Правове регулювання застави прав інтелектуальної власності у Німеччині

Размещено на http://www.allbest.ru/

Правове регулювання застави прав інтелектуальної власності у Німеччині

Ю.Л. Бошицький, Юрій Ладиславович Бошицький, професор, ректор Київського університету права НАН України

Резюме

Поряд з людською творчістю і винахідливістю інтелектуальна власність всюди навколо нас. Кожний продукт або послуга, які ми вживаємо або отримуємо у повсякденному житті, - це результат інтелектуальної, творчої діяльності людини. Сьогодні все більше зростає розуміння того, що трансформація науково-технічних розробок в інноваційний продукт, придатний для виробництва і ринку, чи не найважчий етап у ланцюзі, який пов'язує розробника зі споживачем, а тому належна охорона суб'єктивних прав суб'єктів права інтелектуальної власності на належні ним об'єкти права інтелектуальної власності визнається в усьому світі невід'ємним елементом ринкових відносин. Вказані процеси супроводжуються швидким розвитком законодавства у сфері інтелектуальної власності, що проявляється у перманентному процесі появи нових нормативно-правових актів.

Ключові слова: застава, інтелектуальна власність, право, комерціалізація, об'єкт права інтелектуальної власності.

Summary

Legal regulation of the pledge of intellectual property rights in Germany

Yurii Boshytskyi

Along with human creativity and ingenuity, intellectual property is everywhere around us. Every product or service that we use or receive in our daily lives is the result of intellectual, creative activity. Today, there is a growing understanding that the transformation of scientific and technical developments into an innovative product suitable for production and the market is perhaps the most difficult stage in the chain that connects the developer with the consumer, and therefore proper protection of the subjective rights of intellectual property rights holders to their intellectual property rights is recognized worldwide as an integral element of market relations. These processes are accompanied by the rapid development of legislation in the field of intellectual property, which is manifested in the permanent process of emergence of new regulations.

Key words: pledge, intellectual property, law, commercialization, object of intellectual property rights.

Актуальність теми дослідження

До способів забезпечення виконання зобов'язань у цивільному праві європейських держав застава посідає важливе місце з огляду на її порівняно високу ефективність для задоволення майнових інтересів уповноваженої особи шляхом звернення стягнення на заставлене майно. При цьому на практиці найбільш поширеною є застава речей, особливо нерухомих речей (іпотека), за рахунок вартості яких задовольняються вимоги заставодержателя. Водночас заставу майнових прав, у тому числі й майнових прав інтелектуальної власності, не можна вважати такою, що широко використовується у цивільному обороті через низку теоретичних і практичних правових проблем, пов'язаних з цим різновидом застави.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Правові проблеми інституту застави були предметом досліджень М. Агаркова, Д. Бобрової, О. Дзери, А. Довгерта, Ж. Завальної, О. Загорулько, О. Звоницького, О. Іоффе, О. Кізлової, В. Коссака, Н. Кузнєцової, В. Луця, І. Новицького, О. Підопригори, І. Пучковської, І. Спасибо-Фатєєвої, М. Старинського, В. Сухоноса, Я. Шевченко, Т. Шкрум, С. Щербак та ін. Праці цих науковців переважно зосереджувалися на загальних питаннях правового регулювання застави в національному законодавстві, передусім застави речей.

Питанням застави майнових прав, зокрема й застави майнових прав інтелектуальної власності в Україні, присвячені роботи таких науковців, як І. Коваль, А. Кодинець, К. Оверковський, С. Нижний, О. Трофименко, С. Шимон. Відаючи належне ґрунтовності та комплексному характеру праць зазначених науковців, слід, проте, відмітити, що зміни у правовому регулюванні права інтелектуальної власності та процес оновлення цивільного законодавства України, який відбувається нині, виявили потребу у подальшому дослідженні застави майнових прав інтелектуальної власності, зокрема з урахуванням досвіду правового регулювання заставних відносин в іноземних країнах, передусім Франції та Німеччині. При цьому слід враховувати правову природу застави, яка розвивалася з відповідних інститутів римського права. Також важливим для удосконалення правового регулювання у досліджуваній сфері є такі джерела м'якого права, як Типовий закон ЮНСІТРАЛ про забезпечені правочини 2016 року¹ і Принципи, визначення та модельні правила Європейського приватного права².

Формулювання мети статті

Метою цієї статті є аналіз формування інституту застави в Німеччині, сучасний стан правового регулювання відносин щодо застави майнових прав інтелектуальної власності в цій країні ЄС, визначення правових проблем, пов'язаних з цим видом застави, і формування пропозицій щодо українського законодавства в цій сфері.

Викладення основного матеріалу

Питання використання прав інтелектуальної власності в якості предмета забезпечення отримали значну увагу в німецькій правовій літературі. Однак цей академічний інтерес не є співмірним з досить обмеженим практичним значенням прав інтелектуальної власності для забезпечення зобов'язань³. Така ситуація зумовлена кількома обставинами.

По-перше, як і у Франції, викликає значні труднощі оцінка вартості прав інтелектуальної власності з метою їх примусового продажу. Права інтелектуальної власності також розглядаються як не досить надійне забезпечення, позаяк можливе успішне оспорювання прав інтелектуальної власності з боку третіх осіб. Крім того, оскільки забезпечення використовується передусім у кредитних правовідносинах, часто строк надання кредиту перевищує строк чинності майнових прав інтелектуальної власності, що робить їх практично непридатними для цілей забезпечення зобов'язання.

Нарешті, деякі права інтелектуальної власності, зокрема права на торговельну марку і комерційне найменування, мають високу цінність лише тоді, коли підприємницька діяльність власника цих прав є успішною. Як тільки він зазнає невдач, одразу знижується і цінність прав на ці об'єкти інтелектуальної власності. А саме у цей час власник потребує високої вартості наданого ним забезпечення найбільше. Тому права інтелектуальної власності визнаються невідповідним забезпеченням у разі загрози неплатоспроможності власника цих прав.

Ураховуючи наведені міркування, у Німеччині права інтелектуальної власності як забезпечення виконання зобов'язань на практиці використовуються переважно тоді, коли усе інше майно власника прав вже передано у забезпечення, наприклад при злитті та поглинанні. Незважаючи на це, німецьке право надає широкі можливості для використання прав інтелектуальної власності в якості забезпечення, у тому числі й шляхом застави. Водночас варто відмітити деякі особливості права інтелектуальної власності Німеччини.

Німецьке патентне законодавство переважно кодифіковане у Патентному законі (Patentgesetz). Європейські патенти на винаходи також користуються охороною в Німеччині. Однак тут існують свої особливості порівняно з Францією. Так, оскільки німецьке право забороняє одночасну подвійну охорону - на національному і європейському рівнях, європейські патенти мають пріоритет порівняно з національними. Якщо виданий європейський патент, то німецький патент на той же винахід вважається недійсним після закінчення періоду на оскарження рішення про видачу європейського патенту. Слід, проте, зауважити, що на розгляді парламенту Німеччини знаходиться законопроєкт, який вирішить питання одночасного існування європейських і німецьких патентів. Зауважимо також, що європейські торговельні марки можуть співіснувати у Німеччині з тими, яким надана національна охорона.

На відміну від Франції та деяких інших країн ЄС, німецьке право надає охорону корисним моделям. Однак ця правова охорона є набагато більш наближеною до охорони винаходів, ніж, до прикладу, в Україні. Закон про корисні моделі (Gebrauchmustergesetz) визначає ті ж три умови патентоздатності - новизну, винахідницький рівень і промислову придатність, - що і для винаходів.

Визнається, проте, що винахідницький рівень корисної моделі може бути істотно нижчим, ніж у винаходу. Це дає можливість отримати охорону для простих технічних поліпшень. На відміну від вітчизняного законодавства, об'єктом корисної моделі у Німеччині не може бути процес. Більше того, рівень техніки для корисних моделей є нижчим, ніж для винаходів. Розгляд заявок на реєстрацію корисних моделей також є швидшим і менш ретельним, ніж у випадку з винаходами.

Особливістю права Німеччини є також неможливість передання прав інтелектуальної власності на об'єкти авторського права. Згідно з німецьким Законом про авторське право і суміжні права (Gesetz uber Urheberrecht und verwandte Schutzrechte) авторське право належить авторам протягом усього їх життя і не може бути відчужене. Проте автори мають право видавати ліцензії про надання майнових прав на об'єкти авторського права третім особам.

За німецьким правом патенти, корисні моделі, торговельні марки і промислові зразки, так само як і об'єкти інтелектуальної власності, що охороняються на рівні ЄС, а також права на попередніх стадіях розгляду заявок на ці об'єкти можуть бути предметом застави, забезпечувальної уступки прав, а також забезпечувального узуфрукта. Також виконання зобов'язання може забезпечуватися наданням кредитору ліцензії, що отримало назву забезпечувальної ліцензії.

Оскільки авторське право не може передаватися третім особам, забезпечувальна ліцензія фактично є єдиним видом забезпечення авторських прав. При цьому деякі суміжні права можуть передаватися, а тому можуть бути заставлені чи обтяжені іншим чином.

Нарешті, альтернативною формою забезпечення прав інтелектуальної власності може виступати право вимоги на роялті, належні ліцензіару. Водночас є загальновизнаним, що ця форма забезпечення є непрактичною.

Відповідно до §1273 Німецького цивільного кодексу (далі - Німецького ЦК) заставним правом на права вважається обмежене майнове право, створене на підставі договору. Застава є акцесорним забезпечувальним правом у тому розумінні, що вона передбачає існування забезпечених вимог. Вимоги, забезпечені заставою, можуть також виникати і в майбутньому. Якщо право вимоги передане або припинилося, так само припиняється і застава. Застава прав забезпечує вимогу повністю у будь-який момент її існування, включаючи відсотки і договірні санкції, якщо тільки відсутня домовленість про інше.

За німецьким законодавством, договір застави повинен бути укладений у письмовій формі лише у випадках, коли у заставу передані права інтелектуальної власності на торговельну марку ЄС, на заявку щодо видачі європейського патенту на винахід чи охоронювані в ЄС права на сорти рослин. На практиці, однак, договори застави майже завжди укладаються у письмовій формі, навіть коли закон і не вимагає такої форми.

Пріоритет застави визначається часом її створення. Це правило застосовується також і до забезпечення вимог, які є умовними чи виникнуть у майбутньому. Відповідно, застава має пріоритет над будь-яким пізніше створеним забезпеченням, правами вимоги на підставі судового рішення та правами арбітражних керуючих у будь-яких пізніше відкритих провадженнях про неплатоспроможність. Хоча реєстрація застави на права можлива у німецькому Бюро патентів і торговельних марок чи у відповідному європейському відомстві, така реєстрація не є необхідною для створення або чинності застави. Вона жодним чином не впливає на права заставодержателя щодо третіх осіб, як це має місце, наприклад у французькому праві. Так само німецьке право не визнає добросовісного (bona fide) набуття заставних прав чи добро^в^ного набуття необ- тяжених прав інтелектуальної власності. На відміну від цього, реєстрація застави прав інтелектуальної власності, що охороняються на усій території ЄС, надає ефективний захист від добросовісного набуття таких прав третьою особою.

Заставодавець залишається власником прав інтелектуальної власності, переданих ним у заставу, до моменту невиконання ним забезпеченого зобов'язання. Відповідно заставодержатель до цього моменту не отримує ніяких майнових прав з числа заставлених. Такий розподіл прав у переважній більшості випадків відображає наміри сторін, оскільки заставодержатель, як правило, сам не зацікавлений у використанні цих прав. Аналогічно антихрез (Nutzungspfandrecht) поширюється тільки на отримання заставодержателем роялті й не передбачає його права використання прав на об'єкт інтелектуальної власності. Якщо в нього виникне таке бажання, то сторони будуть змушені укласти ліцензійний договір. Більше того, саме заставодавець залишається відповідальним за усунення порушень прав інтелектуальної власності. Заставодержатель також може вживати заходів щодо усунення порушень прав інтелектуальної власності заставодавця, якщо це порушення шкодить його праву застави.

Будь-яка зміна або припинення заставлених прав інтелектуальної власності можлива тільки за згодою заставодержателя. Якщо сторони не домовилися про інше, заставодавець повинен сплачувати збори за підтримання чинності прав до Бюро патентів і торговельних марок. Враховуючи, що несплата збору призведе до припинення чинності прав і, як наслідок, до припинення застави прав, заставодержатель може самостійно сплатити цей збір як крайній захід. Бюро не має прав відмовити у прийнятті платежу від заставодержателя.

Подібні питання існують щодо невикористання торговельної марки. Оскільки права на торговельну марку можуть припинитися у разі її невикористання власником протягом 5 років, заставодержатель може опинитися в ситуації, коли він втратить право застави на цей об'єкт у зв'язку з невикористанням. Як обхідний крок деякі автори пропонують заставодержателю продавати заставлені права інтелектуальної власності на публічному аукціоні з посиланням на їх неминуче «пошкодження», посилаючись на §1219 Німецького ЦК, яка регулює відносини застави рухомого майна, але може застосовуватися і до застави прав відповідно до положень §1273 Кодексу⁴. До моменту невиконання боржником забезпеченого зобов'язання заставодер- жатель має право будь-коли передати право застави шляхом відступлення забезпеченої вимоги, як це передбачено частиною другою §1250 Німецького ЦК.

Заставодавець має право передати заставлені права на об'єкт інтелектуальної власності, незважаючи на заставу. Проте новий суб'єкт отримає права інтелектуальної власності, обтяжені заставою, навіть якщо він є добросовісним набувачем цих прав.

У німецькій літературі активно дискутується питання можливості заставодавця видавати ліцензію щодо заставлених прав без згоди заставодержателя. Одна група науковців вважає, що таке ліцензування є в принципі забороненим положеннями частини другої §1276 Німецького ЦК, яка передбачає обов'язкове надання згоди заставодержателя на вчинення правочинів, що будь-яким чином змінюють заставлене право. Інші не вбачають у законодавчих положеннях заборони на видачу ліцензії. Існує також компромісна позиція, згідно з якою заставодавець може видавати ліцензії щодо прав інтелектуальної власності, але після передання їх у заставу видані ліцензії є недійсними з моменту невиконання боржником забезпеченого заставою зобов'язання. При цьому заставодавець може видавати ліцензії тільки третім особам. Таким чином, права, надані за ліцензією, будуть «зіпсовані» заставою та існуватимуть лише під умовою відсутності звернення стягнення на предмет застави⁵.

За законодавством ФРН, звернення стягнення на предмет застави, яким є права інтелектуальної власності, за загальним правилом, можливе тільки у судовому порядку. Як установлено §1277 Німецького ЦК, заставодержатель може вимагати задоволення за рахунок права тільки на підставі виконавчого документа за правилами про примусове виконання, якщо не встановлено інше. Водночас заставодержатель може й повинен спонукати заставодавця до укладення договору, який дозволить реалізацію заставлених прав без звернення до суду. Виконавчий документ може бути виданий і нотаріусом за наявності відповідних умов, зокрема згоди заставодавця.

Однак Німецький ЦК не допускає до моменту невиконання боржником забезпеченого зобов'язання укладення угоди сторін про продаж предмета застави чи укладення договору про залишення предмета застави у власності заставодержателя, тобто lex commissoria. У випадку неукладення договору після порушення забезпеченого зобов'язання заставодержатель може звернути стягнення на предмет застави лише шляхом продажу з публічного аукціону.

У рамках процедури неплатоспроможності заставодержатель за договором застави, предметом якої є частина майна боржника, має право на окреме задоволення його вимог щодо основної суми боргу, відсотків і витрат за рахунок предмета застави. Така вимога кредитора, забезпечена заставою, має пріоритет у процедурі неплатоспроможності у тому розумінні, що за рахунок вартості заставленого майна погашаються передусім вимоги заставодержателя.

Щодо заставлених прав інтелектуальної власності також існує певна дискусія стосовно того, хто має право продажу предмета застави - арбітражний керуючий чи сам забезпечений кредитор. Положення законодавства ФРН дають підстави для обох позицій. На практиці ж, як правило, арбітражний керуючий і кредитор вирішують це питання шляхом укладення окремого договору. Так чи інакше забезпечений кредитор отримає задоволення за рахунок вартості заставлених прав інтелектуальної власності. При цьому якщо дії щодо реалізації предмета застави будуть здійснені арбітражним керуючим, він утримає 9 % від отриманих коштів на користь майна неплатоспроможного боржника. У разі порушення строків реалізації заставлених прав арбітражний керуючий зобов'язаний сплатити відсотки і відшкодувати забезпеченому кредитору збитки від втрати заставою вартості.

Предметом застави можуть бути також права, надані заставодавцю за ліцензією (ліцензійним договором). Оскільки такі права є похідними від прав, власниками яких є треті особи, згода таких третіх осіб на обтяження чи на передання ліцензійних прав є обов'язковою принаймні у деяких випадках. Наприклад, Закон про авторське право і суміжні права прямо вказує на необхідність такої згоди, хоча і з певними винятками. Інше законодавство про права інтелектуальної власності, хоча прямо й не містить приписів про обов'язкове надання згоди на обтяження та передачу третім особам прав, наданих за ліцензією, чи дійсно потрібна така згода, є предметом дискусій серед науковців. Також немає єдиної думки серед фахівців щодо того, чи слід вважати заставу ліцензійних прав заставою прав вимоги і, відповідно, чи поширюється на таку заставу законодавча вимога про обов'язкове повідомлення боржника-ліцензіата про порушення зобов'язання.

Загалом на відносини щодо застави прав, наданих на підставі ліцензії, поширюються загальні положення німецького законодавства про заставу прав. Права й обов'язки заставодавця і заставодержателя при заставі ліцензійних прав визначаються у договорі застави. Як правило, вони розподіляються так. Заставодавець визначається відповідальним за предмет застави, тобто ліцензію. Якщо він не виконує цього обов'язку, заставодержатель може вжити самостійних кроків щодо збереження ліцензії. Хоча заставодавець-ліцензіат за ліцензією не повинен сплачувати ніяких ліцензійних платежів заставодержателю, однак він залишається відповідальним за сплату таких платежів первісному ліцензіару. Більше того, заставодавець зазвичай зберігає право на надання субліцензії. На практиці умови договору про заставу забороняють заставодержателю бути субліцензіатом, навіть якщо законодавство не містить ніяких обмежень щодо цього.

Окреслений вище загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно застосовується також і до застави ліцензійних прав. Дискусійним у німецькому праві є питання впливу неплатоспроможності ліцензіара на права ліцензіата. Для його вирішення беруться до уваги два важливі моменти. По-перше, законодавство про неплатоспроможність розмежовує виконані й невиконані договори. По-друге, судова практика по-різному підходить до виключних і невиключних ліцензій. Якщо будь-яка зі сторін ліцензійного договору виконала свої договірні обов'язки повністю, арбітражний керуючий не може припинити такий договір. Будь-яка застава чи навіть узуфрукт на ліцензійні права продовжує існувати незалежно від неплатоспроможності ліцензіара, і на ці права може бути звернене стягнення шляхом окремого звернення стягнення на предмет застави для задоволення вимог забезпеченого кредитора.

Якщо права надані за ліцензійним договором, що не виконаний будь-якою із сторін, арбітражний керуючий може припинити дію такого договору на підставі положень законодавства про неплатоспроможність. Наслідки такого припинення відрізняються залежно від того, чи слід вважати ліцензійні права речовими правами. Це питання активно обговорюється у фаховому середовищі Німеччини. Переважаючою є точка зору, згідно з якою виключні права, надані за ліцензійним договором, принаймні не мають тільки зобов'язального характеру. Радше, їм притаманний речовий і абсолютний характер. Відповідно виключна ліцензія продовжує діяти незалежно від відмови арбітражного керуючого виконувати умови ліцензійного договору. Наслідком цього є те, що така відмова не матиме жодного юридичного значення як для заставодавця, так і для заставодержателя. На обтяжені заставою права може бути звернене стягнення у рамках процедури неплатоспроможності згідно з відповідними положеннями законодавства.

Інша позиція полягає в тому, що усі права, надані за ліцензіями (ліцензійними договорами), у тому числі виключні ліцензії, мають зобов'язальний характер. Як наслідок, припинення арбітражним керуючим ліцензійного договору припиняє і заставу, предметом якої є ці права. Невиключні ліцензії та будь-яке забезпечення, предметом якого вони є, під час процедури неплатоспроможності втрачають чинність, так само як і невиконані ліцензійні договори.

Деякі вимоги законодавства щодо застави прав є, на думку німецьких фахівців, непрактичними та надмірними. Для їх уникнення, зокрема щодо обмеження порядку реалізації предмета застави після порушення забезпеченого зобов'язання, на практиці укладається договір про передання прав інтелектуальної власності у довірчу (фідуціарну) власність. На відміну від застави, яка лише створює обмежене речове право на предмет застави, а заставодавець залишається власником прав, за договором передачі у довірчу власність забезпечений кредитор отримує фідуціарний титул власності на права інтелектуальної власності.

Укладення договору є фактично єдиною вимогою для передання прав у довірчу власність. На відміну від застави, забезпечена вимога і права, передані у забезпечення, не залежать одне від одного у тому сенсі, що дійсність передання прав не залежить від існування забезпеченої вимоги. Якщо права передані забезпеченому кредитору як фідуціарному власнику, однак строк виконання забезпеченої вимоги так і не настав або вона взагалі припинилася, кредитор зобов'язаний повернути права особі, яка йому надала ці права за договором про довірчу власність.

Ще одним способом забезпечення зобов'язання є створення узуфрукту на права. Узуфруктом є речове право на отримання вигоди від використання права, тобто будь-який дохід, отримуваний за цим правом, наприклад ліцензійні платежі. Узуфрукт встановлюється щодо будь-якого права, яке може бути відчужене, та включає будь-які плоди і доходи від предмета узуфрукта.

Як і для застави, для встановлення узуфрукта потрібно укласти два договори: договір про встановлення узуфрукта та договір щодо використання узуфрукта як забезпечення, де буде визначений зв'язок між узуфруктом і зобов'язанням, яке він забезпечує. З точки зору німецького цивільного права ці договори не повинні бути укладені у якійсь визначеній формі. Проте якщо предметом узуфрукта є права інтелектуальної власності, що охороняються на рівні ЄС, договір про встановлення узуфрукта повинен бути укладений у письмовій формі. Також законодавством передбачена можливість реєстрації забезпечувального узуфрукта щодо німецьких і європейських торговельних марок і щодо європейських патентів. Водночас реєстрація не є умовою чинності узуфрукту. Стосовно співвідношення узуфрукта із заставними правами, то пріоритет узуфрукта визначається моментом його створення, а тому він має пріоритет порівняно з усіма іншими правами, встановленими пізніше щодо його предмета.

Цікавим є ще один спосіб забезпечення зобов'язання, передбачений німецьким правом, який вчиняється шляхом укладення забезпечувального ліцензійного договору, що має фідуціарний характер. За умовами такого договору боржник, якому належать права інтелектуальної власності, надає кредитору ліцензію на використання його прав, зазвичай виключних. Забезпечений кредитор, своєю чергою, здійснює зворотне надання цих же прав боржнику на підставі субліцензії. При цьому кредитор може здійснювати використання прав інтелектуальної власності відповідно до умов забезпечувального ліцензійного договору.

Реєстрація забезпечувальних ліцензій (ліцензійних договорів) щодо прав на винаходи, як і у загальному випадку, не є необхідною для чинності відповідних прав ні згідно з німецьким, ні згідно з європейським законодавством. Більше того, відповідно до законодавства ФРН надання прав на національні торговельні марки, корисні моделі та промислові зразки на підставі ліцензійних договорів не може бути зареєстроване. Незареєстровані права, надані на підставі ліцензій, на торговельні марки ЄС та європейські промислові зразки втрачають чинність у разі набуття прав інтелектуальної власності на відповідні об'єкти добросовісною третьою особою.

Висновки

Загалом можна відмітити значну розвиненість норм німецького права, що регулюють відносини застави та інших видів забезпечення, предметом яких є права інтелектуальної власності. Водночас правове регулювання ФРН з досліджуваного питання не позбавлене недоліків. Зокрема, значні труднощі викликає звернення стягнення на права інтелектуальної власності як предмет застави як через законодавчі обмеження, що фактично унеможливлюють будь-який спосіб звернення, крім продажу шляхом публічного аукціону, так і через труднощі практичного характеру. До останніх слід віднести відсутність достовірних методів оцінки прав інтелектуальної власності загалом, а тим більше таких методів на момент примусового відчуження цих прав. Це частково пов'язується з відсутністю ліквідного ринку для цих прав.

Також слід зазначити й те, що німецькі юристи вважають права інтелектуальної власності ненадійним засобом забезпечення, оскільки у випадку погіршення фінансового стану власника цих прав, тобто саме тоді, коли вони стають потрібними в якості забезпечення, вони значно втрачають у вартості.

Хоча наведені проблеми є добре відомими та широко дискутуються, жодних офіційних ініціатив щодо реформ, які б привели до змін у законодавчому регулюванні чи практиці застосування прав інтелектуальної власності в якості забезпечення, у Німеччині не висувається⁶.

німеччина інтелектуальний власність право

Література

1 Uncitral Model Law on Secured Transactions.

2 Principles, Definitions and Model Rules of European Private Law. Draft Common Frame of Reference (DCFR). Outline Edition. Sellier, European law publishers GmbH, Munich, 2009. 650 p.

3 Moritz Brinkmann, David Ruther, Bianca Scraback. Security Rights in Intellectual Property in Germany. In: Security Rights in Intellectual Property (editor Eva-Maria Kieninger). Springer Nature Switzerland AG, 2020. P. 395.

4 Ibidem. P. 408.

5 Ibidem. P. 408-409.

6 Ibidem. P. 427-428.

Размещено на Allbest.ru