Право на свободу та особисту недоторканність: ґенеза і шляхи подальшого розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра кримінального процесу та організації досудового слідства

Харківського національного університету внутрішніх справ

Право на свободу та особисту недоторканність: ґенеза і шляхи подальшого розвитку

Глобенко Геннадій Іванович,

кандидат юридичних наук, доцент

Сучасні євроінтеграції процеси, активним учасником яких є Україна, створили належні передумови для запровадження в державі міжнародних і європейських правових стандартів захисту прав і свобод людини. Перш за все, вказане обумовлюється тим, що людина з наданими їй від народження правами і свободами є найвищою соціальною цінністю для будь-якої демократичної держави. З огляду на вказане питання, що стосуються забезпечення прав людини, безпеки суспільства і держави є ключовими під час вивчення українськими науковцями законодавчого врегулювання кримінально-правової політики держави, кримінальних процесуальних відносин, засад кримінального провадження тощо. Алгоритм як законотворчих, так і правозастосовних процесів значною мірою визначаються засадами кримінального провадження, які безпосередньо характеризують рівень захисту прав і свобод людини та їх обмеження в кримінальному процесі. Особливе місце серед засад кримінального провадження посідає засада забезпечення права на свободу та особисту недоторканність.

Належне забезпечення реального захисту прав людини у кримінальному провадженні належить до найбільш гострих проблем української дійсності, оскільки проголошення в положеннях законодавства гарантій щодо їх дотримання не тягне за собою автоматичного забезпечення їх реалізації. Тому, створення механізму їх належної реалізації, є як ніколи актуальними. У кримінальному процесуальному аспекті труднощі з дотримання досліджуваного нами права виникають переважно на досудовому розслідуванні під час застосування заходів забезпечення кримінального провадження, які за своє сутністю мають достатньо значний ступінь його обмежень.

Першочерговою умовою удосконалення регламентації норм, що стосуються права на свободу та особисту недоторканність є повноцінне розуміння сутності цього права, оскільки без формування належних знань про об'єкт дослідження, його неможливо досконало вивчити. У цьому сенсі одним із важливих аспектів пізнання сутності цього права є визначення особливостей його історичного становлення і розвитку, який був вкрай не послідовним. Зауважимо, що більшість науковців обмежуються лише згадкою про конкретні історичні події чи нормативні документи, з якими пов'язують його виникнення і залишають пози уваги будь-які дані про періодизацію. Однак, більшість з них вважає, що право на свободу й особисту недоторканність було вперше сформульовано в Великій хартії вольностей 1215 р. «Жодна вільна людина не може бути арештована, або поміщена до в'язниці, чи позбавлена володіння, або оголошена поза законом, або вигнана, або яким-небудь іншим чином знедолена...» (ст. 29). Слід зазначити, що в деяких джерелах має місце інформація про надання такого права лише заможним верствам населення.

Між іншим, у Франції в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. цього права не існувало. В Зводі законів Російської імперії 1906 р., який діяв на більшій частині України, що входила до складу Російської імперії, право на особисту недоторканність належало лише імператору, а населення наділялось лише правом на недоторканність житла і майна. Після означеного періоду право на особисту недоторканність громадян було вперше передбачено Конституцією УРСР 1937 р., але як відомо, воно носило виключно формальний характер.

На сучасному етапі в державі право на свободу та особисту недоторканність виокремлено в окрему засаду кримінального провадження (ст. 12 КПК України) і гарантується як низкою міжнародно-правових актів, зокрема ст. 5 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, так і ст. 29 Конституції України. Положення вищевказаних нормативно-правових актів з досліджуваного питання були враховані законодавцем в КПК України 2012 р., зокрема: а) тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе забезпечити досягнення мети їх застосування (ч. 1 ст. 183 КПК України); б) щодо обмежень застосування тримання під вартою як запобіжного заходу, передбачених ч. 3 ст. 176 КПК України тощо.

На жаль, незважаючи на певні прогресивні новації в приписах чинного законодавства, яке корелюються з міжнародним, кількість констатованих Європейським судом з прав людини порушень Україною ст. 5 Конвенції залишається надто високим, що вказує на наявність в Україні системних проблем у цій сфері. Крім цього у структурі застосування запобіжних заходів їх левова частина й на сьогодні належить саме триманню під вартою.

Виклики сучасності, що пов'язані з військовою агресією з боку Російської Федерації, обумовили необхідність запровадження суттєвих законодавчих змін, які не могли оминути сферу кримінальної процесуальної діяльності. З огляду на вказане, запропоновані законодавцем зміни, з одного боку, балансують між охороною національної безпеки України, а з іншого, із забезпеченням основоположних прав і свобод людини, гарантованих міжнародно-правовими документами до яких, поміж інших, належить право особи на свободу та особисту недоторканність. У контексті розгляду окресленого аспекту, цілком очевидним є те, що запровадження воєнного стану у багатьох випадках вимагає спрощення окремих процедур кримінального провадження, що мають місце в приписах ст. 615 КПК України. Втім, такий відступ України від взятих на себе зобов'язань цілком узгоджується з положеннями ст. 15 Конвенції, в якій наголошується на тому, що «під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов'язань за цією Конвенцією...». Слід зазначити, що через анексію і окупацію Росією окремих територій нашої держави, Україна в 2015 р. вже мала досвід здійснювати подібні відступи від міжнародних зобов'язань, якими гарантуються це право, через неможливість в повному обсязі на цих територіях виконувати договірні зобов'язання у сфері прав людини.

Резюмуючи викладене зазначимо, що ґенеза міжнародного і національного законодавства з досліджуваного питання є тривалим процесом, що залежить від багатьох об'єктивних чинників, серед яких важливе місце посідає участь у ньому науковців, які на підставі досліджень вносять пропозиції щодо унормування відповідних нормативно-правових актів.

Детальний аналіз міжнародних і національних нормативно-правових актів щодо права на свободу і особисту недоторканість вказує на те, що у контексті позитивних зобов'язань держави щодо його забезпечення, внутрішнє право переважно відповідає міжнародну. Втім, в КПК України мають місце ряд недоліків нормативної регламентації, пов'язаних з визначенням правомірних випадків обмеження такого права.

право свобода особиста недоторканність

Размещено на Allbest.ru