Право людини на мир: вектори розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України

Право людини на мир: вектори розвитку

Ноняк Михайло Васильович, кандидат економічних наук,

докторант відділу теорії держави і права

Анотація

З початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну активізувались питання пов'язані з правами людини загалом, та правом людини на мир зокрема, яке ніколи не було простим у своєму становленні і досі є далеким від завершення. В першу чергу право на мир розглядається у площині міжнародного права, і знайшло своє закріплення у ряді міжнародних документів, як універсальних так і регіональних. Проте такі норми мають виключно декларативний характер, адже у практичній площині зовсім не реалізуються.

Зазначається, що в умовах сучасних викликів, розвиток права людини на мир може мати міжнародний та внутрішньодержавний вектори. Перший ґрунтується на розробленні дієвих механізми захисту такого права Це може бути зміна Статуту ООН в контексті «зняття» чи «обходу» права вето постійними членами Ради Безпеки. В контексті міжнародного вектору також звертається увага на діяльність Ради ООН з прав людини, повноваження якої можна було б розширити в частині вжиття необхідних заходів задля недопущення повторення злочинів, що порушують права людини (наприклад можливість накладати спеціальні санкції на державу-агресора з метою змусити її до миру). Другий може бути досягнутий за допомогою закріплення права людини на мир, на найвищому державному рівні - у Конституції України, адже без забезпечення такого права, неможливо виконати ті права, що нині в ній закріплені (включно із основоположним правом на життя і його захистом).

Сьогодні мир являється одним з найактуальніших правових викликів у міжнародній сфері і є ключовим елементом побудови ефективної системи забезпечення та охорони прав людини. А вирішення різноманітних питань, пов'язані із забезпеченням миру у суспільстві не обмежуються, лише, правовим контекстом адже перебувають у межах моральних понять, відтак потребують комплексного соціонормативного забезпечення та захисту.

Ключові слова: право на мир, права людини; механізм захисту прав людини, права третього покоління.

Noniak Mykhailo Vasylovych PhD in Economics, doctoral student ofthe Department of Theory of State and Law, Institute of State and Law named after V.M. Koretsky NAS of Ukraine

Human right to peace: vectors of development

Abstract

Since the beginning of the full-scale invasion of the Russian Federation into Ukraine, issues related to human rights in general, and the human right to peace in particular, have been intensified, which was never simple in its formation and is still far from being completed. First of all, the right to peace is considered in the plane of international law, and has found its consolidation in a number of international documents, both universal and regional. However, such norms have an exclusively declarative nature, because they are not implemented at all in practice.

It is noted that in the conditions of modern challenges, the development of the human right to peace can have international and domestic vectors. The first is based on the development of effective mechanisms for the protection of such a right. This may be a change in the UN Charter in the context of "removing" or "circumventing" the right of veto by permanent members of the Security Council. In the context of the international vector, attention is also drawn to the activities of the UN Human Rights Council, whose powers could be expanded in terms of taking the necessary measures to prevent the recurrence of crimes that violate human rights (for example, the possibility of imposing special sanctions on the aggressor state in order to force it to peace). The second can be achieved by enshrining the human right to peace, at the highest state level - in the Constitution of Ukraine, because without ensuring such a right, it is impossible to fulfill the rights that are currently enshrined in it (including the fundamental right to life and its protection).

Today, peace is one of the most urgent legal challenges in the international sphere and is a key element in building an effective system for ensuring and protecting human rights. And solutions to various issues related to ensuring peace in society are not limited to the legal context, because they are within the limits of moral concepts, therefore they require comprehensive socio-normative support and protection.

Keywords: right to peace, human rights; mechanism for the protection of human rights, the rights of the third generation.

Вступ

право людина мир

Постановка проблеми. Права і свободи людини є основою будь-якого демократичного суспільства, адже від розвитку прав залежить і розвиток держави. Тому питання щодо дослідження проблем прав людини є актуальною тематикою сучасної юридичної науки, а питання права людини на мир, (враховуючи те що до повномасштабного вторгнення РФ та територію України досліджувалось досить фрагментарно), вимагають нових концептуальних підходів та окреслення векторів його розвитку. Крім того, зміна доктрини прав людини, що пов'язана з розвитком глобальної співзалежності та політичними реаліями ХХІ століття робить дану проблематику нагальною, і, відповідно, посилює актуальність права людини на мир.

Мир залишається одним з найактуальніших правових викликів у міжнародній сфері, і не тільки через практичну значущість великої кількості воєн, що їх ведуть у нашому світі (своєрідне перформативне заперечення зв'язку між правом і миром). Ключовий момент полягає в тому, що невойовнича правова парадигма, яка переважала від Другої світової війни до кінця ХХ ст., що йшла рука об руку з народженням практики прав людини, зараз переживає переломний момент саме з огляду на права людини. У той час навіть найбільший прихильник змістовно-нейтрального поняття права Ганс Кельзен погодився з ідеєю, що мир є метою права, хоча це й не є питанням справедливості [1].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженням важливих питань, які стосуються прав людини загалом, та права людини на мир зокрема займаються такі сучасні науковці як: Н. Оніщенко, І. Переш, П. Рабінович, О. Скакун, М. Стефанчук, С. Сунєгін, та інші вітчизняні та зарубіжні учені-правознавці.

Водночас, сучасні реалії суттєво актуалізують необхідність загально - теоретичного насичення права людини на мир як системного феномену, що вимагає здійснення додаткових наукових досліджень багатьох питань, зокрема його законодавчого закріпленням, визначенням механізму його реалізації, та тенденцій подальшого розвитку тощо.

Метою статті є дослідження права людини на мир та окреслення векторів його розвитку, що обумовлюється сучасною трансформацією всього світового порядку.

Виклад матеріалу

Право на мир в багатьох наукових джерелах кваліфікується як право людини третього покоління, що охоплює за своїм характером колективні права, які можна захистити лише через тісну співпрацю між державами. і було запропоноване Карелом Васаком у 1979. Як пише професор М. Козюбра, дослідження прав людини третього покоління є складним, проте важливим завданням, адже на сьогоднішній день дані права перебувають на етапі становлення, завдяки «глибшому самоусвідомленню людьми своєї людської сутності і людської гідності» [2].

Процес визнання права людини на мир ніколи не був простим і досі є далеким від завершення, причому немає єдності у підходах щодо суб'єкта цього права. Регулювання цього права в міжнародному праві має довгу історію. Визнання миру як conditio sine qua non для реалізації прав людини призвело до потреби визнати мир правом людини, принаймні в теорії права.

Як зауважує Януш Нагурни, «мир є істотним виміром спільного блага цілого людства, і як такий пов'язується з дотриманням прав людини» [3, с.29].

Досліджуючи питання пов'язані з правом людини на мир, слід зазначити, що у сучасній науковій літературі вказана проблематика розроблялася насамперед в контексті міжнародного права, яке у своїй структурі містить значну кількість правових норм, спрямованих на обмеження застосування військової сили при вирішенні відповідних міжнародних конфліктів та впровадження у суспільну практику принципу мирного врегулювання міждержавних спорів. Значною мірою міцний зв'язок між міжнародними правами людини і правом на мир пояснюється тим, що відсутність миру веде до великої кількості порушень прав людини. Сучасний концепт права людини на мир засновується саме на доктрині міжнародного права, яка включає в себе декілька важливих універсальних принципів його практичного забезпечення, зокрема, принцип територіальної цілісності держав, принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами, принцип незастосування сили та погрози силою, принцип невтручання у внутрішні справи держав, принцип рівності та самовизначення народів, тощо.

У різних міжнародно-правових актах питання права на мир часто згадується в преамбулах та статтях, які окреслюють цілі і завдання діяльності міжнародних органів та світової спільноти в цілому. Науковці, які досліджують право на мир, зазначають, що «викорінення війни, насилля та збройних конфліктів було й залишається політичною та гуманітарною метою глобальної спільноти». Звичайно, питання забезпечення миру, освіти заради миру та пов'язаних питань висвітлюються у значній кількості резолюцій та рішень міжнародних організацій [4, с. 87].

Одним із ключових документів у дослідженні даної проблематики є Статут ООН, який закріплює обов'язок членів Організації утримуватися у міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування. Це правило також є нормою звичаєвого міжнародного права. Зобов'язання не застосовувати агресію є імперативною нормою jus cogens [5, с. 99].

Важливим документом, що закріплює право людини на мир, є Декларація про виховання народів у дусі миру 1978 року [6], в якій відзначається, що всі народи і всі люди, незалежно від раси, переконань, мови і статі, мають невід'ємне право на життя в мирі, а дотримання цього права є фундаментальним обов'язком кожної країни, що передбачає також ліквідацію загрози війною та усунення застосування сили у міжнародних суперечках, а розв'язання їх мирними способами.

Наступним міжнародним документом у досліджуваній сфері, який не можна залишити без уваги, є Декларація про право народів на мир 1984 р. [7], в якій ГА ООН визнається, що забезпечення мирного життя для народів є священним обов'язком кожної держави. Ідеєю документу є те, що життя без війни слугує основною передумовою повної реалізації прав, проголошених у межах ООН. Також у цій Декларації наголошується на тому, щоб політика держав була орієнтована на усунення загрози війни, насамперед ядерної, та на відмову від застосування сили в міждержавних відносинах і вирішення міжнародних спорів мирними засобами відповідно до Статуту ООН. Таким чином, у контексті створення Організації Об'єднаних Націй право країн на ведення воєн було суворо обмежене правом на самозахист від агресії.

Також слід виділити Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, відповідно до якого пропаганда війни має бути заборонена законом (ст.20) [8].

Право на мир також законодавчо закріплене у таких регіональних документах, як Африканська Хартія прав людини і народів та Азіатська Хартія прав людини. А створення Ради Європи, само по собі, було засновано на переконаннях, що «зміцнення миру на засадах справедливості та міжнародного співробітництва є життєво важливим для збереження суспільства та цивілізації» і породило низку регіональних документів щодо розуміння права на мир. Одним з таких документів є Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі 1975 р. [9], який закріплює зобов'язання держав-учасниць використовувати лише мирні засоби врегулювання спорів (п.5).

Іншим вагомим документом є Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [10], яка є основним джерелом щодо захисту прав людини на європейському континенті та фокусується на індивідуальних правах. Особливістю даної Конвенції є те, що право на мир в ній прямо не закріплене, але якщо розглядати деякі справи, які стосуються питань ефективного контролю над територією та деяких міждержавних скарг, то можна дійти такого висновку: суд визнає факт того, що порушення прав людини може бути наслідком порушення права на мир [4, с. 88].

Проте не дивлячись на закріплення права людини на мир в різних міжнародних актах (як універсальних так і регіональних), можемо стверджувати що у практичній площині вищезазначені положення у є, по-суті, декларативними. Більше того, з початком повномасштабного вторгнення РФ відбулася руйнація певних інститутів міжнародного права, міжнародних норм та правових порядків. Хоча, при цьому, закріплені норми щодо миру, можуть слугувати першим кроком до формування, як універсальних так і регіональних, механізмів захисту прав людини.

Вважаємо, що розвиток право людини на мир слід розглядати в міжнародному та внутрішньодержавному вимірах. Спочатку зупинимось на внутрішньодержавному розвитку, говорячи про який, слід наголосити на важливості інституціоналізації даного права, тобто його визнанні на найвищому державному рівні -Конституції України. В контексті цього, не одноразово виступала професор Н. Оніщенко, яка підкреслила, що будь-яка група прав може бути реалізована лише за умов забезпечення основоположного права -- права людини на мир та зауважила, що цей концепт потребує розвитку, адже раніше забезпечення мирного життя людини не розглядалося в сенсі конституційного права [11].

Що стосується міжнародного вектору розвитку права людини на мир, інституційна основа якого на певному рівні вже сформована, слід розробити дієві механізми захисту такого права. В першу чергу, мова йде про діяльність Ради Безпеки ООН, яка функціонує на підставі Статуту ООН та є, по суті, головною безпековою організацією світу. До прикладу, неодноразово на засіданні Радбезу намагалися засудити незаконні «референдуми» про «приєднання» українських територій до РФ, проте такі резолюції блокувалися Росією. Тобто РФ використала привілей (має право вето як постійний член) згідно зі Статутом ООН, який зараз сама ж зневажає. Тому виходить що Рада Безпеки фактично залишається «паралізованою» і не може приймати рішення щодо проблем, для вирішення яких і було створено ООН, так як залежить від п'яти постійних членів (США, Велика Британія, Франція, Росія, Китай). Взагалі, з огляду на такі злочини як спочатку анексія Криму, потім повномасштабну війну, вважаємо що Росії як державі-терористу не місце в міжнародних організаціях і тим паче в її керівних органах, які мають опікуватися міжнародною безпекою.

В контексті міжнародного розвитку права людини на мир слід згадати про Раду ООН з прав людини, на яку покладається захист прав і основних свобод людини на справедливій та рівній основі, а також ефективна координація та інтеграція діяльності, що стосується прав людини, у рамках системи ООН. Після повномасштабного вторгнення українська дипломатія домагалася спочатку виключення Росії з Ради (квітень 2022), а згодом зробила все щоб її туди не переобрали. І звісно прийнята резолюція із закликом розслідувати воєнні злочини Росії на українській території є позитивним кроком але не достатньо ефективним. Постає логічне питання: що ще має зробити Росія задля рішучих кроків міжнародної спільноти? Які злочини вона має ще вчинити, щоб бути виключеною з головних міжнародних інституцій?

Найбільш важливим повноваженням Ради є здатність використовувати спеціальні процедури ООН і універсальний періодичний огляд. Відтак, вбачається доцільним розширення таких повноважень (адже прийняття резолюцій є недостатньо ефективним) в частині вжиття необхідних заходів задля неповторення злочинів, що порушують права людини, в тому числі право на мир (наприклад можливість накладати спеціальні санкції з метою змусити державу - агресора до миру).

Зрозуміло, що право людини на мир повинно ще бути розроблене (опрацьоване) сучасною соціогуманітарною наукою загалом і правовою доктриною зокрема з безумовним урахуванням практичної складової. Проте, навіть при поверхневому, оглядовому вивченні природи даного права зрозуміло і те, що воно (це право) повинно охоплювати убезпечення від агресивних проявів з боку інших держав, особливо держав-спонсорів тероризму, терористичних організацій, терористичних угрупувань; убезпечення від застосування ядерної зброї, біологічної, хімічної, інших видів зброї масового ураження; убезпечення від будь-якого знищення мирного населення (особливо дітей), руйнування інфраструктури тощо [12, с. 138].

У тих працях, де право на мир описано серед прав третього покоління, його згадано як необхідну умову для охорони й захисту основних прав людини. Право на мир визнано першим елементом для побудови ефективної системи охорони прав людини, позаяк воєнний стан природно суперечить можливості забезпечення добра для особи. Без забезпечення права на мир право людини на життя і його захист стає абсолютно невиконуваним, незалежно від наявності численних міжнародних договорів про захист цивільного населення, визначення правил ведення війни тощо, адже кожна особа, що мешкає в сфері воєнних дій, не може бути впевненою у безпеці та захисті свого життя [3, с. 30]. Право на мир можна розглядати як у площині конкретної особистості, певних соціальних груп та суспільства, так і людства в цілому. Тому, враховуючи сучасну кризу світового правопорядку, право людини на мир слід визнати запорукою не тільки ефективності будь-якої соціальної взаємодії, але й реалізації всіх інших прав людини, у тому числі так званих прав третього покоління. Крім того, необхідно зазначити, що право людини на мир пов'язане з забезпеченням та захистом інших прав людини, зокрема, правом на життя, соціальним захистом, охороною здоров'я тощо.

Говорячи про саме поняття «мир», слід зазначити, що всесвітньо відомий норвезький вчений і дослідник Й. Г альтунг, визначив два види миру.

«Негативний мир» означає відсутність війни, відсутність озброєних конфліктів між державами або усередині держав. «Позитивний мир» означає не лише відсутність війни або озброєних конфліктів, але і створення умов для рівності, справедливості і розвитку [13]. Виходячи з цього підтримуємо думку вже сучасних вчених Н. Оніщенко та С. Сунєгіна які пропонують під поняттям «мир» розуміти як відсутність військового протистояння між двома або більше державами, організованого насильства всередині країни, а також засіб забезпечення всебічної та ефективної охорони і захисту прав людини, соціальної справедливості, економічного добробуту тощо. При цьому право на мир можна розглядати як найважливіший правовий інститут, навколо якого об'єднуються всі інші права і свободи людини, у тому числі право на життя. Зміст права на мир складають можливості відповідних суб'єктів жити та здійснювати певну діяльність у стані згоди з іншими колективними та індивідуальними суб'єктами права [12, с. 140-141].

Російсько-українська війна стала викликом як для українського суспільства, але посприяла підвищенню згуртованості та відчуття солідарності, так і для усієї системи міжнародної безпеки з періоду Великої Вітчизняної війни, адже показала нездатність світових інститутів безпеки гарантувати стабільність і знову піднесла питання ролі міжнародних організацій та суверенних держав у дотриманні миру. Зрозуміло що війни і збройні конфлікти неминуче ведуть до недотримання прав людини, а стабільний, довготривалий мир та безпека можуть бути отримані тільки тоді, коли всі права людини будуть реалізовані. Тому будування та забезпечення миру -- це спільний виклик для усього людства, адже чим більше суспільство сприяє, захищає і виконує права своїх людей, тим вищі шанси в приборканні насильства та мирного вирішення конфліктів.

Цілком поділяємо точку зору, що різноманітні питання, пов'язані з забезпеченням миру у відповідному соціальному середовищі, у тому числі між державами, не обмежуються, власне, правовим контекстом їх вирішення, оскільки перебувають, з-поміж іншого, в межах таких моральних понять, як доброта, взаємоповага, добросовісність, взаєморозуміння, порядність, справедливість, чесність, відданість, взаємна підтримка тощо, які є явищами насамперед морального характеру. Право як нормативна система об'єктивно не може осягнути глибинний зміст зазначених моральних явищ, що, серед іншого, пов'язано з більш пізнім у порівнянні з мораллю історичним періодом його формування та розвитку. Важливо зауважити, що моральні зобов'язання людини не обмежуються будь-якими статусами чи формальними ознаками на кшталт приналежності до певної віри, нації, сім'ї, будь-якої соціальної групи, а міцно зв'язуються лише почуттям всезагальної людської солідарності, заснованої на доброзичливості, співчутті та милосерді. На відміну від моралі, право, навпаки, оперує насамперед формально визначеними статусами тих чи інших суб'єктів та соціальних груп і саме залежно від цих статусів формує відповідну систему прав і обов'язків індивідів [12, с. 142].

Висновок

Можемо стверджувати, що право на мир, який класифікується як право третього покоління, є першим та найважливішим елементом побудови ефективної системи охорони прав людини, адже без його забезпечення, всі інші права людини (право на життя на життя та його захист, свободу та особисту недоторканість тощо) стає абсолютно не виконуваним. Очевидно, що політичних та економічних угод недостатньо для забезпечення міцного миру, а роль міжнародні інституції в урегулюванні міжнародних криз є декларативною.

Розвиток права людини на мир може мати такі вектор розвитку: міжнародний та внутрішньодержавний. Перший стосується розроблення дієвих механізми захисту такого права, зокрема зміна Статуту ООН в контексті зняття або «обходу» права вето постійними членами Ради Безпеки, а також наданні Раді ООН з прав людини реальних важелів впливу (розширити повноваження) для ефективного реагування в разі доведення порушення державою агресором прав людини, з метою змусити останню до миру. Другий може бути досягнутий за допомогою закріплення права людини на мир, на найвищому державному рівні - у Конституції України.

Право на мир є ключовим правовим інститутом, навколо якого об'єднуються всі інші права і свободи людини, включно з правом на життя. Будування та забезпечення миру -- це спільний виклик для усього людства, який повинен бути встановлений на основі моральних та правових норм, людяності, освіти, інтелектуального прогресу та солідарності. Саме співпраця та єдність усіх хто цінує мир може запобігти катастрофам і стражданням, які несе війна. Тільки такий підхід може реалізувати право кожної людини на світ, у якому буде більше прикладів досягнення миру, ніж історій його руйнування.

Література