Теоретико-правові засади історичного дослідження колабораційної діяльності як злочину проти основ національної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія Державної прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького, Україна

Теоретико-правові засади історичного дослідження колабораційної діяльності як злочину проти основ національної безпеки

Авзалова Дарія Олексіївна

курсант 3 навчального курсу

факультету правоохоронної діяльності

Кушнір Ярослав Олександрович

доктор філософії в галузі права, старший викладач

кафедри адміністративної діяльності

Анотація

кримінальний відповідальність колабораційний війна

Повномасштабна війна, котра стала неочікуваним поворотом подій у 21 столітті дала зрозуміти що настрої громадян різні. Нажаль, окрім мужності та єдності, деякі українці показали себе з іншого боку. Одним із найбільш жахливіших явищ, яке має місце і зараз це співпраця із ворогом. Питання введення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність стояло на порядку денному ще з 2014 року, після анексії Криму та окупації частини Донецької та Луганської областей, але зволікання та небажання вирішувати цю проблему вчасно призвело до небажаних наслідків. Колабораціонізм це явище універсального характеру, оскільки практика співпраці з ворогом спостерігалась протягом більшості війн та збройних конфліктів. Вивчаючи історію нашої держави можна побачити, що український народ завжди прагнув сформувати міцну та сильну країну, котра б була незалежною. Протягом багатьох століть, справжні українці боролися за можливість бути вільними, віддаючи найцінніше - своє життя. Незважаючи на вкрай важке минуле, нині, Україна залишається державою, яка не лише дотримується усіх правил, але й визнає свій народ найбільш важливим у системі. Як бачимо, Україна пройшовши усі негаразди, змогла зберегти свій суверенітет та незалежність. На жаль, але у XXI столітті, надалі існують країни та особи, котрі прагнуть зруйнувати й знищити нас як націю. Так, починаючи з 2014 року, російська федерація вирішила порушити наші кордони й окупувати певну частину території, а вже з 24 лютого 2022 року - повністю знищити нас як державу, вчиняючи геноцид. Аналізуючи ситуацію в Україні сьогодні можна зрозуміти, що колабораціонізм потребує не лише аналізу наукових робіт, що уже існують на цю тему, але й доопрацювання й детального вивчення в подальшому. В умовах російського вторгнення виникла необхідність негайно боротися з таким негативним явищем як колабораціонізм, а обов'язковим завданням виступало саме його нормативно-правове закріплення. Так, Верховною Радою України було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо встановлення кримінальної відповідальності за колабораційну діяльність від 03.03.2022 року, який доповнював Кримінальний кодекс Україною статтею 111-1 «Колабораційна діяльність».

Зрозуміло, що з початком повномасштабної війни ця тема заграла новими фарбами, а тому почала цікавити багатьох науковців, оскільки виникли нові аспекти у цій сфері і актуальним стало питання впливу на державу в умовах воєнного стану. Період визначення законності збройного конфлікту називається війною, суб'єктом ведення якої є виключно держава. Яскравим прикладом застосування зброї для захисту кордонів своєї країни є напад Росії на Україну у 2014 році, а потім й повномасштабне вторгнення. Але не настільки страшний ворог, як зрадник держави.

Ключові слова: колабораціонізм, колабораційна діяльність, війна, гібридність.

Виклад основного матеріалу

При згадуванні про гібридну війну, значна кількість дослідників вирішили внести ясність, а тому - пояснень відносно цього явища існує багато. Так, на приклад, М. Гай стверджує, що гібридна війна не несе нічого більш небезпечного, ніж звичайна війна. На його думку, така війна є лише сукупністю давно існуючих методів та засобів впливу. У свою чергу, А. Єрмолаєв зауважив, що явище «гібридна війна» поєднує у собі стандартні повномасштабні військові дії, локальні дії нерегулярних збройних формувань та інформаційні кампанії [1, c. 49]. Досить обґрунтованою є думка О. Ситника, який вважає, що гібридна війна - протистояння, яке виникло в наслідок прориву у технічній сфері, технічного зростання рівня оборонних інструментів, наступальних озброєнь, а також зміна цілей ураження [2]. В цілому, на сьогоднішній день, більша частина вчених схиляються до думки, що гібридною війною варто називати воєнні дії, що здійснюють шляхом поєднання засобів з різних сфер життя, застосовуючи можливі заходи з метою досягнення стратегічних політичних цілей. Специфіка такого поєднання полягає в тому, що кожен засіб впливу використовується як зброя. Так, навіть розмови у медіапросторі можуть завдати шкоди [3, с.134].

Варто розуміти, що гібридна війна є вкрай цинічною та підступною, а тому порушує усі міжнародні норми. З впевненістю можна стверджувати, що феномен гібридних війн чітко сформувався саме у ХХІ ст., хоча схожі випадки вже траплялися в історії. Широковідомим цей термін став завдяки збройному конфлікту в Україні. Тепер, коли ця проблема стала вкрай масштабною, вченими чітко визначено, які ж особливості має така війна. Отож, ознаки гібридної війни:

Напад без заяви про оголошення війни;

Приховування країною-агресором своєї участі у конфлікті;

Використання нерегулярних збройних організацій;

Нехтування нападником міжнародних норм ведення бойових дій, чинних угод й досягнених домовленостей;

Вчинення різного роду тисків (брати участь можуть й інші країни);

Потужна пропаганда;

Кібератаки та інше.

Вище, розглядаючи питання гібридної війни, згадувалося про колаборантів, які є також частиною великої системи, а тому варто краще пояснити їхню суть. Полковник армії США Джек МакКуен, вивчаючи дане питання, умовно поділив гібридну війну на три види поля бою, а саме: 1. населення конфліктної зони; 2. населення в тилу; 3. міжнародне співтовариство [4]. Аналізуючи ситуацію в Україні можна дійти висновку, що Росія поділила колаборантів також на такі групи. На приклад, співпрацюючи з ворогом та працюючи на окупованих територіях, зрадник не лише визначає настрої населення, але й може завербувати інших людей (за їх добровільною згодою чи без неї). На міжнародній арені, така проблеми вартує не одного людського життя, оскільки здійснюючи колабораційну діяльність, при цьому займаючи державну посаду, така людина не лише підриває довіру до країни - жертви, але й «відводить» справедливість. Так, країна, яка потребує захисту може позбутися важливої допомоги. Загалом, варто розуміти, що колаборанти є не менш жорстокими та небезпечними, ніж військові зі зброєю країни-агресора, але кожна така небезпека вимірюється по-різному.

Таким чином, колабораційна діяльність як форма гібридної війни є вкрай небезпечною, оскільки складається з різних видів насильства, котрі у сукупності спрямовані не на стільки на окупацію територій, як на оволодіння суспільною свідомістю країни. Перемога ворога на «інформаційно-культурному фронті» призведе до подальших перемог у війні, й швидкому пристосуванню населення до умов «нового» життя.

Питання унормування колабораціонізму виникло тому, що це явище почало суттєво впливати на перебіг справ того часу. Так, співпраця з представниками іноземних країн мала місце в Україні радянського зразка. Мирне населення у зв'язку з низьким рівнем добробуту, невелику заробітню плату, втому від війни часто погоджувалось надавати певну інформацію або матеріально допомагати третім особам за певну винагороду. Внаслідок низького морально-психологічного стану більшості людей колабораціонізм був поширеним. У перші дні війни мирне населення несвідомо працювало з нацистами внаслідок залякувань, тортур та побоїв. У зв'язку з тим, що більша частина чоловіків приймала участь у бойових діях їх дружини та діти залишались самі, що давало перевагу німецьким військам для впливу на цивільне населення. Особливого розгляду заслуговує колабораціонізм радянських громадян. Дане питання вивчалося неодноразово рядом вчених, оскільки й справді є досить цікавим. Як відомо, співпраця з нацистськими окупантами здійснювалася українцями, білорусами, литовцями, грузинами та рядом інших народів, котрі входили до Союзу Радянських Соціалістичних Республік (далі, по тексту СРСР), а тому розглядати кожен народ окремо є недоречним, бо ще тоді в природі не існувало їх як окремих держав.

Незважаючи на досить велику кількість війн у світі, «зародження» відбулося під час Другої світової війни, коли тодішній уряд Франції прийняв рішення співпрацювати із фашистською Німеччиною та закликав громадян своєї країни до таких дій. Саме генерал А. Петен, який очолював тоді так званий режим Віші, вперше застосував термін «колабораціонізм» у контексті визнання окупації двох третин території країни, а також погодився на роззброєння армії. Після цієї заяви, антигітлерівська коаліція також почала застосовувати це поняття. Загалом, варто пам'ятати, що спочатку колабораціонізм пояснювався як «здача» політичними лідерами власних держав, для створення нової країни або отримання автономії у майбутньому.

Нині, вивчаючи праці російських військових на тему колабораціонізму під час Другої світової війни, у них часто зустрічається саме явище розподілу громадян СРСР на держави, тим самим зазначаючи зрадництво інших країн, й велич росії. Сьогодні, переглядаючи величезну кількість праць вітчизняних вчених та істориків можна дійти висновку, що популярним колабораціонізм в СРСР під час нападу гітлерівської Німеччини став не через повну підтримку уряду Німеччини, а через небажання жити у жорсткому режимі. Варто зауважити, що причини масової колаборації народів Радянського Союзу визрівали десятиліттями й задовго до Другої світової війни, коли «своя» ж влада вчиняла прихований геноцид народів [5, с.327-328]. Для розуміння ситуації можемо розглянути випадки білоруського колабораціонізму у цей період.

Загалом, не варто стверджувати, що співпраця з ворогом з боку громадян Білоруської РСР надала ворогу якісь переваги у війні. Все відбувалося навпаки.

Страждаючи від радянської влади, підпадаючи під масові репресії та насильницьку радянізацію, білоруські колабораціоністи мали на меті лише звільнення від режиму, а тому скористалися шансом на можливу свободу. Як відомо, Німеччина довго готувалася до наступу, тому співпраця з ворогом з боку білоруських організацій відбувалася ще до початку Великої Вітчизняної війни. Підготовка білоруських колабораціоністів почалася наприкінці тридцятих років ХХ ст., коли у Міністерстві внутрішніх справ Німеччини створили Білоруське представництво у Берліні. Дане представництво знаходило і вербувало осіб, що мали бажання допомогли Німеччині у питаннях Білоруської РСР. Ці колаборанти лише підтримували дух окупантів, ніяк позитивно не впливаючи на майбутнє. Ці націоналісти були вкрай залежними від гітлерівців, а тому не змогли сформувати самостійну політичну силу. Більш масштабнішим був білоруський партизанський рух [6, с.192].

Переглянувши праці українських та радянських вчених можна побачити, що значний відсоток колаборантів спостерігався серед громадян СРСР, більшість інших народів розвивали свій Рух Опору (у тому числі СРСР), маючи на меті усіма силами перемогли біду, котра їх зачепила та зберегти цілісність своєї країни [7, с. 124].

Варто розуміти, що зазнавши знущання від влади своєї країни, під час Другої світової війни, українці, росіяни, білоруси, литовці, естонці та інші, мали бажання вирватися із жахіть, підтримуючи ворога, але, натомість, після війни потрапили у ще більше пекло, поплатившись за свої дії.

Таким чином, під час збройного конфлікту у кожній країні трапляються випадки співпраці громадян із ворогом, але вже відсоток такої «допомоги» залежить від досвіду та бажання колаборанта.

У радянський період питання колабораціонізму заборонялося, а будь -який витік інформації про це явище суворо карався представниками влади. Розуміючи ситуацію та режим, котрі існують у сучасній російській федерації можна здогадатися, як жилося людям у СРСР, оскільки вже тоді будь-які думки про «зраду Батьківщині» та «пособництво» не мали з'являтися у населення. Радянська влада вперто просувала свої теорії, а також тезу про вкрай могутню єдність радянського суспільства. Незважаючи на жорсткий режим всередині країни, термін колабораціонізму розглядався, але виключно через призму співпраці з гітлерівцями країн Західної Європи.

Наслідком повномасштабного вторгнення російських військ стало посилення відповідальності що стосується державної зради та колабораційної діяльності. Станом на сьогодні існує велика кількість проявів зазначених правопорушень як з боку цивільного населення так і зі сторони представників органів влади. Яскравим прикладом колабораціонізму є робота у військово - цивільних адміністраціях, всебічна підтримка окупанта, пропаганда. Покарання за колабораційну діяльність залежить від форми самої діяльності. Так, робота викладача або вчителя не буде розцінюватись як колабораціонізм у тому випадку, якщо ці особи не займались пропагандою та не підтримували ворога.

З поміж інших виділяють такі ознаки колабораціонізму:

Публічне заперечення збройної агресії чи окупації.

Підтримання дій агресора або окупанта, заклики до дій держави-агресора, підтримка збройних формувань або окупаційної адміністрації держави-агресора.

Добровільна робота на посадах в незаконних органах влади.

Організація та проведення незаконних виборів або референдумів.

Передача тих чи інших ресурсів для окупанта.

Пропаганда у публічних місцях, навчальних закладах.

Господарська діяльність спільно з окупантами.

Варто зазначити що кожен випадок має бути розглянутий окремо та об'єктивно, оскільки місцеве населення в зв'язку із страхом за своє життя та життя близьких може співпрацювати тим чи іншим чином з ворогом. Шалений тиск на викладачів, вчителів, представників органів місцевого самоврядування зумовлює таку велику кількість проявів колабораціонізму. Покинути окуповані території у більшості випадків практично неможливо, на що розраховує ворог.

Зміні, які були внесені до чинного законодавства наразі характеризуються своєю суперечливістю. Оскільки у вітчизняній науці немає достатньо матеріалу що стосується регулювання питань колабораціонізму деокупація територій України стане складним та довготривалим процесом. Кримінально-правова актуальність колабораціонізму має достатньо потенціалу для її подальшого розвитку. Додатково доцільно розробити законопроект, у якому буде передбачена амністія для тих, хто не чинив злочинних дій щодо України. Для примирення сторін, які відстоюють різні позиції також має бути передбачений комплекс дій у тому числі превентивного характеру що дасть змогу запобігти проявам колабораціонізму в майбутньому.

Зрозуміло, що колабораційна діяльність приносила багато нещастя жителям, котрі знаходилися на окупованих територіях, підривали діяльність представників влади, й взагалі несла за собою важкі наслідки, а тому кожна із країн вирішила ввести покарання за ці дії. Так, залежно від ступеня шкоди й інших особливостей, колаборантів могли ув'язнювати на тривалий термін або застосовувати до них смертну кару. Масові процеси засудження тривали в багатьох країнах Західної Європи за цим тяжким обвинуваченням, адже з точки зору міжнародного права колабораціонізм - військовий злочин.

Як згадувалося раніше, саме поняття колабораційної діяльності виникло під час Другої світової війни, тож варто детально розглянути дії тих чи інших народів у цей період. Доречно розпочати із держави, яка ніби-то започаткувала дане явище - із Франції. Ознайомившись із документами було визначено, що після захоплення гітлерівською Німеччиною Парижу, окупанти мали на меті закріпитися на позиціях (хоча отримали Францію без бою), тож вирішили залишити там свою владу. Тоді, на допомогу ворогу прийшов французький військовий та політичний діяч, котрий зрадив Батьківщину, перейшовши на бік борога - Філіпп Петен, та разом із іншими «зрадниками» слідкували на порядком. Як свідчить статистика, колаборантів у тодішній Франції було багато, тому країну вдалося так легко «здати». Більшість із зрадників повністю довіряли та підтримували фашистський уряд Німеччини, були впевненими, що стримують та зменшують занепад своєї країни. Окрім того, результативною також була пропаганда ворога. Відповідно до інформації істориків, німці для обману використовували радіо та газети, а саме цим полюбляли користувалися французи у довоєнний час. Значна частина французів, котрі займали нейтральну позицію, не боролися проти системи, а просто адаптувалися до нових реалій. Варто зазначити, що саме адаптація допомогла уникнути краху чи знищенню Франції в роки Другої світової війни [8]. Неможливо не вказати, що не лише Франція мала колабораціоністські уряди, але такі країни як: Нідерланди, Норвегія, Сербія, Словаччина та Хорватія. Ситуація на тих територіях була досить схожою із Францією під час Другої світової війни.

Загалом, розуміючи міжнародні відносини у історичному контексті, одразу очевидно, що протистояння на світовій арені ніколи не припинялося. На сьогоднішній день, у світі існує велика кількість міжнародних договорів, домовленостей, угод, статутів тощо, але держави все одно змагаються між собою [9, с.77]. Що вже говорити про гібридну війну, котра зачіпає усі сфери життя. Незважаючи на те, що поняття гібридної війни зовсім не нове, міжнародна спільнота й досі не визначилася з єдиною дефініцією, яка б могла чітко охарактеризувати дане явище. Варто зауважити, що поняття «гібридна війна» сьогодні досить часто використовується у повсякденному вжитку, медіадискурсі, наукових дискусіях, проте поки його майже неможливо знайти у міжнародних документах, стратегіях безпеки країн ЄС та США [10, с. 153].

Розглядаючи праці ряду як зарубіжних, так і вітчизняних дослідників, більшість із них дотримуються думки, що термін «гібридна війна» вперше з'явився на початку 200-х р. й почав застосовуватися для опису стратегії Хезболли. З того часу, сучасні війни прийнято охарактеризовувати саме так, оскільки при їх веденні застосовуються модернізовані воєнні стратегії.

Висновок

Таким чином, детально проаналізувавши проблему та ознайомившись із науковою літературою можна зробити такі висновки:

1. Колабораціонізмом вважається співпраця населення чи громадян держави з ворогом у інтересах цього ворога-окупанта на шкоду своїй державі чи її союзникам, а також участь у переслідуванні патріотів країни, котра була захоплена.

Відповідно до досліджень, існують такі види колабораціонізму: воєнний, економічний, духовний, побутовий, політичний, адміністративний та освітній.

Ознаки колабораційної діяльності: заперечення нападу іншою країною на власну державу або ж визнання збройної агресії як необхідними, доречними діями; будь-яка підтримка держави-агресора, її збройних формувань чи окупаційних адміністрацій;добровільне співробітництво з ворогом; невизнання державного суверенітету на тимчасово окупованих територіях тощо.

Зазначена ст. 111-1 ККУ потребує доопрацювань, оскільки трапляються випадки колабораційної діяльності, які не легулюються Кримінальним кодексом;

Починаючи з 2014 року, РФ веде гібридну війну застосовуючи різні засоби та способи впливу на населення та нашу владу. Ознаки гібридної війни: напад без офіційного оголошення війни; приховування країною-агресором своєї участі у конфлікті; використання нерегулярних збройних формувань; нехтування нападником міжнародними нормами ведення бойових дій, чинними угодами й досягненими домовленостями; вчинення різного роду тисків (брати участь можуть й інші країни); потужна пропаганда; кібератаки та інше.

Незважаючи на твердження, що «поняття колабораційної діяльності з'явилося лише у Другу світову війну», до цього у світі фіксувалися випадки «зради» громадянами своєї країни, але вони ніяк не пояснювалися. Практика зарубіжних країн показує, що колабораціонізм був досить розповсюдженим у Другу світову війну. У війнах, котрі трапилися в XXI столітті, відсоток таких «співпраць» досить низький, хоча має негативні наслідки.

Загалом, явище колабораційної діяльності є досить «молодим», а тому потребує більш кращого вивчення та аналізу. Окрім того, законодавство нашої країни має зазнати вдосконалення, оскільки крім зазначених у статті випадках, трапляються й інші ситуації співробітництва.

Список використаних джерел

1. Комарчук О. Гібридна війна: сутність та структура феномену. Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (3), 2018, с. 48-54.

2. Полумієнко С.К. Гібридна війна, її окремі передумови, стратегії та наслідки. URL:http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/124878/11-Polumiienko.pdf?sequence=1.

3. Ситник О. Гібридний характер російсько-української війни 2014-2017 років та пошук ефективних засобів протидії. URL: http://dontsov-nic.com.ua/hibrydnyj-harakter-rosijsko-ukrajinskoji-vijny-2014-2017-rokiv-ta-poshuk-efektyvnyh-zasobiv-protydiji/.

4. Полумієнко С.К. Гібридна війна, її окремі передумови, стратегії та наслідки. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/124878/11-Polumiienko.pdf?sequence=1.

5. Гетьманчук М.П. Військовий колабораціонізм радянських громадян періоду Другої світової війни (1939-1945) та особливості її висвітлення в сучасній українській історіографії. Scientific collection «Interconf», № 107, с. 327-331.

6. Комарчук О. Гібридна війна: сутність та структура феномену. Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, № 1 (3), 2018, с. 48-54.

7. Пастушенко Т. «Правосуддя» по-радянськи: кваліфікація співпраці з нацистами в СРСР. 1941-1956 рр. URL: http://history.org.ua/JournALL/war/war_2013_16/11.pdf.

8. Соломенна Т.В. Стратегія відносин французьких діячів культури і німецьких окупантів у роки Другої світової війни. URL: http://erpub.chnpu.edu.ua:8080/jspui/bitstream/123456789/6980Л/Стратепї⁰/o20відносин%20французьких%20діячів%20культури%20і%20німецьких%20окупантів%20в⁰/о20роки⁰/о20другої%20світової%20війни^Ь.

9. Іванова Т.Ю. Білоруські колабораціоністські організації та їх діяльність у 1941 - 1944 рр. URL: http://mdu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/03/322.pdf.

10. Миколенко О.М. Теоретичні основи дослідження шкоди, заподіяної злочином: дис. канд. юрид. наук. Одеса, 2005, с. 221.

Размещено на Allbest.ru