Мова ворожнечі як підстава притягнення до відповідальності за порушення правил і методів ведення війни

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київського університету права НАН України

Мова ворожнечі як підстава притягнення до відповідальності за порушення правил і методів ведення війни

Вікторія Пилипенко,

доцент кафедри

загальнотеоретичних правових і соціально-гуманітарних дисциплін

Поняття «мова ворожнечі» з моменту порушення росією територіальної цілісності України в 2014 році вийшло з площини правового регулювання та стало загальновживаним. На сьогодні це поняття частіше за все асоціюється з інформаційною війною та виводиться виключно у зону відповідальності засобів масової інформації, набуваючи суто оціночного звучання. Це пов'язано з труднощами перекладу англомовного терміну «hate speech», лексичне значення якого може розкриватися в контексті або «мови ненависті», або «розпалювання ненависті», або «мови ворожнечі». В цьому і полягає головна філологічна дилема: наскільки слова споріднені за лексичним значенням можуть рівноцінно використовуватися в юридичній практиці, якщо їм законодавець надає кардинально протилежні визначення.

Однією з перших спроб розкрити суть «hate speech» у розумінні «розпалювання ненависті» було прийняття Рекомендації № R (97) 20 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасницям з питань «розпалювання ненависті» від 30 жовтня 1991 р., в якому визначаються принципи їх застосування до випадків прояву розпалювання ненависті. З метою застосування зазначених принципів термін «розпалювання ненависті» трактується як поняття, що покриває всі форми самовираження, які включають поширення, провокування, стимулювання або виправдання расової ненависті, ксенофобії, антисемітизму або інших видів ненависті на основі нетерпимості, включаючи нетерпимість у вигляді агресивного націоналізму або етноцентризму, дискримінації та ворожості щодо меншин, мігрантів та осіб з емігрантським корінням» [1].

Окреслення меж дії мови ненависті, як тотожного словосполученню «мова ворожнечі» та «розпалювання ненависті» відбулося в Конвенції про захист національних меншин, прийнятої в 1995 р. та Додатковому протоколі до Конвенції про кіберзлочинність, присвячений протидії расизму і ксенофобії в Інтернеті, прийнятому в 2003 р. Тут під мовою ненависті маються на увазі всі висловлювання, спрямовані проти особи або групи осіб, що закликають до дискримінації чи принижують, створюють негативні стереотипи щодо певних соціальних груп населення [2, 3].

Як бачимо, ці міжнародні нормативно -правові акти, хоч і намагаються охопити різні аспекти «hate speech», однак, повністю не розкривають сутності «мови ворожнечі», з якою зіштовхнулося українське суспільство особливо після повномасштабного вторгнення. Адже перед вітчизняними юристами стоїть завдання не лише зафіксувати випадки воєнних злочинів росіян, але й довести співучасть російських ЗМІ в провокуванні до вчинення цих злочинів через мову ворожнечі. На жаль, українське законодавство також не має чіткого визначення складу злочину, пов'язаного з використанням мови ворожнечі і навіть не відповідає на питання наявності причинно - наслідкових зв'язків між мовою ворожнечі в ЗМІ та вчиненими воєнними злочинами російськими військовими. Лише опосередковано можна звернутися до Закону України «Про національну безпеку», ст. 1 якого відносить до загроз національній безпеці явища, тенденції і чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України [4]. В цьому контексті будь-які прояви загрози мові, культурі, релігії можуть ототожнюватися з загрозою національній безпеці.

У ст. 161 Кримінального кодексу України застосовано поняття розпалювання ворожнечі та ненависті по відношенню до громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками [5].

Аналізуючи зазначені вище статті потрібно розуміти, що принципово важливо розрізняти, що мова ворожнечі - це не тільки те, що являє собою склад злочину за ст. 161 Кримінального кодексу. Насправді, це поняття набагато ширше, ніж те, що в кодексі мається на увазі під розпалюванням міжнаціональної або міжрелігійної ворожнечі. На жаль, в українській судовій практиці відсутні приклади притягнення до відповідальності представників медійної спільноти за мову ворожнечі як основи складу злочину.

Учасники Моніторингу проявів расової та етнічної ворожнечі чи нетерпимості в українському сегменті Інтернету засвідчили, що обидва закони не дають можливості їх застосовувати для переслідування за злочини, пов'язані з мовою ворожнечі: «Частково це пов'язано із невдалим формулюванням ст. 161, що робить майже неможливим кримінальне переслідування підозрюваних у пропаганді ненависті чи ворожнечі, через практичну неможливість довести саме умисність цієї дії, а також неможливість застосування цієї статті, коли мова йде про образу почуттів та гідності не окремих громадян, а представників цілої спільноти чи меншини» [6]. ненависть ворожнеча злочин

У 2012 р. Верховна Рада вперше прийняла Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (від 06.09.2012). Він фіксує дефініцію терміна дискримінація, а також подає опис виду дискурсивної дискримінації, який можна співвіднести із мовою ворожості. Так, ст. 1 розкриває підбурювання до дискримінації: «вказівки, інструкції або заклики до дискримінації стосовно особи та/або групи осіб за їх певними ознаками» [7].

Проте навіть таких ініціатив виявилося не достатньо, що яскраво продемонстрували події останніх років в Україні. Саме тому, відповідаючи на виклики порушення росією норм міжнародного права у 2022 р. Рада Європи розробила Рекомендацію СМ/REC(2022) 16 Комітету міністрів державам-членам щодо боротьби з мовою ворожнечі. В документі наголошувалося на складності визначення складу злочину, спровокованого мовою ворожнечі та надавалися рекомендації дотримуватись указівок, передбачених відповідним прецедентним правом Суду, ураховувати такі чинники та взаємодію між ними: зміст висловлення; політичний і соціальний контекст відповідного часу; намір мовця; роль і статус мовця в суспільстві; як висловлення поширюється або посилюється; здатність висловлення призводити до шкідливих наслідків, включно з неминучістю таких наслідків; характер і розмір аудиторії, а також характеристики цільової групи [8]. Для запобігання мови ворожнечі та боротьби з нею державам рекомендували застосовувати комплексний підхід, готувати й упроваджувати широку політику, законодавство, стратегії або плани дій, розподіляти відповідні ресурси для їх реалізації та залучати різні зацікавлені сторони.

Таким чином, поняття «мова ворожнечі» є комплементарним та дискусійним, як у середовищі мовців, так і серед фахівців у галузі права. Українське законодавство потребує чіткої класифікації злочинів, складу злочинів спровокованих, ініційованих або підтриманих мовою ворожнечі. Це має тягнути за собою відповідні зміни до кримінального, кримінально - процесуального, цивільного, адміністративного кодексів та більш широке вивчення європейської практики судових прецедентів, які можуть стати інструментарієм в процесі притягнення російських ЗМІ до відповідальності за співучасть та провокацію воєнних злочинів росії на території України.

Список використаних джерел

1. Львова О. Л. Мова ворожнечі: теоретико-правовий аналіз поняття. Проблеми теорії держави і права. Вип. 29.

2. Додатковий протокол до Конвенції про кіберзлочинність, який стосується криміналізації дій расистського та ксенофобного характеру, вчинених через комп'ютерні системи.

3. Рамкова конвенція про захист національних меншин від 01.02.1995 р.

4. Про національну безпеку : Закон України №2469-VIII від 21.06.2018 р.

5. Кримінальний кодекс України.

6. Федорович І. Моніторинг проявів расової та етнічної ворожнечі чи нетерпимості в українському сегменті Інтернету - поширення мови ворожнечі та заклик до нетерпимості (мова ворожнечі, як зброя для правої риторики). Київ, 2011. 76 с.

7. Мацюк Г. Розвиток теорії соціолінгвістики: формування змісту поняття «мова ворожнечі» як форма дискурсивної дискримінації.

8. Боротьба з мовою ворожнечі: Рекомендація Ради Європи. 2022

Размещено на Allbest.ru