Роль суду у визначенні цивільно-правових норм, що містять темпоральні оціночні поняття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра цивільно-правових дисциплін

Національна академія внутрішніх справ

Роль суду у визначенні цивільно-правових норм, що містять темпоральні оціночні поняття

Гопанчук Василь Степанович,

кандидат юридичних наук

Петровський Андрій Володимирович,

кандидат юридичних наук, доцент

Анотація

Важлива роль у визначенні цивільно-правових норм, що містять темпоральні оціночні поняття, відводиться саме суду. Тому в контексті дослідження темпоральних оціночних понять неабияку увагу слід приділити аналізу судового розсуду та практичних аспектів його реалізації при застосуванні норм з темпоральними оціночними поняттями. Встановлено, що суддя повинен діяти на власний розсуд, усвідомлювати його значення та зважати на різні фактори під час здійснення цього процесу. Підкреслено, що в юридичній літературі виділяють адміністративний розсуд, слідчий розсуд, однак у цивілістиці пріоритетом наділений саме судовий розсуд. Досліджуване явище може виражатись через різні терміни, такими як «судовий розсуд» та «судова дискреція». Обґрунтовано думку, що синонімічне вживання термінів «судовий розсуд» та «судова дискреція» є виправданим. Розглянуто наукові підходи до поняття «суддівський розсуд». Наголошено, що специфіка темпоральних оціночних понять передбачає наявність обмеження суддівського розсуду у двох аспектах. Насамперед, оціночні поняття самі по собі впливають на межі розсуду судді при реалізації цивільних норм, що їх містять - мова йде про виокремлення ознак оціночного поняття від яких залежать межі його використання. По-друге, суддівський розсуд підлягає не лише обмеженням, які позитивно передбачені законом, але також певним загальним правилам. Необхідність дотримання судом певних меж обумовлюється й розробленими Комітетом Міністрів Ради Європи принципів здійснення дискреційних повноважень. Акцентовано увагу, що судді та їх діяльність повсякчас привертають до себе підвищену увагу громадськості, тому кожен із них повинен розуміти, що від рівня їх професійної правосвідомості прямо чи можливо опосередковано залежить не лише якість роботи, яку вони здійснюють, але й загальне враження суспільства про правосуддя загалом в державі.

Ключові слова: суддя, суддівський розсуд, судова дискреція, цивільно - правові норми, темпоральні оціночні поняття.

Hopanchuk Vasyl Stepanovych Candidate of Legal Sciences, Professor, Professor of the Department of Civil and Legal disciplines, National Academy of Internal Affairs, Kyiv

Petrovskyi Andrii Volodymyrovych Candidate of Legal Sciences, Associate Professor, Associate Professor of the Department of Civil and Legal disciplines, National Academy of Internal Affairs, Kyiv

Role of the court in determining civil law rules containing temporal evaluative concepts

Abstract

The role of the court is in the determination of civil law norms containing temporal evaluative concepts is quite important. Therefore, in the context of the study of temporal evaluative concepts, considerable attention should be paid to the analysis of judicial discretion and practical aspects of its implementation when applying norms with temporal evaluative concepts. It was established that the judge must exercise his discretion, be aware of its importance and take into account various factors during the implementation of this process. It was emphasized that administrative discretion and investigative discretion are distinguished in legal literature, but judicial discretion is given priority in civil studies. The phenomenon under study can be expressed through different terms, such as "judicial opinion" and "judicial discretion". The view that the synonymous use of the terms "judicial opinion" and "judicial discretion" is justified, was substantiated. Scientific approaches to the concept of "judicial discretion" were considered. It was emphasized that the specificity of temporal evaluative concepts limits judicial discretion in two aspects. Firstly, evaluative concepts affect the limi ts of the judge's discretion when implementing civil norms enshrining them - we are talking about the selection of features of the evaluation concept on which the limits of its use depend. Secondly, judicial discretion is subject not only to limitations positively provided by law, but also to certain general rules. The need for the court to observe certain limits is determined by the principles of exercise of discretionary powers developed by the Committee of Ministers of the Council of Europe. It was emphasized that judges and their activities always attract increased public attention, therefore each of them must understand that not only the quality of the work they perform, but also the general impression of society about justice depends directly or indirectly on the level of their professional legal awareness.

Keywords: judge, judicial opinion, judicial discretion, civil law norms, temporal evaluative concepts.

Вступ

Постановка проблеми. Важлива роль у визначенні цивільно-правових норм, що містять темпоральні оціночні поняття, відводиться саме суду. У науковій літературі на сьогодні спостерігається досить пильне і разом з тим неоднозначне ставлення до питання застосування судового розсуду. Частково це пов'язано з властивостями розсуду, зокрема небезпечністю проявів свавілля з боку правозастосувача. З цього приводу досить слушним слід виділити думку М.Ю. Вербіцької про те, що свавілля суб'єкта владних повноважень завжди межує із дискреційними повноваженнями вказаних осіб, оскільки останні є повноваженнями, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли владний орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин [1, с. 57]. Саме тому, в контексті дослідження темпоральних оціночних понять неабияку увагу слід приділити аналізу судового розсуду та практичних аспектів його реалізації при застосуванні норм з темпоральними оціночними поняттями, що і є метою нашої статті.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Загальнотеоретичні аспекти оціночних понять висвітлювались у працях С.І. Вільнянського; згодом все більшого змісту та характеристики оціночні поняття набували завдяки дослідженням В.М. Косович, Л.М. Бойко, Г.Т. Ткешеліадзе, В.В. Ігнатенко. Специфіка оціночних понять досліджувалась й з точки зору їх використання в різних галузях права такими вченими як В.А. Біленко, О.І. Костенко, С.С. Дронов, А.І. Турчин, Д.Н. Левін, Т.О. Музика.

Метою статті є встановлення ролі суду у визначенні цивільно-правових норм, що містять темпоральні оціночні поняття.

Виклад основного матеріалу

Суддя повинен здійснювати свій розсуд як розумний суддя. Щоб так діяти, він повинен усвідомлювати той факт, що у нього є право розсуду, розуміти його значення та різні фактори, на які потрібно зважити в контексті цього розсуду. До цього можна додати, що не лише суддя, а й інші учасники судового процесу повинні мати на увазі фактор правозастосування із використанням судової дискреції, межі судового розсуду, фактори, що впливають на напрями вибору належного варіанту поведінки [2, с. 124].

«Насправді, віра у те, що тексти законодавчих актів є чіткими, недвозначними для розуміння і такими, що не містять прогалин, є ілюзією» [3, с. 547]. «Є правдою те, що кодекси та закони не роблять ні суддю непотрібним, ні його роботу простою та механічною. Є прогалини, які необхідно заповнити. Є багатозначність та сумніви, які необхідно усунути, складнощі та загрози, які слід нівелювати, якщо уникнути їх зовсім не вдасться» [4].

Варто підкреслити, що в юридичній літературі виділяють адміністративний розсуд, слідчий розсуд, однак у цивілістиці пріорітетом наділений саме судовий розсуд. Досліджуване явище може виражатись через різні терміни, такими як «судовий розсуд» та «судова дискреція».

Загалом же «дискреція» є словом французького походження, яке вперше було використане у 1705 році та має багато визначень. У тлумачному словнику воно визначається, як вирішення посадовою особою або державним органом якого-небудь питання за власним розсудом [ 5].

В законодавстві України дискреційні повноваження визначаються наказом Міністерства юстиції №1380/5 від 23.06.2010, в який було внесено зміни наказом №1395/5 від 24.04.2017. Відповідно наказом дискреційні повноваження визначаються як сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта [6].

На нашу думку, синонімічне вживання термінів «судовий розсуд» та «судова дискреція» є виправданим. І в цьому контексті варто підтримати думку В. Канціра, який вважає «прийнятним вживати термін «судовий угляд», що окреслює процес відповідної розумової, інтелектуальної діяльності суду (судді)» [7, с. 127]. Автор логічно виводить саме цей термін із наукових філологічних джерел, відповідно до яких російське слово «усмотреть» перекладається як «убачити», «углядіти», «угледіти», а слово «углянути» тлумачиться як «розглянути», «розібратися в чомусь». При цьому, у Академічному словнику української мови слово «розсуд» тлумачиться як рішення, висновок [8].

Тема «суддівського розсуду» також знаходиться в центрі дебатів про юридичну інтерпретацію у філософії права. У загальному розумінні під «розсудом» тут розуміється здійснення судження особою, яка приймає рішення, у зв'язку з відсутністю правових обмежень, що впливають на його здатність вирішувати справу. Оскільки закон передбачає множинність інтерпретаційних результатів для цього випадку, судді, як стверджується, мають право на власний розсуд вибирати, як інтерпретуватиметься закон для його застосування [9, с.23].

Суддівський розсуд - це засіб, який суддя використовує із метою реалізувати свою волю, зробити вибір, прийняти рішення «власними силами» незалежно від якогось стороннього впливу й дії. Водночас власний вибір немислимий: по-перше, без специфічно виборчої активності свідомості, інтуїції, волі й моральних сил, що в результаті внутрішнього протиборства мотивів мобілізуються на самостійне, відповідальне здійснення вибору, ухвалення рішення та його реалізацію, й, по-друге, без внутрішньої свободи [9, с.25].

Суддівський розсуд - це засіб, який суддя використовує із метою реалізувати свою волю, зробити вибір, прийняти рішення «власними силами» незалежно від якогось стороннього впливу й дії, як зазначає Н.А. Гураленко [10, с. 294].

Крім того, слід виокремити також два протилежних підходи до поняття суддівського розсуду. Так, за одним із підходів в межах розсуду реалізується суб'єктивне право [11, с. 49]. Інші трактують його як «правообов'язок, який не можна не реалізувати в публічних інтересах» [12, с. 102-103]. Поряд із цим існує ще один підхід: дискреційне повноваження, дійсно, слід відмежовувати від поняття «суб'єктивне право», однак, його одночасно варто відмежовувати і від поняття «обов'язок органу влади» - орган влади «не зобов'язаний використовувати розсуд через те, що він існує не для сприяння реалізації конкретного суб'єктивного права» [13, с.199 ].

Наводячи свої міркування з цього приводу, більш вдалим буде визначення суддівського розсуду як повноваження, яке проявляється у виборі одного з можливих варіантів у тлумаченні та застосуванні права при вирішенні спірних питань. Здійснюючи суддівський розсуд, кожен суддя зобов'язаний обрати варіант, який він або вона вважає найкращим, при цьому вибір не може бути випадковим чи свавільним і потребує пояснення. Як зазначає А.О. Селіванов, основою таких повноважень є вибір при відшукуванні та прийнятті найбільш корисного, доцільного рішення або здійснення конкретної дії [14, с.68].

На основі розмаїття представлених визначень та підходів до вироблення універсального терміну суддівського розсуду ми приходимо до висновку, що під суддівським розсудом слід розуміти вихідний принцип здійснення правосуддя, що полягає у наділенні суб'єкта правозастосування (судді) правомочностями щодо обрання найбільш оптимального варіанта вирішення правового питання, відповідно до нормативно визначених меж, вихідних засад і цілей права, конкретних обставин справи.

Як і будь-яке інше повноваження, право на здійснення судом владного вибору із декількох альтернатив повинно ґрунтуватися на приписах правових норм та не може презумуватися. Це випливає, зокрема, із положень ч. 2 ст. 19 Конституції України, згідно з якими органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ю.В. Білоусов, М.Б. Рибчак, досліджуючи, зокрема, мотиви, які мають значення для судової дискреції, згадують як джерела відповідного повноваження просту вказівку у нормі та використання оціночних категорій [15, с.104]. Звичайно, що використання в нормах оціночних понять не вичерпує арсенал підстав застосування повноваження на здійснення судового розсуду. Однак, враховуючи особливості сутності оціночних понять, зокрема й темпоральних, реалізація судового розсуду при їх застосуванні займає неабияке місце.

Суть суддівського розсуду в основному означає свободу прийняття рішення. Звісно, така свобода необхідна для ефективного здійснення правосуддя, самостійного пошуку варіанта застосування закону, що був би найбільш правильним, виходячи з поставлених законодавцем завдань та особливостей кожної справи. Однак не слід ототожнювати поняття свободи і розсуду, суддівський розсуд не означає суддівського свавілля, існують певні межі свободи при прийнятті рішення [16, с. 114].

Семантичне значення категорії «межа» у праві полягає в тому, що вона є своєрідним бар'єром, рамками, які розділяють дві чи більше частини одного явища [17, с. 8-14].

У юридичній літературі традиційна позиція, згідно з якою межі суддівського розсуду мають бути чіткими, жорстко встановленими межами вибору, вийти за які суддя не має права, аби не порушувати законодавство [18, с.12]. Загалом існування обмежень при застосуванні суддівського розсуду набуває особливої уваги у зв'язку з тим, щоб, з одного боку, кваліфікований та добросовісний суддя мав якомога ширші можливості щодо максимального врахування обставин конкретної справи, а з іншого - некваліфікований чи недобросовісний суддя не міг би неналежно реалізовувати або зловживати наданим йому розсудом [10, с.295].

При цьому специфіка темпоральних оціночних понять передбачає наявність обмеження суддівського розсуду у двох аспектах.

Насамперед, оціночні поняття самі по собі впливають на межі розсуду судді при реалізації цивільних норм, що їх містять. Мова йде про виокремлення ознак оціночного поняття від яких залежать межі його використання. Такі «обмежувачі» можуть міститися у правових дефініціях, судових правових позиціях, науковій доктрині, а тому суд, в процесі наповнення змістом певного оціночного поняття та з метою його подальшого застосування формує його виходячи з вже встановлених меж.

Як слушно зазначає Т. В. Кашаніна, закріплення в нормі права таких приблизних критеріїв, якими є оцінні поняття, змушує правозастосувача у процесі здійснення індивідуального регулювання орієнтуватися на них, що обмежує свободу його розсуду, ставить її у визначені рамки. Ця властивість оцінних понять виступає елементом централізованого регулювання, коли поняття є важелями, за допомогою яких у результаті діяльності відповідних органів досягається необхідна визначеність правовідносин. Набагато складніше врегулювати конкретну ситуацію взагалі без якого -небудь нормативного опосередкування. Використання оцінних понять у нормах права полегшує правозастосовний процес, оскільки ставить його у визначені рамки, які поряд з цим дозволяють здійснювати індивідуальну регламентацію суспільних відносин. Ефект регулювання в декілька разів підвищується, якщо законодавець не просто надає можливість для розсуду, але вкаже напрямок, позначить межі, надасть якісь орієнтири. Нехай вони будуть неточними, приблизними, проте такі орієнтири зроблять правовідношення більш визначеним. Одним з таких орієнтирів і є оцінні поняття [19, с. 9].

На підтвердження правильності наведеного підходу слід до прикладу навести норму ч. 3 статті 704 ЦК України, згідно якої встановлено, якщо договором не встановлений строк доставки товару для вручення його покупцеві, товар має бути доставлений у розумний строк після одержання вимоги покупця. Як вбачається вказана норма містить темпоральне оціночне поняття «розумний строк», яке неодноразова досліджувалося у попередніх підрозділах. Сама вказівка законодавця на розумних строк надає можливість правозастосувачу застосовувати розсуд, та при виникненні спору між сторонами договору поставки товару, щодо строку доставки, суд оцінюючи фактичних обставити із застосуванням розсуду повинен дійти висновки про розумність такого строку.

Ну і наступним аспектом є те, що розсуд, що має місце при застосуванні оцінних понять, також обмежений низкою чинників. Козюбра М.І. наголошує: «...невід'ємні, невідчужувані права і свободи людини, як свідчить досвід сучасних розвинутих держав, становлять основу «стримувань і противаг» у державній владі, яка завжди має тенденцію до виходу з -під контролю суспільства. Це той обмежувальний бар'єр, який не може бути подолано на власний розсуд ні законодавчою, ні виконавчою, ні судовою гілками влади» [20, с.36].

Визначаючи зміст цивільно-правової норми, що містить темпоральне оціночне поняття, суддя «перевіряє» обраний варіант на дотримання принципів розумності, добросовісності, справедливості, як визначальними засадами правозастосування. З метою вирішення спору суд визначає оптимальність обраного суб'єктом варіанту поведінки, керуючись принципами права, своєю професійною правосвідомістю, загальноприйнятими на даному етапі конкретно-історичного розвитку суспільства моральними устоями та уявленнями про справедливість

В цьому контексті слід підтримати думку Ю.М. Тобота, який зазначає, що реалізації принципу справедливості, добросовісності і розумності у абсолютних правовідносинах визначає належну з точки зору стабільності цивільного обороту поведінку учасників цих правовідносин, а у випадках порушення їх прав і інтересів визначає порядок здійснення відповідних дій учасниками абсолютних правовідносин і (або) державними органами, спрямованих на відновлення порушеної майнової і (або) немайнової сфери законних прав і інтересів таких учасників [21, с. 5 -6].

Наведена думка надає важливий контекст для розуміння та застосування оціночних понять, таких як справедливість, добросовісність і розумність, в абсолютних правовідносинах. Він підкреслює їх значення для забезпечення стабільності, відновлення порушених прав і інтересів, а також підтримки законності в правовідносинах.

Необхідність дотримання судом певних меж обумовлюється й розробленими Комітетом Міністрів Ради Європи принципів здійснення дискреційних повноважень, а саме - мета дискреційного повноваження; об'єктивність та неупередженість; рівність перед законом; пропорційність; розумний час; застосування вказівок; відкритість вказівок; відступ від вказівок; характер контролю; утримання правоохоронного органу від дій; повноваження контрольних органів щодо отримання інформації тощо [22, с. 32].

При цьому суб'єкт правозастосування не діє механічно, а адекватно сприймає наявну в нього можливість вибору відповідної моделі поведінки та свідомо обирає найкращий та справедливий у його розумінні варіант рішення в тій чи іншій конкретній ситуації. Таким чином, судовий розсуд при визначенні змісту оціночних понять має суб'єктивний характер та залежить від правосвідомості судді [2 3, с. 108].

Судді та їх діяльність повсякчас привертають до себе підвищену увагу громадськості, кожен з суддів повинен розуміти, що від рівня їх професійної правосвідомості прямо чи можливо опосередковано залежить не лише якість роботи яку вони здійснюють, але й загальне враження суспільства про правосуддя загалом в державі. Професійна свідомість являє собою форму суспільної свідомості а також є сукупністю основних соціальних вимог, ідеалів, уявлень, звернених до конкретної професії та покликаних регулювати професійні відносини людей і співвідносити вузькопрофесійні вимоги з суспільними установками. Професійна правосвідомість суддів - це особливий вид суспільної свідомості, який відображає ставлення до права суддів як представників окремої професійної групи та включає в себе сукупність правових знань, ідей та уявлень. У науковій літературі відзначаються такі риси професійної правосвідомості, як: компетентність, орієнтованість на реалізацію правових норм, зв'язок з ідеями справедливості й законності, політична зрілість, почуття професійного обов'язку тощо [24].

Певною мірою до переліку меж реалізації суддівського розсуду під час застосування норм з темпоральними оціночними поняттями слід віднести і судову практику. У літературі зустрічаються твердження про значимість «судового прецеденту як виробленого практикою суду й підтвердженого авторитетом вищої судової інстанції держави, опублікованого в офіційному друкованому органі зразка нормативного або казуального тлумачення норми права, який заповнює, доповнює або тимчасово замінює нормативне регулювання певних суспільних відносин і є обов'язковим для використання в аналогічних справах чи при застосуванні розтлумаченої норми права» [25, с. 201-202].

Слід відмітити, що існує певна залежність розсуду суддів нижчестоящих інстанцій від позиції вищестоящого суду. Основною дилемою є коли нижчестоящий суд стикається при з'ясуванні змісту правової норми, яка вже була тлумачена вищестоящим судом. У такій ситуації, нижчестоящий суд може мати два варіанти дії: застосувати норму відповідно до свого розуміння або додержуватись тлумачення вищестоящого суду.

Вказаної думки у своїй праці підтримується й Желтобрюх І.Л. зазначаючи, що акти найвищого суду у системі судоустрою України, «... не набуваючи сили нормативних актів, тим не менш впливають як на оцінку тих чи інших обставин справи, так і на зміст рішень, якими оцінюється поведінка учасників податкових правовідносин» [13, с. 30].

На важливість судової практики вказувалось і при дослідженні застосування норм з темпоральними оціночними поняттями. Однак слід відзначити, що рішення суду, засноване на оціночному понятті не можна називати правозастосовним індивідуальним актом.

Висновки

судовий розсуд темпоральний оціночний

В цілому підтримуючи наведені точки зору, приходимо до висновку, що правова мета дійсно може виступати межею судового розсуду при застосуванні норм з темпоральним оціночними поняттями та повинна виражатися у двох аспектах.

По-перше, застосовуючи розсуд при застосуванні тої чи іншої норми права, що містять темпоральні оціночні поняття суддя повинен орієнтуватися на досягнення мети та завдань цивільного судочинства. Відповідно до ч.1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Тобто обраний в результаті розсуду певний варіант, повинен бути спрямований на ефективний захист порушених прав особи та відповідаючи завданням цивільного судочинства повинен бути справедливий та неупереджений.

По-друге, при застосуванні розсуду суддя повинен орієнтуватися на поведінку учасників цивільних правовідносин, а саме на відповідність їх дій меті та завданням вираженим у цивільному праві. Доцільним буде обрання того варіанту, який більше відповідає характеру даних конкретних правовідносин, після чого постає необхідність визначення мети, якою наділені правовідносини певного типу, тобто той правовий результат, який передбачений нормою. У тому випадку коли, реальна дія суб'єкта у відповідності з обраним варіантом досягає того правового результату, який передбачений нормою, такий результат судового розсуду буде доцільним та правомірним.

Наведений правовий аналіз доводить до висновку, що на вибір, що здійснюється суб'єктом правозастосування - суддею, під час реалізації судового розсуду при застосуванні оціночних понять, що містять темпоральні оціночні поняття впливає досить значна кількість чинників об'єктивного та суб'єктивного характеру [26]. Саме тому, судовий розсуд при застосуванні темпоральних оцінних понять у цивільному праві слід визначати не як поле для абсолютно вільного вибору існуючих варіантів, а як передбачену законом можливість правозастосувача, керуючись власною правосвідомістю, прийняти оптимальне рішення, обрання якого здійснюється в межах, визначених законом, принципами права, меті та завданням цивільного судочинства, судовою практикою, загальновживаним розумінням темпорального оціночного поняття та іншими об'єктивними реаліями і зумовлюється обставинами конкретної справи.

Література