Організаційно-правові тенденції розвитку системи забезпечення національної безпеки та проблеми її імплементації у сучасну практику управління державою

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційно-правові тенденції розвитку системи забезпечення національної безпеки та проблеми її імплементації у сучасну практику управління державою

Волошинський Олександр Сергійович, курсант, Київського інституту Національної гвардії України

Російсько-українська війна, що призвела до тимчасових окупації та втрати частини суверенної території нашої держави, стала стрес-тестом на визначення готовності суб'єктів сектору безпеки і оборони до дій за призначенням і висвітлила низку системних прогалин у цій сфері. У зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти україни, відкриттям та веденням проти нашої держави повномасштабних воєнних дій без об'яви війни, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», був виданий Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» [1]. Означений Указ «запустив» і новий формат функціонування суб'єктів сектору безпеки і оборони в умовах особливого правового режиму.

Безумовно, щоб нормативно забезпечити складну багаторівневу функціональну систему, якою є сектор безпеки і оборони, в нових, особливих правових умовах існування, необхідно комплексно розглянути існуючу організаційно-правову проблематику її функціонування.

Основою для розгляду поставленої проблеми є наукові праці О. Долженкова, Ю. Дубка, О. Копана, М. Корнієнка, В. Крутова, С. Кудінова, С. Кузніченка, В. Лаптія, М. Литвина, В. Олефіра, А. Подоляки, М. Саакяна, О. Хитри та інших учених. Теоретико-правовим проблемам забезпечення національної безпеки і оборони України, проблемам правового статусу суб'єктів сектору безпеки і оборони (воєнної організації держави), різним аспектам їх нормативно-правового забезпечення було приділено достатньо уваги. Разом із цим, чимало питань аналізу системи забезпечення національної безпеки, визначення її витоків та проблем імплементації у сучасну практику управління державою, функціонування окремих елементів та суб'єктів сектору безпеки і оборони, залишаються практично недостатньо дослідженими сучасною правовою наукою.

Але побудована за роки незалежності система забезпечення національної безпеки України під час переходу відносин з російською федерацією у формат війни, виявила недостатню свою ефективність. Недостатньо підготовленими до російської агресії виявились як суб'єкти забезпечення національної безпеки, так і законодавча основа їх діяльності. Серед головних причин, які призвели до низької ефективності системи забезпечення національної безпеки України, ряд науковців виділяють наступні:

- система забезпечення національної безпеки України будувалась на основі застарілої радянської системи, з використанням її складових (радянської армії, міліції, КДБ, прикордонних військ, які залишились Україні у спадок від СРСР), радянського законодавства і досвіду її функціонування у минулому столітті в умовах двополярного світу [2];

- - формування системи забезпечення національної безпеки України відбувалось під тиском світових та регіональних лідерів, які виходили з власних національних інтересів, а не інтересів України (вимоги до України стосовно відмови від ядерної зброї без надання їй дієвих гарантій безпеки) [3, с. 280];

- політичне керівництво України протягом всього періоду незалежності нашої держави формально ставилось до захисту національних інтересів (виконання законодавства з питань національної безпеки, Стратегій НБ не організовувалось), воно й не докладало необхідних зусиль для формування і розвитку системи забезпечення національної безпеки України (хронічне недофінансування програм розвитку складових сектору безпеки з кожним роком погіршувало їх стан і вело до поширення корупції та повного занепаду) [3, с. 280];

- багатовекторна зовнішня політика в умовах цілеспрямованого поглиблення розбіжностей у політичних орієнтаціях населення за регіональним принципом і налаштованість представників політичного керівництва держави на реалізацію власних, корпоративних, а не національних інтересів сприяли негативним тенденціям і неготовності системи забезпечення національної безпеки до протидії загрозі сепаратизму [3, с. 281];

- незавершеність формування і, як наслідок, недостатня ефективність самої системи забезпечення національної безпеки України до аналізу безпекового середовища та своєчасного виявлення загроз, а також значний вплив на керівництво суб'єктів забезпечення національної безпеки України з боку іноземних агентів впливу приводило до вироблення помилкових управлінських рішень з питань забезпечення національної безпеки [3, с. 281].

Перераховані причини низької ефективності системи забезпечення національної безпеки України, функціонування складових сектору безпеки і оборони визначають необхідність ініціювати питання про їх докорінне реформування, починаючи від створення моделі функціонування системи та формування цілісної низки законодавчих актів у сфері національної безпеки і оборони України [4, с. 93].

Александров В. в своїй роботі висвітлив основу структури сектору безпеки і оборони, яка містить чотири складові компоненти, які розмежовуються відповідно до свого функціонального призначення та юридичної природи. Зокрема, сектор безпеки й оборони України складається з:

1) сил безпеки;

2) сил оборони;

3) оборонно-промислового комплексу;

4) громадських об'єднань, які добровільно беруть участь у забезпеченні національної безпеки.

Варто звернути увагу й на те, що інституційно складові сектору безпеки і оборони України належать як до державного апарату, так і до інститутів громадянського суспільства [5].

Під силами безпеки розуміються правоохоронні та розвідувальні органи, державні органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, сили цивільного захисту, а також інші органи, на які Конституцією та законами України покладено функції із забезпечення національної безпеки України. У свою чергу, до сил оборони належать Збройні Сили України, а також інші, утворені відповідно до законів України військові формування, правоохоронні органи і розвідувальні органи, а також органи спеціального призначення з правоохоронними функціями, на які Конституцією законами України покладено функції із забезпечення оборони держави [6].

З ряду факторів, що впливають на забезпечення національної безпеки і оборони України, доцільно висвітлити основні напрями щодо покращення стану національної безпеки і оборони України. При цьому слід враховувати також зміст та спрямування численних галузевих стратегій, що приймались у різні роки: Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших програмних документів з питань національної безпеки і оборони, які схвалюються Радою національної безпеки і оборони України і затверджуються указами Президента України.

У середньостроковій перспективі передбачається:

- розвиток сектору безпеки і оборони з урахуванням вимог, що ґрунтуються на принципах і стандартах НАТО;

- розвиток існуючих та формування перспективних спроможностей Збройних Сил України, інших суб'єктів сектору безпеки і оборони, що забезпечуватимуть стримування, стійкість та відсіч збройної агресії проти України, протидію іншим зовнішнім загрозам;

- підвищення рівня бойової готовності військ, у тому числі за рахунок поступового переведення їх на професійну основу та оснащення новітніми системами озброєнь;

- розвиток територіальної оборони як цілісної системи, удосконалення її системи управління та всебічного забезпечення;

- оптимізація структури, чисельності та функцій Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних та інших державних органів сектору безпеки і оборони в умовах воєнного стану, у тому числі у зв'язку з утворенням нових державних органів, що здійснюють правоохоронні функції;

- підвищення інституційної спроможності Служби безпеки України шляхом реформування з метою зосередження її діяльності на ключових напрямах (контррозвідувальна протидія загрозам державній безпеці, боротьба з тероризмом, захист державного суверенітету та територіальної цілісності), а також позбавлення невластивих функцій;

- посилення спроможностей національної системи кібербезпеки для ефективної протидії кіберзагрозам у сучасному безпековому середовищі;

- створення ефективного розвідувального співтовариства та розвиток розвідувальних спроможностей;

- створення та освоєння виробництва озброєння, військової техніки, боєприпасів та продуктів спеціальної хімії;

- створення максимально можливого безпечного середовища життєдіяльності людей в умовах застосування агресором різних видів зброї;

- посилення заходів із запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру в умовах воєнного стану [7, с. 146].

Підсумовуючи певний спектр питань правового регулювання суб'єктів сектору безпеки і оборони, системи національної безпеки, слід зазначити, що першопричиною системних проблем означеної галузі державного будівництва слід вважати слабку, непослідовну політику нашої вищого політичного та військового керівництва протягом всього періоду розбудови незалежної України [8, с. 147; 9, с. 12].

Отже, проаналізувавши ряд наукових та аналітичних досліджень вітчизняних вчених, насамперед, правознавців, акти чинного законодавства з питань функціонування сектору безпеки і оборони (воєнної організації держави), слід визнати, що існуючі вади розвитку означеного сектору, його складових можна позиціонувати як системні. І агресія Російської Федерації лише їх поглибила. Відповідно, назріла нагальна необхідність кардинальної перебудови складових елементів сектору безпеки і оборони, прийняття нових актів законодавства з питань функціонування її суб'єктів, нормативне розроблення та впровадження нових, дієвих захисних чинників.

національний безпека оборона

Список використаних джерел

1. Про введення воєнного стану в Україні: Указ Президента України № 64/2022.

2. Павлютін Ю.М. Система національної безпеки: політико-правовий аналіз.

3. Криштанович М.Ф., Пушак Я.Я., Флейчук М.І., Франчук В.І. Державна політика забезпечення національної безпеки України: основні напрямки та особливості здійснення: монографія. Львів: Сполом, 2020. 418 с.

4. Сменковський А.Ю. Реорганізація системи управління національною безпекою України: правовий аспект. Стратегічні пріоритети: наук.-аналіт. щокв. зб. К.: НІСД, 2018. 263 с.

5. Александров В.М. Сектор безпеки і оборони України в механізмі реалізації оборонної функції держави.

6. Аналіз державної політики у сфері національної безпеки і оборони України.

7. Богуцький П.П., Пилипчук В.Г., Дорогих С.О. Розвиток законодавства України у сфері оборони: проблеми адаптації до стандартів НАТО та шляхи їх вирішення: матер. наук.-практ. конф. (м. Київ, 23 квітня 2021 року). Київ, 2021. 376 с.

8. Шопіна І.М., Гущин О.О. Актуальні проблеми сучасного стану розвитку воєнного (військового) права як науки і навчальної дисципліни. Форум права. 2017. № 2. С. 144-148.

9. Лобко М.М., Семененко В.М., Фучко В.Й. Деякі аспекти правового режиму воєнного стану в Україні: порядок введення та припинення дії: зб. наук. праць ЦВСД НУОУ. 2019. № 2 (66). С. 6-13.

Размещено на Allbest.ru