Тенденційне та нормативне окреслення компонентів національних інтересів з огляду на структурно-функціональні аспекти суб’єктів сектору безпеки і оборони України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київського інституту Національної гвардії України

Тенденційне та нормативне окреслення компонентів національних інтересів з огляду на структурно-функціональні аспекти суб'єктів сектору безпеки і оборони України

Фицько Георгій Русланович, курсант

Карпенко Олександр Сергійович, курсант

Беззаперечно, що побудована за роки незалежності система забезпечення національної безпеки України з моменту розгортання повномасштабної війни з російською федерацією виявила свою слабкість. Не підготовленими до російської агресії виявились як суб'єкти забезпечення національної безпеки, так і нормативно-правова основа їх діяльності.

Національну міць окремо взятої держави можна визначити тільки в контексті її відносин з іншими державами. Національна безпека у все більш зростаючій мірі виявляється в залежності від безлічі інших, ніж військових, факторів. Йдеться про економічну могутність, конкурентоспроможної економіки, якісної системі освіти, стан здоров'я суспільства, здібності і волі держави боротися проти сепаратизму, наркомафії, міжнародної злочинності та тероризму. У результаті нерідко створюється таке положення, при якому не обов'язково прагнути завоювати країну - її можна залякати, морально придушити, ввести економічні санкції, блокади тощо [1, с. 26].

У силу викладених і безлічі пов 'язаних з ними факторів спостерігається тенденція до неухильного зростання значущості тієї компоненти національних інтересів, яка збігається з загальним інтересом світової спільноти. Усе більше визнання отримує стратегія колективної безпеки, де кожна держава згідно з тим, що безпека одного з них є справою всіх. При всьому тому нові загрози для міжнародної безпеки аж ніяк не скасовують старі, «традиційні» загрози небезпеки. Вони лише доповнюють ці останні, діють разом з ними. Так, загроза ядерної війни не зникла. До того ж збільшується технологічний відрив ряду провідних держав і нарощування їх можливостей щодо створення озброєнь і військової техніки нового покоління. Це створює передумови якісно нового етапу гонки озброєнь та докорінної зміни форм і способів ведення військових дій. Особливо тривожним є той факт, що постійно зростає число країн, що розвиваються, які виробляють сучасні бойові літальні апарати, балістичні ракети, новітні типи озброєнь для сухопутних військ та інші системи озброєнь. Насторожує факт придбання багатьма країнами здатності виробляти хімічну та бактеріологічну зброю на заводах, що маскуються під виробництво мирної продукції. Чималу небезпеку несе фактичне відкриття доступу до звичайних озброєнь «недержавних гравців» [2].

З початку конфлікту на Сході нашої держави та окупації Автономної Республіки Крим минуло більше восьми років, проте, саме з початком повномасштабної агресії російської федерації означені вище фактори тенденційно окреслились повною мірою. Відповідно, перегляд певних концептуальних позицій правового забезпечення сектора безпеки і оборони на даний час є позачерговим, оскільки, беззаперечно, від стану належного та ефективного правового регулювання національної безпеки залежить, в значній мірі, і існування Української держави.

Усі ці означені вище обставини об'єктивно «провокують» необхідність перегляду певних позицій щодо змістового навантаження правового регулювання сектора безпеки і оборони, зміни наукових підходів та вироблення необхідних базових норм. Беззаперечно, що детальний аналіз чинного національного «безпекового» законодавства з метою вироблення дієвих пропозицій з урахуванням потреб часу та динаміки суспільних відносин, врахування існуючих загальнотеоретичних надбань науковців - правників, і на цій основі генерація та формування пропозицій та ідей щодо удосконалення існуючих правових засад забезпечення національної безпеки, є постійною та необхідною діяльністю.

Проте, у будь якому випадку, ми відштовхуємось від загальновизнаних, так би мовити, «аксіомних» досліджень питань правового регулювання сектору безпеки і оборони, якими у різний період займалися: С. Пономарьов, М. Гуцало, О. Безпалова, В. Верхогляд, О. Джафарова, В. Ліпкан та ін.

Як вбачається, означені вище нові виклики нашій державі є підставою для розроблення нових базовтих нормативних актів та програмних документів щодо розвитку складових сектору безпеки і оборони, у тому числі, правоохоронної, організація і порядок діяльності яких визначаються Законом України «Про національну безпеку». При цьому, на наш погляд, необхідні додаткові заходи правового забезпечення інтересів держави для підтримання військової дисципліни, бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань України на рівні, що гарантує адекватне реагування на загрози територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, національній безпеці та обороні, забезпечення виконання державного оборонного замовлення, захисту прав та законних інтересів військовослужбовців. Реалізація зазначеної мети повинна, як вбачається, досягатись шляхом створення нової ефективної системи управління сектором безпеки і оборони як цілісною функціональною системою, об'єднанням оперативних спроможностей суб'єктів сектору безпеки і оборони для забезпечення своєчасного і адекватного реагування на кризові ситуації, які загрожують національній безпеці та удосконалення системи планування у секторі безпеки та оборони, забезпечення раціонального використання державних ресурсів.

Стан системи, в якому знаходився сектор безпеки і оборони у 2014 році, став справжнім викликом для держави, показав її неефективність протидії збройної агресії з боку російської федерації. З часом ситуація змінилася кардинально, але не достатньо. У будь -якому випадку не ставиться під сумнів значний крок у належному нормативно-правовому забезпечення оборонної та безпекової галузі. Були прийняті нові або викладені у новій редакції закони, що визначають як загальну концепцію розвитку сектору безпеки і оборони, так і основні елементи системи забезпечення національної безпеки, функції та компетенцію суб'єктів сектору безпеки і оборони (воєнної організації держави):

Про національну безпеку України,

Про розвідувальні органи України,

Про оборону,

Про боротьбу з тероризмом,

Про Службу безпеки України,

Про Державну прикордонну службу України та інші.

Належним чином трансформовані акти законодавства дали підстави наповнити визначення сектору безпеки і оборони новим змістом, а саме як сукупності державних органів та організацій, які покликані гарантувати безпеку особи, суспільства та держави [3, с. 29].

Відповідно до чинного законодавства, усі суб'єкти сектору безпеки і оборони наділені певними повноваженнями із забезпечення національної безпеки. Якщо ми позиціонуємо забезпечення державної безпеки як одну із головніших пріоритетів української держави, і, безумовно, найголовнішу на даний час, то весь базовий спектр відповідної діяльності щодо реалізації цього завдання припадає на сектор безпеки і оборони України, який позиціонується як єдиний самостійний елемент державного організму і являє собою чітку сукупність державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб та окремих громадян.

Таким чином, як вбачається змінені функції та, можливо, структурна побудова складових сектору безпеки і оборони повинні враховувати наступні обставини. нормативний акт безпека оборона

Події останнього часу, пов'язані з необхідністю нашої держави надавати збройну відсіч на виклики російської федерації, пов'язані із зазіханням на суверенітет і територіальну цілісність, стали потужним суспільним сигналом назрілої потреби як для більш чіткого визначення стратегічних пріоритетів і цілей подальшого розвитку України в цілому, так і реформування системи сектору безпеки і оборони держави.

Отже, як вбачається, стан і перспективи розвитку національної безпеки України в XXI столітті визначають дві основні групи чинників.

Перша група чинників має виключно специфічний характер для України і пов'язана, насамперед, з системними претензіями до України з боку російської федерації, яка, застосовуючи різні, у тому числі вкрай радикальні засоби тиску, намагається таким чином вирішити свої внутрішні проблеми державного будівництва або послабити їх вплив, знівелювати наслідки деструктивного шляху розвитку в цілому, послабити вплив небажаних для неї трансформаційних процесів, що зумовлені і особливостями геополітичного положення країни-агресора тощо.

Друга група - це універсальні за своєю природою виклики і загрози, які стоять перед усіма країнами сучасного світу. В епоху глобалізації вони пов'язані з такими феноменами, як природні і техногенні катастрофи, регіональні та етнічні конфлікти, міжнародний тероризм й організована злочинність, неконтрольована міграція, екологічні проблеми, поширення зброї масового знищення та інші [4; 5; 6, с. 117; 7, с. 87].

У будь якому випадку, вирішуючи проблеми національної безпеки, система сектору оборони та безпеки має, насамперед, розраховувати на власні ресурси, але в умовах сучасної війни і зруйнованості воєнно - оборонного комплексу це вкрай ускладнено. І зрозуміло, що США і країни Європи мають свою внутрішні проблеми економічного і морально -духовного характеру, що не дає в повній мірі можливості посилити оборонний потенціал нашої держави та, відповідно, забезпечити Україну як виробничими оборонними потужностями, так і необхідним озброєнням та технікою.

Отже, діяльність суб'єктів сектору безпеки і оборони в умовах збройної агресії має носити сталий і комплексний характер, враховуючи, що перебіг україно-російської війни має вирішальну роль в існуванні нашої держави.

Список використаних джерел

1. Стан та перспективи реформування сектору безпеки і оборони України: матер. міжнар. наук.-практ. конф. (м. Київ, 24 листопада 2017 р.): у 2 т. К. : НАПУ, 2017. Т. 1. 476 с.

2. Визначення стратегічних цілей.

3. Антонов В. О. Конституційно-правові засади національної безпеки України: монографія. К. : ТАЛКОМ, 2017. 576 с.

4. Саганюк Ф. В., Наливайко А. Д. Підходи до визначення стратегічних цілей розвитку військ (сил) для формування Стратегічного оборонного бюлетеня України. Зб. наук. праць Центру воєнно-стратегічних досліджень НУОУ ім. І. Черняховського. 2019. № 3(67).

5. Рослицька Л. Реформи у секторї безпеки та оборони.

6. Бодрук О. С. Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти. К. : НІПМБ, 2001. 300 с.

7. Антонов В. О. Український народ як визначальний суб'єкт системи забезпечення національної безпеки. Держава і право. 2015. Вип. 67. С. 86-96.

Размещено на Allbest.ru