Колективна самооборона як відповідь на російську агресію проти України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОЛЕКТИВНА САМООБОРОНА ЯК ВІДПОВІДЬ НА РОСІЙСЬКУ АГРЕСІЮ ПРОТИ УКРАЇНИ

Світлана Андрейченко

Досвід минулого переконливо свідчить про необхідність активізації спільних дій держав для протидії вчинюваній проти України російській агресії, «адже політика «умиротворення агресора» призведе лише до продовження протиправних дій та подальшої ескалації», - наголошував Олександр Вікторович Задорожній [1, с. 63]. Одним із інструментів у міжнародному праві, що передбачає здійснення спільних зусиль держав щодо протидії державі-агресору та надання допомоги державі-жертві є колективна самооборона. колективний самооборона держава агресія

Носіями права на колективну самооборону є треті держави, які безпосередньо не постраждали від збройного нападу та надають допомогу державі, яка має право на індивідуальну самооборону. Допомога в колективній самообороні може включати низку дій, наприклад, постачання зброї та інших матеріальних засобів державі, що захищається, економічну блокаду агресора тощо [2]. Право на колективну самооборону може бути реалізованим як у разі укладення договору про надання військової допомоги, так і за відсутності такого договору чи членства в (регіональній) організації колективної безпеки. За відсутності угоди про співпрацю щодо надання військової допомоги держави мають «право» допомагати державі-жертві, але не обов'язок.

Право на колективну самооборону отримало закріплення в ст. 51 Статуту ООН та міжнародному звичаєвому праві. Стаття 51 Статуту ООН проголошує: «Цей Статут ніякою мірою не чіпає невід'ємного права на індивідуальну чи колективну самооборону, якщо станеться збройний напад на Члена Організації, доти, поки Рада Безпеки не вчинить заходів, необхідних для підтримання міжнародного миру і безпеки. Заходи, вжиті Членами Організації при здійсненні цього права на самооборону, мають бути негайно повідомлені Раді Безпеки і ні в якому разі не повинні зачіпати повноважень і відповідальності Ради Безпеки, згідно з цим Статутом, щодо здійснення в будь-який час таких дій, які вона визнає необхідним для підтримання або відновлення міжнародного миру і безпеки» [3]. Стаття 51 Статуту ООН описує самооборону як невід'ємне право, і, як висловився Міжнародний суд ООН в рішенні «Про військову і воєнізовану діяльність у Нікарагуа і проти Нікарагуа» (Nicaragua v. United States of America) (1986) [4], ця фраза стосується попередньо існуючого звичаєвого міжнародного права, на якому базується ця доктрина. Оскільки стаття 51 пояснює, що ніщо в Статуті ООН не зачіпає права на самооборону, метою цього положення є збереження звичаєвого права на самооборону і перенесення його в «пост-Статутну» еру, хоча й з певними змінами. Стаття 51 не регулює безпосередньо всіх аспектів права на самооборону. До прикладу, вимоги щодо дотримання принципів необхідності та пропорційності, що забезпечують законність здійснення права на індивідуальну та колективну самооборону, закріплені в звичаєвому праві [5, c. 42-43].

Реалізація права на колективну самооборону викликає багато суперечок в теорії та практиці міжнародного права. Водночас це право забезпечує фундаментальну основу для окремих держав для надання військової допомоги державі, що зазнала збройного нападу. Україна зазнала збройного нападу зі сторони російської федерації, треті держави надають Україні зброю різних видів та іншу допомогу, у зв'язку із чим постало питання про можливість реалізації права на колективну самооборону такими державами.

На колективну самооборону поширюються всі правила, обов'язкові для індивідуальної самооборони (з певними особливостями): наявність збройного нападу на постраждалу державу; відповідність принципам необхідності та пропорційності (згідно міжнародного звичаєвого права); вимога повідомляти Раду Безпеки ООН (згідно ст. 51 Статуту ООН).

Питання про те, який вид збройного нападу є основою для самооборони є однією з суперечливих тем. Загальноприйнятого визначення збройного нападу немає. Істотним елементом збройного нападу є сила. Водночас є різні погляди щодо певної тяжкості такої сили для цілей кваліфікації як зброй-ного нападу. У статті 2(4) та ст. 51 Статуту містяться різні концепції: концепція застосування сили та збройного нападу. Погроза силою або її застосування не обов'язково завжди становить збройний напад. Поняття «збройний напад» є вужчим за обсягом, ніж «застосування сили». Цю точку зору підтримав Міжнародний Суд ООН. Збройні напади є «найсерйознішими формами застосування сили або, інакше кажучи, лише тим застосуванням сили, яке має достатній масштаб і наслідки...» [4, п. 191]. Водночас МС ООН не визначив мінімальний поріг для збройного нападу.

Жодних сумнівів про наявність збройного нападу на Україну зі сторони рф не виникає.

Стосовно дотримання принципів необхідності та пропорційності.

Принцип необхідності містить два основні елементи: по-перше, самооборона повинна застосовуватися з «суто оборонними цілями, а не з метою покарання, помсти»; по-друге, оборонні дії повинні бути «останнім засобом» після того, як усі інші «мирні заходи» виявляться недостатніми, або явно неефективними [5, с. 65]. Усі попередні заходи, вжиті Україною та міжнародним співтовариством на універсальному та національному рівнях з метою запобігання та припинення акту агресії, не сприяли виведенню російських військ та припиненню бойових дій і скоєння злочинів проти України та на території України.

Стосовно принципу пропорційності. Існують складності щодо змісту цього принципу, через те, що він знаходить вираження в різних сферах міжнародного права, таких як міжнародне право прав людини та міжнародне гуманітарне право. Не існує єдиного визначення концепції пропорційності в міжнародному праві [5, с. 68]. Пропорційність набуває суті в рамках конкретної правової площини, в якій вона діє.

У контексті jus ad bellum принцип пропорційності вимагає, щоб дії у порядку самооборони були спрямовані на забезпечення допустимих цілей самооборони. Законні цілі у даному випадку полягають у тому, щоб «зупинити будь-який поточний напад і запобігти продовженню подальших нападів» [6, с. 139], [7, с. 12]. Згідно принципу пропорційності забороняються оборонні дії, якщо вони завдають шкоди, що виходить за межі того, що необхідно для досягнення цілей самооборони.

Враховуючи посилення загроз від російської агресії не лише для України, а й для багатьох держав світу, зокрема, через блокування мільйонів тонн зерна, можливість підриву атомних електростанцій, подальші дії щодо захисту України є цілком виправданими, необхідними та пропорційними.

Вимога повідомляти Раду Безпеки ООН про вчинювані дії у порядку колективної самооборони викликала суперечки серед юристів-міжнародників. Відповідно до ст. 51, «дії, вжиті Членами ООН при здійсненні права на самооборону, мають бути негайно повідомлені Раді Безпеки». Виникло питання: чи відсутність повідомлення Ради Безпеки тягне за собою недійсність самооборони (індивідуальної або колективної)?

Суддя Швебель (Schwebel) у своїй окремій думці у справі Nicaragua v. United States of America (1986) дійшов висновку, що обов'язок повідомляти є «процедурним положенням». «Держава не може бути позбавлена і не може позбавити себе невід'ємного права на індивідуальну чи колективну самооборону через те, що вона не повідомила Раду Безпеки про заходи, вжиті під час здійснення цього права» [8, п. 230]. Право на самооборону є частиною звичаєвого міжнародного права, яке не містить такого зобов'язання щодо повідомлення. Однак МС ООН пояснив, що з позиції звичаєвого права «. відсутність повідомлення може бути одним із факторів, які вказують на те, чи була відповідна держава сама переконана, що вона діяла в порядку самооборони» [4, п. 200].

Держави, які надають Україні військову допомогу, насамперед через постачання зброї, не посилаються на право на колективну самооборону за ст. 51. Вони не повідомляли Раду Безпеки ООН про постачання зброї як засіб у рамках колективної самооборони. Однією із причин невикористання права на колективну самооборону зі сторони третіх держав є небажання безпосередньо вступати у збройний конфлікт. Військова підтримка України «нижча за поріг колективної самооборони і, отже, участі в конфлікті» [9, с. 10].

Отже, згідно з міжнародним договірним та звичаєвим правом, збройний напад росії на Україну активував право на індивідуальну та колективну самооборону. Будь-яка держава має право приєднатися до України і разом дати відсіч російській агресії, якщо вжиті заходи є необхідними та пропорційними. Це також є основою для постачання Україні зброї, введення санкцій та будь-якої іншої підтримки [10]. Держави мають усі правові підстави надавати Україні зброю та іншу допомогу на основі реалізації права на колективну самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН та звичаєвого міжнародного права. На сьогодні жодна держава, надаючи зброю Україні, не посилалася на ст. 51 як на правову основу такої допомоги. Офіційні заяви держав не містять посилань на використання ними права на колективну самооборону. Основною позицією держав-постачальників зброї є сприяння Україні у реалізації нею права на індивідуальну самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН. «НАТО та члени Альянсу продовжують надавати Україні безпрецедентний рівень підтримки, допомагаючи відстоювати її фундаментальне право на самооборону» [11]. «НАТО не є стороною конфлікту. Але ми підтримуємо Україну, щоб вона могла відстояти своє право на самооборону, закріплене в Статуті ООН» [12]. Держави, які допомагають Україні ефективно протистояти російській федерації шляхом передачі зброї, надання розвідувальної інформації, економічних санкцій та гуманітарної допомоги, розглядають свою підтримку як внесок у реалізації невід'ємного права України на індивідуальну самооборону.

Література

1. Задорожній О. В. Міжнародно-правовий принцип непорушності кордонів у Європі та агресія Російської Федерації проти України. Наукові праці Національного університету «Одеська юридична академія». 2014. Т. 14. С. 42-69.

2. Hoogh A. The Elephant in the Room: Invoking and Exercising the Right of Collective Self-Defence in Support of Ukraine against Russian Aggression. 7 March 2022. URL: opiniojuris.org/2022/03/07/theelephant-in-the-room-invoking-and-exercising-the-right-of-collective-self-defence-in-support-of-ukraineagainst-russian-aggression>, visited on 2 November 2022

3. Статут ООН, 1945. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_010#Text.

4. The Military and Paramilitary Activities In and Against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America). Judgment of 27 June 1986. ICJ Report. 1986. URL: https://www.icj-cij.org/sites/default/files/ case-related/70/070-19860627-JUD-01-00-EN.pdf

5. Buchan R., Tsagourias N. Regulating the Use of Force in International Law. Stability and Change. Edward Elgar Publishing, 2021. 288 pp.

6. Clapham А. War. Oxford University Press, 2021. 624p.

7. The International Law Association. Use of Force Committee's Final Report on Aggression and the Use of Force (2018). URL: https://ila.vettoreweb.com/Storage/Download.aspx?DbStorageId=11391&StorageFil eGuid=6a499340-074d-4d4b-851b-7a56871175d6.

8. Military and Paramilitary Activities in and against Nicaragua (Nicaragua v. United States of America). Judgment of 27 June 1986. Dissenting opinion of Judge Schwebel. URL: https://icj-cij.org/sites/default/ files/case-related/70/070-19860627-JUD-01-09-EN.pdf

9. Deutscher Bundestag. WD 2 - 3000 - 019/22. Rechtsfragen der militarischen Unterstutzung der Ukraine durch NATO-Staaten zwischen Neutralitat und Konfliktteilnahme, 2022. https://www.bundestag. de/resource/blob/892384/d9b4c174ae0e0af275b8f42b143b2308/WD-2-019-22-pdf-data.pdf

10. Гнатовський М. Правосуддя буде не швидким, але точно буде неминучим. 27 квітня 2022. URL: pravo.ua/pravosuddia-bude-ne-shvydkym-ale-tochno-bude-nemynuchym-mykola-hnatovskyi-provoienni-zlochyny/

11. NATO's response to Russia's invasion of Ukraine. 23 September 2022. URL: www.nato.int/cps/en/ natohq/topics_192648.htm

12. Press point with NATO Secretary General Jens Stoltenberg. 30 September 2022. URL: www.nato.int/ cps/en/natohq/opinions_207788.htm

Размещено на Allbest.ru