Застосування стандартів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

здобувач вищої освіти Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ

Ми живемо в час ганебного варварства, хоча і вважається, що верховенство права та непорушність природніх прав людини займають домінуюче становище в світі.

На мою особисту думку, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та ряд інших документів, це засіб подолання сорому за ті страшні речі, які людство допустили перед та під час Другої Світової Війни.

Однак, зараз я б хотіла зупинитись на такому виді сучасного дикунства, як дискримінація, а саме дискримінація жінок.

З огляду на навчальну дисципліну, доречно це буде зробити через призму ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст. 1 Протоколу № 12 до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Нещодавно, мене глибоко вразила статистика, яка стосувалась виборчих прав жінок. В ній коротко наводились роки та загальні обставини набуття жінками виборчих прав в різних країнах Європейського та Азійського континентів. Виявилося, що в багатьох європейських країнах жінки отримали право обирати і бути обраними до державних органів влади лише у другій половині ХХ сторіччя. Особливо, в цьому сенсі, мене вразила Швейцарія, в якій право голосу на місцевих виборах у всіх кантонах, жінки отримали лише в 1991 році. А в деяких країнах це невігластво і досі існує (Ватикан, Ліван).

Далі, мені трапилась Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок і багато інших документів в яких жінка виступає, як окремий суб'єкт права.

Тобто, є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод і окремо нормативний документ, який покликаний захищати права жінок.

Ще один вид дискримінації жінок, який також мав місце у недалекому минулому багатьох західних країн та залишається актуальним і зараз переважно в східних країнах - це право жінки на вищу освіту.

Одним, з яскравих прикладів, такої дискримінації - є історія Рут Бейдер Гінзбург - судді Верховного суду США. Так, восени 1956 року вона вступила до Гарвардської юридичної школи однією з дев'ятьох жінок з -поміж близько 500 вступників. Декан закладу Ервін Грісволд поставив студенткам, у тому числі Гінзбург, принизливе сексистське питання: «Як ви виправдовуєте те, що ви зайняли місце кваліфікованого чоловіка?».

Саме існування таких фактів в історії людства принижує мою гідність і спонукає відчуття «іспанського сорому» за подібну модель людського життя.

Також, хочу висловитись, щодо дискримінації жінок в Україні. На мою особисту думку, така дискримінація знаходиться переважно у побутовій площині і з кожним роком наближається до ліквідації у своїй масовості.

Яскравим прикладом побутової дискримінації є - домашнє насильство. Українські правоохороні органи на ряду з громадянами України тільки вчаться усвідомити цей факт та долати його. Як приклад, того, що Україна знаходиться на початку цього шляху, може свідчити те, що поняття домашнє насильство було впроваджено в національне законодавство лише наприкінці 2017 року. А, ще справа «Левчук проти України» від 03.09.2020 року, дійсно показує відсутність практичного алгоритму дій правоохоронних органів в разі домашнього насильства.

Також, хочу зазначити, що багато людей сприймають, як жіночу дискримінацію - щоденні, домашні побутові обов'язки на ряду з основним місцем роботи. Я вважаю це твердження помилковим, оскільки виконання домашніх обов'язків жінкою без активної участі чоловіка - це не дискримінація, це - вибір способу домашнього побутового життя.

А, дискримінацією тут буде випадок, який трапляється щороку на підприємстві де працює мій чоловік. Кожного року 31 грудня (якщо цей день робочий) начальник відпускає всіх працівниць підприємства до дому в першій половині робочого дня, мотивуючи це тим, що їм необхідно готувати їжу до новорічного столу, а чоловіки залишаються на роботі. Ось, це дискримінація.

Що стосується суспільних сфер життя, то сучасні українки не мають масових проблем з освітою, роботою, виборчим правом тощо. Так, наприклад, нещодавно у мене було судове засідання: я, жінка - представник позивача, секретар судового засідання - жінка та суддя теж жінка. І в мене промайнула думка, що жінки XVIII-ХІХ століть в це навіть не повірили б.

Людство, ще не має універсальної відповіді на те, що є справедливість. Це досі залишається суб'єктивною категорією, ЄСПЛ не є виключенням. Але не зважаючи на, досі вражаючу кількість випадків дискримінації в світі - людство намагається її подолати і з часом обов'язково досягне успіху.

Постановка проблеми

Українське законодавство категорично забороняє катування. Стаття 28 Конституції України зазначає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню [1].

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка набрала чинності 11 вересня 1997 року [2]. Саме з цієї дати для України розпочався новий етап правового розвитку й реформування.

Відповідно до ст. 9 Конституції України [1], ратифікація Європейської конвенції має юридичними наслідками обов'язок держави забезпечити реалізацію зазначених в ній прав і свобод, визнання за особою права на звернення до Європейського суду по правовий захист; прецедентний характер рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Отже, Європейська конвенція є частиною національного законодавства України. Розглядаючи скаргу щодо держави, яка ратифікувала Європейську конвенцію, ЄСПЛ спирається на існуючі прецеденти. Таким чином, рішення ЄСПЛ мають слугувати для національних органів публічної влади та їхніх посадовців орієнтирами у сфері забезпечення прав людини; в цьому - запорука дотримання положень Європейської конвенції (А.О. Червяцова) [3].

Стаття 3 Конвенції у дуже стислому викладі передає надзвичайно широкий зміст одного з основоположних прав людини, забезпечуючи право фізичної недоторканності особи, і встановлює абсолютну заборону катування. Неодноразово і теоретики, і практики задаються питанням: чому ця стаття не передбачає вичерпного переліку випадків, які б підпадали під кваліфікацію катування чи інших видів жорстокого поводження, що становили б порушення ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод? Натомість маємо коротке, оціночне й одночасно широке за змістом положення, що визначає заборону катування.

Отже, метою цієї статті є дослідження видів поводження чи покарання, заборонених ст. 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та розмежування їх між собою.

Ґрунтовною є праця Т.І. Фулей [4], де розглянуто застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя, та П.В. Пушкар [5] в аспекті дослідження застосування практики Європейського суду з прав людини видів поводження чи покарання, заборонених ст. 3 Європейської конвенції. А.О. Червяцова досліджує право на життя та заборону катувань у рішеннях Європейського суду з прав людини [3].

Практика ЄСПЛ виокремила три види поводження чи покарання, заборонені ст. 3 Конвенції: а) таке поводження чи покарання, що принижує гідність; б) нелюдське поводження чи покарання; в) катування. Розглядаючи питання щодо порушення статті 3 Конвенції, ЄСПЛ спирається на доктрину “мінімального рівня жорстокості”. Доктрина “мінімального рівня жорстокості” застосовується при відокремленні катувань від нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Практично неможливо дати чітку класифікацію обставин, які ЄСПЛ бере до уваги при вирішенні питання, чи сягають страждання, спричинені потерпілому, мінімального рівня, котрий дає можливість визнати погане поводження катуванням. Справа в тому, що поняття “страждання” включає в себе не стільки об'єктивні, скільки суб'єктивні моменти, внаслідок чого це поняття дуже складно визначити.

Встановлюючи рівень жорстокості, силу спричинених страждань, ЄСПЛ виходить із обставин конкретної справи, при цьому він враховує: «інтенсивність та жорстокість поганого поводження, тривалість цих дій, їх фізичний чи психологічний ефект, характер поводження, за яких обставин, яким чином, якими методами та способами вони здійснюються» («Ірландія проти Сполученого королівства» (Ireland v. UK) заява № 5310/71, рішення від 18 січня 1978 року) [6], а в деяких випадках - стать, вік та стан здоров'я жертви та інші обставини «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France) заява № 25803/94, рішення від 28 липня 1999 року) [7].

Зважаючи на те, що стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не дає визначення терміна «катування», і ЄСПЛ у своїй практиці часто звертається до формулювання, яке дано у статті 1 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання закріплює: «...термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа або у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої іншої причини, яка ґрунтується на дискримінації будь -якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, відома, чи з їх мовчазної згоди.

В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи спричиняються ними випадково» [8].

Проте Конвенція не дає визначень для понять, використаних у статті 3 Конвенції. Її зміст охоплює практично будь -які акти чи обставини, що можуть містити елемент «поганого поводження». На відміну від Конвенції ООН проти катувань, яка встановлює такі ознаки «катування»: 1) специфічна мета - «одержати... відомості чи визнання, покарати... за дії.., залякати чи примусити...»; 2) «причина, заснована на дискримінації будь -якого характеру», ст. З Європейської конвенції таких обмежень не містить.

Це дало можливість Європейському суду поширити дію ст. З Європейської конвенції на ситуації, де такі ознаки відсутні. У рішенні у справі «Аксой проти Турції» (Aksoy v. Turkey) ЄСПЛ зазначає, що стаття 3 Конвенції сформульована таким чином, що дає можливість «поставити тавро “катування” лише на навмисному нелюдському поводженні, яке викликає особливо сильні й жорстокі страждання» (заява № 21987/93, рішення від 18 грудня 1996 року) [9].

При цьому ЄСПЛ у рішенні у справі «Ейдін проти Турції» (Aydin v. Turkey) визнає катуванням настільки брутальні факти порушення статті 3, щодо яких не залишається сумніву (заява № 23178/94, рішення від 25 вересня 1997 року) [10]. Як нелюдське поводження чи покарання ЄСПЛ може розцінити навмисні дії, “рівень жорстокості” яких не сягає мінімуму, необхідного для визнання таких дій катуванням. Отже, розмежування навмисних видів поганого поводження перш за все залежить від рівня жорстокості. П.В. Пушкар зазначає, посилаючись на Грецькі справи, Європейська комісія з прав людини, доповідь від 5 листопада 1969 року «жорстоке поводження включає в себе щонайменше такого роду поводження, яким свідомо завдаються жорстокі страждання, психологічні або фізичні, які у даній ситуації вважаються невиправданими» [5].

На відміну від катування, нелюдське поводження охоплює більш широкий спектр варіантів “поганого” поводження: якщо катування - це навмисне спричинення болю чи страждання, то нелюдське поводження - це не лише навмисні дії; крім того, катування має певну мету (отримання зізнання або іншої інформації, примушення до дій, покарання тощо), нелюдським може бути поводження, що не має будь -яких цілей. Відповідно до ст. 3 Конвенції, поводження визнається нелюдським при досягненні мінімального рівня жорстокості. У рішенні у справі «Валашінас проти Литви» (Case of Valasias v. Lithuania) оцінка цього мінімального рівня є відносною: вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість такого поводження, його фізичні та психічні наслідки, а також у деяких випадках стать, вік та стан здоров'я потерпілої особи (заява № 44558/98, рішення від 24 липня 2001 року) [11]. Європейський суд з прав людини вважає поводження за «нелюдське», оскільки, inter alia, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань. Поводження, на думку ЄСПЛ, було «таким, що принижує гідність», якщо воно мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, муки і меншовартості, а відтак принизити та зневажити («Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) заява № 30210/96, рішення від 26 жовтня 2000 року^{) [12]}.

Не існує нелюдського поводження, яке б не принижувало гідність, оскільки, як зазначалося, нелюдське поводження може одночасно бути й таким, що принижує, і навпаки. Однак у практиці Суду існують рішення, в яких Суд визнавав поводження лише таким, що принижує гідність, одночасно вказуючи, що за ступенем жорстокості таке поводження не є нелюдським. Вперше поняття «поводження, що принижує гідність» було визначено ЄСПЛ у рішенні по справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the UK). Суд дійшов висновку, що п'ять методів допиту, на які посилаються заявники, «...були такими, що принижують гідність, оскільки вони викликали у їхніх жертв почуття страху та неповноцінності, а також страждання, здатні принизити та образити їхню гідність, і, ймовірно, зруйнувати їхню психіку та моральну стійкість» (заява № 5310/71, рішення від 18 січня 1978 року) [6].

Так, за М. Хавронюком, гідність - це сукупність високих моральних, світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності [13, с. 129]. А. Олійник розуміє поняття гідності як таке, що характеризується визнанням суспільством соціальної цінності і значущості кожної людини, її унікальності [14, с. 69]. У справі «Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer v. UK) ЄСПЛ знов намагається відокремити поняття поводження чи покарання, що принижує гідність. «Суд дійшов висновку, що з огляду на факти справи, рівень страждань не був досягнутий, і, таким чином, ...покарання, покладене на пана Тайрера, не було «нелюдським» у значенні статті 3. Відповідно, залишається одне питання для вирішення - чи був він підданий «покаранню, що принижує гідність», котре є порушенням статті 3?» [15] (заява № 5856/72, рішення від 25 квітня 1978 року).

У цій справі ЄСПЛ вирішив, що в покаранні, якому було піддано заявника, елемент приниження досяг рівня, який дає підставу для визнання його таким, що принижує гідність, отже порушує статтю 3 Конвенції. Кваліфікуючи поводження як таке, що принижує гідність, ЄСПЛ виходить із того, що може бути відсутня ознака публічності. Інакше кажучи, поводження чи покарання є такими, що принижує, навіть якщо жертву було принижено в її власних очах. Поводження чи покарання, що принижує гідність, може бути ненавмисним. Поводження чи покарання, що принижують людську гідність, є, умовно кажучи, «найменш жорстоким» видом поводження, забороненого ст. 3 Конвенції. Згідно з позицією ЄСПЛ, яка була висловлена у 1978 р., поводження чи покарання, що принижують людську гідність, «спричиняє у потерпілого почуття страху, болісні страждання й почуття неповноцінності, спроможні принизити його гідність і навіть зламати його фізичний і моральний опір» («Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland V. the United Kingdom) заява № 5310/71, рішення від 18 січня 1978 року) [6].

Це було підтверджено й у 2000 р. у рішенні («Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) заява № 30210/96, рішення від 26 жовтня 2000 року) [12] таким, що принижує гідність, ЄСПЛ назвав поводження, яке «мало на меті викликати у потерпілих почуття страху, страждань і меншовартості, а відтак принизити та зневажити їх» («Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) заява № 26772/95 рішення від 06 квітня 2000 року [16]; «Гонгадзе проти України» (Gongadze v. Ukraine) заява № 34056/02 рішення від 08 квітня 2005 року [17]). Нелюдське поводження чи покарання може виявлятися як у свідомому застосуванні фізичного чи психічного насильства до особи, так і в результаті невжиття певних заходів. На відміну від катування, кваліфікація дій чи бездіяльності державних органів як нелюдського поводження не вимагає наявності мети. У вже згаданій справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) заява № 30210/96, рішення від 26 жовтня 2000 року) ЄСПЛ провів розмежування «нелюдського» і такого, «що принижує гідність», поводження, вказавши, що нелюдське поводження має місце, «якщо, крім іншого, воно було умисним, застосовувалося впродовж кількох годин поспіль і призводило або до справжніх тілесних ушкоджень, або до гострих фізичних чи душевних страждань» [12].

Слід зазначити, що, вирішуючи питання про правомірність покарання в контексті статті 3 Конвенції, ЄСПЛ використовує, як це неодноразово зазначалося в судовій практиці, “індивідуальний підхід”: ЄСПЛ наголошує на тому, що заборона покарання, яке є нелюдським поводженням або принижує гідність, є абсолютною; ефективність покарання не може виправдати його застосування, якщо сутність покарання суперечить статті 3 Конвенції: «...що стосується переконання деякої частини громадян, що судове тілесне покарання стримує злочинців, слід зазначити, що покарання не втрачає свого принизливого характеру через переконання, що воно має бути, чи, власне, є ефективною пересторогою або допомагає контролю над злочинністю. На думку ЄСПЛ, недозволеним є застосування покарань, які суперечать статті 3, який би застережливий ефект вони б не мали» («Тайрер проти Сполученого Королівства» (Tyrer v. UK) заява № 5856/72, рішення від 25 квітня 1978 року) [15].

Отже, катування та інші жорстокі види поводження і покарання, що принижують гідність особи, розглядаються міжнародним товариством як грубі порушення прав людини і є імперативною нормою, що не передбачає винятків. Як постійно підкреслює у своїх рішеннях ЄСПЛ, вона відображає одну з фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Таким чином, кожен громадянин, працівник органів влади і просто будьяка особа має мати внутрішнє переконання у неможливості застосовувати катування до інших осіб та неприпустимості подібних дій, а вони припиняться тільки тоді, коли будуть втілені у свідомість людей, а не тільки будуть задекларовані. Конституція України : прийнята на 5-й сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // ВВР України. - 1996. - № 30. - Ст. 141. ^{Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 04}

листопада 1950 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004. ^{Червяцова А. О. Право на життя та заборона катувань у рішеннях Європейського}

суду з прав людини: аналіз судової практики за статтею 2 і 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод : навч. посібник / А.О. Червяцова. - Х. : ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2012. - 308 с. 4. Фулей Т.І. Застосування практики ^{Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя : науково-метод. посібник для суддів. - 2-ге вид., випр. і} доп. - К., 2008. ^{Пушкар П.В. Заборона катувань та інші форми жорстокого поводження чи покарання: застосування практики Європейського суду з прав людини / П.В. Пушкар [Електронний ресурс]. - Режим доступу:} http://aau.edu.ua/static/pdf/hr_ppushkar_art3.pdf. Case of Ireland v. The United Kingdom, 5310/71 Council of Europe: European Court of Human Rights, 18 January 1978, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57506. ^{Case of Selmouni v. France,} 25803/94 Council of Europe: European Court of Human

Література

катування покарання захист прав людини

Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких,принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року // ВВР УРСР. - 1987. - № 13. - Ст. 108 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_085.

Case of Aksoy v. Turkey, 21987/93 Council of Europe: European Court of Human Rights, 18 December 1996, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58003.

Case of Aydin v. Turkey, 23178/94 Council of Europe: European Court of Human Rights, 25 September, 1997, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58371.

Case of Valasinas v. Lithuania, 44558/98 Council of Europe: European Court of Human Rights, 24 July 2001, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-59608.

Case of Kudla v. Poland, 30210/96 Council of Europe: European Court of Human Rights, 26 October 2000, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58920.

Конституція України: офіційний текст: коментар законодавства України про права та свободи людини і громадянина : навч. посіб. / авт.-упоряд. М. І. Хавронюк. - К. : Парлам. вид-во, 1999.

Олійник А. Ю. Захист конституційного права на повагу до гідності / А. Ю. Олійник // Науковий вісник Нац. акад. внутр. справ України. - 2002. - № 4. - 1996.

Case of Tyrer v. The United Kingdom, 5856/72 Council of Europe: European Court of Human Rights, 25 April 1978, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57587.

Case of Labita v. Italy, 26772/95 Council of Europe: European Court of Human Rights, 6 April 2000, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58559.

Case of Gongadze v. Ukraine, 34056/02 Council of Europe: European Court of Human Rights, 8 November 2005, available at: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-70853.

Размещено на Allbest.ru