Проблеми відшкодування витрат свідків за кримінально-процесуальним законодавством України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДВНЗ «Ужгородський національний університет»

Проблеми відшкодування витрат свідків за кримінально-процесуальним законодавством України

Володимир Михайлович Логойда, доктор філософії, викладач кафедри адміністративного, фінансового та інформаційного права юридичного факультету

Резюме

Логойда В. М. Проблеми відшкодування витрат свідків за кримінально-процесуальним законодавством України.

Стаття присвячена окремим проблемам відшкодування (компенсації) витрат свідка у кримінальному провадженні на явку до органу досудового розслідування або суду для давання показань.

На прикладі процесуальної практики органів досудового розслідування автор аналізує недоліки нормативного регулювання збереження за свідком середньої заробітної плати за час виконання своїх кримінально-процесуальних обов'язків та оплати за відрив від звичайних занять. Також автором критикуються підходи органів досудового розслідування до порядку визначення розміру добових витрат свідка при участі у процесуальних діях поза межами населеного пункту його постійного місця проживання. Відзначено, що такі витрати повинні нараховуватися по календарних датах прибуття / відправлення транспортного засобу до/з місця постійного проживання свідка, а не за фактично витрачені свідком години на явку за викликом слідчого.

У результаті зроблено висновок про те, що в цілому прогресивні норми чинного КПК України значною мірою нівелюються недосконалою підзаконною нормативно-правовою базою, яка все ще містить неактуальні та/або суперечливі норми і не забезпечує повного дотримання процесуальних прав свідків. Насамперед потребує суттєвого доопрацювання та значної деталізації основний нормативний акт у цій сфері - Інструкція, затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 710 від 01.07.1996.

Ключові слова: свідок, давання показань, відшкодування витрат, компенсація, збереження середнього заробітку, добові, відрядження.

Summary

Volodymyr Lohoyda. Problems of reimbursement of witness expenses according to the criminal procedural legislation of Ukraine.

The article is devoted to specific problems of reimbursement (compensation) of costs incurred by a witness in criminal proceedings for appearing before an investigation body or a court to testify.

Using the example of the procedural practice of the investigation bodies, the author analyses the shortcomings of the regulatory norms of the retention of a witness the average salary for the time of performing his criminal procedural duties, and payment for time off from normal activities. The author also criticizes the approaches of investigation bodies to the procedure for determining the amount of daily expenses of a witness when participating in procedural actions outside the witness's place of permanent residence. It is noted that such expenses should be calculated according to the calendar dates of arrival/departure of the vehicle to/from the place of permanent residence of the witness, and not according to the hours spent by the witness to appear at the summons of the investigator.

As a result, the author concludes that, in general, the progressive norms of the current Code of Criminal Procedure of Ukraine are to a large extent nullified by the imperfect legal framework, which still contains irrelevant and/or contradictory norms and does not ensure full compliance with the procedural rights of witnesses. First of all, the main regulatory act in this field - the Instruction approved by Resolution No. 710 of the Cabinet of Ministers of Ukraine dated 07/01/1996 - needs significant revision and detailing.

Key words: witness, testimony, reimbursement of expenses, compensation, maintenance of average earnings, daily expenses, business trip.

Вступ

Постановка проблеми. Україні, незважаючи на три десятиліття відходу від планової одержавленої економіки та тоталітарної політичної системи, все ще властиві радянські підходи до питань функціонування державного апарату, зокрема фінансових питань функціонування його силової складової. Надмірне захоплення деталізованою і нерідко суперечливою підзаконною нормативною базою замість симбіозу прямої дії закону та гнучкої системи судового захисту; неформальна перевага публічної власності над приватною за формального декларування їх рівності перед законом; недотримання прав людини внаслідок бюрократизму та формалізму; небажання представників держави ухвалювати дрібні економічні рішення на місцях через острах відповідальності за процедурні порушення замість відповідальності за порушення прав людини.

Як наслідок, майже будь-яке спілкування юридичних осіб приватного права або фізичних осіб із суб'єктами владних повноважень позбавлене партнерського ставлення та нормальної економічної логіки, натомість часто викликає конфліктні ситуації або, навпаки, створює підвалини для корупції.

Одним із прикладів негативного впливу низької якості діючих підзаконних нормативно-правових актів на дотримання прав людини є питання розміру відшкодування свідкові у кримінальному провадженні витрат на явку до органів досудового розслідування для давання показань, яке варто дослідити докладніше.

Аналіз останніх досліджень і публікацій з цієї теми свідчить про недостатню увагу до неї, хоча саме по собі це питання не є новим у науці процесуального (в т. ч. кримінального процесуального) права. З останніх робіт варто відзначити дисертаційне дослідження Н. Поліщак¹, статті О. Кучинської² і А. Павлишина³, а також спільну з останнім монографію В. Нора⁴. Однак їхні праці або базувалися на попередніх редакціях релевантних нормативно-правових актів, або більше акцентують увагу на розподілі процесуальних витрат у кримінальному процесі, відсутності належної регламентації процедури відшкодування витрат свідків чи взагалі ігноруванні державою обов'язку це робити. Тому доречно заповнити цю прогалину саме в контексті сучасного регулювання цього питання.

Викладення основного матеріалу

Згідно з п. 6 ч. 1 ст. 66 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) свідок у кримінальному провадженні має право на відшкодування витрат, пов'язаних з викликом для давання показань. Нюанси реалізації цього права деталізуються у ст. 122 КПК України, згідно з якою витрати, пов'язані з залученням свідка, несе сторона кримінального провадження, яка такого свідка викликала (ч. 1), встановлюються види витрат, які підлягають відшкодуванню (ч. 3), а граничний розмір таких витрат пропонується встановити Кабінету Міністрів України (ч. 5)⁵.

Деталізацію порядку й розміру відшкодування витрат встановлює Інструкція про порядок і розміри компенсації (відшкодування) витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів досудового розслідування, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів (затв. постановою КМ України № 710 від 01.07.1996, далі - Інструкція)⁶, текст якої зазнав суттєвих корективів у зв'язку з прийняттям КПК України 2012 року. Так, згідно з п. 1 Інструкції: витрати свідок досудовий розслідування

- за свідками зберігається середня заробітна плата за весь час, затрачений ними у зв'язку з явкою та викликом до органів досудового розслідування, прокуратури або суду;

- особам, які не є працівниками підприємств, установ чи організацій, виплачується компенсація (здійснюється відшкодування) за відрив від звичайних занять;

- якщо виконання процесуальних функцій пов'язане з перебуванням за межами населеного пункту постійного проживання, відшкодуванню (компенсації) також підлягають вартість проїзду до місця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням житла, а також добові, у межах встановлених законодавством норм відшкодування витрат на відрядження.

Пункти 2 і 3 Інструкції встановлюють порядок обрахунку сум компенсації (відшкодування) за втрачений заробіток (для працюючих свідків) та за відрив від звичайних занять (для непрацюючих свідків). У першому випадку йдеться про прив'язку до погодинної середньої заробітної плати, розрахованої відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати (затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995)⁷, але з обмеженням бази розрахунку трикратним розміром прожиткового мінімуму для працездатних осіб. А у другому сума розраховується за фактичні години відриву від звичайних занять пропорційно одному такому мінімуму, але на 1 січня року, в якому приймається процесуальне рішення / проводиться процесуальна дія.

Зрештою, згідно з п. 7 Інструкції виплати проводяться органом, який зробив виклик, із коштів, що передбачаються кошторисом на зазначені цілі, а згідно з п. 9 Інструкції для виплати відшкодування за відрив від звичайних занять необхідне також винесення постанови або ухвали органу, що зробив виклик, з відповідними вихідними даними для розрахунку виплати.

Проте застосування всіх цих, здавалося б, зрозумілих норм на практиці викликає масу запитань, у результаті чого зазвичай права свідків порушуються і відшкодування не сплачуються. Найочевидніша причина - кошториси правоохоронних і судових органів зазвичай не передбачають коштів на подібні цілі, внаслідок чого у таких виплатах часто свідкам відмовляють, а ті, своєю чергою, не вважають раціональним добиватися їх виплати в судовому порядку, оскільки тривалість і витрати на судовий розгляд справи, імовірно, зроблять цю ідею непродуктивною. Крім того, чинне законодавство дає широкий простір для дискусій щодо допустимої судової процедури (в рамках кримінального провадження на підставі ст. 125 КПК України, в рамках спору з суб'єктом владних повноважень в порядку КАС України, чи шляхом стягнення в порядку цивільного судочинства), тим більше, що чітких правових позицій касаційної інстанції щодо цього не сформульовано.

Однак навіть за наявності в органу досудового розслідування кошторисних призначень на такі цілі, реальне отримання компенсації все одно є для свідка нетривіальним завданням. Прикладом може слугувати процесуальна практика Національного антикорупційного бюро України, з якою довелося зіштовхнутися автору в практичній діяльності.

На думку Бюро (з нашої точки зору - однозначно помилкову), з п. 1 Інструкції випливає, що якщо за свідками зберігається заробітна плата за час, витрачений ними у зв'язку з явкою за викликом до органів досудового розслідування, то термін «зберігається» означає, що відповідний робочий час підлягає оплаті саме тим підприємством, з яким свідок перебуває у трудових відносинах, а не Бюро. Однак такий підхід базується на інерційному застосуванні ще радянського кримінально-процесуального законодавства, яке на сьогодні вже втратило чинність у зв'язку з прийняттям КПК України 2012 року.

Так, КПК УРСР 1961 року (який з численними змінами діяв до 19.11.2012), зокрема його ч. 2 ст. 92, і згадана Інструкція до змін 2012 року справді передбачали, що за свідками зберігається середній заробіток за місцем роботи за час, витрачений у зв'язку з явкою за викликом. Відповідно до п. 7 Інструкції у тогочасній редакції передбачав відшкодування за рахунок коштів органу досудового розслідування всіх видів платежів (транспортні витрати, наймання житла, добові), крім втраченого свідком середнього заробітку. Логіка держави в такому викладі норм законодавства була очевидною - в УРСР всі підприємства, установи, організації були в державній або квазі-державній (на зразок колгоспів) власності і державі було зручніше проводити виплати в рахунок оплати праці за місцем роботи працівника, якщо навіть він відволікався для виконання інших державних функцій (виклик до органів досудового розслідування, участь у виборчих комісіях, інші випадки збереження заробітної плати). Більше того, нереформований на сьогодні Кодекс України про адміністративні правопорушення, який з численними змінами діє ще з 1984 року, також зберіг цей анахронізм у ч. 2 ст. 275, яка теж зазначає про збереження середнього заробітку свідків саме за місцем їхньої роботи.

Однак у сучасному кримінально-процесуальному законодавстві підходи змінені й причина цього очевидна - реформування економіки, її перехід до багатоукладності і до різноманітності форм власності (та їх рівності перед законом) ставить питання: на якій підставі приватний роботодавець повинен оплачувати час роботи працівника, який відсутній на роботі з причини залучення його до процесуальних дій, необхідних державі, а не такому роботодавцю? Тому, якщо порівняти ч. 2 ст. 92 КПК УРСР 1961 року (зі змінами) і ч. 3 ст. 122 КПК України 2012 року, можна побачити абсолютно логічну зміну звучання цієї норми права - з моменту набрання чинності новим КПК України вже не йдеться про збереження заробітної плати за місцем роботи свідка - йдеться про компенсацію свідкові втраченого заробітку. В сукупності з ч. 1 цієї ж статті цілком очевидно, що на рівні закону такі витрати покладаються на особу, яка викликала свідка (на досудовій стадії -- на сторону обвинувачення, тобто на орган досудового розслідування).

Цю думку підкріплює й вивчення динаміки звучання п. 1, 7 Інструкції. Як вже зазначено вище, до введення в дію нового КПК України п. 7 передбачав відшкодування за рахунок коштів органу досудового розслідування всіх видів платежів (транспортні витрати, наймання житла, добові), крім втраченого свідком середнього заробітку - це було сформульовано так: «У кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення виплати, зазначені в абзацах другому, третьому і четвертому пункту 1 цієї Інструкції, провадяться органом, який зробив виклик, із коштів, що передбачаються кошторисом на зазначені цілі.».

Нагадаємо, абз. 2 п. 1 - це винагорода за відрив від звичайних занять осіб, які не є працівниками підприємств, установ, організацій (наприклад, студенти, безробітні, самозайняті особи тощо); абз. 3 п. 1 - транспортні витрати, наймання житла і добові; абз. 4 п. 1 - у редакціях Інструкції до змін 19.09.2012 відсутній (причому як у еталонному Єдиному державному реєстрі нормативно-правових актів, що ведеться Міністерством юстиції України, так і в базі даних «Законодавство України» Верховної Ради України), що можна пояснити виключно неякісною нормотворчою технікою того часу. Менше з тим, з цього положення чітко видно, що втрата свідком середнього заробітку, про яку тоді говорив абз. 1 п. 1 Інструкції, не відшкодовувалася органом досудового розслідування (тобто оплачувалася роботодавцем, оскільки свідок мав право на таку виплату). Однак при узгодженні Інструкції з нормами нового КПК (зміни, внесені постановою КМ України № 868 від 19.09.2012) звучання п. 7 було принципово змінено і наразі цей пункт має такий вигляд: «7. У кримінальних провадженнях і справах про адміністративні правопорушення виплати, зазначені в пункті 1 цієї Інструкції, провадяться органом, який зробив виклик, із коштів, що передбачаються кошторисом на зазначені цілі.».

З неупередженого порівняння цих двох редакцій п. 7 Інструкції випливає абсолютно очевидний висновок, що втрата свідком середнього заробітку за час явки до органу досудового розслідування для допиту повинна бути компенсована не роботодавцем свідка, а органом досудового розслідування.

Зрозуміло, аби не отримати звинувачення в безпідставному одержанні державних коштів, за місцем роботи свідка заробітна плата за відповідні дати не повинна бути нарахована, а в табелі виходу на роботу потрібно проставити відмітку «ІН» - інший невідпрацьований час, передбачений законодавством (у т. ч. виконання державних і громадських обов'язків).

Наступним недоліком юридичної техніки Інструкції є опис кола осіб, які мають право на отримання компенсації за відрив від звичайних занять. Нагадаємо, що за текстом Інструкції в це коло входять особи, «які не є працівниками підприємств, установ чи організацій». Логіка суб'єкта нормотворчості читається легко - йдеться про осіб, які не перебувають у трудових відносинах, тобто безробітні, непрацездатні (наприклад, непрацюючі пенсіонери), учні / студенти, самозайняті особи (ФОП, аудитори, оцінщики...), оскільки щодо працюючих має місце прив'язка до Порядку обчислення середньої заробітної плати (затв. постановою КМ України № 100 від 08.02.1995), тоді як до непрацюючих осіб застосувати його на практиці неможливо, тобто потрібен якийсь інший алгоритм розрахунку. Тобто ніби зміст норми права зрозумілий, але написана вона так, як написана - «працівники підприємств, установ чи організацій», що є класичним переліком юридичних осіб, так би мовити, таким собі правовим штампом. А якщо свідок перебуває у трудових відносинах з фізичною особою - підприємцем? Формально він підпадає під фразу про компенсацію за відрив від звичайних занять, але по факту це не має сенсу, тоді як виплати такому свідку можуть і повинні обраховуватися в тому ж порядку, як і свідкам, роботодавцями яких є юридичні особи.

Окремою проблемою також є визначення розміру деяких виплат, передбачених Інструкцією. Як уже зазначалося, п. 1 Інструкції обмежує суми витрат на проїзд, наймання житла та добових для свідків, що відбувають для проведення процесуальних дій у інший населений пункт, встановленими законодавством нормами відшкодування витрат на відрядження. Одразу виникає питання: такі норми є різними для приватного і бюджетного секторів. Якщо бюджетні норми суворо лімітовані й порівняно менші, то у приватному секторі вони визначаються роботодавцем, а лімітується лише їх неоподатковуваний розмір. То який з них слід застосовувати, якщо свідок, скажімо, є працівником приватного підприємства? Домінуюча правова позиція полягає в тому, що застосовувати потрібно норми для бюджетного сектору. Хоча формально орган досудового розслідування чи суд є «приймаючою» установою, тобто юридичною особою, яка робить виклик, запрошує свідка до себе, а не (в географічному сенсі) відправляє його кудись, тим не менше, ініціатива поїздки виходить від даного органу і саме він проводить виплати, перебуваючи при цьому в статусі бюджетної установи, тобто повинен виконувати бюджетне законодавство. Тож виплати повинні проводитися згідно з постановою Кабінету Міністрів України «Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, що направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів» № 98 від 02.02.2011⁸. Відповідно до п. 1 цієї постанови та додатку № 1 до неї розмір добових витрат при поїздках по території України на день написання цієї статті становить 300 грн, а розмір витрат на наймання житла не повинен перевищувати 900 грн з розрахунку на добу. Зрозуміло, що розмір добових є безумовним і не потребує документального підтвердження напрямів витрачання коштів, тоді як витрати на наймання житла повинні бути належним чином задокументовані рахунками закладів розміщення, фіскальними чи товарними чеками / платіжними квитанціями / виписками банку тощо.

Проте й тут процесуальна поведінка органів досудового розслідування часто спрямована на порушення прав свідків. Так, уже згадуване НАБУ має практику обчислення розміру добових, виходячи з фактичної кількості годин перебування у відрядженні, що є незаконним. Наприклад, за явки на допит до офісу НАБУ у м. Києві переважна більшість свідків (особливо з віддалених від столиці регіонів країни) використовує залізничний транспорт. Водночас, згідно з п. 7 Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон (затв. наказом Мінфіну України № 59 від 13.03.1998, у редакції наказу Мінфіну № 362 від 17.03.2011)⁹ днем вибуття у відрядження вважається день відправлення поїзда з місця постійної роботи відрядженого працівника, а днем прибуття з відрядження - день прибуття поїзда до місця постійної роботи відрядженого працівника. За відправлення транспортного засобу до 24-ї години включно днем вибуття у відрядження вважається поточна доба, а з 0 години і пізніше - наступна доба. Аналогічно визначається день прибуття відрядженого працівника до місця постійної роботи. Оскільки поїзди далекого прямування в Україні традиційно використовують нічну схему руху, часто такий свідок виїжджає на допит ввечері, бере участь у процесуальній дії наступної доби в робочий час, а ввечері сідає у поїзд і повертається додому вранці вже третьої доби. Якщо рахувати фізичний час, затрачений на поїздку, це навіть менше 2 діб, однак згідно з положеннями вищевказаного наказу Мінфіну України нарахування у зазначеному прикладі потрібно провести за 3 доби.

Питання відшкодування витрат свідка для давання показань органу досудового розслідування або суду має ще багато проблемних аспектів, як-то:

- чи допускається сплата коштів свідку авансом, якщо він не має достатньо власних засобів профінан- сувати поїздку для виконання законних вимог слідчого або суду з'явитися для участі у процесуальній дії або навпаки, не має коштів на придбання квитків, аби їхати додому після проведення такої процесуальної дії (з наступним наданням органу підтверджувальних документів)? Які процесуальні наслідки неявки свідка, який неспроможний фінансово проавансувати витрати на таке відрядження, - чи є тут підстави для приводу як за ухилення від явки?

- взагалі, які строки компенсації, якщо вона здійснюється лише по факту несення витрат (що є переважаючою думкою, яка аргументується самим терміном «відшкодування», тобто «повернення, компенсація»)?

- якими документами свідок має підтверджувати розмір нарахувань для компенсації втраченого заробітку чи за відрив від звичайних занять?

- кому свідок повинен надавати відповідні документи - слідчому чи бухгалтерії або керівнику органу досудового розслідування (відповідно суду чи службовим особам Державної судової адміністрації України, яка здійснює фінансування судів)? Що робити у випадку втрати свідком повістки або відсутності відмітки слідчого / судді на повістці про виклик свідка про його фактичну явку?

- в які строки, кому та за якою процедурою скаржитися на відсутність виплати, її затримку або неправильний розмір?

- чи буде правомірною відмова у відшкодуванні витрат свідка у разі, якщо кошти на ці цілі не передбачені кошторисом органу досудового розслідування або суду - адже бюджетне правопорушення може потягнути відповідальність для працівників судових / правоохоронних органів (аж до кримінальної), тоді як їх формально правомірна поведінка буде явним порушенням прав людини?

На жаль, питань більше, ніж чітких відповідей на них з боку судової практики та практики діяльності органів досудового розслідування.

Висновки

Чинна редакція КПК України, зокрема ст. 122, у питаннях компенсації (відшкодування) витрат свідків на явку до органу досудового розслідування / суду для давання показань є більш прогресивною, ніж норми попередньої редакції кодексу. Водночас положення підзаконних нормативно-правових актів хоча й були частково змінені з метою приведення у відповідність з новою редакцією КПК України, однак все ще містять неактуальні й суперечливі норми, які не дають змоги належним чином забезпечити повне дотримання процесуальних прав свідків. Зокрема, чинна Інструкція (затв. постановою КМ України № 710 від 01.07.1996) потребує суттєвого доопрацювання та значної деталізації, що дасть змогу зробити процес відшкодування витрат зрозумілішим і уникнути спорів між учасниками кримінального провадження.

Література

1. Поліщак Н. І. Процесуальні витрати у кримінальному провадженні України: дисертація ... кандидата юридичних наук. Львів. 2017. С. 89-106. URL: http://elar.naiau.kiev.Ua/bitstream/123456789/4688/1/52.pdf

2. Кучинська О. П. Процесуальний статут свідків: деякі особливості за новим КПК України. Юридичний часопис Національної академії внутрішніх справ. 2013. № 1. С. 295-300. URL: https://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/UP/NOR_2003.pdf

3. Павлишин А. А. Проблеми правового регулювання інституту процесуальних витрат у кримінальному провадженні. Науковий вісник Херсонського державного університету. Серія Юридичні науки. 2018. Випуск 1. Том 2. С. 138-143. URL: https://lj.journal.kspu.edu/index.php/lj/article/view/95/86

4. Нор В. Т., Павлишин А. А. Судові витрати у кримінальному процесі України. Київ: Атіка, 2003. С. 77-91. URL: https://law.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2016/02/Дисертація-27.pdf

5. Кримінальний процесуальний кодекс України № 4651-VI від 13.04.2012. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ 4651-17

6. Про затвердження Інструкції про порядок і розміри компенсації (відшкодування) витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів досудового розслідування, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним спеціалізованим установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів і спеціалістів: постанова КМ України № 710 від 01.07.1996. URL: https://zakon.rada. gov.ua/laws/show/710-96 -11# Text

7. Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати: постанова КМ України № 100 від 08.02.1995. URL: http s: //zakon.rada. gov.ua/laws/show/100-95 -o#Text_

8. Про суми та склад витрат на відрядження державних службовців, а також інших осіб, які направляються у відрядження підприємствами, установами та організаціями, які повністю або частково утримуються (фінансуються) за рахунок бюджетних коштів: постанова КМ України № 98 від 02.02.2011. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/98-2011-п#Text

9. Про затвердження Інструкції про службові відрядження в межах України та за кордон: Наказ Міністерства фінансів України № 59 від 13.03.1998. uRl: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0218-98tfText

Размещено на Allbest.ru