювалася СБУ аж до зміни організаційно-правової форми проведення антитерористичної операції на Операцію об'єднаних сил під координаційним керівництвом Об'єднаного оперативного штабу Збройних Сил України), сумісно-послідовна діяльність (коли спеціальні завдання виконується безпосередньо підрозділами і силами одного відомства відповідно до субординації. Для прикладу: застосування різновидів військ Збройних Сил для захисту сухопутного, повітряного і морського кордону від ворожого втручання). Практична реалізація трьох зазначених форм координації дає змогу системі суб'єктів військового управління діяти як цілісний узгоджений механізм [4, с. 109].

Наступною формою адміністрування взаємодії суб'єктів військового управління є проведення спеціальних заходів за участю особового складу Збройних Сил України, інших, утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів з використанням озброєння і військової техніки з метою запобігання і недопущення виникнення загроз національній безпеці та обороноздатності, а також ліквідації їх негативних наслідків. Як правило, такі заходи проводяться в неординарних умовах як реакція на безпосередню загрозу територіальній цілісності України, державному суверенітету, правопорядку і громадській безпеці, терористичній загрозі тощо. З організаційної точки зору це заходи, спрямовані на забезпечення правового режиму воєнного і надзвичайного стану, військові інформаційнопсихологічні операції, операції зі збройного захисту життя громадян та об'єктів державної власності за межами України, протидія незаконному обігу зброї та наркотиків, організація та підтримання дій руху опору, ліквідація терористичних угруповань, забезпечення безпеки морського судноплавства України та ін. Їх проведення у багатьох випадках може відбуватися у місцях компактного проживання цивільного населення, і завжди існує ризик порушення прав цивільних осіб або завдання їм шкоди. Задля уникнення цього органи сектору безпеки і оборони у взаємодії з цивільними органами державної влади та місцевого самоврядування зобов'язані вживати адміністративно-розпорядчих заходів, спрямованих на мінімізацію ризиків завдання шкоди цивільному населенню, а у разі завдання такої шкоди - компенсацію нанесених збитків [5-7].

Враховуючи викладене вище, є підстави зробити висновок про те, що в Україні на сьогодні накопичено цінний досвід адміністрування взаємодії суб'єктів військового управління. В умовах правового режиму воєнного стану важливим завданням для України є апробація новітніх форм адміністрування співпраці силових відомств задля мінімізації впливу потенційних загроз стану національної безпеки і обороноздатності держави.

Список використаних джерел

1. Бейкун А.Л. Правове регулювання сектору безпеки і оборони: сутність та зміст. Юридична наука. 2020. № 3 (105). URL: Ы^://]оита1-пат.сот.иа/^ех^р/]оита1/ аЦісІеМ оwnlоаd/145/139.

2. Корнієнко Д. М., Павлютін Ю. М. Сутність механізму адміністративно-правового забезпечення службово-бойової діяльності сил безпеки (на прикладі Національної гвардії України). Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2020. № 4. С. 35-41.

3. Чорний В. С. Військова організація України: становлення та перспективи розвитку: монографія. Ніжин: Аспект-Поліграф, 2009. 368 с.

4. Мельник С. М. Форми адміністрування взаємодії субєктів військового управління України. Часопис Київського університету права. 2019. № 1. URL: https://chаsprаvа.cоm.uа/ ^ех^р/] оигпаї/аrtіdе/dоwnlоаd/202/187.

5. Жук Т. І. Система суб'єктів сектору безпеки України. Юридична наука. 2020. URL: https://jоumаl-nаm.cоm.uа/mdеx.php/jоumаl/аrtіdе/dоwnlоаd/276/266.

6. Гончаренко Г. А. Управління сектором безпеки: поняття й сутність. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Юридичні науки. 2020. URL: https://www.juris. vеmаdskyjоumаls.m.uа/j оитаЫ2020/2_2020/раЦ_2/10^й

7. Пашинський В. Й. Верховна Рада України в системі суб'єктів забезпечення оборони держави. Вісник НТУУ «КПІ». Політологія. Соціологія. Право. 2017. Вип. 1-2 (3334) 2017. URL: http://vіsnyk-psp.kpі.uа/аrtіdе/dоwnlоаd/ та принципам Європейського Союзу. Зокрема, це стосується захисту прав людини, забезпечення прозорості та відповідальності в діяльності правоохоронних органів.

Размещено на Allbest.ru