Проблематика визначення показників в роботі органів кримінальної юстиції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дніпропетровська обласна прокуратура

ПРОБЛЕМАТИКА ВИЗНАЧЕННЯ ПОКАЗНИКІВ В РОБОТІ ОРГАНІВ КРИМІНАЛЬНОЇ ЮСТИЦІЇ

ШЕСТОПАЛОВ Роман Миколайович,

прокурор відділу нагляду за додержанням

законів регіональним органом

безпеки, кандидат юридичних наук

Актуальність даної тематики обумовлена, перш за все, її практичною затребуваністю, та, на наш погляд, потребує наукового обґрунтування і має відповідати сучасним запитам суспільства.

У зв'язку з чим метою даного наукового дослідження є необхідність окреслити проблемні питання визначення показників в роботі органів кримінальної юстиції, які за своїм професійним цільовим призначенням виконують функції кримінального переслідування, а також надання пропозицій щодо запровадження уніфікованого стандарту таких показників їх діяльності. кримінальний юстиція показник результативність

Функцією кримінального переслідування вважаємо процесуальну діяльність спеціально уповноважених законом держаних органів, направлену на виявлення кримінального правопорушення, осіб, які його вчинили, збір та фіксацію доказів їх винуватості, перевірку їх належності й допустимості, а також представлення їх суду для притягнення винуватої особи до відповідальності та призначення справедливого покарання.

Більшість науковців та вчених практиків (О. Бандурка, К. Бугайчук, Б. Гаврілов, В. Галаган, В. Гузь, Д. Калаянова, Н. Камінська, М. Лошицький, Є. Лук'янчиков, І. Осика, І. Охріменко, М. Погорецький, А. Сердюк, О. Яновська та ін.), дискутуючи на дану тематику в контексті необхідності реформування правоохоронної та судової систем зазначають про необхідність відходу від радянського «мірила» ефективності роботи юриста-правоохоронця - так званої «палочної» системи оцінки результативності роботи працівників правоохоронних органів.

Погодимось, що «цифрові графоклітини» при періодичній статистичній звітності правоохоронних органів мають відійти в минуле, оскільки не віддзеркалюють реального стану законності та правопорядку, захисту прав і свобод людини, а також реального впливу держави на їх додержання і забезпечення. Утім, визнаємо, що за відсутності саме статистичних показників питання критеріїв і стандартів визначення ефективності роботи правоохоронних органів залишається відкритим і риторичним, оскільки за таких обставин не надає соціуму конкретних фактів, за яких пересічний громадянин може пересвідчитись в результатах роботи держави в сфері захисту населення від кримінальних правопорушень.

Суспільство щохвилини, як правило, з мережі інтернет та ЗМІ дізнається про «шалені результати» боротьби зі злочинністю, викриття злочинів і злочинців. А якщо ці новини прикрашені яскравими фотографіями із місць проведення першочергових слідчих дій і відео затримання злочинця в стилі екшн, та за журналістської майстерності їх «рейтингової подачі», то пересічний громадянин буде в захваті від продуктивності, ефективності та результативності роботи правоохоронців, а у останніх на цьому фоні може викликати ейфорійний стан на зразок «запаморочення від успіхів».

Проте, на жаль, публічна подача результатів роботи правоохоронців в більшій мірі являє собою «емоційну» інформацію про гучні затримання, ефектні викриття злочинних схем, повідомлення про підозру, обрання запобіжних заходів, скерування обвинувальних актів до суду тощо. Це один бік медалі, а інший - майже нікому невідома процедура здачі та прийняття статистичних звітів, та надання на їх основі (в сукупності із поданою інформацією в ЗМІ) вищестоящим керівництвом ефективності роботи керівнику правоохоронного органу. І лише іноді ця інформація стосується саме судових вироків.

Як зазначає ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Але від часу розкриття злочину, повідомлення особі про підозру, скерування щодо неї справи до суду і до ухвалення вироку (та набрання ним законної сили) проходить досить тривалий проміжок часу. І, на жаль, в переважній більшості оперативні та слідчі підрозділи вже мало цікавить перебіг судового розгляду, дослідження доказів, їх аналіз і оцінка учасниками кримінального процесу, і з їхнього поля зору зникає питання: «яку саме крапку поставив суд в питанні притягнення особи до кримінальної відповідальності?!». Сумно констатувати, але при такій подачі результатів роботи юристів-правоохоронців і суспільство мало цікавить «кінцевий результат» по справі, яку донедавна «продюсували» в ЗМІ, «Телеграм - каналах», на брифінгах і політичних ток-шоу.

Для прикладу. Сучасним трендом правоохоронців стала звичка в разі затримання трьох і більше осіб за підозрою у вчиненні злочину повідомляти в ЗМІ дані про знешкодження діяльності організованого злочинного угрупування. Тобто, дії співучасників злочину кваліфікуються як такі, що вчинені організованою групою чи злочинною організацією, що є кваліфікуючою ознакою,та відноситься до найскладніших форм співучасті, за що, як правило, передбачена більш сувора відповідальність. Із власного практичного досвіду можемо зазначити, що судовий розгляд по кримінальним провадженням даної категорії може тривати роками, і, навіть десятиліттями.

І за весь час судового розгляду в «пам'яті доказування» стираються ті обставини, які були встановлені на початку досудового розслідування і були актуальними (свідки (після ухвалення щодо них десятого приводу) в суді нічого не можуть згадати (або їх взагалі з об'єктивних причин не можна доставити в суд і безпосередньо допитати), потерпілі, зневірившись у відновленні справедливості, викликаної судовою тяганиною, не мають претензій або теж не можуть згадати важливі обставини, а постійна зміна сторони обвинувачення, захисту та суду, необхідність надання їм часу для ознайомлення, а іноді й необхідність розгляду справи спочатку взагалі нівелюють швидке та всебічне дослідження всіх обставин справи. Утім, на «фініші» розгляду справи вже мало кого (окрім прокурора, який затвердив обвинувальний акт) цікавить питання, чи було доведено вчинення злочину саме стійким злочинним об'єднанням (організованою групою, злочинною організацією чи бандою), як того вимагає Постанова Пленуму Верховного Суду України № 13 від 23.12.2005 «Про практику розгляду судами

кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями».

На наш погляд, основна проблема в тому, що в кожного правоохоронця, є свій «показник». Так, для дільничного інспектора вже показником його роботи є внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про злочин, виявлений ним на ввіреній йому території. Для оперативного підрозділу головним показником є розкриття злочину та повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, для слідчого - скерування справи (обвинувального акта) до суду. І якщо справа знаходиться на розгляді в суді, то оперативник і слідчий на цілком логічних підставах можуть стверджувати, що йому не цікавий перебіг судового розгляду, і він (реально) зайнятий в документуванні інших злочинів. Проте, навряд чи така позиція може вважатися вірною, оскільки більшість виправдувальних вироків ухвалюється судами через порушення вимог КПК України саме органами дізнання і слідства на стадії досудового розслідування, наявністю в матеріалах справи недопустимих доказів через порушення вказаними органами процедури їх збору і фіксації. Зауважимо, що прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва, згідно положень чинного КПК України в сучасних реаліях де-факто пов'язаний із оперативним і слідчим підрозділом щодо «показника» скерування справи до суду, і, ураховуючи викладене, вже при підтриманні публічного обвинувачення має витягувати недоліки слідчого і оперативника (які не можна було усунути до скерування справи до суду), пояснюючи суду законність дій правоохоронців на певній стадії процесу, на якій він не був присутній. Із власної практики наведемо приклад, колипрокурор в суді мав клопотати про допит додаткових свідків (понятих), які мали б підтвердити дійсний факт виявлення та вилучення в шафі зброї, оскільки згідно додатку до протоколу обшуку (відеозапису) цей момент не охоплювався об'єктивом відеокамери, якою молодий та недосвідчений оперативник фіксував процедуру обшуку.

Щодо самих органів прокуратури, то ситуація має потрійне навантаження: по-перше, виконуючи координаційну функцію роботи правоохоронних органів прокурор (керівник прокуратури) вимагає від останніх фактів виявлення злочинів на пріоритетних напрямках; по-друге (процесуальний керівник), вимагає здобуття належних і допустимих доказів і скерування справи до суду; по-третє, скерувавши справу до суду прокурор (державний обвинувач) зобов'язаний довести винуватість особі у вчиненні інкримінованого їй злочину і ухвалення судом законного і обґрунтованого рішення. Тобто, прокурор пов'язаний із цими показниками ще до початку реєстрації кримінального провадження і до постановки судом у ньому крапки.

На наше переконання, уніфікованим стандартом визначення показників роботи органів кримінальної юстиції має бути рішення суду, яке набрало законної сили. Лише за таких умов можна досягнути ефективності роботи оперативних підрозділів, органів досудового розслідування та прокуратури щодо завдань кримінального провадження - захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Размещено на Allbest.ru